Чорноморський регіоналізм: концептуальні засади, актори та інтеграційна динаміка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморський регіоналізм: концептуальні засади, актори та інтеграційна динаміка

У статті аналізується досвід регіонального співробітництва та процеси регіонобудівництва (region-building) в Чорноморському регіоні. Розглянуто теоретичні підходи щодо суті концепту «регіон» і «регіоналізм». Досліджено динаміку та еволюцію чорноморського регіоналізму за період 1991-2017 рр. Проаналізована інтеграційна діяльність, основні мотиви і підходи як прибережних країн, так і зовнішніх центрів сили. Виявлені фактори, що уповільнюють процеси регіональної інтеграції в Чорноморському регіоні.

Постяновкя проблеми. Геостратегічна значущість Чорноморського регіону обумовлена його географічним розташуванням і транзитним статусом. Цей регіон історично був місцем перетину різних геополітичних інтересів і амбіцій, що збільшувало його вразливість і конфліктний потенціал. В останні ж десятиліття характерною рисою чорноморського регіоналізму є різноманіття інтеграційних ініціатив і програм співпраці, які реалізуються в даному регіоні. З одного боку, це сприяє налагодженню каналів комунікацій між країнами, інституційному розвитку, а з іншого боку, конкуруючі ініціативи негативно впливають на процеси регіонобудівництва і на політичну ситуацію в регіоні в цілому.

Аняліз останніх досліджень. Політиці регіоналізму і процесам регіонобудівництва присвячені наукові роботи наступних авторів: Б. Бузан, А. Харрел, Б. Хеттне, Ф. Содербаум, Л. Фоссет. Серед літератури, присвяченої безпосередньо інтеграційним процесам в Чорноморському регіоні, варто відзначити праці авторів Ф. Тассінарі, С. Корнелла, А. Джонсона, Н. Нілссона, П. Хагстрома, П. Манолі, Д. Тріантафіллу та ін. Безпековій проблематиці Чорноморського регіону і ролі України в ньому присвячені праці таких авторів як О. Волович, О. Нечаєва, І. Максименко, С. Тереш- ко, Г. Шелест.

Метою нашого дослідження є вивчення досвіду регіонального співробітництва в Чорноморському регіоні; аналіз інтеграційної динаміки за період 1991-2017 рр.; порівняння підходів та визначення мотивів основних інтеграційних центрів Чорноморського регіону в процесі регіонобудівництва.

Теоретичні засади дослідження. Поняття регіон досліджується багатьма науками, отже його визначення залежить від наукової галузі, в якій даний термін аналізується. Так, наприклад, існують економічне, культурологічне, політологічне, геополітичне, філософське, адміністративно-правове та інші тлумачення цього терміна. Більше того, в наукових джерелах під це поняття підводяться різноманітні за масштабом просторові системи -- від невеликих за площею адміністративно-територіальних одиниць та їх частин до груп держав [3, с. 147].

Фахівці-міжнародники визначають сутність регіону як певну кількість держав, об'єднану спільними характеристиками та проблемами. Так, на-приклад, американський вчений Дж. Най визначав регіон -- як «обмежену кількість держав, об'єднаних на основі географічної близькості та загаль-ної взаємозалежності» [12, с. 7]; британський фахівець в галузі міжнарод-них відносин Б. Бузан розуміє регіон як «географічний кластер підсистем держав, який відрізняється з точки зору його внутрішньої структури і процесу від більш широких понять, таких як міжнародна система або сус-пільство, частиною якого він є» [4, с. 22]; Д. Лемке під регіонами розуміє «паралельно утворені, більш дрібні міжнародні системи» [10]. Російський дослідник А. Воскресенський розробляє поняття «міжнародно-політичний регіон» і визначає його як «відносно самостійну підсистему міждержавних відносин, об'єднаних, перш за все, спільністю певних, властивих саме да-ному регіону, політичних проблем і відповідних відносин» [1, с. 7].

Про підходи до визначення поняття регіон пише німецький дослідник П. Катценштейн [9, с. 6]. Він пропонує наступну класифікацію підходів:

- Матеріалістичний підхід -- регіон формується в процесі раціональної взаємодії між регіональними державами, які перш за все керуються своїми стратегічними інтересами і прагнуть отримати економічну вигоду від цієї взаємодії. Більшою мірою країни регіону сфокусовані на питаннях безпеки, ніж на культурній та політичній спільності.

