Культурно-просвітницька та бібліотечна діяльність народних домів комітетів піклування про народну тверезість в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурно-просвітницька та бібліотечна діяльність народних домів комітетів піклування про народну тверезість в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

В.Ю. Соколов

кандидат історичних наук

головний бібліотекар

Національної парламентської бібліотеки України

Анотація

просвітницький бібліотека читальня

Досліджено основні напрями та особливості культурно-просвітницької та бібліотечної діяльності народних домів комітетів піклування про народну тверезість в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.; вивчено специфіку організації роботи бібліотек-читалень народних домів комітетів піклування про народну тверезість на теренах країни; проаналізовано особливості діяльності та значення зазначених книгозбірень у забезпеченні населення бібліотечною книгою, у поширенні читання, просвітництва й духовної культури.

Культурно-просвітницька та бібліотечна діяльність комітетів піклування про народну тверезість (КПНТ) наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. останнім часом все більше привертає увагу фахівців, всебічне вивчення якої може мати не тільки важливе наукове значення, а й бути корисним у соціально-практичному сенсі, тому що дослідження зазначеної діяльності дає можливість використати історичний досвід громадських організацій із налагодження практичної взаємодії органів місцевого самоврядування, бібліотек та громадських рухів у справі утвердження здорового побуту та підвищення культурного рівня суспільства в сучасних умовах недостатнього асигнування різних галузей культури, зокрема бібліотечної справи.

Діяльність бібліотек КПНТ у Російській імперії досліджувалася низкою авторів, які здійснили перші спроби узагальнення матеріалу ще в дореволюційний період (праці Д. Булгаковського, В. Вахтьорова, І. Введенського, В. Гагена, К. Дерунова, В. Дерюжинського, В. Івановича, Л. Хавкіної, М. Шипова та ін.). Пізніше їх доповнили праці К. Абрамова, Н. Валєєвої, Е. Дегальцевої, В. Ляха, О. Маркова, М. Матвєєва, Л. Покрасової, І. Рябської, Т. Савінової, Т. Судоргіної та ін. У більшості зазначених робіт характеризується діяльність книгозбірень КПНТ, що діяли на території Росії, де зазначена проблематика, разом з вивченням діяльності народних бібліотек, останнім часом вийшла на рівень дисертаційних досліджень (праці І. Голубцової (2000), В. Новікова (2003), О. Букрєєвої (2008), Л. Массерової (2014) та ін.). Певним чином, окремі аспекти діяльності бібліотек КПНТ в Україні окреслено в працях з історії вітчизняної бібліотечної справи (праці А. Волинець, З. Гімальдінової, О. Григоренка, Л. Дубровіної, Л. Лучки, О. Онищенка, В. Пупченка, Ю. Хоптяр та ін.). Однак, у багатьох дослідженнях з вивчення розвитку вітчизняної бібліотечної справи наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. або з історії розвитку бібліотек в Україні про діяльність книгозбірень КПНТ зовсім не згадується, як, наприклад, у навчальному посібнику В. В. Сєдих «Історія бібліотечної справи в Україні» (Харків, 2013). Більш ґрунтовно діяльність бібліотек КПНТ в Україні розглядалася у статтях О. Айвазян, Л. Лучкої, І. Мілясевич та Т. Соломонової [1; 33; 40; 54]. Проте, до сих пір ще немає окремих досліджень, що були б присвячені вивченню формування та динаміки книжкового фонду та складу читачів, особливостей розвитку та функціонування мережі книгозбірень КПНТ, їхнього соціально-освітнього та культурного значення у розвитку суспільства наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. на території сучасної України в цілому. Поза увагою дослідників залишаються питання, що стосуються всебічного вивчення та характеристики основних напрямів діяльності книгозбірень КПНТ, особливостей і закономірностей їхнього функціонування, правового становища, їх суспільного місця та значення в забезпеченні читацьких потреб, ліквідації неписьменності, підвищенні культурного рівня населення. Недослідженими залишаються питання вивчення особливостей діяльності різних видів книгозбірень КПНТ, зокрема бібліотек народних домів. Здебільшого, розвиток книгозбірень КПНТ розглядався вітчизняними бібліотекознавцями лише епізодично у контексті досліджень (і як складова) становлення народних бібліотек або характеристики їхньої діяльності в окремо взятих регіонах (праці І. Мілясевич, Т. Соломонової) [40; 54]. Так, зокрема, у статті І. Мілясевич діяльність зазначених книгозбірень охарактеризована в межах регіону Волині. Дослідниця з'ясувала причини створення цього типу бібліотек, проаналізувала загальні закономірності їх розвитку, коротко охарактеризувала режим та форми роботи, місце серед інших видів бібліотек у Волинській губернії [40].

Бібліотечна діяльність народних домів КПНТ як в Росії, так і в Україні ще не була предметом окремого дослідження фахівців, хоча публікацій з організації роботи та культурно-освітнього значення діяльності народних домів було чимало ще у дорадянські часи (праці В. Данилевського, Ф. Д'якова, Є. Звягінцева, Є. Мединського та ін.) [10; 17; 20; 36-39]. Окремі аспекти культурно-просвітницької та бібліотечної діяльності народних домів різних товариств (зокрема, «Товариства грамотності», «Просвіти» та ін.), комітетів, земств, різних громадських та муніципальних установ проаналізовані в деяких статтях сучасних вітчизняних дослідників (праці Д. Заковоротнього, О. Колосовської, Н. Кунанець, Л. Лисої, Л. Лисової) [19; 27; 29; 31; 34]. Метою запропонованої статті є дослідження основних напрямів культурно-просвітницької діяльності народних домів комітетів піклування про народну тверезість на теренах сучасної України, вивчення особливостей розвитку бібліотечної діяльності народних домів КПНТ, характеристика книжкового фонду їхніх бібліотек, складу читачів, особливостей їхнього формування та функціонування, а також розкриття їхнього значення у розвитку просвітництва та культури українського суспільства.

