Музеї України в суспільно-політичних процесах 1960-х - 1980-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музеї України в суспільно-політичних процесах 1960-х - 1980-х рр.

Маньковська Руслана (м. Київ)

Докторка історичних наук, доцентка, провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст.

Інституту історії України НАН України

У статті досліджується стан музейної справи в УРСР у 1960-х -- 1980-хрр., відзначається суперечливий характер її розвитку. Стверджується, що в умовах формальної демократизації політичної системи та посилення тоталітарного режиму деформаційні процеси в музейній галузі були обумовлені жорстким контролем та регламентуванням вищими органами державної влади діяльності музеїв, яким відводилась роль ідеологічних закладів. Активізація громадського музейництва розглядається як прояв громадської ініціативи в українському суспільстві та його реакція на ідеологізацію музейної справи в країні. Наголошується на ролі української інтелігенції в збереженні національних культурних цінностей.

Ключові слова: музейна справа, музеї, музейна мережа, політичні репресії, ідеологічний тиск, громадське музейництво, збереження культурної спадщини.

У повоєнний період радянський режим, в умовах всеохоплюючої уніфікації та централізації суспільного життя, всіляко обмежував навіть декларативні права УРСР як союзної республіки в комуністичній імперії. Хвиля політичних репресій із середини 1940-х до початку 1950-х рр. засвідчила чергове посилення ідеологічного та адміністративного тиску на суспільство. Незважаючи на те, що Україна була в числі країн- засновників Організації Об'єднаних Націй (1945 р.), означила себе у міжнародному співтоваристві як член Комісії ООН з питань освіти, науки і культури ЮНЕСКО (1954 р.), радянська партійно-командна система не допускала жодних прав і свобод у національному розвитку «суверенної республіки». Партійне керівництво УРСР, виконуючи настанови кремлівської верхівки, настирливо декларувало ідеологічні штампи про єд-ність всіх народів СРСР та про віковічну дружбу українського та російського народів.

Сподівання на якісне оновлення суспільно-політичної атмосфери в країні з'явилися після ХХ з'їзду КПРС. Однак, на фоні спроб реформування державного апарату, часткової реабілітації політично засуджених непорушними залишалися постулати радянської командно-адміністративної системи: керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії, злиття партійно-державного апарату та підпорядкування йому усіх сфер

суспільного життя. Процес десталінізації носив обмежений та половинчастий характер як в економіці, так і в соціальному та духовному житті країни. У містах і селах позбавлялися пам'ятників «вождю всіх народів», зникало ім'я диктатора із назв міст і селищ, вулиць та площ, підприємств, колгоспів і навчальних закладів, та вже незабаром партійне і державне керівництво різних рівнів почало все відвертіше саботувати критику сталінського режиму і методів його управління. Щоб зберегти всевладдя вищої партійної номенклатури, її верхівка у жовтні 1964 р. внаслідок «кремлівської змови» усунула М. Хрущова від керівництва державою. український інтелігенція музей культурний

Брежнєвський період характеризувався поступовим поверненням до сталінської спадщини, посиленням централізованої системи управління, бюрократизацією державного апарату та політичного життя, призупиненням процесу реабілітації жертв сталінських репресій. Панівна роль в державі відводилася комуністичній партії, наділеної функціями тотального контролю з відповідними методами впливу: політичних переслідувань, державного примусу та насильства, а також зі спеціальними структурами для боротьби з ідеологічно ворожими елементами в усіх сферах діяльності людини. Зрештою, все звелося до консервації тоталітарної системи в умовах безперспективності задекларованого «розвинутого соціалізму». У галузі радянської культури пріоритетними залишалися ідеологічні гасла та принципи соціалістичного реалізму, відбулося нівелювання національних особливостей з насадженням поняття «єдиний радянський народ», увага зосереджувалася на формуванні «нової людини» з особливими якостями -- будівника комунізму.

Суспільним протестом існуючому комуністичному режимові став в означений період опозиційний рух в Україні, який засвідчив безперервність національно-визвольної боротьби за державну незалежність. Наперекір заборонам, ризикуючи свободою та власним життям, сотні представників української інтелігенції заявили про прагнення мирним шляхом відродити українську державність. Суспільні процеси впродовж 1960-1980-х рр. висвітлили нагальну потребу змін у політичному житті країни, що зрештою призвело до розпаду СРСР.

Надзвичайно тяжкими для українських музеїв були наслідки Другої світової війни. Значна частина їх була зруйнована і пограбована. Якщо до війни діяло 174 музеї, в яких нараховувалось близько 6 млн. одиниць збереження, то лише близько п'ятої частини їх, а це переважно збірки Києва, Дніпропетровська, Одеси, Полтави, Сум, Харкова, Чернігова, вдалось евакуювати, з них майже 35 тис. одиниць збереження були розпорошені від Приуралля до Сибіру та Казахстану [10, с. 9-12]. У повоєнні роки відбудовано більшість музейних закладів, частково повернуто ева-куйовані та пограбовані колекції, зусиллями музейників продовжувалась робота із пошуку нових пам'яток. За офіційними даними, станом на 1950 р. в Україні працювало 137музеїв [9, с. 154]. Музейництво і надалі контролювалось органами влади, під тиском методичних директив зверху музейні експозиції за змістом повторювали одна одну, їхні структури були однотипними і жорстко регламентованими ідеологічними приписами. Уряд УРСР постановою від 21 жовтня 1951 р. «Про реорганізацію музеїв» вказав музейним закладам не захоплюватися «старовиною», а зосередитися на висвітленні історії комуністичної партії і радянської держави, активніше долучатися до виховання трудящих в дусі радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму. За неофіційною вказівкою, сімдесят відсотків експонованих матеріалів повинні були відображати радянський період і лише тридцять -- історію і природу краю [23, с. 48]. Цей припис діяв аж до часів «горбачовської перебудови». У 1953 р. зі створенням Міністерства культури СРСР такі структури виникають у всіх республіках. Через них впроваджувалася політика в культурній сфері та здійснювався державний контроль за діяльністю закладів культури. Міністерство культури отримало функції координувати роботу усіх музеїв, незалежно від їх відомчої приналежності, впливати на зміст та напрями їхньої діяльності.

