Польське землеволодіння у правобережних губерніях України: радянська візія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польське землеволодіння у правобережних губерніях України: радянська візія

Стоберська Н.А.

Стаття має на меті аналіз радянської концепції польського землеволодіння у правобережних губерніях. Дослідження здійснювалося із залученням загальних і спеціальних історичних (історико-типологічного, історико-генетичного, історико-по- рівняльного) методів. Вивчення історіографічних джерел показало, що радянськими істориками польське землеволодіння у межах Російської імперії висвітлювалося фрагментарно та винятково у межах концепції «аграрної революції». Доробок радянських науковців становить цінність лише через багатий фактичний матеріал.

Ключові слова: радянська історіографія, польське землеволодіння, Правобережна Україна, капіталістичні відносини, кріпосництво.

The article deals with the analysis of the Soviet-era research into Polish land tenure in Right-Bank provinces. Both general and specific historic methods, such as historical-typological, historical- genetic and historical-comparative were applied in the analysis of works by Soviet scholars. The paper shows that Soviet historians only presented fragmentary information on Polish land tenure within the Russian Empire, and solely within the concept of “agrarian revolution”. Works of the Soviet historical array are worth studying only in terms of factual material.

Keywords: Soviet historiography, Polish land tenure, Right- Bank Ukraine, capitalist relationship, serfdom.

Проблема польського землеволодіння в українських землях має доволі розлогу історіографію, хронологічно охоплюючи ХІХ - початок ХХІ ст. Найдовший відтинок часу припадає на радянську добу, коли сформувалася своєрідна концепція історичного процесу, ґрунтована на марксистсько- ленінській світоглядній системі. Історична наука цього періоду позначалася протиріччями: з одного боку, спостерігаємо доволі інтенсивне опрацювання фактичного матеріалу, з іншого натикаємося на світоглядну обмеженість наукового пошуку. Повною мірою це стосується вивчення польського землеволодіння. Тому для створення загальної картини дослідження цього явища доцільно прискіпливіше поглянути на підходи радянських науковців.

Радянські здобутки у вивченні польського землеволодіння на Правобережжі України знайшли певне відображення в доробку сучасних науковців. Дослідниця поміщицького господарства порефор- меної доби Н. Темірова, не заперечуючи досягнень радянських істориків у нагромадженні фактичного матеріалу, наголосила на притаманній їм однобічності та неповноті в осягненні суті дворянства, включаючи тих, хто мав польське походження [25, с. 222; 26, с. 27-28]. Радянську історіографію дворянського землеволодіння пореформеної доби розглядали С. Бараненко, Л. Горенко, О. Лобко [2; 5; 16]. Зокрема, авторки зазначили, що опрацювання проблеми дворянства радянськими авторами зводилося до обґрунтування нежиттєздатності великих поміщицьких господарств, їхнього гальмівного впливу на розвиток села. С. Борисевич зауважив, що радянська історична наука переважно ставила наголос на соціально-економічному становищі селянських і поміщицьких господарств, виходячи на проблему класової боротьби [3]. А. Криськов показав, що вивчення класової боротьби в селі підштовхнуло радянських науковців до вивчення розвитку капіталістичних відносин та аналізу зрушень у землеволодінні Правобережної України [14].

Отже, радянський вимір польського землеволодіння частково здобув увагу науковців у контексті ширшої проблематики, але спеціальному розгляду не піддавався. З огляду на це метою розвідки є з'ясування радянської візії польського землеволодіння у правобережних губерніях. В її основу покладено історіографічні джерела, якими виступили праці радянських істориків. Вивчення зібраної інформації відбувалося із застосуванням принципів наукової об'єктивності, історизму, системності, а також залученням загальних і спеціальних історичних (історико-типологічного, історико-генетичного, історико-порівняльного) методів.

