Історіософське спрямування і останні рядки Шевченкового вірша "Бували войни й військовії свари..."

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіософське спрямування і останні рядки Шевченкового вірша "Бували войни й військовії свари..."

Яременко В.

Анотація

В статті значно уточнюється і доповнюється існуюче в шевченкознавстві тлумачення історіософського змісту вказаного в назві статті Шевченкового твору. На цій основі робиться пропозиція стосовно кон'єнктури його прикінцевої частини - виправлення останніх рядків.

Ключові слова: еліта; історія; символ; алегорія; образ; текст; кон'єктура; коментар.

Аннотация

Историософское направление и последние строчки стихотворения Шевченко "Бывали войны и военные ссоры..."

Яременко В.

В статье основательно уточняется и дополняется существующее в шевченковедении объяснение историософского содержания указанного в названии статьи произведения Шевченко. На этой основе делается предложение относительно конъенктуры его заключительной части - исправление последних строк.

Ключевые слова: элита; история; символ; аллегория; образ; текст; коньенктура; комментарий.

Summary

Historiosophical directions and the last line of Shevchenko's poem "there were war and war quarrels..."

Yaremenko V.

The existing in the studies on Shevchenko interpretation of historiosophical sens of the poem "There were war and war quarrels" is specified and completed substancially. Author suggests how the last line of the poem has to be corrected and proposes the conjecture.

Key words: elite; history; symbol; allegory; image; text; konjecture; comment.

Вірш "Бували войни й військовії свари...", написаний 26 листопада 1860 року в Петербурзі, належить до останніх творів Тараса Шевченка. Зазначається, що він "виявився завершальним у групі ліричних поезій - політичних пророцтв 1859-1860 рр.", а "предмет поетичного осмислення у вірші традиційний для творчості Шевченка - історична доля України, найболючіша тема його роздумів" [13, с. 518]. Уже перше слово "бували" вказує на історіософське спрямування, яке далі конкретизується за допомогою символів та алегорій в унікальній для світової поезії щодо лаконічності та розмаїтості образній формі. Ця символіка в шевченкознавстві детально й ретельно аналізувалася, прочитувався її історичний зміст [5, с. 388-393; 10, с. 146-159; 11, с. 97-105]. А проте не всі аспекти цього глибинного твору до кінця з'ясовані, бо ж, як точно помітив С. Смаль-Стоцький, у Т. Шевченка "кожне слово повне поетичної символіки, багатозначне й недаремно сказане". А у цьому творі особливо. Крім того, автограф поезії невідомий. Вірш дійшов за списком І. М. Лазаревського у "Більшій книжці" серед творів 1860 року [15, с. 325-326], не дуже уважно переписаним, з перекрученням окремих слів. І в коментарях останнього академічного видання творів Т. Шевченка повідомляється: "Список І. М. Лазаревського в "Більшій книжці" неточний: дає спотворений текст рядка 8, має пропуски та слова (в рядку 23). Вади списку можуть бути до певної міри усунуті лише шляхом кон'єктурального виправлення тексту, до якого й вдавалися упорядники, починаючи від першодруку" [16, с. 757 (коментарі)]. Кон'єктура - це відновлення зіпсованих місць у тексті або розшифрування тексту на основі здогадів. Отже, додаткове прочитання історіософської складової твору може допомогти тому виправленню, що і є метою даної студії. Беру також до уваги, що й самі дослідники цього твору спонукають до нових пошуків: "Як і чимало інших Шевченкових творів, цей вірш у багатьох істотних моментах надається до множинної інтерпретації" [13, с. 521].