Хрущовська «відлига» розпочалась, на думку вчених, із проголошення М. Хрущовим доповіді на закритому нічному засіданні ХХ з'їзду КПРС у 1956 р. З певною лібералізацією політичного режиму значна частина українського суспільства пов'язувала сподівання на національне відродження, розширення прав і свобод людини і народу в цілому. Як справедливо стверджує дослідник тієї епохи,В.М. Даниленко, у громадянстві прокинувся потенціал «українськості» України, що увібрав історичний досвід національно-демократичної революції 1917-1920-х рр. з державницькою перспективою самостійності на майбутнє [6, с. 88-127]. Але, як показав час, влада не збиралась руйнувати основи тоталітарної системи. Десталінізація імперії здійснювалася не стільки з метою лібералізації суспільного життя, скільки задля самоутвердження нового ком-партійно-державного керівництва та через негативні наслідки тривалого зовнішньополітичного й економічного консерватизму СРСР [8, с. 665].

На тлі часткових і суперечливих змін у культурницькій сфері -- від послаблення заборон до суворих диктаторських вимог -- музейна галузь і надалі залишалася ідеологічним інструментом впливу на суспільну свідомість. Основним гаслом музейних експозицій було формування бу-дівника комунізму з марксистсько-ленінським світоглядом, позбавленим засад загальнолюдських духовних цінностей, національно-патріотичних почуттів, власної свободи та гідності. Музеї потерпали від партійних вказівок та цензури, вилучення та знищення пам'яток, заміщення автен-тичних предметів пропагандистсько-плакатним матеріалом. Експозиції рясніли комуністичними лозунгами з російськоцентричними поняттями «радянський народ», «давньоруська народність», «возз'єднання 1654 р.» тощо. В основі музейного будівництва лежала марксистсько-ленінська ідеологія як альфа і омега комуністичного режиму. Склалась відповідна система діяльності музеїв, яка включала контроль над кадровими питаннями, регламентацію тематики експозиційно-виставкової, лекційної роботи, напрямів наукових досліджень, примусові рознарядки щодо віко-вого та соціального статусу відвідувачів.

Ідеологічний тиск на музеї здійснювався через обмеження і регулювання державою усіх видів їх діяльності. Заклади зобов'язані були дотримуватися офіційного бачення історичних подій, явищ, процесів. Кожна анотація, постать чи музейний предмет в тематико-експозицій- ному плані піддавалися жорсткій цензурі, головним центром якої в Україні виступав так званий Укрліт -- республіканський підрозділ союзного цензурного органу Головліту. Випробуваними методами тиску на музейних працівників, на відміну від фізичного їх знищення у сталінський період, були стримування кар'єрного росту, усунення з роботи, перешкоджання науковим дослідженням, цькування на зборах партійних організацій та трудових колективів.

На січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС М. Хрущов виступив за різке скорочення асигнувань, спрямованих на розвиток музейних закладів, в СРСР розгорнулася кампанія за скорочення мережі музеїв. У цей період в Україні десять державних музейних закладів переведено в статус громадських, ціла низка установ зазнала структурних змін, відбулося безпідставне об' єднання різнопрофільних музеїв, переведення самостійних установ у статус філіалів чи навіть їх ліквідація. Після такої «перебудови» в республіці залишилося лише 89 державних музеїв (у 1945 р. їх нараховувалося 97, з них 19 -- республіканського, 78 -- обласного значення), майже 400 працівників було звільнено [11, с. 3-7]. Ідеологічний зміст носила подія зі вступу в 1957 р. радянських музейних організацій до Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), яка жодним чином не вплинула на зростання суспільної ролізакладів та рівень їх матеріально-технічного забезпечення. Музеї потерпали від зменшення фінансування, що призвело до закриття низки закладів, скорочення працівників музейної галузі.

Треба відзначити, що в тих умовах громадськість України, провідні вчені, музейники намагалися врятувати національні скарбниці. Під їхнім тиском Міністерство культури УРСР наказом від 18 грудня 1962 р. затвердило «Примірне положення громадського інспектора по музеях і охороні пам' ятників культури», до музейної роботи було залучено шанувальників історії, створено 64 музейні масові відділи на громадських засадах, які об'єднали майже дві тисячі охоронців української культури. Активність громадськості змусила Міністерство культури України клопотати перед Радою міністрів республіки про відновлення роботи десяти державних музеїв та двох філіалів. У результаті музейна мережа України на кінець 1960-х рр. нараховувала 132 історичних, краєзнавчих, художніх, літературно-меморіальних музейних заклади [11, с. 8].

Разом з тим музейна справа і надалі розглядалася як складова ідеологічного впливу на населення. На політичній і державній важливості музейництва наголошувалося в постанові ЦК КПРС від 12 травня 1964 р. «Про підвищення ролі музеїв в комуністичному вихованні трудящих». Центральним комітетам компартій союзних республік, Міністерству культури СРСР і міністерствам культури союзних республік пропонувалось «організувати в усіх музеях, крім меморіальних, відділи радянського періоду -- від Великої жовтневої соціалістичної революції до наших днів. У експозиціях музеїв повинні бути відображені успіхи комуністичного будівництва в СРСР, перемога ленінського курсу Комуністичної партії, боротьба радянського народу за здійснення програми КПРС, заходи партії по подальшому піднесенню промисловості, сільського господарства і культури, підвищення добробуту народу» [20, с. 354-356].

Аналогічну постанову незабаром прийняв ЦК Компартії України. 28 липня 1964 р. колегія Міністерства культури УРСР заслухала питання про заходи з виконання даної постанови, затвердила рекомендації щодо підвищення ролі музеїв -- звісно, що в «комуністичному вихованні трудящих». Міністерство подало пропозиції в ЦК КПУ та уряд республіки про черговий перегляд музейної мережі в Україні, і вона була затверджена постановою Ради міністрів УРСР від 20 вересня 1965 р. [22, с. 2324].

