Філософсько-українознавче осмислення рецепції голодомору в українській культурі першої половини ХХ століття

Isayenko M.M.

Philosophical and ukrainian studies understanding of holodomor in ukrainian culture in the first half of the twentieth century

From a philosophical point of view of Ukrainian studies and the analysis of the Hoiodomor as an extermination strategy Ukrainian axiological universe and civilization. in particular in the social and humanitarian discourse updated reception of this phenomenon leading scientists (Alexander Oles, Hrushevsky, Robert Conquest, Eugene Sverstyuk).

Keywords: philosophy of modern Ukrainian, the universe, axiological and historiosophical understanding of Holodomor, spirituality.

Актуальність даної розвідки полягає в тому, що українська філософія історії в контексті новітнього українознавчого потрактування й дотепер являє собою - terra incognita - землю незвідану. Ми ще не заповнили точною й неупередженою інтерпретацією всіх "білих плям" розуміння українського буття, про яке В. Винниченко недарма зауважив, що його неможливо сприймати "без брому". Тобто - без серцевих ліків. Через серце проходило розуміння української історії Григорієм Сковородою. Саме через серце її сприймав Пантелеймон Куліш, що твердив, що "понад серце в мене висоти нема". Так само рецептував українську історію Памфил Юркевич - автор теорії кордоцентризму - улюблений наставник одного з чи не найбільших російських христоцентричних філософів - Владіміра Соловйова.

Отже - не була можливою в українській філософії питомо некордоцентрична рецепція та спричинений нею відгук українських дослідників на явища світової науки й культури. Унеможливлювався діалог, без якого, як відомо ще з сократівських часів, неможливий мис- леннєвий розвиток людини. Відтак - наставав духовний, інтелектуальний голод. Це теж було формою голодоморного нищення українського цивілізаційного феномену, на що проникливо звернув увагу автор "Історії України-Руси" і один з фундаторів відродженої Української держави ХХ століття.

У відозві акад. М.С.Грушевського, що має назву "Письмо професора М.Грушевського до шановних земляків Америки", датованій "10 цвітня 1922 року" акцентовано на цій проблемі: "Український Червоний Хрест нагадує про тяжке становище української інтелігенції: учених, письменників, артистів, про котре я згадував... Урядовий "Всеукраїнський комітет Содействія ученим", що працює в Харкові, під проводом Мануїльського, очевидно, не може нічого серйозного зробити" [1, с.315].

Всесвітньо знаний вчений в цьому посланні не просто опікується долею колег - учених, не просто стурбований цією трагічною долею, знаючи, що радянський уряд - організатор геноциду не те, що не може, а від своєї природи не хоче й не робитиме нічого заради порятунку жертв спричиненого ним самим геноциду. На наше переконання, у цій відозві міститься стривожене опікування долею всього українського народу, якому загрожує нищення. Ще задовго до записаних у 1942 році в "Щоденнику" геніально- зболених слів теж всесвітньовідомого українського генія - тільки в сфері кіномистецтва - Олександра Довженка: "наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де" [2, с.9]. М.С. Грушевський б'є на сполох, відчуваючи, що український народ - народ христолюбивий та пасіонарний знаходиться під прицілом, тих, хто оманливо називаючи себе "братами" роблять все для того, щоби його не стало. А найперше - не стало його цвіту:

На Аскольдовій могилі,

Український цвіт,

По кривавій, по дорозі,

Нам іти у світ [8, с. 141] -

з болем мовив у 1918 році, оплакуючи невинно убієнних захисників Вітчизни - Героїв Крут - Павло Тичина.

Обтинання цього цвіту - чи це цвіт працьовитого селянства, чи це цвіт робітництва, чи це цвіт підприємництва, чи інтелігенції було причиною стурбованості українських велетів думки й у діаспорі, й на материковій Україні, змушувало їх на весь світ бити у дзвони людяності й моралі, бити так само дужо й потужно, як бив дзвін у холодну грудневу ніч 2013 року в Михайлівському Золотоверхому.