- Ідейний (абстрактний) -- регіон є розумовим конструктом, де чільна роль у формуванні регіону відводиться ідеям, нормам і загальній регіо-нальній ідентичності. Тобто регіон розуміється як сконструйоване політич-не і культурне утворення, не обмежене фізичними кордонами.

- Біхевіористський -- основна ідея полягає в тому, що регіони форму-ються політичною практикою з урахуванням загальної поведінкової моде-лі, яка притаманна країнам цього регіону.

З урахуванням перерахованих вище підходів автори виділяють два типи регіонів: фізичний (географічний) і функціональний. Фізичний ре-гіон є сукупністю країн, які керуються своїми стратегічними інтересами і прагматичними цілями в умовах залежності один від одного [16, с. 27]. Функціональний регіон формується поза територіальною прив'язкою під впливом культурних, соціальних, ринкових взаємодій між суспільствами сусідніх держав. До того ж, доволі часто основна роль в цьому процесі відводиться недержавним акторам. Таким чином, наведені підходи щодо визначення поняття регіон підтверджують тезу про багатоаспектність да-ного феномену.

Регіоналізація та регіоналізм розглядаються в науковій літературі як процеси або політика всередині регіону, які впливають на формування ре-гіональної динаміки. Однак самі процеси розглядаються по-різному і немає єдиного підходу до визначення співвідношення цих двох понять [2, с. 36]. Частина дослідників наполягає на їх відмінності, в той час як інша їх ото-тожнює.

Переважно під регіоналізмом розуміється стратегія формування регіо-нального простору, тобто мова йде про державну інтеграційну політику, про ініціативу об'єднання «зверху». В свою чергу, під регіоналізацією ро-зуміється практична реалізація цієї стратегії, якій притаманна неформаль-на компонента. Тобто це безпосередньо процес, в якому активно беруть участь недержавні актори -- бізнес, громадянське суспільство та інші (ін-теграція «знизу»).

Після закінчення «холодної війни» дослідницька спільнота стала актив-но вивчати практику регіоналізму в міжнародних відносинах, доповнюючи старі та створюючи нові теорії та концепції. Так, в науковому середовищі загальноприйнятим вважається поділ на «старий» (фізичний/закритий) і «новий» (функціональний/відкритий) регіоналізм. Перший відсилає нас до історичного контексту часів «холодної війни», а другий пов'язаний з трансформаційними процесами, що відбуваються в світі у зв'язку з глоба-лізацією [7].

«Старий» регіоналізм побудований на досвіді європейської інтеграції, яка базувалася на таких теоріях як федералізм, функціоналізм та нео- функціоналізм, транснаціоналізм і ще декількох теоріях. Ці класичні тео-рії європейської інтеграції в рамках першої хвилі регіоналізму виходили з прагматичної взаємодії між державами-націями, які перш за все керують-ся своїми економічними інтересами і питаннями безпеки. Однак напри-кінці XX століття, після закінчення «холодної війни», підходи до аналізу процесу регіоналізації та регіоналізму стали переглядатися з урахуванням динаміки розвитку інтеграційних процесів за межами Європейського кон-тиненту.

Основний внесок в розвиток теорій «нового» регіоналізму був зроблений представниками соціал-конструктивізму (Дж. Чеккель, Т. Ріссі, Т. Дица), які підкреслювали важливість спільності ідей та переконань всього інтегра-ційного співтовариства, важливість формування колективної ідентичності і громадянського суспільства в процесі регіональної інтеграції, не ставлячи на чільне місце прагматичні цілі і мотиви. Тобто якщо для апологетів кла-сичних теорій «старого» (фізичного) регіоналізму визначення регіону від-силає нас до територіальності і стратегічних інтересів, то для конструкти-вістів регіон є не статичним, а динамічним соціальним конструктом, який виникає і розвивається в процесі соціальної взаємодії між суспільствами певного інтеграційного регіону, в якому взаємодіють не тільки національні держави, але більш широке коло акторів -- неурядові організації, грома-дянське суспільство, регіональні еліти, групи різних інтересів.

Отже регіоналізм втілюється через різні формати кооперації між сусід-німи країнами і наднаціональними акторами. Ця кооперація заснована на спільних інтересах, поділюваних ідеях та спільній ідентичності. Регіоналізм є динамічним інструментом регіональної і глобальної стабільності та безпеки.