У процесі вивчення історії України загалом та, зокрема польського землеволодіння 1920-ті рр. виявилися перехідними. Адже в цей період дослідники, світогляд яких сформувався у попередній період, ще не були обтяжені марксистсько-ленінською ідеологією. З кінця 1920-х рр. відбувалися карколомні зміни в організації наукової діяльності, науковців накрила хвиля репресій, було ліквідовано історичну школу М. Грушевського, необґрунто- вано засуджено чимало фахових дослідників. Все це негативно позначилося на розвитку історичної науки, зокрема практично зупинилося вивчення поземельних відносин, яке було замкнено на проблематиці класової боротьби на селі.

Серед праць міжвоєнної доби привертає увагу доволі простора розвідка О. Степанишиної. На прикладі маєтків Браницьких у Київській губернії, які являли тип «землевласника-підприємця», показано еволюцію польського землеволодіння після скасування кріпацтва. Прикметно, що увага акцентується на больових точках процесу пристосування великого магнатського господарства до нових умов організації виробництва, які, зокрема вимагали залучення найманої робочої сили. Зокрема авторка привернула увагу до втрати суцільності землеволодінь Браницьких після реформи 1861 р., внаслідок чого панські економії виявилися розмежованими селянськими господарствами [22, с. 130]. Ще одним несприятливим фактором для великих землеволодінь польського походження стала так звана політика «обрусения Юго-Западного края», що проводилася імперською адміністрацією в рамках придушення повстання 1863-1864 рр.

О.Степанишина показала, що запровадження репресивного 10-відсоткового податку поставило польські маєтки у надзвичайно скрутну ситуацію. Наприклад, Браницькі за надзвичайно короткий термін мали внести до імперської скарбниці близько 50 тис. руб., в іншому випадку загрожував опис майна. Виставлення ж маєтку на аукціон з огляду на його надзвичайно високу вартість було неперспективним [22, с. 217]. На прикладі одного маєтку показані складні процеси, що відбувалися загалом з великим польським землеволодіння. Праця О. Степанишиної по суті виявилася серед останніх глибоких досліджень польського землеволодіння у міжвоєнну добу. Будучи опублікованою у 1930 р., вона ще продовжувала традиції українського наукового історописання, не обмеженого ідеологічною доцільністю.

Паралельно формувалася радянська концепція, що базувалася на новій для того часу марксистській методології. Вона репрезентована працями М. Яворського, О. Погребінського та інших [21; 27]. В них показано, що в умовах розвитку капіталістичних відносин дворянське землеволодіння занепадало. Автори поставили поміщицьке господарство в загальний контекст аграрного питання початку ХХ ст. М. Яворський наголошував на зростанні поміщицького господарства на Україні одночасно з народженням промислового капіталізму [27, с. 73]. Як він пише, після розкріпачення встановився лад, що був «сумішкою давнього дворянського й нового буржуазного укладу». За його словами, «дякуючи перевазі хліборобського хазяйства, дворянство все ще осталося упривілейованим, пануючим станом» [27, с. 80, 85]. Така оцінка стану великого землеволодіння у пореформену добу набула загальності в середовищі радянських істориків.

Загалом же з 1930-х рр. проблема польського землеволодіння практично зникла з поля зору науковців. Під пресом ідеологічних стереотипів тривалий час вважалося недоцільним вивчати шар суспільства, знищений внаслідок здійснення більшовиками аграрної політики.

Відновлення уваги до проблеми припадає на кінець 1950-х - початок 1960-х рр. Поштовхом стали аграрні симпозіуми, перший з яких було проведено в 1958 р. Тема великого землеволодіння, у радянській термінології «поміщицького», була присутня у працях, присвячених, передусім проблемам російського села у «довгому» ХІХ ст. Найпомітніший внесок у вивчення великих землевласників в імперії зробили російські радянські історики Л. Міна- рик, А. Анфімов, І. Ковальченко.

Л. Мінарик подала економічну характеристику великих земельних власників Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст., серед яких згадуються і польські магнатерії. Нею привернута увага до масштабів землеволодінь, характеру, історії походження. Зокрема, вона проаналізувала родинні зв'язки По- тоцьких, Браницьких, Радзівілів. Наголосила на тому, що їхні багатства не вичерпувалися земельними угіддями, а спирались і на володіння великими промисловими підприємства. Так, у власності Потоцьких перебували Теплицько-Ситківецький, Гайсинський, Шепетівський цукрові заводи, винокурні заводи в Гайсинському і в Брацлавських повітах Подільської губернії [20, с. 24]. Авторка дійшла висновку, що великі поміщицькі латифундії, будучи носіями пережитків кріпосництва, гальмували подальший економічний розвиток імперії.

