Західноукраїнська науково-освітянська еліта і національна ідея в 20-30-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поліський національний університет

Західноукраїнська науково-освітянська еліта і національна ідея в 20-30-х рр. ХХ ст.

Сініцький А.Ц.,

кандидат історичних наук,

кафедри суспільних наук

Житомир

Анотація

національний ідея науковий освітній

Стаття досліджує зародження та розвиток науково-освітніх кіл Західної України, а також їх діяльність в міжвоєнний період ХХ століття, коли український рух свідомо нищився панівними колами Польщі. Також в статті розглядаються умови формування національної ідеї, надається характеристика Української національно-демократичного об'єднання (УНДО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН) як поміркованого та радикального крил національного руху. Окремо подано передумови формування ОУН як єдиної рушійної сили свідомого українства.

В поданому матеріалі зокрема ретельно розглянуто висхідні умови формування західноукраїнської інтелігенції державницького напрямку в др. пол. ХІХ ст., на прикладі Товариства «Просвіта» та Наукового товариства ім. Шевченка, як найбільш розповсюджених за землях Заходу України. Надаються цитати їх фундаторів щодо бачення своєї ролі у процесі на- цієтворення. Наводяться статистичні дані по охопленню населення Галичини осередками товариств напередодні Першої Світової Війни. Підкреслено їх внесок у становленні української науки та державності. В контексті досліджуваного питання розглянуто такі події як Перша Світова Війна та Українська революція.

У викладі основного матеріалу показано зусилля науково- освітніх кіл Західної України часів Інтербелуму щодо перш за все виживання та продовження служіння ідеї творення національно свідомих співгромадян. Наведено прізвища визначних постатей цього періоду, окремо розглянуто особистості Василя Щурата та Михайла Галущинського як найвизначніших, на думку автора, представників науково-освітянської течії національного руху. Також розглянуто умови формування національної ідеї міжвоєнного періоду, зокрема надається характеристика УНДО та ОУН, та зусилля Євгена Коновальця як ідеолога національного руху у консолідації українських державницьких сил.

Ключові слова: національне відродження, просвітницька діяльність, науково-освітянська інтелігенція, «Просвіта», Наукове Товариство Шевченка, національна ідея, Євген Конова- лець, ОУН.

Annotation

The article examines the origin and development of scientific and educational circles in Western Ukraine, as well as their activities in the interwar period of the twentieth century, when the Ukrainian movement was being deliberately destroyed by the ruling circles of Poland. The article also considers the conditions for the formation of the national idea, provides a description of the Ukrainian National Democratic Union (UNDO) and the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) as a moderate and radical wing of the national movement. The preconditions for the formation of the OUN as the only driving force of conscious Ukrainian national identity are presented separately.

In particular, the given material carefully considers the ascending conditions of formation of the western Ukrainian intelligentsia of the state direction in the second half of the 19^th century on the example of “Prosvita” (Enlightenment) Community and the Shevchenko Community as the most famous in Western Ukraine. Quotes of their founders regarding the vision of their role in the nation-building process are provided. Statistics on the coverage of the population of Galicia by the centers of the communities on the eve of the First World War are given. Their contribution to the formation of Ukrainian science and statehood is emphasized. Such events as the First World War and the Ukrainian revolution are considered in the context of the studied issue.

The presentation of the results shows the efforts of scientific and educational circles of Western Ukraine during the Interbelum, first of all, to survive and continue to serve the idea of creating nationally conscious citizens. The names of prominent figures of this period are given, the personalities of Vasyl Shchurat andMykhailo Halush- chynsky are considered separately as the most prominent, according to the author, representatives of the scientific and educational current of the national movement. The conditions of formation of the national idea of the interwar period, in particular, the UNDO and OUN are described, and the efforts of Yevhen Konovalets as an ideologist of the national movement in the consolidation of Ukrainian state forces are also considered.

Keywords: national revival, educational activity, scientific and educational intelligentsia, “Prosvita ” (Enlightenment), Shevchenko Scientific Community, national idea, Yevhen Konovalets, OUN.

Актуальність досліджуваної проблематики

В умовах протистояння російській гібридній агресії, в т. ч. і спробам кремлівських пропагандистів піддати ревізії історичне минуле України шляхом маніпуляцій та недостовірних даних, надважливим стає громадянська свідомість та обізнаність якомога більшої частини населення України про становлення національної ідеї та будителів нації міжвоєнного періоду, із аналізом передумов, атмосфери і чинників їх появи.

Огляд вихідних передумов

Дана тема фрагментарно розкривається у багатьох наукових публікаціях, але досить вузько і в контексті конкретного дослідження. Так, В. Пашук досліджує ґенезу та діяльність Товариства «Просвіта» [1, 2], дослідження В. Пашука доповнює І. Зуляк, який також досліджує «Просвіту» як явище в культурно-освітньому процесі Західної України [6], а також діяльність видатних діячів освіти Галичини міжвоєнного періоду. Також, часткові дані щодо дослідження висвічували в своїх публікаціях В. Горинь, І. Гаврилів, Л. Козак, О. Кучерук. Однак спроб узагальнити тему та подати її як широку панораму зародження, становлення і власне діяльності науково-освітянської еліти разом із ґенезою національної ідеї в досліджуваний період - автор в науковій літературі не знайшов.

