Тактика конституційно-демократичної партії та її лідерів під час Лютневої революції 1917 року в Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний автомобільно-дорожній університет

Тактика конституційно- демократичної партії та її лідерів під час лютневої революції 1917 р. в роси

Золотарьов В.С.

Революційні події 1917 року у Росії завжди викликали неабиякий інтерес серед істориків та політологів у всьому світі. Сучасна українська історіографія теж має багато досліджень з даної проблеми, особливо цей процес активізувався напередодні 100-річчя Лютневої революції 1917 року. Для підтвердження достатньо навести науково-бібліографічне видання, «Українська революція і державність», яке видала у 2018 р. Національна академія наук України.

Слід усвідомити, що без Лютневої революції в Росії та повалення самодержавства неможливо уявити подальшу революційну боротьбу українського народу за свою державність. Огляд численних публікацій, у яких висвітлюється Українська революція 1917-1921 рр., засвідчує, що сьогодні окремі питання, пов'язані з цим явищем, залишаються ма- лодослідженими, навіть дискусійними, тому деякі з них варто бодай побіжно оглянути [15, с. 4].

Головна мета даної роботи полягає у всебічному дослідженні на основі історичних джерел та науково-історичної літератури діяльності Конституційно-демократичної партії Росії (партія кадетів або ПНС (партія народної свободи) та її провідних лідерів під час Лютневої революції 1917 р. в Росії.

Саме кадети були лідерами ліберально-демократичного табору, відіграючи ключову роль у формуванні та діяльності Прогресивного блоку. Крім того, лідер кадетів Павло Миколайович Мілюков, мав добрі стосунки з українськими лібералами, особливо з Михайлом Сергійовичем Грушевським.

Конституційно-демократична партія мала свою особливу позицію відносно ставлення до революції взагалі. Це відрізняло кадетів від інших політичних сил, особливо від соціал-демократів. Так, один з кадетських лідерів П. Б. Струве ще у 1906 р. писав: «...еволюціонізм розуміє політику як виховання, революціонізм розуміє політику як примушення. Революціонізм заснований на ідеї, що в політиці вирішальним фактором є змагання політичних сил, еволюціонізм заснований на ідеї, що таким фактором є духовне перевиховання людей» [10, с. 10]. Це дуже важливий висновок, оскільки така точка зору дає уявлення про те, що моральний фактор кадети розглядали як найважливішу умову політичних перетворень, як альтернативу революційній боротьбі. Крім того, кадети своєрідно розглядали й сам процес розвитку демократії. П. Б. Струве стверджував що, «... розвиток демократії є ланцюг компромісів, тому що сама демократія є, як влучно сказав Бернштейн, «вища школа компромісу», тому що виховання є не що інше, як система психологічних компромісів» [10, с. 19]. Цей важливий методологічний принцип одного з теоретиків кадетської партії дозволяє говорити про те, що у своїх прагненнях до демократії кадети використовували відмінні від інших партій тактичні настанови. Для них шлях до демократії - це насамперед виховання (розвиток правової культури суспільства) за допомогою цілої системи компромісів. Цим положенням багато в чому й пояснюється прагнення кадетської партії до співробітництва як із трудовиками, так і з октябристами і навіть із урядом. Жодна інша політична партія не мала настільки широко політичного спектра співробітництва як кадетська партія. У цьому її й заслуга, у цьому її й трагедія, оскільки вона так і не знайшла своєї широкої соціальної опори.

