Нормативна правотворчість адміністрації Райхскомісаріату "Україна" у створенні місцевих цивільних та кримінальних судів (1941-1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НОРМАТИВНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ АДМІНІСТРАЦІЇ РАЙХСКОМІСАРІАТУ «УКРАЇНА» У СТВОРЕННІ МІСЦЕВИХ ЦИВІЛЬНИХ ТА КРИМІНАЛЬНИХ СУДІВ (1941-1944 рр.)

Аліна Іваненко, Переяслав-Хмельницький

Анотація

У статті розглядаються постанови, такі як: «Про підсудність і судове переведення в цивільних справах місцевого населення», «Про тимчасові правила щодо одружень та розлучень», «Про тимчасове впорядкування особистого, родинного і спадкового права в Райхско- місаріаті Україна», «Про покарання за легку провину та непослух в області Райхскомісара на Україні», що були видані на території Райхскомісаріату «Україна», які стали основою створення і діяльності місцевих цивільних та кримінальних судів.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, постанова, суд, цивільний суд, кримінальний суд, судовий процес.

Аннотация

В статье рассматриваются постановления, такие как: «О подсудности и судебное перевода по гражданским делам местного населения», «О временных правилах бракосочетаний и разводов», «О временном упорядочении личного, семейного и наследственного права в Райхскомисариат Украина», «О наказании за легкую вину и непослушание в области райхскомиссара на Украине», выданные на территории Райхскомисариата «Украина», которые стали основой создания и деятельности местных гражданских и уголовных судов.

Ключевые слова: нормативно-правовой акт, постановление, суд гражданский суд, уголовный суд, судебный процесс.

Annotation

The article deals with decrees such as: «On jurisdiction and judicial transfer in civil cases of the local population», «On temporary rules on marriages and divorces», «On the temporary ordering of personal, family and inheritance law in the Reichskommissariat Ukraine», «On punishment for slight misconduct and disobedience in the Reichkomissar area of «Ukraine» issued in the territory of the Reichkomissariat Ukraine, which became the basis for the establishment and operation of local civil and criminal courts.

Keywords: normative legal act, decision, court, civil court, criminal court, litigation.

Український народ опинившись у центрі військово-політичного протистояння двох тоталітарних держав - СРСР та Німеччини, на декілька років перетворився на суб'єкт окупаційного життя. Найбільшою за територіальною площею та кількістю населення окупаційною адміністративною зоною став Райхскомісаріат «Україна» (далі - РКУ). Німецька окупаційна адміністрація РКУ, зустрівшись із потребами нормативно-правового врегулювання правомірної поведінки місцевого населення, прийняла рішення щодо створення задля цього місцевих цивільних та кримінальних судових органів. За їх допомогою німецька адміністрація одержувала можливість досягти певного спокою у місцевому суспільстві та врегулювання соціальних відносин.

Незважаючи на розширення досліджень з окупаційної тематики, зазначена проблема ще не стала об'єктом уваги вітчизняних науковців. Виняток становлять лише окремі публікації О. Гончаренка¹, М. Куницького² та Ю. Левченка³. Але ці дослідники, здебільшого, вивчали організаційну структуру та службові повноваження місцевих цивільних та кримінальних судів. Нормативна ж правотворчість окупаційної адміністрації РКУ фактично залишилася поза полем їх зору.

Для відновлення повноцінної роботи місцевих судових установ німецькій окупаційній адміністрації РКУ довелося провести досить тривалу за обсягами часу та кропітку роботу. В першу чергу, це стосувалося самого порядку створення судів, визначення їх організаційної структури, взаємовідносин судових органів та німецької влади, і головне - службових повноважень. Важливим напрямом роботи окупаційної адміністрації РКУ стало також питання створення повноцінної нормативно-правової бази, її вірного службового перекладу та направлення для користування й неухильного виконання безпосередньо на місця.

У першу чергу, окупаційну адміністрацію РКУ турбувало питання перекладення на місцеві кадри визначення громадянського статусу людей, фіксації відповідних змін, отримання документів, які підтверджували особу тощо. Звісно, це не були складні питання, а тому адміністрація РКУ прагнула перекласти його на місцеві кадри. Щоправда, ніхто не збирався відмовлятися від суворого контролю за цими діями, адже в окупаційних умовах досить часто отримання легальних документів було для людей справою життя чи смерті. Це стосується осіб, визначених окупаційною адміністрацією расовими та політичними ворогами Райху.