З початку 1960-х рр. з'явилася низка праць А.Анфімова, присвячених поміщицькому господарству пореформеної Росії, серед яких найзначу- щою є монографія «Крупное помещичье хозяйство Европейской России (к. ХІХ - н. ХХ в.)». Її відмінною характеристикою стало привернення уваги до регіональних особливостей дворянсько-поміщицького землеволодіння. Правобережну Україну дослідник відносив до регіонів з високим рівнем економічного розвитку. В цілому ж, на його думку, поміщицьке землеволодіння у своїй більшості залишалося станово-дворянським з напівкріпосницькими ознаками. Зокрема пережитком були залишки феодального права у вигляді майоратів у деяких маєтках польського походження. А. Ан- фімов привернув увагу до репресивної політики царської адміністрації по відношенню до землевласників польського походження, що брали участь у повстанні 1863 р., внаслідок якої велика частина земель переходила землевласникам російського походження [1, с. 46]. А. Анфімов подав розгорнуту характеристику поміщицького господарства, але він відповідно до радянської історіографічної традиції наполягав на переважанні напівфеодальної відробіткової системи господарювання аж до 1917 р., з чим не погоджувався його молодший колега І. Ковальченко.

У монографії «Социально-экономический строй помещичьего хозяйства Европейской России в эпоху капитализма» авторства І. Ковальченка, Н. Селунської, Б. Литвакова, яка з'явилася через 13 років після згаданої книги А. Анфімова, подано аналіз внутрішнього устрою поміщицького господарства Європейської Росії та окремих регіонів на основі опрацювання статистичних джерел із застосування математичних методів. Правобережжя автори віднесли до регіонів із найвищою питомою вагою великих латифундій, адже тут на початку ХХ ст. на долю поміщиків припадало близько 30% і понад половину товарного виробництва хліба [12, с. 116]. У монографії акцентовано увагу на визріванні передумов «Жовтневої революції» у надрах поміщицького господарства.

Польське землеволодіння фрагментарно стало об'єктом уваги цілої групи дослідників, які вивчали загальні соціально-економічні процеси в Росії. Так, М. Дружинін звернув увагу на співпадіння соціального та національного поділу в правобережних українських землях, де великими землевласниками були переважно поляки, а селяни - кріпаками [6, с. 57]. С. Дубровський, показав, що Росія зробила важливий крок на шляху капіталістичного розвитку сільського господарства. Серед капіталістично орієнтованих названі й господарства, розташовані у Волинській, Подільській та Київських губерніях. Незважаючи на це, дослідник наголошував на збереженні сутності поміщика-напівкріпосника [7, с. 21-23]. В цілому правобережні губернії розглядалися у загальноросійському контексті, що не дозволяло виокремити регіональну та національну специфіку польського за походженням землеволодіння. А. Корелін у контексті російського дворянства показав динаміку змін у польському землеволодінні під впливом повстання 1863-1864 рр., зауваживши, що в середині ХІХ ст. польське землеволодіння обіймало майже 95% земельних площ, наприкінці століття - 48%. Це стало результатом послідовної політики щодо зменшення економічного впливу польських магнатів, в рамках якої їм заборонялося купувати та орендувати земельні наділи, вони позбавлялися можливостей кредитування, усувалися від державних посад. Але не зважаючи на всі обмеження російського уряду, польські магнати зберігали серйозні економічні позиції і на початку ХХ ст. [13, с. 45].

Отже, російські радянські історики поміщицьке землеволодіння польського походження досліджували винятково у контексті вивчення аграрних відносин у Російській імперії у пореформені десятиліття. Цієї парадигми дотримувалися й українські науковці.

