Історичні постаті доби козаччини в працях Миколи Неоновича Петровського (1894-1951): ідеологічні міфи і реальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (Переяслав-Хмельницький)

Історичні постаті доби козаччини в працях Миколи Неоновича Петровського (1894-1951): ідеологічні міфи і реальність

Коцур Л.М.

кандидат історичних наук, старший викладач

Анотація

козацький гетьманський історик петровський

У статті проаналізовано ідеологічні роботи радянського історика Миколи Неоновича Петровського, на честь якого було перейменовано одну із вулиць м. Ніжина у 2016 р. Відомо, що М. Петровський є автором не лише об'єктивних історичних праць, а й творцем нової ідеологічно «правильної» радянської історії України повоєнного часу. Саме тому в запропонованій статті головна увага приділяється критичному переосмисленню ідеологічно викривленого козацько-гетьманського історичного періоду, який є надзвичайно важливим у вимірі сучасної топонімічної політики України. У роботі було виявлено, у який спосіб морально-етичні, державницькі цінності значної частини козацької еліти ставали предметом ідеологічних маніпуляцій М. Петровського, який на догоду політичній кон'юнктурі намагався поширювати міфи «про братні народи», про «одвічне прагнення возз'єднання двох братніх народів -- українського й російського», про «ворогів» народу.

Ключові слова: Микола Петровський, ідеологічні праці, козацька доба, політичні маніпуляції, викривлення історії, «братні народи», «возз'єднання».

Постановка проблеми. Процес декомунізації України, який стихійно активізувався в період Революції гідності вивів на новий рівень проблему комуністичної ідеологічної спадщини в Україні. Прагнення позбутись ідеологічного впливу минулого наштовхнулось на опір серед значної частини суспільства, яке через нерозуміння специфіки ідеології виступає захисником комуністичних ідеалів. Суспільству складно уявити, що одним із завдань радянського державного будівництва було формування нової історичної пам'яті й нової ідентичності - «радянського народу» через героїзацію й увіковічення в топонімічних назвах низки історичних постатей. З цією метою у 1940-х рр. відбулося остаточне переписування української історії, в якій окремі історичні діячі були поставлені на службу офіційної ідеології як герої та як зрадники.

Щоб зрозуміти топонімічну політику радянського періоду, слід звернути увагу на деяких творців нової української радянської історії. Зокрема, привертає увагу постать історика Миколи Неоновича Петровського (1894-1951 рр.). Його ім'я викарбуване на меморіальній дошці з нагоди святкування 120-річчя від дня народження М. Петровського в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя у 2014 р. [16]. Також, у м. Ніжині на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» було перейменовано одну з вулиць на честь М. Петровського [20].

Науковому соціуму відома суперечлива роль М. Петровського в українській історії. З одного боку, він був дипломатом у повоєнний час, зокрема, до кінця 1930-х рр. ним було написано низку об'єктивних праць з історії України періоду XVII-XVIII століть. Унаслідок чого в більшості досліджень М. Петровський висвітлюється як знана постать української історії, в інтерпретації якої, ще принаймні до середини 1940-х років існував певний плюралізм [6, с. 37]. З цією думкою частково можна погодитись, ознайомившись з архівними документами Відділу агітації і пропаганди ЦК КПбУ «Совещания по вопросам истории Украины» за 1945 р. [34, арк. 241-259; 17, арк. 1-7]. З іншого боку, історики залишають поза увагою той факт, що з кінця 1930-х рр. М. Петровський відверто переписував історію України. Достовірно невідомо, що саме викликало кардинальну зміну його поглядів на українську історію, однак можемо припустити, що це був наслідок політичного тиску [18, с. 12; 19] або ж кар'єрні амбіції. В результаті нові підходи М. Петровського до тлумачення української історії мали на меті утвердження в ній небезпечних для української ідентичності ідеологічних конструкцій: «старшинство» російського народу; «одвічне» прагнення до об'єднання двох «братніх народів» - українського та російського під прапорами Москви; здійснював ідеологічну обробку видатних українських діячів (герой Б. Хмельницький, антигерой І. Мазепа) [31, арк. 1-38] тощо. Ці тези підтверджує Доповідна записка Президенту Академії Наук УРСР академіку О.О. Богомольцю від 25 лютого 1942 р., де М. Петровський писав, що ідея теоретичного обґрунтування міфу про «братні російський і український народи» в радянській історії належить саме йому [12, арк. 2а-4]. Про це свідчать й провідні ідеологічні праці видані М. Петровським переважно у 1944 р. [21; 22; 24; 26] та його участь у робочій групі при відділі агітації й пропаганди ЦК КПбУ з питань історії України у 1940-х рр. [23, арк. 16-27]. Особливу увагу М. Петровський приділяв обґрунтуванню ролі окремої особистості в історії. В одному з виступів він підкреслював, що «момент роли личности в истории касается не только истории Украины, но и истории России, и истории вообще» [33, арк. 119].

