Досвід конструювання історичної пам'яті і примирення в західній і центральній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Досвід конструювання історичної пам'яті і примирення в західній і центральній Європі

Роїк Н.,

кандидат політичних наук (Київ, Україна)

Основна мета дослідження - показати, що історія є інструментом зовнішньої політики і поліпшення двосторонніх відносин, фактором, який вплинув на формування Європейського Союзу. У статті проаналізовано взаємозв'язок зовнішньої політики і пам'яті в післявоєнній Європі, підкреслено вплив історичної пам'яті на міждержавні відносини країн Західної і Центральної Європи. На прикладі зовнішньої політики Франції, Німеччини та Польщі показано, що Європа в післявоєнний період створила нову культуру пам'яті, яку прийнято називати «культурою покаяння». Подібний досвід політики пам'яті, який заснований на примиренні і переосмисленні історії, надзвичайно важливий для країн Східної Європи, зокрема для України і Польщі. Висновки. Країни Західної та Центральної Європи сформували модель мирного співіснування і досягнення суспільної злагоди на основі примирення з конфліктним минулим. Історична пам'ять стала предметом і інструментом зовнішньої політики. Європейська модель переосмислення історичного минулого і подолання міжетнічних суперечок, через процеси примирення держав, залишається актуальною і до сьогодні.

Ключові слова: історія, історична політика, політика пам'яті, культурна пам'ять, зовнішня політика, Європа.

Problem setting. The interconnection of politics and memory has become especially relevant in the political processes of the twentieth century, due to the need to rethink historical heritage and to understand the impact of history on the course of events. The past century, fraught with ethnic conflicts, reaffirms the importance of the impact of historical memory on inter-ethnic and inter-state relations. Studying the Ukrainian-Polish cooperation, she came to the conclusion that the policy of historical memory is the subject and instrument of foreign policy of modern states. історичний пам'ять примирення

Recent research and publications analysis. Reconsideration of the pages of history, formation and significance of memory politics in political life were worked by: G. Motyka, Y. Grytsak, B. Osad- chuk, T. Zhurzhenko, M. Marynovych, M. Ryabchuk, N. Yakovenko, E. Thompson, F. Boll, O. Miller, N. Gorskaya and S. Trochimchuk. The most fundamental theoretical works on the study of memory belong to such researchers as: P. Nora, M. Halbwax, P. Recyor, P. Hatton, J. Assman, A. Nixenthitis.

Paper objective. The main purpose of the study is to show that history is an instrument of foreign policy and improvement of bilateral relations, a factor that has contributed to the construction of the European Union.

Paper main body. The article analyzes the relationship between politics and memory in postwar Europe, and emphasizes the influence of historical memory on the interstate relations of the countries of Western and Central Europe. Following the example of the foreign policy of France, Germany and Poland, it is emphasized that Europe, in the postwar period, created a new culture of memory, which is called the “culture of repentance ”.

Conclusions of the research. It is proved that the countries of Western and Central Europe have formed a model of peaceful coexistence and achievement of social understanding based on reconciliation with the conflict past. Historical memory has become an object and instrument of foreign policy. The European model of rethinking the historical past and overcoming interethnic disputes through reconciliation processes remains relevant today.

Keywords: history, historical policy, policy of memory, cultural memory, foreign policy, Europe.

Взаємозв'язок політики та пам'яті особливо актуалізувався в політичних процесах ХХ ст., у зв'язку з необхідністю переосмислення історичної спадщини та осмислення впливу історії на хід подій. Минуле століття, яке було перенасичене міжнаціональними конфліктами, підтверджує важливість впливу історичної пам'яті на міжетнічні та міждержавні відносини. Досліджуючи українсько- польське співробітництво, прийшла до висновку, що політика історичної пам'яті є предметом і інструментом зовнішньої політики сучасних держав (Роїк Н. 2014).

Над переосмисленням сторінок історії, формуванням і значенням політики пам'яті в політичному житті працювали: Г Мотика [2], Я. Грицак [3], Б. Осадчук [4], Т Журженко [5], М. Маринович [6], М. Рябчук [7], Н. Яковенко [8], Е. Томпсон [9], Ф. Боль [10], О. Міллер [11], Н. Горськая і С. Тро- химчук [12]. Найбільш фундаментальні теоретичні праці з вивчення пам'яті належать таким дослідникам, як: П. Нора [13], М. Хальбвакс [14], П. Рекйор [15], П. Хаттон [1б], Я. Ассман [17], А. Нікжентай- тіс [18].