Важливим питанням для місцевого населення став розгляд їх цивільних суперечок, набуття спадщини тощо. І ці питання в не залежності від бажання окупаційної адміністрації таки довелося розв'язувати. В результаті нормотворчої діяльності адміністрації РКУ більш-менш збалансовану нормативну базу таки було створено. Так, 15 березня І942 р. керівник РКУ видав постанову «Про підсудність і судове переведення в цивільних справах місцевого населення», відповідно до якої і була створена сама система цивільних судів. У своїй правотворчості райхскомісар використовував нормативний акт вищого рівня, а саме - постанову райхсміністра східних окупованих територій від 19 грудня 1941 р. «Про німецьку юрисдикцію в зайнятих східних областях» шляхом її доповнення окремими статтями.

Постанова райхскомісара від 15 березня 1942 р. врегульовувала створення та відповідну роботу цивільних судів двох типів - німецького та місцевого. Німецьким судам були підсудні цивільні та кримінальні справи, включаючи й справи у питаннях праці, якщо один із учасників суду не був громадянином колишніх Польщі та СРСР Отже, суб'єктами судового процесу могли бути виключно громадяни Німеччини, прирівняні до них особи, а також громадяни інших держав. Цьому суду передавалися й інші судові справи, якщо їх підсудність обґрунтовувалась спеціальною постановою⁴.

Суб'єктами цивільного процесу у німецьких судах могли бути й місцеві мешканці, але ця умова діяла в разі, якщо їх спір стосувався подружнього стану, встановлення походження особи від законного шлюбу, права на землю або у разі перевищення суми позову в 5000 крб. Інші судові справи місцевого населення мали розглядатися судами шліхтерів. Окремою статтею постанови райхскомісара передбачалося виведення з-під юрисдикції німецьких та місцевих судів єврейського населення. Для цієї категорії місцевого населення встановлювався виключно адміністративний розгляд справ.

Цивільні справи представників місцевого населення визнані підсудними німецькому суду і не передані на розгляд шліхтерам вирішувалися на підставі законодавства Німеччини «з урахуванням місцевих умов». Німецькі закони застосовувалися і у випадку, якщо суд міг використати колишні норми радянського права. Самі ж судові справи проводилися за принципами судочинства, встановленого у Німеччині.

Постанова передбачала, що у суді міг бути відсутній адвокат. Але у разі необхідності до участі у судовому процесі допускався представник. Ним міг бути виключно громадянин Німеччини та німець за національністю, які відповідали «своєму призначенню».

Постанови суду могли бути оскаржені виключно перед касаційною установою, якою визначався Німецький вищий суд столиці РКУ - м. Рівно. Але оскарження судового рішення могли бути виключно у випадку, якщо це ним безпосередньо передбачалося. Касаційну скаргу можна було подавати через суд першої інстанції. Касаційна скарга мала містити: зазначення оскаржуваного рішення; пояснення, в якому обсязі оскаржується рішення і про які його зміни клопочеться сторона; точне зазначення причин оскарження та нові факти доказів, які сторона судового процесу мала в своєму розпорядженні для обґрунтування скарги.

Позов подавався або безпосередньо до суду або ж через структури гебітс-штадт комісаріат. Оформлювався він виключно у письмовій формі із зазначенням сторін спору і їх законних представників, предмету спору та підстави обґрунтування порушеного позову, формулюванням доказів, якими сторона бажає підтвердити або спростовувати свою вимогу, визначення ціни предмету спору.

Як видно зі змісту нормативного акту німецькі суди тісно співпрацювали з апаратом шліхтерів. У своїй практичній діяльність німецький суд мав право використовувати апарат шліхтерів для вручення сторонам усякого роду судових документів, а також у кожній стадії судового процесу користуватися як їх особистою так і допомогою судових виконавців.

Окремі вимоги цього нормативного акту стосувалися осіб, призначених на посади шліхтерів. Звісно, що ініціатива призначення належала виключно до компетенції німецьких управлінців. Подання щодо призначення на посаду шліхтера належала гебітскомісарам (штадтскомісарам). А от прийняття остаточного рішення належало до компетенції генеральних комісарів, як вищих керівників відповідних адміністративних округів.

