Консуляри Сирії кінця IV ст. від Р.Х. за промовами Лібія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

консуляри сирії кінця iv ст. від р.х. за промовами лібанія

Пуховець Д.С., кандидат історичних наук,

доцент кафедри історії стародавнього світу та

середніх віків історичного факультету

Київ

Анотація

Мета статті полягає у дослідженні консулярів (намісників) римської провінції Сирія наприкінці IV ст. від Р.Х. на основі промов оратора Лібанія. Методологія дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності, а також на використання загальнонаукових методів (індукції та дедукції, аналізу і синтезу) та спеціально-історичних методів (методи історіографічного та джерелознавчого аналізу). В 380- 390-ті роки Лібаній, отримавши посаду почесного префекта преторія, намагається захищати рідне місто Антіохію від свавілля чиновників. Під його критику потрапляє біля десятка консулярів провінції. З промов ми яскраво бачимо їх суперечки з місцевим населенням через збирання податків, зловживання намісників при здійсненні судочинства, наявність хабарництва, непотизму та інших зловживань у провінційній владі. консуляр намісник сирія лібій

Ключові слова: Лібаній, Антіохія, Сирія, Пізня Античність, консуляри.

Annotation

The purpose of the article is to explore the consulars (governors) of the Roman province Syria at the end of IV century A.D. based on the speeches of the orator Libanius. The methodology of the study is based on the principles of science, historicism, consistency, as well as on the use of general scientific methods (induction and deduction, analysis and synthesis) and special-historical methods (historiographical and source analysis). In the 380-390s, Libanius, having been rewarded with position of honorable praetorian prefect, tries to protect his native city of Antioch from the arbitrariness of officials. He criticized about a dozen province governors. From these speeches, we can clearly see their disputes with the local population over tax collection, abuse of governors in the administration of justice, bribery, nepotism and other abuses in the provincial government.

Keywords: Libanius, Antioch, Syria, Late Antiquity, consulars.

Виклад основного матеріалу

Промови оратора Лібанія представляють собою справжню скарбницю інформації про життя Антіохії 2 половини IV ст. від Р.Х. Остання, будучи головним містом Сирії, була центром провінції Syria Coele («Пола Сирія»), утвореної ще наприкінці II ст. від Р.Х. На рубежі IV-V ст. провінція була поділена на дві: Syria I та Syria II, або просто Syria та Syria Salutaris - під цими назвами вони фігурують в Notitia Dignitatum [див. 14]. Очолював провінцію Syria Coele намісник у статусі консуляра, його резиденція знаходилася в Антіохії. В останню декаду свого життя, захищаючи інтереси рідного міста, Лібаній написав цілий ряд промов, направлених проти консулярів Сирії. Дослідженню діяльності намісників на основі джерел і присвячена стаття. Вона ставить перед собою ряд дослідницьких завдань: визначити основні повноваження консулярів Сирії, проаналізувати їх взаємовідносини з населенням та курією Антіохії, дослідити основні зловживання, яких припускалися намісники.

Основним джерелом статті є промови Лібанія (бл. 314-394 рр.), найвидатнішого оратора 4 ст. Сам він народився в Антіохії, там же почав засвоювати риторику. Продовжив своє вдосконалення красномовець в Афінах [5, с. 10-11]. Надалі якийсь час майстер слова жив життям мандрівного ритора, викладаючи в столиці Константинополі, Нікомедії та інших містах. Зрештою, він повертається до рідної Антіохії та здобуває звання офіційного ритора міста [6, с. 335] (це давало стабільну зарплатню та звільнення від певних податків та повинностей). Можливість для повернення спричинила смерть колишнього ритора Антіохії та вчителя Лібанія Зиновія [5, с. 14]. Надалі кар'єра Лібанія переживала злети та падіння. Після піднесення за часів Юліана Відступника настав час забуття ритора, який в християнській імперії не приховував своїх язичницьких переконань [2, с. 54]. Але за правління Феодосія І престарілий оратор знову отримує прояви поваги від імператора, хоча той і був заповзятим християнином. Найвищім проявом пошани стало надання Лібанію титулу почесного префекта преторія взимку 383/384 р. [10, р. 422]. Цей титул не означав виконання конкретних обов'язків, але наближав ритора до політичної еліти імперії. Лі- баній відчув, що захист Антіохії від зловживань чиновників став тепер не тільки його правом, але й обов'язком. В останню декаду свого життя значний обсяг промов красномовця направлений на реалізацію цієї конкретної мети - критики діяльності консулярів Сирії, а саме: Євмолпія, Тизамена, Тим- ократа, Лукіана, Євстафія, Євтропія, Флоренція та Севера. Також в контексті антіохійського повстання 387 р. згадується консуляр Цельз. Промови є до певної міри суб'єктивними, але при цьому дозволяють скласти об'єктивну картину діяльності намісників Сирії.