Мета та актуальність дослідження випливають з того, що вчені, які вивчали питання політики пам'яті, не приділяли уваги проблемі компаративістського аналізу політики історичної пам'яті Франції, Німеччини та Польщі, а також впливу політики пам'яті на українсько-польську співпрацю. Саме про це піде мова в статті.

Варто відзначити, що в Німеччині, під час захисту докторської дисертації Норберта Фреі, вперше предметом дискусії став термін «політика щодо минулого». Вчений обмежив «політику щодо минулого» виключно рамками врегулювання нацистського минулого в ранньому періоді ФРН [19, с. 11].

У сферу політичних наук поняття «історична політика» і «політика пам'яті» проникли під час т.зв. «Суперечки істориків», авторами яких є Бе- атріс Був'є і Міхаель Шнайдер. Німецькі дослідники визначають термін «історична політика» як «свідоме підтримання пам'яті про конкретні події, процеси та історичних діячів з політичним умислом і політичними цілями», і як «використання» конкретної «історії в політичних цілях» [20, с. 7-10].

Варто нагадати, що поняття «колективна пам'ять» вперше запропонував Моріс Хальбвакс. Він визначає «колективну пам'ять» як «соціальний феномен, необхідний для функціонування і виживання суспільства, то загальне, що конституює суспільство і є запорукою його ідентичності» [14]. На думку М. Хальбвакса в колективній пам'яті слід розрізняти: індивідуальну і колективну, або, як він їх ще називає - автобіографічну й історичну пам'ять. При цьому під історичною пам'яттю він розуміє ряд подій, спогади про яких зберігає національна історія.

Подальший розвиток «політика пам'яті» знайшла в працях французького історика П'єра Нори, який є автором терміну «місця пам'яті» [21; 22]. Усвідомлюючи, що пам'ять про минуле не є істинною картиною минулого, він зазначає: «Пам'ять сама по собі ... є об'єктом історії» [13, с. 7].

У контексті вивчення політики пам'яті слід звернути увагу на використання терміну «примирення». Примирення - це зміна на краще у відносинах між людьми або групами, які перед тим ворогували між собою [23, с. 17]. Національне примирення - це соціально-політичний процес, який включає широкий комплекс різнобічних, перш за все, соціально-політичних засобів, метою яких є припинення внутрішньонаціональних або міждержавних конфліктів, досягнення згоди між конфліктними сторонами і встановлення національного миру та злагоди [24].

Потрібно розуміти, що політика пам'яті, яку проводять держави, спрямована не тільки на переосмислення трагічних сторінок історії, а й на формування свідомості громадян. Успішною політику пам'яті держав в системі міжнародних відносинах можна вважати тоді, коли вона конструктивно вплинула на формування «культури пам'яті» - системи знань і спогадів, при яких у суспільства немає загострених, міфологізованих претензій до історичного минулого сусідів, а «історичні рани» і травми - не загострюються, а нівельюються.

Німецький вчений Ян Ассман вважає, що в культурній пам'яті минуле «згортається в символічні фігури, до яких прикріплюється спогад ...» [17, с. 54-55]. У той же час литовський вчений Альвідас Нікжентайтіс під терміном «культурна пам'ять» називає «певні постійно наголошені в суспільстві сюжети і образи минулого, за допомогою яких суспільство створює і зміцнює свою самосвідомість, характеризує себе як окрему групу» [18, с. 17].

Політика історичної пам'яті має колосальне значення у формуванні нової архітектури Європи. Варто звернути увагу на те, що держави Центральної і Східної Європи відрізняються від країн Західної Європи низкою факторів, які впливають на посилення ролі національної політики пам'яті. Польський дослідник Е.Банский характеризує Центральну і Східну Європи, як «геополітично нестабільний регіон, який в минулому належав до сфер впливу Росії, Австрії і Німеччини» [25, с. 14]. Історія Центральної та Східної Європи - це історія воєн, анексій, окупацій. Не в одній частині Європи так часто не змінювалися державні кордони, як в Центральній і Східній Європі. На думку Е.Банского: «Нації цієї частини континенту були позбавлені державності протягом тривалого часу, в результаті чого тут сформувалися негативні стереотипи і невпевненість в майбутньому» [25, с. 14]. Закономірним результатом такого стану речей є систематичне загострення міжнаціональних протиріч, суперечок і конфліктів протягом останніх двох століть.