Загальновідомо, що із розвитком індустріалізації та урбанізації, що відбувалися наприкінці ХІХ ст. в різних регіонах Російської імперії, розповсюджувалося таке негативне явище як алкоголізм. На жаль і зараз дане соціальне явище набуло значного поширення як у Росії, так і в Україні. На сторінках ЗМІ, у зв'язку із зростанням алкоголізму в Україні останнім часом, все частіше розглядаються питання про організацію боротьби із даним негативним соціальним явищем. Нещодавно було створено офіційний сайт Всеукраїнського суспільного руху «Твереза Україна» [7]. Розробка програм та організаційних заходів даного руху починалася, як правило, з вивчення історії певного питання. Іноді таке звернення до історії досить швидко призводило до певних практичних рішень і втілень. Так, наприклад, у 2015 р. було прийнято рішення про ремонт та відтворення у Києві Лук'янівського народного дому «Товариства піклування про народну тверезість», що був побудований у 1902 р. Таке рішення є найкращим підтвердженням зростання уваги до досвіду діяльності КПНТ, до необхідності відродження суспільно-державного руху «Піклування про народну тверезість» та розвитку культурно-просвітницької діяльності народних домів. Після отримання незалежності України відбувається певне відродження роботи народних домів, відбудовуються зруйновані народні доми, реставруються ті, що збереглися. Так, наприклад, на Тернопільщині збережено понад 250 приміщень народних домів, збудованих до 1939 р.

Товариство піклування про народну тверезість (ПІНТ), що обирало свій виконавчий орган - Комітет піклування про народну тверезість (КПНТ), було утворено у Російській імперії у 1894 р. Одними з основних завдань КПНТ було розповсюдження серед широких верств народу знань про шкоду зловживання алкоголем та організація вільного часу, здебільшого, робітників, селян та міщан, що передбачало такі основні напрямки роботи: створення бібліотек-читалень з метою пропаганди кращої літератури для народного читання; організація народних читань та публічних лекцій з метою антиалкогольної пропаганди та розширення культурного кругозору населення; влаштування вокально-інструментальних вечорів та театральних вистав з метою організації змістовного народного дозвілля; створення книжкових складів; видання та розповсюдження книг для народного читання з метою поширення медичних знань про шкоду алкоголю і піднесення загального культурного рівня; організація недільних шкіл для неграмотного та малограмотного населення. Деякі свої послуги КПНТ надавали населенню за малу частину реальної вартості, але не безкоштовно, що мало виховне і моральне значення.

Найважливішу роль у культурно-просвітницькій діяльності КПНТ відігравали різноманітні бібліотеки та читальні, що комітети створювали по всіх губерніях. Зазначені книгозбірні за своїм статусом, правами та особливостями функціонування відносилися до народних бібліотек офіційних громадських просвітницьких і благодійних організацій. У порівнянні з іншими народними бібліотеками книгозбірні КПНТ були поставлені в більш жорсткі законодавчі та цензурні обмеження. З одного боку, діяльність даних бібліотек, які відкривалися благодійною організацією, потрапляла під дію «Правил о бесплатных народных читальнях и порядке надзора за ними», що були затверджені Міністерством внутрішніх справ у 1890 р., згідно з якими книгозбірні КПНТ могли комплектувати свої фонди тільки виданнями, дозволеними Вченим комітетом Міністерства народної освіти (це приблизно 3 % від числа всіх книг і близько 17 % періодики, що друкувалися у Росії), виданнями уряду та літературою, дозволеною духовним відомством (зазначені «Правила» діяли до 1905 р.) [56, с. 192]. З іншого боку, згідно з «Правилами для устройства попечитель- ствами о народной трезвости бесплатных библиотек-читален», процедуру відкриття бібліотек КПНТ повинні були узгодити ще й з Міністерством фінансів. Таким чином за бібліотеками КПНТ встановлювався нагляд з боку трьох міністерств: Міністерства внутрішніх справ, Міністерства народної освіти, Міністерства фінансів та ще й духовного відомства, що вдвічі подовжувало процедуру відкриття бібліотек. Державні гроші розподіляв губернський КПНТ, а повітові комітети були зобов'язані погоджувати з ним списки книг та періодичних видань, якими слід було поповнити фонди бібліотек, звичайно, з тих списків видань, які схвалило Міністерство народної освіти. Фонд бібліотек КПНТ складався майже виключно з літератури, дозволеної «Каталогом книг и периодических изданий для бесплатных народных читален», який затверджувався Міністерством народної освіти. З періодичних видань, обов'язковими були: «Вестник трезвости», «Сельский вестник», одна щоденна газета, одне з ілюстрованих видань, духовно-релігійний журнал. У списку довідкових видань були: календарі, довідники, словники та ін. У міністерських каталогах були відсутні соціально-політичні праці, книги з історії громадських рухів, з робочого й аграрного питань, з політекономії, філософії тощо. Однак не слід забувати, що основний контингент книгозбірень КПНТ становили робітники та селяни, які ще не мали розвинутих духовних потреб та для яких потрібні були прості й зрозумілі видання. Для більш досвідчених читачів, які мали потреби в серйозній науковій і науково-популярній літературі, надавали послуги платні міські публічні бібліотеки.

Бібліотеки народних домів, які почали формуватися з другої половини ХІХ ст., на поч. ХХ ст. стали одними з важливих і значущих різновидів книгозбірень ТПНТ, під керівництвом якого були не тільки чайні-читальні, бібліотеки-читальні, пересувні бібліотеки, а й народні доми, недільні школи, навчальні заклади для дорослих та дітей, сади для прогулянок і розваг, музеї, книжкові склади (магазини) тощо [5, с. 12-13]. КПНТ досить часто надавали фінансову допомогу на відкриття і подальше функціонування народних домів та бібліотек, що організовували земства, різні громадські та релігійні установи. Іноді, навпаки, земства надавали фінансову допомогу КПНТ на будівництво народних домів та бібліотек. Так, наприклад, у 1898 р. земство м. Луганська надало кошти у розмірі 4500 руб. Луганському КПНТ, який очолював очільник дворянства С. Ільєнко, на організацію та розвиток Народного дому. При цій установі, звичайно, діяла бібліотека-читальня, проводилися лекції, на які запрошували культурно-освітніх діячів, здебільшого, з Харкова та Катеринослава. Так, наприклад, доктор філософії Г Полонський читав лекції про творчість Л. Андрєєва, М. Горького, Ф. Лассаля та ін. У створенні народних домів брали участь передові діячі російської та української культури. Так, наприклад, у 1901 р. у Полтаві за безпосередньої участі видатних письменників М. Коцюбинського, П. Мирного та В. Короленка був відкритий Народний дім ім. М.В. Гоголя.

