Утворення Директорії Української Народної Республіки та формування її військових підрозділів під час антигетьманського заколоту (листопад - грудень 1918 р.)

Проте, звісно ж, головною метою Директорії було оволодіння столицею й таким чином доконаним фактом влади спробувати легітимізувати Директорію в очах Антанти. У своїй телефонічній розмові з П. Болбочаном С. Петлюра 10 грудня відверто повідомив йому, що «по мотивам политичним Директорія заінтересована, аби Київ був взятий нами як найскорше[;] так само і Одеса в звязку з цим мною даний наказ Полковникові Філатьєву, що командує Одеською групою, в найближчий день захопити Одесу до приходу військ Антанти» [94, арк. 21 зв.]. С. Петлюра повідомив також, що 9 грудня республіканською радіостанцією у Вінниці було перехоплено радіотелеграму американського посла у Київ, у якій зазначалося, що французький консул в Одесі Е. Енно насправді не був уповноважений представляти політику Антанти щодо України. Тож і директоріанці, і гетьманці на той момент з цієї радіотелеграми знали, що «Ен[н]о провадить справу в Українському питанню сепаратно і на властну відповідальність з таким розрахунком, щоби поставити і Україну і Держави Антанти перед фактом» [94, арк. 22 зв.]. Завданням же Директорії, зауважував С. Петлюра, «ставити Антанту перед тіми фактами, які ми будем створювати своїми силами» [94, арк. 22 зв.]. Тож висновок з цього був очевидним нагальна потреба у щонайшвидшому оволодінні Києвом, повалення гетьманської влади та заманіфестування перед усім світом встановлення УНР з Директорією на чолі. Тож С. Петлюра наказав П. Болбочанові «форсірувати певними частинами наступ на Київ», на що той відповів, що авангарди Запорозької дивізії, котра буде брати столицю, ще 9 грудня розбили гетьманців і німців під Ромоданом. У відповідь головний отаман зауважив, що наступ на столицю відбудеться раніше, ніж Запорожці встигнуть до нього приготуватися... Очевидна дійсність та історична тектоніка того часу набули, зрештою, означеної межі: Гетьманат був приречений до падіння. Станом на 10 грудня 1918 р. під Києвом стояло 50-тисячне республіканське військо, а останньою справжньою перешкодою на підступах до столиці залишалися німецькі війська. На решті території України окупаційні війська не прагли боротися з повстанцями й використовували усілякі нагоди, аби спокійно виїхати до себе на Батьківщину.

Тоді ж гетьман дізнався про перемир'я, яке начальник Штабу німецьких військ в Україні заключив з Директорією у Вінниці й зрозумів, «що настав кінець і що нашими військами Київ не міг бути утриманий» [63, с. 321]. Ще 11 грудня в районі Фастова, в ставці С. Петлюри, розпочалися перемовини республіканців з представники німецького верховного командування, делегатами Головної ради солдатських депутатів німецьких військ на чолі з правим соціал-демократом Кірхнером про передачу влади Директорії у столиці України [101, арк. 1]. Наступного дня до перемовників приєднався секретар французького консульства у Києві Ж.де Мулен (уповноважений Антанти з реорганізації українського уряду), який діяв за вказівками консула Е. Енно з Одеси. Урешті-решт 12 грудня у Козятині між представниками вищого німецького командування та Директорією було досягнуто остаточних домовленостей. В офіційному повідомленні вищого німецького командування щодо причин передачі столиці в руки петлюрівців, зокрема, говорилося: «Беручи до уваги, що в більшій частині України влада знаходиться в руках Української Директорії, і з огляду на те, що в Одесі місці знаходження представників союзників і за присутності військ союзників Українська Директорія також взяла владу у свої руки, між німецьким вищим командуванням і Солдатською Радою, з одного боку, та Української Директорією з іншого, укладено договір, за яким німецькі війська не чинитимуть опору при вступі Директорії у Київ» [37]. Відтак, німці обіцяли більше не обороняти столицю України, а їхні війська мали перебувати в касарнях; українці ж гарантували їм від'їзд за межі країни. Наступного дня німці висунули умову для нейтралітету у боротьбі за українську столицю поставляти 10 потягів на добу для від'їзду окупаційного війська до Німеччини. Було домовлено й про паролі: для німців «Es lebe Petlura!» («Хай живе Петлюра!»); для республіканців: пароль «Революція», відгук «Республіка». Тож австроугорські й німецькі війська поспіхом залишали Україну графік відбуття переповнених ешелонів дедалі ущільнювався. Відмова солдатського комітету (Zoldatenrat) захищати Київ стала вироком для Гетьманату.

