Еволюція цілинної і перелогової систем землеробства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція цілинної і перелогової систем землеробства в Україні

Викладено трансформацію цілинної і перелогової систем землеробства в парову систему в степовій зоні України. Акцентовано увагу на складний шлях формування способів використання земельних угідь й підвищення родючості грунту за еволюції примітивних систем землеробства.

Постановка проблеми. В міру розвитку капіталізму в Росії посівні площі зернових хлібів порівняно швидко розширювалися, а головний центр їх виробництва переміщувався із центральних чорноземних губерній на південь і південний схід країни. Ця характерна особливість спеціалізації і районування сільського господарства Європейської частини Росії справила вплив на хід розвитку тут систем землеробства.

Слід зазначити, що збір зернових на душу населення в період капіталізму найбільшими темпами зростав в степовій смузі півдня і південного сходу. Так, в середньому за 1864-1866 рр. і 1909-1913рр. цей показник в Європейській Росії становив відповідно: в північному районі 11,5 і 12,0 пудів, північно-західному - 11,4 і 8,4, промисловому - 16,2 і 9,8, північно-чорноземному 28,9 і 25,1, західному 14,9 і 15,4, середньоволжському і заволжському 18,9 і 22,0, південно-західному - 17,5 і 25,3, південно чорноземному - 18,8 і 31,6, південному степовому - 18,2 і 49,0, нижньоволжському - 19,1 і 28,8 пудів [1].

Землеробство в степовій південній і південно-східній смузі розвивалося швидше, ніж в середній чорноземній смузі, яка за виробництвом зерна відтіснялася на друге місце. Поряд з старим традиційним зерновим районом Росії, до якого входили центральні чорноземні губернії, утворився новий район торгового зернового господарства, ще більш потужний, що швидко розвивався і охоплював п'ять південних степових губерній - Бессарабську, Херсонську, Таврійську, Катеринославську, область війська Донського, а також Оренбургську, Самарську і Саратовську губернії.

Збір хлібів в південностепових губерніях зростав переважно, якщо не виключно, за рахунок розширення посівних площ. З 1860 по 1887рр. площа посіву зернових збільшилася в Таврійській губернії на 244%, Бессарабській і Катеринославській - 96, Херсонській -69% [2].

Спостерігається також зміна структури посівних площ зернових культур. Так, в південному степовому районі за період 1881 по 1913 рр. посівна площа під житом зменшилася з 19,2 до 10,9%, просом - з 5,6 до 1,1, гречкою - 1,4 до 0,1, пшеницею ярою - з 39,4 до 36,0%, а під пшеницею озимою, ячменем і кукурудзою збільшилася відповідно з 9,2 до 11,0 %, 14,8 до 30,2%, 4,4 до 6,1%.

Зрозуміло, що таке велике зростання посівних площ, особливо пшениці і ячменю, за такий короткий період могло відбутися тільки завдяки тісному економічному зв'язку цих окраїн Європейської Росії з внутрішнім і зовнішнім ринком, тобто з центральною Росією і європейськими країнами, що завозили хліб. В 1880-1884 рр. надлишки зерна в північній половині чорноземної смуги Європейської Росії становили 142,7 млн. пудів, в південній - 185,2 млн., а в 1907-1910рр. вони відповідно досягли 204,1 і 778,3 млн. пудів, тобто зросли в 1,4 і 4,2 рази. Із цих надлишків зерна в 1880-1884рр. в нечорноземні промислові губернії Росії було вивезено 83,8 млн. пудів, на зовнішній ринок - 262,4 млн. пудів, а в 1907-1910рр. відповідно - 181,2 і 585,1 млн. пудів. Експорт пшениці за ці ж роки збільшився з 103,2 до 350,0 млн. пудів, ячменю - з 26,2 до 232,0, вівса - з 53,6 до 79,5 млн. пудів, а вивіз жита, навпаки, зменшився з 59 до 44 млн. пудів [3].

Так, під впливом все більш зростаючого попиту на хліб з боку внутрішнього і особливо зовнішнього ринку в південностепових і південно-східних губерніях Європейської частини Росії зросли площі торгових посівів пшениці - головного експортного продукту аграрного виробництва і сформувався потужний район товарного зернового господарства.

