Мовна політика Австрії на західноукраїнських землях у кінці XVIII - першій половині XIX століття

Размещено на http://allbest.ru

Львівський національний медичний університет

імені Данила Галицького

Мовна політика Австрії на західноукраїнських землях у кінці XVIII - першій половині XIX століття

Гірна Н.М., кандидат історичних наук,

доцент кафедри українознавства

Львів, Україна



Вступ

Актуальність дослідження. Проблема мовної політики в Україні не втрачає своєї гостроти та актуальності донині. Труднощі щодо виконання Закону про мову, що був ухвалений Верховною Радою України навесні 2019 року зумовлені небажанням дотримання мовного законодавства на всіх рівнях.

Як наслідок, мусимо констатувати, що подолання русифікації України відбувається дуже повільно, а часто не відбувається взагалі. Але питання мовної політики в Україні має дуже довгу історію та пов'язане, перш за все, із загальнодержавною політикою, яку здійснювали в різний час різні уряди.

Починаючи від першого поділу Польщі між Австрією, Пруссією та Росією в 1772 році, західноукраїнські землі стали частиною імперії Габсбургів. Таким чином, новий уряд розпочав проводити нову, дещо відмінну від польської, мовну політику стосовно Східної Галичини, Західної Волині, Буковини та Закарпаття. Вона проявлялася в певних поступках українському населенню та мала на меті посилити австрійські позиції в краї, здобути підтримку українців.

Аналіз досліджень та публікацій. Проблематика, близька до теми нашого дослідження, знайшла відображення в працях Ю. Шевельова, В. Тельвака, В. Педича, Я. Дашкевича, І. Огієнка та ін.

Вказані автори переважно розглядали мовну політику Австрії щодо західноукраїнських земель у контексті суспільно-політичних і соціальних процесів кінця XVIII - першої половини XIX століття, акцентуючи саме на них. Тому важливо детальніше з'ясувати власне мовний аспект цього питання.

Мета статті полягає в комплексному науковому аналізі та з'ясуванні змісту, напрямків і результатів мовної політики Австрії на західноукраїнських землях у кінці XVIII - першій половині XIX століття.

У ході роботи ми використали наукові принципи (історизму, наукового та об'єктивного підходу до висвітлення теми), загальнонаукові методи (синтезу, аналізу індукції, дедукції); сучасні концептуальні підходи (міждисциплінарний, структурний, структурно-системний, плюралістичний). Комплексне застосування різних методів дало можливість оптимально проаналізувати джерела та історіографію проблеми і розрити тему дослідження.



Виклад основного матеріалу

У результаті першого поділу Польщі у 1772 році між Австрією, Пруссією та Росією більша частина західноукраїнських земель увійшла до складу імперії Габсбургів. Тоді це був найвідсталіший аграрний регіон, де панувало безземелля, бідність, безграмотність, а середня тривалість життя не перевищувала тридцяти п'яти років.

Новий австрійський уряд, на відміну від попереднього польського, намагався проводити політику відносної рівності щодо всіх народів, які формували імперію. Це було зумовлено, перш за все, тим, що власне австрійці не мали переважаючої більшості, а монархію називали клаптиковою, оскільки її формували одинадцять різних народів.

Таким чином, українці в умовах нової влади відчули певні позитивні зміни. Як влучно помітив Михайло Грушевський, «нове правительство австрійське заходилося коло того, щоб покращити долю селянина руського, обмеживши безмежну владу поміщика над ним» [2, с. 11]. Особливо активно на становище краю, названого «Королівством Галичини і Володимирії», впливали реформи імператриці Марії Терезії та її сина Йосипа ІІ.

Одразу в 1774 році було ліквідовано кріпацтво та обмежено панщину двома днями на тиждень. Також уряд зрівняв у правах духівництво всіх конфесій, що зумовило формування української еліти краю. Греко-католицьке духівництво не розривало зв'язків із народом, було його найосвіченішою верствою, рушієм соціально-економічних і культурно-просвітніх змін.

