Публіцистика братів Н.Н. та Г.Н. Волк Карачевських як джерело з історії земського ліберального руху на півночі Лівобережної України (60-80 роки ХІХ століття)

Назар Котельницький

Історія земського лібералізму північної України належить до маловідомих та малодосліджених проблем української історичної науки. Відтак, питання виявлення, публічної репрезентації та вивчення історичних джерел з цієї тематики є вкрай актуальним завданням сучасної української історіографії. Метою статті є запровадження до міжнародного наукового обігу віднайденого нами комплексу публіцистичних творів - джерел особового походження, членів земської опозиційної фронди Північного Лівобережжя, представників ліберальної аристократії та бюрократії, прогресивних функціонерів місцевого самоврядування регіону - Никодима Никодимовича Волк-Карачевського(1829- 1913) та Григорія Никодимовича Волк-Карачевського (1831-1914). Обидва брати, маючи принципові демократичні переконання, мали хист до публіцистичної роботи, поряд з виконанням службових обов'язків у представницьких та виконавчих органах місцевого самоврядування, породжених доленосною епохою Великих реформ(1856-1874) у Російській імперії: вони були мировими посередниками, мировими суддями, членами Присутствій по селянським, земським та міським справам, гласними губернських та повітових земських зібрань, членами земських управ тощо. Тому досвід чиновницької праці, знання системи державного управління та місцевого врядування зсередини, дозволяв їм на компетентному рівні висловлюватись по широкому спектру питань життєдіяльності краю та його громади. Проаналізуємо контент виявлених нами публіцистичних нарисів авторів.

Н.Н. Волк-Карачевський розпочав свою діяльність у регіоні після знищення рабовласницького устрою у Російській імперії з архіважливої посади мирового посередника, оскільки саме від його шляхетності, порядності, чесності залежав ступінь неупередженості при укладанні різного роду угод між вже колишніми кріпаками та поміщиками. У своїх мемуарах він залишив цікаві та яскраві спогади про свою подвижницьку працю. Діяч особливо наголошував, що інститут мирових посередників був першим публічним маркером нового, модерного ладу у державі. Принциповість інституції обумовлювалась тим, що саме їй були віддані для безпосереднього вирішення усі питання по розв'язанню численних суперечок між селянством та аристократією при формуванні земельних наділів вже звільнених членів громади. Основна проблема полягала у тому, що якість ґрунтів на півночі Лівобережної України залежала від географічного розташування: половина земельного фонду - піщані породи, з сінокосами, болотами і луками, лісними ареалами, де було краще займатися скотарством і деревообробним промислом; друга половина - достатньо родючі породи, які дозволяли системно займатися землеробством. Вказана обставина стала підставою норми закону, яка дозволяла, взявши до уваги ці нюанси, взаємно переносити систему оцінки земель з однієї місцевості до іншої, а відтак система селянських повинностей могла відрізнятися у той, чи інший бік. Ця ситуація вимагала від мирових посередників якомога ретельнішого дослідження якості та цінності селянських наділів, оскільки й так проблемна відміна рабовласництва зі збереженням рудиментів панщини, м'яко кажучи, не додавала селянству «оптимізму», які не мали великої довіри до посередників [1, с. 26-29; с. 1-4].

Никодим Никодимович свідчив, що представники новостворених інститутів місцевого самоврядування у провінції - сільські старости та волосні писарі, ганебно використовуючи неграмотність та неосвіченість колишніх кріпосних селян, наживали собі великі земельні володіння, завдяки корупційним схемам, довірливості бувших рабів та відвертому шахрайству. Тому йому, як повітовому мировому посереднику, належало дотримуватись високих чеснот і слідкувати за належним виконанням законодавства. Дореформений прошарок чиновництва краю не бажав приймати «правила гри» реформаційної епохи, а тому усіляко перешкоджав Н.Н. Волк-Карачевському у виконанні службових обов'язків та великої місії практичної імплементації знищення рабства. Тим не менше, політичне рішення монархією було прийняте, нобілітет мусив змиритися, а мирові посередники повинні були юридично оформити нові реалії життя [1, с. 30-32; с. 5-7].

Політик, згадуючи про конкретні справи, якими йому довелося опікуватися, особливо наголошував на тому, що українське селянство мало специфічні погляди та позицію при формуванні договірних відносин з бувшими господарями. Зокрема, маючи впевненість у тому, що панство не зможе обійтись без робочих рук селян у своїх маєтках, вже вільні люди не бажали повністю викупити свої земельні наділи у знаті за допомогою урядових фінансів, стверджуючи, що краще отримувати кошти за виконану найману роботу, ніж самим платити господарям за землю. Очевидно, вони сподівались, що «дворянська земля від них нікуди не втече».. .І це в умовах, коли урядовими колами оцінка земельних володінь була свідомо занижена від рівня реальної вартості, але селянам надавався великий інтервал часу для сплати усіх фінансових трансакцій та була перспектива підвищення масштабу цін на земельні ресурси в імперії. У результаті, багато таких випадків завершувались підписанням угод про подарунок селянам від бувших господарів лише однієї десятини землі на «ревізьку душу», тобто на особу чоловічої статі - голову великої родини. Селянство вважало, що швидко отримати хоча б такий наділ і назавжди позбутися комплексу повинностей бувшому рабовласнику - значно краще, адже всю поміщицьку землю, як мріяли кріпаки, їм не нададуть. Представників аристократії цілком влаштовувала така позиція: їх розрахунок був простий - землі у селян буде мало, а тому вони будуть змушені орендувати наділи у дворян, погоджуючись на усі умови та економічний диктат аристократії. Крім того, члени нобілітету краю робили усе можливе, щоб віддати селянству найменше земель, використовуючи бюрократичні технології. Наприклад, вони відмовлялись надавати наділи дворовим селянам, стверджуючи, що вони не були юридично кріпаками тощо [1, с. 36-39; с. 11-14].