Доповнює цю картину використання сучасної наукової літератури. Масштабним дослідженням адміністративної системи Пізньої Римської імперії, в тому числі діяльності намісників провінцій, є монументальна праця А.Х.М. Джонса [12]. Останні здобутки історичної науки у цьому напрямку репрезентує Cambridge Ancient History [8]. Фундаментальні дослідження з історії як Антіохії, так і консулярів Сирії здійснив Г. Дауні [10, 11]. Радянський погляд на історію Антіохії у IV ст. від Р.Х. продемонстрований у монографії Г. Курбатова [3]. Також він здійснив важливі дослідження постаті самого Лібанія [2]. Продовжує досліджуватися постать оратора і в сучасній історіографії [див. 5]. Одним з великих сучасних дослідників красномовця є Р. Крібіоре [9], напрацювання якої також використані у статті.

Загалом, адміністративний поділ імперії у досліджуваний період був наступним. Країна поділялася на 4 префектури на чолі з префектами преторія. Ті, в свою чергу, поділялися на 12 діоцезів на чолі з вікаріями. Кожен діоцез включав в себе декілька провінцій, загальна кількість яких у ШШіа Dignitatum становить 114 [14; див. також 8, р. 166]. Провінції очолювали намісники, у більш важливих провінціях вони називалися консуляри, у менш важливих - президи, окремі провінції очолювали коректори (в ^Ша Dignitatum консуляри очолювали 37 провінцій, коректори - 5, всі інші очолювалися президами [14]). Намісники мали доволі широкі повноваження: приймали участь у збиранні податків, керували виконанням повинностей, виконували функції суддів, взагалі, були представниками імператора на місцях, відповідали за спокій та порядок в провінціях [12, р. 374].

Консуляри були важливими чиновниками, в той же час місцеві еліти не боялися їх критикувати, вступати з ними в конфронтацію. Це і демонструє Лібаній у своїх промовах, направлених проти намісників. Перша з них з'являється у 384 р., невдовзі після отримання ним звання почесного префекта преторія: це Ог. XL «До Євмолпія». Оратор проявляє себе як захисник не стільки суспільних, скільки особистих інтересів. Конфлікт Лібанія з консуляром та його братом Доміцієм, який займав ще вищу посаду коміта Сходу, розгорівся з двох причин. По-перше, ритору не подобалось, що чиновники сприяли підправленню антіохійської молоді на навчання в інші міста - Рим, Александрію та Беріт: «Ти зашкодив моїй кафедрі... і грецьку мову, яка і так в загоні, ти ввігнав в більше безчестя» [Ог. XL, 5]. Внаслідок відправлення молоді до інших міст, сприянню розвитку латинської риторики в самій Антіохії Лібаній, будучи виключно грецьким ритором, втрачав учнів, про що він відверто говорить. А з учнями у майстра слова і так не все було просто. За даними, приведеними Р. Крібі- оре, більшість з них навчалася у ритора лише 1-2 роки, і тільки одиниці затримувалися на 5-6 років [9, р. 323-329]. Друга причина суперечки - це промова, яку Євмолпій замовив у Лібанія на честь До- міція: «Ти і він просили похвального слова з більшою наполегливістю, ніж просять хліба» [Ог. XL, 17]. Про хліб красномовець згадує тут не випадково: ми знаємо, що через неврожаї Сирія відчувалася брак продовольства всі 380-ті роки [10, р. 420]. Маестро риторики взявся за роботу за умови, що його похвальне слово буде єдиним. Але швидко він дізнався, що промову паралельно готує якийсь інший поет [Ог. ХЬ, 17]. Оратор був в шаленстві, відмовився виконувати роботу. Чиновникам довелося застосовувати всі важелі впливу, просити посередництва у друга Лібанія, філософа Фалассія [Ог. ХЬ, 22]. Зрештою, Лібаній дописав та проголосив свою промову на честь Доміція, яка, за його ж словами, була прийнята населенням надзвичайно тепло [Ог. ХЬ, 17]. Та негативні емоції у ритора до чиновників, як бачимо, залишились.

