Місіонерська діяльність католицької церкви на польських землях у другій половині X - на початку XII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Місіонерська діяльність завжди була одним із основних видів діяльності католицької церкви. Для кліру було надзвичайно важливим навертати у свою віру нові народи та території. По-перше, це прямо виходило із сутності церкви, оскільки християнізація нових народів означала їх спасіння. Пастир обов'язково повинен проповідувати серед нехристиян, щоб врятувати їх та ввести до лона спасенних. По-друге, це збільшувало Pax Christiana, християнський світ, який, власне, і включає в себе всіх «синів церкви», та розширювало тогочасний християнський цивілізаційний простір. По-третє, це засіб політичного посилення християнських держав.

Відомості про місіонерську діяльність католицької церкви переважно містяться у творах, написаних самими учасниками місій або їхніми учнями. Це насамперед життєписи місіонерів та їх листування. Також цінними джерелами при дослідженні даного питання є наративні тексти, передусім польські та німецькі хроніки: «Хроніка діянь князів польських» Галла Аноніма, Магдебурзькі аннали, «Діяння архієпископів Гамбурзької церкви» Адама Бременського, «Слов'янська хроніка» Гельмольда.

Збережені джерела про місіонерську діяльність нерідко є «програмно-теоретичними» творами, а саме порадами проповідникам-початківцям, що містять відповіді на питання про християнство, роздуми церковних ієрархів. Часто важко встановити, чи були застосовані ці рекомендації в місіонерській практиці. Нелегко виявити реальні факти навіть у життєписах місіонерів, що відображають швидше наміри і прагнення агіографів, аніж реальний досвід їх героїв. І, нарешті, суперництво різних християнських центрів місіонерської діяльності, що впливало на достовірність творів середньовічних авторів, багато в чому заважає відтворенню реальної картини цього явища.

Що ж до історіографії, то сучасна історична наука розглядає історію місій насамперед як складову частину історії церкви, а діяльність кожного місіонера як окремий прояв діяльності цієї церкви. Щодо конкретних проблем, пов'язаних із відносинами між язичниками та місіонерами, то вони тільки порівняно недавно опинилися в центрі уваги дослідників. Серед вчених, які займалися вивченням даної проблематики, варто зазначити Є. Стржельчика, А. Вайса, Г Лябуду, Б. Флорю, А. Кузнецову тощо.

Місіонерська діяльність була започаткована ще в перші десятиліття існування християнства. Основою її стає цитата з Евангелія від Матея (Мт 28:19): «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа». До місіонерства закликає й інша цитата з Матея (24:14): «І ця Євангелія Царства буде проповідуватися по всьому світі, на свідоцтво всім народам. І тоді прийде кінець». Фактично, ці цитати стають ідейною основою місіонерської діяльності католицької церкви.

Але значну роль у християнізації Римської імперії у IV ст. відіграє саме факт надання християнству статусу державної релігії, а не діяльність місіонерів. Єдиними успішними місіонерами в цей період були Ульфілла, який проповідував серед готів, святий Палладій та святий Патрик, завдяки діяльності якого розпочався процес християнізації Ірландії.

Загалом місії поділялися на два типи: «офіційні» та «добровільні». Офіційні місії виконували спеціально призначені церковною владою єпископи. Добровільні, як правило, були справою окремих ентузіастів, які прагнули проповідувати серед язичників. Поширеними були випадки, що місія спочатку була добровільною, а згодом отримувала офіційний статус.

Різкий поворот в офіційному тлумаченні місіонерства розпочинається за понтифікату папи Григорія Великого. Якраз у цей період різко зростає кількість «офіційних» місій. У 597 році папа відправляє місію Августина Кентерберійського до англосаксів16 та наголошує на необхідності християнізації народу. Місіонерство отримує офіційний статус та займає чільне місце в ідеології католицької церкви.

Поступово ідею місіонерства починають використовувати й державні правителі, зокрема, вона стає однією зі складових частин політики Карла Великого. Саме VIII-IX століття називають «золотим віком» місіонерства. Однак уже у X ст. активність місіонерів поступово зменшується. На той час уже було доволі мало компетентних та досвідчених проповідників, оскільки монахи та проповідники воліли займатися книжною справою в монастирях. У даному випадку зіграла негативну роль інституціоналізація католицької церкви, коли зі збільшенням кількості монастирів та церков служити на благо Церкви можна було не лише поширенням християнства серед язичників.