Попри усі проблеми, відомий ліберал вважав свою службу мирового посередника колосально важливою, оскільки, так чи інакше, у доволі стислі терміни, Положення про звільнення селян було втілене у життя. У той же час, на нашу думку, позиція звільненого селянства щодо формування системи земельної власності заслуговує на детальне і прискіпливе дослідження. Нам видається, що саме аграрна доктрина російського абсолютизму і неоднозначні погляди колишніх рабів призвели до кристалізації колосальних диспропорцій у розвитку сільського господарства та утворення неофеодальної системи в аграрному секторі економіки пореформеної Російської імперії.

Вже під час безпосередньої діяльності у земських інституціях північної України, Н.Н. Волк-Карачевський продовжив свою публіцистичну роботу, підготувавши та оприлюднивши комплекс праць, які були присвячені актуальним проблемам земського господарства регіону. Так, 8 серпня 1881 р., на засіданні Борзнянського повітового земського зібрання, політик подав на розгляд зборів спеціальну записку, у якій виклав свою візію покращення економічного побуту населення краю. Ліберал особливо наголосив на тому, що звільнене селянство вкрай недостатньо забезпечене земельними наділами. Є ганебні факти того, що частина бувших кріпосних взагалі не отримала жодних ділянок землі, оскільки фігурувала у реєстрах поміщиків як дворові селяни, себто не раби. Розвиток капіталістичних відносин у Російській імперії, виражені тенденції домінування капіталів над силами праці і виробництва, вимагають від інститутів місцевого самоврядування термінової реакції і реальних пропозицій відносно прогресу розвитку економічного життя.

Никодим Никодимович ініціював наступні заходи у цій галузі: 1. рішуче, широкомасштабне та цілеспрямоване створення системи виключно земських капіталів, за рахунок яких можна буде придбати у приватних осіб і державних установ наділи, які сформують земський земельний фонд, за допомогою якого органи самоврядування будуть продавати ці наділи селянам по виключно земським, демпінговим цінам, але з відрахуванням певного відсотка від продажу кожної десятини землі до земських бюджетів; 2. земські установи повинні запропонувати селянським громадам, які мають будь -які накопичення фінансових ресурсів, передати їх під вигідний комерційний відсоток банківського, депозитного характеру бюджетним органам земських інститутів, щоб лише вони системно і регулярно турбувались про ґрунтовне поповнення фонду селянських фінансів та вкладали їх у всебічний розвиток селянського господарства, у тому числі - розвиток кустарних промислів; 3. звернутись з клопотанням до Уряду та Чернігівського губернського земського зібрання про створення спеціального державного фонду для розвитку кустарних промислів, який сприяв би перетворенню різних виробничих об'єднань селянства в асоціації переробної промисловості у регіоні [2, с. 87-89].

Відзначимо, що пропозиції діяча яскраво свідчать - ліберальні земці навіть на рівні повіту намагалися створити капіталістичну інфраструктуру для розвитку економіки: земський земельний фонд з дисконтними цінами на наділи, селянський банк під контролем земських інституцій - праобраз земських та селянських спеціалізованих банків, кристалізація переробної промисловості та її інституціоналізація шляхом формування профільних виробничих асоціацій, предтечі професійних спілок у майбутньому. Усе це, без жодних сумнівів, говорить про подвижницький, новітній характер ініціатив опозиційної фронди, спрямованих на рішучу та всебічну капіталістичну модернізацію життя громад провінції, у тому числі за допомогою інструментарія соціальних трансформацій.

Починаючи з 1885р., брати Н.Н. та Г.Н. Волк-Карачевські починають систематично друкувати свої нариси у профільному виданні земського самоврядування Північного Лівобережжя - «Земском сборнике Черниговской губернии».

Зокрема, вже восени цього року з'являється публікація Никодима Никодимовича про комплекс необхідних заходів у галузі протипожежної безпеки в українському селі. Н. Волк-Карачевський на статистичних показниках переконливо довів, що сформовані страхові капітали земських бюджетів зовсім не зменшують кількість пожеж, а є лише маленькою частиною необхідних компенсацій для погорільців. Відповідно, земські інститути повинні шукати вихід з такого становища - треба зробити усе можливе, щоб селянство платило менше страхових видатків, адже вони не зменшують чисельність катастроф. Розуміючи, що місцеве самоврядування, у силу великих обмежень своїх повноважень і можливостей, може впроваджувати лише опосередковані, паліативні заходи, відомий ліберал запропонував наступні складові вирішення проблеми: 1. широкомасштабне збільшення кількості хуторів як основної форми поселення в українських селах і відповідно хутірського населення; 2. запозичення корисного досвіду та нових технологій з інших регіонів Російської імперії, наприклад - Бессарабії, а саме всебічне розширення практики будування житла у провінції з вогнестійких матеріалів і джерел, скажімо - так званих незапальних дахів; 3. збільшення кількості водосховищ у сільській місцевості; 4. якісне збільшення комплексу протипожежного інструментарію у конкретних громадах; 5. формування протипожежних страхових фондів не бюрократичними інстанціями, а кооперативними зусиллями самого селянства за прогресивним податковим принципом - селянські асигнування повинні отримати юридичні гарантії і патронат установ земського самоврядування; 6. якомога швидше вивчити західноєвропейський досвід боротьби проти пожежних катаклізмів та перенести найбільш оптимальні його приклади для практичного використання органами громадського врядування [3, с. 32-46].