Мета дослідження - висвітлення діяльності науковців та освітян періоду Інтербелуму шляхом детального опису зародження і становлення західноукраїнських інтелектуальних кіл державницького змісту та їх досягнень, представлення процесу націєтворення після поразки Української революції 1917-21 рр., та бачення методів боротьби за незалежність.

Виклад основного матеріалу

Для більш повного розкриття теми автор пропонує умовно поділити тему, розглянувши спочатку наукову та освітянської еліту 20-30 рр. ХХ ст. на Заході України, а потім торкнутись теми національної ідеї.

Починаючи розмову про західноукраїнську науково-освітянську еліту міжвоєнного періоду слід вивчити грунт, на якому вона сформувалась та умови які її оточували. Перш за все зазначимо що західні землі Західної України навіть в часи боротьби козацтва за свої права залишались під владою Речі Посполитої (окрім нетривалого епізоду кампанії Хмельницької 1648 р.) Але з моменту третього і останнього розподілу Польщі (1795) Захід України переходить до Австрії, інша частина українських земель - до Росії. На перший погляд в обох випадках є підпадання під гніт жорсткої вертикалі, але тут є принципова відмінність. Населення українських земель які відійшли до Росії наприкінці го сторіччя мало глибокі козацькі традиції та військовий досвід, більше того досвід війни безпосередньо проти московських правителів (битва під Конотопом 1659 та під Полтавою 1709 рр.). Відповідно у вільному козацтві царські правителі вбачали потенційного ворога що загрожував імперії, тому цілком зрозумілі їх намагання позбавити цей стан суб'єктності та асимілювати його еліти. Протягом усього 19-го сторіччя царська влада намагалась асимілювати вже не тільки еліти, але і українство, забороняло український друк, переслідувала патріотично налаштованих діячів (зокрема Кирило-Мефодіївського братства, далі - КМБ). Що ж до українського населення земель які відійшли Австрії воно, перш за все, не мало військової організації на кшталт Запорізької Січі та полкового устрою, а його досвід боротьби із владою обмежувався хай і дошкульними та все ж безсистемними рейдами опришків які не мали будь-яких державницьких ідей. Як висновок можна зазначити що будь-яких загроз імперії українське населення не несло і відношення до нього було більш толерантним. До того ж якщо козацька Україна як опинилась під владою Московського царя в 1654 р. так і пройшла з ним до падіння монархії. Західні ж землі України перебували спочатку під владою Речі Посполитої, потім Австрії, в цей час переживши в 1848-49 рр. «весну народів» - хвилю національних революцій в Європі.

Саме тоді - у 1848 р. була створена Головна руська рада (ГРР) - перша легальна українська політична організація покликана захищати права українського населення (тут слід згадати що всього роком раніше в Києві розгромлено КМБ). У жорсткій вертикалі російських царів не переймались правами народів імперії в т.ч. і російського. Власне тому перші українські організації науково-громадського напрямку - а саме - «Просвіта» (1868) та «Наукове товариство імені Шевченка» (НТШ) (1873) виникли саме у Львові.

Ми взяли ці дві організації до розгляду з огляду на їх авторитет та широку діяльність які вони встигли отримати і розгорнути у переддень Інтер- белуму (період між Першою та Другою світовими війнами). З лав Просвіти та НТШ вийшли десятки знакових постатей які провадили науково-освітню діяльність, підтримували патріотичний дух українства, яке знов залишилось поневоленим новою польською державою. Патріотично налаштовані українські науковці та освітяни заклали той фундамент завдяки якому національний рух не вдалося загасити ні польському уряду за два десятки років, ні тим паче більш кривавій владі більшовиків. Так, з лав «Пласту» (скаутська організація України започаткована 1911 р.), серед засновників якого були члени НТШ, вийшов видатний діяч визвольного руху Степан Бандера, секретарем львівського осередку «Просвіти» був ідеолог українського націоналізму Євген Коновалець.

Пропонуємо стисло розглянути заснування і розвиток «Просвіти» та НТШ для розуміння з яким багажем та здобутками вони підійшли до періоду Інтербелуму.

Після поразки революції 1848-49 рр., новий цісарський уряд в 1851 р. заборонив діяльність політичних організацій та призупинив дію Березневої конституції 1849 р., яка передбачала певні демократичні поступки, і ГРР було розпущено. Галичина, яка відчула подих «весни народів», знов лишилась без провідників. Однак вже 1859 р. імператор Франц Йосип був змушений пом'якшити власні ж заборони. Тоді, після поразки Австрії у війни проти П'ємонту та Франції авторитет центральної влади став хитатись і щоб якось нейтралізувати невдоволення, а також задобрити опозиційні кола і представників національних рухів поліетнічної імперії, імператор поновив дію Конституції та оголосив про скликання парламенту і провінційних сеймів. Одним із провінційних представницьких органів став Галицький сейм (1861-1918). Відповідно до виборчого законодавства, населення, яке володіло правом голосу, ділилося на чотири курії, що обирали 140 депутатів із 150. Десять місць були ві- рильними, тобто мандат надавався за посадою (тут було представлено вищих церковних ієрархів та ректорів Львівського та Краківського університетів). До першої курії - великої земельної власності

- входили власники маєтків, які протягом року в якості податку сплачували 200 крон. Вони обирали 44 посли. До другої курії - торгово-промислової

- входили члени відповідних палат Львова, Кракова та Бродів, які делегували трьох послів. Третя

- курія міст - обирала 20 послів. Тут право голосу мали 2/3 списку платників податків, складеного 1849 р. Четверта курія, що складала 46% депутатів, об'єднувала решту громад [1].

