Великий Кобзар в уявленні великого пісняра (на матеріалі поеми Янки Купали "Тарасова доля")

ХХ століття - початок вивчення українсько-білоруських культурних зв'язків. Аналізуючи праці українських та білоруських дослідників (П. Бузука, Н. Чарноцького, Л. Луціва, А. Кримського, В. Рагойши, В. Чабаненка, М. Шалати, Н. Ватаци, Н. Лапідуса, В. Іванова, Ю. Пацюпи), які демонструють проблеми розвитку українсько-білоруських взаємин на всіх рівнях культурного існування народів, Г. Гриценко відзначає, що період кінця ХІХ та першої половини ХХ століть позначений першими кроками в напрямку дослідження цієї проблеми, але саме ці кроки заклали фундамент, на основі якого розпочалося глибоке вивчення українсько- білоруських культурних взаємин, що в хронологічному плані припадає на другу половину ХХ століття. Саме після Другої світової війни воно набуває систематичного характеру. Як пише дослідниця Г. Гриценко, в основному дослідження таких зв'язків в зазначений нами період асоціюється з фігурою українського вченого П. Охріменка, який протягом більш ніж двадцяти років працював професором Гомельського педінституту. Він є автором монографій, брошур, спеціальних статей та рецензій у періодичних виданнях, бібліографічного довідника про зв'язки українського та білоруського народів [1; 2; 11]. Літературні взаємини двох народів - основний напрямок його досліджень. Наприклад, у праці "Летапіс братерства. Аб беларуска-украінскіх фальклорных, літаратурньїх, тэатральных сувязях" [1] репрезентовано детальний аналіз впливу особи та творчості Т. Шевченка на білоруську літературу та народну творчість, зв'язків з Білоруссю та її культурою інших українських письменників (Лесі Українки, Івана Франка та ін.), а також вказано на зв'язки з Україною білоруських письменників (Максима Богдановича, Янки Купали, Якуба Коласа та ін.). У згаданому дослідницею Г. Гриценко літературно-публіцистичному збірнику Р. Лубківського "Шевченкова дорога в Білорусь" [8] вміщено його власні праці про контакти Т. Шевченка з Білоруссю, а також офіційні матеріали і твори провідних білоруських поетів про Т. Шевченка [3, с. 25].

За Г. Гриценко, білоруська дослідниця Ж. Шалодонова у своїй монографії "Духоуныя спектры агню: Тарас Шаучэнка і беларуская літаратура пачатку ХХ ст.", яка була видана у 2009 році, виокремлює "сутнісні особливості літературного діалогу кожного з білоруських письменників (для аналізу вона бере особу і творчість Я. Купали, Я. Коласа, М. Богдановича, А. Гаруна) зі славним українським попередником" [3, с. 25]. Зокрема, проблемі Купала -

Шевченко, заснованій на аналізі суміжності окремих аспектів їхньої літературної творчості та світоглядного простору, в праці Ж. Шалодонової присвячений цілий розділ, який має назву "Янка Купала і Тарас Шаучэнка". Відправним пунктом для вирішення поставленої проблеми для дослідниці була думка Максима Горького, який мав переконання, що краще Янки Купали ніхто не міг би засвоїти творчі принципи Кобзаря [13, с. 38].

Рецензуючи дослідження Ж. Шалодонової, науковці М. Данилевич та Л. Вашків підкреслюють, що "одним із творчих принципів Шевченка була опора на народнопоетичну словесність" [4, с. 470]. Це, в свою чергу, характерна риса художнього простору Янки Купали. Український дослідник І. Денисюк вважав, що фольклоризм Пісняра є дуже цікавим та своєрідним феноменом у світовій художній культурі й потребує сучасних наукових інтерпретацій. Він також наголошував, що вивчення цієї проблеми нерозривно пов'язане з питанням взаємодії фольклору і літератури слов'янських народів, а особливо білоруського та українського [5, с. 144].

