Роль одеських вчених-істориків у розвитку інфраструктури наукової бібліотеки Одеського (Новоросійського) університету у першій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль одеських вчених-істориків у розвитку інфраструктури наукової бібліотеки Одеського (Новоросійського) університету у першій половині ХХ століття

В.В. Левченко

кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства, історико-правових та мовних дисциплін Одеського національного морського університету

У статті на тлі суспільно-політичних трансформацій першої половини ХХ ст. продемонстровано роль одеських вчених-істориків у розвитку інфраструктури Наукової бібліотеки Одеського (Новоросійського) університету та бібліотекознавства загалом. Дослідження присвячено вивченню призабутих постатей працівників Наукової бібліотеки, які в епоху радикальних змін державного устрою і суспільства відіграли важливу роль у розвитку бібліотечної справи. Простежено долі службовців бібліотеки на тлі суспільно-політичних перипетій зазначеного періоду.

Ключові слова: Наукова бібліотека, Одеський університет, співробітники, бібліотекарі, бібліотекознавство, інфраструктура.

бібліотека історик політичний

В статье на фоне общественно-политических трансформаций первой половины ХХ в. продемонстрирована роль одесских ученых-историков в развитии инфраструктуры Научной библиотеки Одесского (Новороссийского) университета и библиотековедения в целом. Исследование посвящено изучению призабытых личностей работников Научной библиотеки, которые в эпоху радикальных изменений государственного устройства и общества сыграли важную роль в развитии библиотечного дела. Прослежено судьбы служащих библиотеки на фоне общественно-политических перипетий указанного периода.

Ключевые слова: Научная библиотека, Одесский университет, сотрудники, библиотекари, библиотековедение, инфраструктура.

The complex contemporary issues in Ukraine related to the reform of education and science, calls refer to the experience of past years, for example, the first third of the twentieth century. During this period, one of the best in the world, scientific and educational systems of the Russian empire, as a result of the socio-political and socio-economic transformations in the first half of the twentieth century, was in a state of permanent reorganization. One aspect of this policy was the Research Library of the Odessa (Novorossiysk) University, which is a leader in the development of higher education and research in Europe.

The multi-faceted and productive activities of the library for nearly two hundred years is due to its employees that support the continuity of library science, continue the work of those who stood at the origin of the library, developing and realizing its objectives, and in general contribute to the development of education and science, the need to further improve their role in society. In this regard, the reconstruction and understanding the fate of the library staff in one of the hardest periods of national history is a scientific challenge.

Under current conditions in the context of the revision of the provisions of the preceding conceptual historiography using new sources and methods of research have the opportunity to objectively analyze in the context of the history of the library operation of power in relation to its employees and their fate in the first third of the twentieth century. Allocation study the fate of the library staff in a separate subject of historical research allows us to determine their role in the development of library infrastructure against the socio-political changes and the impact of these processes on the life of members of the scientific intelligentsia.

Scientific literature directly dealing with the problems of this study to quantify the insignificant. Mostly it works on the history of the Research Library, and biographical articles on the lives of individual employees of the library. The sources of information for this survey were the archival materials and publications of researchers. The article is based on the basic methodological principles of historical science: histori- cism, scientific objectivity in covering the systemic historical facts and events. Used chronological, typological, comparative methods of historical knowledge, classification and systematization of historical sources and bibliographic material. Analysis of the source base was carried out using the methods of sources and archival heuristics. The scientific novelty of the results shows that the paper is the first general study of the history of the fate of the library staff, presented in the context of socio-political development of the country. First analyzed and put into scientific circulation lesserknown archival sources that contribute to the study of the development of library infrastructure, the fate of its individual employees.

Scientific-theoretical and practical significance of the study is that the results significantly enrich the knowledge of the source base of library history in Ukraine, reproduce the main trends and characteristics of this process in the Research library remodel biography of its employees. The article contributes to the development of objective scientific concepts and views on the scope of the phenomenon of the library as an important source for studying various aspects of the life and activities of the company.

Key words: Scientific Library, Odessa University, staff, librarians, library science, infrastructure.

У сучасному глобалізованому світі позитивне вирішення ситуації забезпе-чення кваліфікованими кадрами усіх сфер життя є визначальним чинником со-ціального розвитку і одним з головних засобів цивілізаційного самоствердження. Кожна країна, де інтелектуальні спеціальності стали загальнодоступними, а інвестиції у розвиток потенціалу людини - пріоритетними й ефективними, є провідним учасником розвитку всіх аспектів глобалізованого простору. Не є виключенням у цьому плані й мережа бібліотечних установ Одеси з її історією щодо формування штату кваліфікованими працівниками. Для розуміння про-цесів, які відбувалися у зазначеному ландшафті бібліотечної царини важливим є вивчення еволюції практик у комплектуванні штатів бібліотек. Розглянемо іс-торію цього питання на прикладі особливостей формування кадрового складу Наукової бібліотеки Одеського (Новоросійського) університету (далі - НБ ОНУ) у першій половині ХХ ст.

Багатогранна і продуктивна діяльність НБ ОНУ протягом двохсот років здійснювалася і здійснюється завдяки її співробітникам, які сприяють розвитку освіти і науки, необхідності подальшого підвищення їх ролі у житті суспільства. У зв'язку з цим вивчення особливостей формування кадрового складу НБОНУ, як одного з інтелектуальних осередків глобалізованого світового простору, в один з найскладніших періодів світової історії виступає проблематикою даної розвідки.

Метою роботи є дослідження особливості формування кадрового складу НБ ОНУ з вирішенням наступних завдань: вивчити особливості залучення кандидатур та проаналізувати методи кадрової політики. У сучасних умовах у контексті перегляду концептуальних положень попередньої історіографії з використанням нових джерел і методів дослідження з'явилася можливість об'єктивно проаналізувати особливості цього аспекту. Наукова література, що безпосередньо висвітлює проблеми даного дослідження, у кількісному відношенні незначна. Переважно це роботи, які присвячені історії НБ ОНУ [49; 70; 74-75; 79-80].

У системі вищої освіти Російської імперії та у перші роки існування СРСР не існувало структурної мережі для підготовки спеціалістів бібліотечної справи. Упродовж довгого часу працівниками бібліотек у переважній більшості ставали особи з середньою або незакінченою вищою освітою, у поодиноких випадках випускники вишів. Це було пов'язано з не визначенням статусу службовця бібліотеки, що залежало від малої кількості бібліотек і бібліотекарів, не сформованої інфраструктури бібліотек і бібліотечної мережі та слабким соціально-економічним забезпеченням співробітників бібліотек. У Російській імперії статус професії бібліотекаря уперше було окреслено на початку другого десятиліття ХХ ст. на Першому Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (Санкт-Петербург, 1-7 червня 1911 р.), на якому бібліотечні працівники і представники громадськості визнали цю спеціальність особливою, науковою та потребуючою спеціальної освіти. Ініціативу щодо створення кафедр бібліотекознавства і бібліографії при Санкт-Петербурзькому та Харківському університетах для викладання курсу бібліографії у вишах не підтримала більшість з'їзду. Натомість перевагу з підготовки працівників бібліотек було віддано мережі короткотермінових бібліотечних курсів. Як наслідок подібні бібліотечні курси були відкриті у Воронежі, Оренбурзі, Пермі, Харкові та при Московському міському народному університеті імені А. Л. Шанявсько- го. На першому етапі ці бібліотечні курси відігравали помітну роль у підготовці фахівців-бібліотекарів. Першим профільним навчальним закладом для підготовки бібліотечних працівників став Петроградський інститут Позашкільної освіти (1918 р.) [50].

