Митрополит Андрей Шептицький – Мойсей українського народу (до 150-річчя від дня народження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Митрополит Андрей Шептицький - Мойсей українського народу (до 150-річчя від дня народження)

Петро Сікорський

Митрополит Андрей Шептицький належить до тих видатних українських постатей, котрі у бурхливому ХХст. відіграли дуже важливу роль у церковному, суспільно-політичному та культурному житті українського народу, у відродженні Української Церкви. Римський Папа Іван Павло ІІ під час пастирського візиту до України назвав пастирську діяльність слуги Божого Андрея Шептицького героїчною, далекоглядною і ґрунтовною. Іван Франко хвалить митрополита Андрея за його пошану до рідної мови простого люду, за те, що в його посланнях відчувається «теплий подих любови та енергії, що виявляє за словами живу людину» і за те, що «замість запліснілої псевдоцерковщини, якою промовляли його попередники, тобто дивоглядної мішанини церковнослов'янської лексики з новочасною морфологією, пише свої листи чистою галицько-руською народною мовою, а декуди, приміром, у голоснім посланні до гуцулів, не цурається промовляти навіть діалектом - річ, досі нечувана у наших церковних достойників»[2,с. ХХХІV].

Митрополит вирізнявся з-поміж інших душпастирів тим, що він багато писав, письмо було його внутрішньою потребою. Очевидно, що писав, він не лише для того, щоб задовольнити свої внутрішні потреби, чи, щоб його вірні могли послуговуватися його посланнями і тим самим оновлювали в пам'яті мудрі слова, а ще й для того, щоб майбутні покоління приучилися до його пастирських настанов і скрасили ними своє життя. У 2007р. у Львові опубліковано чотири томи духовних праць митрополита Андрея загальною кількістю біля 4389 сторінок, а ще раніше, у 1965р. - в Торонто. У передмові до першого тому пастирських листіів митрополита Андрея Шептицького (1965) Базилевич зазначив: «Коли ми є у підніжжі гори, то не маємо змоги бачити всю її велич і красу. Щойно з віддалі можемо їх оцінити. Коли ж вийдемо на самий вершок гори, тоді перед нами розкриваються горизонти широкі і нові, що їх з підніжжя гори не видно. Такою духовною горою був саме митрополит Андрей. Щойно з віддалі часу будемо могти його оцінити краще, як це ми могли робити за його життя, і щойно тоді, коли перестудіюємо глибину його думок, побачимо й ті виднокруги, що їх він бачив, а багато з нас їх не зауважували або просто таки не розуміли» [2, с. ХІІІ].

На жаль, так було не лише з митрополитом Андреєм. Про о.Маркіяна Шашкевича згадали лише через 50 років після його смерті.

Народився митрополит Андрей 29 липня 1865р. у с.Прилбичі (нині Яворівський район Львівської області) у родині графа Івана та графині Софії з родини Фредрів Шептицьких. Мати митрополита Андрея Софія - дочка видатного польського письменника, графа Александра Фредра. Через Фредрів Шептицькі пов'язали свій родовід із королями Італії, Португалії, Сардинії, з королівським родом Собєських, австрійським цісарським родом Стюартів. Рід Шептицьких - це знатна боярська родина, якій у 1284р. галицько-волинський князь Лев Данилович вручив грамоту на право земельного володіння. Рід Шептицьких став відомим в усій Галичині ще тоді, коли один з бояр, будучи на чолі галицької шляхти, розгромив загін монголо-татар під Перемишлем. В ХІV ст. рід Шептицьких відчайдушно чинив опір ополяченню та латинізації, а у ХVІ ст. активно підтримав Берестейську унію. У ХVІІ ст. Шептицькі домагаються привілеїв для Української Церкви, стають фундаторами українських церков і монастирів.

Починаючи з кінця ХVІІ ст. й упродовж майже всього ХVІІІ ст.,рід Шептицьких висунув цілу плеяду найвищих церковних ієрархів української греко-католицької та польської римо-католицької Церков. Серед них Варлаам Шептицький, єпископ у Львові, Атанасій і Лев Шептицькі, львівські єпископи, а потім київські митрополити. Вони, до речі, були засновниками - фундаторами архикатедрального собору св.Юра у Львові, на якому фасад храму прикрашають їхні статуї.

