Створення в Німеччині важких польових гаубиць напередодні та під час Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТВОРЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ ВАЖКИХ ПОЛЬОВИХ ГАУБИЦЬ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У статті розглянуто історію створення та основні характеристики німецьких важких польових гаубиць. Основна увага зосереджена на базовій моделі sFH 18. Поряд із тим, проаналізовано спроби створення полегшених варіантів важкої польової гаубиці ^Н 36, sFH 40, sFH 42). Здійснено порівняльний аналіз гаубиці sFH 18 з її основними зарубіжними відповідниками - радянською гаубицею М-10 і американською М1.

Ключові слова: Німеччина, Друга світова війна, артилерія, польова гаубиця.

німецька важка польова гаубиця модель

The article analyzes the history of creation and the main characteristics of the German heavy field howitzers. The main focus is on the base model sFH 18. It also analyzes the attempts of creating lightweight variants of heavy field howitzer (sFH 36, sFH 40 and sFH 42). A comparative analysis of howitzer sFH 18 with its main foreign correspondents - the Soviet howitzer M-10 and the American M1- have been carried out in this work.

Keywords: Germany, Second World War, artillery, field howitzer.

Постановка проблеми та її актуальність. Формуючи структуру артилерійських частин вермахту у 1930-х рр., німецькі військові фахівці послідовно проводили лінію на «гаубизацію» дивізійної артилерії. Саме гаубиці були визнані оптимальним типом артилерійських систем для наступальних дій під час бліцкригу. Основними взірцями стали дві артсистеми: 105-мм легка польова гаубиця leFH 18 і 150-мм важка гаубиця sFH 18. У типовому варіанті артполк піхотної дивізії вермахту мав три дивізіони легких гаубиць і один - важких. Важкі гаубиці застосовувались і у дивізіях інших типів. Вони стали одним з найбільш розповсюджених артилерійських систем вермахту та військ СС у Другій світовій війні. Однак досі у вітчизняній історіографії практично відсутні роботи, присвячені історії створення та удосконалення гаубиці sFH 18.

Аналіз попередніх досліджень. Досвід створення та використання німецьких важких польових гаубиць розглядався, зокрема, у працях Й. Енгельмана [1; 2] Т. Гандера і П. Чемберлена [3].

Мета та завдання дослідження. Дана стаття має на меті дослідити історію створення та розвитку німецьких важких польових гаубиць періоду Другої світової війни, насамперед, sFH 18 та похідних від неї.

Виклад основного матеріалу. Німецькі військові одними з перших у світі гідно оцінили якості важких польових гаубиць. У 1902-1903 рр. в кайзерівській армії сформували перші п'ять дивізіонів 150-мм гаубиць (власне, їх калібр складав 149,1 мм, але в усіх документах вони і їх наступники проходили як «15-см»). На озброєння цих дивізіонів надійшли гаубиці sFH 02. Саме вони й складали основу важкої польової артилерії, яка напередодні Першої світової війни складалась з 25 полків (840 гаубиць sFH 02) [2, р. 3].

У 1913 р. для заміни sFH 02 концерн «Крупп» створив нову 150-мм гаубицю sFH 13. Від попередниці вона відрізнялась збільшеною з 12 до 14 калібрів довжиною ствола, наявністю щита та низкою інших удосконалень. Маса sFH 13 у похідному положенні не перевищувала 3 т, що дозволяло транспортувати її шестикінним запрягом [3, р. 198]. В жовтні 1914 р. sFH 13 дебютували у бою. Під час виробництва гаубицю модернізували: пружинне гальмо відкоту замінили гідравлічним, а згодом - збільшили довжину ствола до 17 калібрів (для підвищення дальності стрільби) і зменшили кількість нарізів (для зниження зносу ствола). Удосконалена гаубиця позначалась sFH 13 lg (langen - «довга»). Загалом виготовили 3409 гаубиць sFH 13 [6, s. 4]. Крім кайзерівської армії, вони постачались Туреччині, а після Першої світової війни потрапили на озброєння армій Бельгії, Нідерландів, Литви та Латвії [7, с. 44].