Нові політичні реалії проявилися в упровадженні загально австрійського адміністративного поділу, законодавства, державної німецької мови. Так, українські землі формували кілька адміністративних одиниць - «Королівство Галичини і Володимирії» з центром у Лемберзі - Львові, Буковина була окремим коронним краєм із центром у Чернівцях, а Закарпаття належало до Пожонського намісництва Братислави, що перебувало у складі Угорського королівства. Зауважимо, що на момент переходу краю до складу Австрійської корони, міста на західноукраїнських землях були невеликими, там проживали переважно поляки і євреї, в адміністрації та судах панувала польська мова. Цісарський указ зобов'язував перехід на державну німецьку мову, поступово в українських містах зростає частка німецьких чиновників.

Гостро постає проблема надзвичайно низького рівня освіти серед народу, і загалом відсутності народних шкіл. Тому у 1774 році Відень розпочав освітню реформу краю, запровадивши триступеневу систему освіти:

Перший рівень становили початкові однорічні школи, де навчання відбувалося народною (українською) мовою. Ці школи були безкоштовними, поступово стали обов'язковими, давали можливість навчитися грамоті дітям із бідних селянських родин.

Другий рівень складався з гімназій та ліцеїв, які давали середню освіту, навчання відбувалося польською і німецькою мовами. Навчання у закладах цього типу було платним. Випускники гімназій могли продовжувати навчання в університетах.

Третій рівень навчальних закладів формували університети, Вищі школи, духовні семінарії. Там навчання відбувалося лише державною німецькою мовою, у греко-католицьких семінаріях частину предметів викладали церковнослов'янською і старогрецькою мовами, що було зумовлене особливостями обрядової традиції.

У 1784 році цісарським указом було відновлено Львівський університет і у Відні засновано греко-католицьку семінарію святої Варвари - Барбареум. Спеціально для студентів українців у Львівському університеті від 1805 року діяв так званий «Руський інститут» - «Studium Ruthenum», де викладання відбувалося українською мовою [8]. Але через кілька років самі українці ініціювали його закриття, щоб не було підстав для звинувачень у неграмотності з боку польської професури і студентів.

Освітня реформа була доволі успішною. Через п'ять років після її початку в чверті сіл були початкові школи з українською мовою навчання . Станом на 1914 рік у Галичині діяло 2510 державних початкових шкіл з українською мовою навчання, а також майже 200 приватних початкових шкіл. Відчувався брак вчителів для народних шкіл і підручників для навчання грамоти. Часто один вчитель навчав дітей у різних селах почергово [5, с. 209].

Рушійною силою національно-культурного відродження на західноукраїнських землях було греко-католицьке духівництво - найосвіченіша верства українського суспільства, його еліта.

У 1816 році єпископи Михайло Левицький та Іван Могильницький заснували перше в Галичині культурно-освітнє товариство греко-католицьких священиків, котре мало на меті видавати книги українською мовою для простолюду, а наступного року добились права викладати там українською мовою.

Із метою підготовки вчителів для народних шкіл греко-католицькі єпископи Іван Могильницький, Йосиф Левицький, Іван Лаврівський та Іван Снігурський заснували у 1816 році у Перемишлі «Вчительський інститут». Він багато зробив для піднесення українського шкільництва.

Це були інтенсивні курси підготовки вчителів для народних шкіл. Члени культурно-освітнього осередку, зокрема, Михайло Левицький ( 1774 - 1858 рр.), перемиський, а потім львівський єпископ, зробив великий внесок у розбудову народної освіти в Галичині. Іван Могильницький ( 1777 - 1831 рр.) став видатним оборонцем української мови, автором першої в Галичині граматики української мови «Граматика язика словено-руського» та ще кількох підручників, а також наукового трактату «Відомості о руськім язиці» [9]. Ці книги стали основними навчальними підручниками у народних школах. Діяльність культурно-освітнього товариства священиків заклало грунт для знаменитої Руської трійці.