Капіталістичні відносини в цьому районі, навіть в селянських общинах, проявлялися значно сильніше, ніж в інших аграрних районах Росії. Тут виникли і розвивалися невидані раніше за своїми розмірами зернові господарства, в яких працювали сотні і тисячі найманих сільськогосподарських працівників, застосовувалися нові, більш продуктивні землеробські знаряддя (багатолемішні плуги, культиватори, сівалки) і особливо машини для збирання і очищення (жниварки, косарки, кінні і парові молотарки, віялки).

Мета досліджень - здійснити цілісний історико-науковий аналіз процесу еволюції цілинної і перелогової систем землеробства, трансформації їх в парову систему на земельних угіддях селянських і поміщицьких господарств степової зони України.

Методика досліджень - методологічною основою дослідження обрано історико-науковий, діалектико-логічний, бібліографічно-статистичний, проблемно-хронологічний методи, які сприяли комплексному аналізу предмета дослідження, що ґрунтується на принципах історизму, багатофакторності, всебічності та наукової об'єктивності пізнання.

Результати досліджень. Відомо, що ще в 40-х і 50-х роках ХІХ ст. на неосяжних просторах південної степової смуги безроздільно панувала цілинна система землеробства. Державні і поміщицькі селяни виїзджали в будь-яке місце степу в межах відведеного їх селу земельного масиву і могли орати де завгодно. Постійних господарських угідь не було. Одного тільки суворо дотримувалися - земельна площа, що примикала до села, обов'язково призначалася під вигін для худоби. Решта ж площ використовувалася то під ріллю, то під покос в порядку так званого “захватного володіння”.

Розміри ріллі кожного окремого господарства визначалися особистою потребою в хлібі. Скотарство, особливо вівчарство, мало товарний характер і служило головною галуззю степового селянського господарства.

В.Є. Постніков, який вивчав на місці в 80-х роках ХІХ ст. селянське господарство північних (континентальних) повітів Таврійської губернії, повідомляв, що селяни старшого віку залюбки згадують ті часи (50-і роки), коли існував захватний спосіб користування землею: “Прежде земля была вольная, пахали где кто хотел, пахали больше ближние участки, потому что лень было ехать далеко, а до межи доезжали лишь первые хозяева. Посевы были малые, потому что скотом занимались. Богатый хозяин сеял 15-20 десятин , средний 5-8… У среднего хозяина было по 20 штук крупного скота и по 50 овец, у зажиточных - овец 200-300, до 40 штук крупного скота, а у богатых насчитывалось и до 1000 овец … Теперь сеют много, а скота мало держат” [4].

Перший нищівний удар по цілинній системі з її захватним землекористуванням і тваринницьким напрямком степового селянського господарства був нанесений реформою 1861 р. Ця реформа позбавила українського хлібороба степового простору, обмежила його земельний наділ 3-6,5 десятинами на “ревізьку” душу.

Уже одне це обмеження селянського землеволодіння повинно було зменшити поголів'я худоби в українського хлібороба і покласти кінець існуванню захватного способу землекористування.

Але реформа збільшила розміри дворянського землеволодіння, які в Україні, як правило, були не менше 1000 десятин, а часто досягали навіть декількох десятків тисяч десятин.

Якщо безпосереднім результатом реформи в селянських господарствах було скорочення скотарства, то в поміщицьких, навпаки, - розширення, особливо вівчарства. Уже в 1867 р. в поміщицьких господарствах налічувалось 7245 тис. мериносових овець, що на 1 млн. більше, ніж в 1861р. [5]. У великих маєтках (земельних дачах) було багато площ цілини і багаторічних перелогів, а частка розораних земель була незначною Але уже у 80-х роках, в зв'язку з підвищенням цін на хліб і вартості землі, в дворянських маєтках всієї степової частини півдня поголів'я овець стало скорочуватися, а у 90-х роках воно зустрічалося уже дуже рідко.

Поряд із скороченням поголів'я овець в степових просторах півдня почали зникати і цілинні землі. Господарство вступило на «слизький шлях» використання полів шляхом беззмінної культури зернових хлібів, без застосування не тільки чорного пару , але й так званої “толоки” (залишення поля без будь-якого обробітку протягом року) [6].