У другій половині ХХ століття дедалі помітнішим стає тенденція використання історичної пам'яті як конструктивного інструменту впливу в зовнішній політиці. На противагу зростаючому використанню конфліктного минулого, пропонується модель мирного співіснування серед колишніх ворогів. Основи такої моделі пам'яті були закладені в франко-німецьких міжнаціональних відносинах.

Вона спрямована на налагодження діалогу і консенсусу між народами методами переоцінки історичного минулого.

У ХХ столітті «стара» Європа створила нову культуру пам'яті, яку українська дослідниця Т. Журженко називає «культурою покаяння» [5, с. 2]. Від держав Західної Європи «культура покаяння» перейшла і на країни Центральної і Східної Європи. При тому, що створювана в Центральній і Східній Європі нова «культура пам'яті» повинна була замінити раніше існуючу - окремі її сегменти інтегруються в нову офіційну пам'ять; тобто якась частина колишньої пам'яті повністю зникає, але при цьому ми часто стикаємося з таким випадком, коли стара культурна пам'ять існує поруч з домінуючою в даний час» [18, с. 18].

Нова «культура пам'яті» Західної і Центральної Європи була побудована на основі французько-німецького примирення і моделі міжнаціональної злагоди після Другої світової війни. На початку процес примирення країн зіткнувся з великим опором. Навіть генерал де Голль - один з його архітекторів, до кінця життя ставився недовірливо до Німеччини. Як стверджує польський вчений

А.Шептицький: «Французька недовіра щодо Німеччини повернулося понад чверть століття після Єлисейського договору - коли Німеччина прямувала до об'єднання» [26]. Однак, Аденауер і де Голль поставили хрест на старих суперечках без найменшого опору з боку суспільства, адже «перейшли до співпраці і дружби без терзання старих ран» [4, с. 50]. У зв'язку з цим, Ельзас і Лотарингія в ХХ ст. стали тими прикордонними регіонами, де загальна культура і історія не були полем боротьби, а об'єднання. Паралельне існування німецької та французької кухні, мови, (в т.ч. говірок і діалектів), архітектури, пам'ятників культури, місць пам'яті підштовхнуло два народи до розуміння того, що їх спільна культурна спадщина є загальноєвропейською і підлягає збереженню [27, с. 4]. Роботі над французько-німецьким зближенням насамперед сприяли політики. Тобто, політичний рівень був ключовим у врегулюванні спірних сторінок історії Франції і Німеччини.

Розвиток Європи «грунтувався власне на примиренні Німеччини і Франції» [28, с. 1]. І таке примирення стало можливим завдяки особливостям пам'яті обох народів. Литовський учений А.Нікжентайтіс, аналізуючи процеси зближення між європейськими державами, констатує, що зближення Німеччини та Франції «є скоріше винятком з правил, що стався завдяки специфічній культурі пам'яті Німеччини» [29]. На його думку, процес зближення проходить успішніше між народами з «короткою пам'яттю» [29], якими і є відповідно до його твердження Німеччина і Франція. У зв'язку з цим, а також завдяки розумному і цивілізованого врегулювання конфліктної минулого, зараз можемо говорити про повоєнну Європу, зокрема Західну Європу, як про «континент примирення» [30].

Бельгійська дослідниця В. Розу, аналізуючи використання історії в німецько-французьких відносинах, відзначила три основних способи використання минулого в політиці: «історія як засіб поглиблення конфронтації між країнами, ігнорування історії або «залишення історії історикам», а також переоформлення історії в робочу пам'ять, тобто прийняття її таким, якою вона є» [31]. Зокрема, саме цей третій спосіб використання історії був застосований в французько-німецькій зовнішній політиці як основа співпраці країн. А. Нікжентайтіс, досліджуючи взаємозв'язок історії і політики, розширив основні підходи її використання. На думку дослідника: «Можна говорити також про четвертий способ використання історії - відродження спільного минулого як підстави для більш тісного регіонального співробітництва» [29].

