Меншовики у системі політичного терору в Одесі у 1920 р.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Одним із факторів політичного життя Одеси у 1920 р. була непримиренна боротьба, яка точилася між меншовиками та більшовиками з приводу основних питань «комуністичного будівництва». Основні розбіжності між ними стосувалися питання про можливість здійснення пролетарської революції у країні, де домінує дрібна селянська власність. Також їх роз'єднувало різне бачення ролі профспілок у новій економічній моделі, різнили їх шляхи вирішення продовольчого питання, ставлення до буржуазії та до заможного селянства, методи застосування терору тощо. Останнім аргументом більшовиків щодо своїх опонентів став спочатку арешт ОГНК правих меншовиків та їх ув'язнення до концтабору, а згодом арешт групи лівих меншовиків з наступним їх етапуванням до Харкова, звідки до Москви, де було прийнято рішення про їх направлення до в'язниці без пред'явлення обвинувачення, де більшість з них перебувала до листопада 1921 р.

Українське суспільство вже тривалий час перебуває у стані трансформацій всіх сфер суспільного життя. В той же час ще залишається чимало не вирішених питань у сфері економічних та соціальних відносин. Безкінечно триває процес приватизації державних підприємств, заробітна плата та пенсійне забезпечення залишається на одному з найнижчих рівнів серед європейських країн. До всього, значна кількість працівників в Україні не мають потужних профспілок для захисту своїх інтересів.

Такий стан справ має два основні виміри. З одного боку, це стало наслідком непослідовної політики, і особливо економічної, за роки існування Української держави, а з іншого, - радянська політична та соціально-економічна модель настільки деформувала суспільний організм, що у ньому виявилося замало здорових сил для проведення радикальних реформ. Непорушність права приватної власності як основи успішної підприємницької діяльності у системі ринкової економіки, приватна ініціатива як в політичній, так і в економічній сфері, все це доводилось відновлювати заново, за умови спротиву державного бюрократичного апарату та відсутності захисту з боку судової та правоохоронної системи.

Для найскорішого завершення реформування всіх сфер суспільного життя в Україні важливим є не тільки використання досвіду проведення реформ у східноєвропейських країнах, а, можливо, навіть важливішим є усвідомлення того факту, що радянська система утвердилась не в результаті конкурентної боротьби з опонентами, а стала наслідком застосування терору до цих опонентів. Прикладом застосування такого терору слугує Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) або партія меншовиків, яка, як політична сила мислила загальноросійськими категоріями, але в економічних та соціальних питаннях, у переважній своїй більшості, піддавала жорсткій критиці відповідні аспекти діяльності більшовицької партії. Надаючи перевагу класовому співробітництву, а не класовій боротьбі, захищаючи право приватної власності, свободу підприємницької діяльності з одночасним функціонуванням потужних незалежних профспілок для захисту інтересів робітничого класу, доводячи переваги вільної торгівлі, приватної ініціативи, кооперативного руху партія меншовиків цим самим демонструвала всю пагубність політики комуністичної партії з її планами створити «державну комуну». Тому дослідження діяльності одеського комітету РСДРП та застосування методів терору до меншовиків має не лише наукове, але і практичне значення. Адже воно демонструє всю пагубність та хибність комуністичної моделі розвитку суспільства та спонукає до проведення глибоких політичних та економічних реформ.

Радянська історіографія приділяла значну увагу дослідженню різних аспектів діяльності РСДРП, намагаючись при цьому довести, що саме їхня політика не відповідала вимогам часу, стояла на перешкоді історичному поступі людства. Своєрідним підсумком цих досліджень стала монографія П. Подболотова та Л. Спіріна, у якій вони доводили неминучість ідейно-політичного банкротства та організаційного краху партії меншовиків [39]. Характерною рисою досліджень того й теперішнього часу було те, що Україні, й особливо Одесі, у них приділялось дуже мало уваги. Також оминалось питання застосування до меншовиків заходів репресивного характеру.

У сучасній російській історіографії відбулось переосмислення ролі меншовиків в історичних процесах початку ХХ ст. Зокрема, С. Тютюкін зробив висновок про те, що «більшовизм набув свого неповторного вигляду саме як альтернатива меншовизму, у непримиренній боротьбі з ним». Він також наголосив на тому, що для розуміння витоків та сутності більшовизму необхідно «хоча би у загальних рисах уявляти собі генезис та подальшу еволюцію меншовизму та основні етапи його конфронтації з партією Леніна, її ідеологією та практикою» [43, с. 3].

Сучасна українська історіографія, природньо, основну увагу почала приділяти діяльності комітетів РСДРП на теренах України. С. Кокін, розглянувши політичні репресії проти меншовиків на фоні діяльності їх комітетів в Україні, не маючи доступу до матеріалів з архівів колишнього КДБ, лише побіжно зазначив, що «переконаним соціал-демократам дуже скоро випала можливість або виїхати вслід за своїми лідерами в еміграцію, або пройти через арешти, тюрми, заслання, табори» [33, с. 17].

О. Мовчан, з'ясувавши причини придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України, зробила висновок про те, що це «дало змогу правлячій партії ліквідувати незалежність робітничого руху» [35, с. 46]. У своїй праці О. Мовчан детально проаналізувати судовий процес над київськими меншовиками, але так само як і С. Кокін, не маючи доступу до архівів колишнього КДБ, лише вказала на факт арешту у ніч на 19 серпня делегатів Всеукраїнської конференції РСДРП та назвала прізвища осіб, які були ув'язнені до концтабору та вислані до Грузії, посилаючись при цьому на опубліковані джерела. У працях С. Кокіна та О. Мов- чан також діяльність одеських меншовиків розглядалася побіжно.

На цьому фоні вирізняються дослідження О. Бриндака [3] та В. Савченка [42], у яких наголос було зроблено саме вивчені діяльності одеської організації РСДРП. В. Савченко у своїй праці, зокрема, наголошував на тому, що без вивчення й аналізу соціал-демократичної ідеології, яка була популярною серед значної частини робітників та інтелігенції Одеси у 1900-1921 рр., «неможливо розібратися у суспільно-політичному житті Одеси тих років» [42, с. 159]. О. Бриндак, проаналізувавши основні тенденції політичної та пропагандистської діяльності РСДРП в Одесі на основі матеріалів архіву Управління СБУ в Одеській області, зокрема доповіді політвідділу Одеської губернської надзвичайної комісії (ОГНК), у той же час не використав архівно-слідчі справи, які містили матеріали щодо конкретних осіб з числа одеських меншовиків. Таким чином, діяльність одеської організації РСДРП у 1920 р. ще залишається недостатньо дослідженою. Тому метою цієї публікації є спроба дослідити політику різних груп одеської організації РСДРП, яку вони намагалися здійснювати у процесі «комуністичного будівництва», відстоюючи необхідність збереження незалежності профспілкового руху, існування кооперативних організацій та розвитку вільної торгівлі, захищаючи право приватної власності й існування буржуазії, у тому числі права селян вільно розпоряджатися своєю власністю та результатами своєї праці, наполягаючи на збереженні демократичних свобод та заперечуючи проведення політичного терору. Всі ці засади їхньої політики повністю заперечували більшовицьку доктрину, що за умови наявності в останніх політичної влади, яка опиралась на військову силу та каральні органи, призвело до арештів меншовиків та поступовому занепаду й ліквідації одеського комітету РСДРП.