Чорноморський регіоналізм є відносно новим явищем, він активно увійшов в міжнародно-політичний і науковий дискурс в 1990-ті роки піс-ля розпаду Радянського Союзу. Геостратегічна значимість Чорноморського регіону обумовлює різноманітність інтеграційних ініціатив і зовнішньопо-літичних стратегій, які реалізуються в даному регіоні. Окрім конкуренції інтеграційних моделей, також культурне та етнічне розмаїття робить Чор-номорський регіон зоною зіткнення різних інтересів як внутрішніх, так і зовнішніх гравців, що, в свою чергу, підвищує рівень конфліктогенності.

Перш ніж перейти до аналізу інтеграційних стратегій, необхідно роз-глянути підходи до визначення кордонів Чорноморського регіону і його структури. Це питання і досі є предметом наукових суперечок, тому що протягом століть регіон знаходився на перетині багатьох регіональних і субрегіональних структур. Існують наступні чотири підходи.

1. Чорноморський регіон включає в себе країни, які мають безпосеред-ній вихід до Чорного моря -- Болгарія, Грузія, Румунія, Росія, Туреччина, Україна.

2. Другий підхід, більш інклюзивний, з посиланням на Організацію чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), членами якої є два-надцять держав Причорномор'я, Південних Балкан та Кавказу -- Албанія, Вірменія, Азербайджан, Болгарія, Грузія, Греція, Молдова, Румунія, Ро-сія, Сербія, Туреччина та Україна.

3. Великий Чорноморський регіон (The Wider Black Sea Region) -- гео- політичний концепт, який представляє євроатлантичне бачення регіону та включає в себе чорноморські, каспійські, балканські країни, деякі країни Близького Сходу та Польщу.

4. Чорноморський регіон є сукупністю окремих розрізнених цивіліза- ційних просторів -- пострадянські країни, члени ЄС та НАТО, окремо Ту-реччина.

Подібна варіація трактувань вказує на те, що Чорноморський регіон не є статичною географічної даністю, а скоріше конструюється реальністю, яка розвивається і адаптується відповідно до бачення і пріоритетів ключо-вих гравців, як внутрішніх, так і зовнішніх.

У зв'язку з цим важливо проаналізувати міру впливу діючих гравців в регіоні і ступінь їх залучення в процес регіонобудівництва (region-building). Умовно їх можна поділити на три категорії: внутрішні держави -- Руму-нія, Болгарія, Грузія і Україна; країни, які прагнуть до регіонального лі-дерства -- Росія і Туреччина; зовнішні центри впливу -- ЄС і НАТО, чиє залучення в процеси регіонобудівництва в Чорноморському регіоні з кож-ним роком збільшується.

Внутрішні країни. Більшість країн Чорноморського регіону після дезін- теграційних процесів в СРСР перебували в пошуках свого місця в новій міжнародній і європейській архітектурі. Заміщення старої комуністичної ідеології новим способом мислення розглядалося країнами регіону як необ-хідний крок в цьому історичному процесі [15, с. 26]. До того ж, з метою посилення своїх зовнішньополітичних і економічних позицій країни регі-ону стали проявляти цікавість до різних інтеграційних ініціатив і пропо-нувати нові формати кооперації. Якщо для таких країн як Туреччина і Ро-сія регіоналізм розглядався як можливість легітимізувати своє лідерство в регіоні, то для таких країн як Болгарія, Грузія, Румунія і Україна регі-оналізм уявлявся ефективним інструментом, який гарантував збереження безпеки в регіоні, отримання стратегічних і економічних вигод.

Незважаючи на спільне комуністичне минуле, країни Чорноморського регіону проходили різні шляхи і слідували різними траєкторіями. Це по-яснюється різним ходом розвитку їх політичних систем, економічною спро-можністю, зовнішнім впливом та ін. Так, наприклад, Румунія та Болгарія стали провідниками залучення в Чорноморський регіон євроатлантичних структур. Однак, незважаючи на те, що досить часто досвід цих країн ото-тожнюють, їх підходи до регіонального співробітництва значно різняться. У той час як Румунія сфокусована переважно на кооперації з Європейським Союзом і НАТО, не надаючи двостороннім відносинам з країнами регіону настільки великого значення, Болгарія використовує інший підхід -- крім тісної кооперації з ЄС, Болгарія вибудовує довгострокові відносини з Ро-сією. Будучи залежною від поставок російського газу, вона прагне стати європейським енергетичним хабом на шляху російського газу в Європу, отримуючи економічні вигоди від кооперації з Росією в цій сфері [8, с. 7].

