Зміни статусу історії та структури історичного знання в освітній системі єзуїтів у середині XVIIІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни статусу історії та структури історичного знання в освітній системі єзуїтів у середині XVIIІ ст.

Є. Гулюк (Львів)

У середині XVIII ст. в освітній системі Товариства Ісусового відбуваються важливі для її майбутнього функціонування зміни. Єзуїти зрозуміли, що без реформування навчального та інтелектуального стандарту освітні послуги їхніх навчальних закладів втратять наявну раніше затребуваність. Відсутність реакції на нові суспільні запити могла дорого коштувати ордену, відтак представники цього консервативного середовища наважилось на нововведення.

Зміни безпосередньо стосувались і гуманітарних дисциплін та викладання історії. Зокрема, в рамках реформ відбувається перегляд місця історії в системі навчальних дисциплін і курсів. Тоді ж відбувається певна зміна структури історичного знання, поступове вивільнення його з моделі Священної історії, а в рамках шкільного процесу - переоцінка підходів до викладання цієї дисципліни, відповідних технік та методів. Аналіз зазначених процесів дає розуміння кількох речей. По-перше, важливих та актуальних для суспільства того часу світоглядних і професійних орієнтирів. По-друге, як ці онтологічні зміни трактувалися у Товаристві Ісуса. По- третє, яким чином відбувалась реакція на них, та як це відбивалось на навчальному й виховному процесі.

Від моменту затвердження у 1599 р. освітнього статуту «Ratio Studiorum» і до зазначених вище реформ, історії як окремого предмету у єзуїтів не було1. Відомості про минуле активно вивчали та в контексті інших дисциплін, властиво, риторики . Дискусії про інший статус для історії та про трактування її як окремого курсу мали місце, але така позиція довгий час не знаходила належної підтримки3. Таким чином, історія не вважалась наукою і сприймалась радше як метод. Через посередництво тексту «Ratio Studiorum»4, а також зусиллями авторитетних для єзуїтів мислителів5 сформувалась практика, коли коментування історика та поета було для учнів колегіумів головним засобом розвитку ерудиції та розширення уявлень про світ. У Львівській єзуїтській академії історію як окремий предмет почали викладати лише від 1739 р. У той час одним з базових історичних підручників слугувала праця «Rudimenta historica» єзуїтського вченого Максиміліана Дюфрена6. Цей текст, який на теренах Речі Посполитої вперше було видано 1737 р. у Браневі, є особливо цінним джерелом, на основі якого можна відстежувати ключові трансформації, що відбувались у єзуїтській освітній моделі у часи реформ. Праця Максиміліана Дюфрена складається з шести частин. Перша з них стосується Священної історії і є розширеною компіляцією біблійного тексту. Друга частина згаданої роботи присвячена історії Ассирії, Персії, Греції і Риму. Третя є продовженням римської історії, але з акцентом на християнській складовій: імператори-християни, частина історії Візантії, а також початки Священної римської імперії. Четвертий том тематично є чи не найбільш цікавим та оригінальним - він стосується історії народів Європи після розпаду Римської імперії, а також присвячений коротенькому і фрагментарному викладу історії Азії, Африки і Америки. Передостанній том присвячено розгляду питань географії, а останній стосується історії Церкви7.

Комплекс текстів Максиміліана Дюфрена було перевидано у Львові впродовж 1745-1746 рр. у академічній друкарні Товариства Ісусового. Спочатку було видрукувано п'ять перших томів, а в 1746 додано до них останній, з історії Церкви8. Таким чином, праця стала активно використовуватись в навчальному процесі, а відтак і безпосередньо впливала на формування свідомості, зміну образу історії. Частини «Rudimenta historica» було відповідним чином пристосовано до особливостей освітньої системи єзуїтських навчальних закладів. У класі інфіми вивчали біблійну історію, у класі граматики - історію Ассирії, Персії, Греції і Риму, класі синтаксису - «римсько-німецьку», поетики - історію перших державних утворень на території Європи, Азії, Африки та Америки, перший рік риторики - географію, і другий рік риторики - історію Церкви9. Таким чином, можна констатувати, що праця Максиміліана Дюфрена та його авторська задумка гармонійно поєднувались з вибудованою системою освітніх курсів єзуїтів. історичний знання освітній єзуїт

