Початки формування Русі: хронологічна і географічна локалізація процесу у дискусіях сучасних істориків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Початки формування Русі: хронологічна і географічна локалізація процесу у дискусіях сучасних істориків

Ольга Щодра

Анотація

історичний спадщина київський русь

Боротьба за історичну спадщину Київської Русі активно використовується в інформаційній війні Росії проти України. Сучасні російські історики, заперечуючи сам факт існування української нації та її державності, наслідують імперську історичну схему М. Карамзіна, у якій Руська держава (Київська Русь) виступає невід'ємною частиною історії Росії. Для обґрунтування більш ніж сумнівних історичних прав Росії на спадщину Русі вони використовують літописну легенду про «прикликання варягів» і створену на її основі норманську теорію. Згідно з нею Русь заснували скандинави у 862 р., а її перший центр розташовувався на півночі Східної Європи -- в басейні Волхова (версія Ладозького каганату). Цю теорію, що була створена у XVII шведськими істориками для легітимізації шведської експансії на південно-східному узбережжі Балтики, пізніше розвивали їхні німецькі колеги для обґрунтування споконвічного культуртрегерства германців на теренах Східної Європи. Отже, від самого початку норманізм являє не так наукову, як політичну доктрину.

Історичну схему історії Росії М. Карамзіна і норманську теорію, як її складову, свого часу аргументовано критикував М. Грушевський. Він відстоював концепцію Руської середньовічної імперії з центром у Києві. На думку вченого, Ростово-Суздальська земля, на якій згодом почала формуватися Московська держава (Росія), була однією із приєднаних київськими князями колоніальних провінцій. Український історик доводив наукову неспроможність версії про шведське походження назви «русь», про заснування Русі і правлячої династії літописним Рюриком. Сьогодні наукову доказовість цих аргументів ставлять під сумнів навіть самі норманісти. Ґрунтовної критики також зазнає оновлена колонізаційна версія норманської теорії, створена у XX ст. шведськими археологами Т. Арне і X. Арбманом. Як визнають провідні представники сучасного норманізму, зокрема англійські дослідники П. Сойер і Г. Джонс, археологічні джерела і дані топоніміки не дають жодних доказів масштабної скандинавської колонізації Східної Європи.

Аналіз зарубіжних джерел -- арабських, візантійських та західноєвропейських дає підстави для висновку про існування Руської держави уже наприкінці VIII -- на початку IX ст. тобто за півстоліття до прикликання легендарного Рюрика. Особливо вагомим доказом є свідчення єпископа Пруденція -- автора Бертинської хроніки. За його інформацією, у 838-839 рр. посольство від «народу рос», правитель якого іменувався імператором (означений тюркським титулом хакан), приймали візантійський імператор Теофіл і імператор франків Людовик Благочестивий.

Питання історії займають щораз більше місця у суспільному просторі. Окрім природного бажання краще пізнати своє минуле, це значною мірою обумовлено політичними чинниками, насамперед російською агресією проти України. Фальсифікації історії стали потужним засобом інформаційних війн, які Росія розгорнула проти України. Цілеспрямований наступ на історичному фронті розпочався задовго до військового конфлікту і певною мірою був його прологом. Саме він створив особливу атмосферу «руского міра» в російському суспільстві та у частині регіонів України, в якій виховувалося нове, уже пострадянське покоління його прихильників. Ця невидима лінія фронту проходила через шкільні і вузівські підручники, через системну великодержавну політику формування історичної пам'яті, якій російська влада приділяла і надалі приділяє надзвичайно велику увагу.

Одним із проявів сучасної історичної експансії Росії стала її боротьба за державну спадщину Київської Русі. Вона розпочалася відразу після розпаду СРСР, коли перед новими незалежними державами, насамперед українською і російською, перед українцями і росіянами постала проблема етнополітичної самоіденти- фікації, а перед їх національними історіографіями -- створення нових концепцій національних історій. Історія СРСР була, по суті, радянською версією історії Російської імперії, яка тільки фрагментарно включала історію інших народів, що входили до його складу. Розпад Союзу дав можливість українцям реконструювати власну національну історію, позбавлену імперських міфів. Росіяни ж позбулися не лише територій колишніх республік, а й права на їх історію. Територіальні втрати держави вони сприйняли (і сприймають) дуже болісно, оскільки географія і кордони -- невід'ємна складова національного менталітету, особливо імперських націй. Не змогли вони відмовитись і від імперських історичних міфів, які століттями витворювали спочатку російська, а потім і радянська історіографії. «Українська» частина цієї міфології полягала у запереченні самого факту існування українського народу і його державності, які трактувалися як невід'ємна частина російської національної і державної історії. У першій половині 1990-х років, у період становлення сучасної російської історіографії, одиноко прозвучав голос викладача Московського університету Б. Зємцова, який закликав колег-істориків визнати той факт, що після розпаду СРСР росіяни втратили право на історію Київської Русі, державна спадщина якої належить українцям Земцов Б. Откуда есть пошла российская цивилизация // Общественные науки и современность. -- М., 1994. -- № 4. -- С. 52.. Не почули, а більшість із них повернулася до імперської історіографічної спадщини, зокрема до історичної концепції М. Карамзіна, в якій витоки російської національної і державної традиції ведуться з часів Київської Русі Щодра О.М. Нова-стара схема російської історії: висвітлення початкової історії Росії в сучасних російських підручниках для вищих навчальних закладів // Вісник Львівського університету. Серія історична. -- Вип. 37. -- Ч. 2. -- Львів, 2002. -- С. 227-230.. Свого часу цю історичну схему розкритикував М. Грушевський, який наголошував, що вона не лише позбавляла українців власної історії, але й не давала росіянам розуміння справжніх витоків їх етнічної і державної історії. Учений протиставив їй свою концепцію історії східних слов'ян, якою переконливо доводив, що Русь -- це невід'ємна органічна частина державної історії українського народу Грушевський М.С. Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Пам'ятки України. -- 1991. -- № 3. -- С. 4-7..