На початку ХІХст. Шептицьких обирають в Галицький сейм. Багато титулів мав батько митрополита Андрея Іван-Кантій Регілій. Він був цісарським шамбеляном, мав титул графа і став почесним членом Мальтійського Ордену. Шептицькі були зрівняні в правах із магнатами.

Подружжя Івана та Софії Шептицьких народило сім синів. Двоє (Стефан і Юрій) померли в дитячому віці, найстаршим сином був Роман - майбутній митрополит Андрей. Станіслав став відомим генералом польської армії. Олександр і Лев були поміщиками, а Климентій - ігуменом Унівського монастиря.

Молодший брат Олександр загинув від куль гестапо в Замості у 1940р. У 1939р. енкаведисти розстріляли у Прилбичах наймолодшого брата графа Лева з дружиною Ядвігою та їхнім духівником.

Ця страшна звістка настільки вразила митрополита Андрея, що він відтоді уже ніколи не бував на своїй малій батьківщині. Більшовики зруйнували родинне гніздо - палац у с.Прилбичах. Тлінні останки батьків, братів і близьких родичів були знищені в каплиці-усипальниці на цвинтарі. Всі маєтки були пограбовані.

Племінник Іван (Ян) митрополита, син вбитих енкаведистами графа Лева і матері Ядвіги був заарештований НКВД і вивезений до Києва, а потім в район Владивостока. Вижив, воював в Італії, заопікувався українськими воїнами, що перебували в англійському полоні в італійському Ріміні. А брат Івана Андрій попав в руки більшовиків під час захоплення ними Галичини і як польський офіцер був закатований в Катині.

У Володимирській в'язниці закінчив своє життя (1951) третій брат митрополита, ігумен Унівського монастиря студит Климентій. Він, як і сотні греко-католицьких ієрархів та священиків після ліквідації Сталіним УГКЦ, були запроторені в тюрми і концтабори, де більшість й знайшла свій останній спочинок.

Доля родини Шептицьких є подібною додолі родини ще одного Великого Українця - Степана Бандери. С.Бандера був заарештований 9 липня 1941 року гестапівцями, від нього гітлерівці вимагали відкликати Акт відновлення незалежності України (30 червня 1941р.). Того ж дня трибунал Київського військового округу засудив батька Степана о.А.Бандеру до смертної кари (10 липня розстріляний), бо він: “Является отцом руководителя краковского центра ОУН Бандеры Степана Андреевича”. А 26 липня 1944р. боївка прокомуністичної польської Армії Людової вбиває тещу С.Бандери Юлію Опарівську за участь її дітей Левка та Ярослави (дружина С. Бандери) в ОУН. Разом з батьком Степана Бандери енкаведисти заарештували і його сестер - Марту й Оксану. Їх заслали в Красноярський край на вічне поселення. У 1953р. енкаведисти вимагали від сестер публічно зректися свого брата. Сестри відмовились. Марта померла в Красноярському краї, а Оксана лише у 1989р. повернулася на рідну землю (м.Стрий). Третя сестра Бандери Володимира разом з чоловіком відбувала табори в Мордовії. Повернулась до Стрия у 1956р., а чоловік помер у засланні. А двох братів, Олексія і Василя 1942р. за причетність до ОУН знищили гестапівці у концтаборі Аушвіц, а наймолодший - Богдан загинув 1944р. під Херсоном ймовірно від кулі червоноармійця.

Ось так швидко закінчилася “співпраця” ОУН з німцями, які, як і “совєти”, були ворогами української державності і не сприймали ані самого Акту про відновлення Української держави, ані його останнього пункту щодо спільного ведення бойових дій проти СРСР.

Митрополит Андрей під час хрещення отримав імена Роман, Марія, Олександр. В чернецтві прийняв ім'я Андрей.