І.Гуржій зауважив, що включення українських земель до складу Російської імперії мало поворотний етап в історії України, оскільки зміцнився економічний розвиток Російської імперії та відбулося послаблення шляхетської Польщі [5, с. 32]. За його підрахунками у Київській губернії на 1845 р. 1266 поміщиків володіли 3 631 139 дес. землі, що становило понад % земельних площ [5, с. 53]. Автор наголосив, що під впливом ринкових відносин Правобережна Україна перетворилася на район озимої пшениці та цукрових буряків. Це у подальшому посприяло розвитку переробної промисловості. Причому, саме правобережні землевласники були ключовими постачальниками хліба до Чорноморських портів. І. Гуржій показав, що з метою збільшення прибутків своїх маєтків поміщики запроваджували плодозмінну систему та застосовували вдосконалені землеробські знаряддя та техніку. Отже, І. Гуржій привернув увагу до позитивних зрушень у великих правобережних маєтках, більшість із яких належала полякам.

Поземельні відносини в українських губерніях пореформеної доби - серед центральних проблем радянського періоду стосовно ХІХ ст. Серед найвідомі- ших авторів - Л. Іванов, В. Теплицький, П. Теличук. У їхніх працях були розглянуті зміни в системі землеволодіння в окремих губерніях і зокрема, українських. Так, Л. Іванов проаналізував поміщицьке землеволодіння в Україні за статистикою землеволодіння 1905 р., що показала збереження в усіх губерніях України латифундійного землеволодіння з виразними залишками кріпосництва, незважаючи на високий рівень мобілізації землі [11, с. 177]. В. Теплицький, вивчаючи аграрні відносини наприкінці ХІХ ст., зауважив, що в Правобережній Україні панувало велике феодальне землеволодіння, передусім польське [23, с. 6]. Автор акцентував увагу на тяжкому становищі селян-кріпаків. В якості аргументу, серед іншого, подано інформацію про встановлення у сільськогосподарських роботах уроків, виконання яких вимагало майже цілодобової праці.

Монографія П. Теличука присвячена економічним передумовам аграрної революції та у зв'язку з цим розвитку капіталістичних умов у сільському господарстві [23, с. 24]. Автор зауважив, що на Правобережній Україні капіталізм у сільському господарстві розвивався, передусім у поміщицьких господарствах [23, с. 43]. П. Теличук, на відміну від своїх колег по цеху, відзначив, що в Україні у 80-х рр. ХІХ ст. у Правобережжі переважала капіталістична система господарства. Автор також підкреслював, що «реформа 1861 р. проведена крі- посниками-поміщиками та царатом, спрямовувалася на усунення перешкод і розчистку шляхів для розвитку капіталістичного способу виробництва в сільському господарстві» [23, с. 78]. При цьому зауважив, що не всі поміщицькі маєтки змогли пристосуватися до ринкових умов через існування залишків кріпосництва. Правобережні губернії він відніс до регіонів, де польські магнати спромоглися призвичаїтись до нових обставин ведення господарства, хоча ці зміни могли б відбуватися швидше, якби не залишки кріпосництва [23, с. 79].

На класовому протистоянні в українському селі у другій половині ХІХ ст. зосередив свою увагу М. Лещенко. Автор зазначив, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Київській, Подільській, Волинській губерніях абсолютна більшість земель перебувала в особистій власності поміщиків [15, с. 31]. М. Лещенко припустив, що поміщиками Подільської губернії було не додано селянам від 180 до 200 тис. дес. інвентарних земель. Особлива увага привернута до найбільшого землевласника України графа Потоцького, в економіях якого селянам доводилося виконувати роботи у дуже складних умовах [15, с. 92]. Досліджуючи селянський рух у ХІХ ст., показав, що найбільше виступів спостерігалось у Правобережній Україні, де мали місце найгостріші соціальні протиріччя. Автор наголошував на розширенні класової боротьби на селі, у такий спосіб обгрунтовуючи наростання соціального конфлікту та неминучість революції.