Також, слід зазначити, що імпульс отриманий за недовгий революційний час все ж дався взнаки і отримав продовження у русі «народовців» - західноукраїнської інтелігенції ліберального напрямку. Народовці виникли як противага вже існуючому руху москвофілів, які ставили за мету не створення Української держави, а злиття із братнім «великоросійським» народом. Не маючи змоги утворювати політичні органи патріотичні кола українства взялися за освітню сферу - намагаючись постійною просвітницькою діяльністю серед населення стати ґрунтом на якому проростуть нові покоління прихильників української державності.

1867 р. постала Австро-Угорщина і відтак під владою Франца-Йосипа опинилась ще більш строката, в національному плані, імперія. Відтак центральній владі доводилось балансувати між протиріччями численних національних рухів. В таких сприятливих умовах ініціативною групою української інтелігенцією в грудні 1868 р. було започатковано Товариство «Просвіта». На установчих зборах були присутні освітяни, правники, представники духовенства та ін. в тому числі Анатоль Вахнянин та Юліан Романчук, які згодом стануть визначними діячами національного відродження на Заході України. Ідеологічна основа, методи роботи майбутнього Товариства і його цілі докладно описані в статті «Маніфестація ідейних засад Товариства «Просвіта» [2].

Автор, Володимир Пашук, наводить промови учасників установчих зборів яким хоча й притаманна певна піднесеність, з огляду на визначну подію, але які все ж ставлять за мету чіткі результати своєї діяльності. Так зокрема, автор резюмує слова правника Андрія Січинського який підкреслює важливість у просвіті простих людей та наголошує для чого це потрібно «...метою створюваного Товариства мала стати просвітницька діяльність, спрямована на формування соборницької нації, з представниками, наділеними почуттям своєї національної приналежності, єдності, соборності, громадянської та національної гідності, що мало стати основою для боротьби за національну незалежність».

Засобами просвіти населення та виховання в них національної свідомості Товариство вбачало в друку поширенні серед народних мас публікацій щодо історії України, біблійних сюжетів про чесноти, а також практично-господарських видань (щодо рільництва, городництва та ін.) Відповідно, такий спосіб передбачав створення мережі яка б охопила якнайбільше населених пунктів. Докладну інформацію щодо розвитку структур «Просвіти» з моменту заснування до початку Першої Світової Війни (ПСВ) наведено у іншій статті В. Пашука «Товариство «Просвіта» у Львові - формування периферійних структур (1868-1939 рр.)» [3], однак це не є предметом даного дослідження тому підсумовуючи наводимо лише статистичні дані зі статті для розуміння впливу та охоплення Товариством Західної України перед досліджуваним періодом. Отже станом на 1914 р. «Просвіта» налічувала 197 тис членів, мала 78 філій в регіоні які об'єднували більш ніж 2 тисячі читалень.

Іншим стовпом національного відродження на теренах Західної України стало Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ). Товариство імені Шевченка (початкова назва) було засновано в грудні 1873 року і серед його фундаторів були в т.ч. і постаті що вже заснували «Просвіту» зокрема Корнило Сушкевич, Омелян Огоновський, Юлі- ан Романчук. Також до творення нової спільноти долучились і діячі української інтелігенції з Наддніпрянщини - Олександр Кониський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. Початково товариство задумувалось як літературне і ставило за мету «...«вспомагати розвій руської словесности» через видання та фінансування друку окремих книг, літературних часописів» [4].

В період із 1874 по 1892 рік товариство, придбавши власну друкарню, випустило більше 900 книжок наукового, художнього та навчального напрямку. Другий етап розвитку Товариства почався із прийняттям у 1892 року нового Статуту який розширював сфери діяльності спільноти і власне перетворив його саме на наукове товариство, але із пересторогою - розвиток та поширення наукових ідей українською мовою зі збереженням традиційного інтересу до «вивчення національного життя у різних його виявах» [4]. В цей період визначилась організаційна структура НТШ, а саме - було виділено три секції: історично-філософська, філологічна та математично-природописно- лікарська. Секції в свою чергу розподілялись на декілька комісій - «правничу (створено 1894 р.), археографічну (1896 р.), етнографічну (1898 р.), лікарську (1898 р.), язикову (1899 р.), статистичну (1906 р.), бібліографічну (1909 р.), фізіографічну (1909 р.)». Одночасно із цим започатковується друк періодичного наукового часопису - «Записки НТШ». Неможливо не згадати що в цей час, а саме в 1897-1913 рр., спільноту, яка перетворилась на повноцінну наукову установу, очолює Михайло Грушевський, іншою величиною в лавах товариства був голова Філологічної секції Іван Франко. До початку ПСВ в Товаристві встигнуть випустити 114 томів «Записок НТШ», але окрім цього десятки видань на історичну, етнографічну, філософську, природничу та ін.. тематики.