Дітей виховувала і навчала грамоти, іноземним мовам та малюванню сама мати, яка знала декілька мов, добре малювала і мала талант письменника. Особливу увагу приділяла релігійному вихованню (молитва, катехизм, Біблія).

Навчаючись вдома, Роман склав іспити за чотири класи у Львівській гімназії ім.Франца Йосифа з відзнакою.

Продовжив навчатися у Краківській гімназії св.Анни, яку закінчив у 1883р. також з відзнакою, за що був нагороджений поїздкою до Венеції.

У жовтні 1883р. добровільно пішов на службу до війська при першому полку драгунів (Краків), але через хворобу (скарлатина) за кілька місяців його звільнили з війська.

У 1884р. вступив до Краківського університету (правничий факультет), а з третього семестру продовжив навчання у Вроцлавському університеті, де слухав лекції з філософії, славістики й теології.

У 1887р. закінчив Краківський університет і отримав ступінь доктора права. Продовжив студіювати право у Мюнхені, а у Відні філософію.

У 1890р. перебував у Кракові на богословських студіях, на яких, крім філософії та богослов'я, опановував грецьку і латинську мови. Отримав ступені доктора теології, філософії, латинської та грецької мов.

Роман весь час думав вступити до монастиря, хоча батьки його від цього відмовляли. У квітні 1886р., перебуваючи в Римі, потрапив на аудієнцію до папи Лева ХІІІ, який схвалив його намір вступити до монастиря Висиліянського Чину: «Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе…», - відповів папа.

22 серпня 1892р. Роман Шептицький в Перемишлі був висвячений єпископом Юліяаном Пелешем на священика, став магістром новиків (кандидатом до монастиря) у Добромилі (1892-1896), а з 1896р. служив ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Був також професором теології у Кристинополі (нині Червоноград), де 13 серпня склав вічні обіти.З 24 вересня 1899р. - Станіславівський єпископ (номінований 17 червня 1899р. папою Левом ХІІІ), а з 17 грудня 1900р. номінований Галицьким митрополитом, інтронізація відбулася 17 січня 1901р. у соборі св.Юра у Львові.

Митрополит боровся за те, щоб українці мали однакові права під час виборів з іншими народами монархії і щоб число виборчих мандатів відповідало кількості населення. Виступав у віденському сеймі щодо створення українського університету у Львові. І хоча цісар видав декрет у 1913р., за яким університет мав відкритися 1 вересня 1916р., але росіяни під час Першої світової війни заблокували його реалізацію.

28 лютого 1918р. митрополит Андрей виступив з промовою в Палаті панів у Відні щодо долі Холмщини у Берестейській угоді. В результаті Українська Народна Республіка уклала Берестейський договір, за яким Холмщина відійшла до УНР.

Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії (1908), добився призначення єпископа для США (1907), а в 1912р. - для українських поселенців в Канаді. Був ініціатором унійних Белеградських конгресів (1907-1928), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

Митрополит А.Шептицький дуже багато уваги і часу приділяв об'єднанню православної і греко-католицької церков.

Ідея відновлення єдності Української Церкви з Апостольським Престолом у всі віки не покидала великих українців.

Одним із перших запропонував об'єднатися з Римом князь Ярополк Ізяславич (1054-1078), його навіть коронував папа Григорій VІІ. Потім це питання порушував Київський митрополит Петро Акерович. Під час Вселенського собору в Ліоні 1245р. разом з папою він брав участь у всіх Богослужіннях Собору.

У 1418р. Київський митрополит Григорій Цамвляк на Вселенському соборі в Костанці заявив папі про вірність Апостольському Престолові.

6 липня 1439р. Київський митрополит Ісидор підписав акт злуки між Західною і Східною Церквами під час Флорентійського Вселенського собору. Але ці рішення також не були втілені в життя, бо турки захопили Візантію (1453) і нищили все християнське.

14 лютого 1908р. папа Пій Х підписав грамоту, згідно з якою митрополит Андрей Шептицький став адміністратором усіх греко-католицьких єпархій, які після скасування їх царським урядом залишалися ще канонічними.