Шлях Грузії і України значно відрізняється від досвіду Румунії і Болга-рії. Російський вплив на політичні процеси в цих країнах тривалий час був значним і багато в чому впливав як на внутрішню, так і зовнішню політи-ку. Дії Російської Федерації в Абхазії і Південній Осетії, на Сході України і в Криму чітко продемонстрували готовність Росії протистояти процесам регіонобудівництва без урахування її інтересів в Чорноморському регіоні. Однак і Грузія, і Україна продовжують декларувати своє прагнення інте-груватися до євроатлантичних структур і наполягають на тезі, що РФ є головною загрозою стабільності в регіоні.

Регіональні центри впливу. В контексті чорноморського регіоналізму вплив Туреччини і Росії на процеси регіонобудівництва є предметом ши-роких наукових досліджень. Кожна з цих країн пропонує свої програми співпраці в регіоні з урахуванням своїх власних інтересів і амбіцій. Крім прагнення до регіонального лідерства, загальним також є бажання обме-жити залучення зовнішніх гравців, які можуть послабити позиції Анкари і Москви в регіоні.

Якщо цілі й амбіції у турецького і російського керівництва часто збі-гаються, то підходи і дії, що вживаються в процесі досягнення цих цілей, відрізняються. Так, РФ в просуванні своєї політики щодо країн ближнього зарубіжжя (The Near Abroad Policy) і в просуванні євразійської інтеграцій-ної ініціативи часто використовує методи жорсткої сили (hard power), в той час як Туреччина спирається переважно на механізми м'якої сили (soft power), ініціюючи різні формати кооперації в регіоні (ОЧЕС, BlackSeaFor, Black Sea Harmony).

Однак події, що відбуваються останніми роками -- українська криза, політика санкцій, перегляд турецьким керівництвом євроінтеграційних перспектив, погіршення американо-турецьких відносин і багато інших чинників, впливають на процеси регіоналізації, де Туреччина, і особливо Росія швидше сприймаються як джерела регіональної нестабільності, ніж драйвери регіональної інтеграції.

Зовнішні центри впливу. Чорноморський регіон став об'єктом пильно-го інтересу з боку зовнішніх гравців на початку 1990-х років. Так, крім декларованих ідеалістичних причин, а саме просування демократичних цінностей, прагматичною мотивацією залучення США в Чорноморський регіон були питання національної безпеки. Після терористичної атаки у вересні 2001 р. боротьба з тероризмом і за нерозповсюдження зброї масо-вого знищення стали пріоритетним напрямом зовнішньої політики амери-канського керівництва. Чорноморський регіон розглядався як стратегіч-ний простір, з урахуванням географічної близькості до Ірану, Іраку або Афганістану [6, с. 4].

З метою посилення своїх позицій в регіоні США почали активно укла-дати двосторонні угоди з країнами регіону -- Румунією, Болгарією, Гру-зією, Україною. Пізніше, з включенням Болгарії та Румунії до Північно-атлантичного альянсу, США також збільшили свою військову присутність в регіоні. Однак необхідно зазначити, що така активність була негативно сприйнята в Москві. Наступні ініціативи в Чорноморському регіоні, за-пропоновані зовнішніми гравцями, також були сприйняті російським ке-рівництвом як спроби витиснути Росію з регіону, який «століттями був пріоритетною сферою її інтересів» [3].

З включенням Румунії та Болгарії в НАТО і пізніше в ЄС Брюссель змінив підхід до взаємодії з країнами Чорноморського регіону і став більш активно пропонувати і підтримувати різні формати кооперації, а також фінансувати широкий спектр програм. У європейській стратегії безпеки (European security strategy) була сформульована задача, яка полягала «в сприянні тому, щоб на схід від Європейського Союзу й уздовж його кор-донів існувало кільце добре керованих країн, з якими ЄС міг би підтриму-вати відносини тісної співпраці» [5]. Однак несумісність інтересів та інте-граційних планів Європейського Союзу і Росії в Чорноморському регіоні в значній мірі впливає не тільки на процеси регіоналізації та їх динаміку, а й на стан безпеки в регіоні в цілому.

