Діалог як елемент міської культури постклістенових Атен

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діалог як елемент міської культури постклістенових атен

Василь Мацьків

У статті аналізується розвиток соціальної структури Атен від Мікенської доби до кінця VI ст. до н.е. Автор виокремлює основні етапи та принципи цього розвитку: dysnomia, еипотіа, isonomia. Він стверджує, що зародження діалогу як загальносуспільного явища, та почасти як жанру, в Атенах стає можливим після проведення Клістеномреформ на основі принципу ісономії (повної політичної рівності).

Ключові слова: діалог, ієрархія, геометрична рівність, арифметична рівність, Атени. атен мікенський ісономія

В статье анализируется развитие социальной структуры Афин от микенской эпохи до конца VIв. до н.э. Автор выделяет основные этапы и принципы этого развития: dysnomia, еunomia, isonomia. Он утверждает, что зарождение диалога как всеобщего общественного явления, и отчасти как жанра, в Афинах становится возможным после проведения Клисфеном реформ на основе принципа исономии (полного политического равенства).

Ключевые слова: диалог, иерархия, геометрическая равенство, арифметическая равенство, Афины.

Keywords: dialogue, hierarchy, geometrical equality, arithmetical equality, Athens.

«Грубо рот їй затулили, Щоб не прорвались із нього На своїх - слова лихі» Есхіл. Агамемнон

Коли, в першій частині Есхілової трилогії Орестея, незворушний Агамемнон веде на вівтар власну доньку Іфігенію, віддаючи її на офіру всевладній богині, слуги, отримуючи знак, підступають до переляканої дівчини, беруть під руки та, насамперед, затуляють рота. В зображуваній ситуації передається релігійний аспект сили промовленого слова, страху перед ним , який для давніх греків ніколи не втрачав своєї актуальності. А втім, в час написання цієї трагедії (близько 458 року до н.е.), до свого найвищого розквіту підступає політичний аспект того ж явища, маєстатно проявлений в демократії тогочасних Атен. Перед нами, в певному сенсі, два пункти, причому не початковий і не кінцевий, довгого поступу від вертикального logosдо dialogos,складного поступу вивільнення слова від імперативності та упокореності, що притаманна будь-якій вищій ланці ієрархії в стосунку з нижчою, до рівності (isonomia),до спільного пошуку вирішення практичних чи теоретичних проблем, спільного пошуку істини.

В цьому дослідженні ми прагнемо, насамперед, хоча б в абрисі пройтися точками зазначеного поступу, вказавши на основні принципи їх вгрунтування та подальшого розпаду, а зрештою, намагатимемось окреслити ще одну. Йдеться про спробу показати на прикладі Атен, що сама можливість виникнення діалогу як загальносуспільного явища та почасти як жанрубула вкорінена в соціальній структурі античного міста, а точніше, в тих змінах цієї структури, які невпинно відбувалися з VIIIстоліття до н. е. Водночас, ми не полишатимемо поза увагою стосунки поміж тогочасним містом та селом.

Зазначене вище VIIIстоліття до н. е. унікальне для грецької цивілізації, адже тоді постають дві фундаментальні для цього світу, а можливо і для всього Заходу, речі: епос Гомера та незнаний до цього моменту тип соціальної і політичної організації - поліс . Це час оформлення нової грецької писемності, нового мислення та постійно зростаючого інтересу греків до власної історії [Суриков 2017: сс. 138-139]. Творчість Гомера повністю вдовольняла цей інтерес, повставши після так званих «темних часів» , вона зверталась до доби героїчного минулого, до мікенської цивілізації, котра була віддалена від нього щонайменше на 400-500 років. Наразі, нас цікавить соціальний лад доби, описуваної поетом.