Вважаємо за необхідне зазначити що станом на 1913 р. Наукове Товариство Шевченко було провідною науковою установою Галичини, а також певним клубом західноукраїнських інтелектуалів. Значущості йому додавало фінансування від австрійської влади, та крім цього Товариство отримувало прибутки від власної друкарської справи, було в змозі виплачувати стипендії відвідувачам літніх курсів для української молоді. На цей час НТШ вийшло за межі Галичини і налагодило співпрацю із науковими установами Європи та світу [4]. Крім власне наукових здобутків Товариство на даному етапі виконало надважливу державотворчу місію - довело що українська мова є мовою не тільки селян та мешканців маленьких містечок, але й інтелектуалів. Завдяки науковій діяльності цілої плеяди українських вчених та дослідників було доведено окремішність української мови, а отже і нації. Це стало важливим фундаментом майбутньої боротьби на Українську національну державу.

Отже, розглянувши ґенезу науково-освітянського руху на Західній Україні з другої половини го ст. і до початку ПСВ, вважаємо за необхідне стисло описати вплив цього багатонаціонального конфлікту на інтелектуальні кола західноукраїнського національного відродження і його наслідки в майбутньому. Коротко оглянути період Світової війни та подальшої Української революції 19171921 рр. особливо важливо в контексті досліджуваного питання враховуючи те що порядок денний 30-х років формували люди які приймали активну участь у доленосних подіях 1917-1921 рр.

Трагедія українців часів Першої Світової війни полягає в перетворенні їх на підданих ворогуючих держав. Пов'язані дружніми стосунками та спільними проектами громадські діячі Заходу України та Наддніпрянщини - залишились відрізаними одне від одного. Іншим випробуванням стало те що Львів - інтелектуальний та духовний центр українського національного відродження, в перші тижні початку війни опинився під загрозою окупації, а на початку вересня, разом із більшою частиною Галичини, був зайнятий російськими військами. Окупаційну російську адміністрацію очолив російський генерал та граф Бобринський, російський аристократ монархічного світогляду, від якого годі було чекати лібералізму чи співчуття національним рухам Галичини. Зокрема, в статті «Львів в часи російської окупації 1914-1915 років у публікаціях польських сучасників» автор С. В. Олійник приводить наступні слова «... генерал-губернатор Галичини Г. Бобринський заявив, що Східна Галичина і Лемківщина споконвічно «корінна земля єдиної Русі великої», і на цих землях корінне населення завжди було «русским». Цей факт, на його переконання, передбачав здійснення змін з акцентом на зазначену «руськість». Генерал наголосив на тому, що він буде вводити на ввіреній йому території російську мову, закон і устрій. А в разі необхідності не зупиниться й перед репресіями» [5].

Певно це є найбільш точною та вичерпною характеристикою атмосфери в якій опинилась українська інтелігенція усього регіону. Рішучі дії окупантів не змусили себе чекати - перш за все почалися обшуки і арешти проукраїнське налаштованої громади, було оголошено про перехід з 1915 року на навчання російською мовою, для чого в містах Галичини почали відкриватись відповідні курси. Нова російська влада цілком логічно вбачала в українському національному рухові загрозу. В таких умовах діяльність НТШ та «Просвіти» була зупинена, їх діячі частково виїхали частково були репресовані. Майно товариство зазнало також постраждало: частина приміщення була віддана під казарми, друкарня конфіскована, бібліотека закрита [4]. Репресії торкнулися і церковних діячів - зокрема було заарештовано і заслано до російської тюрми о. Андрея Шептицького - одного із натхненників національного відродження українців. В той же час москвофільське крило західноукраїнської інтелігенції цілком очікувано почало співпрацювати із новою владою, і хоча російська окупація протрималася до червня 1915 р. - вона стала значним ударом для науково-освітнього руху Галичини.

Коли в листопаді 1918 року було проголошення утворення ЗУНР то вісім із чотирнадцяти міністрів його першого уряду були люди так чи інакше пов'язані із НТШ та «Просвітою», в тому числі і голова уряду - Кость Левицький та державний секретар освіти (міністр) - Олександр Барвінський.

Нажаль молода українська держава не вистояла у вирі подій і зокрема західноукраїнські землі опинились у складі новоствореної Польщі. Іронія полягає в тому що десятки років до цього польська та українська спільноти Львова - як освітньо-інтелектуального центру Галичини - були суперниками як в Галицькому сеймі так і у Львівському університеті, з приводу останнього - влучно підмічено «. контроль над університетом означав можливість вишколу інтелектуальної еліти, яка мала знадобитися під час побудови державності в майбутньому» [6].

