Митрополит Андрей Шептицький і українсько-польські відносини міжвоєнного періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Митрополит Андрей Шептицький і українсько-польські відносини міжвоєнного періоду

Анна Андрушків

Українська греко-католицька церква має значні заслуги у становленні і розвитку української національної ідеї, патріотичному вихованні народу, формуванні державницької ідеології та консолідації українських національних сил. Найяскравішою фігурою УГКЦ першої половини ХХ століття був митрополит Андрей Шептицький. Він відіграв неабияку роль у розвитку українсько-польських відносин міжвоєнного періоду. Тому в нинішніх умовах становлення добросусідських взаємин між Україною та Польщею дослідження діяльності митрополита А. Шептицького відзначається особливою науковою і суспільно-політичною актуальністю.

Відновлення незалежної Української держави сприяло встановленню історичної справедливості щодо УГКЦ. Величезна кількість праць, присвячених півстолітній церковно-релігійній та національно-політичній діяльності митрополита А. Шептицького, дозволяє говорити про оформлення в українській суспільній думці та історіографії окремого шептицькознавчого напряму та засвідчує науковий ступінь вивчення цієї проблеми.

На сучасному етапі дослідження діяльності А. Шептицького здійснює ряд науковців. Зокрема, Г. Цвенгрош [16] зосередився на дослідженні діяльності Митрополита під час Першої світової та польсько-української (1918-1919 рр.) воєн. О. Красівський [11], розглядаючи період українсько-польської війни та врегулювання міжнародного статусу Східної Галичини, багато уваги приділяє пошуку шляхів українсько-польського порозуміння, що його активно провадили такі церковні ієрархи, як митрополит А. Шептицький та єпископ станіславівський Г. Хомишин. Історик також цікавиться закордонною діяльністю митрополита у час, коли вирішувався державно-правовий статус Східної Галичини. Зустрічі та переговори А. Шептицького з державними, громадськими та церковними провідниками країн Західної Європи і Північної Америки, погоджуємося з О. Красівським, упевнено можна вважати дипломатичною діяльністю. Попри деякі неточності та спрощення, особливо стосовно дипломатичної активності митрополита у Ватикані, ця сторінка його життя глибоко висвітлена автором. В основу його студій лягли документи Міністерства іноземних справ і Міністерства освіти та віровизнань Польської держави. Загалом невелика за своїм обсягом книжка цього дослідника містить велику кількість цінної інформації та залучає до наукового обігу невідомі архівні джерела. До науково-популярних праць належить збірник В. Ленцика [12] - це його статті, тексти виступів, виголошених на різних урочистостях, промови. В анотації рекомендовано цю книжку науковцям, студентам, однак, вона заледве чи може вважатися науковим виданням. Насамперед через відсутність наукового апарату: посилання є тільки до декількох статей, не зазначено, де і коли були оприлюднені зібрані тут матеріали, немає покажчиків. Великі частини його виступів, опублікованих у збірнику, нерідко повторюються. Однак, для нашого дослідження ця праця є цінна тим, що містить ряд статей, присвячених українсько-польській проблематиці. Це, наприклад, "Історичне послання у справі Холмщини" та "Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький - патріот і державний муж". Г. Гладка [5] розглядає практичну діяльність та вплив А. Шептицького на перебіг політичних подій, його послідовну підтримку процесу українського національного відродження, а також через призму суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея розкриває роль, місце і значення УГКЦ в національно-визвольному русі українського народу.

Метою статтіє визначення ролі А. Шептицького у формуванні ставлення українського суспільства до Польської держави в міжвоєнний період. митрополит національний патріотичний

Мета дослідження передбачає розв'язання таких завдань:

· розкрити особливості діяльності Митрополита в період Визвольних змагань 1918-23 рр. та його ставлення до інкорпорації українських земель до Польщі;

· дати оцінку позиції митрополита Андрея щодо форм та методів ведення політичної боротьби, його ставлення до ОУН і пацифікації;

· висвітлити державотворчу сутність суспільно-політичної діяльності А. Шептицького та діяльність створеного ним Українського Католицького Союзу;

· проаналізувати значимість розуміння Митрополитом місця і ролі духовенства у політичному житті суспільства;

· розкрити ставлення А. Шептицького до дій польського уряду наприкінці 1930-х рр. на території Холмщини і Підляшшя.