В УСРР перші ініціативи щодо налагодження підготовки фахівців бібліо-течних установ з'явилися на початку 1920-х рр. та мали локальний характер. Перші спроби були зроблені керівництвом Одеського і Харківського інститутів народної освіти, які на базі факультетів політичної освіти планували готувати спеціалістів бібліотечної справи, але вони були безрезультатними. Так, створене в Одесі восени 1922 р. музейно-архівно-бібліотечне відділення (завідувач Ю. Г. Оксман) факультету політичної освіти вже 22 грудня 1922 р. за постановою колегії Українського головного комітету професійно-технічної та спеціально-наукової освіти було ліквідовано [62, с. 122-124]. Продовження ідеї організації підготовки фахівців бібліотечної справи в Одесі належала директору Центральної наукової бібліотеки (таку назву мала НБ ОНУ в 1920-х рр.)

С.Л. Рубінштейну. Він розробив положення та ініціював створення інституту «бібліотечних практикантів» (затверджено Одеським губернським відділом Всеросійської професійної спілки працівників освіти у першій половині 1924 р., але 2 вересня 1924 р. не було підтримане НКО УСРР), коли на всьому просторі СРСР існувала тільки одна установа - Вищі бібліотечні курси при Російській публічній бібліотеці у Ленінграді - де відбувалася підготовка бібліотекарів [63, с. 32]. Завдяки наполегливій роботі С. Л. Рубінштейна у бібліотеці у середині 1920-х рр. почалася професійна підготовка бібліотечних працівників [71; 74; 80]. Згодом радянська влада почала проводити централізовані заходи щодо інституціалізації кваліфікаційної освіти бібліотекарів. Так, 24 січня 1934 р. наказом НКО УСРР при Всеукраїнському інституті комуністичної освіти у Харкові було утворено перший на теренах України бібліотечний факультет з трирічним терміном навчання, який почав функціонувати з 15 лютого 1934 р. З вересня 1934 р. філія бібліотечного факультету Всеукраїнського інституту комуністичної освіти почала працювати у Києві. Здійснені заходи не сприяли проведенню інтенсивної підготовки значної кількості кваліфікованих біб-ліотекарів для бібліотечної мережі УСРР. Тому у червні 1934 р. бібліотечний сектор Одеського обласного відділу народної освіти відкрив двомісячні бібліо-течні курси підготовки і перепідготовки 70 бібліотекарів [48; 58]. На початку 1934/35 навчального року розпочав роботу Одеський бібліотечний трирічний технікум на 120 осіб. У жовтні 1934 р. при Науковій бібліотеці відкрився одно-річний факультет для бібліотекарів, які мали отримувати практичну підготовку у бібліотечній сфері без відриву від виробництва [48]. Отже, процес інституа- лізації фахової підготовки бібліотечних працівників також має свою історію, а його практична реалізація у дієву мережу навчальних закладів відбулася тільки на початку другої третини ХХ ст. На тлі несприятливого становища щодо реалізації намірів у підготовці спеціалістів-бібліотекарів у першій половині ХХ ст. у певній мірі цю нішу заповнювали представники інших професій, у тому числі й значна кількість вчених-істориків.

На початку ХХ ст., до карколомних подій 1917 р., штатний розклад НБ ОНУ складався з двох посад - бібліотекаря і помічника бібліотекаря (згідно закону від 3 липня 1914 р. посада помічника бібліотекаря була диференційована на посади молодшого і старшого помічників бібліотекаря), яких одночасно у штаті могло бути від трьох до чотирьох осіб. Заробітну платню (у середньому 1 5002 000 рублів на рік) вони отримували з фондів Міністерства народної освіти. Тоді як інша значна кількість персоналу бібліотек (писарі, технічні працівники тощо), яка працювала за вільним наймом та не входила до штатного розкладу, зарплатню (залежно від посади у середньому 300-500 рублів на рік) отримувала з спеціальних коштів Імператорського Новоросійського університету (ІНУ). У цей період у різні часи посаду бібліотекаря займали Людвіг Пилипович Брун (1841-1905) і Петро Степанович Шестеріков (1859-1929), а посади помічника бібліотекаря - Володимир Олександрович Кобчевський (на початку лютого 1909 р. вийшов у відставку [14, арк. 41]), Еразм Францович Люткевич (народився 22 (10) листопада 1867 р.), Михайло Олімпійович Григорович (народився 11 листопада (30 жовтня)2 1875 р.), Іван Іванович Дусинський (1879-1919), Микола Аполлонович Уразов (звільнено у січні 1913 р. [15, арк. 5]), Павло Васильович Левандовський (1857-1916), Микола Васильович Смирнов [36-42] (народився 26 (14) жовтня 1883 р.). За становою приналежністю майже усі вони були різночинцями (крім М. В. Смирнова - сина дійсного статського радника, спадкового дворянина [15, арк. 1-2]) та більшість з них не мали вищої освіти. М. О. Григорович навчався тільки два курси (1899-1901) на математичному відділенні фізико-математичного факультету ІНУ [12, арк. 28-29, 76 зв.], а П. В. Левандовський закінчив перший курс Харківського ветеринарного інституту [14, арк. 1-2]. Серед дев'яти осіб, які займали провідні посади у бібліотеці тільки троє мали базову вищу освіту - М. В. Смирнов закінчив чотири курси фізико-математичного факультету ІНУ (екзамени в іспитовій комісії не складав, диплом не отримав [15, арк. 1-2]), Е. Ф. Люткевич та І. І. Дусинський закінчили історико-філологічний факультет того ж університету. Переважній більшості бібліотекарів і помічників бібліотекарів освітній ценз давав можливість успішно проводити поточну бібліотечну роботу (каталогізацію, комплектування фондів, видання і прийом бібліотечного матеріалу тощо), але для проведення наукової діяльності цього було недостатньо. Тому на початку ХХ ст. серед штатних співробітників бібліотеки тільки двоє проводили наукові дослідження. Науковими уподобаннями П. С. Шестерікова були ботаніка й бібліотечна справа [75, с. 12-13], а сфери наукових інтересів І. І. Дусинського поширювалися на антикознавство, сходознавство, політологію, бібліотекознавство [75, с. 12-14; 43; 52; 77, с. 284-287]. І. І. Дусинський став першим серед вче- них-істориків, співробітників НБ ОНУ, хто проводив плідні наукові дослідження. Згодом ця тенденція була підхоплена іншими його колегами.