Дискусії навколо проблеми політичної спадщини Русі і, відповідно, витоків української і російської державності активізувались у 2000-х роках -- у період підготовки до святкування 1150-річного ювілею російської державності, відлік якої російські історики ведуть з 862 р. від літописної легенди про прикликання варягів Докладніше див.: Щодра О.М. 862 рік в історії Східної Європи: історичний і політичний контексти 1150-річного ювілею російської державності // Педагогічна думка. -- 2012. -- № 2. -- С. 31-38.. У 2002 р. відбулася зустріч російського президента з істориками під девізом: «Путін править історію. В Росії шукають нову колиску замість Києва». Згадувалася версія російського історика А. Кузьміна про те, що цією колискою мав стати Стокгольм Кузьмин А.Г. Начало Руси. -- М., 2003. -- С. 8.. У боротьбі за спадщину Руської держави знову, як і у XVIII ст., для обґрунтування історичних прав Росії використовується норманська теорія. Згідно з її класичною версією, Русь заснували скандинави, і першим її центром став Новгород -- місто на півночі Східної Європи.

Основну роботу з «виправлення» початкової історії Русі і створення її оновленої версії виконали археологи Ладозької експедиції. У своїх працях вони доводили існування первісної північної Руської держави, центром якої спочатку була Ладога Див.: Мачинский Д.А. Волховская Русь (VІІІ-ІХ вв.) // Современность и археология. Международные чтения, посвященные 25 летию Староладожской археологической экспедиции. -- С-Пб., 1997. -- С. 71-75; Мачинский Д.А.. Версія Ладозької Русі (Ладозького каганату) змінила попередню норманську версію Новгородської Русі, наукова неспроможність якої стала очевидною після того, як археологи встановили, що до ХІ ст. Новгорода на Волхові не існувалоПочему и в каком смысле Ладогу следует считать первой столицей Руси // Ладога и Северная Евразия от Байкала до Ла-Манша. Связующие пути и центры. Шестые чтения памяти Анны Мачинской. -- С-Пб., 2002. -- С. 5-35; Кирпичников А.Н., Сарабьянов В.Д. Старая Ладога древняя столица Руси. 3-е изд. -- С-Пб., 2010. Носов Е.Н. Новгородское (Рюриково) городище. -- Ленинград, 1990.. На думку творців Ладозької версії, Новгород став наступним -- другим центром Руської держави, а Київ був уже її третьою столицею Цукерман К. Два этапа формирования Древнерусского государства // Археологія. -- 2003. -- № 1. -- С. 76-99.. Окремі дослідники пішли ще далі -- вони взагалі заперечують існування Київської Русі Бычков А. Киевская Русь. Страна, которой не было. Легенды и мифы. -- М., 2005..

Варто зазначити, що дехто з відомих російських істориків критично сприйняв версію Ладозького каганату Докл. див.: Селин А.А. Староладожский миф в академическом дискурсе последних лет // Бїи&а Біауіса еї Ваісапіса Реігороііїапа. -- 2012. -- № 1 (11). Январь-июнь. -- С. 117-126.. Так, А. Кузьмін охарактеризував її як «заміну історії антиісторією» Кузьмін А.Г. Начало Руси. -- С. 8.. Не підтримав її і провідний археолог-славіст В. Сєдов Див.: Седов В.В. Русский каганат ІХ века // Вопросы истории. -- 1998. -- № 4. -- С. 3-15.. В українській історіографії послідовним критиком Ладозької Русі виступає академік П. Толочко. Він переконливо доводить, що наведені російськими археологами докази існування у 'УІІІ-ІХ ст. норманської факторії у Ладозі не є підставою вважати її столицею Русі або Руського каганату Толочко П.П. Русь изначальная // Археологія. -- 2003. -- № 1; Толочко П.П. Ладога и ее округа в первые века русской истории // Київ і Русь. -- Київ, 2008. -- С. 40-46; Толочко П.П. В поисках загадочного каганата // Київ і Русь. -- С. 29-39; Толочко П.П. Где находилась изначальная Русь? Доклад на международной научной конференции «Христианизация Руси во времена князя Аскольда: 1150 лет» // Хритиянізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Аскольда: 1150 років. Чернігів-Луцьк, 2012. -- С. 4-17..

Політично актуалізована в Росії проблема походження Русі, в контексті якої була створена концепція Ладозького каганату і у 2012 р. відзначено 1150-річний ювілей російської державності, потребують, на нашу думку, відповідної реакції з боку українських політичних і громадських діячів і насамперед більш активної наукової позиції українських істориків. Треба остаточно відмовитися від застарілої схеми історії Русі, згідно з якою вона утворилася у 882 р., коли Олег прийшов із Новгорода (якого на той час іще не було !) і, взявши Київ, об'єднав Північну і Південну Русь. Ця дата досі фігурує у наших шкільних підручниках, автори яких таким чином свідомо чи несвідомо підтримують норманську версію початкової Північної Русі. Настав час позбутися також неологізму радянських часів -- терміну «Давньоруська держава», як засобу маніпуляцій у російській історіографії. Автори праць з історії Росії, зокрема підручників, використовують його, щоб створити видимість тяглості російської історії, якої насправді не було, від часів Київської Русі до Російської імперії XVIII ст. і сучасної Росії. При цьому вони не використовують оригінальних найменувань своєї держави -- Московське князівство, Московське царство, Московія. Як приклад -- назви розділів одного з вузівських підручників з історії Росії: «Давня Русь», «Русь у ХІІ-ХУ ст.», «Від Русі до Росії», «Російська імперія», «Радянська Росія» Дворниченко А.Ю., Ильин Е.В., Кривошеєв Ю.В.. Тот Ю.В. Русская исто-рия с древнейших времен до наших дней. 3-е изд. -- С-Пб., 1999..

Щоб остаточно внести ясність у дискусію про історичну спадщину Русі, треба нарешті визнати, що вона була державою імперського типу. К. Маркс називав її імперією Рюриковичів Маркс К. Экономические рукописи 1857-1859 годов. Критика полити-ческой экономии. Ч. І // Сочинения. Изд. 2-е. -- Т. 46. -- Ч. 1. -- М., 1968. -- С. 204., М. Грушевський порівнював Русь з Римською імперією, а права Росії на її спадщину з правами Франції (територія якої входила до римської провінції Галлії) на спадщину Риму Грушевсъкий М.С. Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства. -- С. 4.. Думку про Русь як імперію поділяв, хоч і не вживав цей термін, основоположник радянської концепції історії Київської Русі Б. Греков -- він порівнював її з державою Меровінгів і Каролінгів Греков Б. Киевская Русь. -- М., 1953. -- С. 31.. Імперський характер Русі відзначав також Б. Рибаков Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. -- М., 1964. -- С. 147-150.. В українській історіографії 1990-х років Русь як середньовічну імперію характеризували Л. Залізняк Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. -- К., 1994. -- С. 136-137. і С. Федака Федака С. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). -- Ужгород, 2000.. На імперському характері Русі наголошували автори перших шкільних підручників з історії України, виданих у 1990-х роках, Г. Сергієнко, В. Смолій, Р. Лях, Н. Темірова. Вони стверджували, що формування в середньовічній Русі, населеній багатьма племенами, єдиної етнічної спільності, так званої давньоруської народності, є історичним міфом; що територіальним ядром, або метрополією Руської імперії було Середнє Подніпров'я, а політично домінуючим етносом -- слов янські племена української групи.