Відкликався Н. Волк-Карачевський у своїх дописах й на тогочасні ексцеси. Наприклад, влітку 1886 р. у Ніжинському повіті Чернігівської губернії спалахнула епідемія чуми. Діяч, всебічно розглянувши можливі причини складної проблеми прийшов до висновків, що небезпечна хвороба з'явилась на території краю транзитом з Полтавської губернії. Славетні по усій Європі тамтешні ярмарки продукували торгівлю різноманітною худобою, яку придбало ніжинське селянство. Очевидно, господарські тварини виявились інфікованими вказаною хворобою. Численні випадки смертей худоби на фоні катастрофічної спеки у регіоні й спровокували масове зараження живності в аграрному секторі. Селянство, у свою чергу, отримало катастрофічні збитки, які неможливо компенсувати одноразово. Зважаючи на масовість явища, політик запропонував створити розгалужену спеціалізовану ветеринарну та санітарно-епідеміологічну службу земських інститутів самоврядування, які б по можливості як попереджали подібні проблеми профілактичними заходами, так і оперативно ліквідовували наслідки таких ексцесів [4, с. 149].

Значну увагу відомий ліберал приділяв і проблемам земської медицини, зокрема комплексу лікарняних закладів Чернігівського губернського земства. У своїй профільній «Записці» з цього приводу політик зазначив, що на балансі вказаної інституції знаходиться не менше 6 одиниць відповідної інфраструктури: Чернігівська губернська лікарня на 150 ліжок, профілакторій для робітників на 10 ліжок, психіатрична лікарня на 200 ліжок, Ніжинський пансіонат-прихисток на 85 ліжок, будинок для інвалідів на 20 ліжок, губернський сирітський будинок. Діяч зауважив, що кількість ліжок у вказаних закладах та штат персоналу все ж перевищує реальні потреби Чернігівської губернії, тому є необхідність в оптимізації структури цього сегменту. Єдиним виключенням повинен стати центр регіону - місто Чернігів, у закладах якого лікуються не тільки мешканці власне Чернігівського повіту, а й інших сусідніх повітів. Окремо потрібно наголосити, що міщани Чернігова сплачують мінімальні фінансові збори на функціонування земської медицини, а відтак є нагальна потреба у реформуванні системи забезпечення галузі - губернське земство не може брати на себе всю повноту медичного обслуговування столиці губернії. Найбільш оптимальним виходом з ситуації може стати створення Чернігівською міською думою автономної міської лікарні, яка б фінансувалась міським бюджетом, оскільки нагромадження податкових недоїмок з міського до земських бюджетів досягли колосальних розмірів. Земським органам доведеться дещо скоротити фінансування установ медичної сфери, але гуманітарний блок інфраструктурного комплексу не повинен постраждати. На думку Никодима

Никодимовича, після реалізованих перетворень у державі декласованих елементів у суспільстві стало менше, тому місцеве врядування може собі дозволити подібні новації [5, с. 36-47].

Найбільше занепокоєння у Н. Волк-Карачевського викликало суттєве збільшення у провінції хворих на різного роду психіатричні патології - не менше ніж у 4 рази. В умовах дефіциту земських бюджетів краю вихід з ситуації був один - цільова профілізація регіональних лікарень, себто профілактика та лікування лише пацієнтів Сіверщини, з одночасним перенаправленням хворих інших губерній до відповідних закладів адміністративного підпорядкування. Для мешканців українського Полісся необхідно буде запроваджувати виключно безкоштовне лікування у спеціалізованих психіатричних закладах, адже подібні хвороби - велика біда нового періоду історії. Повне обстеження, діагностування та початковий медичний вердикт повинна проводити виключно земська комісія у складі дільничного лікаря, медичних службовців та представників управи на чолі з повноважним її членом. Що стосується методології лікування, то європейський досвід свідчить, що поряд з медичними процесами і процедурами вкрай необхідна емоційно-атмосферна «релаксація» - тимчасовий перехід пацієнтів до активних способів життєдіяльності. Корисним у цьому плані стане впровадження у вказаних закладах спеціальних годин громадської роботи, наприклад - занять ремеслами, промислами, виготовленням дрібної ручної продукції, садівництвом та огородництвом, обробкою деревини. Це, у свою чергу, допоможе медичним закладам поповнити свою скарбницю, шляхом продажу на ринку продуктів і товарів праці постійних мешканців закладів. Звичайно, така постановка проблеми може викликати багато питань щодо моральної сторони справи, але в умовах, коли держава віддала ці питання на відкуп органам місцевого самоврядування та жодним чином не допомагає вирішувати ці проблеми, а спонсорів знайти дуже важко, у земських установ немає іншого виходу як шукати прийнятні варіанти виживання цього сегменту медичної галузі [5, с. 51-58].