Щодо ролі Янки Купали і Тараса Шевченка у створенні національних концепцій минулого українського і білоруського народів, М. Данилевич та Л. Вашків зазначають, що, оминаючи виразну історичну конкретику і детальність, спочатку Т. Шевченко, а за ним і Я. Купала надають минулому сакрального відтінку, а свої твори наділяють "виразним місцевим колоритом". При цьому актуальними є "почуття національного болю, загострена туга за колишньою славою, величчю, незалежністю і втраченою державністю" [4, с. 470]. М. Ісаковський так писав про поезію Пісняра: "Паэзт Я. Купалы - гэта не проста добрыя вьісокамастацкія вершы. Гэта - апрача усяго - своеасаблівая гісторья жыцця беларускага народа, з яго нравамі і звьчаямі, з яго думкамі і спадзяваннямі, з яго барацьбой і перамогай.

І калі я упершыню узяу у рукі кнігі Я. Купалы, то мяне уразілі не толькі незабыуныя строфы паэта, але і тыя акалічнасці, што я, ыбы увачавідкі, убачыу жывую Беларусь - яе рауншы, узгоркі, яе лугі і пералескі, рэк і азёры. Я глыбей зразумеу жыццё працавітага і гераічнага беларускага народа. Я усёй душой палюбіу Беларусь, хоць ні разу там не быу ранейь" [14, с. 9]. Варто додати, що все вище відзначене може стосуватися й Т. Шевченка, зважаючи на його статус і значення творчих здобутків у царині української культури.

У третьому розділі монографії, на чому акцентують увагу дослідниці, є підрозділи, в яких мова йде про поета і його духовний статус, типологію романтичного героя, естетичні концепції національного життя [4, с. 471]. Тут М. Данилевич і Л. Вашків особливу увагу звертають на тезу Ж. Шалодонової про реанімацію романтизму, що пов'язана саме з іменем Купали: "Таке явище було [...] ситуативно доречним і художньо виправданим, бо саме романтизм як творчий метод дозволив Янці Купалі реалізувати концепцію поета як пісняра, духовного лідера і національного пророка" [4, с. 471]. Подібне можна сказати й про Т. Шевченка.

У статті "Доугі шлях да Шаучэнк і Купалы - шлях да спазнання Украіньї і Беларусі" В. Рагойша стверджує, що Т. Шевченка по праву можна вважати батьком української нації, який "зігрів своїм словом не тільки рідний народ, але і все слов'янство", і який з від початку ХХ ст. став символом і білоруського національного відродження [12, с. 130]. Говорячи про ідейно-художню позицію білоруського і українського народу, дослідник переконаний, що інтелектуальне наповнення творів і Шевченка, і Купали зобов'язує осмислити і їх ідейний задум, глибокий, прихований зміст, і всі складнощі історичної долі як українців, так і білорусів. Шевченко - національний трибун, пророк. Таким же є Купала для білоруського народу. Етапи інтерпретації творчості Кобзаря і Пісняра - як довгий шлях до пізнання справжньої України та Білорусі. За словами В. Рагойши, сьогодні можемо говорити про те, що у творах Шевченка і Купали головним нервом пульсує ідея відродження і консолідації нації [12, с. 132].

Особливу увагу дослідник звертає на ті висновки, які дає огляд перекладів творів Шевченка Купалою у 1930-х рр. Сьогодні, зазначає автор, розкриваються причини особливої прихильності Купали до творчості Шевченка в цей період. Так, в умовах жорстких політичних репресій, гонінь білоруський художник слова через переклади українського класика говорить те, чого не міг сказати сам від свого імені. У 1930-ті рр. з'явився двадцять один переклад творів Кобзаря з двадцяти шести, зроблених Купалою. Передусім це були твори гострої політичної сатири ("Сон", "Кавказ" та ін.). "Купала, над яким грізно висів меч розправи, який щодня чекав арешту чи за свої вірші, чи за їх відсутність, Купала, який оплакував десятки і сотні безневинних арештантів, осуджених на вислання письменників, вчених, вчителів, робочих, селян, добре усвідомлював, що безкраї простори Сибіру стали одним суцільним ГУЛАГом, і вустами Шевченка викривав, осуджував свій жахливий час" [10, с. 34].