Згодом місіонерство стало складовою частиною політики імператорів Священної Римської імперії, зокрема Оттон І розпочав політику так званої Renovatioimperii. Відтепер це привілей здебільшого світської влади, а не церковних структур. Насамперед це стосується імператора, який трактувався як спадкоємець імперської традиції. Особливо активно використовував місіонерство як елемент Renovatio imperiiі мператор Оттон III.

Територія сучасної Польщі спочатку навіть не розглядалась як можливий регіон для місіонерської діяльності. Баварський Географ, що, можливо, складався також і в місіонерських цілях, досить скупо описує нам польські племінні союзи, хоча саме вони були привабливими об'єктами для християнізації. католицький історичний місіонерський

Якщо, наприклад, Русь уже довгий час відчувала вплив місіонерських праць та активно знайомилась як зі східним, так і з західним варіантами християнства, то про Польщу цього явно не скажеш. Окрім місії Мефодія до Віслянської держави у 70-х роках ІХ ст., нам не відомі інші християнські місії до цього регіону. Гіпотезу А. Власто про те, що загадкові чужоземці в Хроніці Галла це християнські місіонери, відряджені Мефодієм, дуже важко довести. Однак навіть якщо це й так, то ця місія не принесла якихось вагомих результатів.

Проте все змінилось із приходом Оттонів до влади. У проектах RenovatioimperiiПольщі, Чехії та Угорщині відводилася надзвичайно важлива роль це були прикордонні держави, які мали увійти до складу своєрідного християнського союзу держав на чолі з імператорами Оттонідами28. Тому в прикордонних німецьких церковних структурах формуються «офіційні» місії, а після хрещення Польщі такі місії починають формуватися і в складі новоутворених польських церковних організацій. Однак варто зазначити, що дуже довгий час роль місіонерів польської церкви виконували представники німецьких єпархій. Можемо стверджувати, що польські церковні структури на початку не мали права призначати «офіційні» місії, тому цю роль виконували німецькі єпископи, хоча частими були «добровільні місії» 29

Перші єпископства, найімовірніше, були місійними. Загалом щодо їх правового статусу в історичній науці довгий час триває дискусія. Першим, хто припустив, що єпископства мали місійний характер, був В. Абрахам30. Власне, ця точка зору стала найпопулярнішою в польській історіографії. її підтримали Т. Сільніцький31, Г Ловмянський32, з деякими застереженнями Д. Сікорський33. Хоча зараз існують деякі критичні погляди щодо даної концепції34. Так, А. Вайс доводить, що перші єпископства одразу мали дієцезальний статус, тобто статус постійно діючих установ, які однак у ієрархічній структурі підпорядковувалися безпосередньо Риму35.

Очевидно, що істина зазвичай знаходиться десь посередині. У даному випадку важко заперечувати місійний характер як мінімум на початках існування польських єпископств, що мали спеціальний статус. Зокрема, значна частина таких місійних єпископств підпорядковувалася напряму Риму36, оскільки, по суті, вони були «офіційними» місіями.

Наскільки довго вони знаходилися у так званому «місійному статусі», сказати доволі складно. Як мінімум, такий статус тривав до рішень Гнєзнеського з'їзду 1000 року, що остаточно сформував основи церковної організації на польських землях. Так, не до кінця встановлено, чи всі єпископства на польських теренах мали цей місійний статус. Особливо дискусійним є питання належності Познанського єпископства, оскільки воно могло засновуватись одразу як частина магдебурзького37 чи майнцського38 архієпископств.

Значну роль у місіонерській діяльності в Польщі відіграв святий Войцєх Адальберт. Багато в чому він сформував певну модель поведінки для місіонерів як Польської, так і сусідніх церков.

Серед місіонерів польської церкви це перший слов'янський місіонер, який, крім того, заявляв про свою діяльність відкрито39.