Переважна більшість досліджень українських радянських авторів орієнтувалися на вивчення аграрних відносин у ХІХ - на початку ХХ ст. загалом. На цьому тлі вирізняються дослідження В.Маркіної, Л. Мельника, О. Мамалиги, безпосередньо присвячені великому землеволодінню Правобережжя. В. Маркіна в контексті аграрної історії Правобережної України підготувала монографію «Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины ХУШ века (социальноэкономическое развитие)» [18]. Нею запроваджено до наукового обігу документи князів Чарторий- ських, Сангушків, Жевуських, Вороничів, які вона опрацьовувала в архівосховищах Києва, Львова, Санкт-Петербурга, Кракова, Варшави. Л. Мельник порушив тему розвитку капіталізму у великих поміщицьких господарствах Правобережної України у 60-90-ті рр. ХІХ ст. [19]. О. Мамалига у контексті аналізу капіталістичної еволюції поміщицьких і селянських господарств взяв до уваги і польські господарства Подільської губернії [17]. аграрна революція економічний землеволодіння

У концентрованому вигляді виклад радянської концепції в частині польського землеволодіння знаходимо в кількатомних працях - «Історія Української РСР: у 2 т.», «Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн.», «Історія міст і сіл Української РСР» та інших [8; 9; 10]. В узагальнюючих виданнях наголошено на високому рівні експлуатації селян у магнатських господарствах, в яких застосовувалися «уроки», «місячини» та інші повинності [9, с. 356]. Показано два типи поміщицьких підприємств: капіталістичні та феодально-кріпосницькі. Останні показані як гальмо для подальшого розвитку. Лише деякі поміщики застосовували поліпшені способи обробітку землі, зберігаючи панщину [9, с. 360]. Інвентарна реформа, яку проводив царський уряд з метою залучення селян на свій бік, оцінюється як спрямована на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин, оскільки зберігалася панська власність на землю та експлуатація селян, що в решті-решт зумовило загострення класової боротьби [9, с. 386]. Реформа 1861 р. показана половинчастою, такою, що не розв'язувала проблеми селянського малоземелля, а примножила земельні наділи польських панів - Потоцьких, Грохольських, Браницьких та інших, «які володіли десятками тисяч десятин землі» [9, с. 434; 8, с. 29]. Укладачі послідовно наголошували на експлуататорській сутності землевласників-поляків і хижацькому ставленні до землі.

Отже, у радянській науковій літературі історія польського землеволодіння представлена у контексті вивчення аграрних відносин протягом «довгого» ХІХ ст. У 1950-х - 1980-х рр. був зібраний фактичний матеріал, що дозволило з'ясувати характер сільськогосподарського виробництва в польських маєтках. Радянські історики, спираючись на марксистсько-ленінську методологію, ключовим поси- лом якої виступала класова боротьба як рушій історичного розвитку, в центр уваги поставили реформу 1861 р., розклад феодально-кріпосницької системи, поширення капіталістичних відносин, зміни форм землеволодіння та землекористування, наростання соціальних протиріч в сільськогосподарському секторі. Історія польського землеволодіння висвітлювалася фрагментарно, в якості ілюстрації загальної картини аграрних відносин у Російській імперії. Радянські дослідники у своїй більшості дійшли висновку, що поміщицькі латифундії, серед власників яких на Правобережжі домінували поляки, хоча і перетворювалися на великих підприємців, виступали гальмом у поширенні капіталістичних відносин. Зовсім не згадувалися національні відмінності українців, росіян, поляків, німців, які були сусідами на цих землях. Отже, праці, що належать до радянського історіографічного масиву, становлять цінність лише в тому, що з користю можна використовувати окремі факти, які характеризують ті чи інші сторони буття поміщиків, але не концепцію в цілому.

Список використаних джерел

1. Анфимов А. М. Крупное помещичье хозяйство Европейской России (к. ХІХ - н. ХХ в.). Москва: Наука, 1969. 394 с.

2. Бараненко С. Дворянство в радянській історіографії другої половини 1960-х - першої половини 1980-х рр. Історичні та політологічні дослідження, № 1 (60), 2017. С. 219-231.

3. Борисевич С. Законодавче регулювання поземельних відносин та його соціальні наслідки для Правобережної України (1793-1886 роки): автореф. дис. ... д-ра іст. наук. 07.00.01. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2009. 40 с.