Отже, бачимо, що на сучасному етапі проблема ідейно- мистецьких взаємозв'язків та паралелей Янки Купали і Тараса Шевченка досить активно обговорюється у науковому дискурсі. Проте, на наш погляд, важливим є пошук рішень стосовно проблеми презентації особи легендарного Кобзаря крізь світоглядну та ідейно-мистецьку призму білоруського письменника Я. Купали. Оскільки такий напрямок наукових пошуків у царині даної проблематики сприяє глибшому осягненню місця, значення і ролі постаті Т. Шевченка у культурному коді білоруського народу.

Мета нашого дослідження - розглянути особу Тараса Шевченка у поемі Янки Купали "Тарасова доля". Відповідно до мети ставляться наступні завдання: 1) з'ясувати значення особи та творчості Т. Шевченка у світоглядному полі Янки Купали; 2) проаналізувати специфіку інтерпретації Кобзаря у поемі "Тарасова доля"; 3) знайти "точки дотику" Шевченка і Купали на художньому рівні.

У 1939 році, у зв'язку з 125-річчям Тараса Шевченка класик білоруської літератури, активний громадський та культурний діяч Янка Купала написав поему "Тарасова доля". Янка Купала був прихильним до української нації та всього українського. Він добре знав історію українського народу, його фольклор, літературу. Як один із творців білоруської літературної мови, Я. Купала проникливо відчував українську мову і тому багато творів Т. Шевченка перекладав на білоруську. Разом з Якубом Коласом вони підготували до друку "Кобзар" Т. Шевченка. Видання побачило світ у тому ж 1939 році.

Поема "Тарасова доля" - життєпис Т.Г. Шевченка, історія Кобзаря від народження до смерті, розказана крізь призму світовідчуття Янки Купали. У фактичному аспекті нічого нового про Т. Шевченка ми не дізнаємося, але в аспекті духовному, експресивно місткому, з точки зору колеги по перу, письменник говорить багато про значення постаті Кобзаря як для українського народу, так і для білоруського.

Як пише Пісняр, поет народився у тяжкий для українського народу час, коли кожен українець, народжений в сім'ї селян-кріпаків, автоматично переходив у власність, ставав річчю якогось пана: "Як раджала яго маці, - / Не свяцілі зоры, / Зубы скаліла няволя, / Хахатала гора" [6]. Не співали тоді молодиці радісних, веселих пісень над колискою майбутнього поета. Наступні сторінки книги життя Тараса Григоровича так само не оздоблені щасливими та радісними моментами - "панщина", "батрацтво", "панські пороги". З гіркотою говорить нам білоруський поет про страждання молодого Шевченка: "Крукам гнууся перад панам, / Уздыхау нясмела, / Катавалі батагамі / Юнацкае цела" [6]. Водночас, автор пишається тим, що Україна помстилася за своїх дітей. Описуючи часи Т. Шевченка, Янка Купала не уникає гострих порівнянь: "А было у тыя часіньї / Цёмна, бы у магіле, / Людзі гінулі, як мухі, / Ці, як здань, блудзілі" [6]. Бачимо, що білоруський поет глибоко переймається долею українського народу. Бідність, торгівля людьми, як "нямой жывёлай" (німою твариною), ланцюги на ногах і руках знедолених у прямому і переносному значенні - такою бачить Україну Янка Купала в часи Шевченка і, водночас, бачить в ній свою Білорусь. Письменник наголошує на тому, що подібно Т. Шевченку, він також народився "у ланцугах пад царам": "Спапяліу бы ту часіну, / Каб я мог, пажарам!" [6].

Чи не одним із найяскравіших епізодів поеми є "замальовка" повернення пана Енгельгарда в Петербург з Варшави. Перед нами постає образ юного Тараса. За допомогою контрасту Купала показує пана і його служку: "Пан у золаце. Ён [Тарас] бедны, / Босы, абарваны" [6]. Шлях пана і Тараса пролягає через білоруські землі. Тут Тарас бачить хати, криті соломою, підневільних людей і перед ним постає його ж знедолена Україна. "Хлопец жвавы", "Тарас- нявольнік" цікавий до оточуючої природи ("Бор шумеу яму над вухам, / Булькалі крьініцьі, - / Маладому, дасціпному / Было чым дзівіцца" [6]). Таким юний Шевченко змальований художником слова Янкою Купалою - лаконічно і поверхнево, з одного боку (обмеженість у використанні художніх засобів, лаконічність на рівні лексичному та синтаксичному), розгорнуто та глибоко - з іншого (потужне емоційно-експресивне забарвлення поезії).