Версальський мирний договір суттєво обмежив кількість і номенклатуру артсистем (насамперед, великих калібрів), які залишались на озброєнні армії Німеччини. До того ж, заборонялась розробка нових взірців. Питання про відновлення виробництва важких артсистем постало після завершення в лютому 1927 р. роботи в Німеччині Міжсоюзницької контрольної комісії. Пропозиція відновити випуск гаубиць sFH 13 lg була відкинута - військові потребували системи зі значно більшою дальністю стрільби та кутом горизонтального наведення. За наполяганням Відділу озброєнь сухопутних військ конструкторські бюро концернів «Крупп» і «Рейнметал» тісно співпрацювали при створенні нової важкої польової гаубиці, яка отримала позначення 15 cm schwere Feldhaubitze 18 (sFH 18), тобто «15-см важка польова гаубиця зразка 1918 р.» (рік прийняття на озброєння, як і випадку з легкою гаубицею leFH 18, був фальшивим - він мав створити враження, що гаубиця була створена ще до укладення Версальсь- кого договору). Фахівці «Круппа» займались проектуванням ствола. Усі роботи, включаючи проектування, виготовлення дослідних екземплярів та їх випробування, тривали близько трьох років [4, с. 31 - 32].

Важка польова гаубиця sFH 18 мала ствол калібром 149,1 мм і довжиною 4400 мм (29,5 калібрів), без дульного гальма. Ствол складався з труби, кожуха і казенника. Затвор - клиновий горизонтальний. Гальмо відкоту і накатник - гідравлічні. Гальмо відкоту знаходилось в колисці, накатник - над стволом. Підйомний механізм - гвинтовий, урівноважувальний - пружинний (складався з двох колонок) [4, с. 31 - 32].

Значно довший, ніж у sFH 13, ствол нової гаубиці забезпечував снарядові максимальну початкову швидкість 520 м/с. Дальність стрільби сягала 13 300 м (для sFH 13 вона не перевищувала 8800 м).

Лафет із розсувними станинами коробчастого перерізу був уніфікований з лафетом 105-мм гармати К 18. Він забезпечував кут горизонтального наведення 60° (замість 5° для sFH 13). Діапазон кутів вертикального наведення становив від 0° до +45°. В екстрених випадках допускалось ведення вогню зі зведеними станинами, але максимальний кут піднесення при цьому не перевищував +15°, а кут горизонтального наведення складав 6° [8, s. 7-8].

Платою за поліпшення вогневих характеристик sFH 18 стало значне зростання її маси порівняно із попередницею. Для економії маси довелось навіть відмовитись від щита: передбачалось, що 150-мм гаубиці будуть вести вогонь прямою наводкою з відкритих вогневих позицій лише у виняткових випадках. Але це мало допомогло. Маса системи в похідному положенні перевищувала 6 тонн - удвічі більше, ніж у sFH 13. Тому кінною тягою sFH 18 могла транспортуватись тільки роздільно. Ствол за допомогою ручної лебідки знімався з лафета і поміщався на двовісний ствольний візок, сполучений з передком.

Механічною тягою гаубиця транспортувалась одним напівгусеничним тягачем. Процес приведення у похідне положення значно спрощувався: слід було лише зняти сошники зі станин, звести станини, підняти їх на передок і відтягнути ствол у похідне положення. Все це займало 3-4 хвилини. Як і багато інших німецьких артсистем, sFH 18 комплектувалась різними колесами для кінної та механічної тяги: у першому випадку використовувались колеса діаметром 1300 мм із сталевими шинами, у другому - діаметром 1230 мм із суцільними гумовими шинами [2, р. 21].

Серійне виробництво гаубиць sFH 18 почалось наприкінці 1933 р. і тривало аж до поразки Німеччини у Другій світовій війні. Спочатку його здійснював концерн «Рейнметал-Борзіг» на заводі у Дюссельдорфі. Частина стволів надходила з заводу «Крупп». Згодом складання sFH 18 налагодили на заводах «Шпреєверк» (Берлін-Шпандау), МАН (Аугсбург) і «Дьорріс-Фюлльнер» (Бад-Вармбрунн). Уже під час Другої світової війни виробництво таких гаубиць освоїв завод «Шкода» (м. Дубніце-над-Вагем, Словаччина) [1, р. 47].