Вже початок - "Бували войни й військовії свари: / Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї - / Було того добра чимало" (р. 1-3) - орієнтує дослідника на те, що у цьому невеликому за обсягом, але насиченому багатим змістом вірші на перший план виступає питання ставлення Тараса Шевченка до проблеми елітності українського суспільства в її історичному вимірі. За довідниками "еліта" (франц. еігїе - кращий, добірніший) - це соціальний прошарок суспільства, становище в суспільстві та якості якого дають змогу йому управляти суспільством або впливати на процес управління, ціннісні орієнтації і поведінкові стереотипи (позитивно або негативно). Сам термін з'явився в суспільних науках на межі ХІХ-ХХ ст. у працях В.-Ф. Парето, Г. Моска, Р. Міхельса, які сформулювали класичні теорії еліти як цілісну систему поглядів. Є різні види еліт, але основною ознакою, що вирізняє еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на різні сфери життя. Саме за нею можна застосовувати це поняття при даному аналізі. Бо взагалі воно не бездоганне з погляду виразності, оціночне - і тим самим не може бути загальноприйнятним. "Не люблю слова "еліта". В ньому щось ветеринарне. Або амбіційне, зарозуміле" [2, с. 5], - висловлювався академік І. Дзюба. Мабуть не любив би його і Шевченко, але оте "інтегральне поняття впливу" якнайкраще підходить при аналізі конкретно-історичних аспектів в його текстах. Не варто послуговуватися тільки словами "українське панство", "верхи", "правлячі класи". Якщо брати аналізований вірш, то термін "еліта" чи не вперше зринає в монографії О. Забужко "Шевченків міф України", де авторка по суті показує, що це поняття точніше. О. Забужко ніби попереджала про недоречність твердження при аналізі вірша "Бували войни й військовії свари...", що у ньому мовиться про "національну зраду українського панства" в минулому [13, с. 518], бо ж історики (тут О. Забужко посилається на З. Когута) вказують, що в часи Гетьманщини ще панувала "корпоративна свідомість, котра "націю" ототожнює з її шляхтою, а "національний рух" відповідно зводить до боротьби за привілеї цієї останньої". Тобто, українська еліта, дещо іронічно зауважує О. Забужко, тоді ще "не була елітою французькою чи американською" [4, с. 75]. Дійсно, нації з'являються пізніше, фо-рмуються поступово, і в тому процесі велику роль відіграє саме еліта. Та й слово "зрада", якщо враховувати світобачення людей тієї чи іншої епохи, можна замінити точнішим поняттям - "якість еліт".

Мене як історика вражає у вірші вдалість підбору символів-антропонімів для характеристики неадекватних дій української еліти: "Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї" (р. 2). Думаю, що одним із поштовхів до їх застосування для автора могли бути почуті (від П. Куліша та інших) відомості про відмову тодішнього українського поміщика Григорія Ґалаґана від участі в спонсоруванні планованих українських видань, зокрема і журналу "Основа" [3, с. 129]. Але основне, що ці антропонімічні символи оригінальні не лише з боку етимології, семантики чи фонетики, а і в аспекті історичної знаковості. У сучасних найкращих курсах з історії України магнат і воєвода Адам Кисіль (1580-1653), татарського коріння генеральний суддя Василь Кочубей (1640-1708), полковник Гнат Ґалаґан (?-1748) та їхні нащадки фігурують як важливі постаті, й саме доби творення та функціонування української козацької держави (1649-1764) [17, с. 282, 329, 403-404, 414], яка була предметом особливої уваги Шевченка. Останнє важливе з урахуванням вживання у вірші символу саме "безверхого козака" та наявності в Гетьманщині уже власної, так би мовити "новоспеченої", політичної еліти. І з тих часів і аж до пори, в якій жив Шевченко, саме в середовищі українського панства (козацької старшини та їхніх уже дворянських нащадків) не втрачала сили концепція царського (православного дому Романових) опікунства над Україною, за якої можливе не лише збереження, а й розширення, в той чи інший спосіб, українських прав. Сучасні історики приходять до висновку, що козацькі літописи і знаменита "Історія русів" свідчать про намагання "виторгувати козацькій старшині найкращі умови в рамках Російської імперії, а не поза нею" [7, с. 386-387]. Шевченко це відчував. В цьому аспекті надзвичайно вдалим є вживання образу "Няньки, / Дядьки отечества чужого!" (р. 13-14), бо ж ще з московського періоду і до закінчення правління дому Романових при царському дворі була посада "дядьки" як няньки і вихователя наступника престолу. Наприклад, таким "дядькою" був батько опального московського митрополита Філіпа ІІ Степан Количов в першій половині XVN ст., чи родом із Волинської губернії матрос Андрій Деревенько при синові останнього імператора Миколи ІІ. Та й інші образи - "трон, порфіра, кумир, ідол святий", - за висловом Н. Чамати, це - "емблеми існуючого в Росії соціального порядку (два останні безпосередньо стосуються особи імператора)" [13, с. 520]. Проти цієї згубної ілюзії і віри передусім і спрямовані слова:

... і без сокири Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

текст вірш панство

Передусім слід враховувати, що Шевченко добре розумів вагу і значення провідної верстви в націо- та державотворчих процесах, в упорядкуванні соціально-економічного життя. Його київський приятель, поляк Юліан Беліна-Кенджицький згадував, що в розмові з ним 1846 року поет кинув гіркі, зболені слова: "Ви знаєте, що втратили, а те, що втратили, хочете повернути, й тому не жалієте ні життя, ні маєтку. А нашим панкам аби повне корито, їм усюди добре. Сидять собі, як кабани в сажу, й чужою працею черево розпихають" [12, с. 158]. За свідченням М. Чалого, Шевченка до сліз зворушувала безмірна турбота і піклування хазяїв про добробут робітників і службовців на цукровому заводі Яхненка і Симиренка в Городищі: зразкова санітарія в казармах, парові лазні, розкішна лікарня з багатою аптекою, чудова церква, бібліотека, училище на 150 учнів з викладачами, що мали університетську освіту. Після огляду цього заводу з усіма його службами навесні 1859 року, він поривчасто обняв К. Яхненка, поцілував його і з почуттям промовив: "Батьку! Що ти тут наробив!" [12, с. 305-306]. Своїм вогненним поетичним воланням Шевченко намагався пробитися до заснулої історичної, національної та християнської свідомості більшості представників української еліти ("Посланіє", "Чигрине, Чигрине...", "Юродивий" та інші твори). Благав, щоб вона не збиткувалася з "братів незрячих, гречкосіїв", а "обняла найменшого брата". Просвітившись спочатку сама світлом Христової істини та любові, самовдосконалившись, підносила до належного рівня весь український загал. Шевченко, за словами І. Дзюби, "не абсолютизував соціального антагонізму та національного сервілізму "еліти", не втрачав надії на те, що вона пробудиться до національної солідарності" [2, с. 8]. Але суворо картаючи запроданство й аморальність українського провідного стану, Шевченко, проте, у своїх творчих проявленнях ніде не переймається турботами про його якесь "конструювання" (створення, формування). Гадаю, що він добре тямив, на відміну від багатьох вчених мужів, штучність такого підходу, бо еліта сама себе створює. Виразний і точний троп "козак безверхий" містить передусім наступну думку: якщо еліта в своїй масі перетворюється на паразитуючу верству та ще й в "дядьків отечества чужого", зміни і поступ можливі і без неї, але вже в радикальніших ("давильних") формах. Її глибину зрозуміємо, якщо будемо враховувати таку позицію І. Дзюби: "Перебільшення або абсолютизація ролі еліти, особливо коли цей популярний нині підхід проектується на минуле, не відповідає справжній картині всесвітньо-історичного процесу. Якщо не всі, то більшість ідей та рухів, що змінювали характер життя людства, мали плебейську, а не елітарну природу. Йдеться, звичайно, про плебейство в соціальному значенні (тобто про соціальні низи), а не про плебейство моральне чи духовне (такого плебейства завжди вистачало і серед еліт спадково-аристократичних, і серед еліт новоутворених)" [2, c. 6].

