Державно-правова проблематика у науковій спадщині М. Лозинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державно-правова проблематика у науковій спадщині М. Лозинського

В статті піддано аналізу наукову спадщину М. Лозинського, в якій він аналізує процеси які відбувались в Україні під час національно-визвольних змагань. Вказано, що основними напрямками наукових досліджень М. Лозинського була державно-правова та міжнародно-правова проблематика.

Значна кількість імен українських учених, в силу ідеологічних обмежень замовчувалась, а їхній науковий доробок залишався поза контекстом розвитку науки. До них слід віднести відомого українського громадського та державно-політичного діяча М. Лозинського який стояв біля витоків української національно-визвольної ідеї, був одним із найвидатніших її творців. Історик І. Кедрин даючи характеристику М. Лозинському, зазначав,що він “Людина з високою освітою, публіцист, політик, колишній член Державного Секретаріату ЗУНР, опісля член її делегації на Мирову конференцію у Парижі, був першорядним знавцем тодішніх історичних подій і одним із нечисленних знавців різних закулісних махінацій” [1, с. 7].

Актуальність даного дослідження визначається передусім потребою наукового узагальнення наукової спадщини М. Лозинського та поверненні його імені із забуття правди сподвижників національної ідеї.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій дає можливість виокремити дослідників які в своїх дослідженнях торкались окремих аспектів діяльності М. Лозинського. Серед них варто відзначити праці С. Осадчук [2; 3], М. Олійника [4], та особливої уваги заслуговують дослідження відомого українського ученого, професора О. Сухого [5; 6].

Незважаючи на наявні публікації та дослідження, малодослідженою залишається проблема вивчення науково спадщини М. Лозинського.

Метою статті є спроба проаналізувати наукову спадщину М. Лозинського та висвітлити його бачення державотворчих процесів які відбувались в Україні.

Активна громадсько-політична діяльність, власний досвід державного діяча стали підґрунтям його творчого доробку, що склав би, за його власним визнанням (якби все було опубліковано), не менше 50 томів (по тридцять друкованих аркушів) його праць [7, с. 140]. Проте надбанням наукової громадськості в Україні, за невеликим винятком, цей доробок не став. Найбільша його частина, як свідчать матеріали “справи” М. Лозинського, безслідно зникла при поверненні його в 1927 р. на Батьківщину, в Україну, коли власний архів, перевезений із Львова та Праги, так йому і не повернули [7, с. 140].

Професійна діяльність М. Лозинського розпочалася з відомої львівської газети “Діло”, співробітником якої він був уже в 1900 році. З часом М. Лозинський очолив редакцію цієї поважної української газети. Журналістська діяльність як професійна була його основною роботою до Першої світової війни. Будучи талановитим журналістом, маючи добрі задатки до аналітичної роботи, М. Лозинський одночасно працює також як кореспондент декількох (в т.ч. і київських - “Громадський голос” та “Рада”) газет, пробує себе в науковій роботі, перекладає на українську мову різного роду політичну літературу, пише поезії, веде активне громадсько-політичне та культурне життя [8, с. 56]. З 1904 по 1912 рр. роботи М. Лозинського систематично друкував “Літературно-науковий Вісник” (Львів-Київ), видання наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолюване М. Грушевським. Коли у 1907 р. “Літературно-науковий Вісник” було перенесено до Києва, то М. Грушевський назвав ім'я М. Лозинського між тих, що “при їх більшій участі журнал видається” [9, с. 105].

І. Крип'якевич, директор інституту суспільних наук АН УРСР, в довідці про факти життя і діяльності М. Лозинського, поданій до органів КДБ 30.01.1957 р. з приводу посмертної реабілітації останнього,викладаючи відомі йому факти діяльності за весь період громадсько-політичного життя М. Лозинського, назвав п'ятнадцять окремих видань його праць цього періоду з 1902- по 1914 рр. Серед них “Тарас Шевченко, його життя і значення” (Львів, 1902), “Життєпис Драгоманова” (Вінніпег, 1907), “Польський і руський революційний рух і Україна” (Київ, 1907; Львів, 1908), “Сорок літ діяльності «Просвіти” (Львів, 1908), “Українство і москвофільство серед українського народу в Галичині” (Львів, 1909), “Духовенство і національна культура” (Львів, 1912), “Про батька нашого Тараса Шевченка” (Коломия, 1914) та інші [9, с. 105].