Проаналізувавши зведення губкомів КП(б)У, О. Мовчан встановила, що «у лютому 1920 р. члени РСДРП очолювали більшість профспілкових органів у таких великих промислових центрах, як Київ, Олександрівськ, Таганрог, Маріуполь, не говорячи вже про маленькі міста й містечка» [35, с. 37]. Це стосувалося також і Одеси, де діяла Центральна рада профспілок (Центропроф), перевибори виконавчого комітету якої відбулись у вересні 1919 р. [36]. Виконавчий комітет, у свою чергу, обрав президію, головою якої став В. Коробков, а його товаришами В. Трахтенберг та П. Клемм [37].

Після того як Одеса 7 лютого була окупована 41-ю та 45-ю «червоними» дивізіями 14-ї армії та після утворення Всеукраїнським ревкомом 10 лютого Одеського губернського революційного комітету (губревкому), меншовики продовжували керувати профспілками міста. Вже радянські газети опублікували постанову виконавчого комітету Центропрофу, яка стосувалася тарифної політики, тобто розмірів заробітної плати. У постанові містився заклик до тих профспілок, які відповідно до колективних договорів або угод з підприємцями вже встигли запровадити підвищення осінніх ставок, у зв'язку зі зростанням прожиткового мінімуму, вживати всіх заходів, щоб ці ставки залишались незмінними. Тим же профспілкам, які не встигли прийняти відповідні постанови, пропонувалось негайно звернутися до власника підприємства або фактичного керівника підприємства з метою запровадження цих тарифних ставок [31]. У наступних двох постановах, які були прийняті ще 6 лютого [38], містився заклик, закріплюючи тарифні ставки, не знижувати продуктивність праці, та організувати фабрично-заводськими комітетами тимчасове управління тими підприємствами, які залишилися без власників та охорони з метою недопущення їх розграбування [32].

Проголосивши перемогу диктатури пролетаріату та розпочавши комуністичне будівництво, більшовикам необхідно було перш за все отримати підтримку робітничого класу та заволодіти його організаціями, серед яких провідна роль належала профспілкам. Тому з перших днів існування нової влади розпочалась кампанія з дискредитації РСДРП, яка була «найбільш впливовою демократичною силою у робітничому середовищі» [35, с. 37]. На фоні виявлення жертв білого терору меншовики обвинувачувались у тому, що «ганебно мовчали під час диких розправ з робітниками і селянами», в той час як півроку тому закликали робітничі маси до виступів проти червоного терору. Крім цього, їхнє «лицемірство та підлість» проявлялись у тому, що вони своїми заявами про необхідність розвитку капіталістичного господарства прокладали дорогу «хижій зграї товарних і валютних спекулянтів», а під прапором укріплення дрібно-буржуазного селянського господарства сприяли поширенню поміщицької та генеральської контрреволюції. Та найбільша їхня вина полягала у тому, що вони «послаблювали та паралізували революційну енергію мас теоріями про наближення погибелі радянської влади» [31].

Проте такі обвинувачення не справляли враження на значну частину робітників Одеси, про що засвідчив пленум Центро- профу, який відбувся 13 лютого та у роботі якого взяли участь представники майже 30 профспілок. На цьому пленумі розгорілась запекла боротьба «між старим меншовицьким радпрофом і радянською групою опозиції». Вже вибори до президії пленуму засвідчили про рівновагу сил з мінімальною перевагою опозиції, тобто більшовиків. За пропозицію більшовиків щодо складу президії проголосувало 46 осіб, проти - 45.

Найважливіше питання, яке розглядалося на пленумі, стосувалося майбутньої ролі профспілок. Меншовик Є. Шатан у своєму виступі наполягав на необхідності збереження незалежності профспілкового руху, наводив аргументи проти одержавлення профспілок, вбачаючи у цьому заперечення їх бойової ролі у провадженні економічної боротьби. Більшовики навпаки стверджували, що, в умовах «коли розбиті капіталісти всього світу», ні про яку бойову роль профспілок з їх «страйковими фондами та страйковим азартом» ніяка мова не може йти. У голосуванні з цього питання перевага більшовиків була вже вагомішою, за одержав- лення профспілок проголосувало 48 осіб, проти - 42. Обрання президії Центропрофу, до якої увійшло шість комуністів та один анархіст, без обрання його виконкому стало свідченням відносної перемоги більшовиків у протистоянні з меншовиками [5].

Більшовики, в той же час, чітко усвідомлювали, що «боротьба за профспілки тільки-но почалась». Питання про те, чи вважає себе одеський пролетаріат господарем життя і чи згоден він з тим, щоб його організації стали частиною загальнодержавного апарату ще залишалось відкритим. Більше того, більшовики, враховуючи досвід попередніх років, допускали думку про те, що робітники міста вбачають «у радянській владі силу ворожу для себе» і, що для боротьби з цією силою можуть зберегти незалежні від влади профспілки [4]. історичний комуністичний більшовик

Нова влада також усвідомлювала, що основна боротьба за профспілки буде відбуватися під час обрання нового складу правлінь галузевих професійних об'єднань. Наскільки неоднозначною була ситуація у профспілках Одеси засвідчили збори представників друкарів та торгово-промислових службовців, які відбулись почергово 22 лютого [6]. Зокрема, меншовики традиційно значний мали вплив на друкарів, які займали привілейоване становище серед інших груп пролетаріату [39, с. 18]. Також цей вплив полегшував меншовикам проблеми щодо випуску літератури, листівок та бюлетенів [3, с. 121].

На ці збори обидві партії делегували найкращі свої кадри, тому що передбачали наскільки запеклою буде боротьба. Основні суперечки розгорілися навколо питання про місце профспілок у комуністичному будівництві. Доповідачі від меншовиків переконували аудиторію у необхідності збереження незалежності профспілок, більшовицькі оратори наполягали на тому, що «за державного ладу, який базується на диктатурі пролетаріату, не може бути місця незалежному профспілковому руху, тому що пролетаріат і влада - це одне й те саме». Вже традиційно більшовики звинувачували меншовиків у співпраці з денікінською владою, меншовики зі свого боку дорікали більшовикам тим, що влада належить ревкомам, а не радам робітничих депутатів.

Якщо доповіді аудиторія слухала більш менш уважно, то виступи супроводжувалися галасом. На зборах друкарів запекла суперечка виникла навколо виступу меншовика О. Сухова, вірніше комуністична частина зборів заперечувала проти його виступу у зв'язку з тим, що він, на їхню думку, був причетним до «ростовських» мітингів (мова йшла про виступ робітників заводу РТПіТ у липні 1919 р. проти політики більшовицької влади й, зокрема, червоного терору). О. Сухов належав до лівої групи меншовицької організація, яка визнавала соціалістичний характер революції, але виступала проти диктатури пролетаріату [3, с. 121]. Меншовики наполягали на недоведеності вини О. Сухова та на праві його виступу. У підсумку комуністи залишили це зібрання, на якому так і не було прийнято жодного рішення. Другі збори завершились виборами делегатів до Центропрофу, які були проведені за пропорційною системою. За результатами цих виборів від меншовиків було делеговано 4 представника, від комуністів - 3. Профспілка торгово-промислових службовців вважалася базовою для меншовиків.