Як зазначає професор М. К. Соневицький в першому томі «Історії античної літератури» [Соневицький 1970], соціальні стосунки часу мікенської цивілізації в Гомеровому епосі передаються через призму VIIIстоліття до н. е., в якому, на переконання дослідника, жив поет, позаяк наявні в його творах анахронізми, починаючи від залізної зброї (Іл., IV, 123; VII, 142; Од., XXI, 81,97), обряду поховання через спалення (Іл., І, 52) чи жертви богині Атені (Іл, VI, 273, 297-303) та, завершуючи вибудовою монархічної системи, засвідчують це. Одначе в цілому епічна поезія Гомера фіксує вельми умовну монархію, де, наприклад, Агамемнон, хоч і є анаксом і навіть basileutatos,тобто царем царів («найбільшим державцем» в українському перекладі М. Хомичевського [Гомер 2006: IX, 69, с. 67]), якому підкоряються інші царі, а втім сила його влади дуже відділена від сили мінойського чи мікенського царя. Зазначена влада радше схожа на сучасну Гомерові аристократію, щойно розпочавшу свій порух до зміцнення [Соневицький 1970: сс. 124-140]. Але про це згодом.

Результати надані археологією (відкриття Г Шліманом Мікен і А. Евансом Кносського палацу) та дешифровані М. Вентрісом в середині ХХ століття таблички з лінійним письмом В (знайдені А. Евансом на Криті та К. Блеґеном в Пілосі) привідкрили світ мінойської та мікенської (ахейської) цивілізації. Щодо палаців Криту та Мікен, то їх планування в загальних рисах було схоже, проте вони разюче відрізнялися своїми розмірами [Wright2006: р. 8], останні були значно меншими. До того ж, ахейські палаци мали досить потужні укріплення та входили в межі міста, чого їх старші прототипи були абсолютно позбавлені [Суриков 2017: с. 44].

На табличках з лінійним письмом В, віднайдених в архівах палаців, містився вражаючий за своєю ретельністю опис господарських справ (податки, борги, кількість знарядь праці, рабів, провізії тощо) та багато термінів з назвами місцевостей, імен та титулів [Finley1957: р. 134]. Перед нами постали терміни, що позначали соціальний і політичний статус місцевих жителів, а заразом з цим дві проблеми: по-перше, специфіка лінійного письма надає можливість широкого тлумачення ледь не кожного складу; по-друге, залишається незрозумілим принцип наповнення змістом цих термінів. Одне з рішень як першої, так і другої проблеми фактично віднайдене зусиллями самого М. Вентріса, адже його відкриття показало, що мовою лінійного письма В є один з діалектів старогрецької [Finley1957: 128], а відтак можна було віднаходити подібні слова чи корені в більш пізній грецькій. Здається, саме в такий спосіб встановлено, що очолював палац цар - ванакс, або ванака(wa-na-ka) відомий нам з пізньої грецької після втрати дігамми як анакс (anax),зокрема в ІліадіГомера. Щоправда, від початку навіть сила його влади та функції не були очевидними, лишень співставлення табличок з Криту, Пілосу та інших місць дало змогу побачити натяки на його політичну, економічну, релігійну, військову та адміністративну функції [Вернан 1988: 42; Shelmerdine2008: 292-293]. До того ж в Іліаді (II, 97; 101-108; IX, 98-99) містилися вказівки на божественне походження влади анакса, яке в час написання поеми були вже радше рудиментом.

Воднораз виявились певні недоліки цього способу, адже слово цар в грецькій мові має принаймні ще один синонім, а саме басілевс (basileus), відповідником якого в лінійному письмі В є слово квасіреу(qa-si-re-u) [Palaima2006: 53-54], а це, зовсім не синонімом до ванака. З'ясувати це вдалось за допомогою інформації, наявної власне на табличках. Мова йде про кількість земель, що були у володінні певного жителя. Виходячи з цього показника, другою особою після царя визнавався лавагет, або лавагерт (la-wa-ge(r)-tas) провідник народу або війська [Shelmerdine2008: 294]. Далі йшли військова та релігійна знать (таластаї, гекветаї,раваката), писарі, безліч інших чиновників та наглядачів, функції та роль деяких із них досі не встановлені, аж до ремісників, селян та рабів (do-e-ro). А от роль басилевса була значно скромнішою, він - наглядач за селами, що оточували палац [Palaima2006: 54], або своєрідний бригадир, головний в групі працівників [Shelmerdine2008: 294], перша і єдина владна особа поза межами палацу.