У 2000-х роках автори нових шкільних підручників відмовилися від характеристики Русі як імперії і наголос у процесі її формування знову зробили на 882 році, вважаючи його датою заснування Руської держави. У програмі зовнішнього незалежного тестування за 2013 р. лише з цієї дати починається історія Русі, тобто, автори програми не включили до неї більш як півстолітню історію Руської державності включно з походом князя Аскольда на Константинополь у 860 р. Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. -- К., 1993; Лях Р.Д., Темірова Н.Р. Історія України з найдавніших часів до середини ХІV ст. -- К., 1995. Див.: Щодра О.М. Історія традиційного суспільства у програмі зовнішнього незалежного тестування та у шкільних підручниках з історії України // Педагогічна думка. 2013. -- № 1. -- С. 19-21.

збереглися лише копії руських літописів, оригінали не виявлені. Див.: Шахматов А. Повесть временных лет. -- Т. І. -- С-Пб., 1916.

У контексті проблеми утворення Русі, варто наголосити, що вітчизняні літописи, зокрема «Повість минулих літ», не містять чіткої відповіді на питання, коли виникла Русь. Зрештою, для давніх часів писемні джерела рідко містять точну дату заснування держав, як виняток -- 1199 р. для Галицько-Волинського князівства. Здебільшого дати утворення держав є доволі умовними, вони визначаються за першими згадками про них або про діяльність їхніх правителів. Ситуація з встановленням дати заснування Руської держави ускладнюється тим, що авторів (а фактично редакторів) найдавнішого руського літопису -- «Повісті минулих літ» відділяло від початкової історії Русі (ІХ ст.) понад 300 років. Зрозуміло, що вони мали дуже приблизне уявлення про хронологію і події цього часу. До того ж, з політичних міркувань літопис зазнавав низки редагувань уже у процесі його створення у другій половині ХІ-ХІІ ст., а ймовірно, й у ХІУ-ХУ ст., коли були підготовлені його найдавніші копії -- літописні списки*, що дійшли до нас. Треба визнати, що історична достовірність літописних повідомлень про події ІХ ст., зокрема про прикликання варягів, про похід Олега з Новгорода на Київ, є дуже сумнівною. Ймовірно, у первісному варіанті літопису Нестора цих сюжетів взагалі не було, вони є пізнішою вставкою в літописний текст.

Появу Руської землі (Руської держави) літописець пов'язує з походом руської дружини на чолі з князями Аскольдом і Діром на Царгород (Константинополь) у 6360 (852) роціПовесть Временных Лет по Лаврентиевской летописи 1377 г. / Под ред. В.П. Адриановой-Перетц. -- М.-Ленинград, 1950. -- С. 17.. Як встановив український дослідник Л. Махновець, дату від створення світу літописець перевів за олександрійським літочисленням у 852 р. Літопис Руський за Іпатським списком / Переклав Леонід Махновець. -- К., 1990. -- С. 11. З зарубіжних писемних джерел, зокрема з Брюссельської хроніки, відомо, що цей похід відбувався 18-25 червня 860 р. Кузенков П.В. Поход 860 г. на Константинополь и перове крещение Руси в средневековых письменных источниках // Древнейшие государства Восточной Европы. 2000. Проблемы источниковедения. -- М., 2003. -- С. 155. Деякі сучасні дослідники, керуючись літописною традицією, також дотримуються думки, що саме цим походом Русь вперше заявила про себе на міжнародній арені Див., наприклад: Петрухин В.Я. Начало этнокультурной истории Руси ІХ-ХІ веков. -- Смоленск, 1995; Цветков С.В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. -- С-Пб., 2010. Грушевський М.С. Твори у 50 т. -- Т. 1. -- Львів, 2002., хоча ще наприкінці ХІХ ст. М. Грушевський спростовував такий погляд на початкову історію Русі. У «Вступному викладі з Давньої історії Русі, виголошеному у Львівському університеті 30 вересня 1894 р.» він вказував, що для з'ясування питання початків Русі необхідно залучати не лише вітчизняні, а й зарубіжні джерела, зокрема візантійські, арабські і західноєвропейські, які містять більш ранні свідчення про морські походи і зовнішньополітичну діяльність Руської держави. Так, візантійські писемні джерела вперше фіксують політичне об'єднання Русь наприкінці УШ -- в першій половині ІХ ст., у тому числі його військові, дипломатичні і торговельні контакти з імперією. У добу раннього середньовіччя візантійські факторії на узбережжі Чорного моря (Сурож, Херсонес, Амастріда) були важливими осередками міжнародної торгівлі, центр якої у той час розташовувався у Константинополі, тому руси проявляли до них посилений інтерес. Свідчення цього містить «Житіє Стефана Сурозького», написане, на думку дослідників, наприкінці УШ ст. Иванов С.А. Житие Стефана Сурожского и Хазары // Хазары. Второй Международный коллоквиум. -- М., 2000; Иванов С.А. Древнеармянское Житие Стефана Сурожского и хазары // Хазары -- евреи и славяне. -- Т. 16. -- Иерусалим-Москва, 2005. -- С. 310., в якому згадується похід русів на чолі з князем Бравлином на візантійську факторію Сурож (тепер Судак). Автор житія зафіксував, що велика руська рать «воювала тоді від Корсуня до Корчева (слов'янська назва Керчі) у візантійських і хозарських володіннях» Житие Стефана Сурожского. Тексты и переводы // Могарычев Ю.М., Сазанов А.В.. Степанова Е.В., Шапошников А.К. Житие Стефана Сурожского в контексте истории Крыма иконоборческого времени. -- Симферополь, 2009. -- С. 11-76.. Це занепокоїло обидві держави і спонукало їх до укладення військово-політичного союзу не лише проти арабів, а й проти Русі. За припущенням Б. Рибакова, причиною військового походу Бравлина стала блокада греками гирла Дніпра і частини узбережжя Чорного моря, звідки торговельні каравани руських купців здійснювали каботажне (прибережне) плавання до Керченської протоки і Царгорода Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХШ вв. Изд. 2-е. дополн. -- М., 1993. -- С. 289. Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. ІХ -- первая половина Х века. -- М., 1980. -- С. 28-29.. На думку російського історика дипломатії Київської Русі А. Сахарова, похід русичів на Сурож завершився укладенням одного з перших русько-візантійських договорів. За свідченням автора «Житія», русичі повернули усе награбоване і полонених, вивели рать із міста, нічого не взявши з собою, а це, як вважає історик, може означати, що їм вдалося укласти з візантійським намісником вигідну угоду. До того ж, щоб закріпити досягнуті домовленості, сурозький архієпископ Філарет, імовірно також учасник переговорів з руським вождем, згідно з візантійською політичною традицією, охрестив Бравлина.