У 1916 р. до складу писарів бібліотеки було зараховано Ніну Василівну Ле- плявкіну, яка 1917 р. закінчила історичне відділення історико-філологічного факультету Одеських вищих жіночих курсів. [5]. У 1914 і 1916 рр. склала іспити в історико-філологічній іспитовій комісії ІНУ по історичному відділенню. Після представлення в іспитову комісію випускного твору рішенням засідань Історико-філологічної комісії від 30 листопада 1916 р. і 30 листопада 1917 р. отримала диплом першого ступеню, датований 19 серпня 1919 р. за підписом декана історико-філологічного факультету, професора О. П. Доброклонського [20, арк. 3]. У 1919 р. Н. В. Леплявкіну було обрано секретарем бібліотеки [16, арк. 11, 38; 18, арк. 140-141, 156], а восени того ж року вона продовжила здобувати вищу освіту. Її було зараховано на словесне відділення історико-філо- логічного факультету ІНУ [10]. Зі встановленням радянської влади 1920 р. вона зайняла посаду бібліотекаря, а 31 грудня 1921 р., після арешту В.-П. Н. Пав- ловського, на загальних зборах колективу бібліотеки її було обрано тимчасовим заступником завідувача бібліотеки [32, арк. 4]. 1 вересня 1922 р. наказом Одеського губпрофосу її було призначено тимчасово виконуючою обов'язки директора [33, арк. 79]. За якими критеріями Н. В. Леплявкіна не підходила губернському керівництву як директор, на сьогодні встановити не вдалося, але фактом залишається те, що наказом Одеського губпрофосу (№ 88) від 14 жовтня 1922 р. з 13 жовтня 1922 р. на цю посаду було призначено С. Л. Рубінш- тейна [24, арк. 21, 31; 33, арк. 87]. Саме він залишався директором бібліотеки протягом найближчих восьми років, а Н. В. Леплявкіна увійшла в історію як перша жінка, яка очолювала НБ ОНУ та перша жінка-керівник структурного підрозділу державного університету на теренах Російської імперії.

У 1917 р. кадровий склад дореволюційної генерації співробітників НБ ОНУ поповнив Казимир Бенігнович-Йосифович Зеленевський, який народився в Одесі 18 (6) квітня 1895 р. у родині дворянина. Після закінчення Одеської 3-ої гімназії 23 (11) вересня 1913 р. він був зарахований на 1 курс історико-фі- лологічного факультету ІНУ, але вже 12 жовтня (30 вересня) того ж року його було переведено на 1 курс юридичного факультету ІНУ [9, арк. 13-14, 22, 24]. Тяжіння до історичної науки стало причиною того, що у 1915 р. К. Б.-Й. Зе- леневський став студентом 1 курсу історико-філологічного факультету ІНУ, на якому з перервами (1916 р. відбував військову повинність [4, арк. 5], у 1919/20 навчальному році залишив університет) навчався до 1920 р., закінчивши 6 семестрів [9, арк. 3, 6-7 зв.]. Навчання на останніх 7 і 8 семестрах (вища освіта була чотирьохрічною) він продовжив в Одеському гуманітарно- суспільному інституті (ОГСІ), який 1920 р. було створено на базі декількох структурних підрозділів трансформованих одеських вишів, у тому числі ІНУ. На початку літа 1921 р. Одеський губернський головний комітет професійно- технічної та спеціально-наукової освіти (губпрофос) постановив про припинення діяльності ОГСІ з 1 вересня 1921 р. та його приєднання до Одеського інституту народної освіти (ОІНО). До цього числа, починаючи з червня місяця, керівництво інституту мало провести «прискорений випуск» старших семестрів на усіх відділеннях [61]. У цій ситуації 27 липня 1921 р. К. Б.-Й. Зеленев- ський подав заяву керівництву ОГСІ про виключення його зі списків слухачів та повернення йому власних документів [9, арк. 5]. Паралельно з навчанням у різних вишах К. Б.-Й. Зеленевський не покидав працю в університетський бібліотеці, де від 1917 до 1922 рр., унаслідок карколомних суспільно-політичних подій, зробив швидку кар'єру. За часів перебування в Одесі 1919 р. радянської влади від 6 травня до 15 серпня займав посаду старшого помічника бібліотекаря [9, арк. 7; 13, арк. 1]. Із встановленням радянської влади 1920 р. в Одесі він став одним із бібліотекарів (друга посада у бібліотечній ієрархії того часу, завідувач бібліотеки В.-П. Н. Павловський), у 1921 р. завідував бібліографічним кабінетом [32, арк. 1, 33], а станом на березень 1922 р. - завідуючий відділом рідкісних історичних видань [49, с. 138]. Через не з'ясовані на сьогодні обставини згідно наказу Одеського губпрофосу від 11 жовтня 1922 р. К. Б.-Й. Зеленевського було скорочено зі штату бібліотеки [33, арк. 86]. Його подальша доля невідома. Скоріш за все до часу офіційного звільнення з бібліотеки він залишив Одесу, що опосередковано підтверджують слова М. В. Смирнова (див.дод. 1), у напряму до Польщі, бо ще у 1919 р. він отримав польське громадянство [9, арк. 10]. Під час нетривалого перебування у складі співробітників НБ ОНУ К. Б.-Й. Зеленевський встиг всебічно проявити себе у царині бібліотекознавства. Саме йому належить перша спроба каталогізації бібліотеки М. С. Воронцова 1917-1919 рр., коли він провів картковий опис її 2 043 томів (див. дод. 2). У 1919/20 академічному році він планував продовжити роботу за цим напрямом та навіть без матеріальної винагороди (див. дод. 2 і 3), що в умовах складного економічного становища в країні заслуговує на окрему повагу, але документальні підтвердження реалізації цієї ідеї на сьогодні не виявлені. Додаткової уваги заслуговує той факт, що в умовах трансформації структури НБ ОНУ на початку 1920-х рр. К. Б.-Й. Зеленевський проявив прогресивність поглядів у вирішенні цього питання та, виходячи з наявних фондів бібліотеки, запропонував створення відділу старовинних та рідкісних видань (див. дод. 4), яке було частково реалізовано керівництвом, а повноцінне втілення цієї думки у життя відбулося більше ніж через півстоліття.

