Військова інфраструктура галицько-волинського прикордоння у Х-ХІІІ століттях (за археологічними матеріалами)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

XI - XIII ст., її елементи порівняно часто потрапляли на сторінки писемних джерел. Особливо багатим на військові конфлікти в XI - XIII ст. було галицько-волинське прикордоння. Це було пов'язано із раннім виокремленням (кінець XI ст.) Галицького князівства зі складу Київської держави. Питаннями локалізації галицько-волинського кордону більшою або меншою мірою займались практично всі дослідники історії Галицько-Волинської держави (М. Грушевський, І. Крип'якевич, Л. Войтович та ін.). Проте в більшості випадків, при локалізації окремих ділянок границі бралися до уваги найпомітніші маркери - літописні міста, долини річок, болота тощо. А про вивчення інших елементів прикордоння - шляхів, фортець та ін. навіть не йшлося.

Однак, як неодноразово відзначали дослідники цього питання, особливістю галицько-волинського прикордоння є відсутність чітких географічних орієнтирів. Ряд літописних прикордонних пунктів одними вченими вважалися належними Галичині, іншими - Волині, що, очевидно, відображає пересування кордону в різні історичні періоди. Проте, детальна локалізація важливих топонімів, що вказуються літописцем при описі військових конфліктів, дозволила вченим точніше локалізувати перебіг цього кордону.

Новизна дослідження. У статті автор на основі аналізу попередніх історичних та археологічних досліджень робить спробу окреслити процес формування системи фортифікації центральної частини північного кордону Г алицького князівства у Х - ХІІІ ст.

Метою статті є наповнення сучасних історичних досліджень проблеми результатами нових археологічних досліджень та з'ясування на новій джерельній базі особливостей формування військової інфраструктури центральної частини північного кордону Галицького князівства.

Поза сумнівом, найважливішим топонімом центральної частини галицько-волинського прикордоння є неодноразово згадуване в літописах Рожне поле - знамените літописне поле битв галицьких дружин з дружинами великих князів київських (ПСРЛ. Т. 2. 1908, стб. 244). Вперше цей топонім згаданий в “Повісті временних літ” під 1099 р. Там йдеться про битву князів Володаря і Василька Ростиславовичів з київсь - ким князем Святополком Ізяславовичем, який хотів відібрати від них Теребовельську волость: “и сьсьступишасА на поли на. жьни (Хлеб. - на рожни). исполчившимьсА имь . . . виді Сто" полкь $ко люта брань и побЪже и прибЪже к Володимерю и Володарь же и Василко побудивша стаста ту. рекуща доволЪеть нама на межи своеи стати. и не идоста никамо же”. На важливе значення цього прикордонного поля вказував ще Д. Зубрицький (Зубрицкий, 1852: 33).

Його локалізація в загальних рисах - східніше літописного Бужеська у межиріччі верхів'їв Західного Бугу та Стира не вик - ликала сумнівів у більшості вчених, починаючи з другої половини XIX ст. (Ляска, 2015; Ляска, 2018). Тут сприятливі для військових маневрів широкі річкові долини збігалися з перехрестями шляхів, що пов'язували основні центри сусідніх земель.

За повідомленням Лаврентіївського літопису Рожне поле знаходилося неподалік Гологірського вододільного хребта: "І на Рожни поли не могоша ся бити, зане Володимер стоя на Голых Горах" (ПСРЛ. Вип. 2, 1926: стб. 311).

Лише нещодавно остаточно уточнити місцезнаходження Рож - ного поля вдалося львівському історику О. Купчинському. За його дослідженнями, т.зв. “Рожне поле” простягалось від лівих допливів річки Белзець до лівих допливів річки Гологірка. Такі територіальні контури визначені на основі численних мікротопо - німів поблизу с. Борткова на Золочівщині (“RoZna”, “naRozm”, “Niwapole Rozna zwanei przynim podniwki”, “NaRoznej”, “Rozna”, “Podrozna”), Скнилова, Фірлеївки (тепер - Андріївка), Скваряви (“Rozowola”, “Rozwoli”), зафіксованих у Йосифінській (1787) та Францисканській (1820 - 1821) метриках (Купчинський, 20062007: 86-87).