Таким чином, у 20-30-их роках ХІХ століття з'явилося перше покоління освіченої української молоді - студенти і семінаристи. Саме вони започаткували національно-культурне відродження у Львові зокрема та в Галичині загалом. У 1833 році Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький утворюють у Львові перше в Україні культурно-освітнє товариство Руська трійця, до якого увійшли студенти та семінаристи. Трійчани називали себе будителями, адже мали на меті піднести, тобто пробудити свідомість простого люду.

Утвердження ідеї створення літературної мови на народній основі пов'язане з діяльністю Руської трійці. Головну роль відводили формуванню літературної мови, українського правопису та розширенню сфери вжитку української мови.

Свою діяльність Руська трійця розпочала зі збирання фольклору в Галичині, на Буковині та в Закарпатті. Етнографічні експедиції переконали трійчан, що відродити українську мову в Галичині можна лише впроваджуючи в літературу замість «язичія» (штучного варіанта церковнослов'янської мови) живу народну мову [3, с. 78-81].

Однією з перших громадських акцій Руської трійці став виступ М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалися латинською, польською, німецькою). Незабаром з'явився ще й вірш М. Шашкевича «Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Отже, своє завдання трійчани вбачали у пробудженні національної свідомості галичан. Засобом для досягнення мети стали книжки українською мовою.

Ще 1834 року М. Шашкевич склав альманах своїх творів під назвою «Зоря» народною українською мовою. Він включив до нього поезії своїх товаришів - трійчан і народні пісні. Цензура заборонила її видання. Але молоді будителі не відступилися від своїх задумів. На основі «Зорі» невдовзі було підготовлено нову збірку - «Русалка Дністровая», яку вирішили друкувати в Будапешті, де цензура була більш лояльною.

У жовтні 1836 року було отримано дозвіл, а в грудні того самого року, датована 1837 роком, з'явилася книжка під назвою «Русалка Дністровая». Її складала низка народних дум, пісень, оригінальних творів трійчан і перекладів. Великий інтерес до епосу пояснювався необхідністю пошуків історичних коренів. Так, Маркіян Шашкевич заявив про те, що українці по обидва береги Дніпра є одним народом, штучно розділеним сильнішими сусідами [7, с. 11]. Альманах було написано живою народною мовою.

Так галицькі будителі заклали основи розвитку української літературної мови в західноукраїнських землях, їхнім маніфестом став знаменитий вірш М. Шашкевича «Руська мати...». Ці ідеї знайшли прихильників по обидва боки Карпат. Буковинський поет і громадський діяч Сидір Воробкевич і діяч українського-національно-культурного відродження Закарпаття, поет, видавець, канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович стали на захист не тільки своєї мови, а й своєї національності.

Поява першої книги, виданої українською мовою, стала віхою у справі національного відродження галицьких українців, які заявили про себе як про частину єдиного українського народу, що має свою історію, самобутню культуру, мову. Альманах «Русалка Дністовая» засвідчив початок нової літератури на західноукраїнських землях [6, с. 250-255]. Саме ці думки стали причиною того, що цензура заборонила видання. Лише близько 250 примірників «Русалки Дністрової» із тисячного накладу встигли розповсюдити. Через переслідування Руська трійця розпалася.

Але її діяльність знайшла продовження в українському національному русі під час революції 1848 - 1849 рр., а згодом у діяльності народовців на західноукраїнських землях.

Так, зокрема, традиції заборонених цензурою «Зорі» та «Русалки Дністової» продовжив упорядкований братами Головацькими літературний альманах «Вінок русинам на обжинки», виданий у Відні у 1845 - 1847 рр. Він доніс до читачів головні ідеї Руської трійці та відіграв значну роль у культурному житті Галичини. Підсумком діяльності Руської трійці стало визначення головних програмних засад українського національного руху в статті Я. Головацького «Становище русинів в Галичині» (1846 р.), що їх у 1848 році в основу своєї діяльності поклала Головна Руська рада. На жаль, на той час Руська трійця вже розпалася.