Другою за хронологією була «Промова проти Тизамена до імператора Феодосія» [Ог. ХХХШ], яка є набагато більш радикальною у своїх формулюваннях. Промова, написана наприкінці 386 р., ставить собі за мету домогтися у імператора Феодосія усунення консуляра Сирії Тизамена з його посади. Лібаній розуміє, що це завдання є складним та ризикованим, адже у намісника є впливові покровителі, зокрема, префект преторія Сходу Кінегій [Ог. XXXIII, 2]. На думку оратора, Тиза- мен є поганим чиновником з кількох причин. По- перше він критикується як судочинець. Лібаній стверджує, що намісник не намагається вникнути в сутність справи, вирішити її по справедливості [Ог. XXXIII, 9]. В той же час він дуже «щедрий» на покарання батогами, в тому числі вони застосовуються і проти куріалів. Другий об'єкт критики - дуже жорстка податкова політика. Податки збиралися в дуже агресивний спосіб, значно суворіший, ніж цього вимагало імператорське законодавство. За нормами кінця IV ст. міська курія була відповідальна за збір податків з міста. Цей принцип реалізовувався таким чином: якщо вся сума не збиралася, куріали мали сплачувати недоїмки зі своїх коштів [8, р. 376; 12, р. 748]. Ця норма була дуже жорсткою, і Лібаній скаржиться на її реалізацію в контексті діяльності Тизамена. Також кон- суляр змушував заможних антіохійців виконувати літургії, зокрема, організацію звіриного бою [Ог. XXXIII, 14]. Хоча Лібаній переконує, що ці трати могли бути тільки добровільними. Не легше доводилося і торгово-ремісничому населенню. 386 рік як раз був роком збирання хрісаргіру [Ог. XXXIII, 33], податку на підприємницьку діяльність, який збирався надзвичайно суворо. Цей податок латиною називався соІШіо Ішігаї^ та збирався кожні 4 або 5 років з підприємців в широкому сенсі цього слова, навіть з повій та жебраків [12, р. 431]. Також Тизамен змусив ремісників за власний кошт забезпечувати нічне освітлення Антіохії [Ог. XXXIII, 35], що було для них дуже обтяжливо. Крім того, в промові лунають достатньо екзотичні звинувачення проти консуляра. Так, він заборонив ораторам виголошувати промови поки його доньки не будуть видані заміж, ця заборона стосувалася і судових засідань [Ог. XXXIII, 28-29]. Щодо хабарів, то Лібаній пише, що сам Тизамен їх не брав, але їх брали його наближені, щоб впливати на намісника [Ог. XXXIII, 38]. Очевидно, промова мала ефект, адже ми знаємо, що на початку 387 р. в провінції Сирія вже був інший намісник, якого звали Цельз.

Ім'я цього консуляра фігурує у декількох промовах, але він там не критикується. І для цього були вагомі причини, не пов'язані з постаттю самого Цельза. Справа в тому, що наприкінці лютого 387 р. в Антіохії стало відомо про новий екстраординарний податок, яким було обкладене місто. Незадоволення цим фактом призвело до вибуху повстання, в ході якого статуї імператора Феодосія були скинуті з постаментів і кинуті в річку Оронт. Повстання було придушене в крові [див. 7]. Імператор створив комісію для його розслідування та визначення покарання для міста. Антіохії загрожували масові репресії та втрата статусу центра провінції, навіть знищення. В такій ситуації Лібаній був змушений відкинути свою критичну риторику та в своїх промовах намагатися догодити чиновникам різного рівня, щоб врятувати місто. Щодо Цельза, оратор просто приводить фактаж, як кон- суляр збирав куріалів Антіохії щоб повідомити їм про введення нового податку і таким чином згладити конфлікт [Ог. XIX, 26; пор. 10, р. 427]. В решті решт, місто не було покаране жорстоко, але і Цельз на своїй посаді довго не затримався.