Як відомо, Войцєх був змушений покинути Чехію через політичний конфлікт. Він належав до роду Славниковичів, який був конкурентом династії Пржемисловичів. Свідомістю Войцєха володіла ідея християнської місії до язичницьких народів, що живуть біля кордонів Імперії. Як зазначив один з його перших біографів, він розмірковував, куди краще податися41 до лютичів найбільш войовничих серед язичницьких ворогів Імперії чи до прусів язичницьких сусідів Польщі. Завдяки знанню слов'янської мови Войцєху було легше проповідувати серед лютичів, однак він вирішує вирушити до прусів. Тут він міг розраховувати на допомогу князя Болеслава І Хороброго. На відміну від Чехії, оточеної з усіх сторін християнськими державами, Польща межувала з язичниками, тому була зацікавлена у християнізації цих народів.

Варто зазначити, що Войцєх, імовірно, контактував і з представниками східних церков. Вплив цих контактів проявляється у написаній Войтехом близько 993 року «Легенді про святого Горгонія»43. Розповідь про мучеництво св. Горгонія і його сподвижника Дорофея, які постраждали під час Діоклетіана, Войцєх завершив тим, що останки св. Горгонія були потім перенесені в Рим, а останки Дорофея залишилися на Сході. Один із них охороняє Грецію, а інший Римську церкву, але тому, хто з вірою приходить до гробу одного з них, допомогу надають обидва44. Думка про те, що християнський світ єдиний, але поділений на дві церкви-сестри, оприявлена в цих висловлюваннях, дуже чітка.

«Легенда про св. Горгонія» починалася тим, що благочестивий християнин має збирати і знайомити людей з усім, що відомо про діяння святих мучеників. Це стає основною настановою для авторів життєписів святих: як правильно описувати долю зображуваних та характер їхніх місій, а також своєрідною моделлю поведінки для місіонерів.

27 квітня 997 року Войцєх гине під час місії. Болеслав одразу відправляє експедицію для отримання або викупу тіла місіонера. Врешті останки були викуплені та поміщені в базиліці Гнєзно. Це мало підкреслити особливий характер відносин Болеслава І та Войцєха та причетність Польщі до цієї місії. Певним чином, такий крок мав підкреслити своєрідну «польськість» місії Войцєха48, мовляв, ця місія була здійснена із санкції Польської церкви та місцевої влади, а не Риму чи німецьких єпископів.

Мученицька смерть Войцєха, добре знаного і світській і церковній еліті Імперії, зокрема імператору Оттону ІІ, у країні прусів привернула увагу до Польщі як до території, звідки могли б провадитися церковні місії задля християнізації язичників. Такі місії були б гідним продовженням справи, заради якої загинув Войцєх. Та спершу слід було вжити заходів із зміцнення становища церкви в цій країні. За таких умов Болеславу Хороброму вдалося домогтися від імператора Оттона III та римського папи Сильвестра II рішення про створення в Польщі особливої церковної провінції архієпископства, на чолі якого був поставлений зведений брат Войцєха Радим-Гауденція один з небагатьох учасників прусської місії, який залишився в живих. Відповідне рішення прийняли у Римі не пізніше кінця 999 р., і Гауденцій був висвячений в архієпископський сан. Згодом це було підтверджено на Гнєзненському з'їзді. Пізніше Войцєх отримує статус покровителя Польщі.

Для продовження місіонерської діяльності це мало два позитивні аспекти. По-перше, це суттєво посилювало авторитет польського кліру як такого, що піклується про християнізацію язичників. По-друге, і це найголовніше, такі рішення підкреслювали право польської церкви самій проводити такі місії. По-третє, це одразу вводило новоохрещені народи до політичної орбіти польських князів. У майбутньому це дозволяло якщо не приєднати ці території, то впливати на їхнє життя, послуговуючись статусом «християнізатора краю».

Не випадково Галл в описі Гнєзненського з'їзду наголошує, що імператор Оттон ІІІ передав Болеславу І «усі права Імперії щодо церкви в Польщі та завойованих варварських країнах». Фактично, це був карт-бланш на повну свободу дій. Болеслав не лише отримав право інвеститури56, але й можливість за власним баченням формувати церковну організацію на новонавернених територіях. Відтепер місіонерство стає частиною офіційної ідеології як польської влади, так і польської церкви58.

Наступником діяльності святого Войцєха стає Бруно Квертфуртський. Він долучився до місіонерської діяльності на теренах Польщі як інтелектуально (був автором декількох життєписів, зокрема життєпису святого Войцєха60), так і фізично (був безпосереднім учасником місій). Папа Сильвестр ІІ призначив його «архієпископом для поган».