Народні доми представляли собою загальнодоступні культурно-просвітницькі заклади, які масово почали засновувати у Росії з кінця 1880-х рр. Проте, в Україні, одним з перших народний дім був заснований ще у 1849 р. у Львові з ініціативи Головної Руської Ради та який надалі став однією з найбільших культурно-освітніх установ Галичини [3]. Народні доми з другої половини ХІХ ст. почали відкривати з ініціативи різних товариств, земств, комітетів та громадських організацій. Великий внесок у створення народних домів та бібліотек в Україні внесли Харківське та Київське товариства грамотності, Слов'янське суспільство й Лекційний комітет в Одесі, Львівське товариство «Просвіта» та ін. За деякими даними відомо, що на початку ХХ ст. у Російській імперії налічувалося більше 170 народних домів [46]. До Першої світової війни в Російській імперії налічувалося вже 222 народних домів, що створювалися переважно у великих містах і містечках. Проте, є відомості, що тільки у Галичині до Першої світової війни було побудовано більше 500 народних домів [42]. Більшість народних домів до 1914 р. належали державі, громадським або релігійним установам, проте були й недержавні установи, що були побудовані та функціонували за рахунок приватних осіб. За відомостями Л. Дмитрієвої у 1917 р. у Росії було 237 народних домів [14].

Значного поширення народні дома отримали після революції 1905 р. Наприкінці ХІХ - на поч. XX ст. у Росії народні доми намагалися об'єднати всі форми освітньої та розважальної діяльності. Керівництво народних домів, зокрема КПНТ, організовуючи культурне дозвілля населення, ставили перед собою завдання розвивати позашкільну освіту, боротися з неписьменністю, поширювати лекційну та культурно-просвітницьку роботу. Як правило, при народних домах розміщувалися бібліотека з читальнею, театрально-лекційний зал зі сценічним майданчиком, недільна школа, вечірні класи для дорослих, хор, чайна, книготорговельна лавка. В окремих випадках засновували спрощений різновид народних домів - музеї-бібліотеки, що складалися з бібліотеки й музею при ній, який містив краєзнавчі видання і матеріали, наочні навчальні посібники, які використовували при читанні лекцій, при організації пересувних і постій- но-діючих виставок тощо. Розміщення читальні, бібліотеки, чайної, театральної зали, народної аудиторії, навчальних курсів та ін. в одній будівлі була значною перевагою народних домів, оскільки було вигідним не лише з фінансової та господарсько-адміністративної сторони, а більш корисним і зручним місцем для користувачів, де відвідувачі знаходили задоволення своїх різноманітних культурно-освітніх потреб і запитів [10, с. 21]. Ідея народного дому була приваблива тим, що основними принципами його створення були: загальнодоступність; демократизм; повчальність; заохочення і підтримка будь-яких творчих проявів, ініціативи населення, організацій і підприємств; благодійність; ставка на приватну ініціативу; сприяння вихованню дітей через активну культурну діяльність; орієнтація на групи соціально незахищених осіб. Народні доми відкривали, здебільшого, для незаможних верств населення, які мали тут можливість безкоштовно відпочити та почитати газети, журнали, класичні художні твори, популярні книги з різних галузей знань, підвищити свій рівень початкової освіти, вивчити основи загальноосвітнього предмета, послухати музику або лекції, побачити гру артистів, познайомитися з певним ремеслом чи мистецтвом, знайти, навіть, у разі потреби, допомогу юриста.

На початку ХХ ст. народні доми та бібліотеки при них часто відкривалися саме за ініціативою КПНТ. Проте, у перші роки діяльності КПНТ головним та найбільш поширеним різновидом їхніх книгозбірень були чайні-читальні, що виконували роль своєрідних народних клубів. Надалі чайні-читальні КПНТ часто об'єднували з народними домами як однотипні установи, а іноді їх перетворювали на народні доми, де, в першу чергу, організовували безкоштовні народні бібліотеки, в які записували всіх бажаючих віком з 12 років [29, с. 33]. Не дивно, що молодь складала значну частку їхніх читачів (приблизно від 30 до 60 %). Незважаючи на фінансову складність вирішення питань про будівництво народних домів, їхнє спорудження на території України активно розвивалося. У 1916 р. Чернігівська губернська управа розпочала навіть утворення за допомогою повітових земств особливих фондів для народних домів [25]. До 1920 р. на Чернігівщині діяло 127 народних домів [23]. Відомо, що до Першої світової війни у Харківській губернії було вісім народних домів, у Катеринославській - сім, у Київській - шість [67]. Народні доми будувалися також у малих містах і робочих селищах. Активна робота з будівництва народних домів проводилася у Катеринославській, Київській, Полтавській, Подільській, Харківській, Херсонській губерніях [2, с. 14]. За кількістю осіб, що могли розташуватися у головній залі, народні доми можна умовно розподілити на великі - із залою на 800-1000 осіб та малі - із залою на 300-500 осіб. До першої групи слід віднести народні дома у Новоград-Волинському (1897), в Одесі (1899), Харкові (1899-1903), у Кам'янець-Подільському (1901), народний дім ім. М.В. Гоголя у Полтаві (1901), народний дім у Києві (1902), у Харкові (1909). До другої групи - народні доми Слов'янського товариства (1899) й друкарів (1901) в Одесі, Народний дім у с. Кам'янське (1900), Лук'янівський народний дім у Києві (1900-1902), Народний дім у м. Кам'янка-Бузька на Львівщині (1905) та ін. [67]. Російський історик та видатний діяч народної освіти Є. Звягінцев (18691945) запропонував три типи народних домів, що класифікувалися на основі обсягу і характеру діяльності їх функціональних підрозділів: перший тип, «найменший» - у народному домі повинні були бути зал-аудиторія (для лекцій, народних читань, зборів, вечорів, чайної, вистав і кінематографа), бібліотека, контора кооперативу; другий - «середній»: зал-аудиторія з постійною сценою, бібліотека, читальня (для читання газет і книг, в певні дні та години може служити для недільної школи, курсів та дошкільного навчального закладу-клубу тощо), музей, контора кооперативу; третій тип, «великий»: зал-аудиторія, сцена, дві вбиральні для артистів, бібліотека, читальня, музей з лабораторією, кімната для курсів, книжковий склад (магазин), чайна, контора кооперативу [20, с. 53]. Отже, бачимо, що бібліотека була атрибутом будь-якого народного дому. Вона поєднувала в народному домі користувача не тільки з книгою, а й з культурно-освітнім та духовним життям суспільства у певному регіоні чи районі [43, с. 82]. У читальній залі народних домів часто проходили концерти та вистави, різноманітні науково-популярні лекції на теми історії, літератури, релігії, народного здоров'я, гігієни та ін. Схожий напрям культурно-просвітницької діяльності (організація роботи бібліотек, народних читань, боротьба з неписьменністю тощо) мали також робочі клуби, що почали створюватися в Україні на поч. ХХ ст. Так, наприклад, у 1912 р. в Україні існувало близько 50 робочих клубів [18]. Отже, народні доми, робочі клуби, бібліотеки-читальні поступово ставали центрами місцевого культурно-просвітницького життя. Видатний український громадський діяч, педагог і бібліотекознавець С. Сірополко (1872-1959) вважав народний дім найбільш перспективним позашкільним закладом, в якому «зосереджено ряд просвітницько-освітніх організацій: бібліотека, читальня, аудиторія, чайна, театральний зал і т.п.» [52, с. 18]. Сучасник С. Сірополка, російський фахівець з позашкільної освіти, академік Є. Мединський (1885-1957) на початку ХХ ст. також зазначав, що народний дім це «такое учреждение, которое является центром всей общественной, духовной и экономической жизни известного района, объединяя, согласуя и усиливая работу отдельных культурно-просветительных мероприятий (библиотеки, аудитории для народных чтений, народного театра, музея и т.д.), развивая дух общественности в населении и связывая экономическую и духовную жизнь последнего в нечто целое» [36, с. 89].