Збігнєв Бжезинський вважає, що розвиток Західної Європи ґрунтувалося власне на переосмисленні історії і примиренні Німеччини і Франції, без якого не було б сучасної Західної Європи. Він стверджує: «По-перше, французько-німецьке примирення насамперед є результатом добре продуманих і заздалегідь визначених зусиль обох сторін. По-друге, - це продукт системи безпеки, яка встановилася в Європі в результаті діяльності НАТО. Без цього альянсу не було б франко-німецького примирення, тому що, власне, НАТО забезпечило безпеку Франції та Німеччини на час пошуків примирення» [28].

Величезна заслуга в будівництві європейської спільноти належить німецьким політикам, які почали активно впроваджувати політику пам'яті. Професор Дортмунтського університету (США) Р.Лебов підкреслює значну роль критичного підходу в переосмисленні історії Німеччини часів Другої світової війни, системність і змістовність роботи політичної еліти над реконструкцією колективної пам'яті німців [32]. Отже, врегулювання суперечливих сторінок історії методами критичного переосмислення історії було результатом добре продуманих кроків країн держав. Тобто, історія почала ставати предметом зовнішньої політики країн Західної Європи.

При аналізі політики пам'яті варто враховувати той факт, що громадська пам'ять (поточна) відрізняється від історії (науки) функціональним, структурним і пізнавальним критеріями. Зокрема, «функціональний критерій звертає увагу на мотиви, цілі з якими цікавляться минулим; структурний критерій - історії притаманна лінійність часу, а суспільній пам'яті особливо; пізнавальний критерій - історія спрямована на досягнення об'єктивного погляду на минуле, особливо, де громадська пам'ять носить емоційний характер, а факти сфальсифіковані» [33, с. 29-30].

Німецькі політики стверджують, що в основі ЄС лежить ідея, спрямована на остаточне виключення можливостей війни між державами Західної Європи, яка сьогодні є сферою стабільності, не має історичного прецеденту. Вони переконані, що сферу стабільності необхідно поширити і на країни Центральної та Східної Європи [34, с. 56]. Як стверджують Н. Горська і С. Трохимчук: «У «Білій Книзі» урядової коаліції ХДС / ХСС / ВПН (Німеччина) викладено думку, що безпека і стабільність можливі тільки за умови кооперації та інтеграції з Центральною та Східною Європою» [12, с. 54]. Очевидно, зміцнення неконфліктного простору історичних пам'ятей, дозволило Європі сформувати модель мирного співіснування і досягнення суспільної злагоди на основі примирення з конфліктним минулим.

У цій загальноєвропейській тенденції помітна не тільки спадкоємність використання історичної пам'яті в міжнародних відносинах, а й рух її з заходу на схід Європи. Очевидно, Центральна і Східна Європи, з усією своєю історичною спадщиною, найбільше серед регіонів Європи відрізняється конфліктним простором пам'яті і вимагає його врегулювання.

Незаперечним є той факт, що регіон Центральної та Східної Європи, завдяки своїм геополітич- ним особливостям, займає індивідуальне місце на карті континенту. Основною специфікою цього регіону є «активне використання в політичних відносинах історичної пам'яті, результатом чого якраз можна вважати посилення стереотипізації взаємного сприйняття народами один одного, апеляцію до спірних моментів історії, тлумачення яких є неоднозначним в представників кожного з них» [5, с. 3]. Українська вчена Т.Журженко і французький дослідник Ж.Мінк стверджують, що «розігрів історичної пам'яті» [5, с. 2] або «ситуація с пам'яттю» [35, с. 5] притаманні країнам посткомуністичної Європи.

Очевидно, простір пам'яті до сих пір не стабілізувався в Центральній і Східній Європі, яка пройшла через війни, окупації, зміну кордонів, відсутність державності, релігійні і національні конфлікти - фактори, які вплинули на тенденції взаємин між народами. З метою зміцнення безпеки і стабільності держав Центральної та Східної Європі, важливо зберегти об'єктивне і неупереджене ставлення до історії, а також прийняти минуле з усіма його суперечностями.