Саме з такої трансцендентальної, сформульованої Є.О.Сверстюком диспозиції: "правда не може бути ні обмежена, ні дозована, ні прихована, ані замовчувана. Правда як повітря" [7,с.2], саме з цієї органічної потреби вдарити у дзвін пам'яті й тривоги, в дзвін застороги й порятунку - й походить рецепція першого за радянських часів Голодомору українського народу 1921 року, яка віддзеркалилася в образно-поетичних візіях визначного українського поета-символіста Олександра Олеся. Зосібна, в поезіях під назвами "На Україні" та "Слухайте". Ці знакові твори, на материковій Україні й досі малознані. Відтак - у соціально-гуманітарному контексті початку ІІІ Тисячоліття виникає органічна потреба їхньої актуалізації. Згідно з історичною довідкою, що її подає канадський вчений українського походження Роман Сербин: "Поезія "На Україні" опублікована в газеті "Український голос" 21 червня 1922 року та передрукована 4 липня 1922 року в газеті "Канадійський ранок" [7, с. 392]. В 1922 році в канадській газеті "Канадійський ранок" від 20 червня 1922 року виданій та згодом передрукованій у газеті "Канадійський українець" від 5 липня 1922 року з'являється поезія до всього світу звернена. Поезія під промовистою назвою-закликом "Слухайте!". Її процитуємо й проаналізуємо, дотримуючись принципу хронології подання, спочатку, оскільки вона була надрукованою в україномовній канадійській пресі перше, ніж поезія "На Україні":

Слухайте, слухайте крик із безодні,

Нашу молитву горячу.

Ви, що обідали й ситі сьогодні,

Киньте хоч шкіру собачу

Землю укрили ми трупом холодним,

Чорна земля посиніла.

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,

Як? Ви не знали, що впала посуха?

Як? Ви не чули нічого?

Де ж Ваше серце і очі і вуха Де ж у Вас крихта людського?!

М'ясо ви! Мяса нам в волю,

Падло давно ми поїли.

Гляньте! По нашому тихому полю Всюди розриті могили.

О, порятуйте, бо ми рятувались,

Їли ми кору і глину

Крові людської із ран напувалися,

Мати варила дитину.

Землю укрили ми трупом холодним

Згляньтесь, о згляньтесь на муки...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!

Хліба, нам, хліба звірюки! [5, с. 392].

Холодно-фаховий літературознавець може, звісно, зазначити занадто бурхливу емоційність і, вже аж ніяк не рафіновану естетичність образів даної поезії, які личило би демонструвати авторові збірки "З журбою радість обнялась" - першому українському символістові й справді досконалому в поетиці словесних втілень думки й метафоричних образів - рафінованому естетові початку ХХ віку - Олександрові Олесю. Але коли йдеться про трагедію рідного народу поет, якщо, звісно, він справжній поет - а отже - якщо він справжній виразник духу й почуттів пригнобленої віками своєї - віками гнобленої чужинцями нації - тоді він мислить й творить суттєво-іншими, сутнісно-відмінними, ніж рафіноване естетування, категоріями. Такий митець завжди керується морально-етичними христонослідувальними засадами, а не холодно-відстороненим від трагедії власного народу химерним самовдосконаленням. Або ж, як вимагали сучасники й однодумці О.Олеся - російські символісти - мав би перебувати у омріяній В.Івановим "вежі зі слонової кістки".

Український поет, якому справді болить душа за Україну,ким би він не був за естетичними уподобаннями й переконаннями - символістом, імпресіоністом, реалістом чи й кимось іншим просто не може бути байдужим, коли "Україну розпинають". В сприйнятті Олександром Олесем цілеспрямованого голодоморного нищення рідного йому народу, народу для якого він творить, щільно переплітаються біль, розпач і благання про порятунок. Всі переживання митця-мислителя ясно освітлюються молитвою, що в моменти екзистенціальних випробувань вияскравлює найпотаємніші порухи й глибини душі. Поет - модератор епохи - віддзеркалює іманентну суть й саму трансцендентальність української самосвідомості голос її. Поет відлунює - як камертон світоглядний універсум нації. в якому він цілком свідомо робить свій христоцентричний екзистенціальний вибір на користь скривджених.