Значний опір меншовиків довелось долати більшовицькій владі у профспілці залізничників. Правління цієї профспілки на своєму засіданні прийняло резолюцію, у якій, не визнаючи одержавлення профспілок, оголосило себе прихильником їх «незалежності». Крім цього, голова залізничної профспілки С. Панов «вживав образливі вислови на адресу влади» [7]. Реакцією на такі «контрреволюційні дії» стало проведення засідання «представників залізничного ревкому, парткому, колегії комісарів залізничного вузла, правління залізничного профкому й уповноважених», за результатами якого було заарештовано правління профспілки одеського залізничного вузла.

Наступного дня, перед початком багатолюдних зборів робітників, службовців та майстрів залізничних майстерень, арештованих було звільнено. Після виступу голови Одеського губревкому П. Кіна та начальника гарнізону О. Осадшого учасники зборів засудили дії правління та зміст його резолюції, натомість у новій резолюції було запропоновано пункт про задоволення мінімальних поточних потреб залізничників. Ще одним підсумком цих зборів стало відправлення 500 залізничників на лісозаготівлі, проти чого напередодні заперечувала їхня профспілка [8]. Щоб закріпити перемогу у цьому протистоянні губревком спрямував справу правління профспілки залізничників до ревтрибуналу [9]. А С. Панов був заарештований ОГНК, яка вже влітку передала його справу до ревтрибуналу, з тим, щоб її розгляд набув широкого розголосу [28, арк. 46 зв.].

Вже згодом, у резолюції безпартійної робітничої конференції ці «сумні події серед залізничників» було витлумачено як «туман, який ще не розвіявся після Денікіна, за яким ще робітники не можуть розгледіти свою робітничу владу», а тому серед них ще «орудують не тільки меншовики та праві есери, але і кадети, та явні агенти Денікіна» [9].

Засідання безпартійної робітничої конференції тривали з 7 до 17 березня, на більшості з них точилася запекла боротьба між більшовиками, боротьбистами та борбистами з одного боку та меншовиками, правими есерами, анархістами, - з іншого. Розбіжності між цими двома політичними таборами стосувалися всіх основних питань, які обговорювалися на конференції. Розійшлися вони, зокрема, у поглядах Лютневу революцію, 3-тя річниця якої настала під час роботи конференції. Якщо для меншовика Б. Богданова буржуазно-демократична революція була ідеалом, тому що до здійснення пролетарської революції не був готовим власне російський пролетаріат, то для борбистки Віри «Лютнева революція була матір'ю Жовтневої революції». Також Б. Богданов попереджав комуністів про те, що на них чекає крах у разі не приєднання до лав «демократичної буржуазії» [10]. Б. Богданов був представником групи центру, яка розглядала революцію як буржуазну та вимагала перетворення рад на загальнонародні органи [3, с. 121].

Ще один виступ борбистки Віри, вже з аграрного питання, викликав гостру реакцію меншовиків. Звертаючись персонально до комуністів та борбистів, І. Астров запитував їх, наскільки вони переконанні у тому, що селяни, цей єдиний здоровий клас, який став класом дрібних власників після того як у поміщиків відібрали землю, будуть підтримувати революцію, яка знищила приватну власність. Невже селяни, які прогнали німців і гетьмана, французів і добровольців, всіх, хто хотів у них відібрати землю, далі запитував Астров, визнають комуну. І вже завершуючи свій виступ, І. Астров заявив, що він свідомий того, що його аргументи ніяк не вплинуть на позицію прихильників диктатури [2, арк. 25]. Так само на них не діяли аргументи меншовика П. Гарві, який, під час обговорення питань господарського будівництва, обґрунтував тезу про те, що система раднаргоспів не відповідає інтересам робітників і є набагато гіршою економічною моделлю, ніж та, яка була за царського режиму. Проте резолюція меншовиків з цього питання набрала лише 100 голосів, в той час як резолюція комуністів 275 [11].

Так само меншовики в особі Є. Шатана та В. Коробкова рішуче заперечували проти більшовицької продовольчої політики з її твердими цінами як на продукти сільського, так і промислового виробництва та забороною вільної торгівлі [2, арк. 17]. Але з продовольчого питання меншовики та праві есери серед делегатів конференції отримали мінімальну підтримку, за їхню резолюцію проголосувало лише 10 делегатів, тоді як за більшовицьку 281 [12]. Що стосується результатів подібних голосувань, то О. Мов- чан наголошувала, що «політичні симпатії трудящих швидко переходили на бік радикалів», тому що робітники, які були стомлені тривалою війною, «бажали стабілізації в суспільстві навіть завдяки встановленню диктатури» [35, с. 38].

На іншій суттєвій особливості поведінки робітників ще весною 1921 р. наголошував один з лідерів меншовизму Ю. Мартов. Відповідаючи на лист П. Аксельрода, у якому той диктатуру пролетаріату розглядав як злий жарт, більшовицький переворот називав геростратівською авантюрою, яка не мала нічого спільного з марксизмом, а власне більшовиків трактував як шайку карних злочинців всередині соціал-демократії, Ю. Мартов вказував автору листа на той факт, що у Москві чимало робітників вірять у близькість комуністичного раю та перебувають у захваті від ідеї торжества встановленої за допомогою сили загальної рівності, а тому підтримують поки що більшовиків [43, 512-513].

Під час роботи безпартійної робітничої конференції у Києві відбувся арешт місцевих меншовиків, серед яких був і Н. Ланда, який у 1917 р. брав активну участь у революційних подіях в Одесі. Одеські меншовики відразу заявили свій протест проти таких дій більшовицької влади та почали вимагати включення до порядку денного конференції обговорення цього питання. Але після виступів голови губкому КП(б)У Я. Гамарника та голови губревкому П. Кіна, які підтримали дії київської влади, делегати конференції відмовились обговорювати це питання.

Підсумки роботи конференції дозволили П. Кіну зробити висновок про те, що «робітнича маса і робітнича конференція, яка її представляла, стоять за радянську владу, як би не розпиналися господа меншовики у своєму народовладді та Учредилці» [12].

Відразу після завершення роботи робітничої конференції розпочалась підготовка до проведення виборів до Одеської ради робітничих депутатів. За результатами виборів до ради було обрано 315 комуністів та 39 тих, хто їм співчував, 49 борбистів та 9 тих, хто їм співчував, 16 меншовиків та 2 тих, хто їм співчував, по 6 боротьбистів та анархістів, 4 правих есери, два члени Поалей- Ціон та 51 безпартійних [13]. Особливістю цих виборів було те, що голосування було відкритим, кандидатури обговорювалися на зборах і тут же обиралися шляхом підняття рук. Ще однією характерною рисою виборів в Україні того часу було те, що у них брали участь червоноармійці, які були не місцевими жителями. Зокрема, в Одесі у виборах взяло участь 18,2 тис. бійців Червоної армії, тому рада була не тільки робітничих, а й червоноармійських депутатів [30, с. 319].

Меншовики разом з правими есерами складали всього 4,4% складу ради, в той час як комуністи 70,8%. Але це не завадило останнім ініціювати розгляд на пленумі ради питання про виключення меншовиків з її складу. Свої дії вони пояснювали тим, що «Одеська рада робітничих депутатів має бути діловим робочим парламентом, а не буржуазною балаканиною», а тому у цій раді повинні бути «лише ті партії, які безумовно визнають диктатуру пролетаріату і ради, як історичну форму цієї диктатури відповідно до нинішнього моменту» [15].