У контексті проблематики цієї статті особливий інтерес викликає зміст «Rudimenta historica», а також запропонована автором візія минулого. Уже з найменувань відповідних томів, а ще більше з розбудови структури кожного з них, помітно, про які саме явища та категорії, про який географічний обшир говорили тоді, використовуючи термін «історія». Історія перестає асоціюватись лише з біблійною, як було раніше. Разом з тим історія також вже не є лише історією Європи. Саме в ті часи до кругозору учнів єзуїтських навчальних закладів починають вписувати і інші частини світу - Азію, Африку і навіть Америку. Інтелектуалам вже складно уявити історію без географії - їхні судження та висновки вимагають просторового означення й чіткої територіальної прив'язки. Таким чином, історія все більше починала бути схожою на сучасний образ цієї науки.

Чи не найвиразніше сутність обговорюваних трансформацій можна простежити на основі четвертої частини праці Максиміліана Дюфрена. Вже на рівні назви тексту помітна амбіція автора запропонувати ширшу візію історії, яка буде стосуватись «інших» провінцій, про які не писали раніше: «De regnis aliisque Orbis Provinciis». З іншого боку, у передмові до цієї частини автор закликає, аби його працю молодь сприймала (саме для молоді і писалась книга - «Juventutem Orthodoxam notitia Historica imbuendi») не лише для навчання («rudimenta»), але й для здобуття досвіду («experimenta»)10. Відтак, якщо раніше учнів скеровували до конкретних прикладів з істориків у конкретних ситуаціях11, то тепер їм у розпорядження надавалась об' ємна праця широкого змісту.

Автор вибудовує виклад у надзвичайно логічній та продуманій послідовності. Спочатку він розглядає католицькі території: Німеччину, Лузітанію, Іспанію, Галлію, Італію, Угорщину та Польщу. Потому переходить до некатолицьких: Англії, Пруссії, Данії, Швеції, Московії та ін. Далі говорить про республіки - Венецію, Геную - і насамкінець оглядає історію неєвропейських територій: Персії, Індії, Татарії, Китаю, Японії, Африки і Америки.

Наратив Дюфрена у кожному з виокремлених вище випадків має свої особливості. До прикладу, історію католицьких країн він описує дуже точно і детально: які автори про ці території писали, які етноніми використовує, або використовувало місцеве населення, з яких частин складається та чи інша область, яке населення проживає, форми правління, звичаї, традиції, релігія тощо12. Описуючи Німеччину, автор навіть задається питанням про рівень розвитку науки та мистецтва на цих теренах13. При цьому в творі мало характерного для попередніх авторів моралізаторства і розставляння відповідних оціночних акцентів. Дюфрен робить це лише у крайніх випадках: коли говорить про християнізацію, релігійні конфлікти всередині християнства або дає оцінку Магомету14.

Зовсім по-іншому у праці описано той світ, який є поза межами усталеного й буденного кругозору. Зокрема, навіть історію Польщі автор оповідає головно через міф-метафору про трьох братів - Ляха, Чеха і Руса15. Крім цього, Дюфрен звертає увагу хіба на династії та правителів. Історію північних країн він передає тільки через призму християнства і від моменту християнізації16. У випадку з історією Русі взагалі демонструє поверхневу обізнаність або й відсутність навіть такої: розповідає про московського князя Володимира, який першим прийняв християнське ім'я Василь, а також про князя Данила, який 1250 р. у Москві першим прийняв титул Великого князя17. Очевидно, неправильні оцінки та нерозуміння подій виходили із відсутності відповідних джерел або через неналежне ознайомлення із ними.