Отже, суспільне життя мінойської та мікенською цивілізації було згуртоване навколо палацу, який увібрав в себе релігійну, політичну, військову, економічну, адміністративну функції. Очолює палац - цар (ванака), посланець бога на землі, який тримає ці функції під своїм контролем, вертикально делегуючи їх через добре організований багаторівневий апарат чиновників. Це тип автократичної монархії, в якому чітко визначені щаблі ієрархічної владної структури (від царя до раба) зумовлюють створення стану усталеної нерівності, замкненості спілкування в межах «наказу» вищої ланки до нижчої, та «покори» останньої.

В XII столітті до н.е. цей лад знищується чи то з причин навали дорійських племен, чи то від переобтяження власної системи чиновниками, так званий, «колапс палацового адміністрування» [Shelmerdine 2008: 294]. Настають «темні часи», які зазвичай в науковій літературі XX століття зображувалися добою культурної деградації та цілковитого занепаду. Зрештою, в наш час оцінки цього періоду значно обережніші. В кожному разі, полишаючи поза увагою загальну дискусію з цього приводу, зауважимо вельми значущий момент: для Атен X-IX століть до н.е. цей період був не таким вже й «темним», адже саме тоді вони вперше стають центром ахейської культури. А спричинено це тим, що Аттиці вдалось уникнути навали дорійців [Соневицький 1970: 51; Суриков 2017: 85], або, якщо причини занепаду були іншими, можливо, саме через свою провінційність, оскільки до цього центрами ахейської цивілізації були Мікени, Т ірінф і Пілос, їм вдалось вціліти, розпочавши свій історичний поступ.

Через недостатню інформацію про Атени періоду мікенської цивілізації, нам довелось зобразили узагальнену соціальну структуру її центрів, попередньо припускаючи, що приблизно в такий самий спосіб було влаштоване місто (на той час дуже умовна назва), яке є предметом нашого розгляду. Принаймні, про це можуть засвідчувати дві речі: по-перше, наявність в ту добу палацу, на тому місці, де потім постав Акрополь [Суриков 2017: 85]; по-друге, в загальних рисах досить подібний до інших міст подальший політичний та соціальний розвиток, який увінчався появою полісів.

Цей розвиток позначився постійним зменшенням сили царської влади. Про могутність мікенського ванака вже не було й мови, радше певний час дійсності відповідали зображувані Гомером басилевси, якщо полишити осторонь Агамемнона. А втім в Атенах і ця посада дуже стрімко знецінювалась, втрачаючи свої попередні функції. Аристотель описував це наступним чином: «.. .керували посадові особи спочатку пожиттєво, а потім протягом десяти років. Найважливішими і першими за часом з посад були басилевс, полемарх та архонт. З них першою була посада басилевса, успадкована від батьків. Другою до неї доєдналась посада полемарха, позаяк деякі з царів виявились слабкими у військових справах.Останньою з'являється посада архонта» [Аристотель 1937: ІІ, гл. 2-3]. Поява полемарха стала показником початку виходу на провідні ролі стану військової аристократії, а інститут архонтів - початком встановлення системи виборів, що докорінно змінили політичний ландшафт античності, адже пізніше, коли архонта стали обирати кожного року, як зазначав Ж.-П. Вернан саме «.виборна система.дала нову концепцію влади: arche щорічно встановлювалось в результаті рішення зборів, виборів, що включали в себе боротьбу думок та дискусію» [Вернан 1988: 62]. Це вже була влада принципово іншого типу.