Тільки за період з 1860 по 1887рр. розораність земельних угідь зросла з 46,0 до 70,3%. В наступні роки цей показник зростав ще швидше. І це незмінно супроводжувалося різким зменшенням поголів'я овець. В трьох головних губерніях півдня - Таврійській, Херсонській і Катеринославській кількість овець зменшилася з 7179 тис. в 1861 р. до 4445 тис. в 1900р. і до 1668 тис. в 1915р.

Загальне поголів'я великої рогатої худоби в Катеринославській губернії залишилося майже незмінним, але з розрахунку на 100 десятин посіву значно зменшилося: з 48 голів в 1870 р. до 28 в 1900р. і до 18 голів в 1915 р. [7].

Поряд із збільшенням частки ріллі і зменшенням площ цілинних земель змінюється і сівозміна. В кінці 60-х років в Херсонській, Катеринославській і Полтавській губерніях загальноприйнятим в поміщицьких маєтках було наступне чергування культур в сівозміні: 1 - льон, просо, зрідка пшениця арнаутка, 2 - пшениця гірка або арнаутка, 3 - пшениця гірка, 4 - жито, ячмінь, овес; 5 - жито, 6 - овес і інколи ячмінь, 7 - жито, 8 - овес, 9-12 переліг на укіс, 13-20 переліг під вигін.

В більш південних повітах цих губерній, де були розповсюджені посіви баштанних рослин, кукурудзи і озимої пшениці, чергування культур в сівозміні набувало такої послідовності: 1 - баштанні культури, кукурудза, льон або просо; 2 - пшениця арнаутка або льон; 3 - пшениця гірка або пшениця озима; 4 - жито або ячмінь; 5 - ячмінь або овес; 6 - овес або жито; 7-18 або 7-20 - переліг [8].

В 80-х роках на зміну цим сівозмінам прийшли інші, інколи з більш тривалим періодом культури зернових хлібів, але обов'язково з більш коротким використанням перелогу. Так, в “Материалах для оценки земель Херсонской губернии” (1886) вказані найбільш розповсюджені тут наступні сівозміни в Єлизаветградському повіті: дача Графська - 1- просо, 2 - пшениця гірка, 3 - пшениці гірка, 4 - пшениця гірка або ячмінь, 5 - ячмінь, жито, 6 - пшениця гірка, 7 - пшениця гірка, 8 - ячмінь, 9 - жито, 10-15 - переліг; дача Кетрисанівська -1 - просо, баштанні культури, 2 - пшениця озима, 3 - пшениця озима, 4 - пшениця гірка, ячмінь, 5 - жито, ячмінь, 6 - ячмінь, овес, 7 - жито, овес, 8 - жито, 9-14 - переліг; дача Трикратське - 1 - просо, льон, 2 - пшениці гірка, 3 - ячмінь, овес, 4 - жито, ячмінь, 5 - гречка, жито, 6-12 - переліг.

В Олександрійському повіті тієї ж Херсонської губернії у 80-х роках були розповсюджені сівозміни з більш коротким періодом перелогу: Софійська дача: 1 - пшениця яра, просо, 2 - жито, ячмінь, 3,4 - толока, 5 - ячмінь, овес, 6 - жито, 7-10 - переліг; Гурівська дача - 1 - просо, льон, 2 - пшениця гірка, 3 - ріпак, 4 - овес, 5 - жито, 6-10 - переліг; Світлопільська дача - 1 - пшениця озима і льон, 2 - кукурудза, гречка, просо, овес, 3 - жито, ячмінь, пшениця гірка, 4-6 - переліг.

Відомо, що для повного відновлення родючості грунту за перелогової системи ріллю залишали під переліг на період від 12 до 25 років. Він служив господарю як добра сіножать і пасовище. Короткостроковий переліг (п'яти-шестирічний), до якого у 80-х роках перейшло більшість поміщицьких господарств степової смуги, не забезпечував худобу кормами, не відновлював до попереднього стану родючості грунту, призводив до зростання забур'яненості і зниження урожайності та якості зерна хлібних рослин [9].

Так, за даними Центрального статистичного комітету за 1883-1887 рр., в Єлизаветградському повіті, коли тут повсюдно переважала перелогова система з короткостроковим перелогом, середній урожай жита становив лише 3,4 четверті, проса - 3,1, гречки -2,3 четверті. І це при тому, що цей повіт один із кращих за урожайністю повітів Херсонської губернії. В Херсонському повіті яра пшениця давала всього 2,2 четверті, а в Одеському і Тираспольському повітах - 2 четверті з десятини.