Схожим чином, опис історії Індії автор подає головно через відкриття цих територій Васко да Гамою18, а Японії і Китаю - через відповідні християнські місії, які були на цій території19. В контексті останнього особливо багато говориться про єзуїта Франциска Ксав'є. Виділяються, на фоні інших свідчень про минуле, описи з історії Японії та Америки. Зокрема, переслідування християн владою у Японії описано через порівняння з діями римських імператорів Нерона та Діоклетіана20, яким приписують гоніння на перших християн. Розгляд історії Америки Дюфрен взагалі прив'язав до оповіді Платона про острів Атлантиду, який був між Азією та Африкою21.

Наприкінці четвертої частини «Кийішепїа й^їогіса» подано характерні для цього видання загалом статистичні порівняльні таблички, а також роз' яснювальні запитання. У другому випадку автор роздумує над суперечливими питаннями на кшталт, хто такий Конфуцій або як християнам реагувати на релігійні системи народів, що були описані в праці. Щодо першого - Максиміліан Дюфрен подає у таблицях правителів різних династій. При цьому він ще раз продемонстрував свою необізнаність в історії наших теренів, прописавши між володарями Русі аж 9 правителів під іменем «^окешоїой», що керували один за іншим.

Викликає значний інтерес питання, як бачив та уявляв минуле сам автор, а також яке місце він відводив для історії в системі наук. Часткову відповідь на перше запитання отримуємо з передмови до першого тому «Rudimenta historica», який присвячений біблійній історії. У вступі прописано методологію роботи автора та логіку побудови ним тексту: Дюфрен роздумує про різницю між двома видами історії: «Sacra [...] sive ecclesiastica» та «Profana sive politica»22. Тобто відбувається умовний поділ історії на священну, або церковну, з одного боку й політичну, або світську, з іншого. При цьому у різних частинах «Rudimenta historica» автором розбудовано як один, так і інший напрямок. У ширшому контексті «Rudimenta historica» та подібні їй підручники можна трактувати як підґрунтя, на якому значно пізніше буде розвиватись характерне для епохи Романтизму бачення минулого та історії - з остаточним відходом від єдиної Священної історії та переходом до національних моделей історіописання23. У контексті історії освітніх закладів єзуїтів, означені тенденції можна простежувати на прикладі текстів Юзефа Ґльовера24 та Юзефа Жевуського25, що пов'язані з Львівським осередком Товариства Ісусового.

У передмові до першої частини «Rudimenta historica» автор також додатково зупиняється на важливості географічних знань для історії26. Він говорить, що географія та хронологія є складовими, без яких історія не може обійтись. Відтак, йдеться про напрямки дослідження, які сьогодні називаються спеціальними історичними дисциплінами. Звичайно, їх ще не уявляють окремими науками з власними об' єктом, предметом і завданнями, але вже починають говорити про їхню вагу для історичних досліджень. Саме таку модель історії запропонував та реалізував у своєму багатотомнику з історії Максиміліан Дюфрен.

«Rudimenta historica» залишається характерною для історіописання того часу компіляцією. Автор праці продовжує триматись структури попередніх текстів і зберігає більшість оціночних суджень та світоглядних орієнтирів. Крім того, на рівні цього тексту бачимо й ряд нових процесів. Відбувається перегляд змісту історії, значення історичного знання, а також статусу історії загалом. Пишучи історичну працю, автор чи упорядник мусив акцентувати увагу на значно ширшому територіальному просторі. Історія тепер не подавалась в контексті теології та риторики, а вийшла з цих дисциплін, суттєво зблизившись з географічним знанням. Помітно, що авторам ще складно писати про далекі та непримітні раніше регіони, але тепер ці території принаймні з'являються у дискурсі, про них пишуть. У процесі побудови наративу й надалі велику роль відіграє схоластичний метод. Для писаного тексту продовжують використовувати форму усного диспуту - запитань і відповідей27. З іншого боку, у структурі «ЯиЛїтепїа Ь^їогіса» майже повністю відсутні поклики на авторитетів та коментування їхніх тез. Очевидно, цією складовою довелося пожертвувати у зв'язку з розширенням фактографічної частини.