Н. Волк-Карачевський неодноразово повертався до господарчих, практичних проблем життєдіяльності селянських громад краю. Так, проаналізувавши результати боротьби з епідемією чуми у тваринництві, діяч прийшов до висновку про те, що категорично не можна розділяти процедури земського страхування і санітарної боротьби. Є й інша проблема - корпоративні, географічні імперативи земської бюрократії. Повітові земські зібрання все більше стають прибічниками того, щоб повністю передати страхову справу повітовим земським управам, а нейтральний інститут - приватних страхових агентів, запроваджений ліберальною опозиційною фрондою, ліквідувати у принципі. Себто, є намагання консервативного земського чиновництва контролювати фінансові потоки цієї системи. Однак, практика довела, що страхування продуктивно розвивається саме тоді, коли усі процеси і процедури позбавлені адміністративного ресурсу, контролю, а усе вирішує фінансово- економічна обґрунтованість і нейтралітет приватних агентів. Політик резюмував: коли ліберали знову повернуться до влади у земських інституціях місцевого самоврядування, неодмінно потрібно ліквідувати консервативні тенденції [6, с. 60-61].

Неабияку цікавість у Н. Волк-Карачевського викликали новітні технології, «ноу-хау» того часу. Никодим Никодимович, як і усі ліберали, намагався бути адекватними розвитку прогресу ХІХ ст. Зокрема, у світлі величезної проблеми протипожежної охорони громад, політик звернув особливу увагу земляків на появу експериментальних зразків так званих незапальних дахів, які на відміну від солом'яних, виготовляються з спеціальних килимів, які мають вогневу стійкість. Діяч відзначив, що у його рідному селищі Британи Борзнянського повіту, вже пройшли перші експериментальні встановлення та випробування вказаного засобу. Результати вражаючі - кількість пожеж зменшилася у рази. У зв'язку з цим, Никодим Никодимович наполягав на тому, щоб органи земського врядування терміново імплементували ці технологічні новації до практики життєдіяльності регіону, адже це допоможе звести до мінімуму пожежні загрози у громадах. У найближчій перспективі потрібно буде провести випробування цих спеціальних покрівель на предмет великого водопроникнення. Оскільки ці дахи можуть виробляти ремісничі артілі та кооперативи окремо взятого повіту краю, у випадку значної потреби їх можна буде модернізувати додаванням необхідної кількості глиняних і цементних порід [7, с. 135-137].

Вже за місяць згадані випробування дахів були проведені. Н. Волк- Карачевський у своєму дописі повідомив, що результати виявились дуже обнадійливми - незапальні покрівлі є водостійкими, навіть без використання глини та цементу. Якщо ж додати ці природні матеріали, то вказані дахи будуть перетворені у спеціальні особливі технологічні конструкції. Діяч закликав прислухатися до результатів експерименту [8, с. 67].

Особливе місце у публіцистиці Н. Волк-Карачевського займали проблеми народної просвіти, зокрема - у сегменті місцевого самоврядування. Наприклад, у 1888 р. він опублікував програмну статтю на цю тематику, використовуючи накопичений досвід та практику розвитку цієї галузі у рідному Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Автор зазначив, що шалений прогрес народної освіти почався з 1868 р., коли більшість у земських інституціях отримали представники ліберальної опозиційної фронди. Саме завдяки їх зусиллям у повіті функціонує вже 46 земських шкіл, а повітова земська управа широкомасштабно фінансувала як самі заклади, так і їх педагогічні колективи. Відомий ліберал наголосив на тому, що такий подвижницький прогрес став можливим лише тому, що до 1874 р. сферу народної освіти інспектувало і регулювало не Міністерство народної просвіти Російської імперії, а спеціальні повітові та губернські училищні ради - виборні інститути місцевого врядування, де більшість складали прогресивні діячі земських установ, що й стало у кінцевому результаті запорукою успіху. Звісно, після початку згортання політики реформ у 1874 р., централізація управлінням народної просвіти у регіонах імперії суттєво посилилась. Органи земського самоврядування стали лише пасивними учасниками освітніх процесів і процедур, усі принципові рішення були віддані на поталу очільникам місцевих губернських адміністрацій та регіональній бюрократії, був впроваджений урядовий інспекторський нагляд у галузі. Повітові та губернські земські збори і управи могли лише асигнувати зі своїх бюджетів відповідні ресурси та рекомендувати персоналії - кандидатів на посади вчителів. Така ситуація тривала до 1886 р., коли у земських колах, на фоні наступу ідеологічної реакції, початку доби Контрреформ, фактичної реставрації політичної системи дореформеної Російської імперії, репресій проти активних діячів ліберального руху, наступив період великої апатії - вони вже втрачали інтерес до просвіти народу, адже вже жодним чином не могли впливати на відповідні процеси та не бажали фінансувати цю гуманітарну сферу, оскільки були принципово не згодні з внутрішньою політикою консервативного режиму імператора Олександра ІІІ [9, с. 19-20].

Здійснивши аналіз пройденого земськими інституціями шляху на цій ниві, Н. Волк-Карачевський відзначив, що триріччя 1868-1871 рр. було найуспішнішим з точки зору досягнення практичних результатів освітньої політики вказаних інститутів - як у фінансовому, так і у методологічному плані. На момент появи земських установ, на півночі Лівобережної України формально існували три групи шкіл: казенні школи для відповідної групи селян, які фінансувались з бюджету Міністерства державного майна Російської імперії; державні школи, у яких навчались діти так званих «малоросійських козаків» та державних селян; церковно-приходські школи, які утримувались бюджетами конкретних приходів відповідних парафій, а відтак були залежні від політики, яку проводила Російська Православна Церква. Никодим Никодимович зауважив, що з появою земських шкіл усі три групи закладів почали занепадати. Вчителі казенних та державних шкіл проживали у волостях, ближче до населення, а от будівлі цих шкіл систематично переходили на баланс утримання органів земського самоврядування. Церковно-приходські школи могли функціонувати у будь-якій культовій або релігійній споруді чи закладі, де було зручніше особам духовного стану, однак ліберал прямо свідчить, що у цих парафіяльних школах вчили лише читати, але ні в якому разі не писати! Зрозуміло, що земські школи на цьому фоні були значно прогресивнішими, якіснішими та вільнішими.