Після того як Я. Гамарник оголосив декларацію фракції кому- ністів-більшовиків з вимогою виключення меншовиків з ради, представникам останніх все ж таки було надано слово. Першим виступив І. Астров, який, «не зважаючи на гіркоту від результатів виборів», заявив, що меншовики вітають раду, «як орган, де може проявитися воля робітників, а ще більше як дітище Російської революції, як щось самобутнє, чого не було у інших революціях». Якщо виступ І. Астрова депутати ради ще вислухали, то В. Коробкову спочатку через безлад у залі, а потім під спів Інтернаціоналу довелось залишити трибуну.

Після цього С. Інгулов зачитав резолюцію, у якій меншовики були обвинувачені у тому, що в часи денікінської влади вони вели політику примирення з нею пролетаріату і у своєму органі вітали її як «наступаючу весну професійного руху» та продовжували за Денікіна паплюжити більшовиків, радянську владу та Червону армію. Крім цього, безплідні розмови про переваги «учредилки» перед радянською владою будуть гальмувати роботу ради, а тому резолюція закликала всіх депутатів фракції меншовиків й правих есерів виключити зі складу ради робітничих та червоноармійських депутатів. Після того як резолюцію було прочитано П. Кін звернувся до меншовиків з вимогою залишити залу засідань [15].

На початку травня у взаємовідносинах меншовиків та більшовиків відбулося певне потепління. Це стало наслідком наступу польського та українського війська, який розпочався 24 квітня. На об'єднаному засіданні пленуму губпрофради, правлінь всіх профспілок та фабрично-заводських комітетів Одеси В. Коробков заявив, що, не дивлячись на розбіжності з комуністами, меншовики готові разом з ними вступити в бій з ворогами пролетаріату Росії, тому що польські війська «рухаються сюди не тільки для розгрому комуністичної партії, а для закріплення розпаду Росії» [40]. Така позиція одеських меншовиків відповідала положенням відозви, яку оприлюднив ЦК РСДРП після початку радянсько-польської війни, та у якій було заявлено «про солідарність з Комуністичною партією у боротьбі за незалежність країни проти інтервентів» [39, с. 145]. Основним же питанням цього засідання було обговорення рішень 3-го Всеросійського з'їзду профспілок. Щодо оцінки результатів цього з'їзду, то тут їхні позиції знову не співпадали, комуністична більшість зібрання підтримала ці рішення, соціал-демократи піддали їх критиці.

У травні ситуація у місті почала різко погіршуватися. Більшість заводів і фабрик не працювало, відбулося загострення продовольчого питання, селяни відмовлялись за твердими цінами виконувати продрозкладку, ціни зросли за лютий-квітень майже втричі, що спричинило «неймовірний розгул спекуляції». До цих причин «занепаду революційного руху» додалися ще й поразки на польському фронті.

За таких умов проходили засідання 1-го Одеського губернського з'їзду профспілок, які тривали з 23 до 29 травня. Серед 328 делегатів цього з'їзду було й 19 членів РСДРП з вирішальним голосом. Під час роботи з'їзду одеські меншовики продовжували брати участь «у агітаційно-пропагандистській кампанії у зв'язку з початком нової агресії проти Радянської республіки». В той же час, беручи участь у цій кампанії, меншовики розраховували «підвищити всій престиж, а заодно й посилити антирадянську пропаганду» [39, с. 145]. Зокрема, І. Астров у своєму вітальному слові з одного боку наголосив, що основною вимогою меншовиків до комуністичної партії є захист «Російської Республіки від зовнішнього ворога», а з іншого, - вказав на те, що ця партія стала уособленням радянської влади. Ця теза І. Астрова була не випадковою, вона стала відповіддю на гасло Я. Гамарника, у якому було проголошено, що «триєдиною формою робітничої диктатури є тісний союз рад, професійних спілок під керівництвом комуністичної партії».

Найбільш нищівною стала критика політики більшовиків у виступі Є. Шатана, який, посилаючись на положення вчення К. Маркса про те, що Росія може бути залучена до пролетарської революції лише під впливом такої революції у Західній Європі, вказав на те, що це положення марксизму є «для вас вбивчим». Свою думку він поясним тим, що усуспільнення виробництва відбулося у державі, яку представляє 800 тис. фабрично-заводських робітників та 140 млн. дрібних власників. Таким чином, відбулася передача засобів виробництва десяткам мільйонів дрібних власників і відповідно будівництво соціалізму відбувається у селянській, а не пролетарській державі. У відповідь більшовики продовжували заявляти про безальтернативність утвердження диктатури пролетаріату [41].

Вже майже через рік у своїй доповіді на Х з'їзді РКП(б) В. Ленін, зробив відкриття, що виявляється стосунки між робітниками та селянами були не такими «як ми думали», що ці стосунки «складають за диктатури пролетаріату небезпеку, яка у декілька разів перевищувала всіх Денікіних, Колчаків і Юденичів, разом взятих», що «ми маємо справу з країною, де пролетаріат складає меншість, ми маємо справу з країною, у якій розорення проявилось на селянській власності», що спричинило появу «повстанського елементу у величезній кількості» [29, с. 29, 34].

Але протягом 1920 р. більшовицька влада робила все можливе, щоб розорити цю селянську власність. Після проголошення наприкінці червня курсу на ліквідацію буржуазії як класу, першим актом якого стала кампанія з вилучення надлишків у буржуазії, після заборони у липні приватної торгівлі, у серпні настала черга заможного селянства, або куркульства за тогочасною термінологією більшовиків. На початку серпня було розпочато підготовку до проведення кампанії походу на куркуля, основною метою якої мала стати ліквідація куркульства як класу та перехід до колективного обробітку землі. Шостого серпня відбулась конференція правлінь профспілок та фабрично-заводських комітетів, у якій взяли участь 375 осіб, та яка покликана була узаконити проведення цієї кампанії. І. Астров у своєму виступі застеріг владу від повторення негативного досвіду 1919 р., коли привнесення більшовицької політики на село «спричинило війну міста з селом, призвело до чисельних жертв з обох боків». У відповідь голова губбюро КП(б)У С. Сирцов запропонував мобілізувати І. Астрова на продовольчий фронт, щоб він «стеріг та оберігав робітників і селян від кровопролиття» [14].

Розпочавши активну фазу «комуністичного будівництва» центральна влада вирішила у серпні нанести черговий удар по членах РСДРП. У ніч на 19 серпня були арештовані лідери меншовицького руху, які зібралися у Харкові на Всеукраїнську конференцію РСДРП [35, с. 43]. Після цього арешту секретним відділам українських губернських надзвичайних комісій було надіслано циркулярний лист, у якому «прояви меншовизму» було віднесено до «рубрики об'єктивно контрреволюційних», а Харківська конференція була обвинувачена у тому, що вона «відкрито стала на опозиційну точку зору та вирішила заговорити з радянською владою мовою вимог та ультиматумів» [1, арк. 303].

У заключенні секретного відділу Центрального управління надзвичайних комісій України (ЦУНК України) це обвинувачення було конкретизоване тим, що «меншовики прагнули штовхнути робітників на шлях вимог збільшення зарплати, бажаючи створити фінансові труднощі робітничо-селянській владі, що вони проповідували свободу торгівлі, протестували проти репресивних заходів щодо спекулянтів, проти конфіскації надлишків у буржуазії, проти збирання збіжжя на селі за твердими цінами, зри- ваючи таким чином продовольчу політику Радянського Уряду» [1, арк. 305-307].