До осіб, які висувалися гебітскомісарами на посади шліхтерів встановлювалися певні вимоги, а саме: вони мали проживати на теренах генеральної округи, а також мати «обізнаність із правом». Особи, призначені рішенням генерального комісарах на посаду шліхтерів вводилися до штатів або німецьких або місцевих установ. Право на зняття шліхтера із зайнятої посади також належало генеральному комісару. Службовий нагляд за професійною діяльністю шліхтерів здійснював юридичний відділ відповідного генерального комісаріату, а безпосередній «персональний нагляд» проводив гебітскомісар.

Із числа «найпридатніших» шліхтерів німецькими службовцями призначався головний шліхтер, який ніс відповідальність за правильну роботу усіх установ цивільних судів у відповідному адміністративному районі. У службовому підпорядкуванні шліхтери несли відповідальність перед гебітскомісарами та юридичним відділом генерального комісаріату.

У цивільних судових справах, які провадили шліхтери міг брати участь і прокурор, який користувався правом опротестування відповідних прийнятих рішень перед німецьким судом.

Для розв'язання цивільних спорів та інших судових справ, переданих на розгляд шліхтерам у кожному районі створювалися камери шліхтерів, а в кожному гебітскомісаріаті касаційні камери. Камера шліхтера складалася із судді (або декількох суддів), секретаря, судового виконавця і декількох канцелярських службовців. За необхідності декілька камер шліхтерів могли об'єднуватися в одну.

Касаційна камера складалася із необхідної кількості касаційних відділів. Касаційний відділ складався із голови і двох засідателів, які почергово змінювали один одного під час розгляду справ. По відношення до них діяла умова, що вони не брали участі у прийнятті рішень по справах, які надійшли в касаційному порядку. При касаційній камері перебувала необхідна кількість секретарів та технічний персонал.

Зміст нормативного акту, прийнятого райхскомісаром засвідчує факт відсутності на той час повноцінної законодавчої бази на основі застосування якої й могли прийматися правомірні рішення. Шліхтери зобов'язувалися застосувати нормативні акти, прийняті для РКУ райхсміністром східних окупованих територій або ж тими законами, які приймало керівництво РКУ Останні положення виглядають досить дивно, адже, тогочасна юридична практика була такою, що без ухвалення нормативних актів, які виходили із надр РКУ особисто генеральним комісаром або ж їх направлення через установи генерального комісаріату в гебітскомісаріати про їх застосування не могло бути й мови.

За суто формальними ознаками шліхтерів наділяли досить широкими повноваженнями у сфері судочинства, оскільки вони відповідно до тексту постанови розв'язували «питання за своїм справедливим розсудом, зважаючи на основні законоположення, що є спільним здобутком європейської культури». Знову ж таки, суто формально вони мали право застосовувати принципи законів, які діяли в даній місцевості до запровадження радянського права, за умови, якщо вони відповідали духу «теперішнього часу». І в той же час шліхтерам вказувалося на необхідність досягати одноманітності застосування принципів німецького права за його суттю.

У судових процесах, які провадили шліхтери мав діяти принцип місцевої підсудності. Він передбачав, що справи були підсудні тому шліхтеру у районі діяльності якого тимчасово або постійно проживав відповідач. Але, шліхтер мав взяти до уваги невідповідність місцевої підсудності, лише у тому випадку, якщо відповідач протестував з цього приводу не пізніше, як під час подання першого заперечення проти позову.

Судовий процес який провадили шліхтери могли проходити у трьох формах: усній, спрощеній та письмовій.

Якщо сторони процесу з'являлися до шліхтера у день проведення суду і надавали усні пояснення, то він мав право розглянути це питання і прийняти відповідне рішення.

При спрощеному судовому процесі шліхтер заносив зміст позову до протоколу, призначав час проведення засідання, у разі необхідності викликав позивача, відповідача, свідків та експертів. Під час розгляду справи сторони процесу мали надавати усні пояснення.

Судовий процес у письмовій формі фактично означав заочний процес, коли сторони спору надавали письмові пояснення, а суддя вважав, що немає потреби з'ясовувати обставини справи шляхом усних пояснень. Для подачі сторонами спору письмових пояснення суддя надавав певний час.

