Поштово-телеграфний та телефонний зв’язок в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поштово-телеграфний та телефонний зв'язок в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Як відомо, міста були найяскравішим втіленням індустріальної цивілізації, ознакою поступального руху в розвитку людства. Під їхнім впливом зростали національні ринки, формувалися нації. У містах концентрувалися представники владних структур, інтелектуальна еліта, підприємці, промислові робітники. Без особливого перебільшення можна стверджувати, що саме міста і створили сучасні держави. Важливою рисою генезису міст модерного періоду в українських землях був розвиток поштово - телеграфного та телефонного зв'язку. І це цілком зрозуміло. Адже модерне місто вимагало радикальних змін у системі комунікацій, спілкуванні між людьми, позаяк традиційна передача повідомлень вже не могла задовольнити суспільство індустріальної доби. Потреби розвитку промисловості та торгівлі, фінансово-банківського сектору, оперативного вирішення питань міського управління - все це вимагало покращання зв'язку. Отже, швидкий обмін інформацією та поява в цій сфері нових технічних можливостей ставали нагальною вимогою часу, життєвою необхідністю для багатьох городян, умовою покращення їхнього добробуту.

Зазначені питання певним чином вже були предметом наукових студій. Так, становлення та розвиток поштово-телеграфного зв'язку в Україні в ХІХ - на початку ХХ ст. розглядалося у працях І. Х. Озерова, К.В. Базілевича, В.Г. Бізіної, І.С. Міронової, О.В. Федорченка, Ю.М. Різник тощо. Своєю чергою І.П. Лисенков, Д.Д. Швець, М.Ф. Копп, А.В. Островський та інші дослідники в своїх розвідках висвітлювали питання виникнення в українських губерніях царської Росії телефонного зв'язку. Втім вищезгадана проблематика в комплексі ще не вивчалася і потребує подальшого поглибленого дослідження. Тож спробуємо з'ясувати, яким чином відбувалися зміни у розвитку зв'язку в українських містах ХІХ - початку ХХ ст., та власне, як ці зміни впливали на повсякденне життя їх мешканців, позначалися на їхньому побуті.

Перш за все мова повинна йти про поштові сполучення. Слід зазначити, що традиційною в Україні протягом століть була передача повідомлень між містами за допомогою пошти. Однак поштові зв'язки з початку не мали регулярного характеру, здійснювалися лише за потребою, час від часу. Лише у ХУІІІ ст. в українських землях Російської імперії поштовий обмін належним чином було регламентовано, встановлено відповідні поштові тракти, якими регулярно здійснювалося транспортування поштових вантажів, визначено реєстр поштових послуг. Згідно поштової реформи 1830 р. у губернських центрах вже починають діяти губернські поштові контори, а в повітах - як повітові контори, так і поштові відділення. Штат губернської контори нараховував 23 особи, серед яких були поштмейстер, помічник поштмейстера, контролер, діловод, шість сортувальників, десять листонош, унтер-офіцер та два охоронці. Своєю чергою кількість службовців повітової контори становила усього шість осіб. Додамо, що важливим критерієм призначення поштових працівників визнавався гарний почерк. Той, хто прагнув обійняти цю посаду також повинен був отримати попередню згоду начальника поштової контори, а потім подати відповідне прохання на розгляд генерал-губернатора і пройти перевірку поліції на політичну благонадійність. Лише в позитивному випадку кандидат приймав присягу, давав підписку про нерозголошення таємниці листування та складав відповідний іспит.

Із часом діяльність поштових установ у містах все більше вдосконалювалася. Так, у 1843 р. у Російській імперії було запроваджено єдиний поштовий тариф на пересилання кореспонденції незалежно від відстані. Починаючи від 1848 р. у містах встановлюються поштові скриньки, адже до того городяни здавали свої листи у приватні крамниці й поштовий службовець раз на день обходив їх, збираючи таким чином кореспонденцію та відносячи її до поштової контори. З 1850 р. поштою також починають пересилати періодичні видання та книжки. Із 1858 р. з'являються поштові марки.

У 60-х рр. ХІХ ст. було затверджено положення про створення міських пошт. Останнє рішення було вкрай актуальним для міських мешканців, адже до того часу листи можна було відправляти до інших населених пунктів, однак не в самому місті. Тож фінансисти, підприємці, власники великих крамниць тривалий час вели ділове листування через своїх прикажчиків. Інші ж мешканці міст між собою зовсім не листувалися, тож вимушені були вирішувати свої справи лише у безпосередніх перемовинах. Однак потреби ділового життя та розвиток ринку, розширення спілкування городян, збільшення кількості поштових операцій наполегливо вимагали виправлення цих незручностей. В результаті міські пошти виникли в Одесі, Києві та Харкові. Саме тоді в містах у значній кількості розміщуються і поштові скриньки темно-зеленого кольору, кожна з двома відділеннями, для кореспонденції, що надходила і яка відправлялася. Пошту з них зазвичай виймали тричі на день, о 8-й, 12-й та 18-й годинах.

Найбільший обсяг поштового обміну природно припадав на промислові та торговельні центри України, великі портові міста. Серед останніх перше місце посідала Одеса, де міську пошту було відкрито в квітні 1869 р. Своєю чергою по місту було розвішано 12 поштових скриньок (через 10 років їх кількість вже становила 26), куди городяни могли кидати як міські листи, так і листи, що відправлялися до інших міст або за кордон. Зазначимо, що одесити досить швидко оцінили це нововведення. Невипадково, за даними І. С. Міронової, вже в 1869 р. одеською міською поштою було відправлено 7060 листів, 1768 запрошувальних квитків та 862 оголошення. Поступово збільшувалася в Одесі й кількість поштових відділень, адже потік кореспонденції постійно зростав, як і зростало саме місто та кількість його мешканців. На початку 1890-х рр. подібних відділень вже було три. Перше з них розташовувалося на розі вулиць Ніжинської та Кінної, №19, друге - по вул. Колонтаївській, 39, третє - по вул. Ланжеронівській, 9. А в 1894 р. в Одесі з'явилося ще два поштових відділення - по вул. Маразлівській, 34 та біля товарного вокзалу (вул. Степова, 5). У тому ж році по вул. Садовій архітектором В. Харламовим було спроектовано і новий більш просторий та сучасний будинок одеського міського поштамту, спорудження якого завершено в 1898 р. Біля входу до центральної поштово-телеграфної контори мешканців міста тепер зустрічали швейцари одягнуті в лівреї поштово-телеграфного відомства. При поштамті працював гардероб, у якому за збереження верхнього одягу платню з клієнтів не брали.