У 1843 році помер її найталановитіший учасник М. Шашкевич. І. Вагилевич і Я. Головацький відійшли від активної діяльності на українському суспільному полій зосередились переважно на перекладацькій та науковій діяльності.

Але її традиції продовжила нова генерація українських патріотів: у середині ХІХ століття приятель І. Вагилевича Василь Подолинський (1815 - 1876 рр.) різко заперечив нав'язаний ззовні погляд, згідно з яким русини-українці нібито належать до поляків, а їх мова є лише діалектом польської, зіпсутим ще й церковнослов'янською мовою. Він проголосив право українців на власну незалежну державу, вільний вжиток української мови і розвиток української культури. Слова Василя Подолинського стали пророчими: «Ніщо не може здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи!» [4, с. 53].

У середині ХІХ століття в Австрії відбулися важливі суспільно-політичні зміни, котрі вплинули і на мовну ситуацію на західноукраїнських землях. У 40-их роках ХІХ століття Європою прокотилася хвиля революцій, антифеодальних та національно-визвольних повстань. Набирав силу рух за об'єднання Німеччини, визволення та об'єднання Італії, визволення Ірландії, в Англії продовжувався рух чартистів. Наближалася європейська революція - Весна народів. Ознаки революції з'явилися і на західноукраїнських землях, про що свідчило повстання буковинських селян на чолі з Лук'яном Кобилицею. Воно було придушене тільки влітку 1849 року [7, с. 15].

У березні 1848 року у Відні розпочалося повстання, реакційний уряд барона Меттерніха впав. Цісар проголосив свободу слова і друку, намір провести вибори до парламенту і прийняти конституцію, дозвіл творити національні військові частини [11]. Ці зміни знову винесли на порядок денний питання становища українців у Галичині, особливо статусу української мови. Українці вкотре опинилися перед обличчям польської загрози, адже польський національно-визвольний рух у своєму справедливому прагненні до незалежності Польщі не помічав українців, цілковито ігнорував їх національно-культурні права. Свідченням польського несприйняття прав українців став випадок із петицією до імператора. Коли один із представників українців Галичини запропонував польській інтелігенції Львова в її петиції до австрійського цісаря до вимоги, щоб «у школах і урядах була польська мова», додати слова «і русинська», то поляки з обуренням закричали: «Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська - це діалект польської мови». Вже 13 квітня 1848 року поляки створили свою Національну Раду, в якій не знайшлося жодного місця українцям - корінному населенню Східної Галичини, які і раніше, і в цей час становили переважну більшість мешканців регіону [4, с. 2-3].

У час революції українці зуміли добитися від Австрії ряд важливих поступок мирним шляхом. У цьому їх підтримав галицький губернатор Франц Серафім Стадіон (1806 - 1853 рр.). Він добре знав реальне становище українців і чітко розумів причини і суть українсько-польського антагонізму. Граф Стадіон був прихильником ліберальної політики і позитивно ставився до боротьби українців Галичини за рідну мову і самоуправління. Такі погляди викликали ненависть до губернатора з боку польських шовіністичних кіл. Завдяки клопотанням Франца Стадіона австрійський імператор Фердинанд І (правив у 1835 - 1848 рр.) проголосив маніфест, яким в Австрійській імперії ліквідовувалося кріпацтво, селяни ставали вільними і отримували громадянські права. Цей закон був проголошений на Великдень 1848 року (22 квітня) і викликав справжній ентузіазм українських селян. І хоча аграрна реформа надавала пільги поміщикам, за ними залишалися права на сервітути ( ліси, луки та водойми - Н. Г.), її значення для зменшення соціальної напруги і розвитку капіталістичних відносин на селі важко переоцінити. Імператор Фердинанд І 25 квітня 1848 року проголосив першу в історії Австрійської імперії конституцію, що була чинною до 1851 року. Відповідно до неї відбулися і вибори до першого парламенту Австрії. Українська фракція налічувала 39 делегатів.