Період перебування при владі генсека Л. Брежнєва дослідники визначили терміном «застій», система трималася на тотальному ідеологічному впливі на людей. Влада не зважала на громадську думку, замінюючи її офіційними політичними оцінками, заперечувала загальнолюдські основи моралі, яка підпорядковувалася політичній доцільності й по суті руйнувалася [13, с. 3-15]. Тоталітарний режим створив потужну систему ідеологічної обробки населення для маніпулювання масовою свідомістю, використовуючи політичну пропаганду як засіб управління масами. Незгідних з «курсом партії та досягненнями радянської демократії» позбавляли засобів до існування, запроторювали у в'язниці, концтабори та психіатричні лікарні.

Репресії проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості -- одна з головних ознак брежнєвського неосталінізму в

Україні. Суспільству насаджувалися ідеї так званої «нової історичної спільноти -- радянський народ», «зближення і злиття націй», українська мова поступово витіснялася з багатьох сфер суспільного життя, а почуття національної гідності, прагнення розвивати власну культуру сприймалися як прояви націоналізму. Формування єдиної радянської ідентичності, радикальна боротьба з «буржуазно-націоналістичними проявами», «ідеалізацією патріархальщини», «очорненням героїчних звершень радянського народу» -- усі ці й подібні до них гасла і дії влади були спрямовані на викреслення з українського минулого цілих періодів, зокрема пов'язаних з історією запорозького козацтва, подіями національно-демократичної революції 1917-1921 рр., Голодоморів, політичних репресій. Офіційна історія розглядалась в контексті історії СРСР і поставала з лакованою соціалістичною дійсністю та суцільними перемогами на шляху до кому-ністичного майбутнього [2, с. 460-477].

Питаннями ідеології за часів першого секретаря ЦК КПУ В. Щер- бицького відав одіозний В. Маланчук, який виділявся неприхованою українофобією, проведенням широкомасштабних кампаній проти наукової та творчої інтелігенції. У практику ввійшли «чорні списки неблаго- надійних», посилення цензури, політичні доноси. Ідеологічний диктат не обминув і музейну галузь: з експозицій нещадно вилучалось усе, що партійним керівникам «пахло українським буржуазним націоналізмом». Ситуацію в духовній сфері того часу згодом охарактеризував Олесь Гончар у своєму виступі на Установчій конференції Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка в лютому 1989 р.: «Зникали національні школи, недоступною ставала справжня історія народу, різні недоуки замінювали її своїми кон'юнктурними фальсифікаціями. Робилося це з метою нині очевидною: швидше перемішати, перетопити всіх нас в єдиному соцказані, перетворити націю в кочуючі орди, щоб, руйнуючи генетичну пам' ять народів, позбавляти їх коріння, щоб замість мислячих свідомих громадян мати перед собою натовпи спримітизованих, задурманених догмами послушників, таких зручних для адміністративно-бюрократичного апарату» [5, с. 66-71].

Як протест проти одіозних експозицій «радянського періоду», які превалювали у всіх без винятку державних музеях, на початку шістдесятих років в Україні відновилась робота зі створення музеїв і музейних кімнат на громадських засадах (ширшому висвітленню їх діяльності присвячено наступний підрозділ даного розділу дисертації). Однак дуже скоро і такі заклади, що виникли з народної ініціативи, стали об' єктами пильної уваги з боку партійної та державної влади. Головним завданням таких осередків, за визначенням ідеологів, мало б бути, зрозуміло, «відтворення в музейних експозиціях бойової, революційної і трудової слави радянського народу, широке висвітлення нинішнього дня в комуністичному будівництві в країні, республіці, краї, комуністичне виховання трудящих і в першу чергу молоді» [22, с. 26-27].

Для координації діяльності таких музейних закладів при Міністерстві культури УРСР було створено спеціальну науково-методичну раду. Вона розробила і надіслала в кожен районний центр республіки «Типові положення про народні музеї», «Інструкцію про порядок підготовки і від-криття музейних виставок», «Пам'ятку зі збирання експонатів», «Рекомендації «Як створити музей чи музейну кімнату» [22, с. 28]. Затверджене Радою міністрів СРСР «Положення про Музейний фонд СРСР» (1965 р.) зобов'язувало всі міністерства союзних республік, організації, підприємства, колгоспи і радгоспи безкоштовно передавати в музеї для експонування зразки промислової сільськогосподарської продукції, різноманітні моделі, стенди та інші матеріали, які відображають науково- технічний прогрес і досягнення комуністичного будівництва [27, с. 249].

Про завдання, які ставили перед музеями партійні організації, говорять самі назви їх постанов, директив та заходів. Зокрема, згідно постанови ЦК КПРС від 9 січня 1969 р. «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах», музеї змушені були висвітлювати переваги та досягнення соціалізму, приділяти увагу питанням комуністичного будівництва, розкривати направляючу та керівну роль КПРС. Наприклад, рішення відкритих зборів первинної партійної організації Волинського обласного управління культури (19 травня 1965 р.), на яких обговорю-вався хід виконання обласними краєзнавчими музеями згаданої вище постанови ЦК КПРС «Про підвищення ролі музеїв в комуністичному вихованні трудящих», передбачало створити при районних управліннях культури музейні ради з відповідальних партійних, комсомольських і радянських працівників і зобов'язувало «всіх комуністів постійно надавати методичну допомогу громадським музейним радам у містах і селах області» [22, с. 25].

Подібні заходи були розгорнуті в усіх областях України. Так, Івано- Франківський обком партії, підпорядковуючи діяльність музеїв ідеологічним завданням, рішенням бюро (січень 1965 р.) зобов'язав міськкоми, райкоми, первинні парторганізації, виконкоми обласної, міських, районних і сільських рад створити в усіх колгоспах і на підприємствах, що носили ім'я Леніна та жовтневої революції, громадські музеї та музейні кімнати. Уже через місяць обласна рада звітувала про виконання рішення обкому, розглянула питання «Про роботу обласного краєзнавчого музею по комуністичному вихованню трудящих», постановивши заодно докорінно перебудувати експозицію народних музеїв, і зокрема -- у селах Кобаки (батьківщина відомого українського письменника Марка Черемшини) та Стецева (тут тривалий час жив і працював Василь Стефаник) «згідно з завданнями соціалістичної перебудови колгоспного села».