У 1912 році виходить праця М. Лозинського “Автономія країв в австрійській конституції” яка присвячувалась аналізу процесів, що відбувались у краї у 1848-1850 рр. автор детально аналізує іс- торико - правову основу діяльності Головної Руської Ради, політику австрійського уряду русинсько- українського питання. Переходячи від часів Головної Руської Ради на сучасні йому політичні реалії, М. Лозинський стоїть на позиції, що питання поділу Г аличини на польську та українську частини є актуальним на початку ХХ ст. і завдання у боротьбі за український край [5, с. 169].

У цьому ж році з'являється ще одна книга М. Лозинського “Акт 12 квітня 1908 р. Збірка статей з портретом Мирослава Січинського”. Справа Січинського викликала активність серед українців. Увага світової громадськості до українського питання в Галичині була прикута завдяки виступам українських послів у австрійському парламенті. Сам М. Лозинський вчинок М. Січинського розглядав через призму всього суспільно-політичного стану українства, української справи в галицькому сеймі і австрійському парламенті [5, с. 170].

Основна проблематика праць цього періоду стосувалась захисту прав українського народу, питання національно-визвольного руху. В цих працях викристалізовується ідея української державності. Суть цієї ідеї, за М. Лозинським, - у створенні власного державного організму, своєї власної незалежної самостійної української національної держави в етнографічних кордонах земель, населених українцями. В його працях з'являється також ідея єднання українців з обох боків Збруча [7, с. 141].

Новий період діяльності М. Лозинського почався після поразки національно-визвольних змагань. Він, як і більшість представників української еліти, був змушений емігрувати за межі України. Спочатку М. Лозинський проживає в Німеччині, згодом переїздить у Відень, а пізніше -- у Прагу. Там шість років він працює професором міжнародного права Українського вільного університету [8, с. 56]. Окремо варто зазначити, що М. Лозинський разом із С. Смаль-Стоцьким, О. Колессою, В. Старосоль- ським, Д. Антоновичем і С. Дністрянським стояв біля витоків утворення УВУ та входив до першого сенату УВУ в Празі (1921-1922 рр.) [10, с. 67].

Роботи, які з'явились у даний період переважно стосувались проблем міжнародного права. У цей період з'явилися відомі його праці: “Охорона національних меншостей в міжнародному праві” (1923), “Боротьба за національний характер територій в Версальському договорі” (1923), університетський підручник “Міжнародне право” (1922). Водночас у празький період М. Лозинський виступив як дослідник державного (конституційного) права України. Характерно, що початок його науково-педагогічної праці в УВУ тісно пов'язаний з викладом тем “Монархія і республіка”, “Зложені держави”, “Парламентна і радянська форма влади” [6, с. 64]. Згодом у Празі він опублікував “Вибрані питання з українського державного права”, “Історію будови української держави” [5, с. 171].

У згаданій вище праці “Охорона національних меншостей в міжнародному праві”, М. Лозинський проаналізував міжнародні договори, що стосувались національних меншин [11].

Охорона національних меншин розглядається М. Лозинським як невід'ємна частина міжнародного публічного права. Вчений був глибоко переконаний в тому, що держава зобов'язана суворо дотримуватись встановлених у міжнародно-правовій практиці правил щодо охорони національних меншин. Тим більше, що в умовах повоєнної Європи у статусі “національних меншин” несправедливо опинилися цілі анклави як частини, територіально відірвані від своїх націй (народів). Ця проблема, на чому окремо наголошує вчений, особливо гостро стосувалося і українців, оскільки останні внаслідок поразки визвольних змагань 1917-1920 рр. та падіння ЗУНР стали “штучними національними меншостями” в Польщі, Чехословаччині та Румунії [8, с. 58].