Нормативний акт передбачав і можливість заочного розгляду справи. Ця форма проведення судового процесу застосовувалась у випадку, якщо при необхідності проведення усного розгляду справи не з'являлася одна із сторін спору, або ж у випадку проведення письмового розгляду не надсилались відповідні пояснення. У цьому випадку справа розгулялась на основі тих документів, які надавалися позивачем.

При усному розгляді справи складався протокол. У ньому зазначалися істотні деталі розгляду справи, порушені клопотання, зміст допитів свідків та експертів, винесене рішення і можлива мирова угода. Протокол судового засідання підписував шліхтер.

Особливістю цивільного процесу у шліхтерів було те, що вони зобов'язувалися максимально схилити сторони спору до укладення мирової угоди. Складена у присутності шліхтера мирова угода підлягала виконанню нарівні із судовим рішенням.

У кожному випадку шліхтери приймали рішення, яке складалося і обґрунтовувалось у письмовій формі. Письмове обґрунтування було не обов'язковим, якщо обидві сторони від такого відмовлялися.

Рішення шліхтерів могло бути оскаржене шляхом подачі відповідної скарги до касаційної камери. У свою чергу касаційна камера проводила засідання за тим же зразком, що й суд першої інстанції приймаючи відповідне рішення, яке оскарженню вже не підлягало. Максимальний часовий термін для подачі касаційної камери становив один місяць. Після прийняття рішення касаційна камера зобов'язувалася видати позивачу відповідний документ.

Нормативний акт, який врегульовував діяльність шліхтерів передбачав примусове виконання його рішень. Примусовому виконання підлягали рішення шліхтерів, які набули законної сили або постанови про попереднє виконання, виконавчі листи, запротокольовані судові угоди і належні до виконання рішення німецького суду, які передавалися виконавцеві разом із завіреним перекладом оригіналу.

Судовий виконавець провадив примусове виконання, виконавши яке видавав боржникові документ і розписку в одержанні від нього належного. Виконавець наділявся правом проведення обшуку у приміщенні відповідача, а також відкриття його помешкання. У разі пору він мав право застосувати силу і з цією метою викликати місцеву поліцію. Про кожну виконавчу дію він складав відповідний протокол. Водночас, виконавець вилучаючи майно чи частину заробітної плати відповідача мав залишити йому «потрібні засоби для скромного існування». Припинити примусове виконання міг і шліхтер, якщо виявляв, що дії щодо боржника є занадто суворими або суперечили здоровому глузду.

Якщо примусове виконання стосувалося нерухомого майна на суму понад 10000 крб. і коли виконання зачіпало майнові інтереси німецьких громадян та осіб німецької національності, то у цьому випадку відповідні дії провадив німецький суд. Німецький суд вирішував питання і у тому випадку, коли для виконання судового рішення необхідно було арештувати боржника або накласти на нього грошовий штраф.

Звісно, що як і в будь-якій державно-правовій системі розгляд цивільних судових позовів не мав характеру безоплатних дій з боку уповноважених судових органів. Така ж практика була запроваджена і в окупованій України. Шліхтери за свої дії стягували мито. За тогочасними встановленими правилами вони становили розмір від 5 до 10% від суми позову, але не менш, як 5 крб. Окрім того, дозволялося за кожну сторінку оформленого позову стягувати канцелярські витрати розміром в 1 крб. Відповідні кошти стягувалися із позивача. Сплата цих коштів здійснювалася до початку судового розгляду цивільної справи. Водночас, суддя зважаючи на матеріальний стан позивача мав право зменшити розмір судового збору цілком або частково. При укладенні мирової угоди сума збору зменшувалася до 5 крб. Розмір мита за примусове виконання встановлював судовий виконавець. Ці платежі надходили на рахунки органу до якого були зараховані шліхтери. Зазвичай це були органи місцевого управління - міські та районні управи РКУ Останні ж у свою чергу зобов'язувалися надавати місцевим цивільним судам приміщення, виплачувати заробітну плату тощо⁵.