У 1870-х рр. міські пошти створюються в усіх губернських центрах та інших великих містах українських земель, що привело до значного розширення поштових операцій, спростило можливості спілкування на відстані. Приміром у Миколаєві міська пошта запрацювала в 1879 р. Її будинок розташовувався на вул. Фалєєвській, 17. Наприкінці ХІХ ст. у місті було розвішано 23 поштові скриньки, якими активно користувалися його мешканці. Відповідно протягом лише 1898 р. у Миколаєві було отримано 36 459 простих листів, рекомендованих - 2140, бандеролей - 135 018, грошових і цінних пакетів - 65 313. Для порівняння зазначимо, що на початку ХХ ст. у Кременчуці поштових скриньок нараховувалася 22, у Полтаві та у Херсоні - по 24, в Катеринославі - 57 тощо.

Особливо активно поштовий зв'язок та поштові установи на межі ХІХ-ХХ ст. розвивалися в Києві. Так, у 1893 р. місцеві періодичні видання писали про відчутне зростання потреб городян у поштових послугах та повідомляли про місця розташування поштових ящиків у місті. Тож у 1913 р. у Києві вже нараховувалося 13 поштово-телеграфних установ, а в місті було встановлено більше як 150 поштових скриньок. При цьому в штаті Київської поштової контори нараховувалося 460 службовців, кожен з яких обробляв за рік приблизно 100 тис. відправлень. Кореспонденцію ж доставляли 138 листонош чотири рази на день. Згадаємо також, що ще в 1796 р. було затверджено форму київських листонош чорного кольору, яка передбачала наявність відповідного круглого знаку на грудях, кокарди на кашкеті та спеціальної сумки через плече. Зрештою праця листонош була доволі важкою та такою, що мало оплачувалася.

Поштові операції в міських відділеннях зв'язку здійснювалися з 8 годин ранку до другої години дня, а також з 5 до 7 години вечора. Традиційні послуги, які тут надавалися мешканцям міст, охоплювали відправку листів, бандеролей, посилок, грошей, а також передплату періодичних видань - газет та журналів. Щодо вартості цих послуг, то, приміром, поштова марка до листа, відправленого в межах країни, коштувала 7 коп. (для міжміського сполучення) та 5 коп. для пересилки у межах міста. Вартість поштового конверта становила 1 коп. Звернемо увагу на те, що на прохання адресата, йому могли екіпажем доставити посилку і до дому. Щоправда в цьому випадку її максимальна вага не повинна була перевищувати одного пуда. Своєю чергою платня за доставку посилки вагою до 12 фунтів визначалася у 10 коп., а більше 12 фунтів - у 20 коп. При чому, якщо обгортка або печатка, доставленого пакунку, виявилися б пошкодженими, то в цьому випадку «одержувач мав право повернути пакет листоноші». У 1900 р. було запроваджено у дію «Правила доставки додому грошових цінних пакетів», адже повноцінних переказів тоді ще не було. Тож, за бажанням клієнта, йому додому вже могли доставлятися грошові та цінні пакети і поштові перекази на суму, яка не перевищувала 50 руб. Платня ж у цьому випадку становила 10 коп. за пакет чи переказ. Саме цими можливостями все більш активно починали користуватися мешканці тогочасного міста. При чому це стосувалося не тільки заможних городян, а й представників нижчих верств населення - міщан, ремісників, робітників, міської прислуги. Зрештою, саме в роки буржуазних реформ у Російській імперії приватна кореспонденція вперше стала переважати казенну. А це вже суттєво посприяло зростанню доходності поштового відомства, яка у 1896 р. перевищила 12,7 млн руб.

Поступово у пореформений час удосконалювалися і шляхи перевезення кореспонденції, її доставки як до інших губерній, так і у провінцію - в повітові міста та селища. Так, починаючи з 1860-х рр., пошта все частіше транспортувалася залізницею. При цьому в 1869 р. в імперії було створено спеціальне управління, підзвітне поштовому відомству, яке здійснювало керування цими перевезеннями. Одночасно при залізничних станціях багатьох міст створюються особливі поштові відділення, а в потягах розміщують спеціальні поштові вагони. Вживалися і заходи щодо правового врегулювання транспорту пошти. Так, у 1873 р. були ухвалені «Тимчасові правила про перевезення пошти залізницею».

Щоправда швидкість потягів і відповідно терміни доставки поштових відправлень залізницями Російської імперії все ж залишали бажати кращого. Адже недостатній розвиток роз'їзних шляхів на залізничних станціях примушував останні часто відмовляли в прийомі поїздів, які були вимушені тривалий час чекати своєї черги. Тож обурені сучасники неодноразово скаржилися на те, що потяги більше стояли, ніж рухалися, що в підсумку «поїзди здійснювали по 20 та 25 верст на добу, коли… навіть пішки старі богомолки проходять 40 та 50 верст». Не випадково в 1902 р. Управління залізниць було вимушено видати циркуляр «Про дослідження та визначення мінімальних простоїв поштових поїздів на вузлових станціях».

З другої половини ХІХ ст. пошта все активніше транспортувалася і морським шляхом. Так, між містами узбережжя Чорного та Азовського морів пошту переважно перевозили судна двох компаній - Руського товариства пароплавства і торгівлі (РТПіТ) та Російського транспортного і страхового товариства. Зокрема, за угодою з урядом 1891 р., РТПіТ повинен був безкоштовно транспортувати на своїх пароплавах поштові відправлення по строковим лініям. При цьому на кожний пароплав компанії призначалися поштові службовці. Судна РТПіТ також транспортували пошту між портами Азовського моря. Своєю чергою Чорноморсько - Дунайське пароплавство перевозило поштові вантажі між Одесою та Кілією, а пароплави Добровольчого флоту транспортували кореспонденцію з Одеси до Владивостоку.

Утім і тут інколи виникали проблеми. Адже на заваді сталим перевезенням поштового вантажу морем час від часу ставали угоди, які укладали між собою пароплавні компанії. Яскравим прикладом цього був картельний договір, укладений в 1911 р. Російським товариством пароплавства і торгівлі та судновласником І. Я. Древицьким, який розподіляв між ними райони діяльності. За ним пароплавство Древицького монополізувало перевезення вантажів між містами Азовського моря. У результаті поштове сполучення тут взагалі припинилося, оскільки раніше пошта Азовським морем транспортувалася суднами РТПіТ. Але І. Я. Древицький відмовився взяти на себе перевезення цього вантажу. Відповідно кореспонденцію тепер доставляли виключно залізницею і в наслідок збільшення шляху зі значним запізненням. Так, за повідомленням Бердянської міської управи, до Ростова «пошта доходила замість доби на четверту добу, до Маріуполя - замість півдоби на другу-третю добу, до Керчі замість однієї ночі на третій день, до Єйська замість доби на шосту добу».