У ХХ столітті лідери Німеччини і Франції побачили в історії інструмент політики, поліпшення двосторонніх відносин і побудували Європейський Союз. Французько-німецьке національне примирення стало можливим завдяки особливостям пам'яті Франції та Німеччини, які відносяться до країн з «короткою пам'яттю». Так, історія стала предметом зовнішньої політики Франції та Німеччини.

Зокрема, використання історичної пам'яті для налагодження тісних міждержавних відносин, спірних і конфліктних ситуацій минулого шляхом міжнаціонального примирення в Європі було притаманне не тільки французько-німецькій, але і німецько-польській співпраці. Подібна спадкоємність свідчить про ефективність політики пам'яті, побудованої на громадському і політичному консенсусі. Німецько-польське примирення, яке стало продовженням німецько-французького, і здійснювалося фактично на державному рівні, сприяло будівництву неконфліктного простору пам'яті Європи.

Однак, німецько-польська модель примирення відрізняється від французько-німецької. Німецько- польська модель - це процес тривалих дискусій, діалогів і взаємних жестів вибачення. В основі цієї моделі, на відміну від французько-німецької, лежить «тривалий процес налагодження співпраці» [4, с. 50].

Цими народами здійснено ряд фундаментальних кроків, що мали на меті усунення стану суспільної напруги, яке існувало між німцями і поляками. Найбільш відомим випадком використання історії у зовнішній політиці Німеччини та Польщі в ХХ столітті став приклад канцлера ФРН

В. Брандт, який в 1970 році став на коліна перед пам'ятником жертвам Варшавського гетто. Фотографія В.Бранта перед пам'ятником облетіла весь світ. Символічно цей крок означав не тільки серйозний поворот в східній політиці Німеччини, а й перехід до активного використання історії в міжнародних відносинах [29]. Цей приклад свідчить про роль держави в політиці пам'яті Німеччини і Польщі, яка стала засобом налагодження міжнаціонального порозуміння.

Діалог між польською і німецькою елітою і суспільством інтенсивно тривав після перемоги на виборах 4 червня 1989 політичної партії «Солідарність» та формування нового уряду в Польщі. Переломним моментом у відносинах між Польщею та Німеччиною стало богослужіння 12 листопада 1989 року у м. Кжижові, яке відбулося на німецькій та польській мовах. У богослужінні взяли участь Гельмут Коль і Тадеуш Мазовецький, які показали прагнення обох політиків і країн до примирення.

В останній день візиту канцлер ФРН Г Коль і польський прем'єр-міністр Т.Мазовецкій підписали спільну Декларацію, де говорилося про основні напрямки співробітництва між Польщею та ФРН. Безперечно, цей документ став найважливішим в історії білатеральних відносин після 1970 року, оскільки в ньому вперше були закріплені зобов'язання сторін захищати права своїх національних меншин (хоча сам термін «національна меншина» не був прийнятий)» [12, с. 19]. Отже, примирення, яке відбулося на державному рівні завдяки канцлеру Німеччини В. Бранту, політиці канцлера Г. Коля і прем'єр-міністра Т. Мазовецко- го зміцнили сусідські відносини і стали основою побудови «нової Європи». Характеризуючи відносини між Варшавою і Бонном, Т. Мазовецкий стверджував: «Те почуття братства існує не тільки на міждержавному рівні, але також між тисячами наших громадян, які зустрічаються, підтримують особисті контакти, працюють над реалізацією культурних, громадських, економічних проектів» [36, с. 8].

У врегулюванні спірних сторінок минулого Польщі та Німеччини не варто відкидати роль громадянського фактора, але очевидно він не був домінуючим і вирішальним. Богослужіння, в якому взяли участь канцлер Німеччини Коль і прем'єр- міністр Польщі Т. Мазовецькій, істотно змінило відносини між двома народами, ставши елементом «великої політики». Разом з тим, «»велика політика «вплинула і на» малу політику»польсько- німецьких відносин, прикладом цього є партнерське співробітництво міст, регіонів» [37, с. 181].

Велику увагу під час візиту до Польщі в листопаді 1989 року Г. Коль приділяв активізації взаємин між польською та німецькою молоддю. Можливо, саме тому зараз співпраця між Польщею та Німеччиною є найуспішнішим за останні роки. Зараз м. Кжижові є Міжнародний центр зустрічей для молоді.