Христонаслідувальна моральність - ось провідна категорія в україноцентричній філософії Олександра Олеся, явлена в даній поезії. Митець, а власне - людина перш за все - Олександр Олесь не може не лише бути спокійним, байдужо-відстороненим в той час, коли геноцидно нищиться його рідний народ. Але він занепокоєний й іншим, не менш вагомим чинником - моральною глухістю світу до страждань беззахисних мільйонів людей, що втрапили в створені "братами" жахливі умови. В умови, де їх чекатиме смерть. Поет не сприймає відмовок про нібито "незнання" світом навіть офіційної радянської версії української трагедії 1920-х років ("Як? Ви не знали, що впала посуха? Як? Ви не чули нічого?"). Таке неприйняття він уміщує у найбільш емоційно сприйнятливу й дієву, що відомо ще з часів Платона та його опонента Ісократа, форму риторичних запитань.

Гнівно-розпачливі запитання-вигуки ("Де ж Ваше серце і очі і вуха, де ж у Вас крихта людського?!") у даному контексті слід розглядати як заклик до пробудження загальноцивілізаційної моралі й моральності, як заклик до пробудження співчутливо-совісного ставлення світу до покинутого ним у заручниках українського народу. Як українського інтелігента О.Олеся дуже непокоїть, а власне - лякає - деградація світової моральності. До слова - сумновідомий улюбленець Сталіна, лауреат престижної Пулітцерівської премії американський журналіст Уолтер Дюранті підтвердить вже в 1930-х роках власним прикладом побоювання О.Олеся. Підтвердить запереченнями голодоморного геноциду українців, не 1921-22, а вже 1932-33-го років.

Якщо "очі й вуха" не бачать, а власне ж - не хочуть бачити страждань мільйонів українців, якщо немає й "крихти людського" співчуття, у тих, що "обідали й ситі сьогодні", до тих, хто радий був би, як гостро й метафорично висловлюється поет, й "шкірі собачій", то катаклізми світового масштабу не забаряться. І вони й справді не забарились у вигляді появи у ситій Європі Гітлера, а у вічно неситій Росії - Сталіна. А зрештою - у вигляді ІІ Світової війни. Якби благання й розпачливий зойк українців початку 1920-х був би почутим, можливо, хоча знову ж таки - історія не любить умовного способу - багатьох трагедій минулого століття Європі й світові вдалося б уникнути. Візійно-пророчий дар українського поета схожий тут з пророчим даром Тараса Шевченка, який так само мав здатність прозирати у глиб майбутніх віків, бачити близьку й віддалену перспективу розвитку знакових явищ української й світової історії.

В апокаліптичній картині буття українського працьовитого села часів голодомору 1921-1922 років передає Олександр Олесь вселенську трагедію, навіть не шекспірівського, а, напевне - більшого, і, вже точно - не знаного англійським генієм доби Відродження, доби повернення до античних ідеалів, де "мірою всіх речей є людина", масштабу. Благання поета - репрезентанта свого стражденного й уярмленого народу до світу посилюється жахливими яскраво переданими у своїй образності картинами, буттєва реальність яких засвідчувалась й засвідчується багатьма архівними й мемуарними джерелами. Поет знову виступає як митець- візіонер, оскільки образно-смислові конотації наведені у вище процитованих рядках повторюватимуться в Голодоморі 1932-1933 років, в голоді 1946-1947 років.

Олександр Олесь ясно вказує на те, що звинувачувати доведених до відчаю селян жодним чином не можна. Провина лежить на канібалістично-загарбницькій окупаційній щодо христолюбивих і працелюбних хліборобів- українців владі й - не меншою мірою - на збайдужілому до горя мільйонів беззахисних людей українців "ситих" із світу зовнішнього. Тому з полемічною гостротою вітчизняних середньовічно-барокових митців-мислителів - оборонців духовності, продовжуючи їхні традиції гнівно обороняє Олександр Олесь вже не лише духовність українського, тисячоліття в християнстві сущого, народу, а - власне - саме право українців на життя:

Землю укрили ми трупом холодним

Згляньтесь, о згляньтесь на муки.