В Одесі першим, згідно ордеру ОГНК за підписом М. Дейча без пред'явлення обвинувачення, 3 вересня було арештовано І. Астрова, хоча рішення про арешт було прийняте ще 31 серпня. Під час першого допиту, дата якого не вказана, І. Астров повідомив, що до РСДРП він вступив у 1902 р., з 1903 р. належав до фракції меншовиків. Також він повідомив, що у серпні 1917 р. був обраний до ЦК РСДРП, що 1917-1918 рр. у нього не було програмних розбіжностей з ЦК, а 1919-1920 рр. такі розбіжності з'явилися. На завершення він повідомив, що його позиція завдяки публікаціям у періодичній пресі та публічним виступам є загальновідомою. Двадцять третього вересня на засіданні президії губбюро КП(б)У було заслухане питання «про Астрова» та постановлено вислати його в адміністративному порядку з Одеси у розпорядження ЦУНКу. Але ще 8 жовтня відбувся другий допит І. Астрова, під час якого він повідомив, що мав зв'язок з центром партії, але не регулярний, що був обраний делегатом на партійну конференцію до Москви, але у зв'язку з тим, що його було мобілізовано на продовольчу роботу, він не отримав дозволу на виїзд з міста. Дев'ятого жовтня І. Астрова разом з В. Коробковим та їхніми справами ОГНК відправила до Харкова у розпорядження ЦУНКу [2, арк. 1-8].

Розпорядження на арешт та ордер на арешт В. Коробкова, який вже перебував у комендатурі ОГНК, було виписано 27 вересня. Напередодні, 24 вересня, він надіслав до Одеського губревкому записку, у якій повідомляв про те, що він у «питанні мобілізації на врангелівський фронт 1 тис. членів профспілок займав більш праву позицію ніж Астров і висловлювався проти цієї мобілізації». Наступного дня член губревкому М. Васильєв надіслав голові ОГНК М. Дейчу записку, у якій повідомляв про те, що «Коробков демонстративно заявив про свої виступи проти постанов радянської влади» та закликав негайно вжити щодо нього відповідні заходи.

У день арешту відбувся перший допит В. Коробкова, під час якого він повідомив, що, звертаючись до губревкому та до інших зацікавлених установ, він усвідомлював неминучість арешту ОГНК. Що стосується питання мобілізації, то він доповнив попередню позицію тим, що мав на увазі необхідність мобілізації всього робітничого класу, а не лише однієї тисячі членів профспілок. Під час другого допиту, який відбувся 8 жовтня, В. Коробков, відповідаючи на питання про зв'язок з центром, повідомив, що одеська організація діяла на власний розсуд. Також він ще раз заявив, що разом з Астровим виступали за необхідність організації відсічі нашестю поляків та Врангеля [2, арк. 14-25].

Під час допиту в ЦУНКу, який відбувся 18 жовтня, В. Коробков повідомив, що був арештований в Одесі 26 вересня, делегатом на конференцію до Москви не був обраний через хворобу, про рішення ЦК про припинення діяльності одеської й кременчуцької організації чув, але постанови не бачив, що лінію поведінки одеської організації у 1920 р. вважає вірною. У протоколі допиту ЦУНКу І. Астрова зафіксовано схожі питання та майже схожі відповіді. Того ж дня слідчий секретного відділу ЦУНКу С. Савельєв підписав заключення у справі І. Астрова та В. Коробкова, у якому «знайшов, що їх участь у житті РСДРП як активних працівників та як таких, що мають стосунок до справи меншовиків, доведена» [2, арк. 39]. Слідчий пропонував їх затримати, а справу продовжити.

Вже у заключенні секретного відділу ЦУНКу у справі членів РСДРП праві меншовики обвинувачувались у тому, що «організовуючи пролетаріат під прапором відновлення капіталізму, віднімаючи у радянської влади підтримку частини робітників, цим самим допомагали зовнішнім реакційним силам, які вели боротьбу з робітничо-селянською владою». Враховуючи всі ці обставини ЦУНК постановив ув'язнити до концтабору до завершення громадянської війни 10-х правих меншовиків, серед яких були І. Астров та В. Коробков, а лівих меншовиків разом з сім'ями, за їх згодою, вислати до меншовицької Грузії, де «велика кількість їх однодумців уже встигли знайти собі притулок від «терористичного режиму» пролетарської диктатури» [1, арк. 311].

Табл. 1. Анкетні відомості І. Астрова та В. Коробкова

ПІБ	Роес життя.	Час вступу до РСДРП.	ОвеНа.	Національність.
Астров (Повес) Ісаак Сергійович.	1886, - 1ЄЛЛ, ЛЛ енітвя.	У 1902 р.	Всща, юсосз. K5цез-ПгзгсB2C- обесЗ 2вінгсвсзгз.	Єврей.
Коробков Віктор Михайлович.	188Я, енізгцб - 1938, ЛЯ зснвя.	У 1903 р.	4 езавс, ц5с--тцг 2зсзсщг.	Великорос.

Після оголошення декларації більшовиків свою декларацію оголосили й меншовики. У своїй відозві вони проголосили повну підтримку політиці радянської влади, яка «спрямована на організацію всенародної оборони Республіки від наступу реакції» та висловилися за «найскоріше укладення чесного та міцного миру». У заключній частині декларації вони висунули вимоги демократизації радянської системи, свободи слова, зборів, спілок, коаліцій тощо та свободи критики власне на конференції [17].

Конференція проходила у час, коли наближалася до завершення кампанія походу на куркуля. В Одесі в цей час у розпалі була кампанія з прикріплення всього населення міста до лавок Одеського споживчого товариства (ОСТ), де вони мали отримувати продукти та товари першої необхідності. Також вже традиційно одним з важливих питань порядку денного всіляких зібрань було обговорення продовольчого питання, яке засвідчило кардинальну різницю у підходах до його вирішення. Свою позицію меншовики П. Гарві, О. Сухов, Б. Богданов, які брали участь у дебатах з цього питання, узагальнили у резолюції, яка набрала лише 49 голосів. Отже, у резолюції йшла мова про відмову від зосередження справи заготівлі та постачання у руках держави, про збереження монополії лише стосовно найважливіших продуктів масового споживання, про використання приватного апарату на комісійних началах з державним контролем, але з гарантією особистої та майнової недоторканості, про передачу справи розподілу до рук вільної кооперації тощо [18].

Вперше під час роботи широкої безпартійної робітничої конференції відбулось обговорення питання терору. У своїй 3-х годинній доповіді голова ОГНК М. Дейч детально розповів про результати діяльності надзвичайної комісії, назвавши, зокрема, й кількісні показники. Отже, статистика Дейча була такою: за період лютого-жовтня було заарештовано біля 8 тис. осіб, з них біля 11% було розстріляно, половину було звільнено, інших було ув'язнено до концтабору, відправлено на фронт, передано до народного суду чи ревтрибуналу.

Безпартійний робітник Ніколаєв у своїй співдоповіді закликав робітничі маси «проявити самодіяльність та допомогти ОГНК ви- корінити контрреволюцію, яка глибоко проникла до радянських установ, подолати хабарництво, яке дуже розцвіло у всіх установах, вести рішучу боротьбу з крадіжками».