Польська держава, яка постала із свідомої частини своєї нації, на власному прикладі розуміла до чого може призвести активна діяльність національного руху українців, тому відповідно не була зацікавлена у розвитку української освіти та діяльності української громади в цілому. Як зазначає І. Зуляк в статті «Становлення «Просвіти» у Західній Україні в повоєнний період»: «Після Першої світової війни польська влада ігнорувала взяті на себе зобов'язання про надання територіальної автономії Галичині, зволікала з відкриттям українського університету. Внутрішня політика Польщі скеровувалася на асиміляцію «кресів» - земель із переважно непольським етнографічним складом. Поглинення мало бути поетапним: спочатку державним, а вже потім - етнічним»

Польська влада рішуче нищила осередки українства, так 1921 р. було закрите студентське товариство «Академічна громада» яке існувало із 1896 року, займалося просвітою населення та ставило за мету створення українського університету у Львові. З іншого боку Львівський університет (перейменований на університет Яна Казимира) оголосив про закриття усіх українських кафедр [8]. Звичними інструментами у повзучій полонізації західноукраїнських земель з боку нової влади стали арешти, обшуки, реквізиції, та чинення адміністративних перепон представникам української громади. Та незважаючи на таку протидію науково-освітянські кола української інтелігенції які встигли зміцніти за десятки років діяльності продовжили як існувати так і боротися за свою ідею.

Зокрема зусиллями діячів «Просвіти», НТШ, та інших небайдужих, в липні 1921 було зорганізовано Український таємний університет (УТУ) - унікальне явище в європейській освіті, нелегальний навчальний заклад який готував студентів на трьох факультетах: філософському, правничому та медичному. Таємним він став після того як організатори безрезультатно намагались отримати дозвіл на функціонування університетських курсів. З самого початку університет стикався із тиском влади та матеріальними труднощами. Проіснувавши повних 4 роки та випустивши одне покоління студентів (найбільше число студентів за 1922/23 роки сягало 1370), університет припинив своє існування переважно з причин матеріального характеру. Все ж університет став явищем в освітній сфері регіону, який на певний час поєднав видатну когорту науковців та освітян, зокрема викладачами УТУ були: історики Мирон Кордуба та Іван Крип'якевич, антрополог Іван Раковський, прав- ник Володимир Вергановський, філолог Кирило Студинський, викладач філософії Степан Балей, літературознавці Михайло Возняк та Василь Щу- рат (перший ректор), педагог та голова «Просвіти» в 1923-31 рр. Михайло Галущинський, етнографи Філарет Колесса та Іларіон Свєнціцький, математики Володимир Левицький, Микола Чайков- ський та ін.

Більшість цих прізвищ в якості активних учасників НТШ зустрічається у вже згадуваній статті «Наукове товариство імені Шевченка: історія, сьогодення, майбутнє» [4].

Можна стверджувати що Наукове товариство Шевченка та «Просвіта» - це альфа і омега західноукраїнського наукової думки та освітньої сфери, її наріжний камень. В межах однієї статті важко виокремити окремі постаті гідні поваги. Окрім ви- щеперерахованих це ще десятки шанованих персо- налій. Та все ж, на нашу думку, окремого спомину заслуговують перший ректор УТУ та голова НТШ в 1914-23 рр. Василь Щурат, та голова «Просвіти» 1923-31 рр. Михайло Галущинський.

Щодо персони Василя Щурата - слід відмітити активний підхід до життя, принциповість та служіння ідеї. Закінчивши університет 1896 року він починає вчителювати по містах Галичини, опинившись у м. Броди, організовує тут філію «Просвіти» та починає збагачувати місцеве життя організацією читалень та культурно-освітніх організацій. В 1907 переїхавши до Львова стає дійсним членом НТШ, а в 1914 р. стає головою товариства та очолює його наступні 9 років. На роки його головування припадають війна, російська окупація, буремні часи боротьби за українську державність, і наступ нової польської влади на українську освіту. Але будучи відданим державницькій ідеї Василь Щурат стає ініціатором створення Українського таємного університету. Певно вік і складні обставини функціонування УТУ не дозволили йому зробити більше [9].

Михайло Галущинський - викладач, а в подальшому директор гімназії, який з початком ПСВ змінив учительське пальто на однострій січового стрільця, вартий поваги тільки за цей вчинок. Але і після війни та болючої поразки Української революції, знайшов в собі сили працювати на ниві освіти. Він очолював «Просвіту» із 1923 р. і до смерті в 1931-му, за цей час в умовах посилення владного контролю за українським національним рухом, Михайло Галущинський спромігся розробити новий підхід до організації роботи товариства - організовувати мандрівні бібліотеки, створювати аматорські театральні та самоосвітні гуртки при читальнях, забезпечити навчання і робітників читалень та філіалів тощо. Про ефективність даного підходу можна судити з того що в умовах постійного тиску та українофобії влади за 5 років керівництва Галущинського «...значно зросла кількість філій «Просвіти» (на 86 одиниць, за іншими даними - 96), число читалень досягло цифри більше 2930, що перевищило передвоєнні дані відповідно на 9 і 65 одиниць». Тобто в умовах полонізації були не тільки збережені але й примножені осередки української думки [10].