Ю. Івакін вважав, що в поданій у вірші алегорії слово "упаде" означає звичайне падіння: "Не зовсім ясно, чому "козак безверхий" своїм падінням "розтрощить трон"." [5, с. 392]. Точнішим був С. Смаль-Стоцький, який показав, що оскільки слово "упаде" в'яжеться зі словами "розтрощить, порве, роздавить", "аж зареве та загуде", воно не може означати пасивного падіння, а відповідно до певних значень цього слова в словнику Б. Грінченка, "мусить виявляти якусь подібну активну чинність" [10, с. 155]. Тобто, це слово саме тут означає "несподівану й активно-дієву з'яву" (так треба тлумачити і в словниках) тих, хто не є постійними активними суб'єктами історичного суспільно-політичного процесу. А як же тоді це узгоджується зі словами "і без сокири"? Сокира символізує в історії кровопролитні шляхи досягнення мети. Автор наголошує, що їх можна уникнути, і передусім, як випливає зі змісту всього твору, осягненням Божої волі. Лексема "упаде" в цьому творі тотожна тій, яку зустрічаємо у вступі-присвяті до "Неофітів", коли мовиться про поетову "думу скорбную", тобто адресований М. Щепкіну твір: "Перепливе вона Лету, / І огнем-сльозою / Упаде колись на землю / І притчею стане / Розпинателям народним, / Грядущим тиранам" (р. 11-16). По суті і в аналізованому творі теж мається на увазі "падіння-вплив огнем- сльозою", трансформоване у "притчу", або засвоєння Божих заповідей, Христової науки (Спаситель часто повчав саме за допомогою притч). Вислів "без сокири" виконує функцію протиставлення позиції еліти діям простолюду, бо наголошується і на певній порівняльній моральній висоті народу, і є відповідно одночасно й засобом чергового усовіщання-попередження сильних світу цього. "Без сокири" є також символом поступу і як протиставна конструкція до згаданих на початку "войн і військових свар" в історії, де звучить й антимілітаристська нота. В прогресивне і християнське річище навертає цей образ і Л. Плющ: "Вже в цій (християнській. - В. Я.) [...] ері йде оновлення - і не є неминучою загроза сокири, що зітне світове дерево цього світу ("У Бога за дверима лежала сокира", 1848). Але, якщо вона буде знову украдена у Бога, то цього разу остаточно "вітер рознес" "смердячий гній" гріховності ("Бува-ли войни", 1860)" [8, с. 316].

Не можу погодитися з тезою Ю. Барабаша, який маючи на увазі попередні "суворі інвективи", зокрема в поезіях "Я не нездужаю, нівроку." та "Заповіт", слідом за Ю. Шевельовим [14, с. 78, 81], вважає, що тут "відчитуємо своєрідну автополеміку, спростування власного, не такого й давнього, заклику до "сокири" як єдино надійного засобу вгамування жаги помсти" [1, с. 280]. Вважаю, що "жага помсти" - занадто неточний вислів, її немає у всіх Шевченкових текстах, але це окрема і велика тема, яка вимагає окремого розгляду, як і вічна проблема розуміння Шевченка взагалі. Лише зазначу, що потрібно адекватно прочитувати символіку - "вражої крові" в "Заповіті" [20, с. 141-147] і у вірші "Я не нездужаю, нівроку...", де "стаління обуха і гостріння сокири" є символом не "помсти", а лише крайнім і лише можливим варіативним засобом силового тиску на владу, щоб уникнути "лихої, тяжкої години".

Л. Білецький в образі козака "безверхого" вбачав "козацтво українське, народ, але без проводу" [13, с. 520]. Тут "провід" варто замінити "елітою". Але й цим алегорія не вичерпається, бо може мати найширші виміри. Сутнісно має рацію О. Забужко, коли пояснює, як на мене дещо ускладнено, що "козак безверхий" - це український світ "одтятий од горішньої сфери" - Бога, і відрізаний саме "провідниками імперського - інфернального - зла" (тобто, в моєму розумінні - елітою), "перериваючи його горобіжний, до-Богайдучий ріст" [4, c. 75]. Адже весь твір пронизаний християнським духом: осудливий антимілітаристський мотив (болісна з елементом іронії згадка про "войни і свари") і по суті неосудлива (бо надто узагальнена, без персоніфікації "ближнього") згадка про представників української еліти минулих часів; мотив залишення після себе добрих діл, доброго сліду - "добрих жнив" ("...будяки / Та кропива - а більш нічого / Не виросте над вашим трупом"); ледве помітний мотив прощення гріхів ("...і все те все / Потроху вітер рознесе"); мотив сподівання-надії, зокрема явлений в заклику до молитви; вже згадуваний мотив усовіщання, зокрема виражений пророцтом (дослідники вказують, що весь твір "побудовано на парадигмі пророцтва" [13, c. 518]) про безславний кінець "людських шашелів". Не випадково Є. Сверстюк, розмірковуючи як народжувалось пророцтво у Шевченка, вказує на те, що "людям не властиво зупинятися в погоні за спокусливими міражами", задумуватися над "найближчими сходами" свого "лихого посіву" і цитує відповідні рядки із аналізованої тут поезії [9, c. 6]. А завершальним акордом цього християнського духу вірша є два останні рядки твору, але якщо їх подавати належним чином.