4. Горенко Л. М. Проблематика історіографічного огляду питань поміщицького землеволодіння на Правобережній Україні в ХІХ - на початку ХХ ст. Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. 2018. Число 28, Вип.12. С. 73-83.

5. Гуржій І. О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. Київ: Дерполітвидав, 1954. 451 с.

6. Дружинин Н. М. Помещичье хозяйство после реформы 1861 г Исторические записки.Т.89. Москва: Наука, 1972. С. 187-230.

7. Дубровский С. М. Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма. Москва: Наука, 1985. 398 с.

8. Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Вінницька область / гол. ред. кол. Тронько П. Т. та ін. Київ: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. 777 с.

9. Історія Української РСР: у 2 т. / Редкол.: К. К. Дубина (голов. ред.). Т. 1. Київ: Наукова думка, 1967. 807 с.

10. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. Т. 3: Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (XIX ст.) / Голов. редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (голов. ред.) та ін.; Редкол. тому: А. Г. Шевелєв (відп. ред.) та ін. Київ: Наукова думка, 1978. 608 с.

11. Иванов Л. М. Распределение землевладения на Украине накануне революции 1905-1907 гг. Исторические записки. Т. 60. 1957. С. 176-214.

12. Ковальченко И. Д., Селунская Н. Б., Литваков Б. М. Социально-экономический строй помещичьего хозяйства Европейской России в эпоху капитализма. Москва: Наука, 1982. 243 с.

13. Корелин А. П. Дворянство дореформенной России 1861-1904 гг. Москва: Наука, 1979. 304 с.

14. Криськов А. Питання землеволодіння і землекористування в губерніях Правобережної України кінця Х^її - початку ХХ ст. в історіографії радянського періоду. Наукові записки: Серія «Історія». 2014. Вип. 2. Ч. 2. С.222-224.

15. Лещенко М. Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму (60-90-ті роки ХІХ ст.). Київ: Наукова думка, 1970. 206 с.

16. Лобко О. А. Поміщицькі маєтки Правобережжя в умовах соціально-економічної трансформації 1831-1917 років: за матеріалами володінь графів Потоцьких: авто- реф. дис. ... канд. істор. наук, 2008. 20 с.

17. Мамалыга А. И. Капиталистическая эволюция помещичьих и крестьянских хозяйств Подольской губернии в пореформенный период (1861-1900): автореф.

дисс. ... канд. истор. наук (07.00.02). Каменец-Подоль- ский, 1978. 22 с.

18. Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIIIв. (социально-экономическое развитие). Киев: Изд-во Киев. ун-та, 1961. 236 с.

19. Мельник Л. Г. Про розвиток капіталізму у великих поміщицьких господарствах Правобережної України (60-90-ті рр. ХІХ ст.). Український історичний журнал. 1974. № 10. С. 73-79.

20. Минарик Л. П. Экономическая характеристика крупнейших земельных собственников России конца ХХ - начала ХХ вв. Москва: Наука, 1971. 144 с.

21. Погребінський О. Столипінська реформа на Україні. Одеса: Пролетар, 1931. 128 с.

22. Степанишина О. Господарство графів Браниць- ких на Київщині і реформа 1861 р. в їхніх маєтках. Студії з історії України науково-дослідної кафедри історії України в Києві. Т.3. Київ, 1930. С. 117-232.

23. Теличук П. П. Економічні основи аграрної революції на Україні. Київ: КГУ, 1973. 189 с.

24. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні (60-90-ті роки ХІХ). Київ: Вид-во Академія наук Укранської РСР, 1959. 308 с.

25. Темірова Н. Історія дворян: між пам`яттю та безпам`ятством. Історичні і політологічні дослідження. Спеціальний випуск. Вінниця, 2018. С. 224-230.

26. Темірова Н. Поміщики України в 1861-1917 рр.: соціально-економічна еволюція. Донецьк: ДонНУ, 2003. 319 с.

27. Яворський М. Коротка історія України. Харків: Держвидав України, 1926. 144 с.

Размещено на Allbest.ru