Переломним і одним із визначальних періодів в історії формування штату співробітників НБ ОНУ став час наприкінці 1910-х рр., коли упродовж декількох років зберігалася складна ситуація з комплектуванням кадрового складу бібліотеки. Уперше ця проблема постала у період від квітня до серпня 1919 р., коли значна кількість співробітників дореволюційної генерації була звільнена, а на їх місце було призначено нових службовців, визначальним критерієм компетентності у бібліотечній справі яких була підтримка радянської влади. Так, 17 травня 1919 р. було звільнено бібліотекаря П. С. Шестерікова та старших помічників бібліотекаря - І. І. Дусинського (того ж місяця заарештовано і розстріляно чекістами [72]) і Е. Ф. Люткевича [18, арк. 35]. На посаду бібліотекаря 17 травня 1919 р. комісаром ІНУ тимчасово було призначено М. В. Смирнова [15, арк. 1-3, 5]. До штату бібліотеки увійшли нові люди, не обізнані у бібліотечній справі - М. М. Віркау, В.-П. Н. Павловський і Ф. Є. Пе- трунь. Усіх їх об'єднував той факт, що за фахом вони були істориками - випускниками історико-філологічного факультету ІНУ та не мали досвіду бібліотечної роботи, але у майбутньому вони відіграли певну роль у розвитку бібліотекознавства в Одесі.

Владислав-Петро Норбертович Павловський народився 12 лютого (31 січня) 1888 р. у родині купця 2 гільдії у містечку Куманів Волинської губернії [11, арк. 4, 6, 54]. Після закінчення Острозької чоловічої гімназії 1912 р. вступив на історико-філологічний факультет ІНУ [іл. 1]3, де з продовженням терміна навчання (у грудні 1916 р. залишено на один рік через ухилення від військової служби [11, арк. 1, 20-21, 24, 27-28]) та перервою (6 вересня 1919 р. відраховано за несплату за навчання [11, арк. 10, 12-13]) навчався до 1920 р. [6, арк. 2].

Зі встановленням у квітні 1919 р. радянської влади 5 травня його було призначено уповноваженим комісара Вищої школи Одеси у справах бібліотек [16, арк. 11, 38; 18, арк. 140-141, 156]. У серпні 1919 р. з приходом до влади Добровольчої армії його було звільнено з посади уповноваженого та студентського контингенту університету.

В 1920 р., після повторного «видворення» радянською владою П. С. Шестерікова з керівної посади бібліотеки, на посаду завідувача Головної бібліотеки Вищої школи Одеси було призначено В.-П. Н. Павловського [іл. 2] [32, арк. 1-6]. За час свого перебування на чолі бібліотеки він разом з професорами Б. В. Варнеке, В. Ф. Лазурським і А. В. Флоровським навесні 1920 р. входив до складу комісії щодо обробки бібліотеки професора І. А. Линниченка [16, арк. 114]. У 1920-1921 рр. В.-П. Н. Павловський за сумісництвом також викладав у декількох одеських вишах - Інституті народної освіти, Археологічному інституті, Сільськогосподарському інституті, Медичному інституті [32, арк. 2, 5, 6]. Кар'єра В.-П. Н. Павловського закінчилася трагічно. Наприкінці грудня 1921 р. його було заарештовано, про що 31 грудня 1921 р. на загальних зборах (голова - бібліотекар Ф. Є. Петрунь, секретар - помічник бібліотекаря Ц. Ю. Авербах) колективу бібліотеки (були присутні 29 осіб) повідомив Ф. Є. Петрунь [32, арк. 4].

Подальша доля В.-П. Н. Павловського нам на сьогодні невідома.

Ще одним новим співробітником бібліотеки став Федір Євстафійович Петрунь, який народився 1 березня (17 лютого) 1894 р. у с. Устя Подільської губернії у родині селянина. З отриманням 27 (14) червня 1912 р. атестату зрілості в Одеській 3 гімназії того ж року вступив на історико- філологічний факультет, де навчався до 1919 рр.

Формування його наукових інтересів здійснювалося під впливом профе-1920^ (дАОО. ф 45, оп. 4, сора М. Г. Попруженка, який у квітні 1919 р. для спр^ 220 арк. 60) написання випускного твору запропонував йому тему «Виктор Иванович Григорович в истории изучения юга России». Згодом, у серпні того ж року тему випускної роботи було відкореговано - «Основные моменты в судьбах исторического изучения юга России» [7, арк. 29-30].Від 1919 р. Ф. Є. Петрунь на різних посадах (помічник бібліотекаря, завідувач відділу комплектування, завідувач картографічного відділу та ін.) працював у НБ ОНУ та брав активну участь у реорганізації її структури у 1920-х рр. [63]. Представляв бібліотеку на Першій конференції наукових бібліотек УСРР (Київ, грудень 1925 р.) і Першому всеукраїнському з'їзді бібліотечних працівників (Харків, 1-6 червня 1926 р.) [21, арк. 111-112]. Проводив активні наукові розвідки [45; 78]. У 1927-1929 рр. їздив у наукові відрядження до бібліотек і архівів Москви, Ленінграду і Сімферополя для ознайомлення з мапографічними фондами [22, арк. 15, 50]. Ф. Є. Петруню належить прерогатива у заснуванні та організації картографічного відділу НБ ОНУ [28, арк. 49-50].

Від 1919 р. нетривалий час [30, арк. 41 зв.; 31, арк. 6], до весни 1921 р. [32, арк. 1, 3, 33], помічником бібліотекаря працював історик літератури Микола Миколайович Віркау (1892-1937). Він народився 14 (2) лютого 1892 р. в Одесі у родині робітників (батько працював токарем, а мати - швачкою). У 1913-1917 рр. навчався на словесному відділенні історико-філологічного факультету ІНУ. З першого курсу під керівництвом професора О. В. Ристен- ка (1880-1915) почав вивчати теорію давнього періоду книжкової та народної словесності. Працюючи у бібліотеці, сортував реквізовані книги бібліотек ліквідованих навчальних закладів міста: Кадетського корпусу, Інституту шляхетних дівчат, ОВЖК, 2-ї гімназії. Згодом почав викладати у різних навчальних закладах Одеси.

Отже, у 1919 р. стався перший період кардинальних змін кадрового складу НБ ОНУ, що було пов'язано із суспільно-політичними змінами в країні. Винятком цього факту стало те, що поповнення штату бібліотекарів відбулося саме за рахунок фахових істориків - випускників історико-філологічного факультету ІНУ.

Наступним скрутним періодом в історії НБ ОНУ в контексті формування штату був час 1920-1923 рр. У 1920 р. з приходом до влади більшовиків від-булася трансформація бібліотечної мережі Одеси. У середині 1920 р. з приєд-наними до НБ ОНУ бібліотек ОВЖК, Кадетського корпусу, Єпархіальної семі-нарії, Інституту шляхетних дівчат, Вищого міжнародного інституту [70, с. 19] її кадровий склад поповнили їх працівники, а вона стала центром бібліотечної мережі Вищої школи Одеси. Упродовж 1920-х рр. неодноразово змінювалася назва університетської бібліотеки. У 1921 р. вона була перейменована в Головну бібліотеку Вищої школи Одеси, з 1923 р. носила назву Центральної науково-навчальної бібліотеки, а з 1924 р. - Центральна наукова бібліотека, у 1930 р. - Державна бібліотека (після об'єднання з публічною бібліотекою) [63, с. 29].