У багатьох містечках і селах України бібліотеки народних домів та чайні- читальні КПНТ були єдиними культурно-освітніми установами для дорослого населення. Для започаткування роботи бібліотеки й читальні народного дому необхідно було 100-200 руб., які часто отримували як пожертви від приватних осіб [20, с. 19]. Досить часто вони відкривалися силами місцевої громадськості за ініціативою видатних культурно-освітніх діячів, меценатів, представників інтелігенції, а також членів КПНТ. Доречно зазначити, що завдяки активній просвітницькій діяльності брата академіка Є. Патона (1870-1953), Михайла Оскаровича Патона (1865-1919), який був у 1905 р. обраний очільником дворянства Ушицького повіту Подільської губернії, а надалі - головою Ушицької повітової земської управи та головою Ушицького повітового КПНТ, у 1913 р. у містечку Нова Ушиця при Народному домі була відкрита чайна та бібліотека-читальня КПНТ, де відбулося 35 лекцій (щоразу залучалось не менше 200 осіб), 47 театральних вистав. Тут таки працювала народна аудиторія на 250 місць, влаштовувались мистецькі вечори, танці та ін. Зазначена бібліотека- читальня при Народному домі мала 2065 книг та 717 «світлових картин» (щось на зразок діафільмів). Вона також комплектувалася періодичними виданнями, серед яких були такі розповсюджені періодичні видання серед бібліотек повітових КПНТ Поділля як «Вестник трезвости», «Деревня», «Крестьянское хазяйство», «Свет», «Сельский вестник», «Беседа» та ін. У 1913 р. послугами зазначеної бібліотеки-читальні скористалися 412 осіб, було видано 5748 книг [51]. На жаль, на початку 1919 р. життя М. Патона та його сім'ї трагічно обірвалося. Ймовірно, приналежність до дворянського роду, чималі статки послужили причиною його вбивства бандитами.

У перші роки діяльності КПНТ в Україні кількість бібліотек та читалень по містах і містечках кожного року зростала майже на 20-30 % , що було у прямій залежності від зростання кількості чайних [60, с. 25]. Розвиток чайних і читалень в Україні особливо значного темпу набув на рубежі ХІХ-ХХ ст. [69, арк. 47; 70, арк. 45; 71]. За відомостями Д. Тушинського, у 1900 р. у Волинській губернії було 106 бібліотек і читалень КПНТ, а також 57 читалень, що виписували тільки періодику; у Катеринославській губернії - 66 бібліотек і читалень та 23 читальні, що виписували тільки періодику; у Київській - 65 і 100 відповідно; у Подільській - 139 і 46; у Полтавській (відомості за 1899 р.) - 87 і 46; у Таврійській - 52 і 10; у Херсонській (відомості за 1899 р.) - 47 і 7; у Чернігівській (відомості за 1898 р.) - 46 бібліотек і читалень; у Миколаївському особливому КПНТ - 4; у Одеському особливому КПНТ - 3; у Севастопольському особливому КПНТ - 2; у Керч-Єникальському особливому КПНТ - 3 бібліотеки і читальні [60, с. 54-55]. Тобто, всього на території України у 1900 р. діяло більше 900 бібліотек і читалень КПНТ. Значна кількість зазначених бібліотек і читалень було розміщено в орендованих приміщеннях, які активно використовували з організації народних читань. Так, наприклад, у бібліотеках-читальнях КПНТ Київського повіту Києва у 1900 р. було проведено 112 народних читань, а в інших повітах Київської губернії - від 17 до 70. Активно проводилися народні читання і у залах, і у бібліотеках-читальнях народних домів. Київський міський КПНТ, що складався з 19 дійсних членів, очолював директор народних училищ Київської губернії відомий вітчизняний педагог Т. Лубенець (18551936). До 1914 р. Київський міський КПНТ опікувався мережею з восьми народних чайних, які розміщувалися головним чином на базарних площах міста, переважна більшість з яких мали бібліотеки або читальні [59]. У київському передмісті були також організовані народні чайні-читальні, зокрема на Деміївці і в с. Мишоловка, що були підпорядковані Київському повітовому КПНТ. Так, наприклад, чайну-читальню на Деміївці у 1898 р. відвідали 48719 осіб, а в с. Мишоловка - 12130 [26, с. 30].