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!

Хліба, нам, хліба звірюки!

В цьому гіркому розпачливому закликові не лише зримий біль від імені всіх стражденних жертв голодомору, а й дещо більше. Тут міститься благання до світу по-християнському зглянутись на муки, на те, що на сході Європи вимирає одна з найпрацьовитіших її націй, вимирає від голоду народ-годувальник. До цього абсурдного парадоксу й прагне привернути увагу світу український поет-філософ. Поет-мислитель, що, а пріорі, перебуває в універсумі кордоцентричної української філософії започаткованої згаданим нами вище Григорієм Сковородою й структурованої у самостійне вчення Памфилом Юркевичем.

Указані ідейно-смислові конотації розгортаються Олександром Олесем і в поезії "На Україні". Цей масштабний, за аксіологічною насиченістю, твір також є відгомоном, відгуком на всесвітнього значення трагедію буття рідного митцеві українського народу в окупаційній реальності:

Тиждень терпів я від голоду муки...

Плакав, ходив, простягаючи руки,

Врешті й ходити уже я не зміг Ледви дійшов і упав на поріг.

Встав би, підвів ся...та зрадили сили.

Плакали діти, баби голосили.

Федір, мій син, на лежанці лежав Звісно - каліка: терпів і мовчав.

Рачки надвечір поліз я по двору.

Ледве добрався і вліз у комору.

Наче уже переміг я й біду Їсти не хочеться, смерті вже жду.

Вранці на другий день: зирк аж у руки Хтось мені суне кавалок макухи!

Хто це ? Це ти, мій сусіда, Петро Бог хай віддячить тобі за добро Слина пішла, затрусилися руки Боженько милий! Кавалок макухи!

Де ти? Пішов вже...аж нагло онук Вихопив в мене кавалок із рук.

Хтів я схопитись, побігти, догнати Вирвати з рота! Навколішки стати.

Вже я підводжусь і падаю знов.

Впав непритомний. Прокинувся - кров.

Мабуть забив ся. вже близько до краю Крутиться все навкруги.. Умираю.

В кого б спитати. чи з'їв хоч онук?

Може і в него хтось вирвав із рук [4, с.401].

Геній митця, як відомо, лише тоді має всесвітньо-важливе, неперебутнє забарвлення, коли торкається сердець й думок мільйонів людей, в усі часи сущих. Тобто - іншими словами - ставить і пропонує філософські шляхи розв'язання загальнолюдських проблем. В цитованій вище поезії ці ознаки є наявними. Поет змальовує ясні в своїй образності картини взаємодопомоги українців - христонаслідувального пасіонарного "борисоглібського" народу, що ділиться в невимовно-трагічному бутті своєму останньою крихтою хліба з ближнім.

До слова - волонтерський рух ХХІ ст. - хіба ж не має цієї самої світоглядно-кордоцентричної основи, хіба не вказує на христоцентричну пасіонарність українців, не просто на бажання, а й на повсякчаснедієве прагнення допомагати тому, хто в біді, тому - кому найгірше? Допомагати як "сусіда Петро", віддаючи й жертвуючи останнім? Уповання на Бога, поєднане із повсякчасним слідуванням у бутті києворуській єдності "христоцентризм-христонаслідування-софійність" - так само ясна ознака неперебутньої христоцентричної пасіонар- ності українців.

Суттєвим для розуміння іманентної сутності христоцентричної пасіонарності українців, є й такий концепт з поезії "На Україні":

..онук

Вихопив в мене кавалок із рук.

Хтів я схопитись, побігти, догнати Вирвати з рота! Навколішки стати.

Вже я підводжусь і падаю знов.

Впав непритомний. Прокинувся - кров.

Мабуть забив ся. вже близько до краю Крутиться все навкруги.. Умираю.

В кого б спитати. чи з'їв хоч онук?

Може і в него хтось вирвав із рук.