У тому ж 387 р. консуляром була вже і інша людина - Тимократ, яка також отримала свою промову від Лібанія («До Тимократа», Ог. XLI). Втім, точний час його перебування на посаді встановити не можливо, але на даті 387 р. наполягає впливовий дослідник Г Дауні [11, р. 17-19]. Вся промова присвячена одній меті: переконати чиновника не співпрацювати з театральними клакерами. Це були люди, природною функцією яких було підтримання криками та оплесками театральних видовищ, що мало підштовхнути і інших глядачів до схвалення дійства. Але з часом клакери почали надавати схвалення і чиновникам, але тільки за певну фінансову нагороду, яка, за оцінкою Г Курбатова, становила 3 оболи за голос [3, с. 180-181]. Якщо ж нагороди не було, то чиновників чекала від клакерів обструкція під час масового дійства. Лібаній був налаштований категорично проти театральних крикунів. Його слова не заливають у цьому сумніву: «...Яка ціна славослів'я цих людей, котрі з дитинства до сьогоднішнього дня прожили в ледарстві і в великій порочності?... Всі ці люди прийшлі, що прибули сюди з ганьбою, внаслідок своїх злочинів були вигнані з рідних міст.» [СІЬ., Ог. XLI, 5-6]. Крім того, оратор звинувачує їх у вчиненні рекету проти антіохійських торговців та інших злочинах. Лібаній помітив у Тимократа бажання домовитися з клакерами і намагається переконати його не робити цієї помилки.

Наступним консуляром, який потрапив під гостре «перо» Лібанія став Лукіан, який був намісником Сирії у 388 р. («Промова проти Лукіана», Ог. СУ!). Про самого цього чиновника історик Зосима розповідає, що він був сином префекта преторія часів Юліана на ім'я Флоренцій [Zos., V, 2; див. 10, р. 433]. Особливість цієї промови у порівнянні з попередніми полягає в тому, що вона написана в період, коли, Лукіан вже був відсторонений від посади. Лукіан був ставлеником префекта преторія Сходу Кінегія, який помер навесні 388 р. Новий перфект Татіан ставився до намісника Сирії вороже. Курія Антіохії, якій Лукіан не подобався, скористалася цим і почала скаржитись на чиновника, причому робила це відкрито, а не «шляхом анонімних доносів, котрі. зламали гординю стількох правителів» [Ог. СУІ, 14]. Консуляр був знятий з посади та відправлений на суд до Константинополя, але серйозного покарання не поніс. Після цього він в статусі приватної особи повертається в Антіохію щоб реабілітувати своє ім'я та поквитатися зі своїми ворогами, при тому, що новий консуляр Сирії Євстафій вже був призначений на посаду.

Звинувачення проти Лукіана в промові є достатньо розпливчастими: очевидно, Лібаній вважав боротьбу з ним успішно завершеною, і не хотів детально розписувати всі претензії. Серед того, що оратор таки згадує, можна виділити наступні позиції. Це зверхнє ставлення до курії, не бажання вступати з нею в діалог: для прийому доповідей

Лукіан виділяв всього 4 дні на місяць [Ог. СУІ, 2]. Згадується жорстокість колишнього консуляра: «... Одні жили під страхом бичування, інші були йому піддані» [Ог. СУІ, 6]. Дуже сильно Лібанія обурює, що після повернення для відновлення своєї популярності Лукіан користується послугами клакерів та театральних мімів. Загальні претензії до колишнього чиновника оратор формулює в одному реченні: «Але це все було початком зла, а саме: безчестя, бичування, безсилля законів і правосуддя, погрози захисникам, сенатор обібраний, в нехтуванні, апеляція, перегороджена страхом, гординя людей, нічого не вартих, приниження людей достойних, мім - важлива особа, вчитель ніхто.» [Ог. СУІ, 6].