З середини XIX ст. поширюються також регулярні перевезення пошти водним транспортом. Так, з 1896 р. приватними пароплавами «Молния» та «Орел» розпочалося перевезення кореспонденції річкою Південний Буг між Миколаєвом та Вознесенськом. При цьому пошта транспортувалася спеціальними листоношами на суднах шість разів на тиждень протягом всього періоду навігації, тобто від квітня до жовтня. Зрештою поширення доставки поштових відправлень залізницями та водним шляхом надало можливість значно скоротити поштовий рух ґрунтовими дорогами, адже останніми можна було проїхати лише в деякі місяці.

Зазначимо, що поряд із державною у той час існувала і приватна, так звана «вільна» пошта, своєрідний варіант комерційної діяльності, коли транспортування поштових вантажів брали на себе всі охочі, що володіли достатнім для цього капіталом. Останню було запроваджено в Російській імперії в 1831 р., що в підсумку дало можливість дещо інтенсифікувати поштові перевезення в країні.

У другій половині ХІХ ст. виникає також земська пошта, яка переважно обслуговувала зв'язки мешканців губернських центрів з провінцією, здійснювала поштовий обмін населення повітових міст та у волостях. У зв'язку з цим звернемо увагу на той факт, що до часу реформ 1860-1870-х рр. у Російській імперії населення повітів було майже неохоплено поштовим зв' язком. Певний виняток становили поштові станції, де з 1842 р. було дозволено здійснювати прийом сільської кореспонденції. Починаючи ж із 1865 р., поштові станції переходять у підпорядкування земських установ. Перший відповідний досвід в українських землях реалізується в Херсоні та на Херсонщині, де місцеве земство виявило бажання взяти на утримання 76 поштових станцій^. Відповідну діяльність протягом другої половини ХІХ ст. розпочали і шість повітових земств Катеринославської губернії. Своєю чергою з 1870 р. кореспонденція з Харкова до волосних правлінь повіту починає відправлятися 4 земськими поштовими трактами. Наприкінці ХІХ ст. земська пошта починає також функціонувати у дев' яти повітах Полтавської губернії та в одному повіті на Чернігівщині.

Зазначимо, що відділення земської пошти працювали при волосних сільських правліннях, а центральна контора - при повітовій земській управі. Кореспонденцію земська пошта зазвичай транспортувала один або два рази на тиждень. Постійно зростав і обсяг кореспонденції, який проходив через повітові поштові пункти. Приміром земськими поштовими пунктами Олександрівська та Олександрівського повіту Катеринославської губернії в 1900 р. було прийнято і відправлено грошових пакетів на загальну суму 161 241 руб., замовних листів і бандеролей надіслано 4518, казенних пакетів - 1413, простих листів - 82 951, газет і журналів - 69 149 одиниць.

Важливо при цьому згадати, що інколи земська пошта брала на себе зобов'язання безкоштовної доставки кореспонденції. Подібна практика була запроваджена в Одеському та Дніпровському повітових земствах Херсонської губернії, Бердянському та Євпаторійському земствах Таврійської губернії, а також Катеринославському і Верхньодніпровському земствах. Своєю чергою це значно полегшило мешканцям міст цих повітів можливість користування поштовими послугами, покращило комунікацію міських центрів із провінцією.

Поряд із поштою в містах України у другій половині ХІХ ст. поступово прогресував і телеграфний зв'язок, який приваблював городян саме швидкістю передачі необхідної інформації. Зазначимо, що перша телеграфна лінія в Наддніпрянській Україні, призначена для громадського користування, була проведена між Москвою та Києвом та ще далі до Одеси в 1855 р. У тому ж році телеграфну лінію спорудили між Миколаєвом та Херсоном. У Житомирі телеграфний зв'язок було запроваджено в 1857 р., коли почала діяти лінія Варшава-Житомир. У Харкові телеграфна станція почала функціонувати в 1857 р., у Катеринославі, Полтаві та Єлисаветграді - в 1859 р., у Кам'янець-Подільську - в 1866 р. і т. ін. Відповідно постійно зростала і кількість телеграм, які відправлялися мешканцями українських міст. Так, наприклад, Житомирська телеграфна станція у 1866 р. передала 8848, а прийняла 8022 телеграми. Тож за цим показником вона тоді посідала четверте місце опісля Київської, Одеської та Бердичевської станції. Адже телеграфна станція повітового Бердичева в тому році передала 9284, а прийняла 8753 телеграми.

Ще більш активно телеграфний зв'язок розвивається в Україні наприкінці ХІХ ст. із завершенням промислового перевороту та початком індустріалізації, а також у результаті суттєвого зростання кількості міського населення. Зокрема, в Катеринославі - індустріальному центрі великого Донецько-Придніпровського регіону, у 1891 р. городянами було відправлено 58 527 телеграм, а отримано - 67 259.

Слід зазначити, що вартість одного слова в телеграмі становила тоді

5 коп., крім того за кожну відправлену телеграму наприкінці ХІХ ст. брали ще по 15 коп. (на початку ХХ ст. ця послуга вже коштувала 20 коп.) За термінову телеграму, яка передавалася поза чергою, вартість відповідних послуг зростала втричі. Відправляючи телеграму в межах міста, треба було сплатити за кожне слово по 1 коп. Додамо, що платня за поштове повідомлення про отримання телеграми становила: 10 коп. за просте і 20 коп. за замовлене повідомлення.

Платня ж за телеграми міжнародної кореспонденції бралася лише пословна. На початку ХХ ст. тут існували наступні розцінки. Приміром тариф за телеграму, відправлену з Києва до Австро-Угорщини або до Німеччини, становив 11 коп., до Франції - 15 коп., Великої Британії - 18 коп., Італії - 21 коп., до США та Канади - від 73 коп. до 2 руб.

6 коп. Водночас відповідні тарифи за міжнародні телеграми надіслані з Одеси складали: до Австро-Угорщини або Німеччини - 11 коп., Франції - 14 коп., Великої Британії - 16 коп., до США та Канади - від 73 коп. до 1 руб. 76 коп. Загалом станом на 1898 р. у Російській імперії (в тому числі в її українських землях) внутрішня телеграфна кореспонденція становила 85%, а міжнародна - 15%. При чому найбільше телеграм за кордон піддані імперії Романових відправляли до таких країн як Німеччина, Велика Британія та Франція.