Після зречення Миколи ІІ від престолу головною стала проблема створення майбутньої влади в Росії. Ліві кадети підтримали пропозицію меншовиків і трудовиків про те, щоб Дума взяла на себе організацію нової влади [1, Спр. 32, Арк. 187]. Один з лідерів М. В. Некрасов взагалі був за встановлення військової диктатури. Він вважав, що слід вимагати від уряду передачі всієї повноти влади військовому міністру начальнику Головного артилерійського управління генералу О. О. Мані- ковському. Проти цього рішуче виступив П. М. Мі- люков, який наголосив що колишній уряд вже немає влади. Також і Державна Дума, як законотворча установа, не може взяти на себе функції уряду. За планом Мілюкова слід поділити владу між Думою та представниками династії. Під впливом П. Н. Мілюкова було реалізовано його рішення про створення Тимчасового комітету членів Державної Думи. Головна мета цього Комітету була у підтриманні порядку та пошуку відносин з лідерами політичних партій та державних установ. Така позиція сприяла формуванню нової влади та не вимагала від Думи протиправних дій [6, с. 483].

Кадети прагнули до того, щоб опозиція отримала право фактично займатися справами державного управління. Це була давня мрія кадетів, реалізувати яку вони намагалися не шляхом революції та збройного повстання, а лише шляхом парламентської боротьби та необхідними реформами.

Перспективи самодержавства не привертали увагу більшості суспільства. Кадети стояли на позиції того, що класичне самодержавство та його збереження стане перешкодою на шляху реформ щодо прогресивного розвитку Росії. Тому більшість кадетів були за встановлення в Росії конституційної монархії, головним прикладом якої для них стала Англія. Саме тому П. М. Мілюков намагався вмовити Великого князя Михайла прийняти владу [6, с. 459]. Кадети відіграли певну роль у ліквідації системи самодержавної влади. конституційний демократичний партія революція

Після Лютневої революції ЦК ПНС звернувся до населення Росії із закликом до єдності [3, Спр. 839, Арк. 2]. 5 березня 1917 р. кадетська газета «Речь» опублікувала статтю «Народно-російська революція» в якій було записано: «Бували революції буржуазні, бували й пролетарські. Але революції національної, у такому широкому значенні слова, як нинішня російська, досі не було на світі. Майже все населення, майже всі суспільні сили країни, намагалися бути росіянами, а лише потім представниками своїх класів. Далі мова йшла про необхідність скликання та проведення Установчих зборів, які приймуть національне рішення щодо подальшого розвитку Росії та покладуть кінець класової боротьби [8, 5 марта 1917]. Таким чином, кадети намагалися здійснювати свою ідею позакласового миру. Партія Народної Свободи чітко розуміла що Лютнева революція 1917 р. в Росії значно відрізнялася від буржуазних революцій кінця XVIII початку XIX ст. в Західній Європі. Якщо там основною революційною силою дійсно була буржуазія, то в Росії майже всі верстви населення. На перше місце кадети правомірно ставлять пролетаріат.

В.І. Ленін у своїх «Квітневих тезах» запропонував ідею миттєвого переходу від революції буржуазної до революції соціалістичної. Кадети відповіли відразу: «Ідея безперервної революції зовсім була непридатною для ПНС. Якби не ставитися до революційної тактики, як прийому вирішення політичних питань, у всякому разі, економічні та соціальні питання не дозволяють самої безперервної революції [12, с. 519]. Економічний і соціальний прогрес може відбуватися лише на основі розвитку продуктивних сил країни. Тим самим, така революція веде до їхнього виснаження, підриває фінанси держави та її промисловість. Також поступово розоряє селянство й знекровлює пролетаріат і створює лише фундамент для самої небезпечної із усіх реакцій - для соціальної реакції та громадянської війни» [3, Спр. 727, Арк. I].

Виходячи з вищезазначеного, ПНС розуміла, що виходити за межі Лютневої революції несло в собі велику загрозу для нової країни. Необхідно було довести країну до Установчих зборів, які й мали вирішити майбутнє Росії. Однак, праві кадети вважали і Лютневу революцію історичною помилкою. Таку позицію представляв П. Б. Струве. Ось якої думки приходить він після Лютневої революції 1917 р:»Жовтнева революція 1905 р. могла б принести Росії реальну політичну свободу й народне представництво у відповідній її культурному рівню формі, і в той же час, внести заспокоєння у суспільство, але при двох умовах, які не були виконані. Перша полягала в тому, що влада безповоротно встане на ґрунт тих конституційних принципів, які вона наголосила. Друга полягала в тому, щоб освічений клас зрозумів, що після введення народного представництва (хоча б часткового) соціальному миру загрожує вже не історична влада, а ті елементи «громадськості», які заради радикальних вимог бажають продовжувати революційну боротьбу з історичною владою» [11, с. 27].