Щоправда, останнє сталося в VII столітті до н.е. і навіть в такому вигляді не забезпечувало достеменної «боротьби думок» і рівності не в межах окремого стану, а бодай в просторі жителів полісу Цьому перешкоджала монополія родової знаті на землеволодіння, котра забезпечувала: по-перше, економічну спроможність на озброєння (в свою чергу породжуючи іншу монополію - військової сили зазначеного стану, виняткового права на носіння зброї); по-друге, повноправність міського жителя (себто того, хто володіє землею). Тогочасний поліс - це місто, де діє станове право міської військової аристократії. Одначе він є лише її владним центром, фактично місцем зібрання родів, позаяк в свої переважній більшості вони жили поза межами полісу, у родових фортецях, які будувались на належних їм землях, де мали свої приватні збройні формування [Вебер 1994: 334-335; 372].

Певна річ, що в таких обставинах простий народ, зокрема селяни, не мав жодних політичних прав, адже озброєна знать на максимально невигідних умовах надавала землі в користування неозброєної маси (гектемори та фети платили шосту частину врожаїв), або гроші під заставу тіла. Така ситуація зумовлювала накопичення боргів, а неспроможність їх віддати - продаж власних дітей, або й потрапляння в рабство для цілих родин [Аристотель 1937: ІІ, гл.2; Плутарх 1994: гл.13, с. 99].

Регламентована ієрархічна нерівність мікенського періоду змінилась на фактично нерегламентовану нерівність станового права міської аристократії, котрій дозволялось фактично все. За заувагою Плутарха: «нерівність між бідними та багатими дійшла тоді.. .до найвищої точки.» [Плутарх 1994: гл.13, с. 99]. Головним принципом цього періоду була дісномія (^потіа), угрунтована повноправністю одного стану і відсутністю прав у іншого. Сила слова за таких умов замикалась в межах стану родової знаті, повсякчас залишаючись при виході з нього «наказом». В кожному разі, його роль, коли, зрештою, стан боржників опинився в настільки скрутному становищі, що розпочав протистояння проти стану кредиторів, невпинно зростала серед народу. На наш погляд, окрім територіальної ознаки, саме це дозволило в кінці VII століття до н.е. утворити об'єднання, котрі боролися за демократичний, олігархічний чи інший лад, себто партії діакріїв, педіеїв та параліїв (паралів).

Довготривалий конфлікт знаті та народу на короткий термін вдалось погамувати лишень Солону, провівши свої знамениті реформи на початку VI століття до н.е. Основною метою, очевидячки, було подолання цих чвар, котре вбачалося₇в знаменитому Солоновому вислові, що «рівноправ'я не продукує війни », щоправда, кожен з ворожих таборів зрозумів це по-

своєму: «перші очікували рівноправ'я за знатністю та відважністю, другі - рівноправ'я за мірою та числом» [Плутарх 1994: гл.14, с. 99]. Зрештою, Солон, шукаючи балансу, частково почув обидві сторони, надавши власного розуміння поняттю рівності.

З одного боку, він встановлює нові закони, звільняючи найбідніші верстви населення від рабства за борги (заборонив давати гроші в борг під заставу тіла і пробачив борги, або зменшив їх відсоток), делегуючи їм певні політичні права; з іншого боку, поділивши жителів на 4 класи (Пентакосіомедімни, гіппії, зевгіти та фети), відповідно до майнових доходів, він бажав «залишити всі вищі посади за багатими, як це було раніше, а до інших посад, до яких простий народ раніше не був причетний, допустити і його» [Плутарх 1994: гл.18, с. 103]. Одначе останній клас, фети, отримавши доступ до суду та народного зібрання, не мав права обіймати жодну політичну посаду [Аристотель 1937: ІІ, гл.2; Плутарх 1994: гл.18, с. 103]. Ба більше, через відсутність нового поділу землі, вони не могли забезпечити себе зброєю, тому не несли службу в армії [Соневицький 1970: 316-317]. У такий спосіб, йшлося лише про розширення прав для населення, залучення більш широкого кола людей до військової служби і керівництва певними посадами, але не про загальну політичну рівність. Закон все ще залишався в руках військової знаті.

Либонь, саме це стало одною з вагомих підстав для багатьох дослідників, зокрема Г Властоса, стверджувати, що Солонове бачення нового політичного ладу було побудоване не на принципі ісономії, яка передбачала повну політичну рівність громадян, а, натомість, на принципі евномії. В зверненні до атенців Солон пише:

Тож сповістити афінян про це наказав мені розум,- Як найчисленніших бід місту безправство (Dysnomia) завдасть;

А доброправство (еипотіа) якраз надає розпорядку й звичаю, Позабиває лихих в пута й кайдани міцні [Білецький 1968: с. 137].'

Таким чином, з контексту очевидно, що дісномія та евномія є протилежностями. Цей момент, на жаль, зігноровується в поданому перекладі В. Державина, оскільки використані «безправство» та «доброправство», окрім певної штучності для того часу, позбавлені такого чіткого розгалуження. А втім воно основоположне, тому евномія більш слушно було б перекладати як правильний лад, законослухняність, закон і порядок [Andrewes 1938: 89; Lambardmi 2013: 395], що протистоїть дісномії, себто неправильного ладу, незаконослухняності, беззаконню. І попри те, що евномія була пошуком певного балансу сил в політичному режимі, балансу між класами, вон₉а передбачала тільки пропорційну (геометричну), а не арифметичну рівність [ЬатЬаМіш 2013: 395-396; Вернан 1988: 114], чи «градацію політичних привілегій» [Уіаїзк« 1953: 351]. В кожному разі, евномія була першим кроком

до встановлення «раціонального права».

Ж.-П. Вернан писав: «З моменту, коли місто стало орієнтуватися на громадську площу як на центр, воно стає полісом уже в повному сенсі слова» [Вернан 1988: 68]. Сама особистість Солона, як нам здається, якомога більше сприяла перенесенню протистояння з поля бою на площу для обговорень. Принаймні, зі свідчень Плутарха дізнаємося, що на відміну від Лікурга, який провадив реформи в Спарті через насильство, він намагався йти шляхом переконання [Плутарх 1994: гл.16, с. 102], а отже діяв через слово. І в «Атенській політеї» Аристотель згадує цікаву деталь, мовляв, Солон зумисне писав закони суперечливими, задля того, аби виникали дискусії, через які б й приймались важливі рішення [Аристотель 1937: ІІ, гл. 9.2], щоправда, сам він вважав цю версію хибною. Цьому ж сприяли деякі його закони. До прикладу, закон про скасування позбавлення свободи людини з економічних причин, на наше переконання, повністю змінював політичну реальність Атен, давав змогу переосмислити поняття громадянина міста, відкриваючи шлях до принципу ісономії, заразом і вивільнення слова від все ще актуальної ієрархічної системи. А втім сприяти чомусь, чи відкрити до цього шлях, зовсім не означає, що суголосним і своєчасним буде відгук від тих, для кого це робиться. Тому, перш ніж в кінці VI століття до н.е. Клістену почасти вдалось втілити в життя принцип ісономії, більше ніж пів століття опісля від'їзду Солона Атени продовжували перебувати в стані сутолоки трьох партій, протистояння бідних та багатих, боротьби з тиранією Пісістатидів та її подальшими наслідками.

В кожному разі, той імпульс, який дав Солон, наділивши певними правами найнижчі верстви населення, не минув для них намарно. Насамперед, спонукавши до бажання розширити ці права, а в ідеалі - вирівняти їх. Саме тому Клістен, аби залучити народ на свій бік в протистоянні з Ісагором, обіцяв «надати народній масі політичні права» [Аристотель 1937: ІІ, гл.20]. Саме в колах цієї народної маси з'явилася візія ісономії , повної політичної рівності, яка зреалізовується в руках Клістена, стаючи основним принципом його реформ.

Відтак під орудою зазначеного принципу починається перебудова соціально-політичного ладу, докорінна перебудова полісу. Насамперед, знищується попередня родова організація, в якій чотири старі філи контролювались родами. Натомість створюється десять нових філ, в кожну з яких входили по три тритії. Одна тритрія залучала в філу діакріїв, інша - педіеїв, третя - параліїв. У такий спосіб Клістен прагнув перемішати населення, землі та типи діяльності, задля включення більшої частини жителів різних соціальних станів до керівництва містом-державою, перерозподілу земель. Тепер люди стали прив'язаними територіально,географічно, себто до демів, а не до родів як це було раніше [Аристотель 1937: ІІ, гл.21; Вернан 1988: 121-125]. До політичного процесу залучаються навіть фети. Водночас, слід зауважити, що становий поділ нікуди не подівся, але делеговані всім станам політичні права зробили громадян рівними.

Отже, ісономія, котрою керувався Клістен, це вимога повної політичної рівності перед законом, що йшла від найбідніших верств населення, відмова від монополії закону в руках знаті [Vlastos1953: 355-356]. Вона є принципом нового ладу, який вперше будувався не на ієрархії, а на повній арифметичній рівності [Lambardini2013: 413]. Поліс перебудовувався, максимально вцентровуючись на Агору.

І тільки за таких обставин logosгоризонталізується, відкриваючи шлях до виникнення та встановлення діалогу як загальносуспільного явища. Явища формотворчого і фундаментального для подальшого розвитку полісу і зміцнення та підтримування в ньому демократії.

З іншого боку, фактично все, про що нами мовилось попередньо, стосується жителів тогочасних міст. Зрештою, щодо життя античного села відомо не так вже й багато, одначе як пише М. Вебер: «безправність сільських жителів як в античності, так і в середньовіччі - беззаперечна» [Вебер 1994: 378]. Тому діалог слід розглядати як загальноміське явище, як елемент міської культури.

А втім, можна припустити, що ісономія стала засадничим принципом, не тільки для діалогу в такому розумінні, а й принципом, що зробив можливим виникнення діалогу як жанру. Почасти реформи Солона, одначе значно в більшій мірі Клістена, спонукали до переосмислення ролі та ваги окремої людини в політичному житті полісу, її виокремлення як індивіда. Дещо подібні процеси відбувалися і в тогочасній літературі. Якщо в другій половині VI століття до н.е. і на початку V століття до н.е. домінує хорова лірика, то в першій третині Vстоліття до н. е. починається розквіт трагедії, в якій значно зростає роль окремого актора [Соневицький 1977: 11-14]. А введення Есхілом другого актора встановлювало умовну діалогічність, яка подеколи отримувала риси повної діалогічності, як от на суді Ореста в Евменідах [Есхіл 1990: 580-915, 287-298] і могла відображати соціальну реальність його часу Щодо повної діалогічності, то в творчості Софокла та Евріпіда з введенням ще більшого числа акторів, це тільки посилювалось. Одначе така постановка питання потребує окремого дослідження, адже діалог як жанр оформлюється, а осмислюється й поготів, значно пізніше.

Отже, шлях від вертикального logosдо dialogosзнаменує собою відхід від імперативної ієрархічної соціальної структури міста (палацу) до принципово нового ладу, побудованого на арифметичній рівності містян. Відтак, коли принцип ісономії зреалізовується, стаючи керівним для реформ

Клістена, logosстає горизонтальним. У такий спосіб з'являється можливість виникнення діалогу як явища, яке характеризує спілкування поміж собою політично (не станово) рівних людей, їх спільний пошук істини. А позаяк тогочасні сільські жителі фактично безправні, діалог в такому визначенні замикається в межах міста-полісу, стаючи складовою саме міської культури.