Зрештою одна сфера діяльності логічно обумовила прагнення царизму інтегрувати поштові та телеграфні заклади країни, підпорядкувати їх одному керівництву. Тож ще у 1884 р. поштове і телеграфне відомства були об'єднані в Головне управління пошт та телеграфів, яке структурно входило до складу МВС. А наступного року в Російській імперії створюються поштово-телеграфні округи, до кожного з яких зазвичай входило по 2-3 губернії. Зокрема у Наддніпрянській Україні було утворено Київський, Одеський, Харківський та Полтавській округи. Крім того, Ростовський поштово-телеграфний округ охоплював Катеринославську губернію, а Кишинівський - Подільську. 1885 р. починають організовуватися злиті поштові та телеграфні установи, які поділялися на 7 розрядів. До 1-6-го розрядів відносилися поштово-телеграфні контори, а до 7-го розряду - поштово-телеграфні відділення. При цьому на кожне поштове відділення в середньому припадало по чотири чиновника та три нижчих службовця.

Так або інакше прискорений поштовий обмін, активізація листування обумовили наприкінці ХІХ ст. появу в містах Україні все нових закладів зв'язку. Тож, якщо у 1883 р. одна державна поштова установа припадала на 34 тис. населення імперії, а телеграфна - на 74 тис., то в 1893 р. ці цифри вже становили 30,6 тис. і 51 тис осіб, відповідно^. При цьому серед південноукраїнських губерній найбільша кількість державних поштово-телеграфних установ припадала на міста Херсонщини. За підрахунками українських дослідників наприкінці ХІХ ст. тут нараховувалося 6 поштових контор, 23 поштово-телеграфні контори, 60 поштових відділень та 17 поштово-телеграфних відділень. Тобто загалом 106 закладів.

Потужна мережа поштово-телеграфних відділень існувала в той час і в містах Катеринославської губернії. Стосовно губернського центра зазначимо, що поштова контора розміщувалася тут в одному із перших приватних кам'яних будинків ще від 1830-х рр. Однак у пореформену добу перед владою постало питання будівництва в Катеринославі більш просторого, спеціального будинку поштово-телеграфного відомства. Проект такого будівництва з кошторисом приблизно у 180 тис. руб. було доручено розробити архітекторам Бочарову та Міклашевському. Зрештою в грудні 1905 р. у центральній частині міста по Проспекту, 90, супроти будинку губернатора відповідний будинок було споруджено. В підсумку приміщення Катеринославської контори перетворилося на одну з найкращих будівель міста. Це була «триповерхова споруда в стилі модерн з деякими елементами еклектики, увінчана баштою зі шпилем, яка ділилася на три частини». У першій з них було приміщення для прийому телеграм, у другому розташовувався кабінет поштмейстера та його канцелярія. У «центральній частині містилася величезна розкішно оздоблена в стилі петербурзького модерну зала, де приймали і видавали поштову кореспонденцію»^. Важливо також зазначити, що будівля поштамту була однією з перших в Катеринославі, яка мала центральну опалювальну систему. Загалом в цій конторі на початку ХХ ст. працювало 43 співробітника. Втім обсяги поштової та телеграфної кореспонденції постійно зростали, тож вже незабаром у різних частинах Катеринослава виникла низка поштово-телеграфних відділень. Так, перше поштово-телеграфне відділення відкрили на вул. Базарній, друге - на Соборній площі, 20, третє - по вул. Широкій, в будинку Зільбермана. Крім того, ще одна поштова-телеграфна контора почала функціонувати на Чечелівці, і ще одна - у міському вокзалі Катерининської залізниці.

Однак, не зважаючи на наведені приклади поширення в українських містах поштових установ, останніх все ж не вистачало, оскільки в середньому на кожну губернію на рік відкривався лише один подібний заклад. Тож станом на 1902 р. одна поштова установа в царській Росії припадала на 27 тис. осіб, тоді як у Швейцарії цей покажчик становив 900 осіб, у Німеччині - 1900, Великій Британії - 2 тис., Австро-Угорщині - 5 тис., Франції - 5600, у Туреччині - 15 тис. осіб^. Невипадково урядовий «Вестник финансов» відзначав тоді «вкрай слабкий розвиток мережі наших поштово-телеграфних установ та висоту поштово - телеграфних такс» і врешті-решт, висловлював сподівання, що «пожвавлення поштово-телеграфних зносин посприяє загальному зростанню нашої економічної діяльності.

На необхідності суттєвого збільшення поштових закладів в країні неодноразово наголошували тоді як представники владних структур, так і підприємці. Зокрема, катеринославський губернатор В.К. Шліппе на початку 90-х рр. ХІХ ст. у доповіді імператору підкреслював бажаність заснування в містах та промислових селищах Донбасу поштових відділень, якими б могли активно користуватися шахтарі. Своєю чергою ХХХУШ з'їзд гірничопромисловців Півдня Росії, який відбувався у Харкові в 1913 р., констатував нестачу поштових закладів та наголошував на необхідності зростання їх кількості. При цьому шахтовласники та заводчики акцентували увагу на тому, що це полегшить робітникам можливість робити заощадження, відсилаючи додому надлишок заробітку опісля кожної получки, і відповідно стане «одним з могутніх засобів боротьби зі зловживанням горілчаними напоями у робітничому середовищі.

Зрештою в цілому недостатній розвиток поштово-телеграфних установ пояснювався як високою вартістю їх послуг, яка далеко не завжди була доступною для широких верств населення, так і відносно незначними урядовими витратами на сферу зв'язку. «Розвиток нашої поштово - телеграфної мережі значно відстає від вимог життя, але ще більше відстає бюджет поштово-телеграфного відомства в тій його частині, яка торкається утримання чиновників», - зазначала преса імперії на початку ХХ ст. Дійсно, адже службовець поштового закладу на рік отримував усього 360 руб., а зі знанням іноземних мов - 450 руб. (тобто лише 37,5 руб. на місяць). Інколи ж платня чиновників у сфері зв'язку взагалі дорівнювала 20 руб. на місяць і це за прожиткового мінімуму на родину, який становив приблизно 500 руб. на рік.