Дані про точну кількість гаубиць sFH 18, випущених у 1933 - 1945 рр., в опублікованих джерелах відсутні. Вважається, що до початку Другої світової війни вермахт отримав близько двох тисяч таких артсистем, а темп випуску досягав 30 одиниць на місяць. Після початку війни обсяги виробництва зросли, однак досягти наміченого темпу випуску 300 одиниць на місяць не вдалось. У вересні-грудні 1939 р. виготовили 190 sFH 18, 1940 р. - 580, 1941-го - 516, 1942- го - 636, 1943-го - 758. У 1944 р. було досягнуто рекордних показників випуску важких польових гаубиць - 2295 одиниць, а 1945 року виготовили 401 sFH 18. Таким чином, загальний обсяг виробництва sFH 18 склав приблизно 7,5 тисяч одиниць [1, р. 47].

Гаубиця sFH 18М стала першою німецькою артилерійською системою, в боєкомплект якої увійшов активно-реактивний снаряд. Цей снаряд - 15 ст R Gr - важив 45,25 кг, а дальність стрільби ним сягала 19 000 м [4, c. 32]. Завдяки цьому гаубиця набула здатності уражати цілі на відстанях, раніше досяжних лише для 105-мм гармат К 18. Це зумовило прийнято рішення про припинення виробництва гармат К 18, хоча самі активно-реактивні снаряди були ще дуже недосконалими - наприклад, розсіювання снарядів на максимальній дальності стрільби сягало 1250 м [10, р. 75].

Серйозним недоліком гаубиці sFH 18 була її маса, що суттєво обмежувало мобільність дивізійної артилерії - в артполках піхотних дивізій вермахту використовувалась виключно кінна тяга. Тому ще у 1935 р. за вказівкою Відділу озброєнь сухопутних військ фірми «Крупп» і «Рейнметал» розпочали проектування полегшеної 150-мм гаубиці, яка мала транспортуватись одним шестикінним запрягом. Нова гаубиця - 15 cm schwere Feldhaubitze 36 (sFH 36), мала вкорочений на 890 мм ствол із дульним гальмом, а в конструкції лафета застосовували легкі сплави. Масу гаубиці вдалось знизити до прийнятної величини - 3500 кг, але максимальна дальність стрільби також дещо знизилась (до 12 500 м). Прототип sFH 36 був готовий у 1938 р., а наступного року почалось дрібносерійне виробництво. Однак вже у 1941 р. його припинили через дефіцит легких сплавів, вкрай потрібних для авіаційної промисловості [9, р. 28].

У 1938 р. «Крупп» і «Рейнметал» почали розробку ще одного варіанту 150- мм гаубиці, призначеного на цей раз виключно для транспортування механічною тягою. Конструкторам вдалось, подовживши ствол на 3 калібри, збільшити дальність стрільби до 15 675 м. Суттєво був збільшений і кут піднесення - до +70°. Дослідний екземпляр гаубиці 15 cm schwere Feldhaubitze 40 (sFH 40) був готовий у тому ж 1938 р. Але рішення про його впровадження у виробництво було заблоковане Верховним командуванням вермахту, яке вимагало у першу чергу збільшення випуску артилерійських систем, що вже знаходились у виробництві. Зрештою, у 1940 р. роботи зі створення sFH 40 були припинені [3, р. 200].

Щоб використати підготовлений запас вузлів, у 1942 р. невелику кількість стволів sFH 40, виготовлених заводом «Крупп» в Ессені, наклали на лафети гаубиць sFH 18. Такий «гібрид» отримав позначення sFH 18/40, яке пізніше змінили на sFH 42. Гаубиця виявилась не надто вдалою: порівняно із sFH 40 зменшився кут піднесення, а отже - можливість ведення вогню на короткі відстані; максимальна дальність стрільби теж дещо знизилась. До того ж, вартість гаубиці зросла на 50%

порівняно з sFH 18 - до 60 тис. рейхсмарок замість 40 тис. Тому випуск sFH 42 обмежився лише 46 одиницями [1, р. 21]. Таким чином, усі зусилля фахівців фірм «Крупп» і «Рейнметал» з удосконалення 150-мм гаубиць виявились марними. Аж до кінця війни основними типами таких артсистем у вермахті та військах СС залишались sFH 18 і sFH 18М.

Таблиця 1

Тактико-технічні характеристики німецьких 150-мм гаубиць