Іл. 1. В.-П. Н. Павловський 1912 р. (ДАОО.Ф. 45, оп. 4, спр. 220, арк. 53)

Модернізація бібліотечної сфери Одеси вимагала забезпечення її штату ква-ліфікованими кадрами. У перші роки радянської влади робота НБ ОНУ припа дала на перманентну ротацію кадрів співробітників. На 1 січня 1921 р. до штату входило 37 осіб [32, арк. 1]. З числа дореволюційних співробітників у ньому продовжували працювати тільки двоє: М. В. Смирнов і Л. К. Брун. Решта були звільнені, у тому числі й один із «ветеранів» - П. С. Шестеріков. М. В. Смирнов довго не пропрацював у бібліотеці, займаючи посаду завідувача відділу навчальних посібників для студентів. 31 січня 1923 р. він звільнився з бібліотеки (див. дод. 1), в якій працював з 1907 р. та перейшов до Публічної бібліотеки на посаду завідуючого відділом книгокористування [33, арк. 90]. Від весни 1920 р. до кінця грудня 1921 р. завідувачем бібліотеки був В.-П. Н. Пав- ловський. В умовах постійної ротації кадрів бібліотеки впродовж 1921 р. до її складу увійшли представники нової генерації вчених, які були студентами або випускниками історико-філологічного факультету ІНУ.

Формування професійних навиків у НБ ОНУ здобув Яків Зейликович Берман (1889-1973). У 1913 р. він закінчив юридичний факультет Київського уні-верситету. Вищу історичну освіту почав здобувати 24 серпня 1918 р. на істо-ричному відділенні історико-філологічного факультету ІНУ [3, арк. 5, 7, 10], а здобув її 1925 р. на соціально-історичному відділенні факультету професійної освіти ОІНО [29, арк. 1-2]. З 1920 р. Я. З. Берман працював бібліотекарем Го-ловної бібліотеки, а 8 квітня 1921 р. його було переведено на ту саму посаду до бібліотеки ОІНО [25, арк. 1, 5]. Згодом послідовно він займав посади співробіт-ника (1921), завідувача підвідділу складів (з 4 липня 1922 р.), помічника завід-увача відділу книгоутворення (від 2 жовтня 1922 до 1923 рр.) [33, арк. 72, 85]. У січні 1923 р. перейшов до Публічної бібліотеки [51].

З грудня 1920 р. в НБ ОНУ почав працювати Йосиф Мовшевич Троцький (1897-1970, з 1938 р. Тронський), який посів посаду помічника завідувача відділу поповнення [27, арк. 5, 8]. На той час він був професорським стипендіатом кафедри класичної філології ОГСІ, на яку його було зараховано за поданням професора Б. В. Вар- неке ще за часів існування ІНУ після отримання вищої освіти у жовтні 1919 р. [іл. 3]. У 1921-1923 рр. послідовно він обіймав посади класифікатора з історико-літературно-лінгвістичного циклу наук [32, арк. 1, 3, 5], завідувача алфавітного каталогу відділу поповнення, завідуючого бібліографічним відділом (листопад 1922 - 10 вересня 1923 рр.).

Проводив інструкторсько-методичну, класифікаційну, історико-бібліографічну роботу та 1920 р. взяв участь у складанні Всеросійського зведеного каталогу іноземної періодики. На початку вересня 1923 р. виїхав до Петрограду, де продовжив свою професійну діяльність [59].

На початку 1921 р., між 1 січня та 1 березня, на посаду бібліотечного техніка дублетного підвідділу (завідувач В. В. Смирнов) НБ ОНУ було прийнято Наталію Сергіївну Каткову [32, арк. 1, 3, 33-34], яка народилася 1 листопада (20 жовтня) 1899 р. у родині полковника. У 1916 р. вона закінчила загальний курс Одеської жіночої гімназії, засновану А. В. Горьєвою, із золотою медаллю, а у 1917 р. закінчила восьмий додатковий педагогічний клас зі спеціальним вивченням російської мови і математики [19, арк. 5, 9, 11]. У 1917 р. Н. С. Каткова вступила на історичне відділення історико-філологічного факультету ОВЖК [19, арк. 5, 9, 11]. Унаслідок трансформації мережі вищої школи Одеси, вищу освіту вона вже отримувала в ОІНО. Станом на 29 вересня 1921 р. у штатному розкладі НБ ОНУ Н. С. Каткова займала посаду помічника бібліотекаря [32, арк. 5-6], станом на вересень 1923 р. - посаду бібліотекаря [34, арк. 2-3].

З жовтня 1921 р. до 1930 р. на різних посадах (бібліотекар, старший бібліо-текар, асистент-консультант, завідувач відділу) у НБ ОНУ працював Герборд Данилович Штейнванд. Він народився 17 (5) травня 1896 р. у родині євангеліст- сько-лютеранського пастора у с. Вормс Херсонської губернії. У 1915 р. Закінчив Рішельєвську гімназію із золотою медаллю [іл. 4], а у 1915-1920 рр. з перервою (від 6 (19) червня 1916 р. до 24 квітня (7 травня) 1917 р. проходив військову службу) навчався на класичному відділенні історико-філологічного факультету ІНУ [8, арк. 2, 14, 28]. У 1921-1922 рр. був студентом Одеського археологічного інституту, а з 1922 р. до 1924 р. - студент ОІНО [67]. За час роботи у бібліотеці він підготував до видання монументальну бібліографічну роботу, зміст якої зводився до детального та насиченого анотаціями і довідками історичного характеру опису усіх періодичних видань, що виходили в Одесі у роки революцій і громадянської війни (1917-1921) [79, с. 101]. Ця книга була опублікована як перший том «Праць Наукової бібліотеки», редактором і автором вступної статті став директор бібліотеки, професор С. Л. Рубін- штейн. У 1932 р. Г. Д. Штейнванд став завідувачем міжбібліотечного абонементу єдиної Одеської державної бібліотеки. Його багаторічна праця у галузі бібліотечної справи була припинена арештом 28 грудня 1933 р., а 26 лютого 1934 р. він був засуджений на п'ять років до виправно-трудових таборів [67].

Поповнення штату НБ ОНУ на початку 1920-х рр. новими кадрами призвело до того, що упродовж 1921 р. на 7 (« 47 %) з 15 провідних посадах (завідувач бібліотеки, 6 бібліотекарів, 8 помічників бібліотекарів) працювали фахові історики - К. Й. Зеленевський, Н. В. Леплявкіна, Н. С. Каткова, В.-П. Н. Пав- ловський, Ф. Є. Петрунь, Й. М. Троцький, Г. Д. Штейнванд. При тому, що інші 8 з 15 посад займали - 2 філологи, 1 філософ (разом 20 %) і 5 осіб (40 %), які не мали вищої освіти [32, арк. 6-6 зв.]. Отже, на початку 1920-х рр. поповне-ння кадрового складу НБ ОНУ здійснювалося виключно за рахунок студентів або випускників історико-філологічних факультетів колишніх ІНУ та ОВЖК, що демонструє універсальність та наближеність їх міжгалузевої освіти до профілю бібліотечної справи.