Чому ж у білоруському серці пісня Тараса відгукнулася, пролунала зрозумілим словом? Чому вітер з України з крилатою думкою долітав до Білорусії й шумів над білоруськими хатами? Бо йшла доля білоруса з долею українця, пише Купала, однаковою дорогою - дорогою сліз, болю, тернів. Однаково гинули, однаково від народження до смерті носили українці та білоруси на своїх шиях тяжкі ярма і все чекали визволення. Свідками тих часів є кургани та могили - символи у білоруського поета історичної пам'яті народу.

Романтичним та сентиментальним постає Шевченко в епізоді, де поет згадує про кохання Тараса і дівчини Оксани. Ще з дитинства покохав її Тарас і до самої смерті не забув. Разом пасли чужих овець та свиней, разом думали і мріяли, свідками тому є степ широкий та хвилі Дніпра: "Сэрца меу Тарас такое, / Што любіць умела, / Вочы меу, што умелі плакаць / Па мілай век цэлы" [6].

Для Купали Тарас Шевченко - скарб, багатий та особливий. І в це він вкладає глибокий зміст: "Ні цары, ні іхні слугі, / Ні паны, ні каты / Не маглі забраць; украсці / Гэты скарб багаты" [6]. А найбільшим багатством Т. Шевченка була Пісня, що линула з-під самого серця Кобзаря. Автор наголошує, що Т. Шевченко глибоко переймається долею свого народу, його непокоїть неволя, біль і плач матерів і дітей, безправ'я українців. Він не може спокійно дивитися на те, як Україна під панами сиротою стогне, гине. "Вешаць ляхау, з плеч скідаці / Царскія галовы" [6], - ось до чого закликає Пісня Тараса. Вся кривда, пише Купала, катування, біль, що душили груди Кобзарю, все відображав на папері Шевченко, щоб донести Слово Істини, Слово Правди до людей.

Подібні настрої знаходимо у ліриці самого Купали. Так, доля українського селянина XIX століття ідентична долі білоруського мужика ХХ століття. Гірка доля простої людини є головною темою для роздумів вже у першому друкованому вірші Купали, який так і називався "Мужик". Як відзначає В. Липський, білоруський письменник і громадський діяч, Янка Купала малює образ мужика всіма фарбами правди. Його діти "галеюць без хлеба", у жінки "падзёрты чаравік". А у самого мужика "залітьі потам горкім вочы". Такої долі зазнає і старий і малий. Мужику, коли потрібно, то і ніде підлікуватися. Надія тільки на чаклунство. Навіть немає можливості проводжати його в останню путь. Він мусить, як собака, залишати білий світ. Все це пояснюється одним-однісіньким докором: "Бо я мужык, дурны мужык" [7, с. 62]. Щира і відкрита правда - в словах Пісняра: "Што я мужык, усе тут знаюць, / І, як ёсць гэты свет вялік, / З мяне смяюцца, пагарджаюць, - / Бо я мужык, дурны мужык" [7, с. 61]. Показово, що Купала і себе долучає до білоруських селян і не соромиться цього, бо для нього національна трагедія прирівнюється до трагедії особистої, доля всього народу - це доля його самого. І це дуже важливо, оскільки кожен з нас є лише невеликою крихіткою тієї великої системи, в межах якої ми живемо. Купалу перш за все хвилює доля білоруського народу, його перспективний розвиток в плані культурному, морально-етичному, духовному.

За В. Максимовичем, ідеал Янки Купали - духовний володар, цар, творець-деміург ("Пясняр - слуга слугі усякай, / Пясняр і цар усіх царэй"), який возвеличує себе колосальною працею над собою шляхом самоспопеління, що сприяє глибинному відчуттю сенсу своєї долі, вчинку, дії. Образ поета у Купали завжди сполучається з ідеєю саможертовності, високого служіння рідній землі, своєму народу [9, с. 29]. Все це і споріднює білоруського поета з Кобзарем, якого Купала називає українським Піснярем. За ідейним, емоційно-експресивним обрамленням Пісня Купали надзвичайно близька до Пісні Шевченка.

