Теорія культурної пружності у первісній археології в системі моделювання відповіді людини на глобальні зміни клімату

доба первісний пружність теорія

Новітня теоретико-методологічна база міждисциплінарних досліджень відповіді людини на глобальні зміни клімату у первісну добу включає широкий спектр концепцій та понять. Теорія культурної адаптації, еволюції та трансформації, екологічного стресу, регулювання та сталого розвитку сьогодні є важливими інструментами інтерпретації змін у техніці виготовлення знарядь праці, стратегії життєзабезпечення, систем розселення та способу життя первісного населення, незважаючи на те, що їхнє застосування в рамках різних наукових шкіл та підходів може суттєво відрізнятися як на методологічному, так й на інтерпретаційному рівнях1.

Теорія пружності є одною з новітніх розробок, запозичених фахівцями в галузі первісної історії та археології у природничих науках та успішно застосованих для інтерпретації тривалості та масштабу змін в способі життя, в економіці та духовній культурі, викликаних зовнішніми чинниками, важливе місце серед яких посідають кліматичні та екологічні зміни. Поняття пружності, широко уживане у фізиці та інженерних науках для позначення здатності системи самовідновлюватися за присутності стресорів, вперше було вжито в екології у середині 70-х рр. ХХ ст. й впродовж наступного десятиріччя набуло значення «здатності системи підтримувати свою структуру та модель поведінки в ході протидії виклику» .

На останню третину припадає введення до наукового обігу терміну «екологічна пружність», що визначається як ступінь збудження, якому може протидіяти екосистема, не трансформуючи процес самоорганізації та зберігаючи власну структуру; цей термін уживався в спільному контексті з поняттям адаптації до екологічних змін3. На початку ХХ ст. теорія пружності в екології збагачується завдяки встановленню існування тісного зв'язку між поняттям адаптивної спроможності, яким в соціо-екологічних системах позначається здатність людей впоратися зі змінами свого природного оточення шляхом їх спостереження та внесення необхідних змін у взаємодію з цим оточенням .

Такий підхід приводить до запровадження поняття кліматичної пружності, яке визначається як здатність соціо-екологічної системи: «1) поглинати стрес та підтримувати функціональність в умовах зовнішніх стресів, утворених кліматичними змінами, та 2) адаптуватися, реорганізовуватися та еволюціонувати у напрямку більш бажаних конфігурацій, що підвищують сталість системи, роблячи її краще підготованою до майбутніх впливів кліматичних змін»5.

В культурній та соціальній антропології, психології й поведінкових науках, педагогії та культурології теорія пружності вводиться до наукового обігу практично одночасно з її поширенням в екологічних науках6. Культурна пружність визначається як здатність культури підтримувати та розвивати культурну ідентичність та критичне культурне знання й практики у стресових умовах; це поняття застосовується для визначення того, як культурне підґрунтя (включаючи традиції та звичаї) допомагає особистостям та спільнотам долати негаразди.

Осмислення зв'язку між пружністю та адаптацією (включаючи поняття адаптивної здатності) стало вихідним пунктом встановлення зв' язку між пружністю та іншими поняттями, введеними до наукового обігу наприкінці ХХ - у перші роки ХХІ ст. для позначення взаємодії природи та людини у минулому та сьогоденні, зокрема, із поняттями уразливості (vulnerability), надмірності (redundancy), сталості (sustainability) та пом'якшення впливу (mitigation), стресу та регулювання (adjustment)8. В результаті була запропонована серія нових понять, найбільш широко вживаним серед яких стала «сфокусована на культурі пружна адаптація (culturally-focused resilient adaptation), за допомогою якою описується ефект, що може викликати пружність у культурі9.

Отже, протягом останнього десятиріччя теорія пружності набуває значення трансдисциплінарної, а її застосування потребує залучення новітніх досягнень у комплексному дослідженні взаємодії між різноманітними чинниками природного та антропогенного походження. Як наслідок дана теорія отримує значну кількість прихильників10, незважаючи на висловлений раніше скептицизм стосовно її пізнавальних можливостей11.

В результаті сьогодні теорія пружності виступає як дослідницький інструмент, що підкреслює використання зовнішнього впливу як каталізатора еволюції соціо-екологічної системи, при цьому дана еволюція розглядається як засіб опанування даного впливу. Власне, у цьому полягає її базова відмінність, зокрема, від широко застосованої у вітчизняній археології теорії адаптації, яка зосереджена на безпосередній реакції на подібний вплив.

Використання теорії пружності для дослідження відповіді людини на глобальні зміни клімату у первісну добу належить до числа теоретичних здобутків первісної археології 2010-х років. Стосовно кам'яної доби, зокрема, теорія пружності нещодавно була використана саме у описаному вище значенні (зміни еволюційного характеру задля опанування зовнішнього виклику) в контексті відтворення мережі використання сланцевих порід каменя на всесвітньо відомому неолітичному поселенні Чатал-Хуйюк в Туреччині12. Як уявляється, у подібному розумінні теорія пружності може стати у перспективі плідним інструментом дослідження відповіді людини на глобальні зміни клімату у Північно-Західному Причорномор'ї, зокрема, на підвищення рівня Чорного моря на рубежі плейстоцену та голоцену.