Початок 1920-х рр. був складним для співробітників НБ ОНУ у соціально- економічній площині. Часта відсутність фінансування, продуктів харчування, опалення та інших речей повсякденного споживання [53], що не сприяло нор-мальному функціонуванню бібліотеки, у першу чергу вплинуло на стан здоров'я деяких представників її кадрового складу. З наявних історичних джерел відомо, що унаслідок складних економічних умов у країні узимку 1921-1922 рр. багато працівників хворіли, через що не з'являлися на службу. Наприклад, у січні 1922 р. значна кількість працівників бібліотеки мала велику кількість пропусків робочих днів: 34-річний завідувач бібліотеки В.-П. Н. Павловський (23 пропуски з 24 робочих днів); бібліотекарі - 27-річний К. Й. Зеленевський (13 з 24), 34-річна Н. В. Леплявкіна (8) і 42-річний І. С. Мільман (12); помічники бібліотекарів - 35-річна Л. К. Брун (9), 20-річна Н. М. Грінберг (5), 22-річна Н. С. Каткова (9), 25-річний Г. Д. Штейнванд (5); бібліотечні техніки - 67-річ- на Є. В. Попова (7), 65-річний І. Ф. Бондаренко (8), 19-річна Є. Л. Сахарова (12) та ін. З числа адміністрації та провідних працівників бібліотеки жодного робочого дня у січні 1922 р. не пропустили 42-річна секретар Л. М. Бєляєва і 28-річний бібліотекар Ф. Є. Петрунь [33, арк. 9]. Статистичні дані демонструють, що складні умови повоєнного повсякденного життя після провальної внутрішньої політики «воєнного комунізму» підривали фізичне здоров'я й молодих людей, імунна система яких як правило міцніше ніж у людей старшого віку. Погіршення фізичного стану службовців бібліотеки відбувалося не тільки узимку, а й навесні. Наприклад, 22-річна помічниця бібліотекаря Н. С. Каткова 22 травня 1922 р. подала заяву на ім'я директора, де вказувала, що «Вследствие сильного упадка сил не могу являться на службу в течении нескольких дней» [33, арк. 65]. За тиждень до цього - 15 травня 1922 р. через хворобу не зміг вийти на роботу 27-річний К. Й. Зеленевський, а 16 травня того ж року через сильну втому і запаморочення він пішов з роботи [33, арк. 66]. Подібні заяви службовців бібліотеки були нормою для того часу.

Унаслідок перманентного стану ротацій штат НБ ОНУ на 19 грудня 1921 р. склав 40 осіб [32, арк. 6-6 зв.]. Кількісне поповнення співробітників бібліотекиу цілому було позитивною рисою, але з однією ключовою проблемою - якість освітнього рівня більшості кадрів. У цей час, як ми вже згадували вище, 6 представників (40 %) 15 провідних посад кадрового складу мали середню освіту, тоді як серед інших 25 службовців більшість не мали й середньої освіти. Питання підвищення освітнього цензу серед співробітників бібліотеки було одним з найактуальніших на той час. Враховуючи не усвідомлення і нерозуміння проблеми на тлі впровадження загальної ідеології домінування диктатури пролетаріату центральні органи не брали її до розгляду. Спроба вирішення цієї проблеми була зроблена на місцевому рівні. Так, завідувач відділом книгообі- гу Н. В. Леплявкіна і завідувач відділом поповнення Ф. Є. Петрунь 1922 р. в «Проекті організації бібліотечної роботи Головної бібліотеки Вищої школи» акцентували увагу на «якісний підбір співробітників», про необхідність «за-лучення до роботи в книгосховищах кваліфікованих, інтелігентних, із середнім освітнім цензом співробітників» [63, с. 45-47]. Частково вирішення цієї проблеми було здійснено несподіваним шляхом - черговою ротацією кадрів, яка відбулася після 12 лютого 1923 р., коли Президія Українського головного комітету професійно-технічної та спеціально-наукової освіти затвердила штат НБ ОНУ в кількості 15 осіб [63, с. 31]. Унаслідок цього від 12 лютого до 10 вересня 1923 р. (дата звільнення Й. М. Троцького) та від 15 вересня 1923 р. (дата зарахування І. Я. Фааса) до 4 вересня 1924 р. у кадровому складі бібліотеки з 15 співробітників 2 особи (« 13 %) мали нижчу освіту, 5 (« 33 %) - середню, 8 (« 54 %) - вищу [34, арк. 2, 5, 92]. До Н. С. Каткової, Н. В. Леплявкі- ної, Ф. Є. Петруня, Й. М. Троцького, Т. З. Ходжаш і Г. Д. Штейнванда приєдналися С. Л. Рубінштейн, Й. Л. Вайнштейн, І. Я. Фаас. Усі вони отримали освіту в класичних європейських університетах (відповідно - Марбурзький, Новоросійський і Київський) та були вченими-гуманітаріями. Наукові інтереси С. Л. Рубінштейна й І. Я. Фааса постійно перетиналися з багатьма суміжними дисциплінами історичної науки, а Й. Л. Вайнштейн був «чистим» істориком.

(Іл. 3. Й. М. Троцький 1919 р. (ДАОО.Ф. 45, оп. 5, спр. 13260, арк. 43)

Важливу роль у налагодженні плідної діяльності НБ ОНУ у 1920-х рр. відіграв Йосип Лейбович Вайнштейн (1894-1980), який народився у Бендерах. У 1915 р. закінчив одеську приватну чоловічу гімназію І. Р. Раппопорта, а у 1915-1919 рр. навчався на історико-філологічному факультеті ІНУ [іл. 5]. З 17 червня 1919 р. - професорський стипендіат кафедри загальної історії ІНУ. У 1920-1921 рр. магістерську програму продовжував опрацьовувати в ОГСІ, а у 1921-1922 рр. в ОІНО [65]. Від 1923 до 1933 рр. працював в НБ ОНУ, де по черзі займав посади завідувача бібліографічним відділом (з 1923 р.), вченого секретаря, заступника директора та директора (1931-1933 рр.) [76, с. 119]. У 1925 р. йому було доручено проведення роботи щодо відновлення перерваних у попередні роки у наслідок зміни державного устрою в країні наукових зв'язків та обміну виданнями з бібліотеками та науковими установами Парижу [35, арк. 66]. У 1927/28 академічному році він перебував у науковому відрядженні, працюючи в архівах і бібліотеках Москви і Ленінграду для продовження наукової роботи у галузі бібліографії та остаточного опрацювання матеріалів щодо історії Великої Французької революції [22, арк. 15]. Й. Л. Вайнштейн заклав традиції вивчення іменних фондів НБ ОНУ, зокрема Воронцовського і Строганівського, що, починаючи з 1920-х рр., є одним з пріоритетних напрямів науково-дослідницької діяльності співробітників бібліотеки наступних поколінь. Декілька праць він присвятив постаті О. Г. Строганова та його участі у розвитку просвітництва в Одесі. Й. Л. Вайнштейн став автором перших ґрунтованих розвідок щодо історії уні-верситетської бібліотеки та її музею книги. Посилення комуністичного пану-вання на початку 1930-х рр. позначилося негативним чином на стані науки, особливо її гуманітарних галузей. Унаслідок цього у 1935 р. Й. Л. Вайнштейн звільнився з бібліотеки та виїхав з Одеси [65].