Гетьманці ж не становили хоча б скільки-небудь серйозної сили. Не гаючи часу, республіканські загони знову наблизилися до Києва. Мешканці Святошина почали тікати з селища після того, як його вночі з 11-го на 12-те грудня залишили німці, які до того ж почали розпродувати власні гармати і зброю повстанцям й в процесі евакуації часто-густо проторювали собі шлях, викидуючи білі прапори. Крім того, німці заздалегідь попередили республіканців про свій виїзд зі Святошина та з Києва. При цьому, у спішній таємній телеграмі представника німецького Посольства у Києві Ліндемана до німецького таємного радника Надольного про стан в Україні й необхідність втручання у перебіг подій Антанти, переданій 13 грудня 1918 р. з Берестя (Бреста-Литовського), вказувалося, що повстанський рух набув набагато сильнішої потужності, аніж це усвідомлюється у Києві. Аналізуючи ситуацію, Ліндеман зазначав, що «постільки армія Гетьмана слабка, а наші [тобто німецькі. П.Г-Н.] війська не хтять прийняти участі [у придушенні повстання. П.Г-Н.], падіння Києва, очевидно, беззаперечне не пізніше ніж через кілька тижнів» [97, арк.1]. Проте у Посольстві ще не знали, що штурм столиці розпочнеться уже тієї ж ночі.

У північно-західному секторі оборони столиці 12 грудня о 4-й годині ночі (після відходу німців у столицю) директоріальні війська у складі 3-х піших сотень 2-го Задніпровського полку та 2-х кіннотних сотень при 2-х гарматах розпочали (після артилерійського вогню) наступ від ст.Борщагівка на Святошино, проте знову були відкинуті назад зустрічним кулеметним вогнем гетьманців. Втративши кілька десятків убитими і пораненими та двох полонених, республіканці відступили (з боку гетьманців втрат не було) [86, арк. 500]. Цього ж дня українську столицю залишив останній ешелон німецьких військ.

У північному секторі оборони Києва в ніч на 13 грудня і цілий день гетьманці застосовували сильний гарматний вогонь по супротивнику, але піхотних боїв не відбувалося. Спокійно було до другої години дня в районі Пущі-Водиці. І хоча святошинська ділянка оборони видавалася доволі надійною, вкрай слабкими позиції гетьманців були на важливому відрізку між Святошиним і ПущеюВодицею, зайнятого сердюками. Тут, перш за все, ненадійними виявилися самі сердюки, які були безідейними і серед яких велася посилена агітація щодо марності спротиву тощо [86, арк. 500]. Тож невдовзі повстанці були вже на околицях столиці. Бої тривали увесь день 13 грудня, але, як і передчувалося напередодні штабом оборони й було засвідчено у повідомленні від Державної Варти, найбільш ненадійними виявилися сердюцькі підрозділи, яким соціалістичні агітатори досить легко змогли довести, що їхній опір є безнадійний та «безідейний» [86, арк.500-500зв.]. У ніч проти 13 грудня з північно-східного району чотири дивізії Осадного корпусу під командою Є. Коновальця (понад 20 тис. багнетів) рушили на штурм Києва й відбили позиції, що були втрачені 29 листопада. На лівий берег Дніпра було перекинуто з Трипільського району 2-гу Дніпровську дивізію отамана Данченка, звідки вона мала піти і захопити Дарницю, аби замкнути кільце оточення столиці з півночі [33, с. 155-156].