Водночас варто зазначити, що в сучасній історіографії лише поодинокі праці присвячені М. Петровському як активному радянському ідеологу, який у 40-і рр. ХХ ст. переписував українську історію на кшталт більшовицької концепції історії. Йдеться насамперед про праці О. Удода [35; 4, арк. 5-10] та П. Кралюка [8].

Особливу увагу М. Петровський приділяв діячам доби козаччини. Зокрема, у його статті «Боротьба українського народу проти соціального і національного гніту», як і у більшості його ідеологічних робіт, проводиться думка про те, що «в XVII столітті особливо зростає військове братерство запорізьких і донських козаків, які спільно воюють проти іноземних загарбників...В 1591-1593 рр. на Правобережжі спалахнуло повстання на чолі з К. Косинським, який розпочав і переговори з російським урядом про приєднання України до Росії.» [21, арк. 88-93]. Тут ми помічаємо перші спроби «правильної» ідеологічної обробки козацького полковника. Показово, що постать К. Косинського обрана не випадково, адже лідер козаків і справді мав певні відносини з московським царем, але не з метою приєднання України до Росії. Як показали подальші дослідження, сутність повстання К. Косинського полягала в тому, щоб відстояти інтереси козацтва перед адміністрацією Польщі й поквитатись з місцевими князями Острозькими та дрібними чиновниками. Як зазначає український історик Сергій Леп'явко у статті «Криштоф Косинський» [11] «.щоб якось зменшити тиск козацтва, українська магнатерія влітку 1592 року спробувала спрямувати енергію бунтівників у вигідне їй річище - на спустошення московських кордонів або виправи проти татар. Проте козаки спрямовували свої дії в протилежному напрямку - на всю Київщину, Східне Поділля і на Волинь. Сам Косинський влітку 1592 року перебрався на південний схід Волині до містечка Острополя і звідти громив маєтки свого ворога Острозького. В селах, де стояли козаки, вони вводили свою владу. Це служило прекрасною рекламою козацтву. Селяни бачили людей, які жили вільним життям, без пана, без орендаря та урядника». Також С. Леп'явко пише: «маємо надзвичайно цікавий документ - грамоту Бориса Годунова до Криштофа Косинського, дану у відповідь на посольство запорозького козацтва до царя. Годунов вказував, що козаки «в грамоті своїй царській величності писалисте, що государ ваш король з турським помирився, а вас-то зараз у Києві козаків людей годних три тисячі. І одні хочуть йти до царя християнського до землі угорської, а інші до короля шведського, тільки ще на цю зиму у Києві жити будете». Цей документ більше свідчить про те, що козаки пропонували царю свої воєнні послуги «проти котрихось неприятелів», маючи на увазі насамперед татар» [11]. Також С. Леп'явко підкреслює: «було відомо, що «черкаси» епізодично виконували на користь московського царя сторожову службу за відповідну плату» [10, с. 79]. Тож бачимо, що дослідження М. Петровського й С. Леп явка різняться в оцінці відносин козаків з царським урядом. Водночас у дослідженнях С. Леп'явка помічаємо, що згадки про козацько-московські військові відносини з'являються наприкінці повстання у 1593 р., коли К. Косинський вже відійшов на Січ, й коли активізувалась загроза козакам з боку турок і татар [10, с. 78-79]. С. Леп'явко пише: «зв'язок Косинського з Москвою був безсумнівним, але не більшим, ніж це завжди практикувало низове козацтво у звичайних справах антитатарської боротьби. Саме з цього приводу нам відома царська грамота Косинському, надіслана на Запорожжя навесні 1593 року. Якби низове товариство справді хотіло перейти на сторону Москви, то в 1592-1595 рр. ніхто йому не міг би завадити це зробити» [11].