Дивлячись на те, що Німеччина належить до країн з «короткою пам'яттю», а Польща до країн з «довгою пам'яттю», вирішальним для німецько- польського і французько-німецького примирення став саме державний рівень, який сприяв зміні упереджень в міждержавних відносинах і вплинув на зміну геополітичної ситуації в Європі.

Не менш важливу роль у налагодженні міжнаціонального діалогу належить німецькій і польській церкві. Процесу зближення Польщі та Німеччини сприяли не тільки візит канцлера В.Бранта до Варшави, а й проведення Акції Знаків Спокути (Акді Znak6w Рокиу), опубліковані Меморандуму Німецької Євангелічної Церкви, листі польських католицьких священиків до німецьких.

Варто зауважити, що історія проекту примирення в Європі бере свій початок з «Штудгартського визнання провини» (листопад 1945 року), що дозволило Євангелічній Церкві Німеччини взяти участь в міжнародній екуменічній співдружності [38]. Першим відомим кроком в напрямку примирення здійснила офіційна делегація Євангелічної Церкви Німеччини в лютому 1957 року, під керівництвом М. Немюллера, який здійснив візит до свого східного сусіда.

З польської сторони, шлях до об'єднання обох народів був відкритий листом польських єпископів, спрямованим 18 листопада 1965 адреса єпископату ФРН. У документі вони пробачили і просили вибачення, наголошуючи на необхідності вирішення давніх історичних чвар і прагнення до взаєморозуміння. У листі міститься думка про «неможливість розділів Німеччини і Європи в майбутньому, адже розпочато процес зближення і взаєморозуміння» [38].

Другим основним документом німецько-польського примирення є Меморандум Євангелічного костелу «Про ситуацію виселення і становлення німецького народу до східних сусідів» від 4 жовтня 1965 [39, с. 10]. Однак, цей вчинок ну був сприйнятий громадськістю Польщі, дивлячись на глибоко вкорінений негативний стереотип німця і широкомасштабну офіційну пропаганду місцевих ЗМІ.

Як стверджують українські вчені Н. Горськая і С. Трохимчук: «Коли в 1965 році польські єпископи у своєму листі до німецького єпископату сформулювали відому вже тезу «прощаємо і просимо вибачення», оніміла не тільки комуністична влада, а й багато польських католиків. Тоді, в 1965 році, більшість поляків ще не були готові пробачити, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти, за що, власне, польські єпископи просять вибачення у німців» [12, с. 12-13].

Отже, Меморандум Євангелічного костелу разом з листами польського і німецького єпископатів наголосили на необхідності подолання хворобливих спогадів історичного минулого, звичайно ж, в основі яких були економічні і геополітичні цілі держав та їх еліт.

Сьогодні процес єднання європейського континенту, усунення відмінностей між давніми противниками, поширення досвіду демократії в Центральній і Східній Європі неможливі без «німецько-польського примирення, яке стало ключем до «постхолодновоенной» Європи, як французько- німецьке примирення було ключем до повоєнної Західної Європи» [12, с. 54].

Як зазначає відомий український учений та інтелектуал Ярослав Грицак: «Подібно до того, як французько-німецьке примирення створило фундамент об'єднаної Європи, так українсько-польське примирення створило можливість для поширення Європи на Схід» [40, с. 2; 41; 42, с. 1]. Протягом тривалого післявоєнного періоду німецько-польські відносини були не кращі, ніж польсько-українські, але до 2015 року їх вважали «кращими протягом усієї спільної історії» [43]. Тому досвід політики пам'яті та примирення Франції та Німеччини корисний для України.

Багато років польсько-німецькі відносини складають один із суттєвих чинників європейської політики безпеки. Стабільність в Європі, зокрема на території вздовж р. Одер, з 1989 року є одним з незаперечних показників загальноєвропейського порядку. Цьому сприяє і консенсус, досягнутий між Польщею та Німеччиною в політиці пам'яті.