Вранці ж 13 грудня озброєні загони робітниківбільшовиків прямо у касарнях захопили частину ескорту гетьмана [43, с. 45]. П.Скоропадському, аби вибити їх звідти, довелося навіть відрядити туди іншу частину свого конвою, залишившись практично без суттєвої охорони. У гетьмана практично не залишилося вірних йому військ, оголошена по місту мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 35 років провалилася. Гетьманці мали лише 2,3 тис. багнетів, 83 шаблі, 109 кулеметів та 43 гармати. Крім того, В. Шкловський, що командував у Києві 4-м автопанцирним дивізіоном й був членом підпільного «Союза возрождєнія Россіи» (організації, що ще в листопаді й сама готувала антигетьманський переворот), у вирішальний момент встиг «зацукрувати» бензобаки броньовиків, що були в його розпорядженні, вивівши їх з ладу [105, с. 170]. Ввечері 13 грудня опір припинили офіцери дружини ген. Л. Кірпічова, який наказав їм опустити зброю, зібратися в Педагогічному музеї й там очікувати на вирішення своєї долі. За словами одного з дружинників-захисників Києва, полк.В.Хітрово, що командував 3-м відділенням дружин Кірпічева, офіцери, які захищали столицю, «попалися як в мишоловку» й виходу у них не було.

У ніч проти 14 грудня 1918 р. у Києві з наказу Оперативного штабу і Революційного комітету знову розпочалося повстання. Воно було організоване 120 старшинами і повстанцями, які свого часу були заарештовані гетьманцями за симпатії до заколотників Директорії (усі вони перебували на гауптвахті на Печерську у Києві, зокрема, Ю. Тютюнник, А. Вовк, С. Голуб та ін.). Тієї ж ночі (з 13-го на 14 грудня) з наказу оперативного штабу українські робітничі та військові групи (частково також єврейські) захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук'янівку та район залізниці. Було захоплено ледь не весь Печерськ (в тому числі й район гетьманського палацу), роззброєно кілька офіцерських відділів, панцерний дивізіон та Власний конвой гетьмана [65]. Вирішальним було оводінням Печерськом і почасти Куренівкою. До ранку було взято Генеральний Штаб та Військове міністерство [91, арк. 6]. Німецькі патрулі, що залишалися в столиці, ще зночі прикріпили на свої багнети білі прапорці.

Зранку 14 грудня на всьому фронті під Києвом залунала артилерійська канонада. Республіканські війська повели наступ на Київ по трьох напрямах: на Пущу-Водицю, на Жуляни та з боку Дарниці. Республіканське військо перейшло в атаку також через Борщагівку, Солом'янку та Куренівку й увійшло в місто. Коли ж стало відомо, що республіканці прорвалися ще з й боку лівого берега Дніпра, серед оборонців-гетьманців розпочався хаос. Близько 12-ї години бої вже тривали в межах міста. На Куренівці було захоплено батарею Сердюцького полку, який перейшов на бік заколотників і відкрив кулеметний та гарматний вогонь по тилах гетьманців у напрямі Пущі-Водиці. У районі залізниці загоном Революційного комітету був захоплений панцерний потяг [91, арк. 7]. Того ж ранку підрозділи Лубенського та Радомишльського полків перейшли на бік повстанців й почали надсилати до Оперативного Штабу своїх уповноважених з заявами, що вони приєднуються до революційних військ. Здалися республіканцям також: залога столиці, Гомельський загін, офіцерські загони V (Чернігівського) та VI (Полтавського) корпусів.

Сибіру було випущено на поруки своїх консулів. Українці ж випускалися в разі надання рекомендацій від громадських діячів, військовослужбовців УНР чи просто домовласників. Деяким росіянам вдалося звільнитися за гроші або за сприяння німецького командування і сховатися з міста. До Різдва полоненими у Києві залишилося ще 600 осіб, а до 30 грудня понад 520 (в т.ч. 120 українців). Ті ж, хто не міг знайти приводу для звільнення, в кількості 450 осіб були вивезені до Німеччини [57, с.110].

Водночас розвивався загальний наступ вже усіх формувань Осадного корпусу. Січові стрільці просувалися в напрямі ст.Жуляни Пост-Волинський Київ-Пасажирський. Дніпровська дивізія відновила наступ з боку Святошина. До 15-ї години дня практично весь Київ був опанований республіканськими військами Армії УНР (лише окремі групи старшин-гетьманців і російських офіцерів отаборилися й зачинилися у будівлі Педагогічного музею), а о 16-й годині директоріанці оволоділи практично усією столицею [91, арк. 6-7].