Н. Волк-Карачевський однозначно заявив, що завдяки новітній методології народної освіти, яку втілив у життя відомий в українських губерніях функціонер - барон М. Корф, земським установам північної України вдалося досягти революційних змін та здобутків в архіважливій справі народної просвіти. Це був філантропічний, подвижницький подвиг кращої, прогресивної частини суспільності краю. М. Корф відрядив по Північного Лівобережжя двох найкращих спеціалістів, які у стислі терміни підготували для земської служби декілька місцевих вчителів, які, вже оперуючи модерними методами, могли навчати дітей у повітах. Вже перші результати праці педагогів показали, що за три зимових місяці можливо засвоїти програму, яку раніше проходили за три роки [9, с. 21-25].

Никодим Никодимович свідчив, що Борзнянське повітове земство затвердило перелік учбових матеріалів для народних шкіл. Вперше на регіональному рівні були скликані професійні з'їзди вчителів, які стали інструментом підвищення кваліфікації вчителів, джерелом поповнення нових методів та технологій. Значну роль у становленні системи земської освіти зіграв інститут попечителів шкіл. Ними стали ліберальні, демократичні, прогресивно мислячі представники панівних страт суспільства - члени аристократичної корпорації, земельні латифундисти, «кающиеся дворяне» - поміщики, які патронували усі освітні процедури і процеси. Вже за 15 місяців діяльності земських шкіл результат був унікальним: на початку повністю безграмотні селянські діти вміли читати, писати, оперувати чотирма арифметичними діями, робити переказ літературних текстів. Однак, доленосним для справи просвіти стало створення у 1870 р. персональними зусиллями лідера опозиційної ліберальної фронди північної Україин - І. Петрункевича спеціального земського фонду, який у формі особливого освітнього банку повністю забезпечив життєдіяльність просвіти регіону. Крім цього, земськими інститутами були розроблені та затверджені юридичні норми функціонування сфери: пакет інструктивної документації, посадові обов'язки педагогічного персоналу, інструктивні рекомендації земських інституцій колу попечителів шкіл, членів повітових та губернських училищних рад від земських органів та селянських громад, комплекс учбових програм та методичних рекомендацій [9, с. 26-28].

Борзнянському повітовому земству - зборам та управі, вдалося виробити єдині, уніфіковані правила фінансування системи освіти краю: щорічно відкривалась хоча б одна школа у конкретному населеному пункті повіту; повітова управа всебічно забезпечувала існування кожної школи - службові посадові оклади земським вчителям з врахуванням примату принципу прогресивної залежності; комплекс службових надбавок за професійну вислугу років після перших 5 років праці; у разі, якщо кількість учнів на одного вчителя перевищувала 60 осіб, управа повинна була запросити на земську службу помічника учителя з відповідним службовим гонораром; повне фінансування усіх учбових потреб кожної школи - від підручників, канцелярського приладдя, створення та широкомасштабного формування бібліотеки та її фондів, доплат за викладання музики, системи гнучкого прогресивного преміювання за успіхи і досягнення до формування підготовчого відділення у кожній школі, всеохоплююче господарче забезпечення функціонування шкіл - організація процесів опалення, освітлення та охорони навчальних закладів.

Никодим Никодимович зауважив, що консервативна частина земських повітових зборів вже через рік почала вимагати якщо не знищення особливого освітнього фонду, то його значного скорочення. Ліберальним земцям вдалося його врятувати - вони були переконані в економічній спроможності та перспективі шкільного фонду. Як відомо, у їх візії, цей фонд був інституціональним інструментом для розвитку та прогресу системи ощадно - позичкових товариств і мережі кас дрібного кредитування для селянства, щоб у такий спосіб ліквідувати панування єврейських комерсантів та заможної частини селянства у системі кредитних операцій, адже у випадках проблем з погашенням кредитів серед селянства цілком ймовірною була загроза переходу їх земельних наділів до рук надавачів кредитних ресурсів у якості закладної власності. Спеціальний особливий освітній фонд був знищений консервативною більшістю повітових зборів у 1879-1883 рр., у період наступу реакції у державі. Однак, парадокс полягав у тому, що кількість шкіл у повіті жодним чином не зменшилась - громади зрозуміли прогресивну необхідність у всебічній просвіті і вимагали відкриття нових шкіл. Треба визнати, що великим негативом стала радикальна зміна атмосфери та аури, у якій відбулись процеси освіти - в умовах політичної реставрації перемогла всеосяжна апатія та інертність [9, с. 30-34].

Починаючи з 1886 р. ситуація дуже повільно почала змінюватись - у земському зібранні повіту знову лунали ліберальні ініціативи щодо необхідності подальшого розвитку системи народної освіти. Великого розголосу набули дискусії про оподаткування нікому не належних формально земель повіту, які адміністрація Чернігівської губернії вважала державними. Ліберальні земці аргументовано доводили, що вказані земельні латифундії мали конкретних господарів. Однак, у силу катастрофічного черезсмужжя, відсутності реєстрів та кадастрів земель, нав'язування кабальних уставних грамот та колосальної корупції у межових інституціях краю, вказані наділи вважались державними. Відповідно, опозиціонери декларували вимогу про те, щоб згадані земельні латифундії ставали частиною земельних фондів органів земського самоврядування, оскільки вони знаходяться на території відповідних громад і повинні служити потребам місцевого населення [9, с. 35-39].