Аналізуючи історію України XVII ст. М. Петровський у своїх ідеологічних роботах пише: «Все більше на чергу дня стає справа приєднання України до Росії. Це входить у плани повстанців, в цьому питанні провадять переговори в Москві у 1622 р. посланці перемишльського єпископа І. Ко- пінського, а в 1625 р. - посланці київського митрополита І. Борецького» [21, арк. 94]. «.Іов Борецький у 1625 р. провадив через свого посланця переговори з російським урядом про приєднання України до Росії [24, арк. 16]. Водночас інші джерела нам повідомляють, що перший раз київський митрополит І. Борецький відправляв до Москви ієромонаха П. Беринди, але «для виправлення церковних книг» [28]. Другий раз, як зазначає М. Гру- шевський, у 1624 р. «вислав до Москви одного з владиків, описуючи тяжкі біди, які терплять православні, і запитуючи московського царя, чи не прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би українці не устояли в війні з Поляками, що повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, боялася знову зачіпатися з Польщею і московське приятельство відповіло митрополитові ухильчиво. Сказало, що здається серед самих Українців ще ся гадка не зміцнилася, козаки займаються морськими походами більше, ніж думають про боротьбу з Польщею, - а як буде на Україні міцна постанова, тоді дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про це поміркують, як би вас визволити.» [2, с. 272-273]. Як бачимо, окремі дипломатичні кроки І. Борецького об'єктивно оцінювати складно через брак вірогідних й додаткових джерел, але для радянських істориків така ситуація була зручна. Навіть більше, не слід забувати, що російсько-українські стосунки склались на тлі жорсткого релігійного протистояння в Україні [36, с. 92-93], і вочевидь мали суто прагматичний характер, а не ідеологічний.

Суперечливим виглядає ідеологічне трактування М. Петровським національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. «В 1648 р. на Україні почалася національно-визвольна війна. На чолі українського народу став патріот рідної землі прогресивний діяч тих часів великий (слово «великий» закреслено)» гетьман Богдан Хмельницький...». Доволі об'єктивно М. Петровський описує початок та перебіг визвольної війни Б. Хмельницького [21, арк. 95]. Проте одночасно він впроваджує в цю оповідь офіційну ідеологему Кремля, зокрема зазначає: «Багато росіян, зокрема донських козаків, б'ються в українському війську. В часи тимчасових невдач багато українців переселяється в межі тогочасної Російської держави, на так звану Слобідську Україну. Богдан Хмельницький висуває і починає проводити в життя план возз'єднання нашого народу в українській державі. Відповідно до волі свого народу гетьман з перших же кроків визвольної війни починає переговори з російським урядом про приєднання України до Росії (характерно, що на протязі всієї війни Хмельницький цих переговорів не переривав, а завжди провадив їх) [31, арк. 22]. Нарешті, на початку 1654 р. це приєднання відбулося. Своє прагнення до вічного об'єднання з російським народом наш народ висловив на відомій раді в Переяславі 8 січня 1654 р. вигуками: «Боже утверди, божа укрепи чтоб есми во веки вси едино были». Приєднання України до Росії зміцнило зв'язки українського і російського народів. До самої своєї смерті /1657 р./ Б. Хмельницький, зміцнюючи акт приєднання України до Росії, бореться і за визволення від окупантів західноукраїнських земель.» [21, арк. 96-97]. М. Петровський добре розумів, яку роль відіграє Б. Хмельницький в народній уяві українців, і розумів як цим можна зманіпулювати. Проте, він не заперечував, що ідея використати Б. Хмельницького ідеологічно належить не йому. У середині 1940-х рр. під час одного з виступів при Відділі пропаганди і агітації ЦК КПбУ він казав: «.вопрос о том, что я говорил, что Хмельницкий поставил с первых дней освободительной войны вопрос о присоединении Украины к России. Этот вопрос ставил не я первый, этот вопрос был вполне правильно поставлен впервые тов. Корнийчуком в художественной литературе» [33, арк. 128].