Сам П. Скоропадський про ці події згадував так: «Ввечері я ліг спати, як зазвичай. Вночі я отримав годині о третій телеграму, у якій Винниченко тоном Наполеона вимагав повної ліквідації гетьманства. Прочитавши, я знову заснув і о 7 годині встав. Чувся сильний гул гармат, я викликав чергового старшину, котрий мені доповів, що частини, що захищають Київ, “відходять на другі позиції". Я зрозумів, що це за друга позиція, і поміркував собі: “От тобі і два дні утримання Києва, й трьох годин не втримають!” Вдягнувся. До мене з'явився комендант Прісовський і просив дозволу відпустити невелику частину окремого дивізіону, що охороняв мене, для виручки самого дивізіону, котрий вночі знезброїли. Я вийшов на ґанок, поговорив з цим взводом і відпустив його. Мені було ясно, що справа йде до розв'язки. Окремий дивізіон вважався кращою частиною, яку я приберіг для останнього удару. Вона складалася з великоросійських офіцерів, її завжди мені хвалили. Я залишив цей дивізіон у своєму розпорядженні і давав його тільки для спеціальних задач на фронті, а тут його знезброїли. Скандал! У мене більше нікого не залишалося. Свідчення ставали усе тривожнішими. Нарешті, я отримав увідомлення, що арсенал взято, що військове міністерство зайнято, відповідно, повстанці були вже недалеко від нашого кварталу. [...] Я усвідомлював, що все пропало. У мене була на душі важкість. Я думав, чи мушу я все ж таки відмовитися від влади чи не слід цього робити. На мене вплинула кулеметна тріскотня, що пролунала десь вдалині, і я подумав. вірогідно, є чесні люди, котрі б'ються до тих пір, поки вони не отримають свідчення, що вони звільнені від своїх обов'язків та від обітниці, і написав тут же на місці своє зречення від влади» [63, с. 323-324].

У другій половині дня суботи 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади власноручним актом [8; 47; 49; 55; 56]. Акт зречення влади П. Скоропадський написав у номері-помешканні турецького посла в київському готелі «Паласт», де він знайшов сховок. Гетьманський уряд, своєю чергою, 14 грудня опинився перед дилемою власного рішення й, передав повноваження міській Думі та міській Управі, діяльність яких було відновлено останньою постановою Ради міністрів Української Держави [74, арк. 2]. Розгублений головнокомандувач гетьманськими військами О. Долгоруков перебував майже в істериці [54, арк. 25-26]. О. Долгоруков оголосив про капітуляцію раптово без всяких умов, неочікувано пішов у відставку і відбув до Одеси (цьому спонтанному крокові дивувалася навіть вдовиця-імператриця Марія Фьодорівна, що особисто добре знала князя [28, с. 313]), що стало остаточним сигналом до складання зброї й утечі з Києва для офіцерів його штабу, гетьманців-старшин і добровольців-дружинників [11]. Проте вуличні бої подекуди тривали ще до вечора.

Після акту відмови від влади П. Скоропадським й визнання себе поваленим гетьманським урядом, повстанчий Революційний комітет о 20-й годині 14 грудня призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу у Києві до прибуття Директорії [91, арк. 7]. У ніч на 15 грудня уся столиця України опинилася під владою республіканців. Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування. В Україні було відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією, а за спинами її отаманів Лівобережну Україну з півночі вже опановували «червоні» війська російсько-більшовицьких окупантів, зі сходу ж гострили багнети «білі» російські загарбники. Між тим більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видав відозву до робітників, селян і червоногвардійців, закликавши їх повстати на боротьбу проти ворогів влади Рад, а Директорію, В.Винниченка та С.Петлюру було звинувачено у «зраді трудящих». Відозву підписали члени «уряду»: Г.Пятаков (голова), В.Затонський, Артем (Ф.Сєргєєв), Е.Квірінг, В.Авєрін (члени) та І.Кудрін (управляючий справами).



Список використаних джерел

1. АВП РФ, ф. 82, оп. 16, т. 76, спр. 27.

2. Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 3. М., 1932.

3. Борщак І. Карієра одного авантюриста. Діло. 1925. Ч. 72. 1 квітня.

4. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції /марець 1917 р. грудень 1919 р./). Ч. ІІІ. Київ; Відень, 1920.

5. Вислоцький І. Гетьман Павло Скоропадський. Торонто, 1940.