Отже, враховуючи викладене, останні два рядки твору слід друкувати так, як у празькому (1876) та женевському (1878) виданнях "Кобзаря": "А помолимося Богу / І небагатії й не вбогі". Свого часу я звертав на це увагу [19, c. 100]. Кон'єктурне доповнення словом "ми" ("а [ми] помолимося Богу") та збереження недоречної (бо йдеться про протилежну якість) коми в останньому рядку ("І небагатії, невбогі"), що зустрічаємо в сучасному академічному виданні творів Шевченка [16, c. 368], треба вважати помилкою. О. Яковина подає в своєму аналізі твору наступне: "Опозиція "небагатії-невбогі" - містичний символ духовного миру, який необхідний народові для співжиття з іншими культурами та гармонії з самим собою" [18, c. 77]. Тобто, дослідниця помітила щойно мною згадану "протилежну якість", бо вживає слово "опозиція", але не завважила, що для її означення в рядку має стояти сполучник "й" і бажано зберігати зв'язок із викладеним раніше. В друкованому ж нині варіанті не лише немає точно формульованої завершальної фрази, непереверше- ним майстром якої був Шевченко, а й дещо спотворюється загальне спрямування цієї своєрідної політичної сатири на українську еліту. Зміщується і наголос (з "Бог" - на "ми"), і смислові акценти, з'являється певна авторська пасивна відстороненість від викладеного перед тим, навіть певне протиставлення Всевишньому. Між тим, автор підкреслює, що поклонятися треба тільки єдиному Богові, й покладатися на Нього, а не гнутися перед елітою та створеними нею кумирами. Елітність - даність, а не панацея від суспільних бід. "Небагатії" - бо не належать до еліти, але й "не вбогі", бо є духовність, яка для всіх станів - головна й визначальна цінність, рушій культурного поступу.