Свідчення про активну участь руських купців у торгівлі з арабськими країнами і про русько-візантійські торговельні зв'язки у першій половині ІХ ст. містить також раннє східне джерело -- праця Ібн Хордадбеха «Книга шляхів і країн», написана не пізніше 840 р. Цветков С.В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. -- С-Пб., 2010. -- С. 37. Арабський автор так розповідав про участь русів у міжнародній торгівлі: «Якщо говорити про купців ар-Рус -- то це один із різновидів слов'ян. Вони плавають по морю Джурджан (Каспійському) і висаджуються на будь-якому його березі. Іноді вони везуть товари до Багдаду на верблюдах. Перекладачі в них -- слов'яни, слуги -- євнухи. Вони стверджують, що є християнами» Ибн Хордадбех. Книга путей и стран. -- Баку, 1986. -- С. 39.. Далі він наводить відомості про те, що руси доставляли хутра у Візантію, за що платили десятину імператору, і через Хозарію -- в арабські країни, за що сплачували десятину хозарському правителю. Отже, уже в першій половині ІХ ст. руські купці були добре знаними в арабському світі, разом із хозарами і греками вони відігравали важливу роль у торгівлі між арабським Сходом і європейським Заходом. Вартим уваги є також той факт, що вже у першій половині ІХ ст. руси (або певна частина правлячої верхівки, до якої належали і купці) прийняли християнство.

На нашу думку, ще одним переконливим доказом існування Руської держави в першій половині ІХ ст. є свідчення франкської (Бертинської) хроніки, автор якої, єпископ Пруденцій, повідомляв, що 18 травня 839 р. до Інгельгейму -- столиці короля франків Людовіка Благочестивого -- разом із послами від візантійського імператора Теофіла прибули руські посли Бертинские Анналы (середина ІХ в.) // Древняя Русь в свете зарубежных источников. Т ІV. Западноевропейские источники. -- М., 2010. -- С. 18-19.

Дослідники датують посольство русів до Візантії 838 роком, оскільки у той час умови для навігації у Чорному морі були найбільш сприятливі у липні-серпні, коли і здійснювалися всі походи і посольства русів. Тобто, щоб по-трапити в Інгельгейм у травні 839 р., руське посольство мало прибути до Візантії влітку 838 р. Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т. 1. -- С. 397-399.. З тексту хроніки стає зрозуміло, що спочатку (у 838 р.)* вони були прийняті у Константинополі імператором Теофілом, який наступного року відправив їх у супроводі візантійських посадовців -- халкедонського митрополита Феодосія і спафарія (почесний візантійський титул) Феофана -- до короля франків з проханням дозволити руським послам повернутися додому безпечним шляхом через володіння франків. Автор хроніки пояснює, що через загрозу з боку кочових племен традиційний шлях на батьківщину (через Чорне море -- Авт.) став небезпечним, тому посли змушені були добиратися в обхід -- через франкське королівство. Саме у той час з дозволу хозарського кагана Дніпро-Дністровське межиріччя зайняли войовничі племена угрів, які у 839 р. утворили тут своє державне об'єднання Ателькюзу. Вони, ймовірно, і були тими небезпечними кочовиками, які перекрили традиційний водний шлях до Візантії, що пролягав через Чорне море і Дніпро.

На прохання імператора Теофіла король франків Людовик Благочестивий прийняв послів від народу рос. Оскільки на запитання короля, ким вони є, посли назвалися шведами, прихильники норманської теорії вважають це ще одним доказом норманського походження Русі. Однак відповідь послів здивувала франкського короля. Він добре знав скандинавів, зокрема датчан і шведів, за діями яких у королівстві постійно стежили побоюючись грабіжницьких морських набігів, які вони регулярно здійснювали на франкське узбережжя. До того ж, у 829 р. Людовик Благочестивий відправив через Данію до шведської Бірки християнську місію єпископа Ансгарія, через яку також отримував інформацію про події у сусідніх скандинавських країнах. Проте, як стає зрозуміло із тексту хроніки, король франків нічого не чув про шведську (або датську -- Авт.) Русь та її правителя-хакана (кагана), що й викликало у монарха певне занепокоєння (він запідозрив послів у шпигунстві). Найбільш переконливе пояснення цьому епізоду дав М. Грушевський: на його думку шведи були найманцями на службі у руського кагана .

Прийняття руських послів візантійським імператором, а згодом, на його прохання, і королем франків є не лише переконливим свідченням існування у той час Руської держави, а й доказом її військово-політичної могутності, оскільки Візантія підтримувала дипломатичні відносини тільки із тими державами, у військово-політичному або торговельному союзі з якими була зацікавлена. Тобто, на час посольства руський правитель (каган) уже мав достатній військовий потенціал і матеріальні ресурси, щоб зробити спробу домовитися з наймогутнішою у той час імперією. Руська держава хотіла розвивати з нею торгівлю без посередництва хозар, угрів і візантійських колоній у Криму. Вона вирішила скористатися політичною ситуацією, що склалась тоді у Чорноморському регіоні, а саме посиленням загрози для візантійських інтересів з боку арабів, щоб домогтися торговельних поступок від імперії Цветков С.В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. -- С. 34. Сахаров А. Дипломатия древней Руси. ІХ -- первая половина Х в. -- С. 43, 46.. Поява руського посольства у Константинополі, а згодом і в королівстві франків, на думку дослідників, знаменувала новий етап у розвитку руської державності.