Бюро Полтавського обкому КПУ націлило партійні організації на залучення до музейної виховної роботи старих більшовиків, ветеранів війни і праці, а роботу зі створення музейних експозицій взяти під постійний партійний контроль. Львівський обком партії до таких же настанов додав вимогу про обов'язкове залучення до створення громадських музеїв студентської і учнівської молоді. З цією метою в лютому 1967 р. на базі Ходорівського музею Леніна Жидачівського району було проведено семінар секретарів партійних організацій, директорів шкіл і культосвітніх установ, і вже незабаром лише в цьому районі функціонували 13 музейних ленінських кімнат та 8 кімнат бойової слави. Взяти під контроль створення таких музеїв обком партії зобов'язав партійну організацію Львівського філіалу Центрального музею В.І. Леніна, який був створений у 1950 р. спеціальною постановою ЦК ВКП(б) [22, с. 25]. На республіканському рівні таку роботу очолили Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна та Інститут історії партії при ЦК Компартії України -- філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Музейна галузь, як і культурна сфера в цілому, піддавалась все жорсткішому ідеологічному тиску. Керівництво діяльністю музеїв компартія вважала важливою ланкою ідеологічної роботи: «Музеї, як могутні арсенали виховання радянської людини, повинні висвітлювати, цілеспря- мовувати, орієнтувати, утверджувати цінності нового комуністичного світогляду, спільно з іншими засобами ідеологічно забезпечувати побудову комунізму» [22, с. 6]. На партійних з'їздах, конференціях, численних семінарах, у збірниках статей та монографіях постійно наголошувалось на «посиленні партійного керівництва в розвитку музейного будівництва», на «відповідальній місії музеїв у формуванні нової людини», на «перетворенні музеїв у вогнища комуністичного виховання мас» [1; 19; 25].

На виконання цих завдань була націлена чергова постанова ЦК КПРС «Про поліпшення ідейно-виховної роботи музеїв» (1982 р.). Вона вкотре підкреслювала необхідність посилення керівництва музеями з боку партійних комітетів, відповідних міністерств та відомств, підвищення їх ролі в комуністичному вихованні трудящих. Постанова вимагала «широко розкривати в експозиціях музеїв процес зближення націй і народностей», «яскраво і переконливо показувати переваги соціалістичного способу життя», «розширення практики організації музеїв дружби народів, створення спеціальних залів інтернаціональної дружби», «ефективно використовувати досвід музеїв у вихованні учнівської і студентської молоді на прикладах життя і діяльності В.І. Леніна, героїчної історії КПРС, революційних, бойових і трудових традицій народу, в дусі радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму» [3].

«Радянський патріотизм» та «соціалістичний інтернаціоналізм» -- неодмінні атрибути комуністичної ідеології, якими система прикривала імперську суть тоталітарної держави, насадження русифікації, спотворення справжньої історії поневолених народів СРСР, викорінення навіть самої думки про відновлення їхньої незалежності. Під особливим контролем кремлівської верхівки перебувала Україна, її економіка, соціальні процеси, суспільна атмосфера, освіта, культура, мистецтво. Не залишалася поза ідеологічним наглядом і музейна галузь республіки, чим неприховано пишалися ідеологічні куратори: «За даними вибіркового аналізу, проведеного науково-методичним відділом музеєзнавства Міністерства культури УРСР, близько 30 процентів нових фондових надходжень впродовж 1970-х -- початку 1980-х рр. становлять матеріали інтернаціонального значення. Інтернаціональна тема виступає однією із провідних у науково-фондовій роботі, обов'язково входить окремою рубрикою у поточні та перспективні плани комплектування фондів, береться до уваги при розробці програм музейних пошукових експедицій та наукових відряджень» [3, с. 13]. Типовим прикладом такої діяльності музейних закладів була практика Державного історичного музею УРСР, який за вказівкою партійних органів замість справді наукової роботи був вимушений займатися створенням у Києві показових музейних лекторіїв та гуртків, «університетів дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму», проводити лекції на теми «Соціалістична економічна співдружність -- союз нового типу», «СРСР -- єдиний народногосподарський комплекс», «Ленінська програма миру в дії», «Пролетарський інтернаціоналізм і боротьба проти буржуазного націоналізму» тощо [3, с. 51].

Як зазначають партійні документи та література тих часів, важливим стимулом активізації музейної ідейно-виховної роботи служило відзначення знаменних радянських дат та ювілеїв. Щодо України були ще й окремі ідеологічні дати. Як відомо, у 1954 р. комуністична імперія помпезно відзначала 300-річчя так званого возз'єднання України з Росією, використавши цей привід для подальшої історичної та духовної експансії супроти українського народу. В епоху брежнєвського неоста- лінізму комуністичні ідеологи знову повернулися до набутого досвіду, запустивши в обіг підготовку до 325-річчя Переяславської ради (1979 р.). У музеях розгорнулася бурхлива робота зі створення експозицій про «споконвічну дружбу російського і українського народів», музейники влаштовували пересувні виставки на підприємствах, у колгоспах та освітніх закладах, проводили семінари та конференції на тему «братніх зв'язків України і Росії -- двох республік-сестер». Епіцентром музейних заходів став Переяслав-Хмельницький історико-культурний заповідник, який, як згодом звітувало партійне керівництво республіки, у ювілейному році відвідало понад 300 тисяч осіб із 270 міст СРСР та 20 зарубіжних країн. Державний історичний музей УРСР розгорнув виставку «Навіки разом» із майже тисячею ідеологічних експонатів у Державному історичному музеї в Москві [3, с. 49, 56].

Щоб непорушна дружба двох народів була ще тіснішою, компартійні ідеологи придумали своєрідний «союз у союзі»: до кожної області УРСР було прикріплено «для братніх зв'язків» по одній області Російської Федерації. Партнер призначався відповідно до того, на якому «ідеологіч-ному рахунку» перебувала в партійних органах та чи інша область України. Наприклад, для Львівщини, з якою режим на всіх етапах мав чимало ідеологічних клопотів, було виділено Ульяновську область -- батьківщину самого вождя пролетаріату В.І. Леніна. Зв'язки налагоджу-валися на всіх рівнях суспільного життя, в тому числі і між музеями. У публікаціях того часу зазначався промовистий приклад своєрідного «музейного шефства» російських братів над українцями: «За допомогою громадськості й музейних працівників Ульяновська львів'яни створили у кожній школі музей або ж кімнату В.І. Леніна, а також 83 музеї бойової та трудової слави, 458 клубів інтернаціональної дружби. Про життя і діяльність Володимира Ілліча розповідають у музеї Сколівської школи- інтернату 600 документів, фотографій, речей, експонатів, надісланих ульяновцями... Вони стали ще одним яскравим підтвердженням всенародної любові до вождя, свідченням тісних зв'язків трудящих Львівщини з батьківщиною Ілліча» [3, с. 48].