На цьому фоні різким контрастом виглядала співдоповідь Б. Богданова, яку аудиторія нервово слухала, у якій той піддав гострій критиці систему терору. Б. Богданов переконував делегатів конференції у тому, що смертна кара не досягла своєї мети не тільки у сенсі знищення тих бід, проти яких вона боролася, але також і у сенсі знищення злочинних елементів, і, навпаки, вона почала розбещувати широкі робітничі маси. О. Сухов також підтримав останню тезу виступу Б. Богданова та закликав «в ім'я людяності і соціалізму» відмовитися від політики терору, яка губить не тільки комуністів, але і робітничий клас. Хоча він не заперечував проти необхідності застосування терору, але вважав, що при цьому роботу ОГНК треба зробити гласною, що унеможливить судові помилки.

Комуністи у своїх виступах заявляли, що робітники, взявши владу до своїх рук, повністю виконували заповіти К. Маркса, у тому числі й щодо «необхідності застосування терору у той момент, коли робітничий клас повинен утворити свою владу на руїнах вмираючого капіталізму». Резолюція фракції меншовиків, яка набрала 48 голосів, констатувала, що «система терору дискредитує соціалізм, розбещує робітничий клас, посилює розпочате імперіалістичною війною здичавіння робітничих мас та готує ґрунт для подальшої розправи реакції з робітничим класом». Резолюція комуністів, яка набрала 318 голосів, закликала ОГНК і надалі «вести свою важку і відповідальну роботу» [19].

Останнім офіційним органом, у роботі якого взяли участь члени РСДРП, стала Одеська рада робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, яка розпочала свою діяльність 14 листопада. До складу цієї ради було обрано 364 члена КП(б)У, 54 кандидата, 65 тих, хто співчував комуністам, 15 тих, хто співчував радянській владі, 22 меншовика, 6 анархістів, 3 есери, 54 безпартійних. Хоч рада була й селянських депутатів, але інтереси селян представляли лише 24 депутата, робітників було 321 особа, службовців - 162, червоноармійців - 85, дружин робітників та червоноармійців - 22 [20].

Перший день засідань ради вже традиційно був присвячений проголошенню привітань та декларацій. Комуністи у своїй декларації проголосили, що ще ніколи перед робітничим класом не відкривались такі широкі перспективи в області зміни господарського ладу. Фракція комуністів заявляла, що буде послідовно продовжувати тверду продовольчу політику до повного розгрому куркуля, буде продовжувати кампанію вилучення у нього продовольчих надлишків, щоб «виконати зобов'язання перед армією та споживаючими губерніями Півночі та вирішити проблему громадського харчування й загального постачання робітників Одеси» [21].

Декларація меншовиків була витримана у темних тонах. Визнаючи зростання робітничого руху у країнах Західної Європи, у документі наголошувалось на недостатності його міцності для зміни політики своїх урядів. До всього, «місцевий пролетаріат почав вироджуватися, його настрої ставали все більше апатичними у зв'язку з безнадійністю господарського життя». Наслідком боротьби з контрреволюцією, навпаки, стала її активізація, тому що «радянська влада перетворила боротьбу з контрреволюцією у суто військові заходи». Після констатації такого стану речей меншовики вже вкотре закликали до рішучої відмови від диктатури і повернення до «народовладдя і демократичної республіки».

Хоч діяльність Одеської ради після 5-ти місячної перерви було відновлено, але комуністи відмовились від формування її виконавчого комітету, на чому почали наполягати меншовики. Натомість продовжував свою діяльність губревком, у руках якого й було зосереджено реальну владу. Але все ж таки рада стала публічним майданчиком, де обговорювались найважливіші питання поточного життя. Одним з таких гострих питань вже тривалий час залишалось паливне питання, через невирішеність якого не вдавалось, зокрема, забезпечити безперебійне випікання пайкового хлібу. Тому один з пленумів ради було присвячено обговоренню паливної кризи. Меншовик Й. Ходоров у своїй доповіді запропонував передати справу заготівлі палива у приватні руки, вказавши на той факт, що коли було знято загороджувальні загони, то у місті на ринку почали з'являтися дрова [22].

Але в цей час комуністи не збиралися допускати будь-яку приватну ініціативу. Навпаки, РНК РСФРР та вслід за ним РНК УСРР почали приймати однин за одним комуністичні декрети, які «ставили останню крапку у першому комуністичному штурмі 1918-1920 рр.» [34, с. 121]. Ці декрети декларували перехід з 1 січня 1921 р. до безкоштовного постачання робітників та службовців державних підприємств та установ продовольством, паливом, передбачали скасування грошових розрахунків за користування поштою, телеграфом, водопроводом, каналізацією, газом, електрикою. Наскільки населення Одеси було готовим до таких новацій засвідчує той факт, що навіть дружини робітників не поспішали «прикріплятися лавок ОСТ», щоб отримувати у них по % фунта пайкового хлібу [27].

У грудні завершилась чергова кампанія з виборів до правління ОСТ, у якій меншовики брали активну участь, використовуючи її для популяризації своєї економічної політики. Але участі у роботі ОСТ вони вже не брали у зв'язку з тим, що губпартком та губревком прийняли спільну постанову про проведення арештів меншовиків. Шістнадцятого грудня за підписом Л. Заковського було видано ордер на ім'я співробітника секретного відділу Давидова, якому доручалося провести затримання всіх осіб, які перебували у клубі ім. Карла Маркса. Відповідно у ніч на 17 грудня 1920 р. ОГНК провела обшук та заарештувала 42 особи у цьому клубі. Причому запис на бланку протоколу свідчив про те, що було «проведено обшук у гр. Карла Маркса».

Вже наступного дня до ОГНК почали надходити клопотання від різних установ з проханням звільнити певних осіб, без яких ці установи не зможуть повноцінно функціонувати. Але, навпаки, арешти продовжувались, тепер вже вдома, на роботі тощо. Загальна кількість арештованих досягла 73 осіб. Після завершення цієї кампанії з числа арештованих було звільнено депутатів Одеської ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

У короткому газетному повідомленні ОГНК заявила, що «володіє достатньою кількістю фактичної документальної інформації про те, що меншовики, діючи у тісному контакті з правими есерами, стали закликати пролетаріат до організованого виступу проти Радянської влади» [23]. Матеріали архівно-слідчої справи не містять жодної інформації, яка б підтверджувала ці обвинувачення. Крім протоколів проведених обшуків та допитів у справі відсутні агентурні донесення, допити свідків тощо. Власне самі протоколи допитів нараховують декілька рядків. Так, зокрема, Б. Богданов під час допиту, який відбувся 22 грудня, повідомив, що він був членом комітету одеської організації РСДРП, до Одеської ради обраний від друкарів, брав участь в усній газеті (газета «Южный рабочий» була заборонена), категорично заперечував виголошення на заводах промов із закликами до виступів проти радянської влади. Що стосується співпраці з есерами, то він заявив, що вона носила технічний характер під час виборів до ОСТ, а політичних зв'язків з ними не було ніяких. На такий характер взаємин з есерами вказали Є. Шатан та П. Гарві. Протокол допиту Є. Шатана майже збігався з таким же протоколом Б. Богданова. А протокол допиту П. Гарві (Бронштейна) відрізнявся тим, що він був обраний до ради від особливих підприємств комгоспу та був членом комітету одеської організації РСДРП з 1918 р. Вірогідно до Одеси він перебрався на початку 1918 р., тому що в анкеті вказав на те, що був засуджений ревтрибуналом як редактор «Южного рабочего» у лютому цього року. У серпні 1917 р. на об'єднаному з'їзді РСДРП від більшості з'їзду (оборонців) його було обрано до ЦК цієї партії. Кандидатом у члени ЦК було обрано Б. Богданова [39, с. 241], який протягом 1917 р. був членом Петроградської ради робітничих депутатів та членом ВЦВК [1, арк. 14]. Отже, Б. Богданов та П. Гарві прибули до Одеси з Петрограду, переважна більшість одеських меншовиків була місцевого походження.