Змінник Лукіана на посаді консуляра також не уникнув критики, виражена вона в промові «Проти Євстафія, про почесті» [Ог. СІУ]. Ця промова написана у 389 р., в час, коли Євстафій вже був усунений з посади намісника, після 10-місячного перебування на ній [Ог. СІУ, 75]. Ця промова є найбільшою з присвячених консулярам і просякнута великою особистою образою. Лібаній був знайомий з Євста- фієм задовго до призначення і розраховував отримати велику пошану та авторитет у останнього. Але цього не відбулося: «. Він заявляє і клянеться, що любить мене. Але якщо він такий люблячий, що ж вважати за його ненависть?» [Ог. СІУ 59]. Найбільше Лібанія образила ситуація з його сином від наложниці на ім'я Кімон, якому оратор допоміг стати адвокатом в Антіохії [Ог. СІУ 7]. Після отримання спадку від Лібанія Кімон мав би стати курі- алом в Антіохії, що було пов'язано з важкими повинностями. Батько хотів цього уникнути шляхом призначення сина на якусь адміністративну посаду [про правила звільнення чиновників від обов'язків куріалів див. 12, р. 743]. Консуляр Євстафій обіцяв допомогти, але цього так і не відбулося. Ще більше ображало Лібанія, що син самого намісника був учнем його риторської школи. Ми знаємо, що надалі Кімон помер ще за життя батька [9, р. 16; див. також 15, р. 39-40].

Не дослуховувався консуляр і до інших порад та клопотань ритора. Так, був покараний куріал Юліан за неналежну організацію літургії по змаганнях на колісницях. Неофіційною причиною покарання Лібаній називає те, що Юліан належав до прибічників попереднього намісника Лукіана [Ог. СІУ, 26]. Інший куріал, Домнін, був побитий батогами та посаджений до в'язниці за неналежне виконання літургії по опаленню суспільних лазень [Ог. СІУ, 38]. Лібаній просив Євстафія звільнити свого друга, філософа Фалассія, від літургії по транспортуванню хліба, але і тут отримав відмову [Ог. СІУ, 47]. Взагалі, з точки розу сучасної людини, прохання Лібанія виглядають корупційними. Але ритор не тільки не соромиться повідомляти про них, але ще й ображається на консуляра за їх невиконання. Зрештою, Лібаній так набрид наміснику постійними проханнями, що останній став уникати його товариства. Він навіть не відвідав оратора, коли старець хворів та не виходив з дому [Ог. СІУ, 30-31].

Промова проти наступного консуляра Євтропія має екзотичну назву - «Про те, що він не розповідає» [Ог. IV], і датується вона 390 р. На цього чиновника Лібаній був так обурений, що навіть не став згадувати його ім'я в назві. Промова написана вже після того, як Євтропій залишив посаду, але вона була не першою словесною баталією між цими двома людьми. В ході словесних війн колишній намісник назвав оратора «базікалом». Лібаній так описує слова чиновника в першому обличчі: «Але я базікаю, я недоумкуватий, і це відбулося зі мною від старості» [Ог. IV, 10], - оратору на той момент було біля 75 років. Слова Євтропія викликали у красномовця бурю шаленства. Він довго перераховує старців давнини, які зберегли чистоту розуму, говорить, що у нього багато учнів, незважаючи на вік.

Образа на Євтропія змушує ритора перейти на особисте. Починає він з батька чиновника, який був селянином за походженням і, на думку Ліба- нія, мав би їм залишатися і надалі [Ог. IV, 15-16]. Далі розповідається про безталанність Євтропія як адвоката. Потім ритор зазначає, що чиновник взяв гроші в борг, щоб заплатити хабар для отримання посади консуляра. В результаті, він став залежний від своїх кредиторів [Ог. IV, 15-21]. Тут мова йде про суффрагій - рекомендацію від вищого чиновника, необхідну щоб отримати посаду. Рекомендацію на посаду консуляра зазвичай видавав префект преторія. Звичним було сплачувати «подяку» за суффрагій, фактично, хабар [8, р. 172; 12, р. 391]. Також згадується традиційний для оратора мотив засудження побиттям батогами. Євтропій наказував одягати на деяких жертв маску віслюка, щоб сльози та страждання людини не були видимі, натомість для глядачів сцена побиття виглядала чимось кумедним [Ог. IV, 37]. Крім того, консуляр обвинувачувався у жорсткому збиранні податків. У цьому контексті Лібаній згадує пекарів, які зверталися до нього по допомогу як захисника у судо- мову процесі [Ог. IV, 29]. Також згадується спроба регулювати ціни на продукти на ринку [Ог. IV, 35].