В цій світоглядно-складній, проте ясно змальованій на образно-метафоричному рівні, гамі почуттів вчувається не лише світоглядна традиція україноцентричного - українця за походженням - християнського мислителя, що, за власним визнанням, "вийшов із "Шинелі" Гоголя" - Федора Достоєвського ("вирвати з рота! навколішки стати."), а й есхатологічно-екзистенціальні візії, що явлені героєві поезії перед відходом із земного буття. Візії, в яких, як це й властиво українцям - від святого Володимира - істинним християнам не за порожніми деклараціями, а за духом, дією та совістю.

Оце екзистенціальне переживання за долю не лише ближнього, а й ближнього, що позбавив останньої надії на прожиття, переживання з благанням, щоби відібране в жертви голодомору "з'їв хоч онук", онук, що й позбавив героя поезії останньої у всіх сенсах крихти надії на виживання, хіба ж не перегукується воно зі змальованим Не- стором-Літописцем у "Повісті минулих літ" христонаслі- дувальним молитовним благанням перших українських святих - Бориса і Гліба до Бога, щоби Він помилував убивць їхніх? Трансцендентальна пасіонарна українська христоцентричність являє себе у всіх епохах, у всіх вимірах впродовж тисячоліть. А отже - непереможна.

В суголосності з геніальними поезіями Олександра Олеся у вище цитованій нами антології відгуків канадської преси на перший за радянських часів геноцидний голодомор 1921-1923 років цитується й публіцистична відозва від 15.06.1922 року, вміщена в газеті "Канадій- ський фармер". В ній зауважується: "В страшне положення попала українська людність. Вона гине, гине безславна в голодових корчах, кладеться на землю, як степова трава.конає у невимовних муках, в невислов- лених стражданнях, в німій резігнації... А в св. Софії в Київі б'є дзвін трівоги, а під зоряне небо України знімаються благальні молитви" [7, с. 380].

Таких благальних відозв від репрезентантів народу, приреченого окупантами на геноцидне знищення, так само, як і волаючих фактів, що їх викликали, вже від самої з'яви УРСР було, як ми зазначали вище, в закордонній пресі безліч. Голодомор в 1920-30-х роках не може пояснюватись ніяк інакше, ніж як прямий наслідок свідомої стратегії окупаційної влади від самого початку її тоталітарного панування в Україні. Голодне життя українських поетів, письменників про що волали, на що звертали у своїх відозвах кричущу увагу світової громадськості ще на початку 1920-х років українські геніальні поети й визначні вітчизняні вчені вже в 1930-х виявилося в абсурдно-реальній буттєвості, коли гинув від голоду й репресій, згаданий вище в поезії Павла Тичини "Пам'яти Тридцяти" "український цвіт". Селяни-хлібороби й виробники смислів - українська інтелігенція, яка, найчастіше, й була нащадками цих українських хліборобів.

Серед цього, голодоморно-знищеного, хліборобсько-інтелігентського цвіту, але хіба один лише він? - Степан Васильченко. Класик української прози помер від голоду, мріючи, згідно зі спогадом Г.Костюка, хоча би перед смертю з'їсти бодай невеличкий шматочок сала, але, навіть перед смертю, так і не отримав його. "Гумористам" із сучасних російських каналів така передсмертна мрія "хахла", до слова - автора класичної сатиричної "Мужицької арифметики" - може видатися кумедною. Але для христоцентричної, а отже - моральної, а відтак - інтелігентної особистості трагедія помираючої від голоду людини, яка мріє, хоч би й перед смертю, скуштувати шматочок улюбленого наїдку, не може стати предметом для кпин.

"Найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав.53 роки. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в.шпиталь.Годували там.погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася з його пошерхлих уст: - Якби хоч шматочок сала з'їсти...Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало. Але я рішив-таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візит. Жінка.каже: Нема.Помер. Сьогодні ранком. Уявляєте. мою розпуку." [3, с. 425-426].