6. Відродження. 1918. 5 листопада.

7. Відродження. 1918. 9 листопада.

8. Відродження. 1918. 15 грудня

9. Вістник Української Народньої Республіки. 1918. 17 грудня.

10. Воспоминания В. Е. Рейнбота о его пребівании в должности товарища министра внутренних дел, министра внутренних дел, а позже министра юстиции в составе правительства гетмана П. П. Скоропадского. Не ранее 31 декабря 1918 г. Гетман П. П. Скоропадский. Украина на переломе. 1918 год: Сборник документов. М.: Политическая энциклопедия, 2014.

11. В штабе кн. Долгорукова. Кіевская мысль. 1918. 15 (2) декабря.

12. Гай-Нижник П. Павло Скоропадський і Власний Штаб гетьмана всієї України: боротьба за владу і державність. К.: Крок, 2019.

13. Гейден Д. Ф. «Скоропадского я знал с малых лет». Исторический архив. 2012. № 3.

14. Головин Н. Н. Российская контр-революция в 1917-1918 гг. Кн. 12. Париж, 1937.

15. Голосъ Кіева. 1918. № 155. 15 (2) ноября.

16. Гражданская война на Украине 1918-1920 гг. Сборник документов и материалов. К.: Наукова думка, 1967.

17. ДАМО, ф. п-1817, оп. 2, спр. 173.

18. ДАМО, ф. п-1817, оп. 2, спр. 206.

19. ДАМО, ф. п-1817, оп. 2, спр. 283.

20. ДАМО, ф. п-1817, оп. 2, спр. 284.

21. ДАСО, ф. р. 2674, оп. 1, спр. 1.

22. ДАСО, № 2674, листівки.

23. Державний вістник. 1918. 9 листопада.

24. Державний вістник. 1918. 12 листопада.

25. Державний вістник. 1918. 16 листопада.

26. Державний вістник. 1918. 22 листопада

27. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Збірник документів і матеріалів. Т 2. К., 2006.

28. Дневники императрицы Марии Федоровны (1914-1920, 1923 годы). М., 2006.

29. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. Т 2. Ужгород, 1930.

30. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). Мюнхен, 1969.

31. Заявление главнокомандующего кн. А. Н. Долгорукова. Кіевская мысль. 1918. 3 декабря (20 ноября).

32. Земське діло. 1918. 20 листопада.

33. Історія Січових стрільців. К., 1992.

34. Історія українського війська. Лв., 1992.

35. Кіевская мысль. 1918. № 217. 17 (04) ноября.

36. Кіевская мысль. 1918. № 238. 12 декабря.

37. Кіевская мысль. 1918. № 240. 15 декабря.

38. Коновалець Є. Спомини й уваги. Золоті ворота: історія Січових Стрільців. 1917-1919. Львів; Рочестер, 2004.

39. Коновалець Є. Причинки до історії Української революції. Прага, 1927.

40. Коростовець І. Переговори в Яссах в 1918 році. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. Чікаго, 1973.

41. Крезуб А. Повстання проти гетьмана П. Скоропадського і про січових стрільців. Літературно-науковий вісник. 1928. Кн. 11.

42. Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Чикаго, 1969.

43. Лейхтенбергскій Г Н. Воспоминанія об “Украине”. 1917-1918. Берлин, 1921.

44. Лучъ. 1918. 21 ноября.

45. Лучь. 1918. 22 ноября.

46. Маланюк Є. Євген Мєшковський. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. Маланюк Є. Уривки зі спогадів. К.: Темпора, 2004.

47. Мир. 1918. 15 декабря.

48. Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. К.: Український письменник, 1994.

49. Наш путь. 1918. 15 декабря.

50. Нестерович-Берг М. А. В борьбе с большевиками: Воспоминания. Париж, 1931.

51. Нова Рада. 1918. 12 листопада (29 жовтня).

52. Нова Рада. 1918. 20 листопада.

53. Одесскіе новости. 1918. 16 (29) ноября.

54. ОР РНБ, ф. 1052, оп. 1, од. зб. 37.

55. «От власти отказываюсь» (Документы о гетманщине из архива Харьковского губернского старосты). Летопись революции. 1924. № 2 (7).