Практично у цей же час повноваження цивільних судів у сфері правового врегулювання соціальних відносин місцевого населення були суттєво розширені, зокрема, це відбулося у сфері сімейних правовідносин. Так, відповідно до постанови райхскомісара «Про тимчасові правила щодо одружень та розлучень» від 11 травня 1942 р. на цивільних суддів покладалася компетенція розглядати справи щодо можливостей дозволів на одруження представникам місцевого населення. У разі, якщо неповнолітні особи або особи обмежені у своїй дієздатності бажали одружитися, а їх законний представник у незаконний спосіб відмовляв їм у цьому, то у цьому випадку відповідний дозвіл мав право віддати шліхтер.

Власне на цьому повноваження шліхтерів щодо надання дозволів на укладення шлюбу і закінчувалися. Але при розлученні осіб з місцевого населення повноваження судів були більш серйозні. Процедура розлучення провадилася виключно в судовому порядку. Для винесення відповідного судового рішення передбачалися чіткі умови, зокрема, якщо: один із подружжя під час укладення шлюбу був введений в оману; шлюб було укладено під примусом; один із подружжя порушив свої обов'язки, в результаті чого шлюбні відносини було «непоправно зруйновано»; один із подружжя страждав психічним захворюванням або тяжку заразну хворобу. Ще однією важливою умовою можливого розлучення була безвісна відсутність одного із подружжя протягом 3 років⁶.

Цей нормативний акт був дійсно важливим для місцевого населення, оскільки, врегульовував як процедуру одруження так і розлучення. Але, водночас, постановою райхскомісара не було врегульовано питання виплати аліментних платежів на користь неповнолітніх дітей, а також можливості матеріального утримання одного із подружжя. У постанові було лише зазначено, що один із подружжя має право вимагати свого утримання іншим.

Лише у січні 1943 р. з'явилася постанова райхскомісара «Про тимчасове впорядкування особистого, родинного і спадкового права в Райхскомісаріаті Україна з 12 січня 1943 р.».

Цією постановою до повноважень цивільних суддів було віднесено встановлення над недієздатними особами опіки, а також оголошення безвісно відсутньої особи померлою. Щоправда, для місцевого населення це мало що вирішувало, оскільки безвісно відсутньою особою вважався той, про кого не було від остей протягом 10 років. Цивільний суддя мав при цьому встановити найбільш ймовірний час смерті людини.

На шліхтерів був покладений обов'язок встановлення позашлюбного походження дитини. Позов про визнання дитини позашлюбною міг подати лише чоловік жінки, у якої вона народилася протягом одного року з дня коли він дізнався про цей факт. Якщо ж чоловік помер, не втративши права на позов, то у цьому випадку до суду могла звернутися його шлюбна дитина. Звернутися до суду вона могла на протязі одного року з дня смерті батька.

Передбачалося, що постановою цивільного суду батьки, які неналежно виконували свої обов'язки позбавлялися права представництва та виховання дитини, оскільки це було необхідним для попередження або усунення небезпеки для дитини. У разі розлучення дитини постановою цивільного суду призначався представник дитини. Це міг бути як батько так і мати.

У разі необхідності шліхтер мав право на призначення неповнолітній дитині опікуна. Але у цьому випадку він здійснював за опікуном службовий нагляд, а разі неналежного виконання обов'язків накласти штраф розміром до 1000 крб. Так само, у разі сумлінного виконання обов'язків шліхтер мав право призначити опікуну винагороду розміром не більш як 3% від вартості майна особи, яка перебувала під опікою.

На шліхтерів покладися певні обов'язки в галузі спадкового права. Так він, нарівні з нотаріусом мав право зафіксувати у відповідному протоколі волю спадкоємця. Так само шліхтер мав право розглядати судові позови щодо визнання заповіту недійсним та інші справи, пов'язані із спадковим правом⁷.

Майже синхронно з організацією цивільних судів адміністрація РКУ приступила до роботи зі створення кримінальних судів. Так само як і в справі створення цивільних судів нормативні акти вищого рівня на основі директивних вказівок райхсміністра східних окупованих територій приймав керівник РКУ. Після цього постанови чи розпорядження направлялися в генеральні комісаріати, керівники яких офіційно їх оприлюднювали та здійснювали переклади українською мовою. При цьому, вони не змінювали ні текст, ні сам постатейний порядок створеного документа. Фактично, правотворчість генеральних комісарів полягала у офіційному оприлюдненні нормативно-правових актів прийнятих керівництвом РКУ та направленні їх на виконання гебітскомісарам. На виконання нормативних актів райхскомісара вони приймали власні нормативно-правові акти, які також направлялися на місця. Гебітскомісари не мали права створювати власні законодавчі акти.

