Місіонерська діяльність віруючих пізньопротестантських громад Правобережної України ХІХ-ХХ століть в сучасному українському історіографічному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місіонерська діяльність віруючих пізньопротестантських громад Правобережної України ХІХ-ХХ століть в сучасному українському історіографічному дискурсі

Досліджено здобутки та прогалини української історіографії у вивченні місіонерської діяльності пізньопротестантських громад у Правобережній Україні у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. З'ясовано, що увага науковців була спрямована на вивчення специфіки та результативність цього напрямку роботи, географію поширення євангельських віровчень. Виявлено, що, попри досягнення науковців у вивченні теми, на сьогодні ще залишаються окремі аспекти, котрі потрібно дослідити. Зокрема, варто детальніше вивчити причини успіху місіонерської діяльності різних євангельських громад. Зовсім не з'ясованими залишаються питання про віковий склад місіонерських проповідників, про незареєстровані протестантські громади та їхню місійну роботу. Недостатньо вивченим є питання щодо змін соціальної структури пізньопротестантських громад в результаті діяльності їхніх місіонерів.

За період, що минув після розпаду СРСР і створення незалежної Української держави, в нашій країні була видана велика кількість праць з історії християнства, зокрема й пізньопротестантських конфесій. Серед них слід виділити роботи М. Кос- тюка, В. Любащенко, І. Опрі, Г. Павлюк, Ю. Ре- шетнікова, Р. Сітарчука, спільну працю М. Жука- люка та В. Любащенко, дослідження А. Парасея і М. Жукалюка. Крім цього, окремі сюжети вказаної теми висвітлювались у працях В. Дребота, Г. Над- токи, Ю. Поліщука та ін.

Усі автори звертали увагу на особливе місце місіонерської праці у релігійному житті віруючих пізньопротестантських громад, яка, на думку багатьох дослідників, була найважливішою сферою їхньої діяльності, оскільки сприяла зростанню чисельності цих об'єднань, особливо на етапі зародження та територіального й чисельного зростання, котрий припадає на другу половину ХІХ - початок ХХ ст. Разом з тим місійна робота була й обов'язковим елементом, що свідчив про дотри-мання кожним адептом основ свого віровчення, адже без навернення неофітів віруючий не міг досягти власного спасіння. Відтак, метою даної статті є аналіз історіографічного доробку сучасних українських науковців стосовно зазначеного сюжету.

Вивчаючи місіонерську діяльність євангельських громад, дослідники звернули увагу на географію їх поширення. Так, Ю. Поліщук акцентував на тому, що зарубіжні протестантські центри виокремили Волинську губернію як особливий регіон у справі місіонерства. Це, мабуть, пов'язувалося з тим, що Волинь була прикордонним регіоном Російської імперії, оскільки межувала з Австро-Угорською імперією. Тому не випадково, що саме на Волині в січні 1909 р. відбувся з'їзд духовних наставників німецьких баптистів Росії [13, с. 313-314].

Дослідниця Г. Павлюк визначила, що місіонерська діяльність євангельських віруючих в Україні, насамперед на Волині, розпочалась ще в 60-х рр. ХІХ ст. німецькими баптистами, в результаті чого певна частина православного населення залишала православну віру та приєднувалася до євангельських громад [8, с. 109-111; 11, с. 14-15; 10, с. 36]. В. Любащенко навела дещо відмінні відомості щодо початку цих процесів і зазначила, що німецькі баптистські місіонери з'явились в Україні лише в 70-х рр. ХІХ ст. [5, с. 224]. Очевидно, що данні Г. Павлюк стосовно початку діяльності про-тестантських місіонерів на Волині більш вірогідні, оскільки вони базуються на архівних матеріалах.

Досить цікавим виявилося також спостереження Г. Павлюк з приводу того, що члени пізньопро- тестантських громад Волині активно співпрацювали з менонітами в сфері місіонерства [11, с. 16]. Наведені факти спростовують тезу про те, що ранні протестанти нібито не займалися поширенням свого віровчення [1, с. 1].