«Це визначало, що для російських лібералів... (перш за все кадетів) з 17 жовтня 1905 р., особливо, з часу скликання I Думи, небезпека надходила не праворуч, а ліворуч, але, на жаль, партія народної свободи цього не зрозуміла, у чому я бачу її головну історичну помилку або гріх» [11, с. 29]. У той же час П. Б. Струве звинуватив і верховну владу за те що «...її боротьба з лібералами є заохоченням революційних елементів до активних дій у країні» [11, с. 30]. Своє негативне ставлення до Лютневої революції П. Б. Струве пояснював тим положенням, що: «Катастрофа монархії для росіян визначала й катастрофу самої Росії, багато освічених росіян стали монархістами з почуттям російського патріотизму» [11, с. 7].

ПНС, в цілому, Лютневу революції сприйняла позитивно. Зусилля кадетських лідерів відразу після лютого 1917 р. були спрямовані на вирішення наступних завдань: припинити революційну боротьбу народу і навести порядок у столиці [1, Спр. 32, Арк. 189]. Кадети намагалися впливати на народні маси, особливу увагу зосередили на підтримці армії й всіма силами намагалися уникнути громадянської війни. Все це ПНС намагалася здійснити лише за рахунок проведення тих реформ, які потрібно було здійснити для подолання соціально- економічної та політичної кризи.

Кадети, розуміли, що найбільш важливим у цей важкий час, необхідно мати підтримку у військових частинах столичного гарнізону. Кадетські лідери під час Лютневої революції багато часу проводили у військах, виступали на мітингах. Так, П. М. Мілюков протягом 28 лютого неодноразово виступав перед військовими, закликаючи солдатів «зберегти єднання з офіцерством, без якого вони перетворяться у пил», «знайти своїх офіцерів і чекати наказів Тимчасового комітету», «спокійно розійтися по казармам та робити те, що накажуть ваші офіцери» [6, с. 458]. У виступі перед солдатами Гренадерського батальйону П. М. Мілюков заявив, що потрібно підтримати Тимчасовий комітет членів Державної Думи й «ніякої іншої влади, тому що двовладдя загрожує Росії анархією та розпадом країни» [8, 28 февраля 1917]. Фактично, кадети не прагнули ділити владу з ким би то не було. Вони намагалися все зосередити в руках Тимчасового комітету, де крім них були представлені політичні сили, які поділяли еволюційну модель розвитку. Входження соціаліста О. Ф. Керенського до Комітету трактувалося кадетами як можливість показати країні свій демократизм і мати гарні стосунки з Виконавчим комітетом Петроградської Ради.

Більшість Петроградської Ради на той час складали меншовики, які вважали, якщо революція буржуазна, то й очолювати її повинна буржуазія. Таку позицію поділяв й один із лідерів Ради В. Суханов, який вважав: «Влада, що йде на зміну самодержавству, повинна бути тільки буржуазною... Таке рішення слід підтримати, інакше переворот не вдасться і революція загине» [14, с. 299].

Кадети та ліберали взагалі, намагалися взяти державну владу та нести всю відповідальність за подальший розвиток країни. Ситуація розвивалася так, що ліберали на початку березня 1917 р. дійсно мали усі обставини на формування нової влади. Але з кожним днем розвитку ситуації у столиці, тимчасовий уряд поступово втрачав владу. Основною причиною цього була політика Петроградської Ради. Тимчасовий уряд мав ознаки слабкості та безсилля. Ця влада, як писав пізніше сам П. М. Мілюков, не несла в собі звичного для країни «символу» [6, с. 459]. Влада постійно поступалася під впливом Петроградської Ради, яка систематично заважала діяльність уряду [7, с. 174].