Іл. 4. Г. Д. Штейнванд 1915 р. (ДАОО.Ф. 45, оп. 1, спр. 1125, арк. 34

Недовгий час у бібліотеці працював Іван Якович Фаас, який народився 13 (1) січня 1894 р. в одній з станиць Області Війська Донського у родині юриста німецького походження Якова Вільгельмовича Фааса, однією з посад якого на початку ХХ ст. була посада товариша прокурора Тифліської судової палати [1, арк. 6-11]. Середню освіту І. Я. Фаас отримав у Київській 1 гімназії, яку закінчив у 1911 р. із золотою медаллю. У 1911-1915 рр. він навчався на юридичному факультеті Київського університету, який закінчив з дипломом 1 ступеню. Після закінчення університету його було залишено на кафедрі римського права для підготовки до професорської діяльності [23, арк. 11]. Станом на 27 липня 1918 р. він займав посаду молодшого асистента кафедри римського права [2, арк. 1-3]. У 1918 р. склав екзамен на науковий ступінь магістра римського права, а після прочитання двох пробних лекцій отримав наукове звання приват-доцента [23, арк. 11]. У 1919 р. І. Я. Фаас, за спогадами С. Я. Борового [46, с. 142-143], разом з київськими колегами (М. П. Алексєєвим, С. С. Дло- жевським, В. І. Селіновим та ін.) перебрався до Одеси. Він був серед тієї невеликої кількості представників наукової інтелігенції, яка відступала на південь з наближенням до Києва більшовицьких військ. Відповідно до історичних джерел уперше ім'я І. Я. Фааса в інтелектуальному просторі Одеси згадується у 1921 р., коли він зайняв посаду вченого секретаря Одеського губернського комітету охорони пам'ятників мистецтва і давнини. У 1921-1923 рр. працював позаштатним викладачем в ОІНО, де викладав курс «Грецькі та римські правові старожитності» [23, арк. 11]. 1 червня 1923 р. його було звільнено з викладацького складу [62, с. 145, 314], тому з 15 вересня 1923 р. він переходить на роботу до НБ ОНУ на посаду вченого секретаря [34, арк. 2-3, 5, 92]. Працюючи у бібліотеці, він опублікував, на думку С. Я. Борового, «зразковий опис» [46, с. 142] 35 інкунабул, що зберігалися у бібліотеці [82]. Основу цієї колекції склали 30 інкунабул з бібліотеки знаного історика права, сенатора Р. М. Губе, яку у 1868 р. придбав ІНУ, а професор Ф. І. Леонтович того ж року провів її огляд та для Ради університету підготував звіт [82, с. 69]. З 1924 р. І. Я. Фаас віддав перевагу викладацькій діяльності в Одеському інституті народного господарства [69].

Таким чином, у період 1921-1923 рр. на провідні посади НБ ОНУ прийшло виключно 7 фахівців-гуманітаріїв (Я. З. Берман, Й. Л. Вайнштейн, Н. С. Каткова, С. Л. Рубінштейн, Й. М. Троцький, І. Я. Фаас, Г. Д. Штейнванд), серед яких 5 було «чистих» істориків. Саме це кадрове поповнення бібліотеки на чолі з директором С. Л. Рубінштейном дало поштовх для потужного розвитку її інф-раструктури у 1920-х рр.

Паралельно з ротацією штату співробітників у НБ ОНУ відбувався процес налагодження функціонування і розвитку її інфраструктури. Інтенсивно розро-блялися питання каталогізації та класифікації друкованої продукції, організації бібліотечних фондів, збільшення кількості працівників бібліотеки. У най- коротші терміни зусиллями значно скороченого і оновленого колективу посту-пово налагоджувалася робота бібліотеки. Як наслідок у структурі бібліотеки були організовані Музей книги, відділ україніки (в історичних джерелах також зустрічаються інші варіанти назви цього структурного підрозділу НБ ОНУ - відділ «исгаіпіса», відділ українознавства, український відділ), картографічний кабінет і кабінети марксизму. Для забезпечення плідного функціонування нових структурних підрозділів бібліотеки С. Л. Рубінштейн запрошував на нові вакантні посади представників викладацького складу вищої школи Одеси, а саме провідного вишу - ОІНО. Майже всі викладачі, які поповнили штат співробітників бібліотеки у другій половині 1920-х рр. (третій період ротації штату) за фахом були історики - В. Я. Герасименко, К. О. Копержинський, М. М. Петринський (за виключенням мовознавця М. М. Семенова).

З 1925 р. у НБ ОНУ працював Микола Миколайович Петринський, який народився 29 (17) грудня 1890 р. в Одесі. У 1908 р. він закінчив Одеську 3 гім-назію, а у 1908-1917 рр. з перервами (у 1912-1913 і 1915-1916 рр. проходив військову повинність) навчався на історико-філологічному факультеті ІНУ [іл. 6]. У 1920-1921 рр. був професорським стипендіатом кафедри російської історії історико-соціологічного відділення ОГСІ, а у 1921-1922 рр. - аспірант істо-ричного відділення факультету професійної освіти ОІНО. У першій половині 1920-х рр. викладав історію у школах Одеси. У НБ ОНУ послідовно займав посади наукового співробітника, завідувача відділу поповнення [66]. У 1927/28 навчальному році їздив у наукове відрядження до Києва, Москви і Ленінграду для ознайомлення з діяльністю місцевих бібліотек та роботи з архівними матеріа-лами з історії революційного руху в Україні та Росії [22, арк. 11, 13, 15]. М. М. Петринський є одним із упорядників двох бібліографічних покажчиків щодо революційних рухів в Одесі в ХІХ - на початку ХХ ст. [44; 68]. Одну з своїх студій присвятив історії провідної бібліотеки Одеси [73]. У другій половині 1920-х рр. - 1930-х рр. викладав у 1915 р. (ДАОО. Ф. 45, оп. 4,спр 228 арк 8а)різних одеських вишах, одним з них був Одеський філіал Харківського бібліотечного інституту, де вів курс з історії СРСР. Активна педагогічна і наукова діяльність М. М. Петринського була перервана 28 лютого 1938 р., коли його було заарештовано органами НКВС за звинуваченням у діяльності в «контрреволюційній, військово-націоналістичній, есерівській, терористичній організації». 31 березня 1938 р. М. М. Петринського засуджено до розстрілу, який було здійснено 19 квітня того ж року [66].