Наступна промова присвячена консуляру, називається «Проти Флоренція» [Ог. XLVI] та датується 392 р. Оратор визнає, що його відношення до Флоренція змінювалося: спочатку він того підтримував, потім став критикувати. Лібаній в промові демонструє себе борцем за соціальну рівність. Він описує важке життя торгово-ремісничого люду, несправедливе ставлення до нього. Цей люд піддається бичуванню, кидається до в'язниці за будь-яку провину. Але, на думку Лібанія, така провина, як обмірювання клієнтів шинкарями, може бути пробачена [Ог. XLVI, 10]. Адже вони страждають від зловживань чиновників різного рівня, як цивільних, так і військових, які харчуються в шинках, не сплачуючи за це [Ог. ХиУГ, 12]. Інша важка повинність - це утримання постоялих дворів для чиновників, що знаходяться Антіохії проїздом. Це вимагало і великих трат і несло в собі певну загрозу: «Багато зі слуг помирали без провини, потрапивши під сердиту руку постояльців...» [Ог. ХХУГ, 12]. Були і інші важкі повинності, такі як риття каналів, відбудова занедбаних будинків. Крім того, потрібно було платити грошові податки, найбільш обтяжливим з яких був хрісаргір, «який викликав трепіт з наближенням грізного п'ятиліття» [Ог. XXVI, 22]. Цим робітникам протиставляються паразити міста, які несуть йому тільки шкоду та є джерелом повстань. Це передусім театральні міми та клакери, які їх оточують. Лібаній згадує «плясунів, завдяки яким багато розвелося ледарів, багато розпусних, багато батьковбивць.» [Ог. XXVI, 31]. Сам Фло- ренцій більше критикується як людина, яка допускала таку несправедливість. Серед персональних претензій до нього: неповага до курії Антіохії [Ог. XXVI, 40] та розширення вулиць з будівництвом портиків, через яке постраждали приватні будинки [Ог. XXVI, 44].

Зрештою, останнім консуляром, якого зачепила творчість Лібанія, був Север (промова «Проти Серева» [Ог. XVII], написана після 392 р.). Ця промова була виголошена в ході судового процесу, де сторонами виступали Север та підзахисний Ліба- нія Малх. Малх сам був провінційним чиновником, який «від владики отримав пояс, трон, право судити, хто командував воїнами, кому не раз імператор адресував свої послання» [Ог. XVII, 13]. Обвинувачувався він у привласненні імператорських коштів, більш того, навіть не заперечував своєї провини [Ог. XVII, 20]. Малх просив два місяці, щоб повернути кошти. Натомість Север піддав його тортурам у вигляді бичування в ході досудового слідства: «Рясно текла кров, шматки м'яса, вирвані з тіла ударами, летіли у безлічі» [Ог. XVII, 15]. Після цього людину водили вулицями Антіохії в порваних штанях, не допускаючи до нього лікарів [Ог. XVII, 17-18]. Це викликало обурення Малха. До дій Серева можна відноситись по-різному. З одного боку, він наказав висікти Малха, хоча застосування тілесних покарань було заборонене для представників чиновницької еліти [див. 12, р. 750]. З іншого боку, консуляр, судячи зі всього, саму справу про розкрадання спустив «на гальмах», хоча за нею Малху могла загрожувати і смертна кара.

Цікавою частиною промови є розмірковування Лібанія про несправедливість судової системи як такої. За словами оратора, завдяки суддям «все - справа грошей, все продається, та ряснішає вихор хабарів, так як дає і відповідач, дає і позивач»; «даром не дається нічого, ні вирок, ні прийом, ні слово, ні склад, ні літера» [Ог. XVII, 48]. Важливі дані оратор приводить і про самого Севера. Батько його був звичайним пекарем, але віддав сина на навчання Лібанію, за що ритор не попросив грошей [Ог. XVII, 3]. З дуже юного віку Север став виступати в якості адвоката на суді, при цьому був в цьому ремеслі надзвичайно успішним (говорили навіть про чаклунство як причину його судових перемог) [Ог. XVII, 6-7]. Завершує ж свою промову Лібаній висновком, що Север мав би і залишатися працювати на млині [Ог. XVII, 54].