Посилився рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною [1, с. 48]. Одначе він не досяг мети: за конституцією 1849 року Буковину було проголошено окремим коронним краєм зі своїм сеймом та адміністрацією. Попри негатив від розподілу українських земель, внаслідок виокремлення Буковини було створено й окремі - галицький і буковинський - сойми, які діяли аж до 1918 року і певною мірою надавали українцям можливість відстоювати свої інтереси у вищому представницькому органі держави [3, с. 93].

Також у 1849 році було створено перший український батальйон на австрійські службі - Батальйон гірських стрільців. Він став прообразом майбутнього Легіону українських січових стрільців. У грудні 1848 року цісарем став Франц Йосиф ІІ (правив до 1916 року), саме він зробив найбільше у справі розвитку політичних і громадських прав, розширенні демократичних традицій.

Революція 1848 - 1849 рр. принесла українцям позитивні зміни у мовному питанні. Так, 19 квітня 1848 року представники української громади Львова подали клопотання на ім'я імператора про запровадження у школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади. 2 травня 1848 року у Львові було створено першу українську громадсько-політичну організацію - Головну Руську Раду (ГРР), яка перебрала роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 - 1851 рр.

Раду, яка складалася з 30 постійних членів - представників духівництва та інтелігенції, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» - перша у Львові та в Україні загалом газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до одного руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком....» То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці - одна нація [9, с. 23].

Першим важливим кроком ГРР стала вимога відокремлення Східної Галичини від Західної та перетворення її на окремий коронний край, тобто на національно-територіальну автономію. Правлячі кола Австрії прийняли постанову про поділ Галичини, але вона не була впроваджена. Насамперед через спротив поляків.

Польські шовіністичні кола свідомо поширювали брехливі чутки про прагнення ГРР приєднати Східну Галичину до Російської імперії, що викликало зайву напругу у відносинах українців з австрійською адміністрацією. Крім того, влітку губернатор Франц Стадіон був переведений до Відня, а на його місце став відвертий українофоб В. Залеський. Антиукраїнська кампанія посилювалася. Тому українцям вдалося добитися лише частини вимог. Українська мова впроваджувалася в народних школах і її викладали як обов'язковий предмет у гімназіях. Також дозволено в адміністрації і судах звертатися українською мовою [2, с. 25].

На початку 1849 року було відкрито першу в Україні кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. Її очолив колишній діяч Руської трійці Яків Головацький (1814 - 1888 рр.). Він належав до ГРР і активно у виступав захищав самобутність і права української мови. До 1848 року Яків Головацький приділяв багато уваги збиранню і обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з принципу, що мова найкраще відбиває дух нації.

У своїх лекціях приділяв багато уваги мовній проблемі в Галичині, захищав права українського населення на власну мову і культуру, порушував і нагальні питання створення нових україномовних кафедр у Львівському університеті. У 1864 році був обраний ректором університету. Проте Яків Головацький поступово змінив свою громадянську позицію та ставлення до української мови, все стрімкіше скочувався до москвофільства. Вже його «Граматика руського язика» 1851 року далека від позицій збереження і розвитку української мови.

Іван Франко дав дуже вичерпну характеристику москвофільської орієнтації Головацького: «Вже в 1849 році при переході російських військ через Галичину новий професор стратив віру в самостійність руської народності і в потребу та рацію існування тої народності, значить стратив віру і в предмет, котрий мав викладати. От тим-то й не дивно, що викладав він як за напасть, без життя і запалу, після російських підручників, викладав тільки елементи старослов'янської граматики та староруську літературу до татарської доби і, звісно, нікого не вмів загріти до своїх викладів.

Слухаючі позівали, сам професор, очевидно, робив панщину і щохвилі поглядав на годинник. Не диво, що цих 20 літ свого професорства Головацький нікого нічому не навчив, що ми не знаємо між галицько-руськими діячами ані одного, котрий би сказав про себе: «Я - ученик Головацького» [5, с. 296].

