Наративна історія. Франк Анкерсміт

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Наративна історія. Франк Анкерсміт

Вступ

історичний наратив анкерсміт

Історичний наратив тлумачать у зв'язку з темами, які перебувають на сьогодні в центрі історичних та філософських сперечань: і про методи та способи описання історії, і про шляхи історичного мислення, про вірогідність та об'єктивність в історичних дослідженнях. Одночасно, швидко збільшується кількість публікацій та наукових робіт, які тією чи іншою мірою з'ясовують питання «історичний наратив» на рівні парадигмальних чи теоретико-методологічних підходів.

Визначаючи зміст поняття «історичний наратив», його нерідко характеризують за допомогою поняття «наратив» через множину міждисциплінарних характеристик останнього. Поруч із поняттям «історичний наратив» вживають інші, близькі до нього: «великий наратив» («гранд-наратив»), «майстер-наратив» тощо. Отже, існує деяка поняттєва невизначеність щодо тлумачення історичного наративу та особливостей його історіографічної долі. Застосування і функціонування історичного наративу виходить за грані, які обмежені наративною філософією історії та має широке застосування в сучасних історичних та філософських дискусіях. Для історичної науки таке поняття, як історичний наратив, має особливо важливе значення. Історія фундаментально пов'язана з нарацією. В такому випадку, наведемо позицію Ф. Анкерсміта, який зауважив: «…я буду використовувати спеціальний термін “наратив” (naratio) винятково для позначення історіографічної наративної репрезентації минулого», поняття «історичний наратив» будемо трактувати як вид історіографічного тексту [1].

Головні ідеї в доведенні наративної перспективи в історичному дослідженні обгрунтовуються в працях Ф. Анкерсміта, П. Мюнца, Й. Рюзена, Є. Топольського, Х. Уайта та ін. Але, поміж основоположників наративного підходу в історичній науці існують певні суперечки щодо наступних питань:

трактування самого поняття наративого тексту;

способів та характеристих написання історії;

яке відношення наративного історичного тексту до істини тощо.

В даному рефераті розглянемо трактування даного питання одного з філософів сучасності - Франкліна Рудольфа Анкерсміта.

1. Поняття і роль наративу

Наратимв (англ. і фр. narrative -- оповідь, від лат. narrare -- розповідати, пояснювати) -- сукупність реальних чи вигаданих фактів, подій або вражень, які пов'язані між собою і складають розповідний текст. Одночасно -- це і процес повідомлення такого тексту (нарація) і метод впорядкування дискурсу.

Головне призначення наративу -- це представлення одиничної події або багатьох подій. Наратив формує людський досвід в текст: письмовий, усний, або, наприклад, зоображення. Наратив прирівнюється до уявлення. Але якщо перший ми виражаємо в мові, то наше уявлення відбувається подумки, і тому недоступне іншим людям. Він є загальним інструментом як для оповідання, так і для сприймання знань та їх передачі. Наративом може бути не тільки словесний текст, наприклад науковий чи художній. Ним може також бути і система знань : наукова теорія, релігійна теорія, міфологія тощо.

В основному, наратив відтворює послідовність того, що відбувалося в реальності чи уяві, від початкових подій до кінцевих. Однак окремі частини наративу можуть мати іншу систему. Приміром, в тексті на початку подаються кінцеві події, а потім вже дається пояснення, що їм передувало. Проте, в будь-якому випадку наратив подає одні факти, події чи уявлення, як підстави для інших.

Наратор - це особа, яка здійснює наратив. Розділяють два види нараторів: експліцитний та імпліцитний. Експліцитний -- це особа, яка фізично доносить до відому наратив, наприклад, журналіст, декламатор тощо. Такий вид наратору накладає на інформацію віддзеркалення особистого досвіду. Імпліцитний наратор не існує літерально, даний вид є відтворенням у тексті позиції автора, тобто повідомляється через дійову особу, або звертання самого автора до глядачів або читачів. Нарація може виконуватися як одним наратором, так і через ланцюг, який складається з первинного та вторинного нараторів.

Тобто, іншими словами, наратив - це розповідь, що містить факти і події, які пов'язані між собою. Зв'язок елементів наративу характеризується його змістом, про який можна говорити після того, як усвідомиш фінал розповіді. Говорячи простіше, всі елементи наративу застосовуються розповідачем, щоб звести історію до кінця, тому саме закінчення викликає до існування дані елементи. Цей факт говорить про те, що людина до початку розповіді знає мету і сенс своєї історії.