Отже, «ЯиЛітепїа Ь^їогіса» є дуже вдячним джерелом для дослідника історії освітніх процесів та історії ідей. Праця використовувалась в якості підручника з історії у колегіумах єзуїтів і цікава для нас сьогодні як на рівні тексту, так і на рівні символу. У першому випадку на основі цього тексту можна говорити про зміну структури історичного знання та суттєве розширення інформації про світ у той час, а з цим - і зміну підходів до трактування історичної інформації. У другому випадку текст «ЯиЛітепїа Ь^їогіса» підтверджує зміну місця і ваги історії у суспільстві, поступове виокремлення її з риторики та єдиної Священної історії, перетворення з методу у самостійну науку. Іншою стороною цього процесу було зближення історії з географією, хронологією, акцентування авторами важливості цих дисциплін для історика. Вивчення зазначених вище процесів корисне в контексті історії історичної науки, але також і для розуміння світогляду людини, адже описані зміни безпосередньо виходили з практики життя та реалій того часу.

Література

1. Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверті XVI - середини XVII ст. / Тетяна Шевченко. Львів, 2005. С. 64; Puchowski K. Nauczanie historii w polskich kolegiach jezuickich (1565-1773). Zarys problematyki // Jezuici a kultura Polska. Materialy symposium z okazji jubileusza 500-lecia urodzin Ignacego Loyoli (1491-1991) i 450-lecia powstania Towarzystwa Jezusowego (1540-1990). Krakow, 1991. S. 280.

2. Кметь В. Історичні студії у Львівській єзуїтській академії // Київська академія. Київ, 2016. С. 174-177.

3. Ratio Studiorum: Уклад студій Товариства Ісусового. Система єзуїтської освіти. Львів, 2008. С. 20.

4. Там само...С. 90, 123, 128, 172-173.

5. Sarbiewski M. De Perfecta Poesi, sive Vergilius et Homerus // Wirtualna biblioteka literatury polskiej. - Режим доступу: http://literat.ug.edu.pl/srbwski/index.htm#tspis.

6. Rudimenta historica sive Brevis facilisque methodus juventutem Orthodoxam notitia historica imbuendi. Augsburg, 1780. Opusculum primum; Geographica, sive brevis, facilisque methodus juventutem Orthodoxam notitia geographica imbuendi. Calissii: Typis. S. R. M. Coll. Soc. Iesu, 1753. Opusculum quartum.

7. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам'ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Львів, 1984. Кн. 2. Ч. 1. (1701-1764). С. 114.

8. Там само...С. 119.

9. Кметь В. Вказ.пр. С. 193.

10. Rudimenta historica, sive Brevis facilisque methodus juventutem Orthodoxam notitia historica imbuendi. Augsburg, 1737. Opusculum quartum. De regnis, aliisque Orbis Provinciis. S. 3.

11. Ratio Studiorum...S. 90, 172-173.

12. Rudimenta historica. ..Opusculum quartum...S. 1, 16-18, 118, 122.

13. Ibid., S. 22-24.

14. Ibid., S. 122, 202.

15. Ibid., S. 150.

16. Ibid., S. 168.

17. Ibid., S. 170.

18. Ibid., S. 208.

19. Ibid., S. 218-220.

20. Ibid., S. 222.

21. Ibid., S. 228.

22. Rudimenta historica. Opusculum primum.S. 1.

23. Гулюк Є. Європоцентризм і описи батальних сцен в історичних текстах Юзефа Жевуського як засоби дидактичного впливу (за трактатом “Zabawki dziejopiskie”) // Школа Львівського ставропігійного братства: традиції духовної освіти у Львові: тези доповідей та повідомлення наукової конференції молодих вчених. Львів, 2017. С. 15-18.

24. Кметь В. Історичні студії.С. 194.

25. Rzewuski J. Zabawki dzieiopiskie albo zebranie dzieiow znakomitszych od stworzenia swiata do poczqtkow wieku naszego. Lwow, 1766.

26. Rudimenta historica.Opusculum primum.S. 2-4.

27. Murphy J. Rhetoric in the Middle Ages. A History of Rhetorical Theory from St. Augustine to the Renaissance. University of California Press, 1974. P. 103.

Размещено на Allbest.ru