Подальші пошуки в околицях Рожного поля дозволили умісцевити ще одну важливу баталію та пов'язаний з нею літописний топонім. Розвідками львівського історика В. Ляски була по-новому локалізована битва періоду князівських міжусобиць - “стояння” князя Мстислава Мстиславича Удатного поблизу “Лисої гори” під час конфлікту з князями Данилом та Васильком Романовичами у 1224-1225 р. (Ляска, 2015). За контекстом подій літопису, як довів історик, протистояння відбувалося в околицях саме тої “Лисої гори”, яка здавна завершувала з півночі узгір'я Гологорів на межі з “Рожним полем”.

Відтак донедавна маловивчене прикордоння поблизу Рожного поля поступово набуває виразних обрисів важливого комунікаційного вузла на межі Галицького та Волинського князівств (Шеломенцев-Терський С.В. 2011: 151-152).

Ще 1100 р. саме в сусідній частині Волинського князівства з'їзд Рюриковичів в Увітичах надає Давиду Ігоровичу в управління міста Бузьке, Дубно, Острог і Чорторийськ. Як відзначається у сучасних дослідженнях, надбані Давидом Ігоревичем міста не були глухими центрами Русі, а забезпечували її влас - никам контроль над торговими шляхами в межиріччі Бугу, Стиру, Горині та Случі, які пов'язували Галицьку і Волинську землі з Руською землею (Мусин, 2018: 56).

Такі висновки істориків підтверджують і мікрорегіональні дослідження. Відомо, що саме в цьому районі сходилися межі Теребовельського, Звенигородського та Волинського уділів, а також важливі міжрегіональні комунікації. Через заболочену долину в районі Олеська проходив важливий широтний шлях Русі, відомий у XVI ст. як «Королівська дорога» (Терський, 2011: 128), а “затокою” між узгір'ями Гологірського пасма, звідки беруть початок Гологірка і Золота Липа, пролягав важливий шлях з Теребовлі та Галича на Волинь (Терський, 2004). Саме на цих просторах досі відмічені також рештки давнього реліктового степу (Терський, 2011: 128).

У топографічному плані північно-західний край Гологоро-Кременецького кряжа має крутий уступ до Малого Полісся, де виступають заболочені терени. Гологори - це одна з трьох (разом з Вороняками і Кременецькими горами) частина вказаного кряжа, яка у XI - XIII ст. переважно була позбавлена лісів. Цю певну особливість рельєфу даної території відображає й сам топонімом - Голі Гори (Гологори) - терени, позбавлені лісу. Оголені схили Гологоро-Кременецького кряжа дозволяли військам здалека спостерігати одні за одним (ПСРЛ. Т. 2. 1908, стб. 766-767). Очевидно, що всі вказані обставини робили сприятливим район Рожного поля для проведення великих битв.

Відтак, враховуючи наведені факти, можна припустити, що сучасні широкі річкові долини, на сьогодні заболочені та важко - прохідні, не завжди були такими. Адже описані транспортні вузли у вказаний період мали б безперешкодно функціонувати на цій території. Відомо, що саме протягом XII-XIII ст. на території Східної Європи відбувалося відчутне потепління (Брукс, 1952: 282; Борисенков, Пясецкий, 1983: 129-130), яке лише в XIII ст., а особливо при його кінці, змінювалося на чергове похолодання (Борисенков, 1982: 25; Борисенков, Пясецкий, 1988: 175 - 176, 260 - 270).

Отже, у ХІ-ХІІІ ст. для цієї території, яка складала частину галицько-волинського прикордоння, характерною була відсутність великих лісових масивів та важко прохідних заболочених низинних територій.

Проте ця обставина також змушувала до швидкого освоєння та невідкладної побудови потужної військової інфраструктури, що мала надійно захищати стратегічно важливі ділянки шляхів та кордонів.

Круті схили Гологір, поряд з пагорбами Розточчя та Вороняками становили природну обороноздатність ландшафту, як за племінної доби, у ІХ-Х ст., так і в період формування окремих Галицької та Волинської земель за княжих часів. З літописних згадок відоме лише одне таке прикордонне укріплення. У повідомленні Лаврентіївського зводу під 1144 р. про війну між Всеволодом Ольговичем з Володимирком Володоревичем, вка - зується, що київський князь не міг влаштувати генеральну битву поблизу галицько-волинської межі: “на Рожни поли не могошас А бити”, “зане Володимеръ сто$ на Голъ1хъ горах” (ПСРЛ. Вип. 2. 1926: стб. 311). Ще раз це укріплення, як вважають згадується у повідомленні Галицько-Волинського літопису (1232 р.), де описується, що після взяття Ярослава угорським королем Андрієм ІІ “ . . . КлимАта же. с Голъ1хъ горъ оубЪжа киаза Данила. ко королеви. и по немь вси боАре ГаличькЬи предашасА” (ПСРЛ. Т. 1908: стб. 765). Очевидно, ця ймовірна літописна боярська садиба Климяти з Голих Гір мала б виконувати функцію при - кордонної фортеці.