Історики стали першими, хто почав застосовувати поняття наративу. Хоча попервах під ним розуміли тлумачення поодиноких аспектів світу з певної позиції, в точному контексті. Але сутність наративу - сюжет - довго і педантично вивчалася філологами. Поняття наративу виявилося затребуване в багатьох сферах науки.

Коли мова заходить про наратив, незалежно від галузі науки, завжди розуміють не об'єктивну основу розповіді (рельні факти), а роботу розповідача. Мається на увазі те, які факти він розповідає, яким способом зв'язав їх в історію, яку суть він доносить. Різні люди вбачають у цих заходах щось своє. Чому? Тому що люди діють відповідно до свого особистого життєвого досвіду і своїх уявлень про навколишній світ. І, звісно, коли людина не бачить тих можливостей, які відкриваються з новими ситуаціями, то вона, відповідно, не зможе їх використовувати.

Кожен усвідомлює своє життя, себе, як особистість, відношення до інших людей за допомогою наративів. Без них ми не змогли б нічого запам'ятати, і можливості не було б розмірковувати чи аналізувати. Досвід людини перетворився б в абсурдний набір фактів без наративу.

Наратив історика - це намагання або пропозиція встановити, як мова поєднується з реальністю. Коли історик творить наратив, він вибирає ті положення (тези), які найкраще допоможуть у вивченні минулого. Але це його думка та вибір, історик вважає, що пропонує позицію, з якої найліпше спостерігати минуле.

2. Франклін Рудольф Анкерсміт. Його творчість

Своєрідним еталоном підходу до наративів є концепція Франка Анкерсміта. Дана концепція максимально інформативно представлена у його дослідженні під назвою "Наративна логіка: семантичний аналіз мови істориків”, опубліковано і 1983 році. Теоретик історії за покликанням, вчений ставить і вирішує значущі й складні питання наративної онтології та епістемології.

Франклін Рудольф Анкерсміт (нідерл. Frank Rudolf Ankersmit, 1945, Девентер, Нідерланди) -- голландський філософ і дослідник, професор інтелектуальної історії та історичної теорії в Університеті Гронінгена. Він є автором досліджень по сучасній історіографії та філософії історії. В своїх працях приділяє важливу увагу таким поняттям як наратив, метафори і репрезентації.

Його ім'я популярне на сучасному філософському та інтелектуальному небосхилі. Він вважається одним із найоригінальніших діючих філософів. Ф. Анкерсміт займається питаннями філософії історії, інтелектуальної історії, історичного досвіду, метафори, репрезентації.

Філософія історії Анкерсміта, яка виставляє на перший план історичний досвід, максимально стороння всім версіям спекулятивної філософії історії або метаісторії. Він не шукає в історії будь-яку регулярність, яка веде до непереборних суперечностей між повторюваними фактами, і чогось унікального, що вибивається з тієї чи іншої розмірності.

В творчості Ф.Р. Анкерсміта мала місце значна еволюція. Російською мовою опубліковано такі книги автора:

«Наративна логіка: семантичний аналіз мови істориків», 2003;

«Історія і тропологія: зліт і падіння метафори», 2003;

«Піднесений історичний досвід», 2007;

«Політична репрезентація», 2012;

«Естетична політика. Політична філософія по ту сторону факту і цінності », 2014.

В своїх початкових роботах Анкерсміт від аналізу мови істориків і резонних питань, переходить до проблематики метафори. Після цього з'являється, напевно, найбільш яскрава його книга - «Піднесений історичний досвід». Дана робота вражаюче відрізняється від двох попередніх. У ній він рекомендує свою особисту філософію історії, яка закладена на можливості прямого власного досвіду сприймання минулого. Задля цього Анкерсміт вступає в спір із сучасною філософією мови (т.зв. «лінгвістичним трансценденталізмом»). У своїй книзі він виступає за границі власного минулого «наративізма» - вивчення теорії історичного знання на основі теорії мови. У своїй роботі Анкерсміт приходить до проблематики репрезентації, яка стає першорядною для його наступних робіт. В двох останніх роботах Анкерсміт зосередив увагу на політичній філософії.

Важливу роль він придає праці «Наративна логіка: Семантичний аналіз мови істориків». Тому що, відповідно до його оцінювання, саме в ній зачинено новий погляд на практику опису історії та мову істориків.

У роботі «Наративна логіка. Семантичний аналіз мови істориків» Ф. Анкерсміт сповнений прагнення досягти термінологічної виразності наративістики. Він реально уподібнює історичний наратив та репрезентацію: «На попередніх сторінках я вживав слова “оповідання”, “оповідь” і “роман” нестрого. Починаючи з цього моменту, я буду використовувати спеціальний термін “наратив” (narratio) виключно для історіографічної наративної репрезентації минулого» (з книги).