Дев'ятнадцятого грудня відбувся черговий пленум ради, до порядку денного якого було включено два основні питання: продовольче та арешт меншовиків. Б. Богданов висунув вимогу спочатку розглянути питання про арешти, на що С. Рабінсон відповів, що продовольче питання є важливішим, ніж арешт меншовиків. Пленум шляхом голосування висловився проти вимоги Б. Богданова, у відповідь меншовики заявили, що продовольче питання вони обговорювати не будуть.

Врешті решт дійшла черга до доповіді голови ОГНК М. Дейча, якому було доручено зробити доповідь про причини арешту меншовиків. У своїй доповіді М. Дейч заявив, що з меншовиками рахувались до того часу, допоки вони говорили, що вони йдуть до ради задля ділової критики. Але виявилось, що вони займались не діловою критикою, а контрреволюційною діяльністю, йдучи «до робітничих кварталів з демагогією, спекулюючи на голоді й холоді». Та найбільша небезпека для влади полягала у тому, що «західноєвропейська контрреволюція почала будувати свої розрахунки на меншовиках, які стали єдиною силою, яка може підтримати цю контрреволюцію» [25].

Після обговорення доповіді голова губпарткому С. Сирцов зачитав проект резолюції, у якій раді пропонувалось виключити з її складу фракцію меншовиків, тому що вони «проявили себе ворогами робітничого класу, посібниками буржуазії, зрадницьки використовували своє перебування у раді». Також проект резолюції пропонував схвалити діяльність ОГНК, яка «зірвала злочинну роботу одеських меншовиків». Меншовики у свою чергу запропонували свою резолюцію, яка під час голосування набрала лише 30 голосів, всі інші, крім п'ятьох осіб, які утримались, проголосували за резолюцію комуністів. Після голосування меншовики та праві есери залишили залу засідань ради [25].

Резолюція комуністів містила положення про необхідність звернення до робітників, у якому мало бути «роз'яснено суть підлої політики одеських меншовиків та значення вжитих стосовно них заходів ради та ревкому». До цих пропагандистських заходів долучилася й газета «Вісти», яка обвинуватила меншовиків у контрреволюційній діяльності, у солідарності «лівих» меншовиків з «правими», у готовності задушити радянську владу «у своїх обіймах» [26].

Більш змістовно претензії до меншовиків сформулював С. Ра- бінсон під час роботи загальноміських зборів КП(б)У, які відбулись 26 грудня. Причиною арешту меншовиків та виключення їх з ради він назвав свідому організацію ними антирадянських настроїв у робітничому середовищі. Причому члени РСДРП, які тривалий час були пасивними, «почали чинити організований спротив всій нашій економічній політиці в той час, коли ми підійшли впритул до виконання практичних господарських задач» [27]. Як приклад С. Рабінсон навів витримки з меншовицької прокламації, у якій мова йшла про невідповідність інтересів більшовицької партії та робітничого класу. Для того, щоб «в інтересах укріплення нашої роботи Радянська влада мала розв'язані руки й можливість нормальної роботи» й було проведено арешт меншовиків. З такими аргументами погодилися у часники загальних зборів членів КП(б)У

Якою була ця «нормальна робота», зокрема, серед робітничих організацій засвідчило проведення у грудні «тижня профспілкового руху», який був покликаний активізувати діяльність профспілок. Під час проведення пленуму губпрофради, який відбувся 17 грудня, майже всі виступаючі в унісон заявили про те, що «губпрофра- да перетворилася на фірмову бюрократичну установу, яка відштовхує від себе широкі робітничі маси». У відповідь доповідач, голова губпрофради Е. Шахновський, у свою чергу, звинуватив профспілки у їх пасивності [24]. Цей пленум та проведення «тижня» стали свідченням згубної політики одержавлення профспілок, проти чого від самого початку застерігали меншовики.

Після того, як меншовики були виключені зі складу ради, їх знову було заарештовано. Після цього губпартком прийняв рішення «найменш активний і найбільш терпимий радянський елемент» звільнити, а 21 особу відправити у розпорядження ЦУНКу Але у зв'язку з хворобою, за розпорядженням Л. Заковського, Н. Рубен- файна та М. Корде було залишено в Одесі [1, арк. 3, 4].

Наведена таблиця складена на основі анкетних відомостей, які вносились до протоколу допиту. Зокрема, вона демонструє той факт, що 11 осіб вступили до лав РСДРП до 1905 р. включно, причому двоє з них перебували у лавах соціал-демократії з часу заснування партії. Отже, вони мали великий партійний досвід, інтереси та потреби робітників їм були добре відомі. До всього, третина з них мали ґрунтовну юридичну та економічну освіту, що свідчило про глибоке знання суспільних законів. Та й наявність середньої освіти для того часу мало велике значення. Про те, що у лавах одеського комітету РСДРП перебувала значна кількість євреїв засвідчує той факт, що з наведеного списку 17 осіб вказали на свою приналежність до єврейської нації.

З Харкова одеські меншовики були відправлені до Москви у розпорядження Всеросійської надзвичайної комісії, де було прийнято рішення про їх направлення до в'язниці без пред'явлення обвинувачення, де більшість з них перебувала до листопада 1921 р.

Табл. 2. Список меншовиків, які були арештовані ОГНК у грудні 1920 р. та виправлені до Харкова у розпорядження ЦУНКу

ПІБ	Роки життя.	Час вступе бо РСДРП.	Освіта.	Національність.
Богданов Борис Йосипович.	1884, 4 березня - 1960, 15 червня.	У 1902 р.	Вища економічна.	Єврей.
Бронетейн Абе Аронович.	1878, вересень -	У 1898 р.	Вища, юрист. Санат-Петербурзьаий ен-т.	Єврей.
Вольфензон Борис Лазаревич.	1872, жовтень -	У 1898 р.	Закінчив вищий комерційний інститет.	Єврей.
Г анц Лев Йосипович.	1882, січень -	У 1903 р.	Вища, юрист. Санат-Петерберзьаий ен-т.	Єврей.
Г арві (Бронетейн) Петро Абрамович.	1881, 2 січня - 1944, 28 лютого.	У 1899 р.	Вища, юрист. Санат-Петер- берзьаий ен-т.	Єврей.
Г рінцер Яков Мойсеєвич.	1865, квітень - 1945.	У 1896 р.	Вища економічна.	Єврей.
Лебединсьаий Яков Абрамович.	1894-	У 1912 р.	Середня.	Єврей.
Лепинсьаий Іона Григорович. ...

Подобные документы

• Загальноосвітня школа України в контексті суспільно-політичного життя 20-х – початку 30-х рр. ХХ століття

  Державна політика у сфері становлення та розвитку загальноосвітньої школи. Політика більшовицького режиму стосовно формування педагогічних кадрів та забезпечення загальноосвітньої школи вчителями, їх залежність від тогочасного суспільно-політичного життя.
  