Завершуючи свою статтю політик зазначив, що незважаючи на якісний, продуктивний шлях, який пройшли земства у царині прогресу і розвитку народної просвіти, все ж революційних змін у цій галузі досягти не вдалося: так, беззаперечно, поступ був радикальним, але у кінцевому рахунку освіта селянства у більшості випадків завершувалась у повіті - державна система Російської імперії робила подальший шлях просвіти дуже малоймовірним. У результаті, селянство розчаровувалося, опускало руки, не підтримувало на належному рівні отримані знання і більше не поверталось до цієї сфери. Діяч вказував, що земським установам потрібно розвивати інфраструктуру культурного простору у провінції, щоб селянство, використовуючи відповідні заклади, наприклад - бібліотеки, підтримувало та розвивало набуті знання [9, с. 46-55]. публіцистичний земський ліберальний опозиційний

Після кількох вдалих спроб випробувань так званих незапальних дахів для населених пунктів Борзнянського повіту, Н. Волк-Карачевський неодноразово повертався у своїх дописах до цієї тематики. Наприклад, навесні 1888р., діяч аргументовано доводив, що новітня технологія довела свою прогресивність. Цементні конструкції забезпечують надійне функціонування систем. Позитивні новини вже почали розповсюджуватись серед селянства, яке бажає встановлювати ці покрівлі. Борзнянське повітове земство, на переконання політика, зобов'язане усіма інструментами впливу домогти селянам у придбанні та комутації дахів. Автор відзначив, що амбарні, товарні, оптові та складські приміщення у столиці повіту - Борзні, вже їх закупили [10, с. 130]. Влітку того ж року, ліберал з оптимізмом повідомляв, що у 12 повітах Чернігівської губернії є ремісничі артілі та виробничі кооперативи, які на відповідному обладнанні цілком спроможні виготовляти незапальні покрівлі. Н. Волк-Карачевський наголошував, що експериментальні випробування переконливо довели - навіть якщо житлові будівлі виготовлені з якісної деревини, вказані килимові дахи забезпечують надійний захист від пожеж, мають тривалий період експлуатації, захищають від водопроникнення, у зимовий період часу відсутні проблеми з метаморфозами відлиги. Відтак, резюмував діяч, інститути земського самоврядування повинні усіляко поширювати цю технологію серед громад краю, адже вказана система - приклад раціонального господарювання у провінції [11, с. 288-291].

Восени 1888 р. Никодим Никодимович опублікував свою чергову статтю по проблематиці земських шкіл Борзнянського повіту. На той момент він був не тільки членом повітової земської управи, але й членом повітової училищної ради. Відтак, політик мав у своєму розпорядженні широкий спектр матеріалів для відповідних узагальнень і аналізу. Прийнявши безпосередню участь в інспектуванні 13 земських шкіл повіту Н. Волк-Карачевський прийшов до наступних висновків: в усіх школах кількість учнів по класах перевищує максимально допустиму норму у 8 разів; потрібно негайно наводити лад у системі пільг та преференцій - ця сфера вже стала великим джерелом корупційних зловживань та невдоволення населення; необхідно визначатись з профілем старших класів - в залежності від того, куди конкретний учень буде мати можливість вступати для продовження освіти: чи у регіональні учбові заклади, чи у заклади вищого щабля; беззаперечно актуальною буде така форма просвіти як заняття у вечірній школі: в умовах, коли більшість населення зайнята у процесах різноманітної діяльності, земські школи повинні надати найбільш зручну нагоду для отримання освіти - без жодних сумнівів, ця форма буде набувати колосальної популярності у світлі тенденцій пролетаризації населення; початок навчання краще починати с 9-річного віку, оскільки накопичений досвід показав найбільший успіх старту просвіти на цьому етапі; статистичні дослідження довели, що найбільш освіченими у регіоні є «малоросійські козаки» та державні селяни, які не були кріпаками і мали певний рівень відносного економічного забезпечення - тому принципово необхідно робити ставку саме на колишніх поміщицьких селян, у минулому - рабів та казенних селян, які в абсолютній більшості безграмотні, але вони вже стали власниками земель, що вимагає від них підвищення рівня освіти; у кожній земській школі необхідно розвивати ремісничу освіту, у тому числі - садівництво: в умовах індустріалізації та системної кризи сільського господарства Російської імперії саме ремісництво та кооперативне виробництво стануть реальною альтернативою аграрному сектору [12, с. 131-132].

Наприкінці цього ж року, Н. Волк-Карачевський, вступивши у полеміку з критиками нового технологічного проекту - незапальних дахів, надрукував ще один матеріал по цій темі, публічно відповідаючи опонентам по диспуту. Зокрема, він заявив, що усі проведені експериментальні випробування однозначно підтвердили: килимові покрівлі значно надійніші, ніж попередні конструкції. Що ж стосується коштовності проекту, то ліберал наголосив, що земські установи повинні захищати цю новацію, усіляко допомагати селянству у його придбанні, брати на себе відшкодування частини вартості конструкції, а оскільки їх можна виготовляти зусиллями місцевих виробників і з місцевої сировини, то органи земського врядування зобов'язані будуть знизити вартість кошторису робіт у рази, оскільки і вартість праці місцевих майстрів, і відповідної сировинної бази буде дешевше, ніж в інших регіонах. Никодим Никодимович всебічно захищав прогресивність вказаної технології, наполягав на її унікальності та принциповій актуальності і вимагав від інститутів земського самоврядування якомога скорішого прийняття рішення щодо цієї новації. Політик зазначив, що консервативна більшість земських інституцій, повіривши чуткам та некомпетентним коментарям і узагальненням, відмовилась асигнувати ресурси на практичну реалізацію цього проекту. У результаті, проблема протипожежної безпеки залишилась так і не розв'язаною, адже незапальні дахи радикальним чином могли її нейтралізували. Відтак, діяч закликав демократичні сили земських зборів виправити цю помилку [13, с. 160-162].