Чому ж Шевченко не виправив помилок переписувача, як це бачимо в інших творах "Більшої книжки", що заносилися ним не власноручно? [15, с. 246, 285, 289]. Перед віршем "Бували войни..." з датою "26 ноября" в "Більшій книжці" записано тим же І. Лазаревським вірш "Якось-то йдучи уночі..." з датою "13 ноября", а після нього вже на наступній сторінці цього ж розвороту Шевченко власноручно начисто переписав з невідомого нам рукопису (ймовірне його датування - ще 2 листопада 1860 р.) присвячений Надії Тарновській вірш "Н. Т" ("Великомученице кумо!") під яким стоїть дата: "2 декабря". Переписував, виправляючи текст чорновика, відразу після провідування його цього ж дня, недужого, "любою кумасею" Т. Тарновською, про що знаємо з розповіді Ф. Черненка, зафіксованої О. Кониським [6, с. 584]. Здається, під час переписування мав би звернути увагу і на вірш "Бували войни й військовії свари...". Але уже важко хворий, втомлений, переповнений емоціями від зустрічі (6 грудня сам хвалився Ф. Черненку про той візит куми, читав вірша, їй присвяченого), роботи над текстом "Н. Т.", який зачіпав і особистісні струни його душі, мабуть відклав це на потім. У той день мав й інші клопоти: листи В. Шевченкові й М. Чалому [16, т. 6, с. 213, 214]. А може, хотів перевірити та відредагувати пізніше одночасно дві названі поезії, занесені Лазаревським. Адже в "Більшій книжці" над першим рядком "Якось-то йдучи уночі..." стоїть літера "я", написана олівцем, яким позначено сторінки "Більшої книги", і вже в одному місці редаговано теж переписану поему "Марія" [15, с. 246, 323]. Виникає спокуса припустити, що перший рядок міг правитися "Якось-то йшов я уночі...", як це і подано в празькому виданні "Кобзаря" 1876 р. [16, т. 2, с. 757 (коментарі)]. Можна було не поспішати і з огляду на цензуру - ті два вірші вона б не пропустила. Після поезії "Н. Т." у "Більшій книжці" записаний Шевченком лише вірш "Зійшлись, побрались, поєднались..." з датою "5 декабря" і позначено на окремій сторінці наступний рік - "1861". Далі в ній записів немає, бо була передана (може й тим же Ф. Черненком 6 грудня 1860 року) до редакції "Основи", де з неї бралися твори, зокрема поема "Чернець", вже для першого числа журналу, що побачив світ в січні 1861 року [3, с. 125]. Тому думаю, що у Шевченка з його важкою хворобою, роботою над офортами, громадськими справами (видання книг для недільних шкіл), особистими клопотами просто "руки не встигли дійти" до виправлення помилок у вірші "Бували войни й військовії свари...".

Н. Чамата вважає, що кінцеві слова вірша "Бували войни й військовії свари..." сприяють тому, що Україна "ідентифікується з людством" [13, с. 521]. Залишається додати: саме через віру і молитву до спільного Бога та культивування, закладених християнських цінностей. Зміна останніх рядків вірша ще більше посилить цю й іншу тезу дослідниці: "Ідея історичного оптимізму проголошена у вірші з усією конкретністю та надзвичайною експресією". І вона справді зробить кінцівку "афористичною" [13, с. 518, 521].

"Бували войни й військовії свари..." - твір, на прикладі якого, вважаю, можна бачити як історіософська глибина та її вимірювання можуть допомогти у вирішенні й проблеми тексту. Також думаю, що ця поезія є ніби своєрідним узагальнюючим підсумком Шевченкового бачення проблеми елітності в українській історії, з умовною проекцією і на сучасність.

Список використаних джерел

1.Барааш Ю. Просторінь Шевченкового Слова / Ю. Барабаш. - К.: Темпора, 2011. 510 с.

2.Дзюба І. Порнократія на марші: Статті, фейлетони, памфлети / І. Дзюба. - К.: Смолоскип, 2007. - 96 с.

3.Дудко В. Тарас Шевченко: джерелознавчі студії / В. Дудко. - К.: Критика, 2014. - 416.

4.Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. - К.: "Абрис", 1997. - 144 с.

5.Івакін Ю. Коментар до "Кобзаря" Шевченка: Поезії 1847-1861 років / Ю. Івакін. - К.: Наукова думка, 1968. - 407 с.

6.Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / О. Кониський / Упо- ряд. В. Л. Смілянська. - К.: "Дніпро", 1991. - 702 с.

7.Плохій С. Козацький міф. Історія на націєтворення в епоху імперій / С. Плохій. - К.: Laurus, 2013. - 440 с.

8.Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо "Москалевої криниці": Дванадцять статтів / Л. Плющ. - К.: Факт, 2001. - 384 с.

9.Сверстюк Є. Шевченко понад часом / Є. Сверстюк // Наша віра. - 2014. - № 3. - С. 6.

10.Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації / С. Смаль-Стоцький. - Черкаси: Брама. Видавець Вовчок О. Ю., 2003. - 376 с.

11.Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: Спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. - К.: Наукова думка, 2000. - С. 97-105.

12.Спогади про Тараса Шевченка. - К.: Дніпро, 1982. - 547 с.

13.Чамата Н. "Бували войни й військовії свари" / Н. Чамата // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка; редкол. М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]

Размещено на Allbest.ru