Доповнити знання про археологічний контекст прикордонної оборонної інфраструктури повинні польові розвідки. Проте донедавна північно-західні відроги Гологір залишались одним із най - слабше археологічно вивчених регіонів Львівщини (Janusz В. 1918). Вже перші археологічні дослідження в регіоні проведені у 1936 р. тодішнім директором Культурно-історичного Музею НТШ Я. Пастернаком за кошти митрополита А. Шептицького, виявили на території с. Якторова цікаву й рідкісну знахідку озброєння Х-ХІІ ст. - “варязький меч” (Літопис Національного музею за 1936р. : 44-45). Його передали до фондів Національного музею - фундації митрополита А. Шептицького. Згодом, у 1960-х роках експедиція з дослідження фортець під керівництвом П. Раппопорта на північній околиці с. Гологори обстежила городище XII - ХІІІ ст.

Трикутної в плані форми площею до 1 га, яке за характерними ознаками могло бути літописним замком боярина Климяти (Ьім>оск, 2003: 237). Згодом, у 1988 р. дослідженнями львівського археолога М. Филипчука було з'ясовано, що у XIII ст. на території цього ж села на правому березі р. Золота Липа в ур. Дукля було зведено значно потужнішу фортецю прямокутної форми з укріпленим майданчиком площею до 15 га (Филипчук, 1991).

Подальші дослідження виявили у цій частині узгір'я навколо гори Вапнярка (460,8 над рівнем моря) ще два укріплення, які виникли у X ст. і служили общинними або міжплемінними цент - рами. Одне з них, розташоване на східному краю даного узгір'я: в ур. Бошні, Вали (територія с. Гологірки), мало площу 1,5 га та містило понад 40 будівель на прилеглому відкритому поселенні (Филипчук, 1991: 94). Інше - розташоване на південному краю даного узгір'я на території с. Унів вур. Чернеча гора мало площу 20 га та активно функціонувало уХІ - XIII ст. (Берест, 2007).

Натомість, як виявили розвідки проведені на даному узгір'ї у 2019 р. за участю автора (Терський, Майорчак, Демський, 2019), його територія була заселена значно щільніше. Зокрема, на західному схилі за 1,5 км від г. Вапнярка у X - XI ст. існувало ще одне раніше невідоме науці городище. Воно розташоване на території с. Митулин і займає вершину пагорба з крутими схилами за декілька кілометрів західніше згаданої Лисої гори. Городище захищене з напільної сторони потужним валом та ровом. Поверхня валу та, частково, його серцевина укріплена колотими плитами з місцевого вапняку на зразок укріплення валу X ст. на Пліснеському городищі (розкопки М. Филипчука). Подібна конструкція на основі кам'яної кладки лінзоподібної в плані форми використовувалася ще наприкінці XV ст. у додатковому валу в районі північно-західного бастіону городища середньо - вічних Гологір (Филипчук, 1991: 94). З території навколо городища походять численні предмети озброєння. Зокрема, розкоп - ками перед напільним валом виявлено двошипне вістря стріли, на східному схилі замкового пагорба - залізне ланцетоподібне вістря списа X - XI ст., по напряму до г. Вапнярки - легка бойова сокира ІУ-го типу (за А. Кірпічніковим). До XII - XIII ст. можна віднести знахідку бронзової кулястої пустотілої булави V-го типу (за А. Кірпічніковим), виявлену по напряму до с. Новосілки.

Таким чином, виявлені особливості конструкції валів укріплень в районі Рожного поля вказують на зведення цих укріплень місцевим населенням. Частина з них захищала узгір'я з боку Волинського князівства, інша частина (зокрема, городище в ур. Дукля) захищало шляхи до столиць Галицького князівства - Галича та Теребовлі.