Через суперечності з імператором Генріхом ІІ Бруно переїжджає до Польщі, де продовжує займатися місіонерством. Болеслав І, фактично, довіряє йому роль, яку виконує Войцєх, і Бруно активно проповідує серед прусів впродовж майже 7 років доволі великий термін, як для цього часу. У 1009 році він загинув під час експедиції. Через 10 років його було канонізовано.

Фактично, це означало, що місіонерська діяльність стає однією з ключових напрямів діяльності католицької церкви в Польщі. Однак згодом на доволі довгий час місіонерство припиняється. Це пов'язано як із політичними катаклізмами всередині Польської держави (язичницьке повстання 1037-1039 рр.), так і зі згаданою вище інституціоналізацією церкви. Поступово церковна організація на польських землях все більше розростається. З'являється все більше можливостей для служіння Церкві, не покидаючи польських теренів.

Варто також зазначити, що на той час духовенство ще не мало великого авторитету. Це були представники нової релігії, яка змінила полякам віру батьків. Тому місіонерські подорожі були часто дуже небезпечними (згадати хоча б обставини загибелі святого Войцєха та Бруно Кверфуртського), тож не кожен священнослужитель прагнув їхати хрестити язичників.

З огляду на нестабільний характер польського християнства у XI ст., навряд чи можна було сподіватися на значну місіонерську активність. У цей період місіонерство дещо відходить на другий план. Поступово змінюється й тип місії, оскільки, певним чином, самі місії починають переживати кризу. Підготовка до хрещення провадилася недостатньо ретельно. Кількісні вимоги переважали над якісними. Окрім того, місіонери часто не знали мови місцевого населення, тому потенційні віряни ставилися до них з підозрою.

Усе більшу увагу місіонери приділяють поглибленню знань місцевих жителів про християнство. Популярним стає «просвітницький», а не «силовий» характер християнізації, хоча без останнього ще не вдається обходитися. Також великого значення набуває поширення григоріанських реформ у Польщі, котре якраз розпочинається у 70-х роках XI ст.

Новий сплеск місіонерської діяльності пов'язаний, насамперед, із християнізацією поморських земель. Польські князі ще з часів Мєшка І прагнули приєднати цей регіон до власних територій. На певний час ці землі увійшли до Польщі, однак у 30-х роках XI ст. їх було втрачено.

Дещо активізував поморську політику Болеслав ІІ. Так, Галл розповідаючи про його походи проти поморян, головною метою походу визначає християнізацію цих земель: «прагнув визволити цей край із рук поган».

Тоді були створені абатства в Любліні та Могильно, що мали провадити роботу відповідно в Західному та Східному Помор'ї. Замість зруйнованої єпархії в Колобжегу було створено єпархію з центром у місті Бялгард на річці Парсента, що мала обслуговувати новонавернених християн серед поморян. Бялеґардських єпископів називали дещо невизначено poloniensis episkopus. Однак спроби Болеслава ІІ приєднати Помор'я, як і походи його наступника князя Владислава І Германа, були невдалими.

Кардинально змінили ситуацію поморські походи Болеслава ІІІ, що завершилися приєднанням цього регіону до Польщі. Поступово християнізувалися нові території і, відповідно, там необхідно було створювати церковну організацію. До цього процесу було залучено й німецьких церковних ієрархів, зокрема Оттона Бамерзького, який і зіграв ключову роль у християнізації регіону.

Оттон прибув до Польщі ще у 80-ті роки і, фактично, прожив там усе десятиліття. Спочатку він був придворним священиком при дворі княгині Юдити, вчителем у кафедральній школі, згодом, імовірно, священиком про Плоцькій кафедрі. Далі він повернувся у німецькі землі, де у 1102 році став єпископом Бамберським. Тривале проживання на польських землях могло підштовхнути його до християнізації поморян.

У місію його запросив особисто Болеслав ІІІ Кривоустий. Біограф Оттона Герборд у життєписі місіонера подає лист від польського князя із запрошенням очолити місію до поморян. Зокрема, князь акцентує увагу на чеснотах єпископа та обіцяє повністю спонсорувати місію. Варто зазначити, що невелика кількість християн була серед поморян і до того.