Важливо відзначити, що постать Б. Хмельницького в роки Другої світової війни виконувала декілька ідеологічних завдань. По-перше, його використовували з метою посилити опір українців німецькій окупації. Зокрема, Б. Хмельницького зобразили як народного героя, який за підтримки народу здатний був дати відсіч будь-якій зовнішній загрозі. Ця теза підтверджується в ідеологічних статтях того періоду («Великі героїчні предки українського народу: Богдан Хмельницький» та ін.). Наприклад, у вказаній статті зазначається, що «вісім тисяч німців знищили частини Богдана під Константиновом у 1648 році, десять тисяч німців полягло від козацьких шабель і куль під Батогом у 1652 році. На всі жертви йшов народ аби лише звільнити Україну від ворогів. Завжди мав Богдан скільки потрібно людей, які навмисно потрапляли у полон до ворога і там під лютим катуванням аж до смерті давали невірні відомості і через це ворог зазнавав поразки. Жінки на заклик гетьмана ходили далеко в тил ворога на розвідки. Народе український! Славні партизани й партизанки! Будьте гідними нащадками нашого славного предка - народного героя Богдана Хмельницького.» [1, арк. 92-93]. По-друге, постать Б. Хмельницького використовували з метою пропаганди й закріплення в свідомості українців Переяславської ради 1654 р., під час якої буцімто «Хмельницький здійснив волю і бажання українського народу добитися того, що в 1654 р. Україна була приєднана до Росії. Об'єдналися два братні, єдинокровні народи» [1, арк. 93-94; 29, арк. 1-3]. З цією метою Б. Хмельницького використали й у топонімічній політиці СРСР. Наприклад, ідеологічне забарвлення мало перейменування м. Переяслав у м. Переяслав-Хмельницький 12 жовтня 1943 р. [3].

Як апологета «українсько-російського возз'єднання» М. Петровський намагався висвітлити й І. Богуна (найближчого соратника Б. Хмельницького). Зокрема, у своїх лекціях він писав: «не можна казати, що Богун відмовився присягати (ред. мається на увазі Переяславська рада, 1654 р.). Не присягнув спочатку тому, що не був на нараді в Переяславі, а не тому, що був проти приєднання, а не був на нараді тому, що за наказом Хмельницького, охороняв українські кордони від нападу татар.» [31, арк. 27]. Проте, у своєму ж нарисі «До біографії Івана Богуна», яке вийшло на початку 1930х рр., М. Петровський вказує на те, що неможливо з'ясувати реальне ставлення І. Богуна до Москви й те, чому він не присягнув царю [23, с. 47-58]. Навіть більше, постать І. Богуна взагалі складно ідентифікувати. Натомість, польський дослідник Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) у своїй праці «Іван Богун - козацький полковник» доводить, що «після Переяславської ради І. Богун зрозумів, що модель протекції Москви над Військом Запорозьким, яка чітко виявилася у 1655-1656 рр., неминуче вела до послаблення останнього, тому почав активно виступати проти українсько-російського союзу. Козацький полковник в останні роки гетьманства Б. Хмельницького очолював групу старшин, яка домагалася розірвання політичного союзу з Москвою. Зокрема, у 1656 р. вінницький полковник організував опозицію щодо українського гетьмана задля проведення більш жорсткої державницької зовнішньої політики Війська Запорозького» [5, с. 33-35].

Такі висновки істориків є непоодинокими. Не слід забувати, що викривлену історію України часів Хмельницького обґрунтовану М. Петровським спростували ще в часи СРСР такі історики як М. Марченко у праці «Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654-1664 рр.)», 1941 р. [14], О. Оглоблин «Хмельниччина і українська державність», 1954 р. [18] та ін. Окрім того, нові ідеологічні конструкції виготовлені М. Петровським й вмонтовані у «нову історію України» дисонують з його попередніми історичними працями, зокрема з «Нарисами з історії України XVII - початку XVIII століть», де він говорить про «злуку України з Москвою», а не одвічне прагнення України до «возз'єднання України з Росією» [25, с. 8].