56. Отречение гетмана. Кіевская мысль. 1918. 15 (2) декабря

57. Памятка Ливенца. 1919-1929. Рига, 1929.

58. Приднепровский край. 1918. № 6611.

59. Прохода В. Записки до історії Сірих. За державність. Ч. 1. Каліш, 1929.

60. Революция на Украине по мемуарам белых. М.; Л., 1930.

61. Савченко В. Н. Симон Петлюра. Х.: Фолио, 2004.

62. Село. 1918. 8 грудня.

63. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 грудень 1918. К.; Філадельфія, 1995.

64. Словник української мови. Т. 4. К.: Наукова думка, 1973.

65. Ставка. 1918. Ч. 2. 17 грудня.

66. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 1. Скрентон, 1962.

67. Трудовая газета. 1918. № 2775. 11 декабря.

68. Трудовая газета. 1918. № 2776. 12 декабря.

69. Україна. 1919. 15-16 листопада.

70. Христюк П. Українська революція. Розвідки і матеріяли. Кн. ІІІ. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр. Т. ІІІ. Прага, 1921.

71. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 7.

72. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 24 а.

73. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 92.

74. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2,

75. ЦДАВО України, ф. 1071, оп. 1,

76. ЦДАВО України, ф. 1074, оп. 1,

77. ЦДАВО України, ф. 1074, оп. 1,

78. ЦДАВО України, ф. 1074, оп. 1,

79. ЦДАВО України, ф. 1074, оп. 2,

80. ЦДАВО України, ф. 1125, оп. 1,

81. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

82. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

83. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

84. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

85. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

86. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

87. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

88. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1,

89. ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1,

90. ЦДАВО України, ф. 1429, оп. 1,

91. ЦДАВО України, ф. 1429, оп. 1,

92. ЦДАВО України, ф. 1429, оп. 5,

93. ЦДАВО України, ф. 1429, оп. 5,

94. ЦДАВО України, ф. 1429, оп. 5,

95. ЦДАВО України, ф. 2469, оп. 1,

96. ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1,

97. ЦДАВО України, ф. 3696, оп. 1,

98. ЦДАВО України, ф. 3809, оп. 1,

99. ЦДАВО України, ф. 4547, оп. 1,

100. ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-ФП.

101. ЦДІА України, ф. 346, оп. 2594, спр.. 72.

102. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1928.

103. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія (Спогади). Новий Йорк, 1958.

104. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 роках. Спомини і роздуми. Торонто, 1971.

105. Шкловский В. Б. Сентиментальное путешествие. М., 1990.

106. Южное Слово. 1918. № 15. 5 ноября.

107. Heute Zeit. 1918. 18. November.

References

1. AVP RF, f. 82, op. 16, t. 76, spr. 27.

2. Antonov-Ovseenko V. A. Zapysky o hrazhdanskoi voine. T. 3. M., 1932.

3. Borshchak I. Kariiera odnoho avantiurysta. Dilo. 1925. Ch. 72. 1 kvitnia.

4. Vynnychenko V. Vidrodzhennia natsii (Istoriia ukrainskoi revoliutsii /marets 1917 r. hruden 1919 r./). Ch. III. Kyiv; Viden, 1920.

5. Vyslotskyi I. Hetman Pavlo Skoropadskyi. Toronto, 1940.

6. Vidrodzhennia. 1918. 5 lystopada.

7. Vidrodzhennia. 1918. 9 lystopada.

8. Vidrodzhennia. 1918. 15 hrudnia

9. Vistnyk Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. 1918. 17 hrudnia.

10. Vospomynanyia V. E. Reinbota o eho prebivanyy v dolzhnosty tovaryshcha mynystra vnutrennykh del, mynystra vnutrennykh del, a pozzhe mynystra yustytsyy v sostave pravytelstva hetmana P. P. Skoropadskoho. Ne ranee 31 dekabria 1918 h. Hetman P. P. Skoropadskyi. Ukrayna na perelome. 1918 hod: Sbornyk dokumentov. M.: Polytycheskaia эntsyklopedyia, 2014.

11. V shtabe kn. Dolhorukova. Kievskaia mysl. 1918. 15 (2) dekabria.

12. Hai-Nyzhnyk P. Pavlo Skoropadskyi i Vlasnyi Shtab hetmana vsiiei Ukrainy: borotba za vladu i derzhavnist. K.: Krok, 2019.