Оттон здійснив дві місії. Під час своєї першої подорожі (квітень 1124 лютий 1125 рр.) він відвідав найважливіші міста поблизу дельти Одера, лише нещодавно захоплені Кривоустим (1121 року)80. Це був важливий для Польщі успіх, не менш значний, ніж у часи Мєшка, оскільки він забезпечив полякам вихід до зручних балтійських портів. У Щецині, Волині та Бялеґарді було зруйновано язичницькі святилища та ідолів і проведено масове хрещення населення. У Щецині та Волині були збудовані нові церкви, присвячені св. Адальбертові.

Місіонер прибув до кордону з Помор'ям, неподалік Сантока. Місцеві чиновники обіцяли йому всіляку допомогу. Для збройного супроводу йому було виділено 500 рицарів, однак він наказав спочатку отримати згоду на хрещення від старійшин поморян. Перші місіонерські спроби були спрямовані до Пижиця, Каменя-Поморського, Воліна та Щеціна. У перших двох містах християнізація проходила без особливого опору81. Однак у Воліні й Щеціні місіонери зіткнулися з рішучою протидією з боку місцевого населення та жерців. Прийняття християнства відбулося тільки після зниження данини, яку міста виплачували Болеславові. Було зруйновано чотири язичницькі капища, на місці яких були споруджено церкви82, а пізніше створено єпархії в Любуську (для Західного Помор'я) та в Крушвіцах (для Східного Помор'я), що підпорядковувалися Гнєзненській кафедрі83.

У 1127 р. у результаті чуми та високих податків відбулося перше язичницьке повстання поморян, ініціаторами якого стали колишні жерці. Крім того, було здійснено декілька набігів на польські території. Влітку 1128 р. Болеслав ІІІ Кривоустий розпочав підготовку до масштабної акції відплати, яка могла повністю зірвати результати місіонерської діяльності Оттона. Проте завдяки дипломатії єпископа конфлікту вдалося уникнути. У 1128 р. місія поновила свою роботу на території Помор'я. Вона була спрямована на християнізацію земель на західній стороні Одера: Узноїма, Велегоща і Гостькова. Завершальний етап місії містив повторну подорож до Щецина, Воліна та Каменя-Поморського. Варто зазначити, що, незважаючи на реакцію язичницького населення, християнізація Помор'я була доволі успішною.

Однак невдовзі на нових землях вибухнуло повстання й Оттонові довелося знову вирушити туди, тепер уже і на запрошення герцога Вратислава. Нова місія відбулась у 1128 році і завершилася більш вдало: нові землі вдалося закріпити у системі польської церкви.

Отже, як бачимо, місіонерська діяльність була одним з основних напрямів діяльності католицької церкви у Польщі. Завдяки місіонерству польські церковні структури поширювали християнство на нові землі та збільшували наявний тоді простір PaxChristiana. Водночас така діяльність дозволяла розширювати територіальні межі та посилювати політичний вплив Польської держави у цьому регіоні. Поступово місіонерська діяльність, як важливий інструмент суспільного життя, стає частиною ідеології як польської церкви, так і правителів.

Література

1. Chadwick H. Christian doctrine // The Cambridge History of Medieval Political Thought c. 350 c. 1450. Cambridge, 1988. P. 9-20.

2. Strzelczyk Jerzy Rozmowa o historii misji sredniowiecznych // Annales Missiologici Posnanienses. 2014. T 19. S. 7-36. Ibidem. S. 9.

3. Sawyer В. Scandinavian Conversion Histories // The Christianisation of Scandinavia Ed. B. Sawyer, P. Sawyer, I. Wood. Kungulv, 1987. P. 108.

4. Про специфіку дослідження пястійвської Польщі на агіографіних джерелах див. Karwasinska J. Panstwo polskie w przekazach hagiograficznych XI i XII wieku // Pocztki panstwa polskiego. Ksiga Tysiclecia. Poznan 1962. Т II. S. 242.

5. Кузнецова А. Миссия латинской церкви: опыт христианского Запада и Центральная и Юго-Восточная Европа на рубеже второго тысячелетия // Христианство в странах Восточной, Юго-Восточной и Центральной Европы на пороге второго тысячелетия. М., 2002. С. 34.