Отже політична напруженість між країнами Чорноморського регіону, країнами, які прагнуть до регіонального лідерства, і зовнішніми гравцями (ЄС, США) безпосередньо впливає на динаміку інтеграційних процесів в регіоні. Відсутність послідовної стратегії, різні інтереси і конкуруючі між собою ініціативи зменшують потенціал кооперації в регіоні.

Інтеграційна динаміка. Виникнення і динаміку розвитку чорноморсько-го регіоналізму необхідно аналізувати з урахуванням екзогенних факторів (закінчення «холодної війни», розширення НАТО і ЄС, глобалізація) і ен-догенних факторів (історична спадщина, культурне та етнічне розмаїття) [11, с. 6]. Однак більш важливими факторами, що впливають на динаміку процесів регіонобудівництва, є соціально-економічні та політичні обстави-ни в регіоні, різноманіття схем кооперації, які часом не доповнюють одна іншу, а гостро конкурують між собою.

Чорноморський регіоналізм пройшов в своєму розвитку три етапи. Пер-ший датується початком 1990-х років. У цей період нові незалежні країни Чорноморського регіону перебували в стані відтворення своєї ідентичності і пошуку нових ціннісних орієнтирів.

На ранній стадії регіоналізму більша увага приділялася саме економіч-ному виміру кооперації. Так, з ініціативи Туреччини було створено Орга-нізацію чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), яка стала першим інституціональним втіленням регіоналізму. Успішне економічне співробітництво, згідно з «ефектом переливу» (spillover effect), мало ство-рити сприятливі умови для подальшого співробітництва в інших сферах.

Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) є першим а отже, найбільш популярізованим проектом регіонального спів-робітництва, проте в процесі свого функціонування вона почала втрача-ти свою ефективність. Причиною тому була недостатня міжсектораль- на координація, неопрацьований механізм прийняття рішень, обмежене фінансування з боку країн-членів, розбіжності в питаннях безпеки. Не-зважаючи на це, ОЧЕС стояла біля витоків зародження чорноморського регіоналізму і до цього дня залишається найбільш інклюзивної формою співпраці в регіоні.

Також перша стадія чорноморського регіоналізму ознаменувалася поя-вою таких внутрішніх ініціатив у сфері безпеки як Чорноморська військо-во-морська група оперативної взаємодії в 2001 р. (BlackSeaFor), Операція «Чорноморська гармонія» в 2004 р. (Black Sea Harmony), Форум чорномор-ського прикордонного співробітництва (ФЧПС) та ін.

У цей період були створені такі майданчики діалогу як Спільнота де-мократичного вибору в 2005 р. (спільнота демократій балто-чорномор- сько-каспійського регіону), Чорноморський форум діалогу і партнерства в 2006 р. Ці ініціативи були сфокусовані переважно на політичних аспектах співпраці, тим самим сприяючи процесам регіонобудівництва і координа-ції дій між країнами регіону.

Залучення зовнішніх гравців в регіон почалася в 1990-ті роки. Так, наприклад, Європейський Союз укладав не тільки двосторонні угоди з дер-жавами Чорноморського регіону, а й ініціював та брав участь у різних форматах співпраці -- INOGATE, Міжнародний транспортний коридор Єв-ропа -- Кавказ -- Азія (TRACECA), Бакинська ініціатива, Дунайсько-Чор-номорська робоча група (DABLAS). Ці технічні програми в сфері захисту навколишнього середовища, транспортної і енергетичної інфраструктури мали великий вплив на багатосторонню кооперацію в регіоні.

Що стосується залучення Північноатлантичного альянсу в Чорномор-ський регіон, то воно також почалося ще в 1990-х роках. Так, за підтрим-ки США в 1996 р. була створена Організація за демократію та економічний розвиток (ГУАМ), метою створення якої було підтримка суверенітету дер- жав-учасниць (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова).

Після терористичних атак в США в 2001 році Чорноморський регіон став розглядатися як стратегічна база боротьби з тероризмом, що було закріплено в «Військовій концепції НАТО» від 2002 р. З метою поглиб-лення співпраці з чорноморськими країнами і поліпшення їх військової обороноздатності були розроблені індивідуальні плани партнерства НАТО з Україною (2002 р.), Грузією (2004 р.) та Молдовою (2006 р.) і деякими іншими країнами, які не є членами Північноатлантичного альянсу.