Подальшу історію України козацького періоду в ідеологічних роботах М. Петровський змальовує так: «Після приєднання України до Росії довгі роки йде боротьба обох країн проти панської Польщі й султанської Туреччини. Всі намагання ворогів підкорити Україну розбиваються об мужній опір обох народів. Спроби окремих груп козацької старшини (групи І. Виговського, П. Тетері, М. Ханенка) віддати Україну під владу Польщі, як і спроби П. Дорошенка та І. Брюховецького віддати її під владу Туреччини, теж розбиваються об опір народних мас...». «...Український народ, як і раніш, уперто бореться за своє возз'єднання, за об'єднання з народом російським. У 1664 р. все окуповане Польщею Правобережжя було охоплене повстанням, що мало на меті приєднання і цієї частини України до Росії... Коли царизм 1667 р. укладає з Польщею перемир'я, а у 1686 р. - угоду, за якою Правобережна Україна (без Києва) і Галичина мали залишитися під владою Польщі - це викликає бурхливий протест українського народу. » [21, арк. 97-98]. Але й ці викривлення вже давно спростовані, зокрема у монографії В. В. Кривошеї «Козацька еліта Гетьманщини» [9] та ін. авторів.

Одним із головних ворогів Росії, починаючи з часів Петра І, був Іван Мазепа - відомий український державний діяч. Постать І. Мазепи надійно увіковічена в пам'яті українського народу як великого гетьмана, мецената, державотворця. Зокрема, на честь І. Мазепи названі вулиці, населені пункти в Україні, США, Канаді та Росії. Проте, до цього часу деякі пересічні жителі і навіть українські політики сприймають І. Мазепу як сепаратиста й зрадника. Навіть у побуті часто можна почути як синонімом слова «зрада» є слово «мазепинство, мазепинці». Термін «мазепинці» для характеристики кола політичних прибічників І. Мазепи серед козацької старшини Гетьманщини та запорожців запропонував М. Костомаров в однойменній праці «Русская мысль», 1884 р. Навіть сьогодні це кліше з виразною негативною конотацією формує негативні стереотипи про гетьмана в українському суспільстві [13]. Показово, що остаточного закріплення негативний образ І. Мазепи набув за часів СРСР. Наприклад, можемо побачити, як у своїх ідеологічних роботах М. Петровський пише про І. Мазепу: «В Північній Росії з Швецією зазнала невдачі і спроба гетьмана Мазепи віддати всю Україну під панування Швеції. Для цього він у 1708 році зрадив Україну та Росію і уклав угоду з Шведським королем Карлом ХІІ, який і рушив на Україну. Тут мужня партизанська війна народу підірвала сили могутньої, «непереможної» шведської армії, яку потім - 27 червня 1709 р. розгромила армія Петра І» [21, арк. 98]. Знову ж таки, деномінація І. Мазепи була спростована самим М. Петровським у його історичних дослідженнях початку 1930-х рр., зокрема у праці «Нариси з історії України XVII - початку XVIII століть: Досліди над літописом Самовидця». У ній він пише: «Недаром Хмельниччина була одним з тих двох моментів української історії (другим моментом була акція Мазепи), що найбільш звертали увагу чужинців від другої половини XVII в. до кінця першої половини XIX в. на Україну» [25]. Навіть більше, спростування ідеологічних наративів навколо постаті І. Мазепи знаходимо у праці О. Ковалевської «Збірник «Мазепа»: реконструкція видавничого проекту 1939-1949 років», де упорядниця зробила спробу реконструкції змісту двох збірників, присвячених гетьманові І. Мазепі та його добі, що готувалися до друку у 1939 та 1949 роках представниками української еміграції - Б. Крупицьким, О. Оглоблиним, Д. Олянчиним, О. Пріцаком, В. Січинським та В. Жилою [7] та в інших сучасних дослідженнях.

Не оминув у своїх ідеологічних працях М. Петровський й Правобережну Україну. Він пише: «... Протягом XVIII ст. на Правобережжі йде війна проти польсько-шляхетських окупантів. Повстанські рухи / повстанці звались гайдамаками/ особливо сильними були в 1734 р., 1736 р., 1750 р., 1768 р. В лавах повстанців б'ються українці з Лівобережжя, запорожці, росіяни. Під час повстання 1768 р., яке звалось Коліївщина, серед керівників якої особливо виділяються Максим Залізняк та Іван Гонта, народний рух перенісся з Київщини на Поділля, Волинь, Галичину і докотився аж до Західної України. На Лівобережній Україні й Запоріжжі триває боротьба проти соціальної політики українського панства, колоніальної політики царизму. На Січі виступа «сірома» проти, зокрема 1749 і 1768 рр., боротьба селян і козаків на Лівобережжі в окремих випадках триває роками, наприклад, в с. Кліщинцях (на Лубенщині) протягом 1761-1774 рр., в с. Турбаях (біля Градижська) - 1789-1794 рр..» [21].