Як інспектор повітової училищної ради, Н. Волк-Карачевський публічно виклав свої враження про відвідані десятки шкіл Борзнянського повіту. Скажімо, узагальнивши здобуту інформацію, ліберал з гіркотою заявив, що більше 80% учнів, завершивших курс навчання у земських школах залишаються у селі для ведення домашнього господарства, або різного роду пролетарських заробітків - це повне фіаско державної політики імперії в освітній галузі. На превеликий жаль, земські інституції нічого не можуть вдіяти у цьому випадку, оскільки лише початкова народна освіта знаходиться у сфері впливу та компетенції місцевого самоврядування. Лише маленький відсоток селянських дітей продовжує свою освіту, скажімо на рівні спеціальних ремісничих училищ, тим самим надаючи помірковану надію на те, що вони позбудуться небезпечної залежності від успіхів у сільському господарстві. Окремо політик висловився з приводу величезної інституційної проблеми - системи обрання повітових та губернських училищних рад. Никодим Никодимович особливо наголосив, що сили реакції свідомо не допускають до обрання членами рад демократичних, прогресивних представників від земських інститутів. Діяч відзначив, що саме завдяки земським делегатам цих комісій вдалося за невеликий період часу реалізувати багато потрібних проектів: створити професійні з'їзди учителів, системно підвищувати кваліфікацію педагогічних працівників, всебічно та цілеспрямовано стимулювати процеси і процедури самоосвіти персоналу, кардинально оновити фонди земських шкільних бібліотек, встановити регулярну підписку на періодичні видання, серійні проекти, учбові та методичні матеріали [14, с. 115].

Не меншу увагу на проблематику народної освіти звертав і брат Никодима Никодимовича - Григорій Никодимович Волк-Карачевський. Він, багато років обіймаючи відповідальні посади в органах земського самоврядування північної України, дуже добре знав глибину та тонкощі питань розвитку земського господарства, у тому числі - просвіти у провінції. На відміну від старшого брата - Никодима, Григорій друкував набагато менше своїх дописів. Один з опублікованих стосувався широкої та системної проблеми - земської освіти.

У концептуальному нарисі Г.Н. Волк-Карачевський однозначно констатував, що до впровадження земської реформи 1864 р., на території півночі Лівобережної України системи освіти для більшості населення громад по суті не існувало. Єдиним виключенням була релігійна освіта для хлопчиків, яку надавали осередки Російської Православної Церкви. Широка просвіта ж серед контингенту дівчат була величезною мрією. Автор згадував, що прогрес освіти у громадах почався саме тоді, коли земські установи краю почали направляти клопотання до селянських общин з проханням виділити необхідну ділянку землі для побудови нової школи. Комплексна програма цих проектів виглядала наступним чином: повітові або губернські земські управи, після відповідного ухваленого рішення зібрань, надавали селянським громадам з земського бюджету виключно безвідсотковий кредит терміном на 10 років для побудови нової школи. Пізніше земські інститути поглибили свою політику - з бюджетів повітових та губернських земств почали асигнуватись ресурси для забезпечення опалення, освітлення, організації охорони шкільних будівель.

Як влучно зауважив Григорій Никодимович, доба філантропічного гуманізму середини ХІХ ст. у колах просвіченої, демократичної аристократії змінилась епохою доленосної, подвижницької праці земських інституцій регіону на благо широких верств населення. Автор особливо наголошував, що Борзнянський повіт, завдяки реформаторській діяльності повітового земського зібрання та управи, став беззаперечним лідером, флагманом розвитку та поступу галузі народної просвіти. Статистичні показники дуже яскраво це підтверджували. Далеко не останню роль у досягненні цього зіграли яскраві особистості, представники ліберальної опозиції у земських зборах. І хоча процеси Контрреформ взяли гору над стихією модернізації у Російській імперії, Григорій Никодимович був переконаний, що про усе зроблене на просвітницькій ниві земствами будуть пам'ятати, удосконалювати та примножувати їх здобутки. Автор наполягав на тому, що інституціям місцевого самоврядування краю потрібно ретельно та всебічно вивчати досвід побудови сфери освіти у країн Західної Європи, яких можна вважати еталоном та прикладом для наслідування. Глибокий аналіз європейських моделей розвитку, творче запозичення кращих освітніх практик, дозволить продовжити шлях розвитку просвіти в умовах політичної реакції [15, с. 70-71, 89].