Член Виконавчого комітету О. Станкевич надав наступну характеристику Раді: «Рада - це збори напівграмотних солдатів, яка виявилася керівною тому, що вона нічого не вимагала, а була тільки організацією, яка приховувала повне безвладдя. Дві тисячі тилових солдатів і вісімсот робітників Петрограда, утворили установу, яка претендувала на керівництво всім політичним, військовим, економічним та соціальним життям величезної країни! Газетні звіти про засідання Ради свідчили про дивну неосвіченість та хамство, які панували там. Було боляче й гірко за таке «представництво» Росії» [7, с. 176].

Тимчасовий Уряд вже не міг протиставити Петроградській Раді а ні силу, а ні тверду волю до протидії. Кадети з кожним тижнем втрачали свою ініціативу. Уряд говорив більше про обов'язки, Рада - про права. Перший «забороняв», друга, «дозволяла». «Рада, у дійсності, не прямо руйнувала російську державність - вона її постійно штовхала до катастрофи армії й прийняття більшовизму» [6, с. 469].

З самого початку революції було питання щодо війни та миру. Між кадетським ЦК та членами Тимчасового уряду постійно відбувалися консультації. Кадетський міністр закордонних справ П. М. Мілюков стояв на позиції того, що розв'язати внутрішні проблеми Росії можливо, тільки після успішного завершення Першої світової війни. Під час переговорів Мілюкова з представниками Антанти, стало відомо, що Німеччину охопила нова економічна криза і вона не в змозі ефективно воювати на 2 фронтах.. У результаті успішного завершення війни Росія мала отримати західноукраїнські землі, збільшила б свій вплив на Балканах та контролювати Чорноморські протоки. Також, Росія мала б значну контрибуцію від Троїстого союзу. Все це сприяло б Росії подолати соціально-економічну кризу.

Протилежну позицію мала Петроградська Рада, яка 14 березня 1917 р. видала своє Звернення до народів усього світу із закликом: «Почати рішучу боротьбу із загарбницькими планами урядів всіх країн і взяти у свої руки вирішення питання про війну й мир». Також Рада рекомендувала Тимчасовому уряду й власно П. М. Мілюкову звернутися до країни із заявою, що ми, по-перше, будемо діяти у напрямку «миру без анексій і контрибуцій, рішуче відмовляємося від завойовницьких імперіалістичних планів й, по-друге, зобов'язуємося невідкладно почати перед союзниками кроки, спрямовані на досягнення загального миру» [5, с. 375]. Потім у своїх спогадах П. М. Мілюков запише: «Марно я намагався переконати самого Церетелі, циммервальдця через непорозуміння, що соціалісти-патріоти воюючих держав ніколи на таку позицію не стануть й, домовитися з ними неможливо» [6, с. 483].

Лідерам ЦК ПНС та членам Тимчасового уряду, вкрай необхідно було визначити: чи спроможна Росія взагалі продовжувати війну? Якщо так, то чи зможе вона дотримуватись політики царського уряду та його союзницьким обов'язкам? І військове питання, і питання дипломатичне, були міцно між собою поєднанні. Але так гостро вони ніколи ще не ставилися. Представники Петроградської Ради майже не звертали на це своєї уваги, оскільки поставити їх так - визначав би вихід з війни за допомогою сепаратного миру, що трактувалося як ганьба, несумісна із честю та статусом Росі як великої держави. Можливість завершення війні існувала лише шляхом підписання спільного миру, разом з союзниками. «Але як підписати такий мир, не змусивши не тільки нас, але й їх змінити свою політику? А це було майже неможливо, і захисники такого рішення неминуче потрапляли в замкнуте коло» - писав П. М. Мілюков. На основі цього він і зробив висновок, що «необхідно продовжувати і цю війну і цю політику» [6, с. 482]. Свою правоту Мілюков буде підтверджував посиланням на генерала німецької армії фон Люндендорфа, який писав у своїх спогадах: «Якби армія Росії атакували нас у квітні й травні 1917 р. боротьба була для нас надзвичайно важкою й катастрофічною. Тільки революція 1917 р. у Росії врятувала нас у квітні - травні 1917 р. від поразки» [6, с. 483].