Також на шляху більш активного розвитку поштово-телеграфних послуг існувала величезна бюрократична тяганина. «Наші поштово-телеграфні установи здійснюють лише обмежену кількість найпростіших поштових операцій, причому саме їх здійснення обставлено багатьма формальностями, які ускладнюють користування послугами пошти та телеграфу», - обурювалися дописувачі на сторінках газет та журналів того часу. Тож не дивно, що відомі вчені-економісти закликали владу «поглянути на пошту та телеграф як на могутнє знаряддя культури» і, відповідно, більш динамічно їх розвивати^.

І все ж таки, незважаючи на всі проблеми в діяльності відомства, у 1913 р. у містах та при волосних сільських правліннях і на залізничних станціях України вже функціонувало 1060 поштово-телеграфних установ і 198 допоміжних пунктів, а населенню українських земель царської Росії це дало можливість відправити в тому році 9,9 млн телеграм та біля 264 млн листів. Водночас розвиток поштового та телеграфного зв'язку в українських містах обумовив піднесення міського господарства та підприємництва. Адже завдяки цим комунікаціям мешканці міст і перш завсе торговці, банкіри та фабриканти отримували можливість краще орієнтуватися на ринку того або іншого товару, швидше отримувати необхідну інформацію про вимоги споживачів та потреби виробництва, дізнаватися про вартість облігацій та акцій, існуючи кредитні ставки тощо. Не менш важливими були і факти покращання добробуту городян, чому теж сприяла розбудова поштово-телеграфного зв'язку в модерному українському місті.

Вищезгаданий розвиток поштово-телеграфної мережі в містах України у пореформену добу органічно доповнила і поява наприкінці ХІХ ст. телефонного зв'язку. Зазначимо, що виникнення телефонної мережі в українських містах Російської імперії мало свою передісторію. Так, на початку 1881 р. міністр пошт і телеграфів Л.С. Маков у доповідній записці імператору зазначав: «Зараз телефонні сполучення запроваджуються в усіх державах, переважно у великих містах, для зручності міських мешканців, а також у менших населених пунктах для громадського користування і для зносин окремих осіб з фабриками, заводами, конторами, що їм належать і подібними приватними закладами; при чому найбільш значна відстань, на якій влаштовуються названі сполучення, лише зрідка перевищує 10 верст». У підсумку урядовець знаходив запровадження телефонного сполучення в імперії «заходом вельми корисним в сенсі спрощення… стосунків», за умови, що телефонне сполучення становило б урядову монополію.

Дійсно, представники уряду небезпідставно вважали, що розвиток телефонного зв'язку суттєво скоротить різного роду затрати (адже повідомлення будуть передаватися значно швидше), а також усуне необхідність у відправленні посильних, зменшить витрати на транспортні перевезення. Тож вже у вересні 1881 р. імператор Олександр ІІІ затвердив Положення «Про устрій міських телефонних сполучень», за яким приватні підприємці мали право будувати міські телефонні мережі з комерційною метою. За для цього вони повинні були отримати дозвіл міністра пошт та телеграфів на влаштування телефону та узгодити відповідний проект з Телеграфним департаментом Міністерства внутрішніх справ. Концесії на право будівництва телефонних мереж приватні особи або акціонерні товариства отримували від уряду терміном на 20 років.

Відповідна концесія на вищезгаданих умовах була видана 1 листопада 1881 р. Міжнародній компанії телефонів Белла, згідно з якою передбачалося будівництво та експлуатація телефонних мереж у п' яти великих містах царської Росії і в тому числі в Одесі. Відповідно 1 липня 1882 р. приватна телефонна мережа запрацювала в цьому причорноморському місті. Центральна телефонна станція розташувалася на Грецькій вулиці. Крім того, діяли підстанції на Пересипі, Тираспольській заставі та Карантині. Спочатку в Одесі нараховувалося всього 66 абонентів телефонної мережі, але в 1883 р. їх вже було 232^. Абонентська платня при цьому становила достатньо велику суму - 250 руб. на рік.

Незабаром з'ясувалося, що влаштування телефонних мереж було достатньо прибутковою справою. Як повідомляв в 1884 р. директор телеграфів імперії М. Безак, щорічно від кожного міста, де діяла телефонна мережа, зиск скарбниці складав не менше 2 тис. руб. Адже слід враховувати, що приватні компанії, які займалися розбудовою телефонних комунікацій, повинні були відраховувати на користь держави 10% платні, яку вони отримували від приватних абонентів та 5% - від платні, яку вносили урядові установи.

Можливо саме прибутковість телефону і підштовхнула царизм призупинити видачу концесій приватним особам і в 1885 р. ухвалити рішення про будівництво міських телефонних станцій за казенні кошти. При цьому вирішили, що Телеграфне відомство могло влаштовувати відповідну мережу в певному місті лише за отримання заяв не менш як від 50 осіб або установ про бажання користуватися телефоном. Установка апаратів у приміщеннях абонентів повинна була здійснюватися за кошти скарбниці. Платню за річний абонемент в урядових мережах для кожного окремого міста визначав міністр внутрішніх справ. Утім остання не повинна була перевищувати 250 руб., якщо абонент мешкав не далі як у трьох верстах від центральної телефонної станції та по 50 руб. за кожну додаткову версту понад цю відстань. Абоненти були відповідальні перед урядом за недопущення зловживань телефонами, зокрема, могли користуватися встановленими в їх приміщеннях апаратами «для зносин виключно в особистих справах».

Цікаво, що вперше до будівництва урядової телефонної мережі Головне управління пошт та телеграфів Російської імперії вдалося в 1886 р. у Києві. Адже, як підкреслювали царські урядовці, «потреба в телефонних зносинах виявляється найбільш наполегливо саме в м. Києві». Центральну міську телефонну станцію розташували в центрі Києва, на Хрещатику, №24/26 у будинку поштово-телеграфної контори. У перші роки абонентам ставили телефонні апарати системи Белла, а з 1889 р. - більш зручні телефони Еріксона. Загалом кількість апаратів у Києві до кінця 1886 р. становила 175, в 1890 р. - 340, у 1893 р. - 522. Відповідно кількість абонентів у місті в 1886 р. складала 150 осіб, у 1890 р. - 285, у 1893 р. - 448. Абонентська платня за користування телефоном у Києві становила спочатку 150 руб. на рік, за умови якщо абонент знаходився на відстані не більше 3-х верст від центральної станції. І ще по 50 руб. треба було сплачувати за кожну додаткову версту.