Під впливом агрономічної науки частина поміщиків, в першу чергу північної частини степової смуги, стала на шлях впровадження парового обробітку поля і польового травосіяння. Цьому сприяло і подальше зростання орендної плати за землю та початок (з 1884р.) падіння цін на пшеницю. Як правило, паровий обробіток був впроваджений не на всій земельній площі, а лише на ближніх до центральної садиби ділянках. Віддалені ж земельні ділянки поміщики стали здавати в оренду селянам, що було значно вигідніше, ніж ведення власного господарства на всій земельній площі.

В результаті, як повідомляв інспектор сільського господарства Херсонської губернії Л. Сорокін в своєму листі О.С. Єрмолову, перелогова система в її чистому вигляді, навіть у самих великих господарствах цієї губернії, стала зникати і утворювалися змішані форми. Автор листа наводить приклади сівозмінзмішаних перехідних форм систем землеробства, що застосовувалися в різних повітах Херсонської губернії. В Херсонському повіті: 1 - пар, 2 - озимі, 3,4 - ярі, 5-8 - переліг; Єлизаветградському: 1 - пар чорний або ранній, 2 - озимі, 3 - ярі, 4 -просапні, 5,6 - ярі, 7-12 - переліг; Тираспольському: 1 - просо, 2 пшениця яра, 3 - пар, 4 - пшениця озима або жито озиме, 5 - ячмінь, овес, 6 - пар, 7 - пшениця озима, 8 - просапні, 9 - ярі (пшениця, ячмінь), 10-15 - переліг.

Як витікає з структури посівних площ зазначених вище трьох сівозмін, всі вони за сучасною класифікацією належать до паро перелогової системи землеробства [10].

Цілком зрозуміло, що за першого випадку (Херсонський повіт) ми зустрічаємось з поєднанням двох систем землеробства - парової і перелогової. В майбутньому ця змішана форма перетвориться в одну із трьох чистих форм: багатопільно-трав'яну (вигінну), парову або поліпшену зернову.

Останні дві сівозміни (Єлизаветградський і Тираспільський повіти) дають нам два приклади комбінацій перелогової і поліпшеної парової (поліпшеної зернової) системи землеробства, що в майбутньому (із зникненням перелогу) трансформується в одну із двох чистих форм: поліпшену зернову або плодозмінну систему.

Накінець, цікавий приклад еволюції перелогової системи землеробства ми зустрічаємо в Олександрійському повіті Херсонської губернії. За свідченням інспектора Л. Сорокіна, в Онуфріївській економії застосовувалася така сівозміна: в кінці 80-х років - 1-е поле - баштанні культури, пшениця озима або просо, 2 - пшениця яра або кукурудза, 3 - ярі, 4 - толока, 5 - жито, 6-10 - переліг; в кінці 90-х років - 1-е поле - пар, 2 - пшениця озима, 3 - кукурудза, 4 - ярі, 5 - толока, 6 - жито, 7-10 - переліг; з 1911р. - 1-е поле - пар ранній, 2 - жито, 3 - кукурудза, буряки цукрові, 4 - пшениця яра, 5 - ячмінь, 6 - пар удобрений, 7 - пшениця озима, 8 - кукурудза, 9 - пшениця яра, 10 - овес, 11-14 - люцерна. В останній сівозміні зникає переліг, але набувають розвитку певні ознаки плодозміну.

Таким чином, цілинна система в її початковій, так званій «захватній» формі землекористування після відміни кріпосного права перетворилася в поміщицьких господарствах в регульовану цілинну або перелогову систему. В міру розширення посівних площ під зерновими і скорочення періоду перелогу, під впливом зростаючого попиту на хліб і підвищення орендної плати за землю перелогова система зжила себе. Через змішані або проміжні форми вона трансформувалася у багатопільно-трав'яну систему, за якої природна цілина замінена перелогом (в багатьох випадках з посівом людиною багаторічних трав), або в поліпшену зернову систему, сівозміни якої включали поряд із зерновими пар і кормові трави без просапних культур, або пар і просапні без сіяних трав.

Поєднання цих двох форм поліпшеної паро-зернової системи за відомого чергування культур в районі бурякоцукрового виробництва привело до утворення плодозмінної системи землеробства [10].