Вчений ставить акцент саме на репрезентації, на відміну від реконструкції, через те що репрезентація (історичний наратив) постає не відтворенням чи зоображенням минулого, а замінником його. І саме це, на його думку, цілком абсолютно відповідає природі історіописання.

Філософ розглядає різні погляди до розуміння ідеального наративу і, що саме головне, його цікавить не те, як можливо знати минуле, а те, яким чином мовні засоби, які застосовуються нами для висловлювання такого знання, визначають його природу.

3. Трактування історичного наративу Анкерсмітом

Ф. Анкерсміт реалізує світогляд історичного наративу через впровадження терміну «ідеальний наратив». Він сформулював його, зробивши підсумок наявних підходів, критично проаналізувавши їх і виявивши їхню примітивну обмеженість. На зауваження конкурентів, а персонально щодо обмеженого числа наративних історіографічних текстів, або навпаки, щодо незначної уваги наративістичної філософії історії до практики втілення історичної роботи в історичному тексті, Франк Анкерсміт пояснює всім своє міркування про розуміння історичного наративу. Він підкреслює: «…коли б в цій книзі (йдеться про роботу Ф. Анкерсміта «Наративна логіка. Семантичний аналіз мови істориків») не вживали терміни “наратив” чи “наративна субстанція”, слід уникати будь-яких асоціацій із “belles-lettres” та історіографією, “що розповідає”. Я буду використовувати зазначені терміни як синоніми “історичної інтерпретації”. Продовжуючи відстоювати свої судження в суперечці з опонентами наративної логіки, а саме з тими, хто інтерпретував історичний наратив психологічно, Анкерсміт звертає увагу на зв'язок історичного наративу з наративною мовою: «Володіти знанням (минулого) означає володіти ним у тому вигляді, як воно виражене в наративній мові, яка не є простим посередником». Він акцентує на дескриптивній функції наративної мови, яку чомусь ігнорували в психологічній теорії оповіді.

«Я обрав логічний підхід, - пише Ф. Анкерсміт. - Отож, я не буду брати до уваги те, що написали про наратив психолінгвісти чи французькі структуралісти, які намагалися виявити емпіричні закони, що керують побудовою існуючих наративів. Наративна логіка спрямована на опис наративних структур, які слід прийняти, навіть якщо тільки ще належить написати найперший наратив».

Предметом вивчення у Анкерсміта є аналіз відношень між репрезентацією і репрезентованим, і в свою чергу те, чому одна історична репрезентація є кращою за іншу, виконану на ту саму тему. Щоб пояснити своєрідність відношень між репрезентованим і репрезентацією, Анкерсміт апелює до поняття метафори. Адже історична розповідь по своїй суті метафорична, вона говорить про минуле у світлі чогось іншого.

Звідси Анкерсміт впроваджує теорію наративного успіху. Така теорія відповідає на питання, що робить одні наративи ліпшими за інші? Філософ запевняє, що історична розповідь відноситься до двох сфер:

сфери буквальної істини (тому що складається з формулювань, які описують минуле);

сфери метафори (у випадках, коли історична розповідь досліджується як ціле).

До того ж, рівень цього успіху характеризується тим, якою мірою історикові вдалося добитися такого розуміння минулого, яке не можна звести до буквального розуміння наративу. В цьому значенні найкращою історичною розповіддю є та, в якій прогнозоване розуміння цілого виражене найчіткіше і безперечно.

Шість тез наративної філософії історії Ф. Анкерсміта:

1) Історичні наративи - це інтерпретації минулого;

2) Наративізм приймає минуле таким, як воно є. Іншими словами, він приймає те, що безсумнівно в минулому. Саме те, що безсумнівно, є історичним фактом. Обидва цих затвердження істинні;

3) Наративізм - сучасний спадкоємець історизму;

4) Мова наративу не є метою мови;

5) Твердження історичного наративу завжди мають подвійну функцію:

а) опис минулого;

б) визначення або індивідуалізація специфічної наративної інтерпретації минулого.

6) Коріння історичності знаходяться глибше, ніж це передбачається як сучасної історіографією, так і сучасної філософією історії.

Висновок

Власне кажучи, історичний наратив - це те, що поклало зачин утворення та вивчення наративів в інших галузях гуманітарного знання. Сам вислів «наратив» був перейнятий з історіографії, де існувало поняття «наративна історія». Суть цього поняття зводилось до розгляду історичних подій не в їх логічній систематичності, а крізь призму контексту і інтерпретації. Інтерпретація має вирішальне значення в самому сенсі наративу та нарації.