Те, що Русь на той час була незалежною і сильною державою, підтверджує ще одне західноєвропейське джерело ІХ ст. -- «Баварський географ» («Опис міст і областей на північ від Дунаю»). Він містить свідчення про те, що руси були головним незалежним народом на землях між хозарами й уграми Баварський географ (Описание городов и областей к северу от Дуная) // Древняя Русь в свете зарубежных источников. -- Т. IV. -- С. 29. Херрман И. Ruzzi, Роге4егеп 1іи4і. Ргєбіїі. К вопросу об исторических и этнографических основах «Баварського географа» (первая половина ІХ в.) // Древности славян и Руси. -- М., 1988. -- С. 167.. «Баварський географ» дає також чітку географічну локалізацію Русі середини ІХ ст. у Центрально-Східній Європі. На думку німецького дослідника Й. Херрмана, така інформація могла бути отримана від руського посольства 839 р. до короля франків, який докладно розпитав послів про їх країну. Автор «Баварського географа» називає русів керівними, першими людьми (Forsderen Іі^і, РгєбШ) -- першим головним народом.

Морський похід русів проти Візантії на початку 840-х років головної мети (укладення вигідної торговельної угоди з Візантією) не досягло, хоч певні домовленості між державами все ж могли мати місце, про що свідчила поява русів (скіфів) на службі в імператора: відомо, що саме вони охороняли Михайла ІІІ під час походу Аскольда на Візантію у 860 р. Цветков С.В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. -- С. 35. Можливо, саме від них руський князь отримав інформацію про відсутність війська й імператора у візантійській столиці, чим і скористався, взявши в облогу Константинополь.

У 830-х роках Русь як серйозну загрозу почала сприймати також одна з наймогутніших на той час держав Східної Європи -- Хозарський каганат. Так, правитель Хозарії, не маючи змоги стримувати військовий натиск Русі, звернувся до візантійського імператора Теофіла з проханням про допомогу у будівництві укріплень. Перед новою спільною загрозою обидві держави змушені були зміцнити свій військово-політичний союз. Імператор скерував у Хозарію експедицію на чолі із братом імператриці Петроною Каматіром Там само. -- С. 42-43.. За споруджену на лівому березі Дону фортецю Саркел хозарський правитель віддячив йому, передавши Візантії частину своїх кримських володінь із Херсонесом. На думку В. Сєдова, спорудження Саркела було лише прикриттям головного завдання місії Петрона -- будівництва цілої системи могутніх фортець на північно-західних кордонах каганату Седов В. Древнерусская народность: Историко-археологические исследо-вания. -- М., 1999. -- С. 70.. Передача земель Візантії як оплата за проведені фортифікаційні роботи стратегічно важливих, з погляду міжнародної торгівлі, територій в Криму свідчить про те, наскільки важливим для Хозарії було укріплення її північно- західних рубежів, що межували з Руссю.

Будівництво візантійськими майстрами фортець на кордонах Хозарії і невдача посольства 838 р., ймовірно, спричинили подальший військовий тиск Руської держави на імперію і новий похід проти неї. Так, близько 840 р. Русь організувала морський похід на столицю візантійської малоазійської провінції Пафлагонії Амаст-ріду. Оскільки саме з Пафлагонії походили візантійські майстри -- будівельники укріплень на русько-хозарському пограниччі, це могло бути своєрідною помстою Русі. До того ж, столиця провінції була великим торговельним центром, захоплення якого завдало б значних збитків імперії. Цей похід описаний візантійським патріархом Ігнатієм у «Житії Георгія Амастрідського» Житие Георгия Амастридского // Древняя Русь в свете зарубежных ис-точников. -- Т.П. Византийские источники. -- М., 2010. -- С. 129-130., у якому руси представлені як добре відомий, принаймні у Причорноморському регіоні, народ. Автор «Житія» повідомляє, що в Амастріду «стікаються, як на спільний ринок, скіфи -- як ті, що заселяють північні береги Євксина, так і ті, що живуть південніше Хозарії -- руси. Вони доставляють сюди свої і вивозять амастрідські товари» Цит. по: Цвєтков С.В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. -- С. 48.. Отже, руси активно торгували у Амастріді. Ймовірно, вони («ті, що живуть південніше Хозарії») мали також свої факторії на Кримському півострові. Присутність русів у Херсонесі в першій половині ІХ ст. зафіксована візантійським місіонером Кирилом. Про їх перебування у Криму свідчить також той факт, що у середньовічних візантійських джерелах важливий порт на березі Керченської протоки називався Росія (руська назва -- Корчев), руси разом з ясами і половцями ще у ХІІ ст. становили більшість населення генуезьких та венеціанських кримських колоній, зокрема Кафи і Солхата (руська назва -- Сурож).

Про те, що у середині ІХ ст. Руський каганат був могутньою державою, свідчить також арабський автор ал-Якубі. Він писав, що при наступі арабів на Закавказзя його мешканці звернулися за військовою допомогою до трьох відомих на той час володарів: візантійського імператора, хозарського кагана і правителя слов'ян Там само. -- С. 74-75.. Останнім міг бути тільки правитель Русі. Таким чином, ще задовго до походу київського князя Аскольда проти Візантії, який відбувся у 860 р., у Центрально-Східній Європі існувала Руська держава, яка відігравала вагому роль у міжнародній торгівлі, здійснювала морські походи у Каспійському і Чорному морях, організовувала посольства. У першій половині ІХ ст. русів уже добре знали в арабських країнах, в Хозарії та в причорноморських провінціях Візантійської імперії і в її столиці Константинополі, де у 838 р. руське посольство приймав імператор Теофіл. У першій половині ІХ ст., після посольства до короля франків Людовика Благочестивого, Русь стала відома також західноєвропейським хроністам. Як вказував М. Грушевський, свідчення джерел про військово- політичну активність і могутність Руської держави в першій половині ІХ ст. дають підстави для висновку, що вона утворилася й існувала уже у УНІ ст. Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т. І. -- К., 1991. -- С. 395. Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т. І. -- С. 367-370; Толочко П.П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні // Від Русі до України. -- К., 1997. -- С. 35-36. Витоки ж Руської державності й українського державотворення, на думку українських дослідників, сягають ще антських часів.