Традиційними, як відзначалося в пресі та політичній літературі тих часів, стали для Української РСР широкі зв'язки з музейними закладами країн соціалістичної співдружності. Звичайно, що така співпраця носила передусім ідеологічний характер: радянські представники повинні були навчати європейців, як успішно будувати соціалізм у своїх країнах. Проте слід відзначити, що музейники обох сторін використовували такі зв'язки і для справжнього обміну досвідом у музейній справі, налагодження співробітництва між музейними закладами та особистих контактів. У травні 1977 р. в Москві та Ленінграді відбулася ХІ Генеральна конференція Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), і саме тоді Радою музеїв було прийнято рішення про щорічне відзначення 18 травня Міжнародного дня музеїв [3, с. 45].

Впродовж 1970-1980-х рр. у близько 30-ти рішеннях ЦК компартії України і Ради міністрів УРСР йшла мова про організацію та діяльність музейних закладів. У цей час у республіці діяв 391 музей, зокрема 14 історико-краєзнавчих, 70 краєзнавчих, 67 художніх, 23 меморіальних, 48 літературних та літературно-меморіальних. Музейний фонд України нараховував близько шести мільйонів одиниць збереження. Значна частина пам'яток зберігалась у 21-му державному заповіднику [11, с. 9].

Однією з форм збереження національної культури за ініціативою української інтелігенції стала поява музеїв під відкритим небом. У 1964 р. зусиллями музейника М. Сікорського започатковано такий заклад у Переяславі-Хмельницькому. У лютому 1967 р. уряд УРСР прийняв постанову «Про стан і заходи по дальшому поліпшенню охорони та збереження пам'ятників архітектури, мистецтва, археології та історії Української РСР» з подальшим створенням таких музеїв у містах Києві, Львові та Ужгороді. У жовтні 1980 р. Міністерство культури України розглянуло питання про створення у селі Петриківка Дніпропетровської області етнографічної експозиції, присвяченої петриківському розпису.

Ідеологічний контроль за змістом експозицій включав обов'язкове представлення сучасного матеріалу та здобутків радянського будівництва. Міністерство культури УРСР своїм наказом від 10 грудня 1973 р. «Про дальше покращення обслуговування відвідувачів музеїв в Українській РСР» наголосило на необхідності в науково-освітній роботі музеїв приділяти увагу пропаганді ленінських документів, матеріалів партійних з'їздів, 50-річчя утворення СРСР, про соціалістичне змагання в країні, дружбу та інтернаціональні зв' язки трудящих республіки. У музейних експозиціях, згідно з марксистським розумінням місії музею, основний акцент робився на відображенні новітнього періоду історії, всіляко пропагувалися «досягнення епохи соціалізму». Ідеологічний підхід до музеїв вплинув на профільний зміст всієї музейної мережі.

Під час підготовки у 1973 р. тематико-експозиційного плану Музею народної архітектури та побуту Української РСР партійна цензура виявила «замилування патріархальною старовиною», відсутність в експозиційному показі змін у житті трудящих за роки радянської влади [29, арк. 2]. Про «серйозні недоліки» колективу Історико-культурного заповідника на острові Хортиця вказувалось у доповідній записці ЦК КПУ від 20 серпня 1973 р. Партійне керівництво дратувала і насторожувала пильна увага громадськості до створення музею козацтва. Небезпечними вважалися сторінки української історії, які «здатні підживлювати націоналістичні та шовіністичні пережитки» [28, арк. 90]. Не дивно, що цілісний проект музею на Хортиці не був реалізований. Натомість, за вказівкою партійного керівництва його переформатували на музей історії Запоріжжя з висвітленням етапів пролетарського революційного руху, здобутків соціалістичного будівництва, втілення у життя ленінського плану ГОЕЛРО, спорудження Дніпрогесу та ін. Запорозькому козацтву відводилось місце в експозиційному розділі про боротьбу проти соціального і національного гніту та іноземних поневолювачів, про зміцнення дружби українського і російського народів, возз'єднання України з Росією [28, арк. 97]. Ідеологічні вказівки спотворювали відображення музеями правдивої історії українського народу, безцінні національні скарби оголошувалися архаїкою та пережитками минулого.

У 1975 р., через «недоліки в соціальному звучанні» запропонованої експозиції Державного музею книги і друкарства Української РСР, як особисто відзначав секретар ЦК Компартії України В. Маланчук, відкриття закладу було відкладено на три місяці. Авторів експозиції звинувачували у недостатньому розкритті взаємозбагачення російської, української та інших братніх культур, відсутності більшовицької літератури періоду революції 1905-1907 рр., жовтневої революції, значення книги у війні 1941-1945 рр. тощо [29, арк. 8]. Для ліквідації недоліків було створено робочу комісію у складі представників Міністерства культури УРСР, Державного комітету Ради міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі, науковців Академії наук УРСР, письменників та художників, яка згодом доповіла ЦК КПУ про результати своєї роботи: із п'яти залів музею чотири відводились під матеріали про видавничу справу радянського періоду [29, арк. 21].

Під час підготовки до святкування 1500-річчя Києва в 1982 р. відкрито музей історії міста. Поряд з древньою його історією переважну частину експозиції заполонили матеріали про Київ революційний, соціалістичний, інтернаціональний, починаючи від перших марксистських гуртків, страйків, маївок. Акцент робився на керівній ролі комуністичної партії, значенні жовтневої революції, встановленні радянської влади у Києві та в Україні, воєнних і післявоєнних роках [3, с. 12].