А 22 лютого 1908р. на черговій аудієнції папа підписав документ, згідно якого Львівському архієпископу А.Шептицькому дозволялось висвячувати єпископів і мати повноту єпископської юрисдикції без участі Державного Секретаріату Ватикану.

Двічі папа Пій Х (1909,1914) підтверджував повноваження митрополита Андрея Шептицького на канонічній території Київської Церкви і розширював їх. Наступний папа Бенедикт ХV 24 лютого 1921р. також затвердив права і привілеї митрополита.

Таким чином, митрополит А.Шептицький зумів переконати пап у тому, що потрібно проводити унійну діяльність на поневолених українських землях, в тому числі і східних. З цього приводу митрополит 17 квітня 1940р. писав: «Діло з'єднання церков є Божою справою і відповідає так бажанням самого Спасителя і Бога Ісуса Христа, що ніхто з християн не може сумніватися, що мусить скоріше чи пізніше прийти хвиля, в якій буде вислухана молитва Спасителя, висказана Його Страстями».

Як зазначав Василь Ленцик, один з найбільших дослідників життєпису та творчості митрополита, що: «Велика ідея єдності була головним мотивом, який запалив молодого талановитого графа Шептицького покинути свій шляхетський стан та вдягнути рясу убогого монаха».

Митрополит А.Шептицький вважав, що саме Греко-Католицька Церква може відіграти вирішальну роль у великій справі відновлення єдності православного Сходу з Римом.

Таким чином, плани митрополита щодо поширення греко-католицьких церков на схід мали підтримку і серед тодішніх українських і російських політичних діячів. церква митрополит католицький шептицький

Чимало представників російської інтелігенції (великий князь Кирило Романов, князі Волконський, Гагарін, Демидов, графиня Уварова та ін.) підтримували ідею об'єднання православної Церкви з Апостольським Престолом. З цією метою навесні 1921р. в Каннах відбулася спільна нарада представників російської аристократії, Апостольського Престолу, греко-католицького духовенства та українських дипломатичних кіл. Крім того, для реалізації великих об'єднувальних цілей був заснований осередок св.Кирила і Методія.

Водночас польська дипломатія активно протидіяла об'єднавчій діяльності митрополита Шептицького, оскільки у польського уряду були свої інтереси у Східній Галичині. Вони переконували папу Бенедикта ХV, що створення незалежної держави в Східній Галичині перетворить її на легку здобич для більшовиків.

Польський уряд вів таємно переговори з Радянською Росією, які завершилися підписанням 8 березня 1921р. Ризького договору, яким була визнана большевицька влада в Україні і Україна була розділена між Радянською державою і Польщею. Більшовики, як відомо, не визнавали ні православної, ні греко-католицької Церков. Відтак проводити хоч якусь роботу на теренах Східної України в той час не було можливості. Однак навіть після «звільнення» Східної Галичини військами Червоної армії і приєднання її до Східної України митрополит не залишав у спокої своїх об'єднавчих намірів, які, на жаль, йому також не вдалося здійснити.

Нині склалася найбільш сприятлива ситуація (анексія Криму, гібридна війна Росії на Донбасі, терористичні акти в обласних центрах південного сходу, не протидія діям Путіна з боку патріарха Кіріла і його вірних тощо) для об'єднання Церков: спочатку Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви (їхні патріархи в певній мірі дійшли згоди), а потім їм конче потрібно об'єднатися з Українською православною церквою Московського патріархату з центром у Києві.

Останні соціологічні дослідження показують, що 28% вірних православних церков підтримують створення єдиної помісної православної церкви, 35%православних до об'єднання православних церков ставляться байдуже, 23% - ще не визначилися і лише 14% - проти об'єднання. Ідеальним було б об'єднання православної церкви з греко-католицькою у єдину Помісну Соборну Церкву під крилом Риму. Зрештою, це є необхідною умовою того, щоби Україна назавжди вийшла зі смертельних обіймів Росії і швидко інтегрувалася з Євросоюзом і НАТО.