В історіографії існує кілька версій розташування Русі у VIII -- першій половині ІХ ст., коли вона почала активно заявляти про себе на міжнародній арені. Одна із них, що виникла у ХІХ ст. і має своїх послідовників сьогодні, локалізує Русь у Північному Причорномор'ї Трубачов О.Н. В поисках единства. -- М., 1997. -- С. 190-191. Див: Фомин В.В. Начальная история Руси. -- М., 2008. -- С. 157.. Однак тоді не зрозуміло, проти кого візантійські майстри будували в першій чверті ІХ ст. потужні укріплення на північно- західних рубежах Хозарії. На безпідставність версії про Причорноморську Русь, на нашу думку, вказують й інші факти: у 839 р. у Північно-Західному Причорномор'ї з'явилися войовничі племена угрів, які заснували тут свою державу -- Ателькюзу, а Північно- Східне Причорномор'я тоді ж контролював Хозарський каганат. Тобто, на час посольства 838-839 рр. і походу на Амастріду Причорноморської Русі уже не могло бути, навіть якщо вона й існувала тут раніше. Цікавою є версія сучасного російського історика В. Фоміна про можливість існування Приазовсько-Причорномор- ської Русі в часи антів, у VI ст., яка базується на аналізі східних джерел.

Не підкріплена переконливими аргументами гіпотеза В. Сєдова про розташування Руського каганату на Волзі, яку він згодом сам і переглянув. Опираючись на матеріали археологічних досліджень 1990-х років, учений дійшов висновку, що Руський каганат розташовувався у Дніпровсько-Донському регіоні і що йому відповідає Волинцівська археологічна культура. Дослідник так окреслює його межі: «На заході землі каганату майже повністю охоплювали басейн р. Десни і невелику частину Правобережжя Дніпра (район Києва і Канева). Південні межі... проходили по верхніх течіях Сули, Псла і Ворскли, на південному сході кордон проходив по річках Сіверський Донець і Тиха Сосна. На сході -- в області Воронезької губернії і по верхній течії Дону, на півночі -- по верхній і правобережній (район Рязані) течії р. Оки» Седов В.В. Русский каганат К века // Вопросы истории. -- 1998. -- № 4. -- С. 3-15; Седов В.В. Славяне. Историко-археологическое исследование. -- М., 2003. -- С. 255-295..

Носіїв Волинцівської культури В. Сєдов пов'язує з племенем русь, тобто він фактично погоджується з версією, яку свого часу обґрунтував М. Грушевський, а згодом підтримав і розвинув Б. Рибаков: початково руссю називалося одне із наймогутніших слов'янських племен. На таку ж думку наводить інформація «Баварського географа» про русів як головний або провідний народ в регіоні Центрально-Східної Європи (між хозарами й уграми). За висновком ученого, адміністративним центром Руського каганату тоді міг бути лише Київ. Розвиваючи версію В. Сєдова, С. Цвєтков уточнює, що при обмеженні території Русі ареалом однієї Волин- цівської культури не беруться до уваги дані арабських джерел про те, що інші слов'янські племена залежали від русів і платили їм данину. Він вважає, що у першій половині ІХ ст. до володінь каганату входили також землі залежних слов'янських племен, які розселялися на захід і схід від окресленої території каганату.

В сучасній російській історіографії існує доволі екзотична гіпотеза про Руський каганат на південному узбережжі Білого моря у загадковій країні Б'ярмії (Б'ярмаланд), як вона називається в дав- ньоскандинавських сагах Цветков С.В. Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. -- С. 76. Леонтьев А.И., Леонтьева М.В. Походы норманнов на Русь. -- М., 2009.. Однак вони не містять жодних географічних координат цієї країни, окрім того, що вона розташовувалася десь на березі Білого моря, поблизу Фінмарки, найпівнічнішої місцевості Норвегії. Відомо також, що її мешканці були мисливцями- звіробоями, що вони торгували хутром і завдяки цьому нагромадили скарби арабських монет. У ІХ ст. давні скандинави почали організовувати грабіжницькі походи в Б'ярмію. Одним із перших подорож у невідому країну здійснив норвежець Оттар, розповідь якого записав придворний писець англійського короля Альфреда Великого Мельникова Е.А. «Орозий» короля Альфреда Великого // Древняя Русь в свете зарубежных источников. Т. V. Древнескандинавские источники. -- С. 13--15.. Свідчення скандинавських джерел ХIII-ХV ст. про скарби срібла в Б'ярмії, як і знахідки срібних монет VІІІ-ІХ ст. на Готланді і в Бірці, не можуть бути переконливим доказом того, що б'ярмійці були русами, як і свідченням їх прямих торговельних контактів з арабськими купцями у УПІ-ІХ ст. Щоб потрапити Волзьким шляхом у Чорне море, б'ярмійці, по-перше, повинні були мати великий флот, про який джерела нічого не повідомляють, а подруге, їхня флотилія (якщо така існувала) мала б пройти через землі Волзької Болгарії та Хозарії, які контролювали Волзький торговельний шлях. Хозарія на той час була наймогутнішою державою у Східній Європі, головним союзником і торговельним партнером Візантії, тому заледве чи пропустила б чужу флотилію через свої володіння у Поволжі. Ще більш фантастичною видається версія про можливість такого походу з Верхньої Волги до Онезького і Ладозького озер і далі по Дніпровському шляху на південь. У той час (наприкінці VІІІ -- на початку ІХ ст.) такі далекі походи річковими системами вглиб континенту були неможливі. Їх не змогли б організувати навіть досвідчені мореплавці нормани, які тільки в середині VІІІ ст. почали будувати морські судна, придатні для каботажного (прибережного) плавання, і лише в першій половині ІХ ст. вперше змогли перепливти сусіднє Біле море і висадитися на його південному узбережжі. Для того ж, щоб потрапити з Верхньої Волги у Дніпро, потрібна була складна система волоків, слідів якої не виявлено, як і слідів поселень, які засновувалися для будівництва й обслуговування таких комунікацій. Сам Дніпровський торговельний шлях, який становив частину Шляху з варяг у греки, навіть у середині Х ст., за описом Костянтина Багрянородного, був дуже виснажливим і важким Константин Багрянородный. Об управлении империей. -- М., 1989. -- С. 45-47.. У Києві торговельна експедиція змінювала судна. За підрахунками дослідника Я. Боровського, навіть за сприятливих умов шлях зі столиці Русі до Константинополя довелося б долати не менше місяця (за дослідженнями Н. Вороніна -- 45 днів) Боровський Я. Византийские, старославянские и старогрузинские источ-ники о походе русов в VII в. на Царыград // Древности славян и руссов. -- М., 1988. -- С. 116.. Пройти ж у УНІ-ІХ ст. через ріки й озера північних районів Східної Європи, порослих лісом і вкритих болотами без належної системи комунікацій було просто неможливо Див.: Дубов И.В. Великий Волжский путь. -- Ленинград, 1989..