6. Wood I. The Missionary Life. Saints and the Evangelisation of Europe 400-1050. London, 2001. P. 25.

7. Кузнецова А. Миссия латинской церкви... С. 37.

8. Thompson Е. A. The Visigoths in the Time of Ulfila. Oxford, 1966. P. 104.

9. Charles-Edwards T M. Palladius, Prosper and Leo the Great: mission and primatial authority // D. N. Dumville (ed.). Saint Patrick, A. D. 493-1993. Woodbridge, 1993. P. 1-12.

10. Бондаренко Г. В. Мурьху мокку Махтени: христианизация Древней Ирландии и рождение национальной святости. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Irland/StPatrick_Vita/pred.phtml?id=6988

11. Кузнецова А. Миссия латинской церкви... С. 39.

12. Wood I. The Missionary Life. Saints and the Evangelisation of Europe 400-1050. P. 10.

13. Gregorii Registrum XI 37 // MGH Epp. II Ed. L. Hartmann. Berlin, 1899. P. 308-310.

14. Кузнецова А. Миссия латинской церкви... С. 39.

15. Sullivan R. E. Carolingian missionary theories // Catholic Historical Review. 1956. Vol. 42. P. 273-295.

16. Кузнецова А. Миссия латинской церкви... С. 39.

17. Padberg L. Consolidation and Expansion of Latin Christianity: The Ottoman Mission to the Western Slavs and Hungarians // Europe's Centre Around AD 1000. Catalogue / Ed. A. Wioreczek, H.-M. Hinz. Stuttgart, 2000. P. 440.

18. Strzelczyk J. Otton III. Wroclaw, 2000. -S.102

19. Власто А. П. Запровадження християнства у слов'ян. К, 2004. C. 142.

20. Критика гіпотези: Котляр М. Ф. Київські князі Кий і Аскольд. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://warhistory.ukrlife.org/1_02_10.htm;

21. Бибиков М. В. Когда была крещена Русь? Взгляд из Византии // Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2003. С. 108-109.

22. Петрухин В. Я. Начало этнокультурной истории Руси IX-XI вв. М.; Смоленск, 1995. С. 224; Мусин А. Е. О распространении христианства в древней Руси IX-XIVвеков на основе данных археологии и письменных источников // Исторический вестник.2000. № 6. С. 4-17.

23. Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях. М., 2000. С. 219-310.

24. Парамонова М. Ю. Имперская концепция Оттона III и его политика в отношении славянских государств // Из истории древнего мира и средних веков. М., 1987. С. 87 105.

25. Abraham W. Organizacja Kosciota w Polsce do potowy wieku XII. Lwow, 1890. S. 116.

26. Silnicki T Pocztki organizacji Kosciota w Polsce za Mieszka I i Bolestawa Chrobrego // Pocztki panstwa polskiego. Ksiga Tysiclecia. Poznan, 1962. Т I. S. 340.

27. Г. Ловмянський доводить, що статус місіонерського єпископа мав Йордан див. Lowmianski Poczatki Polski T VI. S. 591.

28. Sikorski D.A. Kosciot w Polsce za Mieszka I i Bolestawa Chrobrego. Rozwazania nad granicami poznania historycznego. Poznan, 2011. S. 151.

29. Детальний аналіз концепцій правового статусу перших польських єпископств приводить Д. Сікорський див. Sikorski D. A. Kosciot w Polsce... S. 149-181.

30. Eodem die Vungerus, Posnaniensis cenobii pastor, consacerdos suus et suffraganeus, 30 ordinationis suae anno obiit. Nunc haec dicta suffitiant, et de quo mihi nunc sermo est, amplius loquarдив.

31. Sikorski D. A. Kosciot w Polsce... S. 178-181.

32. Die Chronik der Bцhmen des Cosmas von Prag // Monumenta Germaniae Historica Scriptores rerum Germanicarum, Nova series. Berlin, 1923. S. 251.