Іл. 5. И. Л. Вайнштейн 1915 р. (ДАОО.Ф. 45, оп. 5, спр. 2124, арк. 32

У 1926 р. до штату службовців НБ ОНУ увійшов Костянтин Олександрович Копержинський (1894-1953), випускник історико-філологічного факультету Петроградського (Санкт-Петербурзького) університету (1918). У 19181922 рр. викладав у середніх навчальних закладах і на педагогічних курсах Кам'янець-Подільська. З 1925 р. - викладач, а з 1927 р. - позаштатний професор ОІНО [47]. Короткий термін перебування К. О. Копержинського в Одесі (1925-1928) пов'язаний як з викладанням в ОІНО, так й з роботою у НБ ОНУ, де він завідував відділом україністики («исгаіпіса»). Основними темами його досліджень були бібліографія та історія української книги в Одесі [54]. Також від 1925 р. до 1928 р. очолював Одеське українське бібліографічне товариство. У 1927/28 навчальному році їздив у наукове відрядження до Києва і Ленінграду для продовження бібліографічних розвідок попередніх студій [22, арк. 15]. Незважаючи на нетривале перебування в Одесі, К. О. Копержинський провів плідну наукову роботу. Він зробив огляд видань Одеського наукового товариства [55] та інших бібліографічних матеріалів, статей та рецензій. Написав передмову до покажчика «Михайло Коцюбинський» [56], де виклав свій погляд щодо методики складання персональних покажчиків. На основі картотеки бібліотеки склав бібліографічний огляд українського наукового літературознавства за 1917-1927 рр. [57]. Приділяв увагу історії української бібліографії.

Після від'їзду 1928 р. К. О. Копержинського з Одеси до Києва посада за-відувача відділу «исгаіпіса» деякій час залишилася вакантною. Декілька місяців цей відділ очолював мовознавець, історик мови і літератури Микола Матвійович Семенов (1893-1963). Він був родом з Володимира, де народився 24 (12) жовтня 1893 р. у родині доктора медицини. Середню освіту отримав у Московській другій гімназії (1912), а вищу - на історико-філологічному факультеті Московського університету (1918), який закінчив з дипломом першого ступеню. Вільно володів понад 15 мовами (слов'янські, германські, романські, давні). З 1918 р. й до часу початку роботи у НБ ОНУ працював у навчальних закладах різних рівнів Києва, Кам'янець-Подільського, Одеси [26, арк. 3, 25]. 24 грудня 1928 р. «згідно його власної заяви» про хворобу М. М. Семенова було звільнено з посади завідувача відділу «исгаіпіса» [22, арк. 62-63]. У 1930-х рр. був репресований. Після звільнення викладав у Воронезькому університеті. Переважною тематикою наукових праць М. М. Семенова були історія окремих прийменникових конструкцій, головним чином у мові старовинних грамот і творів І. П. Котляревського, а також оглядів правописних проблем і літератури української та кримськотатарської мов, переклади І. Я. Франка [26, арк. 29-31]. З 1944 р. в еміграції, помер у Нью-Йорку.

Наступником М. М. Семенова на посаді завідувача відділу «исгаішса» став історик літератури та журналістики Володимир Якович Герасименко, якого було призначено наказом по НБ ОНУ від 5 березня 1929 р. [22, арк. 61, 64]. Він народився 27 (15) липня 1895 р. у с. Вовковинці колишнього Літишоського по-віту Подільської губернії (тепер смт. Летичівського району Хмельницької області) у родині робітників. У 1914 р. за конкурсним іспитом В. Я. Герасименко вступив до Миколаївського учительського інституту, який закінчив у 1917 р. Того ж року він вступив на історико-філологічний факультет ІНУ, а через рік перевівся на той же факультет Київського університету. У 1919-1922 рр. продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Кам'янець-Подільського державного українського університету (1921 р. реорганізованого в Інститут народної освіти), який закінчив по філологічному відділу факультету професійної освіти. Від 1919 до 1924 рр. В. Я. Герасименко працював викладачем одразу в декількох навчальних закладах Кам'янець-Подільська. У серпні 1924 р. він переїхав до Одеси, де відразу його було призначено викладачем української мови робітфаку ОІНО [60]. Його діяльність у бібліотеці була нетривалою. 13 вересня 1929 р. В. Я. Герасименка було заарештовано за звинуваченням у справі «одеської філії» «СВУ» [64]. 24 березня 1930 р. було оголошено звинувачувальний вирок: «із-під варти звільнити та вислати до північного краю строком на три роки» [60].

Отже, і третій період (друга половина 1920-х рр.) поповнення штату НБ ОНУ демонструє, що за рахунок фахівців-гуманітаріїв, а саме у першу чергу вчених-істориків, здійснювалося підсилення кадрового складу та підвищення її функціональної діяльності.

У період 1930-х - на початку 1940-х рр. ротація кадрового складу НБ ОНУ здійснювалася за рахунок випускників, нашвидкуруч організованих бібліотечних курсів та інститутів, які не відповідали рівню вищих навчальних закладів. Враховуючи заідеологізованість усіх сфер життя у період 1930-х рр., часу по-силення тоталітарного режиму в країні, то домінуючими критеріями у підготовці бібліотекарів було насадження панівної марксистсько-ленінської ідеї у розбудові майбутньої соціалістичної держави, що не сприяло оволодінню навиками професійної діяльності.

Іл. 6. М. М. Петринський гій половині 1920-х рр. - 1930-х рр. викладав у 1915 р. (ДАОО. Ф. 45, оп. 4, спр 228 арк 8а

Унаслідок формування у 1920-х рр. в Одесі розвинутої інфраструктури бі-бліотечної мережі значна кількість одеських бібліотекарів, які у цей час починали у ній свій шлях та сформувалися як висококваліфіковані фахівці бібліотечної сфери, згодом продовжили свою діяльність в інших бібліотеках СРСР, де і застосували свої професійні навички. Наприклад, Й. М. Троцький (Тронський) свій досвід привніс у роботу Державної публічної бібліотеки імені М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), де служив від 23 червня 1924 р. та пройшов шлях кар'єрними сходами від помічника бібліотекаря до консультанта із загальних питань класифікації. У червні 1930 р. він увійшов до складу комісії з реорганізації структури бібліотеки за функціональним принципом, але вже у грудні був переведений до відділу обробки, де очолив групу з систематизації. У 1930-х рр. у Державній публічній бібліотеці імені М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград) певний час працював і Я. З. Берман. Також «одеський» досвід бі-бліотечної діяльності з часом використовував Й. Л. Вайнштейн. Декілька років він завідував бібліотекою Ленінградського державного університету. З вересня до листопада 1929 р. вченим керівником бібліотеки Інституту Маркса-Енгельса при ЦВК СРСР працював І. С. Вугман, який пізніше очолював фундаментальну бібліотеку Московської сільськогосподарської академії імені К. А. Тімірязєва, був співробітником Інституту бібліотекознавства, Всесоюзної книжкової палати, Державної бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна, одним із перших професорів кафедри бібліотекознавства Московського бібліотечного інституту.