Не існує жодних аргументів для ототожнення Б'ярмаланду з Руським каганатом, а б'ярмійців з русами (чи то слов'янами, чи норманами). Мешканці цього невідомого північного краю, найімовірніше, були фінськими мисливцями, які аж ніяк не могли наприкінці УНІ ст. здійснювати далекі походи у Чорне море, а у 838 р. організувати посольство у Візантію. Волзький торговельний шлях, що функціонував у 'УІІІ-ІХ ст., очевидно, починався у місті Булгарі в Середній Волзі, куди північні мисливці привозили хутра й отримували за них арабське срібло Стрингольм А. Походы викингов. -- М., 2002. -- С. 252.. Північніше Булгара арабські купці не потрапляли, тому погано уявляли собі географію північних земель Східної Європи, зрештою, між ними і північними звіробоями могли бути і торговельні посередники в особі місцевих купців- булгар.

Одна з найпопулярніших у сучасній російській історіографії гіпотез локалізує Руський каганат у басейні р. Волхов, а його столицю -- у Ладозі. Її прихильники, а це здебільшого археологи, намагаються за допомогою археологічних джерел довести історичність літописної легенди про прикликання варягів. Згідно з нею у 862 р. в Ладогу прибув запрошений місцевими племенами варязький ватажок Рюрик. Так, реанімувавши норманську теорію походження Русі, створену у ХУІІ-ХУІІІ ст. шведськими і німецькими істориками з метою історичного обґрунтування шведської експансії у землі південної Балтики і німецького культуртрегерства в Росії, сучасні російські офіційні історіографи намагаються вкотре обґрунтувати історичні права Російської імперії на спадщину Русі.

З приводу особи Рюрика (як і літописної легенди загалом) дискусія триває уже понад два століття. У скандинавських середньовічних джерелах такий діяч взагалі не згадується, тому шведська версія його походження, а відповідно, й утворення Русі була відкинута істориками ще у ХІХ ст. Новітня реінкарнація версії дерпт- ського історика Фрідріха Крузе, згідно з якою літописним Рюриком був Рорик Ютландський, ще у час свого створення (у ХІХ ст.) також зазнала нищівної критики . Не підтримали її й сучасні провідні російські історики В. Фомін, О. Мельнікова, Т. Джаксон, а історик- скандинавіст О. Ридзєвська свого часу навіть заявила, що фантастична гіпотеза Ф. Крузе настільки бездоказова, що навіть не заслуговує на увагу істориків Див.: Фомин В.В. Варяги и варяжская Русь. К итогам дискуссии по ва-ряжскому вопросу. -- М., 2005. -- С. 422-438. Рыдзевская Е.А. О роли варягов в Древней Руси // Древняя Русь и Скан-динавия в ІХ-ХІV вв. -- М., 1978. -- С. 148.. Згідно з франкськими хроніками, Рорик Ютландський діяв у 860-х роках у Фрисландії на Рейні, а не у Північно-Східній Європі, де він нібито заснував Північну Русь. Те, що Рорик Ютландський був сучасником Рюрика літописного, аніскільки не може бути переконливим аргументом для їх ототожнення. І зовсім не зрозуміло, чому норманський володар Ладоги, розташованої за тисячі кілометрів від тюркських країн, взяв собі тюркський титул «каган» (хакан), не характерний ні для Скандинавії, ні для Північної і Західної Європи. Натомість, такий титул правителя Середньодніпровської Русі у той час не викликає жодних запитань, оскільки на північному заході вона межувала з Хозарським каганатом і володар Русі, титулуючись каганом (хаканом), який у тюркській титулатурі відповідав титулу імператора, наголошував таким чином на своїй незалежності і рівності з правителями Хозарії. Цим титулом сучасники величали руських володарів і в пізніші часи. Так, у середині ХІ ст. митрополит Іларіон у знаменитому «Слові про закон і благодать» називає Володимира Великого великим каганом і порівнює його також з візантійським імператором Костянтином Великим. Титулом «каган» Іларіон возвеличив також Ярослава Мудрого Слово о законі і благодаті київського митрополита Іларіона. -- К., 2003. -- С. 30, 62.. Все це свідчить про те, що Руський каганат у Середньому Подніпров'ї, на відміну від міфічної Ладозької нормансько-тюркської химери, був цілком реальним.

Проаналізувавши аргументи прихильників Ладозької версії Руського каганату, П. Толочко дійшов висновку, що «практично неможливо собі уявити, як в умовах раннього середньовіччя можна було регулярно здійснювати військові експедиції з волховсько- ільменського регіону на Кавказ і у Візантію. І вже зовсім неймовірним видається той факт, що уявний Руський каганат в басейні Волхова, який не вирізнявся войовничістю щодо своїх сусідів і, до речі, зовсім не помічений ними, наводив жах на народи і країни, віддалені від нього на кілька тисяч кілометрів» Толочко П.П. Где находилась изначальная Русь? -- С. 15.. Неможливість навігації по річкових системах з Балтики до Чорного моря за традиційним маршрутом шляху «З варяг у греки», який розпочинався на Неві і мав протяжність три тисячі кілометрів (!), встановили сучасні гідрологічні дослідження. Вони доводять, що Нева, по якій треба було плисти проти течії, була непрохідною для тогочасних морських суден Див.: Нежиховский Р.А. Река Нева. -- Ленинград, 1973. -- С. 27.. Неможливим був й інший, на третину коротший варіант маршруту, який проходив по Західній Двіні, також складній для судноплавства, оскільки вимагав спорудження 150 км волоків Звягин Ю. Великий путь из варяг в греки. -- М., 2009. -- С. 8.. На північних відтинках обох маршрутів не виявлено ні залишків волоків, ні мережі поселень, необхідних для їх обслуговування. Дорога мала пролягати через малолюдні з невеликими поселеннями (4-5 жител) землі фінських племен, де не було достатньо провіанту для флотилії норманів, не було великих міст, багатих церков і монастирів, як у Західній Європі, які можна було б пограбувати. Очевидним є висновок, що у 'УІІІ-ІХ ст. практично неможливо було організувати по таких маршрутах похід з Волховського регіону у Чорне море. З огляду на це, дослідники стверджують, що скандинави вперше потрапили до нього й у Візантію тільки у другій половині ІХ ст. обхідним шляхом навколо Західної Європи через Атлантичний океан і Середземне море Див.: Берштейн-Коган С.В. Путь из варяг в греки // Вопросы географии. -- Выпуск 20. -- 1950. -- С. 241..