Проте, М. Петровський свідомо не говорить про те, що успішне повстання М. Залізняка вочевидь було вкрай небезпечним для Москви. Адже саме тому М. Залізняк разом з І. Гонтою був заарештований 7 липня (26 черв.) 1768 р. підрозділом російського війська, що перебувало на Правобережжі у зв'язку з виступом Барської конфедерації 1768 р. Як стверджує В.А. Смолій «.деякий час утримувався в київській в'язниці. Згідно з вироком Київської губернської канцелярії, його, разом з групою сподвижників, було відправлено на каторжні роботи до Нерчинська (нині місто в Читинській обл., РФ). За однією із версій не виключено, що М. Залізняк брав участь у масових виступах селян і козаків серед. 70-х рр. ХУЛІ ст. в Росії» [30]. Також слід нагадати, що причиною повстання в Турбаях була не стільки «соціальна політика українського панства», а як правильно зазначає сам М. Петровський - «колоніальна політика російського царизму», зокрема переведення селян у стан кріпаків, що сталося 3 травня 1783 року згідно з указом російської цариці Катерини II [15].

Завершує історію Гетьманщини М. Петровський тим, що «в останній третині ХУІІІ ст. шляхетська Польща припинила своє існування, а землі Правобережної України ввійшли в склад Росії. В ХІХ ст. й землі Бессарабії ввійшли в склад Росії. Галичину загарбала в 1772 р. Австрія, яка трохи пізніш - 1775 р. захопила в Туреччини і Північну Буковину. В ХІХ і на початку XX ст. боротьба нашого народу проти соціального і національного гніту не припиняється» [21, арк. 99]. У цьому абзаці, власне як і у попередніх, помічаємо як у свідомості українців формувався негативний образ поляків, турків, австрійців та інших народів й малювався позитивний образ росіян, зокрема через страждання пригніченого, але «могутнього російського народу».

Загалом, такий підхід до написання історії 1940-х рр. пояснювався тим, що потрібно було переламати свідомість українців, зробити їх лояльними до росіян. Досягти цього можна було лише знищивши історичні праці й погляди істориків, які обстоювати ідею національної боротьби, самостійної України, ідею українців як окремішньої від росіян нації. Не дарма, під час виступу на засіданні «Республиканского совещания по пропаганде при ЦК КПбУ» від 24-26 червня 1946 р. М. Петровський зазначав: «мы историю должны преодолеть, перебороть школу Грушевского, и взгляды самого Грушевского, то наследие от которого мы отказываемся... Мне кажется, что все-таки основное на что в борьбе против Грушевского и его школы недостаточно обращают внимания - это то, что я бы назвал антирусский характер всех исторических взглядов Грушевского, повторяемых его учениками. Это по сути борьба против всего русского, борьба против русского народа.» [27, арк. 97].

Отже, запропоноване дослідження є двовимірним. З одного боку, воно розкриває М. Петровського як суперечливого актора сучасної топонімічної політики, пов'язаної з декомунізацією. Постать М. Петровського в українській історії слід оцінювати критично, адже до 1930-х рр. він був досить неупередженим дослідником української історії. Проте, в кінці 1930-х рр. історичні погляди М. Петровського починають зазнавати кардинальних змін. З іншого боку, важливо пам'ятати, що нова інтерпретація історії України запропонована М. Петровським та низкою інших істориків, завдали непоправної шкоди не лише українській історичній науці, а й українському народу в цілому. По-радянськи переписані підручники з історії України стерли історичну пам'ять декількох поколінь українців, спотворювали або ж ставили на ідеологічну службу героїку українського народу. Нині практично усі згадані державні діячі доби козаччини стають об'єктами не лише топонімічної політики, а й нових неупереджених історичних досліджень в Україні. Свого часу радянська тоталітарна машина прагнула використати нашу героїчну історію, повернувши її проти нас. Історики на кшталт М. Петровського, вміло маніпулюючи історичними фактами намагалися поставити на ідеологічну службу Москві когорту козацьких діячів, які відкрито не виступали проти московського царя (К. Косинський, Б. Хмельницький, І. Богун та ін.), і яких легко було зобразити як союзників східного сусіда. Водночас велика група видатних діячів доби козаччини, які виступали проти царату (І. Виговський, П. Тетеря, М. Ханенко, П. Дорошенко, І. Брюховецький, І. Мазепа) була оголошена «зрадниками» і ворогами російсько-української «дружби».