33. Inde adversus diram barbariem prophanosque idolatras gradium praedicationes acuens et aptans, cum quibus primun, cum quibus postmodum dimicare oporteret, animo deliberare coepit; utrum Liuticenses, quos christianorum praeda miscrorumque hominum dampha pascunt, an Pruzzorum finnes adiret, quorum deus venter est et avaricia iuncta cum morte Tandem alternanti pocior sentencia successit animo, ut quia regio proxima et nota fuerat duci praedicto, Pruzziae deos et idola iret debellaturus/ Dux vero cognita voluntare eius, dat ei navem, et ipsam pro pace itineris terdeno milite armat. Ipse vero vero adiit primo urbem Gyddanyze quam ducis latissima regna dirimentem maris confinia tangunt. Ibi, missarum solemphia celebrans, Patri immolat Christum, cui non post multos illos dies se ipsum pro hostia fuerat oblaturus. Quicquid vero superfuit de eo, quod ipse et novi baptizali communicarunt, colligere iubet, et mundissimo panno involutum sibi servabat pro viatico deportandum Lana Kanapasza Zywot sw. Wojciecha // Monumenta Poloniae Historica. Lwow, 1864. T I. S. 180.

34. Флоря Б. Христианство в Древнепольском и Древнечешском государстве во второй половине X первой половине XI в. // Христианство в странах Восточной, Юго-Восточной и Центральной Европы на пороге второго тысячелетия. М., 2002. С. 230 231.

35. Флоря Б. Христианство в Древнепольском и Древнечешском государстве... С. 222.

36. Koczy L. Misje polskie w Prusach i na Pomorzu za czasow Boleslawow // Annales Missiologicae. 1934. № 6. S. 52-186;

37. Strzelczyk J. Apostolowie Europy. Warszawa, 1997. S. 176-229.

38. Про участь Гаудентія Радзіміра в місії Войцеха див. Lana Kanapasza Zywot sw. Wojciecha // Monumenta Poloniae Historica. Lwow, 1864. T I. S. 180; Passio s. Adalperti episcopi et marliri // Monumenta Poloniae Historica. Lwow,1864. T I. S. 216-218.

39. Ossowski T. Swiety Wojciech ProtectorPoloniae w kazaniu De sancto Adalberto z rekopisu Biblioteki Wyzszego Seminariumu Duchownego w Sandomierzu //Kaznidziejstwosrednioweczne. Polska na tle Europy/ Teksty, atrubucje, auditorium. Warszawa, 2014. S. 85 94.

40. Halecki O. Sacrum Poloniae Millenium. Rzym,1966... S. 49.

41. Insuper etiam in ecclesiasticis honoribus quidquid ad imperium pertinebat in regno Polonorum, vel in aliis supertis ab eo vel superandis regionibus barbarorum, suae suorumque potestati concessit, cuius pactionis deeretum papa Silvester sanctae Romanae ecclesiae privilegio confirmavitGalla kronika. S. 400.

42. Labuda G. Studia nad pocztkami pahstwa polskiego. Poznan,1987 ТII. S. 499-510.

43. Passio s. Adalperti episcopi et marliri // Monumenta Poloniae Historica. Lwow, 1864. T. I. S. 216-218.

44. Halecki O. Sacrum Poloniae Millenium... S. 50-51.

45. Орієнтовно це сталось між 1019 та 1025 рр. Див. Biatuhski G. Bruno z Kwerfurtu. Pamiзc i kult. //Pruthenia. Pismo poswiзcone Prusom i ludom battyjskim. Olsztyn, 2013. T. VII. S. 169-170.

46. Кузнецова А. Миссия латинской церкви. С. 36.

47. Skwierczynski K. Recepcja iei gregorianskich w Polsce. Torun, 2016. S. 65-76.

48. Qui cupiens animo ferventi de manu gentilium patriam liberareGalla kronika. S. 421.

49. Rosik S. Conversio gentis Pomeranorum. Studium swiadectwa o wydarzeniu (XII wiek). Wroclaw, 2010. S. 45.

50. Grzawski K. Zycie codzienne na Ziemi Chetmirпskiej i Dobrzynskiej w sredniowieczu. Wtoctawek, 2003. S. 123.

51. Herbordi Dialogus de vita Ottonis episcopi Babenbergensis // Monumenta Germaniae Historica Scriptores rerum Germanicarum. Hannoverae. Impensis Bibliopolii Hahniani, 1868. S. 56-57.

52. Rebkowski M. Chrystianizacja Pomorza Zachodniego. Studium archeologiczne. Szczecin, 2007. S. 218.

Размещено на Allbest.ru