13. Heiden D. F. «Skoropadskoho ya znal s maltikh let». Istorycheskyi arkhyv. 2012. № 3.

14. Holovyn N. N. Rossyiskaia kontr-revoliutsyia v 1917-1918 hh. Kn. 12. Paryzh, 1937.

15. Holost Kieva. 1918. № 155. 15 (2) noiabria.

16. Hrazhdanskaia voina na Ukrayne 1918-1920 hh. Sbornyk dokumentov y materyalov. K.: Naukova dumka, 1967.

17. DAMO, f p-1817, op. 2, spr. 173.

18. DAMO, f p-1817, op. 2, spr. 206.

19. DAMO, f. p-1817, op. 2, spr. 283.

20. DAMO, f p-1817, op. 2, spr. 284.

21. DASO, f r. 2674, op. 1, spr. 1.

22. DASO, № 2674, lystivky.

23. Derzhavnyi vistnyk. 1918. 9 lystopada.

24. Derzhavnyi vistnyk. 1918. 12 lystopada.

25. Derzhavnyi vistnyk. 1918. 16 lystopada.

26. Derzhavnyi vistnyk. 1918. 22 lystopada

27. Dyrektoriia, Rada Narodnykh Ministriv Ukrainskoi Narodnoi Respubliky: Zbirnyk dokumentiv i materialiv. T.K., 2006.

28. Dnevnyky ymperatrytsti Maryy Fedorovnu (19141920, 1923 hodti). M., 2006.

29. Doroshenko D. Istoriia Ukrainy. 1917-1923 rr. T. 2. Uzhhorod, 1930.

30. Doroshenko D. Moi spomyny pro nedavnie mynule (1914-1920). Miunkhen, 1969.

31. Zaiavlenye hlavnokomanduiushcheho kn. A. N. Dolhorukova. Kievskaia mysl. 1918. 3 dekabria (20 noiabria).

32. Zemske dilo. 1918. 20 lystopada.

33. Istoriia Sichovykh striltsiv. K., 1992.

34. Istoriia ukrainskoho viiska. Lv., 1992.

35. Kievskaia mysl. 1918. № 217. 17 (04) noiabria.

36. Kievskaia mysl. 1918. № 238. 12 dekabria.

37. Kievskaia mysl. 1918. № 240. 15 dekabria.

38. Konovalets Ye. Spomyny y uvahy. Zoloti vorota: istoriia Sichovykh Striltsiv. 1917-1919. Lviv; Rochester, 2004.

39. Konovalets Ye. Prychynky do istorii Ukrainskoi revoliutsii. Praha, 1927.

40. Korostovets I. Perehovory v Yassakh v 1918 rotsi. Solukha P. Dohovir z Moskvoiu proty hetmana Pavla Skoropadskoho. Chikaho, 1973.

41. Krezub A. Povstannia proty hetmana P. Skoropadskoho i pro sichovykh striltsiv. Literaturno-naukovyi visnyk. 1928. Kn. 11.

42. Kuchabskyi V. Korpus Sichovykh Striltsiv: Voiennoistorychnyi narys. Chykaho, 1969.

43. Leikhtenberhskii H. N. Vospomynaniia ob “Ukrayne”. 1917-1918. Berlyn, 1921.

44. Luch. 1918. 21 noiabria.

45. Luch. 1918. 22 noiabria.

46. Malaniuk Ye. Yevhen Mieshkovskyi. Kapustianskyi M. Pokhid ukrainskykh armii na Kyiv-Odesu v 1919 rotsi. Malaniuk Ye. Uryvky zi spohadiv. K.: Tempora, 2004.

47. Myr. 1918. 15 dekabria.

48. Nahaievskyi I. Istoriia Ukrainskoi derzhavy XX stolittia. K.: Ukrainskyi pysmennyk, 1994.

49. Nash put. 1918. 15 dekabria.

50. Nesterovych-Berh M. A. V borbe s bolshevykamy: Vospomynanyia. Paryzh, 1931.

51. Nova Rada. 1918. 12 lystopada (29 zhovtnia).

52. Nova Rada. 1918. 20 lystopada.

53. Odesskie novosty. 1918. 16 (29) noiabria.

54. OR RNB, f. 1052, op. 1, od. zb. 37.

55. «Ot vlasty otkazyvaius» (Dokumenty o hetmanshchyne iz arkhyva Kharkovskoho hubernskoho starosty). Letopys revoliutsyy. 1924. № 2 (7).