Зазначимо також ту обставину, що у різних генеральних округах дещо різнилися офіційні переклади нормативних актів РКУ українською мовою. Якщо в генеральній окрузі «Київ» кримінальні судді іменувалися як «шефени», то в генеральній окрузі «Житомир» у результаті відповідних перекладів із німецької на українську мову з'явилися «присяжні». Проте, незважаючи на різні офіційні назви службові повноваження «шефенів» та «присяжних» між собою не відрізнялися, а їх діяльність полягала у виконанні обов'язків місцевих кримінальних суддів.

Постановою райхскомісара від 8 травня 1942 р. «Про покарання за легку провину та непослух в області Райхскомісара на Україні» було введено кримінальні покарання за вчинення незначних злочинів. На виконання цього нормативного документа адміністрацією РКУ було створено інститут місцевих кримінальних судів. Постановою досить детально регламентувався процес створення кримінальних судів, службові повноваження суддів та порядок проведення судового процесу. Передбачалося, що обвинувачений мав належати до місцевого ненімецького населення, а його дії не зачіпали німецьких інтересів.

Вимоги до призначення кримінальних суддів були майже тотожними вимогам до призначення їх колег із цивільних судів. Кримінальні судді призначалися та відкликалися генеральним комісаром за пропозицією гебітскомісарів. У службовому відношенні вони підпорядковувалися безпосередньо гебітскомісару. Водночас, нагляд за їх фаховою діяльністю здійснював юридичний відділ генерального комісаріату. Але, незважаючи на фактичне керівництво з боку німецьких адміністраторів кримінальні суди зараховувалися до штатів органів місцевого управління.

Місцеві кримінальні судді «за їх розумінням» уповноважувалися застосовувати німецьке кримінальне законодавство. До покарань, які вони мали право застосовувати належали: накладення штрафу розміром до 10000 крб. із заміною його покаранням у вигляді позбавлення волі строком до трьох місяців (або застосуванням обох покарань), ув'язнення строком до двох років, конфіскація майна.

На початку проведення судового процесу кримінальні судді зобов'язувалися вияснити, чи належить ця справа до їх відання. Як видно із нормативних актів, на судовому процесі мало бути присутніми декілька суддів. Усі засідання суду ретельно протоколювались. У результаті судових засідань судді мали прийняти відповідний вирок.

Нормативним актом передбачалися досить широкі повноваження гебітскомісарів у кримінальному процесі. Фактично, гебітскомісари одержували право безпосереднього втручання у роботу кримінального суду. Вони мали право пом'якшити вирок кримінального суду, звільнити обвинуваченого від накладення штрафних санкцій. А от у разі, якщо гебітскомісари вважали, що вирок суду занадто м'який вони мали право звернутися до прокуратури щодо передачі матеріалів справи до німецького суду.

Вирок кримінального суду вступав у законну силу лише після того як ні у гебітскомісара, ні у німецької прокуратури не виникало заперечень. Особи, засуджені до позбавлення волі відбували покарання у відповідних німецьких установах. А от накладені вироком суду штрафні санкції у їх грошовому виразі перераховувалися на рахунки тих органів місцевого управління у штатах яких перебували кримінальні судді⁸.

Отже, німецька окупаційна адміністрація РКУ зустрівшись із необхідністю суто правового врегулювання цивільних правовідносин у місцевому соціумі змушена була створювати цивільні суди. У результаті німецької нормотворчості постали німецькі та місцеві цивільні суди (суди шліхтерів). Повноваження німецького суду мали більш розширений, порівняно із місцевими судами характер. Вони розглядали не лише цивільні справи громадян Німеччини та осіб, визнаних приналежними до німецької національності, а й позови місцевого населення сума яких перевищувала 5 тис. крб.

За своїми суто за формальними ознаками повноваження місцевих цивільних судів були також досить широкими, адже, охоплювали широкий спектр правовідносин у місцевому соціумі. До того ж, шліхтери за відсутності чітко встановлених норм матеріального права могли ухвалювати рішення на власний розсуд, користуючись принципами європейського права та правових норм, які діяли в країні до встановлення радянської влади.