В цьому ж напрямку, але особливим шляхом, відбувався розвиток системи землеробства на надільних селянських землях південної степової смуги. Широкий ринок для степового хлібу, особливо для пшениці, що відкрився в 60-х роках, і підвищення цін на неї спричинили зростання площі ріллі у селянських господарствах за рахунок розорювання цілинних земель, природних кормових угідь. Внаслідок цього селянське господарство цієї смуги зменшило поголів'я худоби і набуло торгового напряму екстенсивного характеру.

За повідомленням В.Є. Постнікова, в північній, континентальній частині Таврійської губернії - в Дніпровському, Бердянському і Мелітопільському повітах селянські посіви з 1860 по 1880 рік більш ніж подвоїлись. Розораність досягла 75%, а сіножаті і вигони займали не більше 25% всієї земельної площі селян. В багатьох селищах майже вся зручна для обробітку земля була засіяна. Вигони займали мізерну площу, а в деяких селищах були повністю відсутні. Худобу пасли на орендованих казенних і приватновласницьких землях. Навіть за високої плати за випасання худоби не завжди вдавалося знайти необхідні пасовища, а скотарство занепадало.

Ті ж явища спостерігалися і в інших губерніях південної степової смуги. В Херсонській губернії, наприклад, посівна площа з 1150 тис. десятин в 50-х роках зросла до 3273 тис. десятин в 80-роках, причому у приватних власників знаходилося біля 1,3 млн. десятин посівів зернових, а у селян - біля 2 млн. десятин, що становило біля 64% всієї надільної селянської землі по Херсонській губернії. В окремих повітах частка площі під зерновими досягала ще більшого значення за рахунок зменшення сінокосів і вигонів, і тоді перед селянами поставала проблема як прокормити і зберегти хоча б робочу худобу. «В настоящее время, - зазначалося в статистичному збірнику, - задача всех непривилегированных экономических хозяйств состоит не в том, чтобы обзавестись как можно большим количеством пользовательного скота, иметь приплод и доход от приплода, а как бы удержать, по крайней мере, тот рабочий скот, без которого немыслимо земледельческое хозяйство» [11].

Розораність земельних угідь, за свідченням «Земского статистического описания Бахмутского уезда Екатеринославской губернии», зросла за останні 20 років (з1860 по 1880рр.) не менше ніж на 50%. Цілинні і перелогові землі майже повністю зникли.

За цих умов на надільних селянських землях склалися дві головні системи землеробства: 1 - перелогова з короткотерміновим перелогом, що служив вигоном для худоби - толокою, яка періодично змінювалась ріллею; 2 - так звана «однопільна система», що мала постійний вигін для худоби (толока на цілині). Такою ж постійною була за однопілля відведена під посіви земельна площа. Вона розорювалася і засівалася безперервно, із року в рік, без будь-якого «відпочинку», тобто без перелогу і пару. «В 60-х годах, - писав В.Є Постніков, - земледелие с непрерывными посевами хлебов на одном месте существовало повсеместно в северных уездах Таврической губернии. Но уже с 70-х годов в северной половине Мелитопольского и Бердянского уездов, в местностях раньше заселенных, где культура хлебов велась уже более 70-ти лет, эта форма земледелия стала переходить в переложную систему» [4].

На початку 90-х років «однопільна система» продовжувала переважати на селянських землях Дніпровського повіту і південної частини Мелітопольського повіту. Довше всього однопілля зберігалось у тих селян, які на тривалий строк орендували сусідні пасовища або використовували як постійні вигони незручні для розорювання землі. На решті селянських земель все більшого розповсюдження набувала перелогова система.

Звідси випливає, що в континентальних повітах Таврійської губернії система землеробства з беззмінними посівами зернових (однопілля) історично передувала перелоговій системі з короткостроковим перелогом. А втім не скрізь було саме так. В Бахмутському повіті Катеринославської губернії відбувався зворотній процес. Як зазначали земські статистики, які вивчали повіт, зростаюча потреба в земельній площі для вирощування зернових примушувала всіх селян зменшувати період «відпочинку» і, нарешті, переходити до беззмінного вирощування хлібів на одному й тому самому полі протягом 10-15 років.