Наративи - це способи сприймання та розуміння минулого. Тому загальне для багатьох наративів, що мають відношення до приблизно однієї і тієї ж теми - Анкерсміт називає його «конвенціональним» компонентом - не входить в те, як кожен відокремлений наратив з цієї безлічі рекомендує бачити минуле.

Таким чином, рекомендована в наративі «точка зору» характеризується тільки тими частинами наративу, в яких він різниться від інших наративів. Отже, найбільш об'єктивний наратив, тобто який має найбільш широку область, є найменш конвенціональним і найбільш оригінальним. Так, в останньому розділі своєї книги Анкерсміт зробив підсумок, що «найважливіший обов'язок історика - бути оригінальним», що можна інтерпретувати як клич до інтегральної історії.

Анкерсмітова наративістика затверджує три безкомпромісні тези:

відповідно до першої тези: не існує правил перекладу, які допускають отримувати проекцію минулого на наративному рівні його історіографічної репрезентації. Згідно цього наратив не є "картиною” чи "образом” минулого.

друга теза зводиться до того, що наратив історика, взятий як ціле, рекомендує нам чітку інтерпретацію минулого, і ця інтерпретація формулюється в наративній субстанції.

третя теза звертає увагу на схожість між метафоричними викладами і наративами. І метафоричні виклади, і наративи характеризують "точку зору”, з якої нам слід дивитися на реальність.

Кожен історик розуміє, що історіографія з'являється внаслідок наративної інтерпретації результатів історичних досліджень. Проте проблема самого механізму цієї інтерпретації до Анкерсміта повністю залишалася без уваги учених. Якщо поставити питання, що ж собою становить історичний наратив, то треба залишити поза увагою уявлення, що він є певною „картиною” або „образом” минулого”. Наратив є відокремленою сутністю, яка не відтворює минуле, а радить чітку “тезу про минуле”, яку Анкерсміт назвав “наративною субстанцією”. Розповідь розкриває неабияку схожість до метафори. І в одному, і в другому випадку дано „точку зору”, з якої нам рекомендують дивитися на реальність. Синтаксично ж, на погляд Анкерсміта, наратив складається з індивідуальних констатуючих висловлювань про становище справ у минулому.

Відносно історичного наративу існує декілька помилок, які визвані тим, що деякі «історії» фундуються тільки на фактах, а інші або вже були переказані, або модифіковані, наприклад, автобіографічні тексти. Таким чином, істинність їх зменшується, але сама реальність при цьому не змінюється. Видозмінюється тільки ставлення до неї кожного окремого розповідача. Зміст зостається попереднім, але все одно кожен оповідач по-своєму з'єднує його з описаними випадками, ділиться важливими, на свій погляд, роздумами чи ситуаціями.

Список використаної літерaтури

1. Анкерсміт Ф. Наративна логіка. Семантичний аналіз мови істориків / Франк Анкерсміт; [пер. с англ. О. Гавришиної, А. Олейникова ; под наук. ред. Л.Б. Макеєвої]. - М. : Ідея-пресс, 2003. - 360 с.

2. Доманська Єва. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле/ (пер. з польської та англійської В. Склокін)/ ISBN 978-966-521-605-6/ Київ Ніка-Центр/ 2012.

3. Ліщук-Торчинська Т.П., кандидат філософських наук, доцент, докторант Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Філософсько-історичні трактування поняття «історичний наратив»/ УДК 13 + 930.1:1/ Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки/2013.

4. Ліщук-Торчинська Т.П., кандидат філософських наук, доцент, докторант Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Репрезентативна функція історичного наративу: підхід Франка Анкерсміта/ УДК 101.1:316«312»+930.1:1/ Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки/2012.

5. Мішалова О.В. Історичний наратив як форма організації та репрезентації історичного знання / О.В. Мішалова // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. пр. / ред. Я.В. Шрамко. - Вип. 12. - Кривий Ріг: КДПУ, 2011. - С. 184-213.

6. Папуша І.В. Наратологія: від класичної до посткласичної // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського. Сер.: Філологічні науки. - 2014. - Вип. 4.13. - С. 199-203. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvmduf_2014_4.13_43.

7. Інтернет джерело: https://uk.wikipedia.org.

8. Інтернет джерело: Незалежний культурологічний часопис «Ї» http://ji.lviv.ua/n35texts/35-zmist.htm.

Размещено на Allbest.ru