Митрополит Андрей Шептицький увійшов в історію України не лише як релігійний діяч, але також як визначний політик. Українська греко-католицька церква, яку з початком ХХ ст. очолив митрополит А. Шептицький, зайняла чітку державницьку позицію. Найбільшим політичним досягненням А. Шептицького довоєнного часу стала домовленість з польською стороною 1914 р. про виборчу реформу, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна. Початок Першої світової війни митрополит зустрів у Львові, відмовившись емігрувати, коли російські війська зайняли Галичину. 6 вересня 1914 р. в церкві Успіння Пречистої Діви Марії Шептицький виголосив проповідь, у якій закликав народ вірно держатися своєї віри. Російську православну церкву він називав "казьонною", що підпорядковувалась світській царській владі. Маючи великий авторитет серед народу, митрополит відкрито викривав імперіалістичний характер війни, закликав не визнавати нової влади. За розпорядженням графа Шереметьєва А. Шептицького було заарештовано і депортовано до Курська, а потім перевезено до Суздаля [10: 133].

Лютнева революція в Росії принесла свободу митрополитові. Він виїхав до Петрограда, де висвятив шість священнослужителів Російської католицької церкви. З Петрограда митрополит приїжджає до Києва, де влітку 1917 р. як гість був на засіданні Центральної Ради. Проблема державності України ніколи не покидала владику. Першою умовою побудови української держави Шептицький вважав національну єдність і гармонію духу. Мова, на його думку, була одним з головних факторів єдності.

Повернувшись до Львова 10 вересня 1917 р., Митрополит активно займався церковними справами. Утім, він був серед учасників Конституанти, яка 19 жовтня 1918 р. у Львові проголосила Українську державу. До інших релігійних діячів, які підтримали це рішення належали: станіславівський єпископ Григорій Хомишин, перемишльський єпископ Йосафат Коциловський, а також багато священиків, які увійшли до складу Української Національної Ради (УНР) [13: 205]. На проголошення Західно-Української Народної Республіки А. Шептицький відповів пастирським листом, в якому закликав віруючих жертвувати всім, навіть життям, для захисту і будівництва української держави. У ньому Митрополит також підтримав будівництво Української держави, підкресливши необхідність урахування морально-етичних засад католицької віри. А. Шептицький також заохочував священиків до "…єдності і лучності з народом. Будемо домагатись, щоби...не ставляв ніхто ніякої перепони у всестороннім розвитку національного життя і культури українського народу, а, навпаки, служив йому і зичливо відносився до всіх його справ..." [3: 40]. У січні 1919 р. єпископ Григорій Хомишин від імені А. Шептицького, інтернованого польськими військами у Львові, звернувся до мирян Галицької митрополії з пастирським листом "В переломову добу історії українського народа з нагоди торжества Йорданського 1919 р.". У ньому владики підтримали будівництво Української держави, підкреслили необхідність урахування морально-етичних засад католицької віри. У пастирському листі було також доручено усім священикам згадувати в святих літургіях президента ЗУНР Євгена Петрушевича, Українську державу, її уряд та військо [6: 42]. Також 7-8 травня 1919 р. у Станіславові відбувся з'їзд релігійних діячів, який за дорученням митрополита скликав єпископ Г. Хомишин. Учасники з'їзду (в ньому брало участь понад 200 священиків) закликали духовенство і вірних самовіддано працювати й захищати незалежність ЗУНР [9: 67]. Практично на теренах новоствореної Української держави не існувало жодної повітової ради, в якій представник УГКЦ не займав би чільного місця. Більшість ініціативних священнослужителів довгий час очолювала повітові ради на місцях, що слід вважати визнанням державницької ролі греко-католицького духовенства як з боку простолюду, так і з боку українських урядовців. Цей факт також тільки підтверджує думку про те, що громадсько-політична та просвітницька робота греко-католицького духівництва велася виключно у національних інтересах.

Незважаючи на інкорпорацію українських земель до складу Польщі у 1923 р., митрополит А. Шептицький робив усе для того, щоб підтримати національний дух і свідомість українського народу. 26 вересня 1923 р. за виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої митрополита було заарештовано і депортовано до Познані [11: 10]. Українська громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького відкритим протестом. Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику [4: 3].

У період 1923-29 рр. Митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928 р.), Богословське наукове товариство (1929 р.). В умовах тиску Польської держави на національне життя українського населення, УГКЦ, основна функція якої душпастирська праця, взяла на себе відповідальне завдання - організацію соціального захисту галицьких українців. Доброчинною діяльністю УГКЦ підтримувала не лише вірних своєї конфесії, а, виходячи із загальнолюдських принципів, надавала допомогу представникам інших релігійних конфесій. УГКЦ постійно виділяла кошти для підтримки, у першу чергу, галицьких освітніх осередків (початкових, фахових шкіл, гімназій "Рідної школи"). Створені церквою навчальні заклади різних типів (гімназії, інститути, ліцеї, фахові школи під опікою чернечих об'єднань) відзначалися високими показниками в системі національної освіти. Духовенство підтримувало розвиток молодіжних організацій ("Сокіл", "Січ", "Пласт", "Орли"), дбаючи про національне, розумове, фізичне виховання підростаючого покоління для відродження і економічного зростання краю. Морально-релігійний вишкіл, окрім формування світогляду та утвердження національних переконань, передбачав вироблення в людині потреби до самореалізації шляхом здійснення багатосторонньої доброчинної діяльності.

Після інкорпорації українських земель до Польщі представники УГКЦ долучилися до пам`яткоохоронної діяльності, вважаючи цю справу важливою для збереження національної свідомості українського народу. УГКЦ допомагала розвивати творчі здібності обдарованій молоді, підтримувала мистецькі осередки як у Галичині, так і за її межами. У цей період церква приділяла значну увагу розвитку культурно-просвітніх товариств, бібліотечної та видавничої справи. Підтримка церковними структурами українських видавничих спілок, бібліотек була кроком, що засвідчував розвиток національних культурних надбань у період полонізації.

У 1930 р. посеред політичної кризи і непростої вибухової соціальної обстановки в Польщі розгорілося ще одне вогнище напруги - Галичину охопила епідемія саботажів, організованих націоналістами, а контракція властей вилилася в наймасштабніші з часу приєднання Галичини до Польщі репресії проти української людності, відомі як "пацифікація", тобто "умиротворення".Серед цілей акцій саботажу молоді націоналісти визначали намагання зірвати вибори до Сейму, що були призначені на листопад 1930 року та "викликати паніку у польського населення Галичини, посилити настрої невпевненості та анархії серед суспільства, що мало продемонструвати хиткість кордонів і внутрішню нестабільність польської держави". Польські історики також визначають як мету акцій саботажу намагання ОУН продемонструвати свою дієвість перед українським суспільством Галичини та українською діаспорою, спонсорами за кордонами Польщі, зробити українське питання знову актуальним на світовій арені, а також зірвати спроби порозуміння із поляками, що створило б можливості для збройного повстання проти окупації [17].

А. Шептицький надавав перевагу легітимним формам та методам політичної боротьби. Митрополит вважав, що духовенство повинно брати участь у політичному житті суспільства, але підтримувати виключно ті акції, які не суперечать принципам християнської моралі. А. Шептицький та його прихильники не могли погодитися з ОУН та націоналістами в декількох питаннях. Найперше, що турбувало митрополита, - це методи боротьби, які ОУН вважала за дієві й такі, що приносять користь нації. Митрополит вважав, що ОУН не мала права діяти від імені всього українського народу, а сама організація висловлювала думку лише невеликої частини суспільства. А. Шептицький часто у своїх посланнях, які стосувалися політичного та соціального становища Західної України, згадував, що дії ОУН не ґрунтуються "на високих засадах християнської етики й моралі" [7]. Важливим у тактичній діяльності ОУН було залучення до підпільної діяльності молодих людей. Із пресових дискусій чітко видно, наскільки кардинально різні завдання перед молоддю ставили ОУН та провідники УГКЦ. У церковній пресі піддавали нищівній критиці залучення молоді до збройної боротьби. Цікаво пригадати, що в 1930 р. до митрополита А. Шептицького звернулись українські громадські та політичні діячі з питанням про участь молоді в українському національному русі. Вони вважали, "що у времені тяжкого лихоліття треба нам з'єднатись у безнастанній праці для добра нації, а ще більше нас вражує, чому деякі чинники висувають недосвідну молодь до таких актів, до яких вона не надається" [14: 357]. На нашу думку, існування цього листа свідчить, що частина галицької інтелігенції не тільки не підтримувала діяльності ОУН, але так само, як і греко-католицький табір, вбачала в ній шкоду. Участь молоді в саботажних акціях та в підпіллі загалом "веде до виснажування нашого наймолодшого покоління, що слабить нашу націю, безхісно. Це приносить великі втрати для нашого національного організму - затрачуванням молодих ідейних одиниць, та ще більшу небезпеку для будучности української нації..." [14: 357].

Як бачимо, єпископат УГКЦ офіційно засуджував спроби ОУН шляхом збройного терору, організації революційного повстання здобути національне визволення, можна припустити, що тогочасна позиція Церкви щодо застосування збройних засобів з метою національного визволення зумовлювалась не лише релігійними, а й політичними причинами. На думку польського дослідника Анджея Зємби, протиреволюційна, протитерористична позиція вищого греко-католицького духовенства в міжвоєнний період була спричинена не тільки конкордатовими зобов'язаннями Церкви дотримуватись політичної лояльності до діючого державного режиму та репресивним тиском польського уряду, але також раціональним політичним розрахунком. Єпископи УГКЦ, правдоподібно, вважали, що галицькі українці найближчим часом не мають шансів шляхом збройного повстання вибороти державну незалежність, з огляду на очевидну військово-політичну перевагу Польщі та існуючу несприятливу міжнародну ситуацію. Ще гіршим варіантом для галицьких українців аніж польську окупацію, у випадку потенційного розвалу Польської держави, вони вважали загрозу захоплення Галичини атеїстичним більшовицьким режимом. Тому єпископи відстоювали легальний, парламентський шлях захисту національних інтересів галицьких українців в межах політичної системи Польщі і вбачали можливість міжнаціонального примирення поляків та українців у пошуку компромісу на основі спільних для обох народів християнських вартостей [8: 41].

У справі "пацифікації" 1930 р. реакція Митрополита була однозначною. А. Шептицький, як і інші українські діячі та організації, пробував апелювати до польської влади, сподіваючись на припинення каральних експедицій. Діяльність митрополита А. Шептицького в справі пацифікації не обмежувалась політичною чи дипломатичною ареною. У палаці на Юрській горі з митрополитового розпорядження була влаштована імпровізована шпитальна палата, де перебували на лікуванні побиті під час пацифікації селяни. В умовах українсько-польської конфронтації греко-католицизм та українська національна ідея взаємно посилювали одне одного. З огляду на це, галицькі українці трактували УГКЦ як національну.

Прихильники А. Шептицького вважали, що можливість здобути українську незалежність існує, проте для цього необхідно здійснювати освітню роботу серед населення, особливо серед молоді. Усі греко-католицькі видання наголошували, що ідеологія націоналізму має відповідати нормам моралі та вченню Церкви. Саме тому Митрополит А. Шептицький на початку 1930-х років ініціював низку консолідуючих акцій для молоді. Усе духовенство розуміло вагоме значення залучення молоді до молодіжного мирянського руху. З метою об'єднання широких верств українського суспільства на засадах християнських принципів у жовтні 1930 р. А. Шептицький виступив з ідеєю створення Українського Католицького Союзу (УКС). Він був заснований 1931 р. і підтримував всебічний розвиток українського народу в християнському розумінні. УКС був надпартійним утворенням. Оскільки членство в УКС не заперечувало членства в інших політичних партіях, то союз мав стати вагомим фактором єдності українців. Ставлення УКС до політики чітко видно зі слів А. Шептицького у статті "УКС і політика" тижневика "Мета": "Український Католицький Союз - це організація українців-католиків, заснована на поклик Галицького Митрополита. Вона не має ніякої політичної програми і ніякої політичної програми прийняти не може, так довго, як довго політичні програми ділять поміж собою українців. Зате УКС може приймати такі основні тези, які лише для чужинців є політичними, а які для нас такими не є, бо на них весь український народ годиться. Ось, наприклад, теза, що будемо "на всіх ділянках народного і політичного життя законними засобами здобувати для нашого народу щораз більшу культуру, добробут і права" і що до того будемо змагати "в політичному життю" [15]. Отже, метою УКС було виховання нового громадянина, який би внутрішньо поєднував релігійні та національні принципи. Тому діяльність УКС спрямовувалася на консолідацію українського суспільства, основою якої мали стати засади християнської ідеології.

Позиції Української греко-католицької церкви в міжвоєнний період були міцнішими, ніж православної. У 1938 р. А. Шептицький виступив на захист православних українців Холмщини під час їхніх переслідувань, заявивши на весь світ своїм пастирським посланням про ганебні дії польського уряду. Опубліковано послання в щоденнику "Діло" 23 серпня 1938 р., яке польська цензура сконфіскувала, хоч те число й окремі відбитки пізніше масово розійшлись і справили величезне враження, головним чином серед православних [1: 208-211]. Митрополит Андрей пише: "Ми болюче мусимо відчувати всі терпіння наших братів, а антихристиянські поступки мусимо нап'ятнувати. Нищення церков у місцевостях, де церква потрібна народові, заборона відправи церковних Богослужінь і карання за молитву мусимо уважати за факти релігійного переслідування" [1: 436]. Із наведеної цитати чітко видно, що Митрополит Андрей виступив в обороні православних українців на Холмщині. Навіть православний Митрополит, росіянин Діонісій, дякував Митрополитові А. Шептицькому за його мужній виступ [12: 235]. Історик Української Православної Церкви Іван Власовський підтверджує: "А Православна ієрархія склала Митрополитові Шептицькому подяку за виступ його, єдиного католицького ієрарха, що виступив в обороні Православної Церкви, переслідуваної в Польщі" [2: 153]. Зазначимо, що цим посланням Митрополит Андрей виявив готовність до співпраці щодо зближення українських Церков.