Слід відзначити, що брати Волк-Карачевські у своїй публіцистиці не оминали увагою і питань духовної культури народу, зокрема тематики історичної та національної пам'яті. Никодим Никодимович вказував на те, що у світлі вшанування імператора Олександра ІІ - Визволителя, обов'язково потрібно провести інформаційну кампанію серед населення регіону з метою детального поширення відомостей про доленосну важливість для держави і суспільства знищення рабовласницького ладу і у такий спосіб визволення людей, практичні результати імплементації комплексу модернізаційних трансформацій епохи Великих реформ, комплекс проблем, які потрібно вирішити. Для практичної реалізації цієї кампанії необхідно мобілізувати усі сили гуманітарного блоку органів земського самоврядування, особливо - видавничі

потужності установ. Широка інформаційна хвиля у вигляді друкованої продукції стане незамінним помічником у справі комунікації з населенням. Окремо, провінційні общини треба широкомасштабно знайомити і з видатними персоналіями реформаційної доби - діячами культури, науки, літератури, мистецтва, які відіграли провідну роль на цьому етапі. Інструментами виконання цього завдання можуть бути як заходи в освітній галузі, так і в сфері культури, наприклад організація пересувних творчих вікторин, ігор, вистав, які будуть з одного боку поглиблювати вже набуті знання населення про епохальний час існування імперії, а з другого - розширювати кругозір населення провінції, що є архіважливим завданням земських інститутів у сфері народної просвіти у період Контрреформ [16, с. 117-122].

Що ж стосується третього, наймолодшого з братів Волк-Карачевських - Василя Никодимовича (1834-1893), лікаря за освітою, відомого громадського діяча, публіциста, перекладача, письменника, функціонера українських громад, який на первісному етапі мав відношення до кристалізації опозиційного земського руху на півночі Лівобережної України, то нам не вдалося знайти жодних історичних джерел, які б підтверджували його діяльність у вказаній течії визвольного руху у Російській імперії. Тому ми не маємо підстав вважати його повноправним членом земського ліберального руху північної України. Втім, слід вказати, що Василь Никодимович займав доволі помітне місце в іншому сегменті опозиції російському абсолютизму - українському національно-визвольному русі, а тому, по суті, був найближчим союзником ліберальних земців [17, с. 589]. Цей сюжет заслуговує на окрему увагу дослідників і постановку відповідної наукової проблеми.

У результаті проведеного аналізу контенту публіцистики братів Н.Н. та Г.Н. Волк-Карачевських можемо стверджувати, що надруковані на сторінках відомих періодичних видань, ці нариси є унікальним джерелом особистого походження з історії становлення та розвитку не тільки інституцій місцевого самоврядування, а й поступу земської ліберальної опозиційної фронди. У своїх мемуарах Н. Волк-Карачевський оприлюднив історично цінні та вагомі свідчення про свою службу на посаді мирового посередника, яка мала визначальне гуманне та демократичне значення у світлі практичної імплементації законодавства Російської імперії про знищення рабовласницького устрою у державі. Спогади відомого ліберала проливають світло на характер і специфіку метаморфоз у взаємовідносинах між колишніми господарями та кріпаками: раби у недавньому минулому, прекрасно розуміючи, що без їх робочих рук великий нобілітет не обійдеться, у цілому погоджувались працювати батраками на колишніх власників за чітко визначену винагороду. Мемуари допомагають зрозуміти глибинну мотивацію позиції звільненого селянства, яке у своїй більшості надало перевагу варіанту отримання мінімальних земельних наділів на безоплатній основі і не ризикнуло стати середніми землевласниками, не бажаючи бути залежними від кредитно-боргових відносин з державними банківськими інституціями.

Великої уваги заслуговують модерні ініціативи Н. Волк-Карачевського щодо створення сучасної інфраструктури для широкомасштабного розвитку і поступу економіки регіону: формування земськими інституціями земельного фонду для потреб селянства, створення селянського банку під контролем та патронатом інститутів земського самоврядування, кристалізація переробної галузі дрібного та середнього виробництва, стимулювання появи професійних асоціацій - перших аналогів спілок. Значну увагу у своїй публіцистиці Никодим Никодимович приділяв проблемам протипожежної безпеки у регіоні, ініціювавши впровадження новітніх технологій, зокрема - незапальних дахів; медичної та ветеринарної сфери, наприклад, запропонувавши створити автономну санітарно-епідеміологічну службу, відродити інститут приватних страхових агентів; оптимізувати земські медичні бюджети, розмежувавши компетенцію з органами міського врядування та звернувши окрему увагу на питання психіатричної допомоги населенню.

Однак, найбільше братами Н. і Г. Волк-Карачевськими було написано по проблематиці галузі народної просвіти. Відтворивши подвижницький шлях опозиційної ліберальної земської фронди північної України у царині освіти, нагадавши про досягнення революційного характеру у вказаній сфері, члени прогресивної партії не перестали бути самокритичними і змушені були визнати, що у силу непереборних обставин, а саме початку політичної реакції та реставрації у Російській імперії, більшість здобутків інституцій земського самоврядування у просвіті не знайшли подальшого розвитку і були структурно, географічно та соціально локалізовані. В умовах наступу консервативних сил, члени земської опозиції - Н. і Г. Волк-Карачевські закликали зберегти наявні досягнення, ретельно та прискіпливо вивчати західноєвропейський досвід у сфері освіти для збереження набутих і засвоєних знань селянства, всебічно та широкомасштабно розвивати інфраструктуру культурного простору провінції, запроваджувати найбільш оптимальні та зручні для більшості населення громад форми навчання, наприклад - вечірні школи та розгалужену мережу бібліотек, боротися за зміну правил формування губернських та повітових училищних рад

- владних органів у галузі освіти, робити ставку на просвіту колишніх кріпаків, поглиблення профілізації навчання, акцентувати увагу на здобуття професійних виробничих знань, умінь та навичок.

Так чи інакше, публіцистика братів Н. і Г. Волк-Карачевських являє собою комплекс програмних ідеологічних нарисів, які публічно репрезентували соціальну програму земського ліберального руху на півночі Лівобережної України та вказували на магістральні шляхи розв'язання широкого кола нагальних проблем життєдіяльності українського суспільства.

Список виористаних джерел та літератури