Таким чином, засуджувати політику Тимчасового уряду та особисто П. М. Мілюкова щодо питань війни та миру не зовсім правомірно. Вихід з війни шляхом сепаратного миру не тільки принижав Росію, але й ставив під сумнів ті мільйони жертв, які понесла країна у Першій світові. Крім того, перемога була вже близька і потрібно було лише спільно добити знесиленого ворога.

Важливим залишалося питання стосовно майбутньої форми правління. У березні 1917 р. відбувся VII делегатський з'їзд ПНС у першому пункті резолюції якого було зазначено: «Росія повинна бути демократичною парламентською республікою. Законодавча влада належить народному представництву. Очолювати виконавчу владу повинен Президент республіки, який обирається на певний строк народним представництвом та безпосередньо керує відповідальним перед народним представництвом міністерством [9, с. 27]. У другому пункті резолюції мова йшла про Установчі збори, за допомогою яких слід вирішити головні проблеми російського суспільства [9, с. 28].

Потім, частина кадетського центру, яка мала великий досвід парламентаризму, висловилась про несвоєчасність скликання Установчих зборів в умовах «анархії і відсутності парламентських традицій у Росії». Свою позицію вони аргументували тим, що слід створити необхідні умови щодо скликання Установчих зборів. Без такої роботи може з'явитися перспектива встановлення у Росії диктатури [2, Арк. 7].

Під час Лютневої революції у Державній Думі ПНС належала до лівого центру, але поступово, навесні 1917 р. відбувається її еволюція і кадети стають більше правим центром. Політика ПНС та її програма, що відстоювала приватну власність, наділення селян частиною поміщицької землі за викуп, війну до переможного кінця, об'єднувала тепер лише тих, хто виступав проти революції: царських чиновників та службовців, торгово-промислову буржуазію та інші заможні верстви населення. Все це не викликало довіру до кадетів, народ почав відвертатися від них [7, с. 273]. Революційний настрій, що охопив народні маси, не сприяв зміцненню кадетів при владі. Їхня програма зазнавала жорстокої критиці з боку більшовиків на чолі з В. І. Леніним.

Таким чином, у 1914-1917 рр. відбувалась подальша еволюція стратегії й тактики КДП. Стратегічна мета партії - створення в Росії ліберальної моделі державного устрою, де панує громадянське суспільство, правова держава з пріоритетом права та закону, свободи особистості та захист приватної власності. Цього кадети намагалися досягти за рахунок встановлення у Росії конституційної монархії на зразок англійської, але згодом, у березні 1917 р. на VII з'їзді КДП висловилась за парламентську демократичну республіку. Для досягнення своєї стратегічної мети потрібно було мати власну тактику. Еволюції зазнала і тактична діяльність партії. Особливо це стосується парламентської діяльності, яку кадети вважали головним інструментом у реалізації своїх програмних настанов. Тактика змінювалась у відносинах кадетів з урядом (від відносної співпраці до ізоляції уряду, від вимог думського міністерства до міністерства, яке користується довірою Думи), відносно самої Думи (радикальні дії поєднувалися з тактикою берегти Думу). Тактичних змін зазнавали деякі елементи національної та аграрної політики, відносини з революційними та монархічними партіями, ставлення до Першої світової війни (від неприйняття війни до підтримки уряду у війні). Під час Лютневої революції КДП відігравала певну роль у поваленні самодержавства, займала провідне місце у Тимчасовому комітеті членів Державної Думи, у Тимчасовому уряді.