Отже, за промовами Лібанія можна прослідкувати основні особливості діяльності консулярів Сирії кінця IV ст. від РХ. Найбільш болісною для населення була участь намісників у зборі податків, які були дуже важкими. Куріали мали за власний кошт сплачувати недоїмки від зібраних податків, а також виконувати літургії, що приводило до їх масового розорення. Не простішим було становище торгово-ремісничого населення, яке мало сплачувати особливі податки на зразок хрісаргіру та виконувати повинності. Хоча все це було політикою центральної влади, вся ненависть за неї падала на консулярів як її виконавців на місцях. Інша поширена претензія Лібанія до консулярів стосується сфери судочинства. Вони обвинувачуються в неуважному розгляді справ та надмірності у використанні бичування. Останнє застосовувалося навіть проти куріалів, хоча це було заборонене законодавством. При цьому курія не розглядала намісників як ворогів апріорі. Лібаній, будучи куріалом, постійно просить у консулярів про якісь послуги: позбавлення родичів та друзів літургій, допомога їм у просуванні кар'єрними сходами. Те, що оратор щиро ображається, отримавши відмову, говорить про те, що така практика була поширеною. «Допомога» у отриманні посади потрібна була і намісникам. Реалізовувалася вона через суффра- гій - фактично, узаконений хабар, який потрібно було сплатити префекту преторія. Сума його була великою, і претендентам на посаду консуляра часто треба було брати гроші в борг і таким чином потрапляти в певну залежність від своїх кредиторів. При цьому самі консуляри часто були вихідцями з родин впливових чиновників, тож ми можемо говорити про становлення особливої верстви служилої аристократії в імперії. Ще один постійний мотив у Лібанія: намагання вмовити консулярів вести перемовини тільки з курією як представницею інтересів Антіохії. Але ми бачимо, що в місті наприкінці IV ст. н.е. з'являються і інші політичні гравці. Це театральні клакери, які стають потужною силою, і до послуг яких все частіше звертаються намісники.

Список використаних джерел

1. Зосим (2010). Новая история. Белгород: Изд. Белгородского гос. ун-та, 350 с.

2. Курбатов Г Л. (1990). Ранневизантийские портреты. Ленинград: Изд. Лен. Университета, 272 с.

3. Курбатов Г Л. (1962). Ранневизантийский город (Антиохия в IV в.). Ленинград: Изд. Лен. Университета, 286 с.

4. Либаний (2014). Речи (в 2 т.). Санкт-Петербург: Квадривиум.

5. Перфилова Т. Б. (2004). «Странствующие» софисты в культурном пространстве провинции (на примере биографии Либания). Известия Российского гос. педагогического университета им. А. И. Герцена. Общественные и гуманитарные науки. СПб., № 4 (7). С. 7-15.

6. Удальцова З. В. (ред.) (1984). Культура Византии (в 3 т., Т.1). Москва: Наука, 726 с.

7. Browning R. (1952). The riot of A.D. 387 in Antioch: The role of the Theatrical Claques in the Later Empire. The Journal of Roman Studies, Vol. 42, P. 13-20.

8. Cameron A. (ed.) (2008). The Cambridge Ancient History. (In 14 vol., Vol. 13). Cambridge: Cambridge University Press, 845 p.

9. Cribiore R. (2007). The School of Libanius in Late Antique Antioch. Princeton: 10. Downey G. (1961). A History of Antioch in Syria from Seleucus to the Arab Conquest. Princeton: Princeton University Press, 753 p.

10. Downey G. (1939). A Study of the Comites Orien- tis and Consulares Syriae. Princeton: Princeton University Press, 22 p.

11. Jones A. H. M. (1964). The Later Roman Empire. 284-602. (In 3 vol.). Oxford: Blackwell, 1068 p.

12. Libanius (1903-1927). Opera (in XII vol.). Leipzig.

13. Notitia Dignitatem (Ed. O. Seeck) (1876). Berolini: Weidmann. 339 s. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.hs-augsburg.de/~harsch/Chronologia/Lspost05/Notitia/not_intr.html

14. Pack R. (1951). An Interpretation of Libanius, Epistle 915. The Classical Weekly. Vol. 45, No. 3, P 38-40.

Размещено на Allbest.ru