2 травня 1940р. митрополит скликав Архиєпархіальний Собор греко-католицького духовенства, який став постійно діючим органом Церкви для розробки стратегії і тактики в умовах радянського поневолення. На Соборі дійшли висновку, що «з'єднання Церков є конечною потребою українського народу і його одиноким спасінням, що з'єднання обох українських Церков під егідою Вселенської Церкви може нам одиноке дати свободу релігійного і культурного життя при всіх політичних формах федерації, злуки чи союза з іншими братами-слов'янами»[3, с.369].

У вересні 1914р. царський уряд ув'язнив митрополита і відправив на заслання до Суздальського Спасо-Євфилиївського монастиря, де він перебував до 1917р.

Основною причиною ув'язнення митрополита була його проповідь 6 вересня 1914р. у Волоській церкві у Львові, під час якої він закликав вірних твердо триматися своєї Греко-Католицької Церкви. Це була відповідь на те, що після вступу російських військ в Галичину почався наступ з боку царських чиновників та православного духовенства на нашу Церкву.

Митрополита звільнили після втручання російської греко-католички Наталії Ушакової та Олександра Лотоцького, голови Української Національної Ради в Петрограді, а також відомого російського письменника Володимира Короленка, які звернулись до О.Керенського та в Державну Думу з проханням про звільнення митрополита.

Після звільнення митрополит поїхав у Петроград, де 11 червня 1917р. в приміщенні гімназії св.Катерини урочисто відкрив Собор Російської Католицької Церкви грецького обряду, на якому були присутні російські і білоруські єпископи, священики та миряни. На Соборі було проголошено встановлення Греко-Католицького екзархату на території колишньої Російської імперії, за винятком України та Білорусії. Екзархом був призначений о.Леонід Фьодоров, глибоко духовна і моральна людина. Тимчасовий уряд за наполяганням Митрополита визнав Російську Греко-Католицьку Церкву.

По дорозі до Львова митрополит заїхав до Києва, де зустрівся з представниками Центральної Ради, які підтримали діяльність УГКЦ на своїй території. Генеральним вікарієм усієї Наддніпрянської України митрополит призначив о.Михайла Цегельського, а екзархом - о.Володимира Громницького. Греко-католицькі парохії були засновані в Катеринославі, Одесі, Полтаві.

У 1938 році митрополит активно захищав православні церкви Холмщини та Підляшшя, які руйнувала польська влада. За його Посланням руйнування церков поляки припинили.

Митрополит Андрей допомагав здібним дітям, молодим богословам, сприяв їхньому навчанню у вищих навчальних закладах, займався меценатською діяльністю. Зокрема, фінансував відомих художників О.Новаківського, М.Сосенка, О.Куриласа, співака М.Попеля. О.Новаківському віддав колишній будинок Стики для майстерні і малярської школи.

Придбав для Національного музею будинок професора Дунівського, в якому цей музей знаходиться й нині (пр.Свободи,41). Його фонди є одними з найбільших у світі.

Заснував Студитський науковий інститут, подарував йому велику бібліотеку.

За його ініціативою засновано богословський факультет при духовній семінарії, який згодом був реорганізований у Львівську греко-католицьку богословську академію (1928, ректор о.Сліпий). Заснував Богословське наукове товариство (1923), Український католицький інститут церковного з'єднання ім.Йосифа-Веніамина Рутського (1939).

Митрополит підтримував приватні народні школи ім.Б.Грінченка, князя Данила, єдину міську українську школу ім. М.Шашкевича, товариства «Просвіта» і «Рідна школа», Наукове товариство ім.Т.Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, організації «Пласт», «Луг», «Сокіл-Батько», «Українська Молодь Христові», сприяв видавництву журналів для молоді «Наш Приятель», «Поступ», «Українське Юнацтво». Митрополит Андрей відкрив народну лічницю (1903), Порадню для матерів, дитячі садочки (захоронки), сиротинці. Допомагав розвивати економічні заклади (Іпотечний банк, «Дністер» та ін.)

Митрополит Андрей різко виступив проти штучного голоду 1932-1933рр. (Пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах») та нищення польським урядом православних церков на Великій Україні.