Отже, з другої половини 1880-х рр. телефонні мережі в українських містах Російської імперії переважно будувалися за рахунок скарбниці. Так, у жовтні 1888 р. міську телефонну станцію було відкрито у Харкові, в 1890 р. - у Миколаєві, в 1891 р. - у Севастополі, у 1892 р. - у Кременчуці, Керчі та Єлисаветграді, в 1893 р. - у Полтаві та Сімферополі. В 1894 р. телефонну мережу побудували в Чернігові та Ялті, у 1895 р. - у Феодосії, Маріуполі, Катеринославі та Бердянську, в 1896 р. - у Чугуєві, Херсоні, Житомирі та Кам'янець-Подільську, в 1898 р. - в Олександрівську, а в 1899 р. телефон запрацював у Слов'янську Харківської губернії та в Євпаторії. Таким чином вже наприкінці ХІХ ст. телефонізація охопила практично всі губернські центри українських земель Російської імперії, а також ще низку достатньо великих міст. При цьому кількість телефонних апаратів (особливо в урядових мережах) постійно зростала. Якщо у 1890 р. у мережах, що були влаштовані урядом, кількість телефонів (у царській Росії в цілому) складала 1165 одиниць, а в приватних мережах 6308, то через вісім років співвідношення тут змінилося на користь перших. В урядових мережах вже функціонувало 14 137 телефонних апаратів, а в приватних - 12 728.

Зазначена тенденція досить виразно проявилася і в розвитку телефонного зв'язку в містах власне українських губерній. Так, найбільша кількість абонентів урядової телефонної мережі станом на 1 січня 1900 р. знаходилася в Києві й складала 1244 особи, а кількість апаратів становила 1388. На другому місці перебував Харків - 1021 абонент та 1172 телефонних апарати. Своєю чергою у Миколаєві ці цифри становили 330 та 350, відповідно. Найменше урядовий телефонний зв'язок був розвинутий у той час в Чернігові - 62 абонента та 63 телефонних апарати, Олександрівську - 47 та 49 та у Слов'янську - 37 та 43, відповідно.

Зазначимо також, що починаючи від 1895 р. платня в урядових телефонних мережах була зменшена до 75 руб. у межах двох верст від центральної станції. На приміських лініях значної довжини платня за користування телефоном була від 125 до 150 руб. на рік. Додамо, що посадові особи в службових справах могли користуватися телефоном безкоштовно. Також у 1897 р. спеціальною урядовою комісією, створеною під егідою Міністерства внутрішніх справ, був підготовлений проект «Статуту телефонного», який визначав загальні правила побудови та умови експлуатації телефонних мереж в імперії.

Принагідно згадаємо, що система телефонних мереж тоді була прийнята повітряна, будували її переважно на дерев'яних стовпах висотою 1315 метрів, які встановлювалися вздовж вулиць. Інколи телефонні лінії розташовувалися на дахах будинків на спеціальних залізних стійках (висотою до 13 м), з яких дроти розходилися в приміщення абонентів. Як матеріал для телефонних ліній спочатку використовувався стальний дріт, а з 1889 р. проводи робили бронзовими. Відповідно мережа доступу являла собою сукупність абонентських однопровідних ліній, які підводилися до центральної станції. Отже, пейзаж модерного міста наприкінці ХІХ ст. дуже швидко доповнила густа мережа телефонних дротів, які тягнулися дахами будинків та висіли на дерев'яних стовпах, а також будинки телефонних станцій, які зазвичай розташовувалися в центральних районах українських міст.

Також зазначимо, що з метою задоволення потреб населення у швидкому терміновому зв'язку в губернських центрах та у великих містах запроваджуються переговорні телефонні пункти. Зокрема, у Києві спочатку було встановлено п' ять розмовних пунктів, звідки за 15 коп. (вартість трихвилинної розмови) можна було отримати з' єднання з будь - яким абонентом. 1894 р. у чотирьох харківських поштово-телеграфних конторах було обладнано телефонні переговорні пункти, а у 1913 р. їх кількість зросла до восьми. Платня за розмову протягом 3-х хвилин (не рахуючи часу необхідного для виклику) становила: з абонентами міської мережі 15 коп., з абонентами інших мереж - 30 коп.

Функціонування телефонної мережі забезпечував цілий штат службовців на міських станціях (останні працювали від 8 години ранку до 9 години вечора) - механіків, підсобних робітників, телефоністок. Так, київську телефонну мережу наприкінці ХІХ ст. обслуговували 37 осіб: начальник, старший механік, молодший механік, 4 наглядачі, два майстри з ремонту, 24 телефоністки і 4 постійні робітника. Витрати на їх утримання в 1892 р. становили 18,8 тис. руб.

Водночас центральну телефонну станцію Херсону, яка розташовувалася в будинку місцевої поштово-телеграфної контори на розі вулиці Витовської та Конторського провулка, обслуговували завідувач, молодшій механік Ф. Єрмаков, а також наладчик, два робітники та дві телефоністки. Втім до 1904 р. збільшення в місті кількості абонентів телефонної мережі обумовило розширення штату працівників до 11 осіб. У центральній телефонній станції Катеринослава, яка розташовувалася в будинку по Катерининському проспекту, 92, спочатку працювало 9 співробітників, а на 1913 р. її штат вже складався з начальника, старшого механіка, п'яти молодших механіків та дев'яти телефоністок і т. ін.

Утім в очах городян центральною фігурою в діяльності міських телефонних мереж, від яких залежала якість зв'язку, все ж були саме телефоністки. Набір останніх здійснювало поштове-телеграфне відомство із числа неодружених дівчат у віці від 18 до 25 років, які повинні були закінчити гімназійний курс і мати достатньо високий зріст, щоб сидячи дотягнутися до верхнього гнізда на панелі комутатора. До того ж вони мали пройти двомісячну практику. «Телефонні панянки» зобов'язувалися не розголошувати інформацію, яку вони почули під час розмов. Зазначимо також, що телефоністки носили своєрідну уніформу (сукні темного кольору) і мали прибирати волосся доверху, щоб воно не плуталося і не заважало їм працювати.

Праця телефоністок була вельми напруженою. Адже доводилося багато годин поспіль сидіти у душних приміщеннях із залізною гарнітурою мікрофона на грудях, з навушниками, швидко (середня швидкість відповіді телефоністки становила 8 секунд) і безпомилково сполучати абонентів мережі. Працювали вони позмінно. Одна зміна зазвичай тривала шість годин (з 20-ти хвилинною перервою). При цьому в середньому одна телефоністка відповідала за з'єднання групи від ста до двохсот абонентів. Відповідно за зміну вона могла здійснювати до 170-200 з'єднань. Найбільше навантаження зазвичай припадало на проміжок часу між 12 та 13 годинами, коли комутатор обслуговував біля 30 розмов.