Значне місце у культурно-просвітницькій роботі КПНТ у м. Києві займала діяльність Лук'янівського народного дому, історія якого почалась ще у 1897 р., коли у приватному будинку селянина А. Калини були відкриті чайна та бібліотека, де проводилися народні читання, літературні та танцювальні вечори. Бібліотека-читальня Лук'янівського народного дому була відкрита для читачів з 9:00 до 21:00. Читальна зала працювала безкоштовно, абонемент, що надавав право брати книги додому коштував п'ять коп. на місяць [32]. Надалі, для читальної зали був знайдений, оцінений у 4000 руб., чотирикімнатний дерев'яний будинок, де одночасно могли розміститися близько 80 осіб. Лук'янівський народний дім відразу ж завоював популярність і у 1898 р. його відвідали, за звітом КПНТ, 30000 чоловіків, 3000 жінок, 900 хлопчиків, 200 дівчаток. У 1899 р. бібліотеку-читальню Лук'янівського народного дому відвідало 3700 осіб, а вже у 1912 р. - понад 20000 [7]. Підвищенню кількості відвідувань зазначеної бібліотеки-читальні сприяло спорудження у 1902 р. у псевдорусьому стилі нової будівлі для Лук'янівського народного дому. Кам'яний будинок було збудовано архітектором М. Артиновим за спеціальним проектом, де передбачалося будівництво нічного притулку, заїжджого двору для селян, безкоштовної читальні, чайної-їдальні, амбулаторії. Будівництво Лук'янівського народного дому коштувало понад 100 тис. руб. На верхньому поверсі цього будинку був театральний зал майже на 600 місць, де по неділях і святкових днях відбувалися вистави та концерти, проводилися народні читання з історії, географії, російської літератури тощо. Тут репрезентували матеріали, пов'язані з сільським господарством, народними ремеслами, бджільництвом, шовківництвом, садівництвом, городництвом, раціональним землеробством, поліпшенням породи домашніх тварин та ін. У Лук'янівському народному домі було створено музей, де відбувалися лекції, а також проводилися концерти духовної музики. Для поліпшення рівня освіти незаможних людей тут були відкриті безкоштовні вечірні класи для чоловіків і жінок. У 1903 р. було відкрито два вечірніх класи загальноосвітньої школи для дорослих (чоловічого і жіночого). Зазвичай, навчання, лекції, читання книг у читальній залі були безкоштовними, проте квиток на виставу коштував від 15 коп. до 1,5 руб. [32]. Платними, хоч і досить дешевими, були користування нічліжкою (три копійки з персони); отримання бібліотечних книг додому (п'ять коп. на місяць); відвідування чайної (3-4 коп. за порцію чаю, від 10 до 25 коп. за порцію обіду); послуги заїжджого двору (чотири коп. за стоянку одного коня з водопоєм). Так, наприклад, чайну Лук'янівського народного дому за період 1897-1913 рр. відвідало 1166544 особи, а бібліотеку-читальню - 289619 [4, с. 178]. За даний період на абонементі бібліотеки було видано 68881 [32]. У 1913 р. у фондах книгозбірні Лук'янівського народного дому нараховувалося 2495 тт. Грошові надходження складалися у чималу суму. Так, наприклад, у 1912 р. бюджет Лук'янівського народного дому склав 65607 руб., з яких від держави було лише 4077 руб. [4, с. 177]. У 1910 р. у Лук'янівському народному домі було влаштовано перший у Києві кінематограф. Крім того, проводився продаж книг і навчальних посібників. Зі сцени народного дому починали свою творчість корифеї українського театру П. Саксаганський та М. Садовський, тут співав О. Вертинський, виступав І. Іл'їнский та багато інших майстрів естради [59].

Слід зазначити, що Київське губернське земство у 1914 р. постановило побудувати по одному народному дому в кожному повіті, а також розгалузити мережу районних народних домів у волостях [17, с. 43]. У 1915 р. у Київській губернії діяло 12 народних домів земств. У другій пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. на теренах України земства активно розгорнули культурно-просвітницьку діяльність, зокрема вони створили значну мережу народних бібліотек. На Волині було організовано найбільшу кількість їх бібліотек - 999, на Харківщині - 789, Полтавщині - 767, Катеринославщині - 578, Таврії - 327, Чернігівщині - 298, Київщині - 88, на Поділлі - 49 (дані за 1910 р.) [24, с. 29]. Всього в Україні діяло 4094 книгозбірень земств, частина яких функціонувала під дахом народних домів, заснуванню та будівництву яких земства майже завжди посильно сприяли.

У 1896 р., коли почав діяти Київський губернський КПНТ, виникла громадська організація аналогічної спрямованості - Південно-Західне товариство тверезості, яке очолював психіатр, професор університету Іван Сікорський (1842-1919), батько майбутнього авіаконструктора Ігоря Сікорського (18891972). Товариство містилося у Лук'янівському народному домі, де знаходилася канцелярія Київського міського КПНТ, і тісно з ним співпрацювало [28, с. 369]. У грудні 1897 р. Південно-Західне товариство тверезості відкрило власну чайну - на Львівській площі, поблизу Сінного базару. Більшість народних домів та чайних-читалень КПНТ було розташовано у центрі міста, як правило, на базарній площі, що було дуже зручно для селян, які в дні ярмарків, як правило, заходили до них для відпочинку і проведення вільного часу. Приїжджим дозволяли користуватись тільки читальним залом. Книгозбірні та читальні, що були розміщені при народних домах нерідко служили причиною підвищення доходів закладу. На початку свого існування бібліотеки-читальні відвідували декілька десятків осіб на день, де користувачі знайомилися, в першу чергу, зі змістом газет і журналів. Абонемент, що надавав право читати книги вдома, на жаль, працював не всюди і часто не кожного дня. У циркулярах губернських КПНТ наприкінці ХІХ ст., як правило, зазначалося про необхідність заснування абонементу при кожній бібліотеці-читальні ТПНТ [63, с. 164]. Відмічалося також про доцільність роботи бібліотек-читалень у вечірні години, необхідність організації книгообміну між книгозбірнями КПНТ, створення невеликих пересувних бібліотек (з фондом у 100-300 видань). Зазначалося, що найбільше число відвідувань припадало на зимові, святкові та недільні дні.

У містах багатьох губерній в Україні поширення бібліотек-читалень народних домів часто стимулювало заснування громадських та публічних бібліотек, оскільки в провінції вони ставали нерідко першими публічними культурними осередками суспільного життя. Варто зазначити про активну діяльність бібліотек-читалень народних домів у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Могилів- Подільському, Харкові, Ушиці, Літині. Особливо активно поширювалося заснування народних домів у провінції. Вартість будівництва народних домів у селищах коливалася приблизно від 3000 до 30000 руб. Наприклад, у 1897 р. у Бахмуті (Артемівськ) був відкритий Народний дім, звичайно, з бібліотекою- читальнею, якою завідувала дочка секретаря Земської управи М. Ковтуненко. У 1902 р. нове приміщення для Народного дому було збудовано за 30000 руб. із залою на 500 місць, сценою та з «чайною тверезості». Цікаво, що у двох кімнатах Народного дому розмістилася публічна бібліотека Лейбової, що налічувала 20000 книг, отримувала дев'ять щомісячних передплат журналів і вісім щотижневих газет. У бібліотеці у 1902 р. було 407 читачів (274 чоловіків і 133 жінок), що користувалися абонементом. Користувачам у читальній залі було видано за 1902 р. 18721 книг, зокрема твори Майн Ріда прочитали 1278 осіб, Жюль Верна - 1113. На третьому місці за популярністю були твори М. Гоголя. Бібліотека пані Лейбової була платною. Бібліотека-читальня Народного дому КПНТ до червня 1912 р. одержувала періодичні видання «Нива», «Голос Москвы», «Россия», «Российская правда», «Сельский вестник» та ін. Газета «Донецкое слово» відзначала, що «в этой библиотеке много книг, поврежденных читателя- ми-вандалами, такими субъектами несутся целые книги за пазухой, а газеты и журналы - в карманах. И все это в присутствии стражей и читающей публики ... Для борьбы с таким злом книги и журналы держат под замками, прикрепляют цепями к столам и к полкам» [57, с. 88].