Визначний філософ, один із фундаторів вітчизняного системного українознавства ХХ-ХХІ віків Є.О. Сверс- тюк робить наступний висновок про стратегію поводження тоталітарного радянсько-окупаційного режиму з Україною: "Держава з допомогою каральних органів організувала реквізицію всіх хлібних запасів. Тоталітарна держава мобілізувала всі сили на конфіскацію в селян усяких їстівних запасів, а потім встановила стеження й кордон із забороною виїзду. Держава заборонила втручання усяких благодійних організацій і оголосила, що ніякого голоду нема. Держава заборонила вживати слово "голод". Відібраний у селян хліб держава експортувала за кордон за демпінговими цінами або часто не встигала вивозити, і тоді зерно пропадало під дощем. Каральні органи... арештовували, розстрілювали і вивозили селян до Сибіру" [6, с.12].

Концептуально суголосними з думками й міркуваннями видатного українського філософа є й ідеї визнаного вченого-історика. Доктор історичних наук, професор С. Цвілюк у праці з глибокою й, по-бароковому,дещо полемічною назвою "Як ми українізували Росію" зауважив: "Нині, коли відкрилася світові правда у всій своїй жахливій повноті, терор сталінізму сприймається як злочин проти всього людства. Адже голодомор - не лише українська трагедія.це така ж планетарна трагедія як світові війни, єврейський голокост, Хіросіма і Чорнобиль." [9, с.216]. В указаному контексті професор С.А.Цвілюк наводить концептуальні приклади із розмов В.Молотова з його адептом Ф.Чуєвим, який, проте, здивовано зауважує, у відповідь на фарисейську позицію Молотова щодо "недоведеності" фактів загибелі 12 мільйонів українських селян: "Не доведено?" [9, с. 217]. Цілком зрозуміло, що стратегія В.Молотова була очевидною не лише таким як він, а й всім тим, хто пережив в Україні голодоморний геноцид і зробив, відтак, висновки із панування "на нашій, не своїй землі" чужої влади".

Підсумовуючи сказане, конспективно зазначимо. Історіософсько-українознавча рецепція голодоморного нищення провідних верств українського суспільства - селян та інтелігенції - ще й досі не має адекватного філософсько-українознавчого осмислення. Так само - не маємо й відповідного й, головно - відповідального перед історіософською й філософсько-українознавчою наукою осмислення феномену української культури з огляду на актуальні потреби й запити філософсько- українознавчого дискурсу ІІІ Тисячоліття.

Тим більше - з огляду на багатогранну реальність соціально-гуманітарної семіосфери українського сьогодення. Відтак - мусимо зауважити, що пошук Істини в цій царині філософського українознавства ще триває. Але для того, щоби цей пошук набував якомога більшої інтенсивності та сприяв національному поступові як у культурно-соціальній, так і в державотворчій царинах маємо усвідомлювати всі вищеназвані й, дотепер, належним чином не актуалізовані, не переосмислені досі, чинники буття українців у минулому столітті.

голодомор українознавчий

Список використаних джерел

1. Грушевський М. "Письмо професора М.Грушевського до шановних земляків Америки" // Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді. - Торонто - Київ. Упор. Р.Сербин 1992. - С. 315.

2. Довженко О. Вчора і сьогодні. Образ дисидента. Вид. 2-ге перероблене й доповнене. Упорядник Є.О.Сверстюк. - Луцьк "ВМА "Терен", 2006 - 240 с.

3. Костюк Г. Зустрічі і прощання / Г.Костюк. - К.: "Смолоскип". - 2008. - 720 с.

4. Олесь О. На Україні // Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді. - Торонто - Київ. Упор. Р.Сербин 1992. - С. 315

5. Олесь О. Слухайте! // Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді. - Торонто - Київ. Упор. Р. Сербин 1992. - С. 392.

6. Сверстюк Є. Жнива скорботи й ужинок історії// Конквест Р. Жнива скорботи. ВМА "Терен". - 2007. - С. 7-20.

7. Сербин Р. Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді. - Торонто - Київ. 1992. - 700 с.

8. Тичина П. Десь на дні мого серця / П.Тичина. - К.: 1991. - 216 с.

9. Цвілюк С. Як ми українізували Росію/ С.Цвілюк. - Одеса "Авто- поліграф-2005". - 2005. - 308 с.

Размещено на Allbest.ru