У Черкаському обласному краєзнавчому музеї в 1984 р. під час підготовки до відкриття експозиції в новому приміщенні виникли ускладнення щодо експонування археологічної колекції: їй не знайшлося місця. Щоб здійснити змістовний показ, необхідні були відповідні площі, тому разом з музейниками два зали для археологічних артефактів виборювали відомі вчені та музеєзнавці Ю.А. Омельченко, Г.Г. Мезенцева, Б.О. Ри- баков. Діяльність музеїв, їх структура перебували під постійним наглядом першого секретаря обкому партії І.К. Лутака і заступника голови облвиконкому О. М. Дубового.

Впродовж 1950-1980-х рр. формування експозицій музеїв відбувалося під неослабним партійно-державним контролем. Вони були надмірно переповнені тиражованими матеріалами про керівну роль Комуністичної партії, пафосними експонатами: плакатами, рапортами, вимпелами, перехідними прапорами та іншими пропагандистськими атрибутами. Та навіть за таких умов музейництво гуртувало навколо себе все більше дослідників місцевої історії, сприяло виробленню у них навиків пошукової та науково-дослідної роботи. Крім обов'язкової партійно-ідеологічної тематики, в експозиціях громадських музеїв дедалі більше знаходили відображення різні періоди історії краю, а фонди поповнювалися оригінальними експонатами, виявленими і збереженими громадськими дослідниками [16, с. 6-12].

Музеї були активно залучені до антирелігійної кампанії влади, яка атеїстичну пропаганду вважала одним із пріоритетних напрямів комуністичного виховання трудящих. Низка постанов ЦК КПРС «Про серйозні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходах її покращення» (1954 р.), «Заходи з посилення атеїстичного виховання населення» (1964 р.), наказ міністра культури СРСР «Про участь органів культури в роботі з посилення атеїстичного виховання населення» (1964 р.) зумовили появу наказу міністра культури УРСР «Про заходи з посилення науково- атеїстичної пропаганди в закладах культури республіки» (1964 р.), постанови колегії Міністерства культури УРСР «Про стан і заходи з покращення науково-просвітницької діяльності музеїв республіки» (1969 р.) [21, с. 71, 85]. У документах з-поміж інших закладів культури особливе місце відводилося музейним закладам. Зокрема, історичним, краєзнавчим, археологічним музеям, планетаріям необхідно було запроваджувати тематичні лекції, пересувні виставки, інші масово-політичні заходи з пропаганди питань наукового атеїзму.

Під пильною увагою знаходилися західні області УРСР, де місцеве населення чинило відвертий чи прихований спротив атеїстичній пропаганді. У 1959 р. за рішенням Львівського обкому партії в обласному історичному музеї відкрилась постійно діюча виставка «Походження і соціальний зміст християнства», де акцент робився на «реакційній ролі християнської церкви в історії людства» [24, с. 3]. На базі виставки у 1960 р. відбувся семінар для працівників музеїв Львівської, Івано-Франківської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької, Закарпатської, Во-линської, Хмельницької областей, присвячений методиці проведення науково-атеїстичної пропаганди музейними засобами. В подальшому матеріали виставки історичного музею лягли в основу Львівського музею історії релігії і атеїзму, який відкрився в 1973 р. згідно з постановою ЦК КПУ від 11 квітня 1972 р. та постановою Ради міністрів УРСР від 23 жовтня 1972 р., хоч рішення про заснування установи прийнято Львівським обкомом партії та облвиконкомом ще 9 квітня 1970 р. У СРСР на той час діяло два державні музеї історії релігії та атеїзму -- у Ленінграді та Львові. Львівський музей як методичний центр атеїстичної роботи в західному регіоні України, носив виразно ідеологічний зміст, про що свідчать розділи його експозиції: «Походження релігії та виникнення атеїзму», «Походження християнства», «Католицизм на західноукраїнських землях», «Уніатство», «Православ'я та розвиток атеїзму», «Релігійне сектантство», «Іудаїзм», «Подолання релігійних пережитків», а також офіційні путівники та довідкові видання про установу [15, с. 5]. Однак, нині Львівський музей історії релігії, який у тоталітарні часи створювався для пропагування атеїзму, є унікальною скарбницею релігійної думки та збережених національних пам'яток.

Однією із особливостей антирелігійної кампанії радянської влади було використання культових споруд, які ще залишились після нищення, під атеїстичні музеї. В Україні добра третина пам'яток церковної архітектури зникла в результаті варварської політики радянської влади. У 1964 р. Закарпатський обком партії прийняв постанову «Про використання знятих з обліку церков та будинків молитви», в якій йшлося про створення атеїстичних музеїв у культових спорудах. До кінця 1960-х рр. під такі музеї у Закарпатській області задіяли дев' ять колишніх культових споруд, у Чернівецькій -- десять, Івано-Франківській -- вісім, Львівській -- чотири. У 1970-х рр. їх кількість у різних регіонах зросла у два і більше разів. Такий тотальний наступ атеїзму, особливо серед школярів та молоді, не міг минути безслідно. Так, учні однієї з ужгородських шкіл після відвідання атеїстичного музею в колишньому Покровському храмі у книзі відгуків написали: «Експонати музею ще раз переконують у тому, що релігія на всіх її етапах була спрямована проти народу і виражала інтереси експлуататорів» [22, с. 114].

Осередком атеїстичного виховання став також Музей історії релігії та атеїзму в Дніпропетровську, відкритий у 1977 р. в приміщенні Спасо- Преображенського собору. Громадські музеї атеїзму в закритих владою сакральних спорудах діяли в Почаєві, Білгороді-Дністровському, Ізмаїлі та інших містах і селах. У Києво-Печерській лаврі під час проведення в 1975 р. виставки «Архітектурний ансамбль Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника» демонструвались матеріали про «реакційну суть монастиря як ідеологічної опори експлуататорського класу» [12, с. 382-393].

У Харківській області на початок 1980-х рр. значилася 41 недіюча культова споруда, більша частина з них була історико-культурними пам' ятками. Влада використовувала їх на власний розсуд, аж до влаштування у них різноманітних складів. У одній із церков був створений відділ атеїзму Харківського історичного музею, який, окрім того, займав приміщення Архієрейського будинку та Свято-Покровського монастиря. У церквах міст Ізюма та Чугуєва, в храмах Харківського, Сахновського, Краснокутського, Барвінківського та Золочівського районів передбачалося створення музеїв та виставкових залів [30, арк. 25], хоч їх тематика аж ніяк не збігалась з епохою пам'ятки.