Проте у всіх губерніях степової смуги на надільних селянських землях ще в середині 80-х років паралельно існували обидві системи землеробства. Так, в Олександрійському, Єлизаветградському, Ананьєвському, Бахмутському, Слов'яносербському і Ростовському повітах (Херсонської і Катеринославської губернії) кількість селянських общин, що застосовували однопільну системи становила відповідно 322, 251, 200, 67, 64, і 30, а перелогову - 122, 213, 44, 188, 136 і 81 [4]. Із даних цього ж подвірного перепису по шести повітах видно, що під впливом сусідніх губерній - Київської та Полтавської, де селяни застосовували парову (трипільну) систему, в північній частині південної степової смуги в кінці 80-х років парове поле стало також входити в рільничу практику селянського господарства, і перелогова система почала поступатися місцем паровій з трипільною і чотирипільною сівозмінами. В північній частині Єлизаветградського повіту Херсонської губернії земські статистики виявили 38 общин, які застосовували парову систему землеробства.

Наступ парової системи відбувався не тільки з півночі, але і з півдня - зі сторони господарств болгарських і німецьких колоністів. Перші, як правило, застосовували зайнятий пар (баштанні культури, кукурудза, картопля), другі - чорний і зелений пар. При цьому існувало дві сівозміни: одна з чорним, друга - зеленим паром. Зернові по пару, як правило, вирощували 4-5 років підряд. Пшениця яра була головним хлібом тутешніх місць, а з початку 80-х років почали розповсюджуватися і посіви пшениці озимої , урожайність якої виявилась вищою. Частка пшениці становила 60-67% загальної площі посіву зернових. Висівали її два і навіть три роки підряд на одному й тому самому полі.

У 80-х роках сівозміни з паром проникли на сусідні з господарствами колоністів поля українських селян, а на початку 20 ст. вони стали застосовуватися більшістю общин, що оточували німецькі колонії в Таврійській і Катеринославській губерніях.

В опису Бахмутського повіту Катеринославської губернії земські статистики відмічали, що «богатые крестьяне, не нуждающиеся в семенах, соблюдают известную очередность в посеве хлебов, например: по толоке первый год сеют преимущественно яровую пшеницу, иногда еще лен и просо, на второй год - ячмень и овес, а бедные сеют, что у них окажется налицо, где и как попало… Богатые высевают на десятину больше, бедняки - меньше» [12].

Але сіяти, «где и как попало» можна було тільки за випадку, коли на общинній землі застосовувалися перелогова або однопільна система землеробства. Таке хаотичне землекористування стало неможливим за парової системи, так як її сівозміна в межах общини мала примусовий характер і була для всіх однаковою: пар - озимі зернові - ярі зернові. Тому селяни - бідняки і значна частина середняків упиралася переходу до парової системи землеробства з її трипільною сівозміною.

З другого боку, пануючі на общинних землях перелогова і однопільна системи виключали можливість впровадження окремими господарствами пару і на його основі посівів озимих зернових. Між тим саме в цьому були зацікавлені заможні селяни. Вони прагнули впровадити в сівозміну парове поле з тієї ж причини, що і поміщицькі господарства: короткотерміновий переліг, а тим більше беззмінні посіви зернових призводили до сильного забур'янення полів і, отже, до висушення ґрунту, зниження урожаїв і погіршення зерна. Єдиним надійним засобом позбутися бур'янів був паровий обробіток поля.

Проте на цьому шляху більшість селян степової смуги з їх торговим зерновим господарством часто стикалися з непереборними перешкодами. Перехід до парової системи був більш доступним і легким для багатоземельних общин і більш важким для малоземельних. У перших переважала перелогова система, тому їм достатньо було скоротити строк перелогу до одного року. Проте і в багатоземельних общинах були свої великі труднощі. З переходом від перелогової системи до парової селяни цих общин позбавлялися власного вигону для худоби, і тому багато з них не могли наважитися на такий крок. У других переважало однопілля і впровадження парового поля означало відповідне скорочення посівної площі, що ще більше зачіпало інтереси більшості селян.

Вихід із цього утрудненого положення можна було полегшити, взявши в оренду розташовані поряд з селянською общиною казенні або поміщицькі землі. Але, по-перше, такої землі, що знаходилась на доступній для селян відстані, дуже часто уже не було, а, по-друге, оренда була недоступна бідняцьким і середняцьким селянським господарствам, і не тільки із-за високої орендної плати , але і з тієї причини, що на отриманих в оренду казенних або поміщицьких землях дозволяється вести тільки «перелогове господарство» з розорюванням не більше однієї третини орендованої площі, а дві третини її повинно було залишатися під перелогом.