Список використаних джерел

1. ГАРФ. - Ф. 523, Спр. 32, 40. Материалы совещаний ЦК ПНС и фракцией ПНС в І и ІІ Думе.

2. ГАРФ. - Ф. 523. Оп. 3, Спр. 20 Материалы Прогрессивного блока, Спр. 413. Документы ПНС в Украине.

3. ГАРФ. - Ф. 579. Оп. 1. Спр. 718, 727, 839, 3514. Личный фонд П. Н. Милюкова.

4. Думова Н. Г Кадетская партия в период первой мировой войны и февральской революции / Н. Г. Думова. - М.: Наука, 1988. - 267 с.

5. Исторический опыт трех российских революций. Кн.2: Свержение самодержавця: Вторая буржуазно - демократическая революция в России / [Гл. ред.: П. А. Голуб и др.]. - М.: Политиздат,-1986.-415 с.

6. Милюков П. Н. Воспоминания / П. Н. Милюков. - М.: Политиздат, 1991. - 618 с.

7. Плимак Е. Г. Драма российских реформ и революций (сравнительно - политический анализ) / Е. Г. Плимак, И. К. Пантин. - М.: Издательство «Весь Мир», 2000. - 360 с.

8. «Речь», ежедневная газета, орган ЦК КДП. (19061917).

9. Стенографический протокол заседания МП съезда партии Народной Свободы. - Пг.: [ЦК ПНС], 1917. - 154 с.

10. Струве П. Б. Идеи и политика в современной России / П. Б. Струве - М.: [Б.и.], 1906. - 35 с.

11. П. Струве. Размышления о русской революции / П. Струве. - София, 1921. - 112 с.

12. Съезды и конференции конституционно-демократической партии: в 3-х т. / [сост. Лежнева О. Н.]. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000 - . - Т 3: Кн. 1: 1915-1917 гг. - 2000. - 831 с.

13. Троцкий Л. Д. К истории русской революции / Л. Д. Троцкий. - М.: Политиздат, 1990. - 447 с.

14. Тыркова-Вильямс А. В. Воспоминания. То, чего больше не будет / Послесл. В. В. Шелохаєва / А. В. Тыркова-Вильямс. - М.: Слово / Slovo, 1998. - 560 с.

15. Українська революція і державність (1917-1921 рр.): наук.-бібліогр. Вид. / НАН України; редкол.: Л. А. Дубровіна (голова) та ін.; наук. ред.: С. С. Кіраль; наук. консультант В. Ю. Омельчук; вступ. ст. В. Капелюшного; авт. кол.: В. С. Гоїнець, Л. М. Ковінченко, Л. В. Лі- совська; бібл..ред.. Л. С. Новосьолової. - Київ: НБУВ, 2018. - 817 с.

Анотація

Під час Лютневої революції 1917 року в Росії конституційно-демократична партія була за крок до реалізації своєї стратегічної мети -- встановлення конституційної монархії. Лідери кадетської партії по-різному бачили втілення своєї програми в умовах революції. Дана стаття присвячена аналізу діяльності партії кадетів у Лютневій революції та її провідних лідерів навколо питань форми правління, продовження війни, відносинам із соціал-демократами.

During the February Revolution of 1917 in Russia the Constitutional Democratic Party of Russia was about to achieve its strategic purpose -- establishment of the constitutional monarchy. The leaders of the Cadet Party had different views on implementing their program in conditions of the revolution. This article is concerned with analysis of actions of the Cadet Party during the February Revolution and its dominant leaders on the issues of governmental form, continuation of the war, relations with social democrats.

Keywords: the Constitutional Democratic Party, the Russian Empire, the February Revolution, P. N. Milyukov, P. B. Struve.

Размещено на Allbest.ru