  автореферат [42,1 K], добавлен 17.04.2009
  

• Етапи політичного розвитку Київської Русі. Особливості її суспільно-політичного життя та культури

  Головні періоди політичного розвитку Київської Русі, особливості процесу об'єднання всіх давньоруських земель в одній державі. Релігійні реформи князя Володимира та прилучена Русі до християнської культури. Опис суспільно-політичного життя та культури.
  
  контрольная работа [35,0 K], добавлен 10.11.2010
  

• Ідейні витоки українського націоналізму в Наддніпрянщині у ХІХ - на початку ХХ століття

  Аналіз історичних умов та ідейних витоків українського націоналізму в Наддніпрянській Україні. Характеристика етапів виникнення націоналістичних ідей: академічного, культурницького, політичного. Формування національної ідеї в середовищі інтелігенції.
  
  статья [21,6 K], добавлен 27.08.2017
  

• Українська національна державність в 1918-1920 роках

  Аналіз соціально-політичного становища української держави гетьманської доби. Встановлення влади Директорії в Україні, її внутрішня і зовнішня політика. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР. Встановлення радянської влади в Україні. Ризький договір 1921 р.
  
  курсовая работа [61,3 K], добавлен 21.02.2011
  

• Боротьба навколо скорочення американської військової присутності в Європі на початку 1970-х рр. з погляду Генрі Кіссінджера

  Проблема вагомості Конгресу в зовнішньополітичному механізмі - одна з особливостей політичного життя Сполучених Штатів Америки. Причини активної дипломатичної діяльності Г. Кіссінджера на посту радника з національної безпеки президента Р. Ніксона.
  
  статья [14,1 K], добавлен 07.08.2017
  

• Життя та діяльність Ернста Тельмана

  Політична ситуація Німеччини у кінці XIX – на початку XX століття. Життя та партійна діяльність одного з політичних діячів німецького Міжнародного робітничого і комуністичного руху Ернеста Тельмана, одного з головних політичних опонентів Гітлера.
  
  курсовая работа [61,4 K], добавлен 30.03.2011
  

• Селянський фактор переходу до нової економічної політики (1921 р.)

  Розкриття високого ступеню суспільно-політичної активності українського селянства на початку 1920-х рр. Перегляд більшовиками доктринальних засад марксизму, зокрема соціально-економічного складника. Перехід до нової економічної політики суспільства.
  
  статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017
  

• Характеристика зовнішньої політики країн Північної Європи у 20-ті роки

  Фінляндсько-радянські відносини в 1918-1920 рр. Тартуський мирний договір. Карельська проблема в 1921-1923 рр. Аландське питання у шведсько-фінляндських відносинах на початку 1920-х рр. Особливості розвитку відносин між країнами Північної Європи та СРСР.
  
  курсовая работа [67,0 K], добавлен 16.04.2014
  

• Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття

  Розповідь про життя і основні досягнення українських меценатів початку ХХ століття. Родини Бродських, Терещенків, Тарновських, Галаганів, Симиренків, Чикаленків, Рильських. В. Вишиваний (Габсбург), В. Косовський.
  
  реферат [67,8 K], добавлен 14.12.2003
  

• Українське студентство Cхідної Галичини у середині 70-х років ХІХ століття: пошуки нових шляхів розвитку та зміни національно-політичного обличчя

  Грунтовний огляд та аналіз студентства Східної Галичини у так званий "австрійський" період. Помітна роль їх у політичних процесах на західноукраїнських землях. Різке зменшення числа прихильників москвофільства.
  
  статья [16,1 K], добавлен 15.07.2007
  

• Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі

  Аналіз політичного становища та національно-визвольного руху в Польщі в кінці XIX-на початку ХХ ст. Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі. Діяльність Ю. Пілсудського на чолі Польської держави. Режим "санації".
  
  дипломная работа [116,8 K], добавлен 21.11.2010
  

• Китай у середині XVII – на початку ХХ століття

  Державне життя Китаю в XVII–XVIII ст. Опіумні війни та утворення тайпінської держави. Китай після занепаду держави тайпінів. Китай на початку ХХ ст.: Синкхайська революція. Загострення суперечностей та народна боротьба проти маньчжурських завойовників.
  
  реферат [21,9 K], добавлен 25.11.2009
  

• До питання про виникнення анархістського руху в Україні

  Характеристика особливостей виникнення анархістського руху в Україні в 1903-1904 роках. Дослідження "махаєвського" епізоду в анархізмі. Визначення й аналіз ролі перших анархістських груп в Одесі, яка стала центром анархістського руху в Східній Європі.
  
  статья [28,5 K], добавлен 11.08.2017
  

• Національно-визвольна боротьба у середині XVII століття

  Загальна характеристика політичного становища України у середині XVII ст. Передумови, причини, результати та наслідки Великого Українського повстання 1648 р. під керівництвом Б. Хмельницького. Основні положення та значення Переяславської угоди (1654 р.).
  
  реферат [31,4 K], добавлен 11.03.2010
  

• ОУН і УПА як історична реальність суспільно - політичного життя України

  Процес боротьби українського народу за національну незалежність у 40-50-х роки ХХ століття. Рушійна сила цієї боротьби - Організація українських націоналістів, історичний розвиток якої автор прослідковує до 1956 року.
  
  статья [36,0 K], добавлен 15.07.2007
  

• Боротьба Русі з агресією Заходу на початку XIII століття

  Боротьба руського народу проти німецьких, шведських і данських феодалів на початку XIII ст. Олександр Невський і його роль у відбитті натиску з північного заходу: перемога на берегах Неви, Льодове побоїще, битва при Раковорі. Значення здобутих перемог.
  
  реферат [27,7 K], добавлен 23.08.2010
  

• Жінки-декабристки

  Значення в суспільно-політичному житті Росії ХІХ століття та причини виїзду дружин за декабристами, яких засудили до вислання, вивчення основних етапів життя найвидатніших із них від початку вислання на Сибір, хід та перепетії їхнього подальшого життя.
  
  курсовая работа [54,7 K], добавлен 13.06.2010
  

• Політична модель П’ятої республіки у Франції та особливості її функціонування у 1958-1969 рр.

  Франція напередодні та під час встановлення П’ятої республіки. Соціальна політика та внутрішньополітична боротьба у 1962-1967 роках. Формування політичного механізму П’ятої республіки. Соціально-політична криза у 1968-1969 р. Падіння колоніальної імперії.
  
  курсовая работа [76,5 K], добавлен 04.08.2016
  

• Отаманщина, як явище у період української національно-визвольної революції 1917-1920 років

  Характеристика отаманщини як явища у період української визвольної революції 1917-1920 років. Обмеженість суверенітету УСРР на початку 20-х років ХХ ст. Діяльність Українського таємного університету у Львові. Ініціатори створення дивізії "СС - Галичина".
  
  контрольная работа [26,1 K], добавлен 13.06.2010
  

• Релігія та церква в ідеологи націоналістичного руху в Україні 1920-1930-ті роки

  Ідеологема українського радикального націоналізму. Погляди націоналістів щодо ролі ОУН у духовному вихованні своїх членів. Прокатолицькі настрої у суспільстві на початку ХХ ст. Український радикальний націоналістичний рух в період між світовими війнами.
  
  статья [29,9 K], добавлен 10.09.2013
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам