Благодійність та меценатство митрополита Андрея Шептицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Благодійність та меценатство митрополита Андрея Шептицького

Оксана Івах

"Батьківщину не дають і не отримують подарунок,

не здобувають у результаті політичних угод,

не купують за золото і не завойовують кулаками.

Її будують у поті чола".

Давид Бен-Гуріон

Митрополит Андрей робив усе можливе аби "будувати державу у поті чола" та наблизити незалежність України. Мав декілька наукових ступенів: доктор права, доктор теології, доктор філософії. Будучи Главою української Церкви, він першим із ієрархів почав використовувати в спілкуванні з вірними народну мову, правити богослужіння українською мовою.

Мета статті - проаналізувати меценатську діяльність митрополита А. Шептицького в контексті українського національно-культурного відродження кінця ХІХ - першої половини XX ст.

Слід відзначити, що митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Він повсякденно розбудовував кожну ділянку суспільного життя, клав ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного державного організму.

Упрoдовж 44 років (з 1901 по 1944 роки) очолював УГКЦ й гуртував українську спільноту. Митрополит спрямував усі зусилля на піклування про свій народ. "Я справді не лікар, ані хлібороб, ані політик, але я Ваш батько, а батькові не байдуже те, що його дітей живо обходить", - казав Шептицький. Він підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. Допомагав бідним та сиротам, дбав про освіту, вкладав великі кошти у розвиток культури, сприяв відкриттю та роботі банків.

Благодійність та меценатство це - універсальна загальнолюдська цінність, один з найважливіших атрибутів громадянського суспільства.

17 вересня 1899 р. Шептицький висвячується на єпископа з прийняттям імені Андрея і призначенням на Станіславську Єпархію. У Станіславові Владика Андрей перебував тільки один рік (1889-1890), а коли переходив до Львова, щоб перейняти митрополичий престол, то залишив власну бібліотеку з 3870 томами книжок. За цей невеликий час він закупив площу під будову духовної семінарії і заснував велику єпархіальну бібліотеку, якій подарував 10 тисяч книжок. Духовна семінарія і Богословський інститут почали працювати в 1906 - 1907 навчальному році.

Завдяки заходам митрополита Андрея, у 1906 р. в Уневі було засновано монастир Студитів, а у Львові - Східну галузь отців Редемптористів - чину Найсвятішого Ізбавителя. Чинові О.О. Василіан Митрополит подарував у Львові на вулиці Потоцького три будинки. В них розташовувались дім сиріт, Дівоча вчительська семінарія та Дівочий інститут.

Митрополит Андрей був великим добродієм "Пласту". Частину своїх маєтків у Карпатах він подарував на пластові табори: гору Сокіл - на юнацький табір, якому подарував дерево на будівництво колиб, а площу коло своєї літньої резиденції в Підлютому - на табір новацтва Остодір, названий Його іменем. Часто любиввін перебувати серед пластунів, говорити з ними, вислуховувати їхні проблеми, тому пластуни збудували спеціальні ноші, щоби виносити його на плечах до свого товариства. Коли польська влада заборонила "Пласт", митрополит Андрей ініціював Католицьку асоціацію української молоді "Орли", що продовжувала працю з молоддю наближеними до пластових методами та проводила літні табори у Крилосі коло Галича, на Соколі, у Страдчі коло Янова й у Михайлівцях коло Рогатина. Табір Остодір продовжував свою діяльність під опікою Українського товариства вакаційних осель.

Другою категорією дітвори, якою Митрополит особливо піклувався, були діти-сироти, які втратили батьків та рідних під час Першої світової війни. Для них на кошти церкви у 1917-1920-х рр. було відкрито низку сиротинців. Сам Митрополит подарував цим дитячим притулкам обладнання та меблі, куплені у 1917 р. на суму 2,5 млн австрійських крон.

Збереглися зворушливі, теплі листи дітей-сиріт, написаних до Митрополита. У них передана уся глибина ніжної дитячої душі, але водночас зрозуміло, яким важким було життя дітей без батьків, як ними опікувався особисто Митрополит і чернечі згромадження. Дитячі листи, написані у 20-30 роки минулого століття, дуже теплі і щирі, але у них гірка доля кожної сироти. Ось кілька фрагментів дитячих листів до митрополита.

"Найдорожчі Таточку! Прошу приїхати до нас, бо я ще Таточка ніколи не бачила. Я сего року перший рік в приюті і всі товаришки говорять, що мають Таточка у Львові, і я лише слухаю та й думаю собі: а ну як Таточко приїде, чи схоче мене взяти за свою дитину? Бо вже кілька літ, як помер мій рідний Тато і тепер не маю нікого..."[8, лист 1922р., грудень Словіта].

"Я Любця. І дуже боюся чорта. Най Таточко приїдуть і мене сховають під плащ, і чорт мене не буде бачити". [8, лист 1930р., грудень, Словіта ].

"Я ще не умію писати, але пишу кілька слів, щоби сказати, що я Таточка люблю. Бо я не маю нікого. Мама і тато мені померли. А тут я маю всьо і також Таточка. Я нічого не можу післати Таточкові, лишень рогульок і тісточко". [8, лист 1925р., грудень, Журавно].

"Дуже нам сумно, що Таточко так скоро від'їхали від нас, а ми так довго очікували. О, ми так дуже любимо свого Найдорожчого Таточка, котрий про нас ніколи не забуває. Дякуємо за рушнички і хусточки; такі дуже гарні цвіточки на них, що як позавязуєм на свої головки, - то немов гагілки. Коци такі дуже тепленькі, що аж любо спати. А ми ніколи не забуваєм молитися рано і ввечері за свого Найдорожчого Таточка, щоби ще довгі літа для нас прожили. Нам ще бракує гарної великої ляльки, котрою могли би всі забавлятися на рекреації, а до неї знадобилося б ще багато інших забавок". [8, лист 1927р., жовтня 9, Журавно].

У 1921 році митрополит Андрей Шептицький написав лист до Папи Венедикта XV та ієрархії США та Канади з проханням про допомогу сиротам. Слуга Божий пише про те, що з 1914 до 1920 не було року, щоб через Галичину не переходили якісь війська. І вже маємо 20 000 сиріт, писав митрополит Андрей, що нема ними кому зайнятись. Церква організувала двадцять сиротинці, але не завжди може дати дітям те, що їм потрібно. "Діти, що їх примістили ми по сиротинцях, є часами так пригноблені трагедією їх життя, що сестри, котрі є якби матерями для дітей, мусять не раз місяцями працювати, щоб викликати усміх тих маленьких. Через цілий рік є неможливо виробити атмосферу веселости і щастя. Діти, що мають своїх матерів та вітців, ведуть життя не на багато ліпше, чим сироти".[5]. меценатський митрополит відродження

У 1903 році митрополит Андрей купив за 7000 крон будинок на площі святого Юра по вулиці П. Скарги і там заснував "Народну лічницю", тобто поліклініку для безплатного лікування бідних людей - незалежно від віку, національності чи конфесії. Створення закладу ініціював відомий лікар Євген Озаркевич. Протягом 1904 р.лічниця надала понад 12 тисяч безкоштовних лікарських консультацій. Усі адміністративні видатки Митрополит покривав з власних фондів. У 1918-1920 рр. там лікувалися ранені вояки УСС і Української Галицької Армії. У 1930-х роках лічницю було розширено. Для цього Митрополит знову ж таки надав свої кошти. Вона стала називатися - Українська лічниця імені Андрея Шептицького. У 1938 році там вже постійно працювало 18 лікарів. Лікування бідних людей і надалі залишалося безоплатним, а працю лікарів з власних фондів покривав Митрополит.

Ставши митрополитом, Шептицький дбайливо збирав народні духовні цінності в музеях, бібліотеках, видавництвах.

Глава УГКЦ дуже добре розбирався у мистецтві, зокрема у іконописі. Це було зумовлено, мабуть, і тим, що і він сам мав талант до малювання. Малювати ікони Шептицького та його братів учила мати.

Коли у 1901 році владика оселився у митрополичих палатах на Святоюрській горі, він почав збирати колекцію рідкісних ікон, які згодом стали неабиякою мистецькою та християнською спадщиною українців. Митрополит намагався збирати давні українські ікони, книжки, також до його колекції потрапили і рідкісні європейські творіння. Усі ці духовні скарби він переніс у Національний музей. Одна з найбільш цінних ікон, що викупив Андрей Шептицький - це Богородчанський іконостас, який владика повернув Україні з Варшави.

Митрополит Шептицький був справжнім мисливцем за інкунабулами, пам'ятками українського письменства та культури. Також він привозив з Європи цікаві екземпляри книг, які збирав у своїй колекції. Спеціально для своїх пергаментних скарбів, владика замовляв книжкові полиці з Італії.

Національний музей у Львові отримав неймовірну літературну спадщину від Андрея Шептицького - понад 3 тисячі книг, хоча його колекція нараховувала не менше 20 тисяч. На жаль, у радянські часи після смерті владики більшість книг з його колекції спалили.

Для експонування збірки давніх пам'яток (документів, книжок, ікон та ін.) у 1911 році митрополит Шептицький придбав віллу й власним коштом покрив усі витрати щодо її облаштування як музейної споруди. Наприкінці 1920-х років він закупив для музею ще дві кам'яні будівлі й палату польського маляра Я. Стики [7, 371].

Меценатська діяльність Андрея Шептицького зумовлювалася традиціями родинного виховання, повагою до старовини, пристрастю колекціонера, усвідомленням необхідності збереження старожитностей як невід'ємної складової частини самовизначення нації, вагомого засобу виховання самосвідомості українства. Для здійснення цієї благородної справи Митрополит використовував досить багато власних коштів. Адже він отримав у спадщину великі родинні маєтки. Окрім того, у його розпорядженні знаходилися маєтки митрополії, передусім великі простори лісів у Карпатах. Суворо аскетичне життя давало змогу Андрею Шептицькому віддавати практично усі доходи з цих маєтностей на церковні, народні й добродійні потреби, у тому числі й на діяльність, пов'язану з пошуком, дослідженням та порятунком культурних цінностей. Принципи збереження культурної спадщини, важливість усебічної підтримки цієї справи, значення в ній доброчинності Митрополит чітко висловив 13 грудня 1913 року під час урочистої церемонії передачі Національного музею в дар українському народові. Андрей Шептицький сказав: "Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки музею передаємо нашому народові не лише як документи і свідчення слави наших батьків - ми їх передаємо тим, хто бачить культуру нашого народу як живу основу будучої - дасть Бог - спільної праці нашого духовенства та інтелігенції, будучих поколінь нашого народу. Пам'ятників минувшини не відділяємо в гадці від дійсності теперішньої і від задач будучности" [2, с. 18].

Сприянням митрополита Шептицького було "відкрито двері" до галицького сакрального мистецтва таким художникам, як: Олекса Новаківський, Михайло Бойчук, Модест Сосенко, Юліан Буцманюк, Микола Федюк, Михайло Гаврилко, Іван Северин, Василь Хмелюк, Микола Бутович, Михайло Мороз, Дам'ян Горняткевич, Святослав Гординський, Павло Ковжун, Яків Струхманчук, Анатолій Яблонський, Петро Андрусів та ін. Всі ці художники згодом своєю працею спричинилися до розквіту української художньої культури у малярстві, графіці, скульптурі, а також у сфері художньої критики, педагогіки та мистецтвознавства.

На кошти Митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, а також майстерня М. Сосенка та О. Куриласа.

Окрему неоціненну сторінку меценатської діяльності Митрополита становить його довголітня співпраця з О.Новаківським, з яким він знайомиться у Кракові 1911 р. на виставці Товариства Приятелів Красних мистецтв. Митрополит вже тоді із властивою собі далекоглядністю побачив у цьому молодому художникові дуже потрібного у тодішній Галичині митця, який не тільки опанував нову, вповні сучасну культуру малярської мови, але здатний був порушити у своїй творчості великі філософські та суспільно-патріотичні теми.

В 1913 р. Митрополит запрошує його до Львова, дає йому можливість на дуже вигідних умовах працювати і мешкати у купленій за його кошти т. зв. "Віллі Стики" (нині - приміщення Музею О. Новаківського) біля підніжжя Святоюрської гори. Від того часу Митрополит постійно дбає щоб забезпечити матеріально творчу працю художника. Митрополит був також натхненником та ініціатором заснування в 1923 р. під проводом О. Новаківського першої в Галичині Української Мистецької школи (1923-1935), сам впродовж двох років викладав у цій школі історію світового мистецтва. У стінах цієї школи отримала основи професійних знань ціла плеяда молодих талантів, які згодом зайняли визначні позиції у мистецькому процесі 1920-1930-их рр. в Україні, а по війні на вимушеній еміграції (щоб уникнути репресій тоталітарного комуністичного режиму) стали активними речниками української культури та національної гідності свого народу у різних країнах світу - у США (М. Мороз, Св. Гординський, О. Козакевич, В. Ласовський, С. Луцик, М. Морачевська, Е. Козак, А. Малюца), у Польщі (Лев Гец), у Канаді (М. Левицький, І. Кейван), у Франції (І. Нижник-Винників, С. Зарицька, Л. Крец, К. Мазур) та навіть у далекій Австралії (М. Кміт) [1].

Наведені факти переконливо свідчать про те, що митрополит Андрей Шептицький був справжнім меценатом української культури і завжди приходив на допомогу митцям у важкі хвилини їх життя.

Не обминув своєю увагою Митрополит і діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Їхня співпраця була настільки тісною, що 20 травня 1925 р. А. Шептицького обрали дійсним членом НТШ філологічної секції [3, 382].

У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови освітньої діяльності церкви. За його ініціативи у 1928 р. було засновано Львівську греко-католицьку академію, Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939) [6, 124-125].

Свою енергію владика спрямовував не тільки на вищі навчальні заклади, він добре розумів значення і вагу для українців початкової й середньої шкіл. Основним захисником й організатором середньої освіти у той час виступало товариство "Рідна школа". Для ефективної допомоги цьому товариству в 1933 р. було створено "Митрополичу шкільну раду", яка регулярно розглядала проблеми українського шкільництва і шляхи їх вирішення [4].

Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910), підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств "Просвіта", "Хлібна школа", "Сільський господар".

Кожен із цих аспектів надзвичайно вагомий, вимагає окремого, ґрунтовного розгляду, тому в даній публікації лише загальний огляд меценатської діяльності Митрополита.

Величава постать митрополита Андрея Шептицького і нині, в третьому тисячолітті, викликає подив і захоплення кожного, хто знайомий із жертовним життям цього великого мужа Української Церкви і культури, гуманіста і щедрого мецената мистецтва. Сьогодні можемо без перебільшення стверджувати, що меценатська діяльність Митрополита у житті Галицької України відіграли колосальну роль у процесі формування національного обличчя української культури в XX столітті.

Література

1. Волошин Л. Княжий дарунок Великого Мецената. Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. - Львів: Свічадо, 2001.

2. З історії проблем нашої науки. Виклад, виголошений на святі отворення "Національного музея" дня 13 грудня 1913 р. // Шептицький А. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! / Андрей Шептицький / Упоряд. і передмова М. Косіва. - Львів: Логос, 2005.- C. 16-27.

3. Крип'якевич І. Історія України / І. Крип'якевич. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

4. Крупа Л.Л. Вплив митрополита Андрея Шептицького на суспільне і культурно-просвітницьке життя в Галичині кінця XIX - першої половини XX століття: автореф. дис. … канд. іст. наук: спец. 07.00.01 / Л.Л. Крупа. - Чернівці, 2003. - 20 с.

5. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Церква і суспільне питання. Документи і матеріали. 1899-1944. - Т. 2. - Львів: Місіонер, 1988. - 570 с.

6. Перевезій В. Українська греко-католицька церква у східногалицькому суспільстві (20-30-ті роки XX ст.) / В. Перевезій // Розбудова держави. - 1998. - № 11-12. - С. 120-125.

7. Суровцева І. Меценатська діяльність митрополита А. Шептицького / Ірина Суровцева // Історія релігій в Україні : Праці Х-ї Міжнар. наук. конф., 16-19 трав. 2000 р. - Львів: Ін-т релігієзнавства - філія Львів. музею історії релігії; Львів. відділення Ін-ту укр. археогр. та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України; відділення релігієзнавства Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди. - Л.: Логос, 2000. - Кн. І. - С. 370-373.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://kk-kgva.org.ua/listi-sirit.html

Размещено на Allbest.ru