Екологічні, культурі, соціальні та історичні наслідки даного процесу є предметом захоплюючих дискусій від 1997 р., коли В. Раєн та У. Пітман запропонували гіпотезу Чорноморського (або Великого Ноєва) Потопу13. Хоча ця гіпотеза стала предметом переважно гострої критики з боку морських геологів, археологів та представників багатьох інших наук протягом наступних років14, деякі її визначальні моменти поширюються у популярній літературі, у засобах масової інформації та знаходять підтримку у дослідницькому співтоваристві15, сприяючи таким чином інтенсифікації багатодисциплінарних польових досліджень в регіоні та фундаментальному перегляду теоретичних рамок інтерпретації різних форм відповіді людини на глобальні зміни клімату у Чорноморському - Середземноморському коридорі на рубежі плейстоцену та голоцену. Так, зокрема, особливості змін клімату, берегової лінії та ландшафту північно-західного степового

Причономор' я, а також специфічні риси способу життя, системи життєзабезпечення та крем'яних індустрій населення даного регіону неодноразово дискутувалися на щорічних конференціях Міжнародного проекту з геологічної кореляції ЮСР 521 «Чорономорсько-

Середземноморський коридор за останні 30 тис. років: зміни рівня моря та людська адаптація» (2006-2010) та його наступника, ЮСР 610 «Від Каспію до Середземного моря: екологічні зміни та відповідь людини на них у Четвертинному періоді» (2013-2017). В результаті була створена узагальнена картина історико-культурного та економічного розвитку населення Північно-Західного Причорномор'я у первісну добу у зв'язку з історією морського басейну16. Саме дана схема стала підґрунтям для визначення окремих явищ та рис поведінки, притаманних пізньопалеолітичному та мезолітичному населенню регіону, як прояв їхньої культурної пружності.

Так, зокрема, подібні риси найяскравіше проявляють себе у тих формах діяльності, що здійснюються повсякденно більшістю людей: у виробництві знарядь праці та у здобуванні харчування.

Стосовно знарядь праці, проявом культурної пружності можна вважати використання геометричних вкладенів носіями царинської та білоліської археологічних культур: в обох випадках ця культурна новація забезпечила виживання даного населення у складній екологічній ситуації дріасу ІІІ - початку пребореального періоду голоцену завдяки максимальній стандартизації й, відповідно, спрощення й інтенсифікації процесу виготовлення мисливського озброєння, що одночасно було й більш ефективним за своїми прицільними якостями й дистанційностю. Це одночасно посприяло зміні орієнтації полювання за рахунок опанування промислу невеликих й нестадних тварин (тура, сайги та ін.).

Дана тенденція, що простежується як у згаданих археологічних культурах, так й у гребениківській й кукрецькій (анетівській) культурних традиціях, існування яких припадає на бореальний період голоцену, також цілком може бути розглянута як прояв культурної пружності, адже дана культурна новація загалом сприяла еволюційному культурному розвитку місцевого населення протягом усього мезоліту.

У такому контексті ознакою пружності культури стає й спроба доместикації тура на поселенні Мирне у Нижньому Подунав'ї, й більш інтенсивне використання в даному мікрорегіоні їжі рослинного походження у бореальному періоді голоцену: дані зміни культурної практики дозволяють місцевому населенню продовжувати свою життєдіяльність в даному регіоні й навіть сприяють підвищенню загального рівня осілості.

Окрім повсякденної діяльності в контексті культурної пружності особливої уваги заслуговують також переселення й опанування нових жилих просторів. Так, зокрема, у випадку Білолісся - переселення з території сусідньої Добруджі, або зустрічний рух царинського й рогалицького населення в пребореалі та гребениківського й кукрекського населення у бореалі також можуть розглядатися як прояви пружності даних культур, адже зміна ареалу їхнього поширення посприяла подальшому розвитку даних культурних явищ.

Згадані зміни людської поведінки стали справжніми каталізаторами еволюції соціо-екологічних систем Північно-Західного Причорномор'я на рубежі плейстоцену та голоцену, адже вони не лише забезпечили просте виживання певного населення (як у випадку культурної адаптації), а й посприяли його переходу до нових етапів розвитку культури, що проявилося відповідно у процесах мезолітизації (на рубежі Дріасу ІІІ - Пребореалу) та неолітизації (у пізньому бореалі та протягом атлантичного періоду голоцену).

З іншого боку, зміни у системі розселення та мобільність представників усіх культурних традицій, що населяли Степове Причорномор'я на рубежі плейстоцену та голоцену, більш доцільно інтерпретувати як суто адаптивні за своїм характером: вони були безпосередньо зумовлені змінами клімату та ландшафту й були цілком достатніми, щоб гарантувати виживання окремих груп населення у нових екологічних умовах, втім, не створюючи нових культурних або історичних явищ. Smyntyna O. Environment in Soviet and Post-Soviet archaeology // Humans and environment: new archaeological perspective for the twenty-first century. - Oxford, 2013. - P. 27-44.

Література