Екологічна історія дописемної доби: актуальні питання сучасних досліджень

Одною з виразних тенденцій сучасного етапу розвитку світової історичної науки стала ревізія методології історичного пізнання, що обумовила новий оберт пошуків моделей інтерпретації історико-культурних феноменів. Перегляд підходів, теорій та методів, що відбувається на рубежі століть, позначився на усіх царинах історичної науки, включаючи комплекс історичних наук та субдисциплін, центральне місце у предметному полі котрих посідають події додержавної доби та їхня всебічна інтерпретація.

Традиційні для європейської історичної науки другої половини ХХ ст. позитивістський, модерністський, структуралістський та інші підходи до відтворення культурно-історичних, соціально-економічних, господарсько-побутових, етнокультурних та інших процесів далекої минувшини засвідчили свій фундаментальний пізнавальний потенціал для розв'язання багатьох важливих конкретних питань історичної дописемної доби. Втім, вони поступово перестають задовольняти потреби сучасної допитливої генерації істориків, котрі ставлять завдання не лише відтворити події, а й пояснити їхні причинно- наслідкові зв'язки, реконструювати повсякденність як форму історичного буття людини дописемної доби. Інколи можна спостерігати, як ці "традиціоналістські" підходи поступаються місцем ідеям, що межують з псевдонаукою (як езотеризм, космізм, інтуїтивізм, візуалізм тощо), що переносять акценти у реконструкції подій далекого минулого в царину мистецтва або потойбічного знання. історичний культурний феномен

Проблема удосконалення методології наукового пізнання постає надзвичайно актуальною для історії дописемної доби, яка ґрунтується на принципово іншій, переважно артефактній джерельній базі. Подібний "матеріалізм" джерел, що запозичені у археології, палеонтології, антропології, палеогеографії, геології та інших суміжних наук, у переважній більшості випадків виключає можливості інтуїтивістсько-езотеричного пояснення процесів та подій, що відбувалися у минулому та вимагає принципово інших методів обробки джерел та інших підходів до осмислення результатів цієї обробки.

Надзвичайно перспективним у цьому контексті постає теоретичний й практичний досвід археології кам'яної доби, котра від самого початку формується на стику палеонтології та геології та цілком логічно розглядає первісну людину у нерозривному зв'язку із її природним оточенням. Загалом, сьогодні тезу про те, що природне середовище відіграє у дописемну добу значно важливішу роль, ніж у пізніші періоди, навряд чи можна віднести до кола дискусійних. Географічні умови часто виступають єдиним логічним поясненням особливостей господарства, побуту, матеріальної культури давнього населення, що дозволяє засвідчити виникнення самостійного підходу дослідження дописемних суспільств: екологічного.

Тим не менш, ретельний аналіз численних сьогодні прикладів застосування екологічного підходу засвідчує, що за межами уваги дослідників залишилося чимало важливих теоретико-методологічних питань, пов'язаних із загальною концептуалізацією географічного та екологічного чинників історичного процесу. На наш погляд, ключовою тут є відсутність взаєморозуміння між представниками гуманітарного та природничого знання принаймні з трьох важливих проблем: щодо просторових рамок подібних реконструкцій, щодо їхніх хронологічних рамок, а також щодо персоніфікації антропогенної складової палеоекологічної системи.

Проблема просторових рамок застосування екологічного підходу

Аналіз предметного поля та понятійного апарату новітніх видань з цієї проблеми дозволяє загалом виявити два основних підходи до концептуалізації простору: адміністративно-територіальний та природно-географічний.

Так, у значній частині робіт застосовуються сучасні адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, населені пункти тощо), що само по собі не може вважатися повністю виправданим у контексті досліджень дописемної доби, тим більше тих, що базуються на екологічному підході. Разом із тим, протягом останнього десятиріччя спостерігається цілком наочна тенденція відходу від подібної практики 1.

У роботах, автори котрих визначають просторові рамки свого дослідження через компоненти природно-географічного середовища, можна розрізнити два рівні концептуалізації зв'язку давнього населення з його природним оточенням.

З одного боку, спостерігається тенденція прив' язки подібних досліджень до макропросторів, зокрема до географічних зон та ландшафтів (наприклад, "степова Україна", "євразійські степи", "на кордоні Степу та Лісостепу", "Лівобережний Лісостеп" тощо). Ця традиція, що уходить своїм корінням ще до античної натурфілософії, притаманна переважно узагальнюючим роботам або науковим творам підсумково-інтерпретаційного або навчального характеру.

Достатньо часто просторовими рамками виступають також фізико-географічні райони, природно-територіальні комплекси, геосистеми та інші поняття, запозичені у сучасної фізичної географії (наприклад, "степове Причорномор'я", "Дніпровське Надпоріжжя", "Нижне Подністров'я", "степове Побужжя" тощо). Подібна тенденція характерна значною мірою для дисертаційних робіт докторів та кандидатів наук й докторів філософії, а також широко представлена в статтях у фахових та наукометричних виданнях.

З іншого боку, значна частина дослідників тяжіє до обмеження просторових рамок свого дослідження такими запозиченими у природничих наук поняттями, як екологічна ніша, фація, фізико- географічний мікрорайон, біогеоценоз, антропогеоценоз тощо ("Бакшалінська екологічна ніша", "Дунайські плавні", "Куяльницьке прилимання" та ін.). Контекст їх використання засвідчує, що автори розглядають згадані поняття як такі, що відповідають макрорівню реконструкції зв'язку природи та суспільства. Однак у своєму "першоджерелі" (екології, географії тощо) ці поняття переважно не мають просторового значення й не можуть бути виражені через певну кількість квадратних метрів чи кілометрів, позначаючи переважно характер зв'язків між окремими елементами природного середовища, людиною та артефактами, нею створеними. Відтак чітке окреслення подібних одиниць на карті часто викликає суттєві складнощі.

Ситуація з визначенням просторових рамок ускладнюється ще й тим, що представники гуманітарного знання (історики, археологи, етнологи, культурологи та інші) часто користуються термінами, запозиченими у "природничників" (географів, екологів, геологів тощо), на власний розсуд, вкладаючи у них так зване "очевидне" значення.

Найяскравішим прикладом подібного ставлення є поняття ландшафту, яке є традиційним лідером серед термінів, котрими користуються у контексті екологічних реконструкцій дописемної доби. Так, у географії в залежності від контексту роботи ландшафт інтерпретується й як загальне поняття, й як сукупність елементів або процесів, й як комплекс, й як система. У гуманітарному знанні, поряд із розумінням ландшафту як географічної системи, останніми роками поширилася інтерпретація ландшафту як сукупності символів, як артефакту, як сцени, як образа та/або тексту 3. Подібні розбіжності притаманні й для розуміння понять географічна зона, екологічна ніша та інші. При цьому предметом дискусій опиняється їх територіальний обсяг, морфологія, внутрішня структура та кордони, а також проблема динаміки в часі. Науковий пошук постмодерністів додає до цього переліку також проблему контекстуальності та суб'єктивності сприйняття різноманітних просторів.

Представники гуманітарних та природничих наук про часові та соціальні рамки екологічних реконструкції дописемної доби

Пошук взаєморозуміння між представниками гуманітарного та природничого знання у цій царині значно складніший, ніж це можна собі уявити. Фундаментальна проблема полягає у тому, що виховані у властивих кожній науковій царині традиціях науковці вважають, що відповідь на питання про часові рамки екологоісторичних реконструкцій та визначення того, яка саме група людей була "автором" певної відповіді людини на зміни природного оточення, є абсолютно очевидним й не потребує спеціального визначення.

Так, для істориків, археологів, етнологів, антропологів не викликає сумнівів той факт, що реконструкція взаємозв'язку природи та суспільства має здійснюватися для історично значущих проміжків часу, тобто керуються існуючими періодизаціями історичного процесу. Вочевидь, не завжди та не скрізь ці етапи можуть бути ототожнені з динамікою кліматичних та/або географічних процесів, котрими керуються у своїх реконструкціях представники природничих наук. Робочим рішенням цієї проблемної ситуації можна вважати співвіднесення регіональних версій "гуманітарних" (історичної,

археологічної тощо) періодизацій з узагальненими реконструкціями етапності динаміки клімату, ландшафтів та екологічної ситуації, розробленими для цього ж регіону.

Зокрема, саме такий підхід був запроваджений для створення узагальненої картини історико-культурного та економічного розвитку населення Північно-Західного Причорномор'я у первісну добу у зв'язку з історією Чорноморського басейну у рамках Міжнародних проектів з геологічної кореляції ЮСР 521 "Чорноморсько-

Середземноморський коридор за останні 30 тис. років: зміни рівня моря та людська адаптація" (2006-2010) та його наступника, ЮСР 610 "Від Каспію до Середземного моря: екологічні зміни та відповідь людини на них у Четвертинному періоді" (2013-2017)4. Цей досвід виявив серію питань, знаходження об'єктивної відповіді на які є необхідною передумовою успішності та, що важливо, достовірності подібних кореляцій. Пріоритетне місце серед них посідає механізм співставлення прийнятої в природничих та гуманітарних науках системи дат та абсолютної хронології, у тому числі з урахуванням новітніх результатів калібрування абсолютних дат, отриманих протягом другої половини ХХ ст.

Коли йдеться про визначення того, що являє собою антропогенна складова екологічної системи історичного минулого, представники природничих наук вживають, як правило, терміни, що не мають чіткого соціокультурного змісту, як то "населення", "мешканці", "люди" тощо. Цілком логічно, що представники гуманітарного знання користуються значно більш гнучкою термінологією, що охоплює соціальні, демографічні та етнокультурні складові. Розв'язання питання про те, хто саме населяв простори макро- та мікро- рівня, сьогодні залишається актуальним завданням, що не має однозначного рішення ані на методологічному, ані на емпіричному рівні.

Одним з емпіричних способів розв'язання даного питання є встановлення ареалів ("життєвих просторів") общини, етнічної групи, етносу та інших структурних елементів складної мозаїки, що утворюють людське суспільство. Це можливо здійснити на підставі ретельного дрібномасштабного картографування елементів матеріальної та духовної культури з урахуванням найдрібніших відхилень їхнього абсолютного та відносного віку. Однак, як уявляється, сьогодні це завдання навряд чи може вважатися легким для спільнот дописемної доби.

Ще один можливий шлях пошуку відповіді на дане питання може бути знайдений, якщо взяти до уваги існуючий сьогодні плюралізм теоретичних підходів до оцінки характеру взаємодії природи та суспільства у дописемну добу. Так, зокрема, автором даної роботи були з' ясовані особливості застосування теорій екологічної пружності (resilience theory), екологічного стресу (environmental stress theory) та екологічної кризи (environmental crisis theory), а також теорії регулювання (adjustment theory) у контексті дослідження відповіді людини на глобальні зміни клімату у Північно-Західному Причорномор'ї на рубежі плейстоцену та голоцену 5. В результаті було продемонстровано, що кожна з цих теорій розкриває специфічні аспекти відповіді соціуму на особливості природно-ландшафтного середовища та на його динаміку у часі, відкриваючи простір як для індивідуальних, так й групових реакцій шляхом еволюційних та трансформаційних змін окремих складових культури. У такому контексті ідентифікація суб'єкта екологічної реконструкції історичних процесів визначатиметься у тому числі й обранням певного підходу до інтерпретації наслідків цієї реконструкції (наприклад, індивідуальна змінюваність для теорії регулювання, етнічна група, або община, тобто мешканці одного поселення для теорії пружності, більші угруповання в системі теорій екологічного стресу та екологічної кризи тощо).

Підсумки

Таким чином, на сучасному етапі розвитку історичної науки процес екологізації реконструкції та тлумачення історичних процесів у дописемному минулому суттєво ускладнюється низкою обставин, у центрі котрої знаходиться проблема пошуку взаєморозуміння представників природничих та гуманітарних наук та вироблення спільних критеріїв та методичних підходів, що дозволили б співставляти результати подібних реконструкцій на єдиній теоретичній й методологічній платформі. Значною мірою проблема ця ускладнюється й загальною недосконалістю понятійного і термінологічного апарату екологічних реконструкцій у рамках обох наукових царин.

Тим не менш, плідність та надзвичайна важливість для глибшого розуміння сутності історичних процесів тих еколого- історичних реконструкцій, що існують на даний момент, засвідчують доцільність подальших наукових пошуків у даному напрямку.