Окрім загрози національно-культурної асиміляції населення «Просвіта» стикалась і з іншим викликом - посиленням прорадянських настроїв які штучно створювали зацікавлені кола співчуваючих комуністичній ідеї. Одним із інструментів їх боротьби на настрої населення було в т.ч. і очорнення діяльності «просвітян» Зокрема І. Зуляк зазначає «Посилена увага з боку радянофільських видань до «Просвіти» і стиль висвітлення її діяльності передбачали створення негативного образу інституції з метою не лише ідеологічного впливу на неї, а й намагання посісти певні керівні посади та спрямовувати її працю на пропаганду комуністичної ідеології» [11].

Слід відмітити що на початок 20-х рр. ХХ ст. тільки «Просвіта» і НТШ провадили діяльність вже півстоліття, але окрім них в науковому і освітньому середовищах встигли з'явитись і інші вагомі організації - Українське педагогічне товариство, (з 1881 р, перейменоване на «Рідна школа» в 1926 р.), Січ, Пласт, Академічна громада, Наукове товариство ім. Петра Могили та ін. Кожна з них генерувала покоління освічених та свідомих громадян які в своїй масі унеможливили асиміляцію української громади в недружніх умовах.

Характеризуючи 20-30-ті роки в розрізі діяльності науково-освітніх кіл Західної України то окрім проблем виконання статутних завдань вони стикнулись із проблемою банального виживання як явища в новій державі. Діяльність українських громадських організацій не можна розглядати окремо від суспільно-політичного життя Польщі періоду Інтербелуму, яке звісно ж мало вплив. Польща тоді тільки розбудовувала власну державу, ревно оберігаючи здобуту кров'ю незалежність. Економіку лихоманило, кілька років будівництва демократії змінились десятилітнім режимом правління Пілсудського (т.зв. «санація»). В таких умовах не могло бути мови про порозуміння чи діалог із ідейними опонентами, і якщо інтелігентські кола намагалися діяти міняючи власну поведінку і підходи, радикально налаштовані українці (колишні січові стрільці) з лав Української Військової Організації (створена в 1920 р.), перейшли до збройної боротьби за державність.

Підсумовуючи, слід сказати що заслуга науково-освітянської еліти західної України в міжвоєнний період полягає в її згуртованості після поразки національної революції. Науковці і освітяни не тільки не опустили руки, опинившись у скрутних умовах як матеріальних так і суто осо- бистісних (переслідування і арешти) - а й продовжили служіння високій ідеї - державотворенню. Виховані на традиціях народовців, діячі науки та освіти підхопили естафету просвіти населення, перетворення його на націю, і пробудження громадянської свідомості українців. Вони популяризували науку українською мовою і українську науку і культуру зокрема - робили переклади світових літературних шедеврів, досліджували власну історію, записували фольклор для наступних поколінь. Окремо слід підкреслити і міжнародну діяльність західноукраїнських науковців, в першу чергу те що вони активно співпрацювали із радянською ВУАН (Всеукраїнська академія наук), а також встановлювали контакти із видатними вченими зі світовим ім'ям, серед яких Альберт Айнштайн, Макс Планк, Абрам Йоффе та ін. Окремо слід підкреслити що протягом 20-30-х рр. ХХ ст. українські науковці приймали участь в таких наукових заходах як Всеслов'янський географічний конгрес (Прага, 1924), Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису (Харків, 1927), Перший з'їзд слов'янських філологів (Прага, 1929), Другий конгрес народного мистецтва (Бельгія, 1930), Другий Український науковий з'їзд (Прага 1932) VII та VIII Міжнародні конгреси історичних наук (Варшава 1933, Цюріх 1938) та ін. [12]. В цілому ж, перераховані кроки, на нашу думку, зміцнили позиції саме української науки в світі і стали однією із підвалин майбутньої незалежності.

Щодо національної ідеї в 20-30 рр. ХХ ст. слід зауважити що основний її мотив в даний період - це відновлення соборності української держави, яка хай і не на довгий час, але постала. Сам факт появи держави став потужним фактором впливу як на помірковані так і на радикальні кола українських патріотів. Він свідчив про те що їх діяльність та діяльність їх попередників не була марною, що вибороти незалежність можливо. На відміну від довоєнного часу коли боротьба за майбутню державу точилась освітньо-культурними методами, тепер, окрім поміркованої частини свідомого українства, з'явились широкі верстви людей яким було зрозуміло що незалежність буде здобута зброєю.

До поміркованого крила українського національного руху можна віднести науково-освітні кола, які продовжили традиційну діяльність поступового несення ідеї державності шляхом просвіти і пробудження свідомості населення. Сюди ж можна віднести і Українське національне-демократичне об'єднання - як найбільш вагому партію в середовищі національно-державницького табору.