Дослідники проаналізували ефективність роботи місіонерів та рядових віруючих євангельських громад. Зокрема, І. Опря вказав, що результативність роботи віруючих на ниві місіонерства інколи була вражаючою. Так, наслідком діяльності баптиста І. Белюги в с. Гоголі Летичівського повіту Подільської губернії в 1903 р. було те, що за короткий час до баптизму приєдналося 53 його односельці. Цей же історик зазначив, що результатом активної місійної роботи євангельських віруючих було постійне кількісне зростання їхніх громад у всій Правобережній Україні. Якщо у 1885 р. на Волині мешкало 3814 баптистів, то у 1912 р. - вже 15940. У Київській губернії на 1 січня 1901 р. налічувалось 4728, на 1 січня 1906 р. - 7728, а на 1 січня 1912 р. - вже 13252 сектанти [7, с. 117, 125].

У зв'язку з цим досить цікавими є міркування автора щодо того, що офіційна «...статистика в багатьох випадках реєструвала лише легалізовані громади, а частина протестантів не бажала легалізації, побоюючись, що вона поставить їх в залежність від державних органів влади та позбавить самостійності. Тому ці віруючі навіть і після революції 1905 - 1907 рр. перебували на нелегальному становищі». За його підрахунками, «.лише на території Київської губернії на початок 1910 р. налічувалося 1787 баптистів, 583 адвентисти, 3608 штундистів і 947 євангельських християн, перехід яких до протестантських громад не був офіційно зареєстрованим. Отже, євангельський рух охоплював ширше коло осіб, ніж це фіксувалося владними структурами» [7, с. 125-126].

Окремі протестантські проповідники, - наголосив І. Опря, - проводили агітацію настільки переконливо, що змогли залучити на свій бік навіть деяких православних священиків. Так, під впливом релігійної пропаганди у 1901 р. до «штун-дистів» перейшов подільський священик Д. Шан- дровський, за що він зазнав покарання у вигляді монастирського ув'язнення. У 1912 р. віруючий машиніст Ковельської залізниці С. Топілко зміг навернути до євангельської віри священика М. Мака- ревського [7, с. 125].

Ю. Решетніков, М. Костюк, Р. Сітарчук, В. Дре- бот, Г. Павлюк, М. Жукалюк, В. Любащенко відзначили, що представників влади з часом почала непокоїти місійна активність протестантів та їхній зростаючий вплив на православне населення. Тому російські чиновники почали застосовувати проти цих місіонерів різні утиски, зокрема обмеження громадянських прав, виселення з губернії, або за межі Російської імперії, відправку на виправні роботи тощо [2, с. 54-57; 3, с. 41-42; 4, с. 214; 8, с.109- 111; 14; 17, с. 20, 24].

Дослідників також цікавило питання національного складу проповідників євангельських віровчень. Зокрема Р. Сітарчук наголосив, що до початку ХХ ст. справою адвентистської місії займалися виключно іноземці, або етнічні німці. Перший проповідник з корінного населення України був рукопокладений лише в 1908 р. Вже після цього українці стали активними проповідниками адвентизму [16, с. 76, 148, 150-153, 178-179; 19, с. 44, 47; 17, с. 21]. І. Опря з'ясував, що першим проповідником адвентизму, про якого згадувалося вище, став К. С. Шамков [7, с. 119].

Дослідник Ю. Решетніков в свою чергу наголосив, що баптисти почали залучати українців, як пропагандистів своїх релігійних ідей, ще у 80-х рр. ХІХ ст. Так, вже 1884 р. перший з'їзд російсько- українських баптистів направив своїм благовісником до Київської губернії відомого діяча І. Рябо- шапку [15, с. 338].