Другий етап розвитку регіоналізму пов'язаний з розширенням НАТО і ЄС 2004-2007 рр. Дві чорноморські країни -- Болгарія і Румунія стали членами Північноатлантичного альянсу (2004 р.) і Європейського Союзу (2007 р.) Цей етап відрізняється від попереднього зміною підходу з боку зовнішніх гравців до процесів чорноморського регіоналізму. Так, якщо перша хвиля регіоналізму виходила переважно зсередини регіону, то ха-рактерною рисою другої хвилі було залучення в процеси регіонобудівни- цтва зовнішніх гравців -- ЄС, НАТО, які стали драйверами регіоналізму.

Такі ініціативи як Чорноморська синергія (2007 р.) -- регіональна іні-ціатива ЄС, спрямована на зміцнення співпраці між країнами Чорномор-ського басейну, і пізніше Східне партнерство (2009 р.) -- ініціатива, метою якої є сприяння зближенню країн Чорноморського регіону з Європейським Союзом через інтеграцію на основі європейських цінностей, норм і стан-дартів. Ці важливі ініціативи вивели на якісно новий рівень регіональне співробітництво і зміцнили відносини Європейського Союзу з країнами ре-гіону [13].

Незважаючи на неоднорідну, але позитивну інтеграційну динаміку, дру-гий етап чорноморського регіоналізму ознаменувався воєнним конфліктом між Грузією та Росією у серпні 2008 р., який увійшов у міжнародний ди-пломатичний дискурс під назвою «п'ятиденна війна». Цей конфлікт суттє-во не змінив військовий баланс в Чорноморському регіоні, однак підвищив градус напруженості не тільки між чорноморськими країнами, а також і між США та ЄС з одного боку, та Росією -- з іншого.

Сучасний, третій етап пов'язаний з політичною кризою, яка відбува-лась в Україні в 2013-2014 рр. Анексія Криму Російською Федерацією в 2014 році змінила безпековий та військово-стратегічний баланс в Чорно-морському регіоні на користь РФ. Крім того, тривала мілітаризація пів-острова, будівництво мосту через Керчинську протоку, обмеження доступу до українських портів на Азовському морі -- послаблюють стабільність і безпеку в регіоні, посилюють невизначеність і конфліктний потенціал.

Однак, незважаючи на асиметричні дії Росії, спрямовані на перешко-джання чи уповільнення здійсненню процесів євроатлантичної інтеграції Грузії, Молдови, України, саме агресивна політика Москви підштовхує ці країни до більш тісної кооперації з іншими інтеграційними центрами, перш за все з Європейським Союзом.

Тобто на сучасному етапі завдяки укладенню торгових угод та інсти- туційному будівництву саме ЄС є основним партнером для багатьох країн Чорноморського регіону -- Болгарія і Румунія є повноправними членами Європейського Союзу; Грузія, Молдова і Україна підписали Угоду про асо-ціацію, і громадяни цих держав мають право безвізового в'їзду на терито-рію Шенгенської угоди.

Що ж стосується Туреччини, на фоні погіршення відносин між Анка-рою і Брюсселем, а пізніше і Вашингтоном, турецьке керівництво взяло курс на нормалізацію відносин з Росією, які починаючи з 2015 р. погір-шилися у зв'язку зі збиттям російського військового літака поблизу сирій- сько-турецького кордону. Відносини між двома амбітними державами за-вжди були флуктуативними. Однак, незважаючи на розбіжність інтересів, перш за все стосовно врегулювання близькосхідної проблематики, спільні ситуативні інтереси підштовхують країни до більш глибокої кооперації, особливо на фоні погіршення відносин обох країн з ЄС та США.

Нинішні відносини між Брюсселем і Москвою також є досить склад-ними. Їх характерними рисами є високий ступінь невизначеності, криза довіри та розбіжність інтересів. Незважаючи на періодичні заяви з боку європейських політиків про необхідність перезавантажити відносини з Ро-сією, санкційний курс щодо Москви не змінюється.

Анексія Криму та воєнні дії на Сході України змусили Північно-атлантичний альянс переглянути рівень своєї присутності і активності в регіоні. Це призвело до збільшення двосторонньої допомоги у сфері безпеки для Грузії, Молдови та України з метою підвищити обороно-здатність і спроможність збройних сил цих країн в умовах агресивної політики РФ.