Отже, політика історичної пам'яті Німеччини і Польщі концентрувалася на політичному (державному) рівні і на написанні спільного підручника історії. Саме в 1972 році було створено польсько- німецька комісія щодо його написання. Подібний приклад «роботи над пам'яттю», шляхом написання спільного підручника історії, вважається ідеальним прикладом у співпраці країн Європи після Другої світової і Холодної воєн. У відносинах між Німеччиною і Польщею історія стала приводом для міжнаціональної злагоди і інструментом зовнішньої політики.

Висновок

У Західній і Центральній Європі використання історичної пам'яті для налагодження тісних міжрегіональних і міждержавних відносин, врегулювання спірних і конфліктних сторінок минулого, найбільш притаманне французько-німецькій і німецько-польській співпраці. Цими народами здійснений ряд фундаментальних кроків, що мали на меті усунення стану суспільної напруги, яке існувало між ними до Другої світової війни. Політика історичної пам'яті Франції, Німеччини та Польщі сконцентрувалася на політичному рівні, закріпивши документально окремі історичні висновки, а також на проведенні комеморативний практик і написанні спільного підручника історії. Конструювання не- конфліктного простору пам'яті Європи перш за все сприяло міжнаціональному примиренню.

Однак, французько-німецька модель примирення відрізняється від німецько-польської, де процес дискусій, діалогів і взаємних жестів вибачення проходив довше. Важливу роль в переоцінці поглядів громадян Західної і Центральної Європи конфліктних сторінок історичного минулого, зіграла церква, яка сприяла зміцненню довіри між народами і ослабленню напруги на континенті.

Бажання покласти край ворожості в минулому, допомогло Франції, Німеччини та Польщі встановити міцний міжнародний діалог. На прикладі цих країн ми бачимо, що історична пам'ять стала інструментом зовнішньої політики. Нова модель культури пам'яті - «культура покаяння», була успішно використана і позитивно вплинула на зміцнення дипломатичних контактів, а також на ге- ополітичні зміни в Західній і Центральній Європі. Лідери Німеччини і Франції побачили в історії інструмент політики поліпшення двосторонніх відносин. Такий досвід не може не бити корисним для країн Східної Європи. Вважаю, що подібний досвід політики пам'яті повинен бути реалізований у зовнішній політиці країн Східної Європи, але тільки при уважному врахуванні специфіки даного регіону і його історичної спадщини.

Список використаних джерел

Роїк Н. (2014) Гуманітарна складова українсько- польського транскордонного співробітництва (автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку»). Чернівці, 20 с.

Мотика Г. (2009) Друга світова війна в польсько- українських історичних дискусіях. Україна Модерна. [Online] 4, C. 127-135. Available from: http://historians. in.ua/index.php/ukraj-ina-modema-2007-2010/23-ukrajina- moderna-154-2009-r. [Accessed 16.02.2018]

Грицак Я. (2009) Що по Гедройцеві? In: Європа - Минуле і майбутнє. Візії і ревізії : матеріали Між- нар. конф. пам'яті Єжи Гедройця, Київ, 24-26 листопада 2006р. Киїи : Вид-во «Часопис. Критика», C. 85 - 89.

Осадчук Б. (2009) Модель вибачення. In: Волинь: дві пам'яті. Збірка статей опублікованих в «Газеті виборчій», пер. з пол., упоряд. М. Войцехівський. Київ- Варшава : Дух і література, C. 43 - 54.

Zhurzenko T. (2009) Geopolitical memory. Euroz- ine. [Online] 06 (29). Available from: http://www.eurozine. com/articles/2009_06_29_zhurzhenko.uk.html. [Accessed

.Маринович М. (2010) Польща й Україна після медового місяця. Критика, № 5 - 6 (151-152), C. 27 - 29.

Рябчук М. (2001) За огорожею Меттерніхово- го саду. Незалежний культурологічний часопис «Ї». [Online] 20, C. 6 - 20. Available from: http://www.ji.lviv.ua/ pdf/20/pdf. [Accessed 16.02.2018]

Яковенко Н. (2003) Польща та поляки в шкільних підручниках історії, або відлуння давнього й недавнього минулого. Незалежний культурологічний часопис «Ї» (Волинь 1943. Боротьба за землю). [Online] 28, C. 295 - 305. Available from: http://www.ji.lviv.ua/n28texts/ yakovenko.htm. [Accessed 16.02.2018]Размещено на Allbest.ru