Отже, серед аргументів Ладозької версії можна погодитися лише з одним фактом: існуванням у давній Ладозі однієї з торговельних факторій норманів. Очевидно, що епоха вікінгів була універсальним періодом в історії середньовічної Європи, на початковому етапі якої, що тривав до середини ІХ ст., давні скандинави і на сході і на заході континенту обмежувалися короткочасними морськими походами, під час яких грабували прибережні поселення (в основному церкви і монастирі), а у випадку небезпеки швидко відступали в море, за що їх називали морськими кочівниками. Згодом вони почали засновувати свої постійні торговельні факторії, однією з яких і стала Ладога.

На завершення теми про початки Русі кілька слів про походження назви «Русь», яке, за твердженням М. Грушевського, є ахі- лесовою п'ятою норманізму. На думку історика, версія норманістів, згідно з якою шведи у Східній Європі почали називати себе не власним іменем а етнонімом «Русь», що нібито походив від фінської назви місцевості у Швеції «Ииоіві», не викликає довіри. Вчений доводив, що вагоміші аргументи, ніж скандинавська гіпотеза появи цієї назви, має південна або середньодніпровська версія її походження, на користь якої свідчить поширення коренів «рос», «рус» у етнонімах (росомони, роксолани) і гідронімах (Рось, Роставиця, Росава) Середнього Подніпров'я задовго до появи тут норманів ГрушевськийМ.С. Історія України-Руси. -- Т. І. -- С. 623-624.. Сучасні дослідники стверджують, що спроби норманістів вивести назву «Русь» з фінської «Ииоіві» є не лише не бездоганними у фонетичному відношенні Див.: Пріцак О. Походження Русі. -- Т. 1. -- К., 1997. С. 70; Трубачов О.Н. К истокам Руси (наблюдения лингвиста). -- М., 1993. Грот Л. Призвание варягов. Норманы, которых не было. -- М., 2013. -- С. 99-115., а й курйозними, оскільки, як встановили дослідження ландшафтів, до ХІІІ ст. шведи ще не освоїли узбережжя, яке фіни пізніше назвали «Ииоіві», більша частина його території була у той час морським дном.

Питання про походження назви «Русь», дискусії навколо якого точилися в основному у ХVІІІ-ХІХ ст. і яким тривалий час підміняли проблему походження Руської держави, з позицій сучасних уявлень про процеси державотворення не є принциповим чи особливо важливим. Варто лише знати, що скандинавські джерела не згадують жодного племені і держави з такою назвою. Східну Європу скандинави називали Гардаріки (країна городищ) і лише один раз в ісландській «Сазі про Хальвдана Ейстейнссона» про події початку ХІ ст. вона названа Русоланд (країна русів) Мельникова Е.А. Древняя Русь в исландских географических сочинениях // Древние государства. -- 1975. -- М., 1976. -- С. 141-156; Джаксон Т.Н. Иссландские королевские саги о Восточной Европе (середина ХІ -- середина ХІІІ в.). -- М., 2000. -- С. 133.. Уже сама назва заперечує можливість заснування її скандинавами (шведами, чи датчанами). Значно важливішим, аніж походження терміна, є його значення, проте і під цим кутом зору середньодніпровська локалізація Русі не викликає жодних заперечень. Так, до ХІІІ ст. літописці використовували назву «Русь» лише для географічного означення Середнього Подніпров'я: ні Новгород, ні Ростов, ні Суздаль у їх розумінні Руссю не були Див.: Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории Древнерусского государства. -- М., 1951; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII-ХIII вв. -- М., 1982.. Новітні спроби довести норманське походження назви «Русь», як і версія початкової Північної Русі, з якою вони пов'язані, переконливих аргументів не мають.

Отже, в першій половині ІХ ст. Руська держава таки існувала -- про це свідчать численні повідомлення середньовічних зарубіжних авторів. Це означає, що вона, як свого часу припускав М. Грушевський, могла утворитися ще раніше -- у VIII ст. Серед доказів на користь існування Руської держави, на нашу думку, особливо вагомою є інформація «Бертинської хроніки» про руське посольство у Візантію і у королівство франків, яке датується 838-839 рр. Політичним центром Руської держави від появи її появи на міжнародній політичній арені був Київ, а територіальним ядром -- Середнє Подніпров'я.

Література

1. Bershteyn-Kogan, S.V. (1950). Put iz varyag v greki. Voprosy geografii, 20, 239-270. [in Russian].

2. Borovskiy, Ya. (1988). Vizantiyskie, staroslavyanskie i starogruzinskie istochniki o pohode rusov v VII v. na Tsaryigrad. In Drevnosti slavyan i Rusi (pp. 114-119). Moskva: Nauka. [in Russian].

3. Bychkov, A. (2005). Kievskaya Rus. Strana, kotoroy ne bylo. Legendy i mify. Moskow: Olimp; AST: Astrel'. [in Russian].

4. Dubov, I.V. (1989). Velikiy Volzhskiy put'. Leningrad: Izdatelstvo Lenin- gradskogo universiteta. [in Russian].

5. Dvornichenko, A.Yu., Il'in, E.V., Krivosheev, Yu.V. and Tot Yu.V. (1999). Russkaya istoriya s drevneyshih vremen do nashih dney. 3-e izd. Sankt- Peterburg: Lan'. [in Russian].

6. Dzhakson T.N. (Ed.). (2010). Drevnyaya Rus v svete zarubezhnyih istochnikov. Hrestomatiya. Tom 4: Zapadnoevropeyskie istochniki. Nazarenko, A.V. (Trans.). Moskva: Russkiy fond sodeystviya obrazovaniyu i nauke [in Russian].