Список використаних джерел

1. Великі героїчні предки українського народу: Богдан Хмельницький [Відділ пропаганди і агітації. Статьи. 1943 г.] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф.1. Оп. 70. Спр. 145. Арк 92-94.

2. Грушевський М. Ілюстрована Історія України. Десята частина. Київ-Львів, 1913. 523 с.

3. До повернення місту історичної назви «Переяслав»: Інформаційна довідка громадської ради при виконавчому комітеті Переяслав-Хмельницької міської ради. / упоряд.: Коцур В.В., Нагайко Т.Ю. Переяслав-Хмельницький: ФОП Домбровська Я.М., 2018. 16 с.

4. До пропагіту ЦК КПбУ тов. Литвину. [Заява проф. М. Петровского, 23 декабря 1942 г.] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 48. Арк. 5-10.

5. Др. Антоній Й. Іван Богун - козацький полковник: історичні оповідання (Dr. Antoni J. Iwan Bohun - pulkownik kozacki ) / пер. з польс. Ірини Ремішевської; упоряд.: Дмитро Ващук, Василь Кононенко. Київ-Кам'янець-Подільський: «Медобори-2006», 2012. 192 с. URL: https://is.gd/KkPbPX (дата звернення: 29.11.2019).

6. Кисла Ю.О. Українська історична пам'ять: конструювання загальнорадянської ідентичності в УРСР у сталінський період. Наукові записки. 2008. Том 78. Історичні науки. С. 34-39. URL: http://ekmair.ukma.edu. ua/bitstream/handle/123456789/6248/Kysla_Ukrayins'ka_istorychna_pamyat'.PDF (дата звернення: 25.09.2019).

7. Ковалевська О. Збірник «Мазепа»: реконструкція видавничого проекту 1939-1949 років. Київ, Темпора, 2011. 176 с.

8. Кралюк Петр. Богдан Хмельницький: легенда і людина. Вид. Фоліо, Харків, 2017. 288 с.

9. Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. Київ: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, Київ, 2008. 452 с.

10. Лепявко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. Монографія., Чернігів: Сіверянська думка, 1996. 287 с.

11. Лепявко С. Криштоф Косинський. Київ, вид-во «Варта», 1994. Володарі гетьманської булави: [сайт]. URL: http://pravyteli.national.org.ua/lib/kosynski_2.html. (дата звернення: 18.11.2019).

12. Лично. Конфиденциально. Президенту Академии наук УССР академику Александру Александровичу Богомольцу [Докладная записка, доктора исторических наук проф. Николая Неоновича Петровского, 23 декабря 1942 г.] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 48. Арк. 2а-4.

13. Любченко В.Б. «Мазепинство». Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі. Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: В-во «Наукова думка», 2009. 790 с. URL: http://www. history. org.ua/?termin=Mazepynstvo (дата звернення: 01.12.2019).

14. Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654-1664 рр.). Видавництво Академії Наук УРСР. Київ, 1941. 120 с.

15. Мельнічук А. Турбаївське повстання 17891793 рр. «Я Корреспондент», 2013. URL: https:// blogs.korrespondent.net/blog/users/3212467-turbaivske- povstannia-1789-1793-rr (дата звернення, 02.12.2019).

16. Наумова Н.А. Петровський Микола Неонович (14.11.1894-20.07.1951). Історик, член-кореспондент АН України. До 120-річчя від дня народження. Виставка. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського: [сайт]. 2014. URL: http://nbuv.gov.ua/node/1849. (дата звернення: 18.11.2019).