Цілком зрозуміло, що такі умови оренди були вигідні тільки заможним селянам, що мали велике поголів'я продуктивної худоби. Крім того, перехід від перелогової системи до парової за умов торгового зернового господарства означав підвищення інтенсивності землеробства. На відміну від перелогу пар вимагав додаткових затрат праці, засобів, а це знову-таки було доступно не багатьом, а лише найбільш заможним селянам. Тому більшість селян південної степової смуги не могла перейти до більш досконалої парової системи землеробства. Такий перехід здійснився лише в наступному столітті.

Висновки та пропозиції

1. Перелогова система землеробства в степовій частині України була основною майже тисячоліття - від ІІІ-ІІ ст. до н.е. до IX-Х ст. н.е. За умов незначного заселення Катеринославської, Херсонської губерній ділянка, зайнята під посів, протягом двох-чотирьох років використовувалась хліборобом, а потім залишалася у переліг на три-п'ять років.

2. Соціально-економічною основою виникнення перелогової системи землеробства були патріархально-родові відносини осілих хліборобсько-скотарських племен епохи пізньої бронзи і заліза, які розпоряджалися безкраїми степовими просторами, володіли примітивною рільничою технікою (на ранніх стадіях - різними знаряддями типу мотики, а також найпростішим тягловим знаряддям - на зразок рала).

3. Особливостями перелогової системи є використання рільником природних поживних ресурсів грунту, його організаційна пасивність стосовно підтримання плодючої сили землі. Наслідком зростання попиту на рослинницьку продукцію стало скорочення строку перелогу до одного року.

4. Скорочення періоду перелогу і зростання частки ріллі під зерновими, переважно під пшеницею, раніше чи пізніше охопило всі, навіть найбільш багатоземельні, маєтки всієї степової смуги і в кінцевому підсумку поставило їх перед необхідністю переходу до більш досконалої і інтенсивної системи землеробства.

5. Селянські і поміщицькі господарства були поставлені реформою 1861 р. в зовсім різні умови. Тому і еволюція цілинної системи землеробства проходила в цих господарствах різними шляхами.

Література

ґрунт землеробство степовий

1. Карнаухова Е.С. Размещение сельского хозяйства России в период капитализма (1860-1914 гг.)/ Е.С. Карнаукова - М., 1951. - С.86.

2. Сельское хозяйство и лесоводство. - С. - Пб., 1910, сентябрь. - С.509.

3. Челинцев А.Н. Русское сельское хозяйство перед революцией/ А.Н. Челинцев - М., 1928. - С. 83-89.

4. Постников В.Е. Южно-русское крестьянское хозяйство/ В.Е. Постников - М., 1907. - С.158-174.

5. Советов А.В. О системах земледелия: избр. соч./А.В. Советов. - М.: Сельхозгиз, 1950. - 117-394.

6. Бертенсон В.А. По Югу России: сельскохозяйственные очерки, наблюдения и заметки/ В.А. Бертенсон. - Одесса: Славянская Н. Хрисогелос, 1900. - Вып. 3. - 117с.

7.Развитие общественного хозяйства колхозов юга Украинской ССР. - К.: Изд.АН УССР, 1954. - С.34.

8. Стебут И.А. Основы полевой культуры и меры к ее улучшению в России/ И.А. Стебут. - М.: Изд. книгопродавца А.Л. Васильева,1882. - Том 1. - 508с.

9. Примак І.Д. Примітивні системи землеробства в Україні: історія їх розвитку і агротехнічні основи/ І. Примак, О. Примак// Наукові записки Академії наук вищої освіти України. - К.: Вид.-во АН ВО України, 2008. - С. 97-108.

10. Примак І.Д. Системи землеробства: історія їх розвитку і наукові основи / І.Д. Примак, В.А. Вергунов, В.Г. Рошко та ін., за ред. І.Д. Примака. - Біла Церква, 2004. - 528с.

11. Земско-статистический сборник по Елизаветградскому уезду Херсонской губернии. - Херсон, 1826. - С . 353-359.

Размещено на Allbest.ru