Німецькі нормативні установи виписали для судів шліхтерів досить просту і зрозумілу структуру, на перший погляд, досить дієву у тогочасних окупаційних умовах. Особлива увага приділялась особам, призначеним на відповідні посади. Звісно, що це мали бути не лише фахівці юридичної сфери, а й особи, лояльно налаштовані до німецької влади. Усі вони призначалися за поданням гебітскомісарів, хоч остаточне рішення приймало керівництво генеральних комісаріатів. Службовий нагляд за їх суто професійною діяльністю здійснювали як гебітскомісари так і працівники юридичних відділів генеральних комісаріатів.

Незважаючи на офіційно виголошенні нормативним актом райхскомісара широкі повноваження місцевих кримінальних суддів, насправді, як у своїх рішеннях так і в проведенні судочинства вони залежали як від німецької прокуратури, так і від гебітскомісара. З боку німецьких місцевих керівників вводився суворий контроль як за проведенням судового процесу так і винесенням вироків щодо кримінальних покарань, осіб визнаних винними у вчинення відповідних правопорушень.

Фактично, за допомогою створення місцевих кримінальних покарань німецька окупаційна адміністрація економила власні кадрові резерви, а також перекладала на місцевих фахівців завдання упокорення загарбаних земель України, забезпечувала дотримання місцевим населенням правомірної поведінки

кримінальний суд шліхтер райхскомісаріат

Посилання

Гончаренко О. Судова та управлінсько-розпорядча практика установ окупаційної адміністрації Рейхскомісаріату «Україна» у сфері припинення сімейних правовідносин (1941-1944 рр.) // Часопис української історії. - К., 2009. - Вип. 16. - С. 59-64; його ж. Інститут шлюбу в системі сімейного законодавства окупаційної адміністрації Рейхскомісаріату «Україна»: аналіз нормативно-правової бази (1941-1944 рр.) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. - Вип. 22. - Переяслав-Хмельницький, 2009. - С. 181-187; його ж. Кримінальне право як засіб регулювання поведінки місцевого населення Рейхскомісаріату «Україна»: огляд нормативної бази та судової практики (1941-1944 рр.) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових праць. - Вип. 23. - Переяслав-Хмельницький, 2009. - С. 120-126; його ж. Українські мирові суди в системі органів правосуддя гітлерівського окупаційного апарату влади Райхскомісаріату «Україна»: організаційна структура, службова компетенція та основний зміст діяльності (1941-1944 рр.) // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. Вип. № 202. Частина ІІ. - Черкаси, 2011. - С. 36-41; його ж. Функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату «Україна»: управлінсько-розпорядчі та організаційно-правові аспекти (1941-1944 рр.): монографія. - К., 2011. - 600 с.; його ж. Проблеми функціонування місцевих судових установ Райхскомісаріату «Україна» в 19411944 рр.: сучасна вітчизняна історіографія // Наукові записки з української історії. - Збірник наукових. праць. - Вип. 35. - Переяслав-Хмельницький, 2014. - С. 195-201; Гончаренко О. М., Куницький М. П., Лисенко О. Є. Система органів місцевого управління на території райхскомісаріату «Україна» та «військової зони». 1941-1944 рр. / НАН України. - Ін-т історії України. - К., 2014. - 151 с.

2 Куницький М. П. Соціально-правовий статус місцевого населення Райхскомісаріату «Україна» (19411944 рр.): монографія. - К., 2014. - 564 с.

3 Левченко Ю. І. Судовий апарат німецьких адміністративно-територіальних одиниць України за роки окупації: 1941-1944 рр. // Вісник академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. Науковий збірник. Серія: Політика, історія, культура. - 4 (60). - 2011. - С. 115-120.

4 Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-8676. - Оп. 2. - Спр. 5. - Арк. 26.

5 Там само. - Арк. 1-25.

6 Там само. - Арк. 29-32.

7 Державний архів Волинської області. - Ф. Р-71. - Оп. 1. - Спр. 478. - Арк. 1-5.

8 Державний архів Житомирської області. - Ф. Р-1150. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 21-23.

Размещено на Allbest.ru