17. Несколько замечаний по поводу отдельных выступлений на совещании по вопросам истории Украины при отделе агитации и пропаганды ЦК КПбУ, 11 августа 1945 г // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1.Оп.70. Спр. 390. Арк. 1-7.

18. Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. Український народний університет. Лекція 1. Нью-Йорк, 1954 р. 25 с.

19. Острянко А.М. Микола Петровський: «Особисто конфіденційно». Огляди джерел та документальні нариси. 2010. С. 110-116. URL: https://archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_3_4_2010/11.pdf (дата звернення:29.11.2019).

20. Перейменовано назви вулиць. Ніжинська міська рада: [сайт]. 2016. URL: http://www.nizhynrada. org/news/1518/pereymenovano-nazvi-vulits.html. (дата звернення: 25.11.2019).

21. Петровський М.Н. Боротьба українського народу проти соціального і національного гніту [Стихи и статьи присланние для рецензии в отдел агитации и пропаганди ЦК КПбУ, 1943 г.] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 146. Арк. 88-104.

22. Петровський М. Возз'єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі. Українське державне видавництво. Київ-Харків, 1944. 42с.URL:http://shron1.chtyvo.org.ua/Petrovskyi_Mykola/Vozziednannia_ukrainskoho_narodu_v_iedynii_ Ukrainskyi_Radianskii_Derzhavi.pdf.

23. Петровський М. До біографії Івана Богуна. Записки Ніжинського Інституту народньої освіти кн. Х (1930). Ніжин, Держдрукарня ОМГа, 1930. С. 47-58.

24. Петровський М. Західна Україна: історична довідка. Бібліотека агітатора. Українське державне видавництво. Київ, 1945. 35 с. URL: http://shron1.chtyvo. org.ua/Petrovskyi_Mykola/Zakhidna_Ukraina.pdf (дата звернення: 25.11.2019).

25. Петровський М. Нариси з історії України XVII - початку XVIII століть: Досліди над літописом Самовидця. Державне видавництво України. Том 1. Харків, 1930. 453 с.

26. Петровский Н. Богдан Хмельницкий. Москва: ОГИЗ Госполитиздат, 1944. 57 c. URL:http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S2 1P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0001810 (дата звернення: 25.11.2019).

27. Петровский Н., профессор - директор института истории АН УССР [Стенограмма Республиканского совещания по пропаганде при ЦК КПбУ, 24-26 июня 1946 г.] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1.Оп.70. Спр. 437. Арк. 96-106.

28. Письмо И. Борецкого к царю и патриарху об отправлении иеромонаха Памвы Беринды для исправления церковных книг. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. Том 1, Москва, 1953: 48-49.

29. Проект про Перейменування міста Переяслав в місто Переяслав-Хмельницький [Відділ пропаганди і агітації. Проекти постановлений ЦК КПбУ и СНК УССР … 1943 г.] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 71. Арк. 1-3.

30. Смолій В.А. Залізняк Максим Ієвлевич. Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-И. Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: В-во «Наукова думка», 2005. 672 с. URL: http:// www.history.org.ua/?termin=Zaliznyak_M (дата звернення: 02.12.2019).

31. Стенограма лекции професора Петровского: «Боротьба українського народу за возз'єднання в єдину українську державу», 25.10.1945 г [Управление агитации и пропаганды] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 399. Арк. 1-38.

32. Стенограмма совещания по вопросам Украины при отделе пропаганды и агитации при ЦК КПбУ. Заседание первое-третье. [Виступ, тов. Петровский] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 383. Арк. 16-27.

33. Стенограмма совещания по вопросам Украины при отделе пропаганды и агитации при ЦК КПбУ. Заседание первое-третье. 10 марта 1945 г [Виступ, проф. Петровский] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 384. Арк. 119-135.

34. Стенограма совещания по вопросам Украины, 10 марта 1945 г. [Отдел пропаганды и агитации] // Центральний державний архів громадських об'єднань у м. Києві. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 385. Арк. 241-259.

35. Удод О. Українська історична дидактика: академічний дискурс (До 80-річчя Інституту історії України). Київ: Інститут історії України НАН України, 2016. 214 с.

36. Україна Incognita / за загальною ред. Лариси Івшиної. Видання шосте, стереотипне. Бібліотека газети «День». ПрАТ «Українська прес-група», 2013. 400 с.

Размещено на Allbest.ru