Однак її діяльність розгорталась у вкрай не- приятливих умовах, як пише І. Гаврилів «Допоки офіційний статус Східної Галичини вирішувався на міжнародному рівні, польська окупаційна влада провела низку заходів, спрямованих на знищення всього, що говорило про український характер краю. У 1921 р. було прийнято конституцію Польщі як унітарної держави, скасовано всі органи місцевого самоврядування, здійснено новий адміністративний поділ, який передбачав розчленування української спільноти т.зв. «сокальським кордоном» між Галичиною та Волинню [13]. Слід додати що після поразки визвольних змагань в Західній Україні та остаточного приєднання Галичини до Польщі в березні 1923 р., там вже діяло 12 партій протилежної спрямованості (національно- державницької, комуністичної, москвофільської та угодовської (до Польщі) течій). Національний рух, після поразки в польсько-українській війні, був розколотим на кілька таборів кожен з яких по своєму трактував неуспішний досвід державотворення, і відповідно, майбутні заходи боротьби. Не маючи змоги об'єднатись добровільно - різні течії національного руху були змушені єднатись під тиском подальшого наступу польської влади на українське населення і його права. Таким чином із кількох партій було утворено Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) - яке можна охарактеризувати як «...широкий національний рух, який намагався легальними методами відстоювати інтереси українства у міжвоєнній Польщі» [14].

Найвищим досягненням УНДО можна вважати успішні вибори до польському Сейму та Сенату (нижня та верхня палати парламенту) 1928 року коли цій силі вдалося провести туди 23 послів (депутатів) в Сейм та 9 в Сенат. Втім, це не допомогло їм зупинити т.зв. «пацифікацію» - серію погромів та утисків україномовного населення в 1930 році з метою упокорення. Дана акція супроводжувалась пограбуванням та насильством щодо мирного населення і тільки посилила нетерпимість по польської влади. Під час пацифікації Юзеф Піл- судський, який був фактичним керівником Польщі, розпустив парламент (30.08.1930) заарештувавши десятки колишніх депутатів в т.ч. і представників УНДО. Підготовку до позачергових виборів восени 1930-року українська громада провадила на фоні масових випадків відвертого насильства щодо українського населення та жорсткого переслідування його представників. Зокрема О. Потіха в статті «Участь УНДО у виборах до польського парламенту осені 1930 року» відзначає «Польський уряд стверджував, що пацифікація на українських землях проводилась у відповідь на саботажу акцію УВО (Української військової організації). Проте, є підстави твердити, що її головною метою був підрив виборчої кампанії українських партій. Про це свідчать арешти українських парламентаріїв і партійних активістів, що значно ослабило українські політичні сили напередодні виборів» [15]. Однак незважаючи на тиск з боку влади та пацифікацію діячам УНДО вдалося провести виборчу кампанію та провести 21-го депутата до сейму та 4-х до сенату, відтак українська громада не лишилась без представництва. В цілому тема діяльності УНДО та її практичних результатів та тлі означених подій автору представляється такою що вимагає додаткового вивчення.

Розмова про національну ідею періоду Інтербелуму на Західній Україні буде неповною без згадки про постать Євгена Коновальця, який в свою чергу представляв радикальне крило українського руху та на нашу думку був центральною фігурою, ідеологом національного руху зазначеного періоду. Також можна згадати і Степана Бандеру, але в досліджуваний період він представляв радше бойове ніж ідеологічне крило УВО-ОУН (до того ж арешт 1934 року викреслив його із активної діяльності до 1939). Євген Коновалець ще в довоєнний час незважаючи на молодий вік був помітним громадським діячем - зокрема організовував товариство «Сокіл» в рідному селі Зашків, був секретарем львівської «Просвіти» та в цілому активно приймав участь у діяльності української громади [16]. З початком Першої Світової Коновалець призваний до лав австро-угор- ської армії, в складі якої воював до захоплення в полон в червні 1915 р. До України повернувся тільки після російської Лютневої революції 1917 року і одразу включився у національно-визвольні змагання. Його практичною заслугою тих часів була участь у формуванні підрозділу січових стрільців. В 1920 р., він стає засновником Української військової організації, яка провадить зовсім іншій підхід у здобутті української державності - це саботажні акції та вбивства (атентати) осіб польської адміністрації, які провадились протягом перших років діяльності організації. Розуміючи що цього недостатньо, що українському національному рухові в умовах утисків потрібна широка підтримка народних мас, а отже об'єднання усіх проукраїнських сил, Коно- валець наприкінці 20-х рр. прийшов до думки створити єдиний осередок свідомого українства - як рушійної сили та провідника ідея державності. Так постала Організація Українських Націоналістів. Зокрема установчий конгрес організації, що відбувся у 1929 р., визначив, що «програма українського націоналізму є суцільною системою, в якій бачимо одну ідею та різні засоби здійснення її, - залежно від часу і обставин», а «формаукраїнської державної влади як засіб реакції національного організму на зовнішні обставини мусить мінятися відповідно до трьох етапів статусовання Української Держави, а то: державного визволення, закріплення і розвитку» [17].

Факт створення ОУН свідчить про визрівання національної ідеї в умовах тиску, її переходу від тимчасово ефективних акцій до програмної боротьби яка може тривати роками. На нашу думку це свідчить і про дозрівання критичної маси носіїв української свідомості які були готові докладати зусиль і при потребі - воювати за державність.

На першому конгресі ОУН надзвичайну увагу було присвячено українським збройним силам як рушійній силі становлення національної держави, цікавими є наступні пункти військової політики Програми ОУН:

1. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.