Митрополит Андрей допоміг Леопольду Крецу, бідному єврейському хлопчикові зі Львова, батьки якого загинули в Бухенвальді, вступити до школи О.Новаківського, яку сам же й утримував. Потім фінансував навчання Леопольда в Парижській академії мистецтв. В результаті Крец став всесвітньо відомим художником. У його музеї в Парижі поряд з фотографією художника прикріплена фотографія митрополита Андрея. Однак пасувало би прикріпити на будинку музею ще й меморіальну таблицю.

Митрополит допомагав і білоруській молоді, втому числі А.Цьотці, майбутній письменниці, яка навчалася у Львівському університеті.

Найбільш показовим прикладом як потрібно любити людей, незалежно від їх національності, релігійного спрямування, партійної чи громадської приналежності, є подання митрополитом притулку російським владикам Євлогію та Антонію, які втікали від більшовиків, хоча раніше вони вимагали від царських властей заарештувати Андрея Шептицького.

Митрополит Андрей тепло зустрів втікачів з радянської України А.Любченка, Ю.Шевельова, О.Оглоблина, Д.Дорошенка, Н.Полонську-Василенко та ін. і допомагав матеріально.

Все своє життя глава УГКЦ боровся за побудову Української Держави, «наділеною християнською душею», 30 червня 1941р. благословив проголошення відновлення Української Держави.

Радянські ідеологи звинувачували митрополита Андрея, зрештою як і С.Бандеру, у співпраці з німцями. Однак у своїх звинуваченнях вони абстрагувалися від реальних дій митрополита, які випливали з конкретної історичної ситуації.

Наприклад, як тільки митрополит побачив, що фашисти нічим не відрізняються від більшовиків, він рішуче виступив проти нацизму та фашизму. Засудив переслідування і масове винищення євреїв, звернувся з протестом до Гімлера (грудень 1941, лютий 1942), а також до папи Пія ХІІ. Греко-католицькі священики переховували євреїв у церквах і монастирях, а також у митрополичій резиденції у Львові.

На жаль, Ізраїль поки що не спромігся на честь митрополита А.Шептицького посадити дерево пам'яті і надати йому титул «Праведник народів світу». Очевидно, що над провідними колами Ізраїлю досі домінує сфальсифікована комуністами історія життя і діяльності митрополита, закиди, що він вітав прихід німців до Львова. Однак вони не враховують, що його наймолодшого брата Лева з дружиною і духівником розстріляли енкаведисти, а ще один брат Климентій загинув у сумнозвісному Володимирському централі. Знущалися над родиною митрополита і гітлерівці. Вони розстріляли брата митрополита Олександра в Ротонді Замойській, а племінник Андрій, син Лева, загинув у Катині. Таким чином, над родиною митрополита Андрея Шептицького, як і над родиною С.Бендери, знущалися і більшовицький, і фашистський тоталітарні режими.

Окремі польські недоброзичливці (о.Т.Ісакович-Зальський, Вишинський та ін.) також не люблять митрополита, бо він засудив інтервенцію поляків і придушення ЗУНР, добивався не віддавати Галичину Польщі, ніби-то зрадив Римо-Католицьку Церкву, перейшовши в лоно Української Греко-Католицької Церкви. А як же він міг не стати на захист уярмленого українського народу і не підтримати його прагнення до створення своєї незалежної держави. Це природна позиція душпастира, а тим більше Великого Українця, яким без сумніву є митрополит.

Водночас і в Польщі, і в Ізраїлі, і в Росії значна частина позитивно мислячих інтелектуалів позитивно оцінюють всебічну діяльність митрополита Андрея Шептицького. Польський режисер Лінковський здійснив постановку телефільму «Невигідний», який присвячений митрополиту. Фільм демонстрували на польському каналі TVP. Правдиву статтю опублікувала «Газета виборча» під назвою «Ким був Андрей Шептицький?». Автори фільму і статті шукають відповіді на питання: «Чому митрополит не має дерева пам'яті у Яр-Вашемі в Єрусалимі і титулу «Праведник народів світу?», «Чому митрополит ще не беатифікований досі (з 1958р)?», «Кому нині заважає митрополит?».