Значна кількість наукових праць М. Лозинсько- го присвячена питанням національної державності українського народу. Сюди слід віднести праці “Галичина в рр. 1918-1920” (1922), “З новим Роком 1924: Теперішній стан будови Української держави і задачі західноукраїнських земель” (1924), “Моє співробітництво з Президентом Петрушевичем” (1926), “Уваги про українську державність” (1927) [8, с. 57]. До цієї групи наукових праць, що стосуються проблем конституційного будівництва, розбудови державних структур ЗУНР (ЗоУНР), новітньої історії державного (конституційного) права України, можна віднести і невелику працю М. Лозинського “Галичина на мировій конференції в Парижі”, написану з позицій безпосереднього учасника тих подій відразу ж після рішення найвищої Ради щодо польсько-українського військового конфлікту.

У цих працях досить виразно прослідковується прагнення, як зазначав і сам автор, за “гарячими слідами” дати огляд політичної історії Галичини в часі творення української державності”, ґрунтовний аналіз політичних та правових підстав ви-никнення національної державності на території Галичини [6, с. 73].

У передмові до своєї книги “Галичина в рр. 1918-1920” М. Лозинський зазначав: “Оскільки я сам був учасником подій, має вона до певної міри мемуарний характер. Там знов треба було опиратися виключно на документи (акти державної влади, преса і т.п.), я мусів обмежитись матеріалом, який міг зібрати в еміграційній обстановці” [5, с. 172]. Значна увагу у даній праці присвячується аналізу відносин між Є. Петрушевичем та Директорією УНР. Автор аналізує характер відносин і показує справжні причини українських розбіжностей. М. Лозинський з гіркотою зазначає, що в плані закордонної політики відносини між урядами ЗУНР і УНР складалися так, що “.. .справа війни з Польщею за Східну Галичину і права на спадщину Австро-Угорщині були справою Західної Області, всі ж інші справи - справою цілої Української Народ- ньої Республіки [2, с. 176].

М. Лозинський не заперечував державно-правових претензій Галичини і не міг ставити під сумнів раціональність процесу, який вів Є. Петру- шевич перед державами Антанти за самостійність ЗУНР. Він вказував на одну з причин непопулярності Є. Петрушевича і його співробітників в анти- антівських колах та недовір'я до них, адже це були члени тієї недавньої Української парламентської репрезентації у Відні, завжди лояльної до Австрії Габсбургів [6, с. 73].

У 1928 р. М. Лозинський, проживаючи уже в УРСР, в праці “В десятиріччя Галицької революції (Галичина, Антанта і Радянський Союз”) напише, що, “оцінюючи державне об'єднання українських земель, треба мати на увазі, що передво-єнний український національний розвиток Галичини був тісно пов'язаний з передреволюційним українським рухом у Росії. Через те перший етап будови української державності і на українських землях Австро-Угорщини зв'язав себе з тією фор-мою української державності на Великій Україні, що її висунули представники українського національного руху передреволюційної доби у формі Центральної Ради, а потім Директорії УНР” [9, с. 109].

М. Лозинський, як історик, досить скрупульозно досліджує факт порушення прав українського народу з боку Польщі, де опинилася більшість західноукраїнських земель, а також імперіалістичне спрямування політики провідних капіталістичних держав світу, а згодом - Ліги Націй, що діяла не в інтересах українського народу. Зокрема він наполягав на тому, що західноукраїнські землі ніяк не можна вважати населеними національною меншістю, оскільки українців в складі кожного з трьох воєводств, утворених в Галичині, було більше 60 відсотків населення [7, с. 145].

М. Лозинський в роботі “Річниця уярмлення Галичини” писав, що коли йому як голові “Комітету поневолених народів” доводилося влітку і восени 1924 р. говорити про становище українських земель в Польщі і про зобов'язання Польщі щодо Галичини (мова йде про обіцянку Польщі на конференції послів в березні 1923 р. розглянути питання про надання автономії Галичині) в міністерствах закордонних справ в Лондоні і Парижі, в секретаріаті Ліги Націй в Женеві, то відповідь була однотипною: та заява Польщі не містить зобов'язання її виконувати. Між тим, говорить М. Лозинський, про польський режим “найстрашнішого національного і соціального гноблення можна писати цілі томи” [7, с. 145].