Складність праці посилювалася постійним шумом навколо, необхідністю працювати у нічні зміни тощо. До того ж крім з'єднань, телефоністки були зобов'язані вести облік кількості розмов абонентів. Заробітна ж платня, яку вони отримували, дорівнювала 30-35 руб. на місяць. За гарну роботу двічі на рік телефоністки могли також отримувати премію в розмірі від 6 до 9 руб. До того ж у деяких містах органи самоврядування знаходили можливість ще якимось чином компенсувати складність праці телефоністок. Так катеринославська земська управа в 1914 р. ухвалила рішення виділяти телефоністкам центральної станції по 120 руб. на рік квартирних грошей. Слід також зазначити, що телефоністкам суворо заборонялося вступати у будь-які розмови з абонентами. Як відзначалося у відповідних «Правилах», «усі перемовини з центральною станцією здійснюються цілковито ввічливо. За неввічливого поводження з боку абонента телефоністка мала право припинити з' єднання з абонентом і не відповідати на його наступні виклики, поставивши до відома старшу чергову». З іншого боку клієнти телефонної мережі, зокрема київської, часто нарікали на повільність відповідей телефоністок, неквапливість з' єднань тощо.

Зазначимо, що абонентами тогочасних телефонних мереж (як урядової, так і приватних) переважно були заможні мешканці українських міст, відомі та впливові городяни - фінансисти, великі купці, промисловці, юристи, лікарі, а також представники владних структур та органів місцевого самоврядування. Зокрема, склад абонентів київської урядової мережі наприкінці ХІХ ст. був наступним: торговельні фірми складали 55%, різні установи та організації - 12%, заводи і фабрики - 10%, приватні квартири - 10%, всі інші - 13%.

У Катеринославі найбільше телефонних номерів на початку ХХ ст. (за даними довідника за 1908 р.) мали крамниці та різні фінансові установи, в тому числі - 56 крамниць, 28 торговельних складів, 9 відділень банків, банківських контор та товариств взаємного кредиту, 14 страхових товариств, транспортних контор та інших агентств, адже їх послуги користувалися найбільшим попитом з боку місцевих споживачів. Досить щільно катеринославська телефонна мережа охоплювала і сферу послуг, культурно-освітні установи. Так, телефони мали 16 готелів, 4 клуби та міський театр. Телефон було також встановлено в 5 навчальних закладах, розташованих у центральній частині міста. Доступ до телефонів мали практично всі лікарні та приватні лікарі (15 лікарень, 32 лікаря та 2 акушерки), що своєю чергою значно спрощувало отримання мешканцями Катеринослава належної медичної допомоги. Телефони мали і правоохоронні структури, судові та прокурорські органи міста, зокрема 4 нотаріуса та 17 присяжних повірених. Все це значно покращувало побут городян, позитивно впливало на їх повсякдення життя, сприяло зростанню привабливості міста в очах сільських мешканців, в майбутньому потенційних мігрантів до українських міських центрів.

Слід вказати, що за тогочасними підрахунками, пересічний приватний абонент користувався телефонним зв'язком приблизно 200 разів на рік. При цьому середня тривалість розмови складала 5 хвилин. Втім багато хто розмовляв значно більше і частіше. Так, у 1895 р. у Катеринославі найбільше розмов припадало на міське поліцейське управління (2520 перемовин на рік), аптечну крамницю (710 розмов), місцевий банк (400 розмов), а також на одного з представників міської управи - 527 розмов. Зрештою від експлуатації урядових телефонних мереж прибутки скарбниці досить швидко зростали. Так, дохід київської мережі з 18 тис. руб. у 1886 р. збільшився до 38 тис. руб. у 1892 р., а ще через п'ять років він зріс до 90 тис. руб.

Звичайно, у функціонуванні телефонних мереж було ще чимало недоліків. Зокрема, залишала бажати набагато кращого якість телефонного зв'язку. Розмовам абонентів по телефону часто заважав шум у приміщенні або на вулиці. Крім того, зв'язок часто переривався, переважно через пошкодження телефонних ліній. Так, опісля ожеледиці 1900 р. в Одесі була майже повністю зруйнована повітряна телефонна мережа, знищено понад 300 стовпів. Причиною аварій були також випадки, коли повітряні лінії телефонної мережі в містах перетиналися з контактними дротами електричного трамваю або лініями електропередач. Наприклад, у 1892-1893 рр. у результаті перетинання телефонних та трамвайних дротів і відповідно різкого стрибка напруги, в київській міській мережі згоріло 120 телефонних пристроїв, а в 1897 р. сталася пожежа на міській телефонній станції. Згадаємо також, що для городян можливість спілкування телефоном інколи втрачалася внаслідок крадіжок телефонних дротів, які вже тоді були достатньо поширені.

Утім поступово робота телефону в українських містах удосконалювалася. Так, з кінця ХІХ ст. телефонні лінії все частіше робилися двохпровідними. Крім того, на початку ХХ ст. починають прокладатися підземні телефонні кабелі, за для чого використовувалися трубопроводи з бетону і кабельні колодязі, що повинно було убезпечити телефонні лінії від пошкоджень. Тож вже у 1901 р. у Києві було влаштовано спеціальну кабельну каналізаційну мережу. В Одесі це було зроблено в 1904 р., у Катеринославі - в 1912 р. тощо.

Важливо відзначити, що наприкінці ХІХ ст. в Україні виник і міжміський телефонний зв'язок. В українських землях царської Росії його було започатковано між Одесою та Миколаєвим у 1893 р. Згодом він продовжував динамічно розвиватися, зокрема в південних губерніях. Так, на початку ХХ ст. було запроваджено телефонне сполучення між Одесою та Херсоном, Одесою та Тирасполем, Одесою та Кишиневом. При цьому платня за міжміську розмову по лініям Одеса-Миколаїв та Одеса-Херсон тривалістю три хвилини дорівнювала 50 коп., за відповідну розмову по лінії Одеса-Кишинів - 60 коп., а по лінії Одеса-Тирасполь - 75 коп.