Добре було б, щоб нині, в рік, коли відзначаємо 150-річчя від народження Духовного Батька українського народу, українські інтелектуали, об'єднавшись із позитивно мислячими сусідами, піднесли видатну постать митрополита на відповідну його великим помислам і ділам висоту і назавжди зняли різні інсинуації на адресу Великого Українця.

Сам Митрополит в перший день Другої світової війни чудом уцілів: німецька бомба розірвалася поруч з митрополичими палатами. Після закінчення Другої світової війни митрополит Шептицький був під наглядом досвідченого радянського чекіста Даниленка. На його вимогу, щоб митрополит звернувся письмово до керівництва ОУН-УПА з вимогою припинити боротьбу проти радянської влади, а також привітати Сталіна з нагоди визволення Західної України від фашистів, він відмовився писати такі листи.

А коли прийшлося обирати чи стати на бік радянської влади, чи зазнати її переслідування, Українська Греко-Католицька Церква вибрала другий варіант. Єпископи зі своїм митрополитом Й.Сліпим і більшістю священиків, як борці за волю України, були або розстріляні, або заслані в Сибір на поневіряння, знущання і смерть. Тобто поступали так, за словами митрополита Андрея, «щоб люди, бачачи ваші вчинки, поклонялися вашому Богу».

У вересні 1944р. стан здоров'я митрополита Андрея різко погіршився, його паралізувало, руки були зовсім нерухомими, часто втрачав свідомість. З жовтня уже не вставав з ліжка. У своїх останніх словах він спрогнозував долю Греко-Католицької Церкви: «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться , не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з'єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, змученим народом, який стільки витерпів, щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на страшному суді»[1, с.111].

Помер митрополит Андрей Шептицький 1 листопада 1944р. і лише смерть врятувала його від сибірських хресних доріг. Тисячі людей нескінченним потоком протягом трьох днів прощалися зі своїм Духовним Пастирем та Батьком.

4 листопада після Панахиди домовину митрополита Андрея Шептицького було покладено в крипту собору св.Юра у Львові.

Все життя митрополит Андрей мав душевну потребу «брати на себе болі і терпіння інших людей та ділити з ними цілісне життя». Він прагнув кожну людину огорнути «батьківською любов'ю», особливо ту, котра перебувала в нужді чи горі: «Як уже сама природна любов до своїх дітей, так - іще більше - батьківська любов пастиря до своїх вірних наказує мені все з Вами ділити, що тільки Вас обходить: і отже, тішитись із Вами у радощах та плакати серед смутку, радіти Вашою доброю долею і терпіти в недолі. Віднині не може бути чужим для мене ні одне почування Ваших сердець: що вони відчувають, те саме перенести на себе мусить і моє серце… Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, що плачуть, потішити кожного, що сумує, покріпити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний».

Сьогодні ще живуть нащадки наймолодшого брата митрополита - Лева, якого енкаведисти розстріляли. Це його сини Павло та Андрій, дочка Марія, а також їхні діти Катерина, Павло, Лев, Роман, Олександр, Єлисавета та ін. Нині вони проживають у Польщі, відвідують Львів і Прилбичі, музей митрополита Андрея Шептицького у Львові.

29 липня 2015р. у Львові було урочисто відкрито пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому, Мойсею українського народу. Це третій пам'ятник (два перших, які були встановлені на подвір'ях національного музею (1930) і Духовної семінарії, були зруйновані більшовиками).

В урочистостях з нагоди відкриття пам'ятника взяли участь Президент України П.Порошенко з дружиною та Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав.

Література

1. Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосип Сліпий. - Львів: Свічадо, 2001. - С.111.

2. Шептицький Андрей.Пастирські послання 1899-1914рр., т.1. - Львів: В.-во «АРТОС» 2007. - L+1014с.

3. Шептицький Андрей.Пастирські послання 1939-1944рр., т.3. - Львів: В.-во «АРТОС» 2010. - ХХХІІ+828с

Размещено на Allbest.ru