У 1960-1980-х рр. державна політика в музейній галузі відзначалася жорсткими методами управління, притаманними командно-адміністративній системі, що було пов'язано з всеохоплюючою регламентацією усіх напрямів діяльності музеїв. Вимоги неухильного виконання ідейно- політичних вказівок та розпоряджень вищого керівництва, державний контроль над їхнім дотриманням, обмежували творчий потенціал музеїв, не сприяли розширенню кола їх шанувальників. Через ідеологічний диктат музеї, щоб не піддаватися критиці, змушені були повсюдно відкривати відділи історії радянського суспільства, будь-яка зміна експозиції мала затверджуватися та узгоджуватися з науково-методичною радою музею і місцевими управліннями міністерства культури республіки [4, с. 209-213].

Українська інтелігенція не стояла осторонь музейної справи, долучалася до створення нових музейних закладів. У 1987 р. під час підготовки літературної експозиції у Харкові перший секретар правління Спілки письменників України Юрій Мушкетик переконував керівників місцевої влади в необхідності представити матеріали про видатних діячів культури, зокрема про Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ'яненка, П. Гулака- Артемовського, П. Тичину в окремому музеї. У 1988 р. Літературний музей таки був створений, однак і наповнення фондами, і його діяльність пильно контролювали очільники обласного комітету партії [26, с. 90-98].

У лібералізації режиму в роки хрущовської «відлиги» й пробудженні національної самосвідомості правляча еліта побачила реальну загрозу своєму існуванню. Вже на початку 1960-х рр. влада звинувачувала багатьох представників інтелігенції в «безідейності», «буржуазному націо-налізмі», «відступах від соціалістичного реалізму», «проявах формалізму і абстракціонізму» у культурі та жорстко контролювала їх діяльність. Творчість низки письменників, художників, працівників театру і кіно дала початок такому явищу як шістдесятництво, яке згодом частково переросло в дисидентство. Із 24 серпня до 4 вересня 1965 р. Україною прокотилася перша хвиля політичних арештів. У Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії було затримано два з половиною десятки осіб [8, с. 673]. У слідчих ізоляторах КДБ опинились представники інтелігенції, звинувачені в «антирадянській агітації та пропаганді». Серед них поет і літературознавець І. Світличний, художник О. Заливаха, науковець-психолог М. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, музейні працівники Б. Горинь та І. Герета.

Нова хвиля репресій прокотилася в 1972-1973 рр. Посилюючи наступ на опозиційні сили, зокрема через значне поширення самвидаву, який дискредитував СРСР, ЦК КПРС влітку 1971 р. ухвалив таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів». Через місяць таку ж постанову з наведенням місцевих фактів ухвалив ЦК Компартії України. В ній зазначалося, що найбільше самвидавом цікавиться творча інтелігенція й молодь, він використовується емігрантськими організаціями й спецслужбами капіталістичних країн на шкоду СРСР. З-поміж особливо дошкульних прикладів було названо журнал «Український вісник», книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Лихо з розуму» В. Чорновола, статті В. Мороза, Є. Сверстюка. Скоординовану акцію ізоляції активних діячів опозиції було здійснено 12 січня 1972 р., арешти тривали і в наступні роки [8, с. 678].

Учасником дисидентського руху був науковий співробітник Львівського державного музею українського мистецтва Богдан Горинь, мистецтвознавець, політичний та громадський діяч, в подальшому народний депутат України 1-го та 2-го скликань. Працюючи в 1962-1965 рр. в музеї, він організував видання і поширення самвидаву. Влітку 1965 р. заарештований, звинувачений в «антирадянській пропаганді» і був засуджений на три роки концтаборів, які відбув у Мордовській АРСР. Після повернення до Львова працював малярем, кочегаром, з 1976 р. -- старшим науковим співробітником Львівської картинної галереї, а з 1990 р. -- у Львівському історичному музеї. Продовжуючи активну громадську діяльність, він у 1988 р. став одним із засновником Української гельсінської спілки. У 1994-1996 рр. Богдан Горинь очолював Інститут досліджень діаспори [7, с. 163].

В Україні добре відоме ім'я Ігоря Герети з Тернополя, який з 1963 р. працював в обласному краєзнавчому музеї. У 1966 р. за участь в українському дисидентському русі засуджений до п'яти років позбавлення волі умовно, що позначилось на подальшій науковій кар'єрі музейника. Незважаючи на постійний контроль влади, він не полишав культурницької діяльності в музеї. Був ініціатором і співорганізатором відкриття музею-садиби Соломії Крушельницької у селі Біла Тернопільського району, музею-садиби Леся Курбаса в Старому Скалаті (Підволочиський район), археологічного музею-парку на місці розкопок могильника чер- няхівської культури (ІІІ-ІУ ст. н. е.) у Чернеливі-Руському Тернопільського району, разом із Остапом Черемшинським був співавтором експозиції етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка у с. Велеснів Монастириського району. Помер 5 червня 2002 р., його ім'я, як ініціатора створення, носить Тернопільська обласна експериментальна школа мистецтв [17, с. 315-327]. Свою громадянську позицію музейнику довелось відстоювати під час заснування музею в парафіяльному будинку родини Леся Курбаса у Старому Скалаті. Впродовж 1967-1987 рр. радянська влада всіляко перешкоджала відкриттю цього музейного закладу, та І. Герету підтримали діячі культури Н. Корнієнко, Л. Танюк, залучивши до співпраці міжнародну організацію ЮНЕСКО (1987 р. був ого-лошений ЮНЕСКО роком Леся Курбаса), однак навіть після відкриття музею партійні керівники забороняли приймати відвідувачів. У 1970-ті рр. музейник ініціював створення першої картинної галереї на Тернопільщині в історичній будівлі ХУІІІ ст. -- Домініканському соборі. У 1978 р., у приміщенні, де раніше радянська влада розміщувала склад, перших відвідувачів прийняла картинна галерея Тернопільського краєзнавчого музею. Як її керівник, Ігор Герета був автором експозиції, для якої особисто зібрав понад 300 творів живопису, графіки і скульптури українських митців. Нині на базі цієї колекції в новому приміщення діє обласний художній музей [14, с. 474-483].