15 вересня 1927 р. М. Лозинський перетнув кордон СРСР, зупинився на деякий час у Києві, а згодом виїхав до Харкова, де й оселився. Декілька років працює у Харківському інституті народного господарства на посаді професора міжнародного права, згодом професором кафедри міжнародного права Всеукраїнського комуністичного Інституту радянського будівництва і права, старшим науковим співробітником Комісії радянського будівництва і права Всеукраїнської академії наук (ВУАН) [8, с. 56-57].

Протягом 1927-1931 рр. М. Лозинський оприлюднив в українських радянських наукових та популярних журналах велику кількість публіцистичних робіт, які стосувалися, в основному, політично-правового становища Східної Галичини та її історії. Слід зазначити, що події в Галичині ніколи не виходили з його уваги. М. Лозинський розміщує свої статті у часописах “Західна Україна”, “Пролетарська Правда”, “Червоне Право”, “Червоний Шлях”. Видає брошури “Проблема роззброєння, Ліга Націй та СРСР” (1929) та “Брехня імперіалістів про роззброєння” (1931). У 1930 р. пише книгу, присвячену становищу українського населення у Польщі - “Поневолені західноукраїнські землі” [12].

21 березня 1933 року М. Лозинського безпідставно було арештовано органами НКВС, звинувачено в приналежності до контрреволюційної ан- тирадянської “Української військової організації” та засуджено трійкою при колегії ДПУ УСРР до 10 років ув'язнення у виховно-трудових таборах. А 9 жовтня 1937 року особлива трійка управління НКВС СРСР по Ленінградській області у позасудо- вому порядку засудила М. Лозинського до розстрілу у справі контрреволюційної організації “Всеукраїнський центральний блок” [8, с. 57].

Як бачимо, наукова спадщина М. Лозинського містить надзвичайно велику кількість праць які безпосередньо чи опосередковано стосувались державотворчих процесів, що відбувались в Галичині та за її межами. Наведений вище перелік праць дає підстави стверджувати, що основними напрямками наукових досліджень М. Лозинсько- го була державно-правова та міжнародно-правова проблематика.

Розглянувши діяльність М. Лозинського, робимо висновок, про його вагомий внесок у розвиток національно-визвольного руху. М. Лозинський відіграв важливу роль у житті Галичини, де насамперед висунув ідею створення власного державного організму, своєї власної незалежної самостійної української національної держави.

Список використаних джерел

політичний державний правовий

1.Кедрин І., 1970. Світлі і похмурі роки. “Галичина” - М. Лозинського і чому її передруковано // Лозинський М. Галичина в роках 1918-1920. Видавництво “Червона Калина”, с.7-12.

2.Осадчук С. С., 2001. Дипломатична діяльність М. Ло- зинського, Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Серія юридична, вип.36, с.174-178.

3.Осадчук С. С., 2000. Внесок Михайла Лозинського у розвиток основ конституційного права, Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Серія юридична, Вип.35, с.147-154.

4.Олійник А. М., 2009. Дипломатична діяльність Михайла Лозинського на Паризькій мирній конференції 1919 р., Всеукраїнський науковий журнал “Мандрівець,” Вип.5, с.25-31.

5.Сухий О. М.,1997. Історія Галичини в наукових працях Михайла Лозинського // Галичина: Між Сходом і Заходом: Нариси історії XIX - початку XX: монографія, Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, с.162-178.

6.Сухий О. М., 2009. Михайло Лозинський: сторінки політичної біографії, Наукові записки тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатю- ка. Серія: Історія, Вип.3, с.70-75.

7.Бутенко В. І., Філіппов К. В. 1998, М. Лозинський як історик і учасник національно-визвольного руху в Західній Україні (перша чверть XX ст.), Проблеми історії та методології історичної науки. Харківський історіографічний збірник, Вип.3, с.140-146.

8.Стецюк Н., 2007. Михайло Лозинський - визначний український вчений - правознавець, Вибори та демократія, №3(13), с.55-59.

Размещено на Allbest.ru