Р. Сітарчук відзначив, що місіонерська діяльність адвентистів значно пришвидшилась після 1906 р., коли російська влада визнала їх на законодавчому рівні, а їх діяльність була легалізована. В українських губерніях у 1911 р., який став піком кількісного зростання, нараховувалося більше половини всіх віруючих Російської імперії. З 1911 р. надані адвентистам релігійні свободи почали обмежуватись, що привело до зниження темпів їхньої місійної діяльності [16, с. 105, 108; 17, с. 27].

Цей же історик вказав на деякі причини успіху протестантських місіонерів: 1) панівна Російська православна церква протягом століть знаходилась під опікою держави і тому не набула досвіду конкурентної боротьби з іншими конфесіями; 2) культурно-освітня діяльність та благодійність протестантів, зокрема існування їхніх шкіл, які відвідували й діти православних батьків [16, с. 74-75, 79].

Р. Сітарчук, Ю. Решетніков, Г. Надтока, І. Опря, В. Любащенко, А. Парасей, М. Жукалюк наголосили, що протестантські місіонери велику увагу приділяли розвитку освіти. Адвентисти, зокрема, навчались у суботніх біблійних школах, молодіжних гуртках, різних притулках. Адвентистські місіонери та проповідники, що діяли у Російській імперії, отримували богословську освіту в протестантських навчальних закладах Німеччини. Кадри ж баптистських проповідників на початку ХХ ст. готувала Лодзинська семінарія та спеціальні баптистські курси. Всі євангелісти зберігали пріоритетну орієнтацію на молодь. Це, очевидно, пояснювалося тим, що молоді люди у більшості ще не мали сталих переконань і тому легко піддавалися релігійній пропаганді [3, с. 39; 6, с. 109-110; 7, с. 119; 12, с. 19; 14; 17, с. 22, 27].

Заслуговує на увагу думка Г. Надтоки, що після царського указу від 17 квітня 1905 р. про зміцнення принципів віротерпимості в імперії та, відповідно, надання віруючим релігійних свобод протестантські місіонери почали активно залучати в свої громади чиновників, освітян, інші верстви населення [6, с. 112]. Проте цей аспект потребує глибшого до-слідження.

Р. Сітарчук, І. Опря з'ясували, що пізньопро- тестантські проповідники використовували різноманітні прийоми, які популяризували їхню діяльність, зокрема молитовні збори з хоровим співом, організацію читалень, безкоштовних їдалень, швейних майстерень, лазаретів для поранених під час Першої світової війни, поширення грамофонних платівок з релігійними піснями, наставляння засуджених у тюрмах і дисциплінарних батальйонах тощо [19, с. 45, 48; 7, с. 123-125].

Такі дослідники як Р. Сітарчук, Ю. Решетніков, Г. Надтока, Ю. Поліщук, В. Любащенко, А. Парасей і М. Жукалюк особливо відзначили, що одним із дієвих засобів місіонерської пропаганди пізніх протестантів у той час була також й друкарська справа. Віруючі отримували з-за кордону різноманітні релігійні видання, які спочатку видавалися німецькою мовою, а після 1905 р. - й російською. Відносно лояльне ставлення імперської влади до протестантської друкованої продукції тривало до 1914 р., але з початком Першої світової війни вимоги російської цензури до цих видань значно зросли, що ускладнило, а подекуди й унеможливило подальшу видавничу діяльність [16, с. 120, 306; 18, с. 101; 17, с. 21-22, 27; 14; 15, с. 363, 364; 6, с. 110; 13, с. 313; 3, с. 38-39; 12, с. 15-16].