У 1909 р. почав функціонувати міжміський телефон, який з'єднав Харків з Катеринославом, Бахмутом і з усіма пунктами Донецького басейну. Підкреслимо, що в цьому випадку йшлося про телефонне сполучення запроваджене приватною фірмою - торговельним домом Н. Феттер і Е. Гінкель, правління якого діяло у Москві. Згідно з договором, затвердженого МВС, передбачалося, що за «звичайну розмову тривалістю до 3-х хвилин і за кожні наступні 3 хвилини» по лініям Харків-Катеринослав, Бахмут-Катеринослав, Катеринослав-Павлоград та Харків-Павлоград абонент повинен був сплатити 1 руб. А за міжміські телефонні розмови по лініям Харків-Бахмут, Харків-Краматорськ і Харків-Слов'янськ - 80 коп. За термінову ж розмову всі вищевказані розцінки подвоювалися. Влаштовуючи цей зв'язок, фірма Н. Феттер і Е. Гінкель запевняла, що врахувала «усі зручності абонентів», «чітку передачу і швидкість з'єднання». Зокрема, передбачалося, що абоненти Харківської та Катеринославської телефонних мереж, які бажали розмовляти міжміським телефоном із власних квартир, могли це здійснювати, «вимагаючи від телефоністки місцевої центральної телефонної станції з'єднання з міжміською станцією». Своєю чергою Катеринославский адрес-календар того часу повідомляв, що в місті по вул. Харьківській, 3 вже працювала міжміська телефонна станція Акціонерного товариства «Телефон».

Необхідно зазначити, що процеси телефонізації українських міст на початку ХХ ст. все більше охоплювали і повітові центри. При чому до влаштування телефонів у повітах активно долучилися органи земського самоврядування. Адже земці небезпідставно вважали, що телефонний зв'язок у порівнянні з витратами на телеграфні сполучення «давав величезну економію», забезпечував «перевагу в часі», а також усував непотрібні поїздки. Треба вказати, що перша земська телефонна мережа в Російській імперії була побудована саме в Україні - у Лебединському повіті на Харківщині в 1899 р. А в 1901 р. розпочала діяльність земська телефонна мережа у Лохвицькому повіті Полтавської губернії. При чому до Лохвицької мережі в 1902 р. було приєднано і два міста сусіднього Лубенського повіту. Відповідно завдяки земському телефону вперше було організовано телефонне сполучення між двома повітовими містами України - Лохвицею та Лубнами.

У тому ж 1902 р. почала функціонувати Бахмутська земська телефонна мережа Катеринославської губернії. При цьому до її створення завзято долучилися місцеві гірничопромисловці. Останні вносили одночасно по 750 руб., а потім щорічно сплачували абонентську платню у 150 руб. Загалом Бахмутська телефонна мережа налічувала 8 станцій, 470 верст телефонних ліній та 90 телефонних апаратів. При чому 70 апаратів у своєму розпорядженні мали приватні власники, а 20 - представники земських установ.

Телефонізації повітових міст українських губерній багато в чому посприяло прийняття 15 лютого 1903 р. урядового Положення, яке давало право Бахмутському земству організовувати для всіх бажаючих платні переговори його телефонною мережею, дозволяючи включати в цю мережу і абонентів із відрахуванням на користь скарбниці 3% з усіх грошових надходжень. На цих умовах протягом наступних восьми років міністерство внутрішніх справ дозволило відкрити земські телефонні мережі у 143 повітах імперії. Наприклад, влада дала дозвіл Катеринославському повітовому земству влаштувати окремі телефонні лінії - Катеринослав-Кам'янське та Катеринослав-Нікополь.

Разом з тим у роботі земського телефону було достатньо багато недоліків, які піддавалися гострій критиці з боку сучасників. Зокрема, користувачі телефонної мережі звертали увагу на неможливість дотримання черги і часу користування телефоном на земських лініях. «Впливовий абонент завжди отримає лінію і буде розмовляти скільки захоче, а пересічний ніколи не отримає можливості розмовляти і в результаті даремно сплачує абонентську платню, оскільки зазвичай користується телеграфом»^, - обурювалися представники Катеринославського земства на початку ХХ ст. Більше того, в доповіді Катеринославської управи у 1908 р. наголошувалося: «Як не треба експлуатувати земську телефонну мережу можна побачити з практики Бахмутського земства, де при 412 абонентах воно має 15 000 руб. щорічно збитків від мережі, а абоненти - лише неприємності»^. Причини останнього сучасники вбачали у тому, що абоненти в Бахмуті, перебуваючи на відстані менше версти та абоненти в повіті (на відстані до 150 верст) сплачували за користування телефоном однакову суму, по 150 руб. на рік. Крім того, увага зверталася на те, що домовласник або поміщик користувався телефонним сполученням максимум 200 разів, тобто 10 годин на рік, тоді як завод, управління або технічна контора користувалася телефоном близько 2000 раз і «розмовляли довго, без обмежень часу, приблизно 120 годин на рік, а сплачували всі однаково».

І все ж таки у багатьох випадках експлуатація телефонних зв'язків виявилася вельми вигідною, адже за офіційними підрахунками вона давала 28% прибутку на вкладений капітал. До того ж вкрай необхідними були засоби, які б задовольняли потреби у швидкому діловому зв'язку. Тож сучасники наголошували на необхідності розвитку в цій царині саме приватної ініціативи. Приміром «Почтово-телеграфный журнал» Російської імперії в 1910 р. зазначав на своїх сторінках: «Необхідно поставити справу на комерційну основу; при цьому не варто забувати, що телефонна служба має справу з живими людьми, а не з літерами та паперами: усякий вимагає повідомлень, тож дві живі істоти очікують якнайшвидшого задоволення їх вимог, бажань тощо…».

Отже, не дивно, що в містах України на початку ХХ ст. продовжували виникати і досить ефективно діяти приватні телефонні мережі. Зокрема, це стосується Одеси, де в листопаді 1900 р. у зв'язку із закінченням терміну концесії, яку свого часу уклала компанія Белла, відбулися торги щодо подальшої експлуатації міського телефону. У підсумку цей своєрідний тендер на наступні 18 років виграв почесний датський консул Г.Ф. Рафалович, який запропонував найменшу абонентську платню - 48 руб. на рік. Наприкінці 1901 р. Г.Ф. Рафаловичем було утворено Одеське товариство телефонів, яке придбало в центрі міста на вулиці Поліцейській, 34 великий триповерховий будинок. Директором розпорядником компанії став інженер Маргуліс. Відповідно протягом наступних трьох років у місті проводилася всебічна реконструкція телефонного зв'язку, будувалася його кабельна мережа. Зокрема, її місткість в цей час збільшили до 5 тис. номерів, а в 1910 р. її потужності зросли до 10 тис. номерів. При цьому заробітна плата службовців цієї приватної телефонної компанії була достатньо високою: управляючий отримував 21 тис. руб. на рік, заступник начальника контори - 12 тис. 135 руб., старша телефоністка - 100 руб. на місяць, пересічні «телефонні панянки» - по 50 руб. на місяць.