Саме москвофільські погляди забезпечили Я. Головацькому посаду ректора. Його призначення цілком підтримували поляки, особливо губернатор Галичини А. Голуховський. Адже ректор - москвофіл був вагомим аргументом перед австрійською владою на користь польської пропаганди. австрійський український мова галичина

Очевидно, що в появі спеціального розпорядження імператора 1869 року про офіційний статус польської мови в цілій Галичині, що призвела до полонізації Львівського університету, погляди професора Головацького відіграли не останню роль.

Діяльність ГРР сприяла пожвавленню громадсько-культурного життя. У жовтні 1848 року у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури, науки та освіти. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» - культурно-освітню організацію, яка мала видавати популярні книжки для народу. У 1848 році в Коломиї була відкрита перша українська читальня, наступного року з ініціативи ГРР засновано Народний дім у Львові.

Революція спричинила активізацію українського національно-визвольного руху і в Закарпатті, Пряшівщині та Мараморощині. Тут місце поляків займали угорці (мадяри) та румуни, які прагнули мадяризувати чи румунізувати українців.

У середині ХІХ століття українцям вдалося добитися права на навчання українською мовою в народних школах і викладання деяких предметів українською мовою в гімназіях [6, с. 252]. Проте ці здобутки були невдовзі зліквідовані, посилилася мадяризація та румунізація не тільки школи, але й церкви, замість кирилиці упроваджувалася латиниця. Така політика сприяла асиміляції частини українців із словаками, а також зумовила зростання кількості прибічників москвофільства. Загалом, кожен впливовіший народ прагнув підкорити українців та штучно їх розділити.



Висновки

Мовна політика австрійського уряду на західноукраїнських землях була спрямована на утвердження і посилення влади імперії Габсбургів. Не маючи чисельної етнічної більшості, австрійці намагалися маневрувати поміж народами, що населяли імперію. Тому українцям було надано певні права в мовній сфері. Таким чином Відень здобув підтримку українського населення, котре століттями страждало від полонізації.

Було впроваджено українську мову в народних школах, як предмет у гімназіях, згодом утворено кафедру української мови у Львівському університеті. І хоча такі зміни зустрічали шалений спротив зі сторони польських чиновників, розгортання українського національного руху на західноукраїнських землях і розширення прав української мови мали незворотний характер. За висловом М. Грушевського саме Галичина від 1848 року стала справжнім українським П'ємонтом, лідером у боротьбі за національне визволення та об'єднання всіх українських земель в соборній державі. Паростки 1848 - 1849 рр. дали гідні плоди вже в кінці ХІХ століття.



Список використаних джерел

1. Гірна Н. Наукова та громадсько-політична діяльність Івана Кревецького (1883 - 1940 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Львів, 2015. - С. 88-92.

2. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX - XX століття. - К., 1996.С. 48-53.

3. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. - 2-ге вид. - К., 1913. - 35 с.

4. Дашкевич Я. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та ментальність./ Я. Дашкевич/ Україна в минулому. Вип. УІ. - К. - Львів, 1994. - С. 78-93.

5. Масенко Л. Нариси з соціолігнвістики. - К., 2010.С. 243.

6. Огієнко І. Історія української літературної мови. - К., 1995. - 296 с.

7. Огуй О. Мовна ситуація на Буковині в австрійський період: динаміка крайових мов у соціолінгвістичному аспекті (1774 - 1918 рр.) // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. - Луцьк, 2013. - №4. - С. 250-255.

8. Томашівський С. Галичина, політико-історичний нарис з приводу світової війни. - Л., 1915. - 35 с.

9. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. - Л., 1910.

10. Франко І. Літературна мова і діялекти. - Л., 1907.

11. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 - 1941): Стан і статус. - Чернівці, 1998. - 208 с.

12. Grzybowski K. Galicija 1848-1914. Historia ustroju politycznego na tle hisrorii ustroju Austrii. - Krakow, Wroclaw, 1959.