Отже аналіз динаміки інтеграційної кооперації в регіоні свідчить, що кожний етап еволюції регіоналізму характеризується все більшим залу-ченням в процеси регіонобудівництва зовнішніх центрів впливу. Така зо-внішня активність негативно сприймається російським керівництвом, яке з кожним новим етапом проводить все більш агресивну політику в Чор-номорському регіоні, супроводжуючи її деструктивними інформаційними кампаніями.

Висновки

Політика регіоналізму і процеси регіоналізації представлені в тій чи іншій формі у всіх частинах світу. Регіонобудівництво розвиваєть-ся з урахуванням унікальних особливостей і обставин, що складаються в окремо взятому регіоні. Чорноморський регіон є досить неоднорідним про-стором з точки зору економічного і політичного розвитку, культурної і со-ціальної складової, але в той же час спільність проблем і сучасні виклики штовхають країни до кооперації з метою більш ефективного вирішення як зовнішніх, так і внутрішніх завдань.

Починаючи з 1990-х років країни Чорноморського регіону, а також зо-внішні центри впливу ініціювали створення великої кількості міжурядо-вих і неурядових організацій. Динаміка розвитку інтеграційних ініціатив і форматів співпраці 1991-2017 рр. свідчить про прогрес з точки зору по-будови каналів комунікацій між країнами, інституціонального розвитку, що говорить про бажання і готовність чорноморських країн до взаємодії. В той же час недовіра, регіональні амбіції, різні інтереси і конкуруючі ініціативи нівелюють і зменшують ефективність раніше розроблених схем співпраці. Це призвело до того, що в Чорноморському регіоні зосереджена більшість затяжних пострадянських конфліктів, які не вирішуються, а продовжують поповнюватися новими.

Отже з огляду на політичну нестабільність і вразливість багатьох країн регіону регіоналізм слід розглядати як ефективний інструмент в процесі будівництва миру, поліпшення міждержавної комунікації і економічного добробуту країн регіону в цілому.

Список використаних джерел

регіональний чорноморський еволюція

1.Воскресенский А. Мировое комплексное регионоведение. Москва: Магистр, 2014.

2.Михайленко, Е. «Старый» и «новый» регионализм: теоретический дискурс. Екатерин¬бург: Изд-во Урал. ун-та, 2014. C. 36.

3.Михайлова, О. Б. Концепт «регіон» у контексті трансформації сучасної системи міжна¬родних відносин. Politicus. 2017. № 5. С. 147-151.

4.Buzan B. How regions were made, and the legacies for world politics. Cambridge Univer¬sity Press, 2012. P. 22-49. URL: http://assets.cambridge.org/97811070/20214/frontmat- ter/9781107020214_frontmatter.pdf

5.European security strategy -- a secure Europe in a better World / General Secretariat of the Council. Council of the European Union. Brussels, 2009, P. 43. URL : http://www. consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/librairie/PDF/ QC7809568ENC. pdf. (дата звернення 5.08.2018)

6.Hatto R.,Tomescu O. The EU and the Wider Black Sea Region Challenges and Policy Options. Garnet Policy Crief. 2008. N. 5.

7.Hettne B., Soderbaum F. The New Regionalism Approach. Politeia. 1998. Vol.17. No. 3. P. 21-26.

8.Homorozean А. Regional Black Sea Architecture And Consequences For The Regional Coop¬eration Framework. Romanian Journal Of European Affairs/ 2010. Vol. 10, No.4.

9.Katzenstein P. World of Regions: Asia and Europe in the American Imperium. Cornel Uni¬versity Press, 2005.

10.Lemke D. Regions of War and Peace. Cambridge University Press, 2002. P. 49-52.

11.Manoli P. Reinvigorating Black Sea Cooperation: A Policy Discussion, Commission on the Clack Sea. Policy Report. 2010. III. URL : https://www.files.ethz.ch/isn/115943/2010_Poli- cyReport-3.pdf (дата звернення 5.08.2018)

12.Nye J. Peace in parts: Integration and conflict in regional organization. Boston: Little, Brown and Company, 1971.

13.Park J. The European Union's Eastern Partnership, 2014. URL : https://www.cfr.org/back- grounder/european-unions-eastern-partnership (дата звернення 5.08.2018).

Размещено на Allbest.ru