Початок зведення укріплень поблизу с. Гологірки та Митулина слід пов'язувати із періодом освоєння території Східного Прикарпаття дружинами великого київського князя. Ініціатива в їх побудові могла виходити від гіпотетичного племінного князівства східних хорватів і була спрямована на захист, як від навали кочівників - давніх угорців та печенігів, так і від зазіхань київських князів. Проте вже наприкінці XI ст. укріплення північно-західних схилів Гологір виконували функцію прикордонних фортець молодого Галицького князівства. Натомість у XII - XIII ст. у зв'язку із загостренням міжусобної боротьби та появою численної зовнішньої загрози з боку Угорщини, Польщі та монголів виникла потреба у посиленні охорони шляхів, спрямованих до столичних міст Галицького князівства, що проявилося у створенні потужних фортифікацій у верхів'ях р. Золота Липа (ур. Дукля та ін.).

Таким чином, військова інфраструктура центральної ділянки галицько-волинського прикордоння повністю відповідала склад - ним військово-політичним стосункам Галицького князівства із сусідами протягом X - XIII ст.

Література

1. Берест Р. (2007). Дослідження оборонних укріплень Унівського городища. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 11, С. 281-286.

2. Борисенков Е. П. (1982). Климат и деятельность человека. Москва: Наука, 133 с.

3. Борисенков Е. П., Пясецкий В. М. (1983). Экстремальные явления природы. Ленинград: Гидрометеоиздат, 240 с.

4. Борисенков Е. П., Пясецкий В. М. (1988). Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. Москва: Мысль, 522 с.

5. Брукс К. (1952). Климаты прошлого (пер. с англ.). Москва: Издательство иностранной литературы, 358 с.

6. Зубрицкий Д. (1852). Исторія древняго Галичско-Русского княжества. Львов, Ч. 2.

7. Купчинський О. (2006-2007). Літописні географічні назви “Микулин” і “Рожне поле” та їх історична територія у ХІ - ХШ століттях. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів. Вип. 15. Confratemitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича, С. 82-89.

8. Літопис Національного музею за 1936р. (2001), Львів.

9. Ляска В. (2015). Лиса гора на Голих Горах (причинок до топонімічного ландшафту галицько-волинського пограниччя в добу Романовичів). Княжа доба: історія і культура. Вип. 9. Львів: Інститут українознавства імені І. П. Крип'я- кевича НАН України, С. 217-226.

10. Ляска В. (2018). Ландшафт кордону: літописна дихотомія «гора-поле» на галицько-волинському пограниччі. Пліснеські старожитності. Вип. 3. Львів. С. 60-85.

11. Мусин О. (2018). Как Прохор-Лебядник киевлян накормил. Слово 31-е Киево-Печерского патерика как источник по истории средневековой Руси и ее материальной культуре. Княжа доба: історія та культура. Вип. 12. Львів: Інститут українознав. ім. І. П. Крип'якевича НАН України, С. 39-58.

12. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ) (1926). Вып. 1: Лаврентьевская летопись. Ленинград.

13. Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению Императорскою археографическою коммисиею (ПСРЛ) (1908). Т. 2. Ипатьевская летопись. Изд. 2-е. Москва, 936 с.

14. Терський С. В. (2004). Військово-стратегічний шлях Володимир-Теребовля та його роль у формуванні Галицько-Волинської держави. Спроба реконструкції на місцевості. Вісник Національного університету "Львівська політехніка”. № 502: Держава та армія. С. 1824.

15. Терський С., Майорчак М., Демський Н. (2019). Дослідження археологічних пам'яток північно-західних відрогів Гологір (попереднє повідомлення про результати польового сезону 2019 р.). Музей - платформа суспільного діалогу. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Львів, С. 16-22.

16. Терський С. В. (2011). «Батиєва» дорога у XII - XIV ст.: історико-геогра- фічний коментар. Слов'янський вісник. Збірник наукових праць. № 11. Серія "Історичні та політичні науки”, С. 126-131.

17. Филипчук М. (1991). Роботи Гологірської госпдоговірної експедиції. Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Світ, C. 93-95.

18. Шеломенцев-Терський С.В. (2011). Військова інфраструктура Волинського князівства в XI-XIVст. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 770 с.

19. Janusz B. (1918). Zabytki przedhistoryczne Galicyi Wschodniej,Lwow.

20. Liwoch R. (2003). Stan badan nad grodziskami wczesnosredniowiecznymi i z pocztkцw pцznego sredniowiecza na zachodniej Ukrainie (obwody: iwano-frankowski, lwowski i tarnopolski), «Materiafy i sprawozdania Rzeszowskiego Osrodka Archeologicznego», t. 24, S. 213-297.

Размещено на Allbest.ru