2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народних мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів та вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4. Оборону впорядкованої держави перебере єдина, регулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз з територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинності [17].

Виходячи з цих слів можна стверджувати що головним інструментом впровадження національної ідеї ОУН вбачала лише збройне виборювання незалежності. Однак, слід відмітити що провідні діячі організації розуміли що в умовах полонізації їм буде потрібна підтримка не тільки на землях Західної України, великі сподівання Євген Коновалець із однодумцями покладав на «вибух революції» у підрадянській Україні, який надасть можливість об'єднати зусилля із патріотичними колами Наддніпрянщини. На користь цього говорили конспіративні зв'язки із начебто підпіллям в УРСР, які, нажаль, виявились «легендою» НКВС, що призвела ідеолога національного руху до загибелі в еміграції 1938 р.

Завершуючи дослідження вважаємо за необхідне навести цитату Степана Бандери, яку зазначає С. Сторожук у статті «Політичний світогляд С. Бандери в контексті тоталітарної ідеології ХХ ст.» яка, на нашу думку, підкреслює демократичну (в умовах існування між тоталітарними режимами) ідеологію ОУН - «Прямо й однозначно протиставляє С. Бандера світогляд ОУН усім антидемократичним ідеологіям. Він обґрунтовує право «самобутності та свобідного розвитку народів», обстоюючи ідею «гідності й пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціативи, творчого та достойного включення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя» [18].

Висновки

Підсумовуючи дане дослідження слід підкреслити що головним здобутком науково- освітніх кіл Західної України та громадських діячів державницького напряму в період 20-30 рр. ХХ ст. є збереження національної свідомості української нації, підтримання актуальності національної ідеї через постійну, більш складну в умовах полонізації, просвітницьку роботу. Іншим - цілком осяжним результатом її діяльності є виховання новітнього покоління українців які, не маючи іншого шляху, опанують збройний шлях здобуття держави. Все це в подальшому створить прецеденти для відновлення наприкінці 1980-х НТШ та Просвіти, і нарешті отримання Незалежності Україною в 1991 р.

Список використаних джерел

1. Степан Качала - депутат Галицького крайового сейму (1861-1888) / П. І. Вівчарик // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2014. Вип. 39. С. 67-69.

2. Маніфестація ідейних засад Товариства “Просвіта” (За матеріалами Установчих Зборів) / В. Пашук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2010. Вип. 19. С. 34-56.

3. Товариство «Просвіта» у Львові - формування периферійних структур (1868-1939 рр.) / В. Пашук // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. 2016. № 3. С. 10-15.

4. Наукове товариство імені Шевченка: історія, сьогодення, майбутнє / Р. М. Кушнір, А. В. Фелонюк // Вісник Національної академії наук України. 2019. № 1.С. 64-84.

5. Львів в часи російської окупації 1914-1915 років у публікаціях польських сучасників / С. В. Олійник // Ін- термарум: історія, політика, культура. 2018. № 5. С. 200-209.

6. Науковці та війна: колективні стратегії виживання викладачів львівського університету під час Першої Світової війни / О. Ісаюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2015. Вип. 3. С. 19-23.

7. Становлення «Просвіти» у Західній Україні в повоєнний період / І. С. Зуляк // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г С. Сковороди. «Історія та географія». 2012. Вип. 46. С. 136-142.

8. Василь Щурат і Український таємний університет / Л. Козак // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. 2012. № - С. 371-380.

9. Щурат і «Просвіта” / В. Щурат-Глуха // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2010. Вип. 19. С. 427-430.

10. Михайло Галущинський - громадський діяч і організатор «Просвіти” / В. Горинь // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2010. Вип. 19. С. 445-452.

11. «Просвіта” і радянофільський рух у Східній Галичині міжвоєнного періоду / І. Зуляк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2013. Вип. 23. С. 423-433.

12. Міжнародна наукова діяльність членів НТШ у міжвоєнний період / Т Савенко // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія: Історія. 2014. Вип. 1(3). С. 40-45.

13. Українсько-польське протистояння у міжвоєнний період: форми і методи боротьби західноукраїнських політичних сил за відновлення державності України / І. Гаврилів // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2008. Вип. 17. С. 151-165.

14. Становлення та діяльність УНДО на західноукраїнських землях (1925--1939 рр.) / І. Краснодемська // Українознавство. 2016. № 2. С. 86-102.

15. Участь УНДО у виборах до польського парламенту восени 1930 року / О. Б. Потіха // Інтелігенція і влада. 2008. Вип. 13. С. 127-135.

16. Громадська діяльність Євгена Коновальця на тлі українсько-польських відносин напередоні Першої світової війни / І. Хома // Східноєвропейський історичний вісник. 2018. Спец. вип. 3. С. 214-222.

17. Проблема підготовки до збройної боротьби за державну незалежність України в ідейно-програмних засадах Організації українських націоналістів доби Євгена Коновальця / О. Кучерук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2012. Вип. 22. С. 66-79.

18. Політичний світогляд C. Бандери в контексті тоталітарної ідеології ХХ ст. / С. В. Сторожук // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Гуманітарні студії. 2014. Вип. 203(2). С. 24-32.

Размещено на Allbest.ru