56. Otrechenye hetmana. Kievskaia mysl. 1918. 15 (2) dekabria

57. Pamiatka Lyventsa. 1919-1929. Ryha, 1929.

58. Prydneprovskyi krai. 1918. № 6611.

59. Prokhoda V. Zapysky do istorii Sirykh. Za derzhavnist. Ch. 1. Kalish, 1929.

60. Revoliutsyia na Ukrayne po memuaram belykh. M.; L., 1930.

61. Savchenko V N. Symon Petliura. Kh.: Folyo, 2004.

62. Selo. 1918. 8 hrudnia.

63. Skoropadskyi P. Spohady. Kinets 1917 hruden 1918. K.; Filadelfiia, 1995.

64. Slovnyk ukrainskoi movy. T. 4. K.: Naukova dumka, 1973.

65. Stavka. 1918. Ch. 2. 17 hrudnia.

66. Staxiv M. Ukraina v dobi Dyrektorii UNR. T. 1. Skrenton, 1962.

67. Trudovaia hazeta. 1918. № 2775. 11 dekabria.

68. Trudovaia hazeta. 1918. № 2776. 12 dekabria.

69. Ukraina. 1919. 15-16 lystopada.

70. Khrystiuk P. Ukrainska revoliutsiia. Rozvidky i materiialy. Kn. III. Zamitky i materiialy do istorii ukrainskoi revoliutsii. 1917-1920 rr. T. III. Praha, 1921.

71. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 1, spr. 7.

72. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 1, spr. 24 a.

73. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 1, spr. 92.

74. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 2, spr. 15.

75. TsDAVO Ukrainy, f. 1071, op. 1, spr. 1.

76. TsDAVO Ukrainy, f. 1074, op. 1, spr. 1.

77. TsDAVO Ukrainy, f. 1074, op. 1, spr. 9.

78. TsDAVO Ukrainy, f. 1074, op. 1, spr. 10.

79. TsDAVO Ukrainy, f. 1074, op. 2, spr. 37.

80. TsDAVO Ukrainy, f. 1125, op. 1, spr. 3.

81. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 71.

82. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 75.

83. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 76.

84. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 79.

85. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 81.

86. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 83.

87. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 95.

88. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 250.

89. TsDAVO Ukrainy, f. 1325, op. 1, spr. 6.

90. TsDAVO Ukrainy, f. 1429, op. 1, spr. 4.

91. TsDAVO Ukrainy, f. 1429, op. 1, spr. 13.

92. TsDAVO Ukrainy, f. 1429, op. 5, spr. 3.

93. TsDAVO Ukrainy, f. 1429, op. 5, spr. 6.

94. TsDAVO Ukrainy, f. 1429, op. 5, spr. 12.

95. TsDAVO Ukrainy, f. 2469, op. 1, spr. 5.

96. TsDAVO Ukrainy, f. 3563, op. 1, spr. 118.

97. TsDAVO Ukrainy, f. 3696, op. 1, spr. 17.

98. TsDAVO Ukrainy, f. 3809, op. 1, spr. 16.

99. TsDAVO Ukrainy, f. 4547, op. 1, spr. 1.

100. TsDAHO Ukrainy, f. 263, op. 1, spr. 62149-FP.

101. TsDIA Ukrainy, f. 346, op. 2594, spr. 72.

102. Shapoval M. Velyka revoliutsiia i ukrainska vyzvolna prohrama. Praha, 1928.

103. Shapoval M. Hetmanshchyna i Dyrektoriia (Spohady). Novyi York, 1958.

104. Shkilnyk M. Ukraina u borotbi za derzhavnist v 1917-1921 rokakh. Spomyny i rozdumy. Toronto, 1971.

105. Shklovskyi V B. Sentymentalnoe puteshestvye. M., 1990.

106. Yuzhnoe Slovo. 1918. № 15. 5 noiabria.

107. Heute Zeit. 1918. 18. November.

Размещено на Allbest.ru

...