Значну та багату бібліотеку-читальню мав Народний дім у Вінниці, що був відкритий у 1902 р. У просторій будівлі зазначеної установи, окрім книгозбірні, розмістилися чайна, зал зі сценою, школа грамоти та книжкова лавка. Бібліотека Народного дому у Вінниці мала читальну залу та абонемент. Її фонд складав понад 2500 тт. [54, с. 185]. У даній книгозбірні було введено окрему посаду бібліотекаря, який мав зарплатню 300 руб. на рік та квартиру в Народному домі, а працював декілька годин на день. Для порівняння - бібліотекар (директор) Вінницької міської публічної бібліотеки, що була відкрита у 1907 р., отримував 360 руб., а Гайсинської - 120 руб. В цілому, бібліотекарі книгозбірень КПНТ отримували більш високу зарплату, ніж працівники інших бібліотек, оскільки їх праця, як і решти чиновників винної монополії, оплачувалася державою дещо краще, ніж зусилля чиновників інших установ. Тому собівартість бібліотечних послуг у книгозбірнях КПНТ була у декілька раз більшою, ніж у інших народних бібліотеках. Наприклад, в середньому, вартість видачі однієї книги у народних бібліотеках визначалася приблизно у 2,5-3 коп., а в книгозбірнях, скажімо, Московського міського КПНТ вона становила 20-30 коп. [62, с. 303].

Відкриття бібліотеки-читальні Народного дому у Вінниці певним чином прискорило створення тут міської публічної книгозбірні. Вінницький КПНТ почав діяти у липні 1896 р. під керівництвом очільника дворянства Вінницького повіту, полковника у відставці, графа Д. Гейдена (1862-1926). Звернення голови повітового КПНТ до Міської думи з проханням про спільне фінансування бібліотечних закладів Комітету, підштовхнуло рішення гласних Міської думи про створення міської публічної бібліотеки у Вінниці, призначеної для обслуговування більш заможніших читачів, ніж користувачів книгозбірень КПНТ. Вінницька публічна бібліотека ім. Гоголя, будівництво якої було розпочато у 1904 р., була відкрита у лютому 1907 р. Цікаво, що користування читальним залом коштувало 2 коп. в день, незалежно від кількості переглянутих видань. Додому літературу видавали під заставу або під письмове поручительство від керівника закладу, де працював читач. Платня за видачу додому нараховувалась окремо на книги й періодику. Так, наприклад, за 2 книги потрібно було платити 25 коп. в місяць, за 3 книги і новий журнал 60 коп. в місяць, стільки ж за журнал або газету окремо. Міська дума вирішила щороку виділяти для закупівлі літератури 1000 руб. для міської публічної бібліотеки, а для вищезазначеної книгозбірні Народного дому тільки 50 руб., яких не вистачало навіть на щорічну передплату періодики. Серед періодичних видань, які отримувала бібліотека Народного дому, були журнали «Крестьянин», «Витязь», «Дружеские речи», «Беседа» та ін., які не завжди вчасно надходили до книгозбірні. Так, у листі до повітового КПНТ (червень 1914 р.) бібліотекар Костянтин Молдавський, який до цього працював учителем у народному училищі, скаржився, що «.. .в библиотеке до сих пор не получен ни один номер передплаченого журналу «Трезвые Всходы»» [31]. Бібліотечний фонд комплектувався суворо за рекомендованим списком. Про динаміку основних показників діяльності бібліотеки Народного дому в м. Вінниці свідчать наступні показники: у 1903 р. було 7278 читачів та 3824 книг і газет; у 1904 р. відповідно - 11407 і 3824; у 1905 р. - 9015 і 3283; у 1906 р. - 11260 і 4733; у 1907 р. - 12740 читачів і 6725 книг і газет. Незважаючи на поступове зростання показників діяльності бібліотеки, книгозбірня не давала очікуваних результатів, оскільки місцевий КПНТ не мав регулярних державних субсидій, не міг належно утримувати Народний дім та організовувати активну його діяльність. Незручним виявилося розташування Вінницького народного дому майже на околиці міста, що відвертало як відвідувачів та читачів, так і потенційних орендарів приміщень. За таких обставин Комітет вимушений був закрити чайну, а у 1907 р. запропонувати міській управі взяти на утримання школу й бібліотеку. З 1 січня 1908 р. постановою Вінницької думи Народний дім перейшов у розпорядження міста [9, с. 581-582]. Через рік Д. Гейден надіслав до Міської думи листа, в якому повідомляв про безпідставне закриття управою бібліотеки та попереджав, що Комітет буде вимагати повернення йому Народного дому, якщо влада не має наміру відновити роботу бібліотеки. Дума відповіла доволі різко: «...для чего существует библиотека ... никакой народ её не посещает ... лишь несколько молодых евреев появляются ... еще реже случаи выдачи книг надом (1-2 в неделю) ... существование библиотеки сводится к расходам на содержание библиотекаря - 300 рублей ежегодно - и использование им бесплатной квартиры в Народном доме ... Комитет сам дошел до необходимости закрыть не только библиотеку, но и школу и Народный дом, но мирился с этой необходимостью. Последний требует воскресить то, что давно умерло: ведь нельзя отрицать постепенного разложения всего дела с народными учреждениями ... такая же, естественно, судьба приготовлена народной библиотеке». Юридично Вінницький народний дім не міг бути переданий в будь-яке інше відомство доки існував КПНТ, під керівництвом якого він продовжував діяти головним чином на кошти, що надходили від оренди більшої частини приміщень народного дому різними установами. У період Першої світової війни будинок був переданий у розпорядження Вінницького відділення Російського товариства Червоного Хреста під збірний пункт та лазарет. На початку 1918 р. більшовики перетворили Народний дім на районний клуб для робітників і солдатів. Наказом відділу народної освіти Поділля від 28 серпня 1920 р. бібліотека Народного дому оголошувалася націоналізованою [22].