References

1. Hirna N. Naukova ta hromads'ko politychna diial'nist' Ivana Krevetskoho (1883 - 1940 rr.) (Scientific and Public Political Activity of Ivan Krevetskyy (1883 - 1940). - Lviv, 2015. - P. 97.

2. Hrytsak Ia. Narys istorii Ukrainy. Formuvannia mod- ernoi ukrains'koi natsii XIX - XX stolittia. (Essay of the history of Ukraine. Formation of a modern Ukrainian nation XIX - XX centuries.). - K, 1996. - P. 48-53.

3. Hrushevs'kyi M. Pro ukrains'ky movy i ukrains'ku shkolu. (About the Ukrainian language and Ukrainian school). - K, 1913. - 35 p.

4. Dashkevych Ia. Schidna Halychyna: etnichni vidno- syny, nastional'ni mify ta mental'nist'. (Eastern Galicia: ethnic relations, national myths and mentality). - K. - Lviv, 1994.- P. 78-93.

5. Masenko L. Narysy z sostiolingvistyky. (Essays on sociolinguistics). - K, 2010. - P.243.

6. Ohiienko I. Istoriia ukrains'koi literaturnoi movy. (History of the Ukrainian literary language). - K, 1995. - 296 p.

7. Ogyi O. Movna sytuastiia na Bukovyni v avstriis'kyi period: dynamika kraiovykh mov u sostiolingvistychnomu aspekti (1774 - 1918). (Language situation in Bukovina in the Austrian period: dynamics of boundary languages in the sociolinguistic aspect). - Lutsk, 2013. - № 4. - P.250-255.

8. Tomashivs'kyi S. Halychyna, polityko-istorychnyi narys z pryvodu svitovoi viiny. (Galicia, a political and historical essay on World War I). - Lviv, 1915. - 35 p.

9. Franko I. Narys istorii ukrains'ko-rus'koi literatury do 1890 roku. (Essay of the history of Ukrainian-Russin literature until 1890). - Lviv, 1910.

10. Franko I. Literaturna mova i dialekty. (Literary language and dialects). - Lviv, 1907.

11. Shevel'ov Iu. Ukrains'ka mova v pershii polovyni dvadstiatoho stolittia (1900 - 1941): stan i status. (Ukrainian in the first half of the twentieth century). - Chernivsti, 1998.- 208 p.

12. Grzybowski K. Haliciia 1848 - 1914. History of the political system on the basis of Austrian system. - Krakow, Wrotslaw, 1959.



Анотація

Мовна політика Австрії на західноукраїнських землях у кінці XVIII - першій половині XIX століття. Гірна Н. М.,кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства, Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького (Львів, Україна)

Мовна політика була важливою складовою утвердження австрійської влади на західноукраїнських землях. Уряд здійснював освітню реформу та розширював сферу вжитку української мови. Почали виходити україномовні книжки, газети, з'явилися культурно-освітні товариства. Такі зміни відбувалися в умовах гострої опозиції з боку польських чиновників та загального піднесення національно-визвольного руху українського народу.

Ключові слова: мовна політика, мовна ситуація, західноукраїнські землі, Австрійська імперія.



Abstract

Language policy of Austria in the western Ukrainian lands at the end of the 18th - first half of the 19th century. Hirna N. M.,Candidate of Historical Sciences, PhD, Associate Professor Department of Ukrainian Studies, Danylo Halytsky Lviv Natinal Medical University (Lviv, Ukraine)

Language policy was an important component of the establishment of Austrian authority in Western Ukraine. The government implemented educational reform and expanded the use of the Ukrainian language. Ukrainian-language books, newspapers began to appear, cultural and educational societies appeared. Such changes took place in the face of intense opposition from Polish officials and the general uplift of the national liberation movement of the Ukrainian people.

Keywords: language policy, linguistic situation, western Ukrainian lands, the Austrian Empire.

Размещено на Allbest.ru

...