ПРИМІТКИ

Зауважимо, що трагедія роду Пелопідів, за однією з версій міту, почалась з підступного вбивства і вимовленого в його процесі прокляття, коли батько Атрея Пелопс, здобувши Гіпподамію, скинув зі скелі слугу Міртіла, який хитрістю допоміг йому перемогти в агоні на колісницях її батька Еномая. адаючи, той встиг проклясти всіх нащадків Пелопса.

Під епосом Гомера розуміємо гуртом Іліаду та Одіссею, полишаючи осторонь дискусії про те, чи були вони написані в одне століття, чи що Гомеру належить лише один з творів тощо. Для нас важливий сам факт їх наявності, який зазвичай узагальнюється цими словами.

До слова, С. П. Шевцов у епосі Гомера (стаття «Парадокс «Илиады»: взгляд на философские основания Гомера» [Шевцов 2020], з якою з ласки автора я мав нагоду ознайомитись ще до публікації), а Ж.-П. Вернан у появі полісу («Походження давньогрецької думки»[Вернан 1988]) вбачають зародження філософії.

Позначення цього періоду назвою «темні часи» є найуживанішим. Одначе в сучасних дослідницьких пошуках використовується вкрай обережно, адже нові археологічні відкриття докорінно змінюють уявлення про цю добу І. Є. Суріков [Суриков 2017: 73-82] подає цікаві відомості з цього приводу, вказує нові назви та деяку англомовну літературу Зрештою, ми все ж послуговуємось назвою «темні часи» з міркувань зручності, скільки іншої загальновизнаної назви поки що немає.

Михайло Климентійович Соневицький (1892-1975) - визначний український класичний філолог, історик античної літератури та перекладач. Випускник Віденського університету (в 1923 році захищає дисертацію на ступінь доктора філософії на тему «Граматичні конструкції adsensumу Ціцерона»). Професор в Греко-Католицькії Богословської Академії (19341944) і Львівському Університеті (1939-1941), а згодом філософічно- гуманістичного факультету Українського католицького університету ім. св. Климента Папи, зреорганізуваного Кардиналом Йосип Сліпим. Перекладав з давньогрецької, працюючи над творами Платона, Геродота та Ксенофонта (зберігся лише «Анабазис» [Соневицький 1986], інше - знищене в горнилі Другої світової війни). З античних перекладів збереглися уривки з Архілоха, Сапфо, Піндара та інших тогочасних поетів, розташовані в монументальному двотомнику «Історія античної літератури»

[Соневицький 1970; 1977].

Див. грец. текст [Homer 1920: ІХ, 69].

7 Див. грец. текст [20, Sol. 14.2].

Див. грец. текст, наприклад, за виданням [Greekelegiacpoetry 1999: Fr. 4,

I¹⁴].

Про розрізнення поміж арифметичним та геометричним типом рівності у греків дивитись [Harvey1965: 103-104].

Про розвиток і формування поняття ісономії дивитись статті Г Властоса [Vlastos1953] та Дж. Ламбардіні [Lambardini2013].

Список використаної літератури

1. Білецький, О. (1968) Антична література: Хрестоматія. Київ: Радянська школа, сс. 137-138.

2. Гомер. (2006) Іліада / пер. із старогр. Б. Тен; вступ. ст. А. Білецький; Ін-т л- ри ім. Т. Г Шевченка НАН України. Харків: Фоліо, 414 с.

3. Гомер. (2001) Одіссея / пер. із старогр. Б. Тен. Харків: Фоліо, 547 с.

4. Есхіл. (1990) Трагедії / Перекл. з давньогр. А. Содомори та Б. Тена. Київ: Дніпро, 318 с.