Ідея створення Харківського народного дому вперше була висловлена у 1897 р. головою Комісії з народного читання С. Раєвським. Ініціативу комісії, яка вирішила втілити дану ідею в життя, підтримав харківський губернатор Г Тобізен (1845-1917). Міська дума у 1897 р. безкоштовно виділила ділянку для будівництва Народного дому. У процесі будівництва виявилося, що коштів, які назбирали шляхом пожертвувань, не вистачить, і було вирішено звернутися за допомогою до Міської думи, яка підтримала прохання і постановила виділяти щорічно на утримання Народного дому 2000 руб. Кошти надійшли також від Харківського губернського зібрання та Харківського КПНТ, значний грошовий внесок вніс цукрозаводчик і меценат П. Харитоненко. У 1903 р. відбулося відкриття Народного дому, який мав дві зали й бібліотеку-читальню, де відбувалися лекції, концерти, театральні вистави тощо [36, с. 218-219]. Кілька разів у Народному домі виступав Ф. Шаляпін, бував К. Станіславський. Тут таки проводилося навчання у вечірній школі, працював драматичний гурток, яким керував видатний український письменник, драматург, етнограф І. Хоткевич. Народний дім у Харкові був одним з кращих у Росії. На міжнародній виставці в Брюсселі Харківський Народний дім був відзначений Почесним дипломом.

У 1897 р. з ініціативи громадськості у м. Кам'янець-Подільський розпочалося будівництво Народного дому. У 1898 р. подільський губернатор М. Семякін у своєму листі до міської управи запропонував для спорудження будівлі місце біля міського саду. Міська влада виділила ділянку землі під будівництво безкоштовно, а кошти на спорудження надав КПНТ. У 1900 р. будівництво народного дому було завершено і його було названо на честь видатного російського поета О. С. Пушкіна. Головний вхід був розташований на північно-східному фасаді, а на фронтоні вміщена велика вивіска з написом «Дом попечительства народной трезвости в память Пушкина». Вперше Пушкінський народний дім гостинно відкрив двері під час святкування новорічної ялинки 3 січня 1901 р. Він мав залу майже на 1000 місць, чайну, бібліотеку та читальню, де проводились читання лекцій, бесіди, театральні вистави тощо [44, арк. 19]. З метою розширення Пушкінського народного дому у 1910-1911 рр. було добудовано новий зал. Після Лютневої буржуазної революції у травні-червні 1917 р. тут проходив армійський з'їзд Південно-Західного фронту. У зазначеній залі виступали О. Брусилов, Л. Корнілов, Б. Савінков, О. Керенський, М. Криленко. 5 листопада 1917 р. у Пушкінському народному домі було проголошено Третій Універсал Української Центральної Ради, згідно з яким 7 листопада в Києві була утворена Українська Народна Республіка. У 1918 р. у місті згорів театр всі театральні спектаклі були перенесені до Пушкінського народного дому. Відтоді стара назва поступово забувалася і Народний дім почали називати театром. З 1919 р. він отримав назву Шевченківський театр [45].

Будівництво народних домів було розгорнуто також у південних регіонах сучасної України. Наприкінці ХІХ ст. Севастопольським КПНТ було відкрито Народний дім, де у 1897 р. були бібліотека, театр, їдальня, чайна та юридичне бюро. Народний дім працював з 5-00 до 20-00. Бідним безкоштовно видавали чай, до того ж, час від часу влаштовували благодійні обіди [64]. У 1904 р. у Ялті був побудований Народний дім, на спорудження якого витратили 28 тис. руб. [34]. Проте через три роки зовсім ще нова будова постраждала від землетрусу. У 1913 р. було збудовано новий двоповерховий будинок Народного дому, що мав зал для відвідувачів, чайну-їдальню, бібліотеку-читальню, кімнати для театральних вистав, квартиру для завідуючого. Ялтинський Народний дім став одним з центрів культурного життя міста. Численні зустрічі, концерти, спектаклі привертали велику кількість відвідувачів. Дирекція Народного дому привернула до культурно-просвітницької діяльності представників місцевої інтелігенції. Тих, хто приходив до Народного дому, знайомили з творами російських і зарубіжних письменників, творчістю композиторів і виконавців народних пісень. Лекції зазвичай закінчувалися спектаклем або концертом. При Народному домі були організовані аматорський хор, драматична трупа, оперна студія; неписьменних вчили читати і писати. У 1915 р. у Народному домі КПНТ у Ялті було відкрито «синематограф» «Маяк» із залою для глядачів на 650 місць. Квитки коштували від 12 до 40 коп. У вересні 1917 р. КПНТ передав Народний дім у розпорядження Ялтинській міській думі. Після Жовтневої революції радянська влада тут створила робочий клуб.

Цікаво, що у 1902 р. в Ялті було відкрито Міську публічну бібліотеку, якій передувала саме народна бібліотека-читальня, створена у квітні 1897 р. Ялтинським КПНТ. Завідувачем першої народної бібліотеки-читальні був відомий ялтинський лікар-кліматолог і громадський діяч В. Дмитрієв. У справі організації належної роботи бібліотеки-читальні Ялтинському КПНТ допомагало земство, яке щорічно виділяло на утримання читальні 300 руб. Бібліотека мала 610 тт., виписувала 10 періодичних видань, користувачами абонементу було 285 осіб. Першими меценатами бібліотеки були А. Чехов, М. Горький, П. Богданович, В. Дмитрієв, О. Бертьє-Делагард, С. Єлпатьєвський, М. Водовозова-Токмаковата ін. [50]. Письменники часто були ініціаторами та меценатами справи відкриття народних бібліотек. Так, наприклад, у 1898 р. за активним сприянням О. Серафимовича (1863-1949), була відкрита народна чайна-читальня у м. Маріуполі, що була створена на гроші КПНТ та місцевих благодійників [66]. Без допомоги меценатів і благодійників робота бібліотек-читалень та народних домів КПНТ була б неможливою, оскільки державного фінансування явно не вистачало. Так, наприклад, на поч. ХХ ст. у підпорядкуванні Сімферопольського КПНТ перебували дві бібліотеки-читальні, одна з яких була ліквідована у 1912 р. внаслідок зменшення фінансування «как нерентабельная» [61, с. 15].

У Миколаєві в 1900 р. на кошти Миколаєвського особливого КПНТ (5000 руб.) і щедру пожертву (1000 руб.) відомого у місті купця і мецената Я. Кириєвського було відкрито Народний дім тверезості на хуторі Водопій. При Народному домі були чайна-їдальня та безкоштовна читальня. Бібліотекою-читальнею без винагороди завідувала вчителька М. Кулікова. У 1914 р. зазначену книгозбірню відвідало 3658 осіб, було видано 2149 книг у читальній залі та 3481 - за абонементом. З усіх книг, виданих у читальній залі, 55,8 % було з художньої літератури, 7,7 % - з релігійної тематики, 5,9 % - з історії, 5,4 % - з географії, 3,6 % - з природознавства, 1,8 % - з медицини та гігієни, 1,1 % - з прикладних наук. 18,7 % запитів читачів було з періодики. 53,8 % читачів були учнями, 19,7 % - робітниками, 2,3 % - службовцями, 1,9 % - ремісниками [19].