Самобутньою постаттю в українському музейництві другої половини ХХ ст. виступав Іван Макарович Гончар -- скульптор, живописець, колекціонер, засновник відомого в Україні й за кордоном громадського музею, який від 1960-х років став одним з осередків українського націо-нального відродження. Ще з 1950-х рр. він подорожував Україною, об'їздив Київщину, Житомирщину, Полтавщину, Донбас, Поділля, Подністров'я, Галичину, Буковину, Закарпаття. Збираючи твори народного мистецтва, предмети старовини, створив їх унікальну колекцію, а також збірку стародруків XVII-XIX ст. Його приватна бібліотека нараховує близько 3 тис. українознавчих видань, а в особистому архіві зберігаються рукописи, листи, записники, щоденники, аудіо- та фотоматеріали, 18 томів історико-етнографічного альбому митця «Україна й Українці». Музей в оселі художника був народознавчим осередком, де кожен міг доторкнутися до української минувшини, усвідомити її самобутність і неповторність, через що спецслужби тримали його під постійним контролем. Були спроби відібрати колекцію і розпорошити її по інших музеях. Митець прагнув створити музей народної культури, де Україна була б представлена не убого і збідніло в рамках закостенілих радянських догм, а гідно на зразок народів світу [12, с. 382-393]. На основі його колекції у 1999 р. створено Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (з 2009 р. -- національний).

Упродовж 1960-1980-х рр. музейна мережа України розвивалась в напрямку збільшення кількості музейних закладів, які використовувалися владою як пропагандистські заклади. За профілем поповнювалися історичні, краєзнавчі, художні, літературні, меморіальні музеї, з' явилися музеї під відкритим небом з історико-етнографічними колекціями. Однак на першому місці стояли для влади ідеологічні завдання. Особлива увага приділялась музеям історії релігії та атеїзму. Такі музеї виникають у Львові, Дніпропетровську, чимало закритих владою храмів теж було «переформатовано» в атеїстичні музейні установи. У Києві атеїстичним осередком стала Києво-Печерська лавра, що, в свою чергу, дало можливість зберегти унікальну історичну пам'ятку, сформувати на її території низку музейних закладів. Громадськість ініціювала створення Чернігів-ського та Новгород-Сіверського державних архітектурно-історичних заповідників, державних історико-культурних заповідників у Львові, Кам'янці-Подільському, Переяславі-Хмельницькому, Острозі, Качанівці. Наприкінці 1980-х рр. державним історико-культурним заповідником був оголошений комплекс пам'яток історичного центру міста Києва. Всупереч компартійній ідеології серед інтелігенції, зокрема музейників, діячів науки і культури, концентрувалось прагнення зберегти українську спадщину. Їхніми зусиллями музейна справа набувала поступального розвитку.

Аналізуючи стан музейної справи в УРСР у 1960-1980-х рр., відзначаємо суперечливий характер її розвитку. В умовах формальної демократизації політичної системи з одночасним посиленням тоталітарного режиму, репресивних утисків зі сторони комуністичної диктатури музеям відводилась роль ідеологічних закладів. Їхня діяльність жорстко контролювалася та регламентувалася директивами вищих органів державної влади, що поглиблювало деформації в процесі формування музею як суспільного організму, знищувало його сутнісний зміст, віддаляло від нього громадськість.

Основним завданням закладів стало висвітлення та пропагування керівної ролі КПРС, радянського способу життя, досягнень соціалістичного будівництва, участь в антирелігійних кампаніях, формування людини нового типу -- будівника комунізму, принципів пролетарського інтернаціоналізму. Музеї потерпали від залишкового принципу фінансування, слабкості матеріально-технічної бази, скорочення штатів закладів та музейної мережі в цілому.

Водночас у досліджуваний період галузь поповнилася закладами нового типу -- заповідниками та музеями на громадських засадах. Розгортання руху за створення громадських музеїв, який об' єднав у справі збереження культурного надбання десятки тисяч дослідників рід-ного краю, людей найрізноманітніших професій, розглядається як прояв громадської ініціативи в українському суспільстві та його реакція на ідеологізацію музейної справи в країні. Незважаючи на встановлення контролю влади над громадським музейництвом, його творчо-інтелектуальний потенціал та демократичний характер виразно проявилися за незалежної України.

В означений період продовжувалося формування музейного фонду України, що сприяло збереженню культурних цінностей українського народу. Виняткова роль у цьому процесі належить українській інтелігенції. Попри утиски та гоніння тоталітарної влади подвижники культурної спадщини були непохитнимиохоронцями духовних скарбів, послі- довновідстоювали національне надбання українського народу, ініціювали і наполегливо втілювали в життяунікальні проекти, які й сьогодні плідно працюють на консолідаціюгромадянського суспільства, збереження національної пам'яті. Саме тому поряд із об'єктивними закономірностями розвитку культури в світі та Україні виділяємо антропологічний чинник. Завдячуючи наполегливій праці українських інтелектуалів, у музейній справі всупереч ідеологічним заборонам, а потім в незалежній Україні превалював напрям збереження національної історико-культурної спадщини.

Джерела та література

1. Буланий І.Т. Виховання радянського патріотизму / І.Т. Буланий. -- Харків: Прапор, 1969. -- 105 с.

2. Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х -- 80-ті рр. XX ст.) / О.Г. Бажан, Ю.З. Данилюк. -- К.: Рідний край, 2000. -- С. 460-477.

3. Василенко А., Шифман А. Пам'ять народу. Музеї України та інтернаціональне виховання трудящих / А. Василенко, А. Шифман. -- К.: Мистецтво, 1983. -- С. 12.

4. Василик Н.М., Ляхов Ю.Ю. Сучасний стан та шляхи розвитку музейного менеджменту [Електронний ресурс] // Економічні наукові інтернет-конференції. -- Режим доступу: http://www.economy-confer.com.ua/full-article/1525/.

5. Гончар О.Т. Феномен незнищенності / О.Т. Гончар // Гончар О.Т. Чим живемо. На шляху до українського Відродження. -- К: Український письменник, 1992. -- 400 с.