5. Ксенофонт. (1986) Анабазис / Перекл. із старогр. мови М. К. Соневицький. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто: Наукове товариство ім.Шевченка, 237 с.

6. Соневицький, М. (1970) Історія грецької літератури. Рим: УКУ ім. св. Климентія Папи, Т. 1, 682 с.

7. Соневицький, М. Історія грецької літератури. Рим: УКУ ім. св. Климентія Папи, 1977, Т 2, 386 с.

8. Аристотель. (1937) Афинская полития. 2 изд. / пер. с древнегреч. С. И. Радцига. Москва: Соцэкгиз, 255 с.

9. Вебер, М. (1994) Город.Избранное. Образ общества. Москва: Юрист, сс. 309 - 446.

10. Вернан, Ж.-П. (1988) Происхождение древнегреческой мысли/ Пер. с фр. / Общ. ред. Ф. Кессиди, А. Юшкевича; Послесл. Ф. Кессиди. Москва: Прогресс, 224 с.

11. Плутарх. (1994) Сравнительные жизнеописания в 2 томах. Том 1. / Изд. подгот. С. Аверинцев, М. Гаспаров, С. Маркиш. Москва: Наука, сс. 93113.

12. Суриков, И. (2017) «Молчат гробницы?» Археология античной Греции. Москва: Изд. дом ЯСК, 216 с.

13. Шевцов, С. (2020) Парадокс «Илиады»: взгляд на философские основания Гомера. в: КХОЛН.Философское антиковедение и классическая традиция. Т. 14. Вып. 1, сс. 104-141.

14. Andrewes, A. (1938) Eunomia. in: The Classical Quarterly, Vol. 32, No. 2, pp.

15. 89-102.

16. Finley, M. I. (1957) The Mycenaean Tablets and Economic History. in: The Economic History Review. New Series, Vol. 10, No. 1, pp. 128-141. Harvey, F. D. (1965) Two Kinds of Equality. in: Classica et mediaevalia. Vol. 26, pp. 103-104.

17. Homer (1920) Homeri Opera in five volumes/ David B. Monro and Thomas W. Allen. Oxford: Oxford Univiversity Press, 1920. Retrieved April 15, 2019, from http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus:text: 1999. 01.0133

18. Greek elegiac poetry: from the seventh to the fifth centuries B.C. (1999) Edited and translated by Douglas E. Gerber. Cambridge, MA: Harvard University Press, , P. 114.

19. Lambardini J. (2013) «Isonomia» and the public sphere in democratic Athens.

20. in: History of Political Thought. Vol. 34, No. 3, pp. 393-420.

21. Palaima, Th. G (2006) Wanaks and related power terms in Mycenaean and Later Greek. in: Ancient Greece: From the Mycenaean Palaces to the Age of Homer. ed. Sigrid Deger-Jalkotzy, Irene S. Lemos, Edinburgh, Edinburgh University Press, pp. 53-72.

22. Plutarch. (1914) Plutarch's Lives. with an English Translation by Bernadotte Perrin. Cambridge, MA. Harvard University Press, London. William Heinemann Ltd. Retrieved April 2, 2019, from http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc = Perseus%3Atext%3A2008.0 1 . 0073%3Achapter%3D 14%3Asection%3D2 Shelmerdine, C. W. (2008) Mycenaean States: Economy and Administration/

23. W. Shelmerdine, J. Bennet. in: The Cambridge companion to the Aegean Bronze Age, Cambridge, 33. 289-306.

24. Vlastos , G (1953) Isonomia. in: The American Journal of Philology. Vol. 74, No. 4, pp. 337-366.

25. Wright, J. C. (2006) The formation of the Mycenaean palace. in: Ancient Greece: From the Mycenaean Palaces to the Age of Homer, ed. Sigrid Deger- Jalkotzy, Irene S. Lemos, Edinburgh, Edinburgh University Press, pp. 7-53.

Размещено на Allbest.ru