Заслуговує на увагу міркування І. Опрі з приводу того, що на початку ХХ ст. видавництво та поширення протестантської літератури зазнало певних змін у порівнянні з другою половиною ХІХ ст. Так, якщо раніше це були виключно закордонні видання, то тепер розпочалося видавництво подібної літератури в межах України. Зокрема, в Одесі в 1910 - 1911 рр. виходив часопис «Баптист», а в 1913 - 1914 рр. там видавався журнал євангельських християн-баптистів «Слово істини». Віруючі почали більш активно залучатися і до фінансування видавництва релігійної літератури. Для цього у громадах інколи проводилися спеціальні збори коштів. Так, громада адвентистів у с. Дзенгелів- ка Уманського повіту Київської губернії зібрала 62 руб. на видавництво журналу «Блага звістка» [7, с. 127-128].

Цей же дослідник наголосив, що протестанти отримували з-за кордону від своїх одновірців не лише Святе Письмо, але й іншу релігійну літературу, видрукувану національними мовами. Зокрема, в м. Могилеві-Подільському на початку 1914 р. поширювався канадський баптистський часопис «Свідок правди». Чехи-баптисти с. Копча Луцького повіту на Волині в 1900 р. отримували з-за кордону журнали «Благочестива бесіда» і «Вісник миру» чеською мовою. Поширення літератури, видрукуваної національними мовами, передусім українською, сприяло зміцненню національної свідомості віруючих протестантів [7, с. 128-129].

Таким чином, сучасні українські науковці з'ясували різні аспекти місіонерської роботи піз- ньопротестантських громад, визначили специфіку, методи та результати цієї діяльності, встановили, що піонерами місійної діяльності у євангельських та адвентистських громадах у Правобережній Україні вказаного періоду були іноземці, переважно німці, але досить швидко до неї підключилися й українці. Втім в сучасній літературі не знайшов пояснення той факт, що баптисти почали залучати українців до місіонерської справи приблизно на 20-25 років раніше, ніж адвентисти. Потребує глибшого вивчення співпраця представників раннього та пізнього протестантизму у сфері місіонерської діяльності. Слід ґрунтовно опрацювати статистичні результати цієї роботи по кожній з пізньо- протестантських конфесій і за весь період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Потрібно ретельніше дослідити причини успіху місіонерської діяльності різних євангельських громад. Зовсім не вивченими залишаються питання про віковий склад місіонерських проповідників, про незареєстровані протестантські громади і їхню місійну роботу. Нарешті, слабо вивченим є питання щодо змін соціальної структури пізньопротестантських громад в результаті діяльності їхніх місіонерів.

Список використаних джерел

історіографія місіонерський євангельський

1.Безносова, ОВ., 1998. `Пізнє протестантське сектантство Півдня України (1850 - 1905)': автореферат дисертації ... кандидата історичних наук, Дніпропетровськ, 17 с.

2.Дребот, ВІ., 2012. `Баптизм у середовищі етнічних німців Волинської губернії в другій половині ХІХ

- на початку ХХ ст.',Матеріали УВолинськоїміжнародної історико-краєзнавчої конференції, 9-10 листопада 2012 року, Житомир. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, с.54-57.

3.Жукалюк, Н., Любащенко, В., 2003. `История церкви христиан адвентистов седьмого дня в Украине', Київ: Джерело життя, 320 с.

4.Костюк, МП., 2003. `Німецькі колонії на Волині (ХІХ - початок ХХ ст.)', Тернопіль: Підручники і посібники, 384 с.

5.Любащенко, В., 1995. `Історія протестантизму в Україні'. Курс лекцій, Львів: Просвіта, 350 с.

6.Надтока, ГМ., 1998. `Православна церква в Україні 1900 - 1917 років: соціально-релігійний аспект', Київ: Знання, 271 с.

7.Опря, ІА., Становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України (1894

- 1917 рр.), Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2010. 288 с.

8.Павлюк, Г, 2009. `Вплив місцевої влади на становище пізньопротестантських громад Волинської губернії в другій половині ХІХ - на початку ХХ століть', Наукові записки: Національний ун-т «Острозька академія», Острог, Вип.14. с.106-119.

Размещено на Allbest.ru