Пісня Тараса закликає до кращої долі, свободи духу, особистості. В ній звучать ноти гордості та непокори. І цим вона подібна до пісні Купали. Пісня Кобзаря озвалася у серцях знедолених, на чому наголошує білоруський Пісняр. Народ пробудився від споконвічного сну, але це принесло з собою страждання для самого поета і, в свою чергу, пробудило зовсім іншу силу, жорстоку і лиху: "А цара, яго прыдворню, / А паноу крывавых / Агарнуу страх ад такое / Бунтарскае з'явы.; Думу думалі, як лепей / Тараса караці. / Ці на полі, на кургане, / Ці у бацькавай хаце" [6]. І найбільша кара для Шевченка, як пише Купала, - це стати німим, не мати можливості складати свої пісні, брати в руки пензлі та перо: "Крэпасць Орская - астрогам / Ды з царскім указам, За пяро каб і за пэндзаль / Не брауся ні разу.; Каб не брауся і не думау / Дум сваіх крамольных. / Во якую панёс кару / Пясняр паднявольны!" [б]. Нелегким, холодним, каторжним шляхом, шляхом, витоптаним горем, засланим людськими кістками, вимитим морем сліз повела Тарасова доля. Далі пустка, де панує самотність: "Адзінока. Гукнуць спробуй - / Не пачуеш рэха, / Толькі звер падчас завые / Ашалелым смехам" [6]. Самотність була близькою і для Купали, тому, напевно, він з таким жалем і болем пише про самотність Тараса Шевченка. Розлука з "роднай нівай", з усім, що любив і що оспівував в своїх творах, неволя знесилює Шевченка: "З'ела царскае каранне / Тарасову сілу, - / Менш глядзеу ужо на неба, / Болей на магілу" [6]. Проте пісень своїх він не забув складати, не забув в своїх піснях- думах Україну. Купала бажає, щоб пам'ять про цю кривду, жорстокість, вчинену по відношенню до Шевченка, збереглася назавжди в українського народу. Смерть українського поета, художника стала не тільки трагедією нації, але й набула світового значення, - це й має на увазі білоруський поет: "І памёр Тарас. Няволя / З горам даканалі. / Зашумелі сумна-сумна / Дняпровыя хвалі; Папльїлі Дняпровы хвалі / АЖно у сіне мора. / Хай гавораць хвалі свету / Аб вялікім горы" [6]. Тарас помер, але не померла його пісня. Вона ще досі живе між людьми. Вона - вічна. В останній частині поеми Купала хоче показати Шевченку оновлену, квітучу Україну, Україну вільну, де мати, батько, діти не згинають в ярмах свої плечі, а ясне Сонце світить над їхніми головами. Ні горя, ні сліз, ні царя, ні пана - це та Україна, якою уявляв її собі Шевченко.

Отже, в поемі Янки Купали "Тарасова доля" Тарас Шевченко постає в різні періоди свого життя: малим мрійливим хлопцем, романтичним і сентиментальним юнаком, зрілим чоловіком, людиною, яка пізнала всю гіркоту своєї долі. Білоруський письменник досить уважно підходить до створення образу Шевченка-героя і боїться щось не відобразити з життя Кобзаря. Ідея свободи рідного народу, усвідомлення своєї місії, ролі у пробудженні національної свідомості споріднюють митців на смисловому рівні, а звернення до образів могил / курганів, які "пов'язуються з воскресінням померлої реальності" [13], звернення до народнопоетичної словесності, сакралізація минулого - на художньому. В уявленні Я. Купали Т. Шевченко - національна коштовність, скарб, уособлення нації, це Великий Пісняр українського народу, чия Вічна Пісня до сьогодні лунає у серці кожного українця. В особі Т. Шевченка білоруський письменник бачив самого себе, в національній трагедії українського народу - національну трагедію білоруського народу. Тому, напевно, написання поеми і презентація в ній Кобзаря були своєрідним обов'язком Пісняра як перед українцями, так і білорусами. шевченко культурний білоруський