В цілому, на поч. ХХ ст. фонди бібліотек КПНТ стрімко зростали (за рік могли збільшуватися на десятки відсотків). У Росії, в середньому, одна бібліотека КПНТ у 1901 р. мала приблизно 680 книг [5, с. 12-13]. У зазначеному році КПНТ Росії мали 1711 бібліотек і читалень, що обслуговували приблизно 500 тис. осіб. У 1902 р. у бібліотеках та читальнях КПНТ було зареєстровано 5633 тис. відвідувань, у 1904 р. - 9000 тис. У 1905 р. КПНТ мали вже 4333 книгозбірні та 1970 тис. читачів [16]. Для характеристики загального стану діяльності ТПНТ у Росії, наведемо, що у 1902 р. у 71 губерніях і повітах діяло 760 КПНТ і їх відділень, у тому числі особливих комітетів, рівноправних губернським - 8 (у С.-Петербурзі, Москві, Варшаві, Одесі, Севастополі, Миколаєві, Керчі та Кронштадті), повітових комітетів - 637, міських комітетів і відділів особливих комітетів - 33, відділів повітових комітетів - 11. Загальний дохід ТПНТ становив у 1902 р. - 8386 тис. руб., у тому числі допомога від казни - 4184 тис. руб., від чайних і столових - 2895 тис. руб., від інших підприємств - 914 тис. руб., від пожертвувань і членських внесків - 56 тис. руб. Витрати в тому ж році склали - 8448 тис. руб. Чайних і столових налічувалося у 1902 р. - 3796, які відвідали - 63439 тис. осіб [21, с. 451-452]. У переважній більшості чайних (67,5 %) діяли бібліотеки або читальні. За висновками багатьох дослідників, свого піку діяльність КПНТ у Російській імперії досягла у 1904-1906 рр.

У бурхливі революційні 1905-1907 роки та у післяреволюційний період навколо народних домів, чайних-читалень і бібліотек КПНТ нерідко мобілізувалися різні політичні сили і партії. Досить часто бібліотеки та читальні КПНТ були осередками «чорної сотні» та різних російських шовіністичних організацій. Проте, іноді під їхнім дахом збиралися представники різноманітних демократичних та революційних сил. Зрідка у бібліотеках та читальнях КПНТ проводилися нелегальні зібрання, після виявлення яких такі установи, як правило, закривали за рішенням спеціальних постанов місцевої влади, як це, наприклад, трапилося у випадку з однією з читалень Одеського особливого КПНТ, «из-за собраний, устраиваемых в ней мещанами, принадлежащими к нелегальным партиям» [49]. У 1905-1907 рр. приміщення Троїцького народного дому, який був під керівництвом Київського товариства грамотності та на будівництво якого Київське губернське КПНТ надало 10 тис. руб. (всього було витрачено більше 100 тис. руб.), використовувалися соціал-демократами для ведення революційної пропаганди. У жовтні 1905 р. тут були організовані перші в Києві профспілки робітників, а у 1906 р. працювало Центральне профспілкове бюро [41]. У 1905-1907 рр. до фондів бібліотек-читалень стали потрапляти заборонені для народних бібліотек видання, що, звичайно, не проходило поза увагою влади. У 1907-1914 рр. більш частими стали перевірки книжкових фондів з метою вилучення заборонених книжок [11]. Приводом для ревізії фондів часто ставала приналежність до революційних партій або революційно-демократичної діяльності бібліотекарів народних бібліотек, зокрема книгозбірень КПНТ [12]. У 1907 р. у Троїцькому народному домі у Києві жандармами було проведено обшук, під час якого на центральному книжковому складі було виявлено 764 примірників заборонених політичних видань (праці В. Леніна, Г. Плеханова, О. Герцена, М. Горького та ін.). Восени 1907 р. Київське товариство грамотності було закрито, його власність і сам народний дім перейшли у муніципальну власність у ведення спеціальної комісії Київської міської управи [41].

У роки Першої російської революції 1905-1907 рр. КПНТ у силу свого «охранительного характера» повинні були тлумачити й коментувати події у країні відповідно до офіційного політичного курсу, що заохочувалося урядом, коли треба було в доступній для розуміння неосвіченим особам формі довести до кожного сенс реформ і механізми їх проведення. Для цієї роботи до книжкових фондів бібліотек надходили такі видання, що були попередньо схвалені Міністерством фінансів та Міністерством народної освіти, як: «Что дал Император Николай Второй русскому народу?», «О Государственной Думе», «Беседа о неприкосновенности личности и свободе совести, слова, собраний и союзов», «Царство толпы», «Довольно насилий», «Революционная смута и городская милиция», «Слово к народу о выборах членов Государственной Думы из крес- тьянского населения», «Чего хотят люди, которые ходять с красними флагами» та ін. Зазначені видання мали служити ідеї налаштування народу в дусі відрази до революційного насильства [65, с. 126]. Книги подібної тематики надходили до бібліотек і читалень КПНТ, зокрема народних домів, як пожертвування від приватних осіб, громадських, релігійних та державних установ. Іноді народним бібліотекам-читальням спеціальним циркуляром Міністерства народної освіти пропонувалося придбати певні видання, які наполегливо рекомендувалося мати у книжкових фондах книгозбірень, як, наприклад, працю російського військового історика, генерала-лейтенанта О. Петрушевського «Генералиссимус князь Суворов», що витримала багато перевидань [72, арк. 13].

Після Першої російської революції діяльність народних бібліотек, зокрема КПНТ, все більше привертала пильну увагу поліцейських установ також внаслідок того, що в цей час почали частіше утворювати нелегальні народні бібліотеки, як, наприклад, у м. Брусилів [13]. Загалом, події 1905-1907 рр. мали негативний вплив на діяльність бібліотек і читалень КНПТ, що призвело у наступні роки до поступового їхнього занепаду. Іноді замість чайних-читалень створювали окремі бібліотеки-читальні, а чайні, внаслідок їх збитковості, закривали. Бувало, що книжкові фонди чайних-читалень передавали до інших бібліотечних установ. Загалом, під час революційних подій закривали не тільки чайні-читальні, а й бібліотеки-читальні, особливо у невеликих містах і містечках, наприклад, як в м. Острозі [55, арк. 1-2].