Проаналізувавши діяльність Митрополита у міжвоєнний період, можемо з певністю відзначити, що А. Шептицький був сміливою, дієвою та сильною фігурою, показав себе не лише як духовний наставник, а й релігійний діяч з активною громадською позицією. Митрополит всіляко підтримував будівництво Української держави, підкреслюючи при цьому необхідність урахування морально-етичних засад католицької віри. А. Шептицький надавав перевагу легітимним формам та методам політичної боротьби. Митрополит вважав, що духовенство повинно брати участь у політичному житті суспільства, але підтримувати виключно ті акції, які не суперечать принципам християнської моралі.Єпископат УГКЦ офіційно засуджував спроби ОУН шляхом збройного терору, організації революційного повстання здобути національне визволення. Прихильники А. Шептицького вважали, що можливість здобути українську незалежність існує, проте для цього необхідно здійснювати освітню роботу серед населення, особливо серед молоді. З цією метою і був створений Український Католицький Союз (УКС), який підтримував всебічний розвиток українського народу в християнському розумінні. Отже, в умовах українсько-польської конфронтації греко-католицизм та українська національна ідея взаємно посилювали одне одного, бачимо, що громадсько-політична та просвітницька робота греко-католицького духівництва велася виключно у національних інтересах, тому роль Митрополита у формуванні ставлення українського суспільства до Польської держави в міжвоєнний період важко переоцінити.

Перспектива подальших розвідок у даному напрямі полягає у глибшому аналізі ролі греко-католицького духовенства в розв'язанні проблеми польсько-українського порозуміння та в дослідженні взаємин і поглядів митрополита Андрея Шептицького та єпископа Григорія Хомишина в боротьбі за українську церкву і державність у першій половині ХХ століття.

Література

1. Великий А.Г., ЧСВВ. З літопису християнської України. - Рим, 1977. - 304 с.

2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т., 5 кн. - К., 1998. - Т. 4: XX ст. - Кн. 2. - 399 с.

3. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. - 2001. - №1-3. - С. 32-48.

4. Гель І. Митрополит Андрей Шептицький і українська національна ідея // Літературна Україна. - 1996. - 8 лютого. митрополита Андрея Шептицького (1899-1939 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький держ. ун-т ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 2000. - 18 с.

5. Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча. - Івано-Франківськ, 2006. - 168 с.

6. Зверненя митрополита Андрея Шептицького, представників громадськости краю до українського народу в зв'язку з 50-річчям "Рідної Школи" // Галичина: всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - 1998. - № 1. - С. 73-92.

7. Зємба А. Митрополит Андрій Шептицький і уряд другої Речі Посполитої Польщі у 1923-1939 рр. // Метрополія Нью-Йорку слузі Божому Андреєві у п'ятидесятиріччя його смерти / Ред. М. Галів. - Нью-Йорк, 1996. - С. 36-53.

8. Кам'янський П. Митрополит Андрей Шептицький та єпископ Григорій Хомишин в боротьбі за українську церкву і державність у першій половині ХХ століття // Схід. - 2006. - № 4. - С. 66-70.

9. Кость П. Історія української церкви. - Львів, 1992. - 158 с.

10. Красівський О. За Українську державу і Церкву. Громадська та суспільно-політична діяльність Митрополита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр. - Львів, 1995. - 86 с.

11. Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. - Львів, 2001. - 608 с.

12. Марчук В., Пилипів І. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. - 2000. - № 2. - С. 205-223.

13. Стефанів В.Ставлення Андрея Шептицького до військово-політичної діяльності УВО, ОУН // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів. - 2008. - Вип. 17. - С. 356-361.

14. Український католицький союз і політика // Мета. - 1932. - Ч. 14.

15. Цвенгрош Г. Апостольський Престол і митрополит Андрей Шептицький. - Львів, 1992. - 37 с.

16. Юрик Ю. Протистояння ОУН і польської держави (1929-1935 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Київ. - 2005. - Вип. 13. - С. 391-397.

Размещено на Allbest.ru