Штрихи до портрету радянського історика Н.І. Межберга

На рубежі ХХ-ХХІ ст. в історичних дослідженнях активізувався розвиток таких напрямів історичної науки, як історія та історіографія історії історичної науки. При проведенні цих досліджень історичними джерелами є твори вчених-істориків як інтелектуальні продукти історіографічних практик конкретно-історичної епохи. У центрі уваги опиняються праці вчених- істориків, що зробили внесок у розвиток історичної науки, у сукупності їхнього життєвого шляху і творчої спадщини. У цьому ключі виконано зазначене дослідження, яке є спробою максимально всебічного висвітлення життєвого шляху одного з радянських учених - Наума Ісааковича Межберга (1898-1972).

Написати творчу біографію будь-якого вченого не можна без використання максимально доступної кількості історичних джерел і літератури, фактологічного і наукового обґрунтування сюжетів і висновків. Для досягнення позитивного результату у визначених теоретичних й емпіричних завданнях, найбільше підходить жанр інтелектуальної біографії, традиційний для західної науки та поступово освоєний у вітчизняному академічному середовищі. Звичайно, згадати всі факти біографії науковця, які дають можливість відновити інтелектуальну біографію до останнього моменту, нюансу, неможливо, але навіть окремо реконструйовані її фрагменти та місця пам'яті містять і виражають певну повноту та цілісність особистості вченого-історика, його життєдіяльності.

Звертаючись до жанру інтелектуальної біографії, неможливо обійти її особливості: акцентування не на типовості особистості вченого - представника певного соціального та наукового середовища, у якому він жив і працював, а на його індивідуальних і неповторних рисах, що роблять його нетиповим серед колег. Індивідуальність суб'єкта наукового дослідження виявляється у багатьох деталях на загальному історичному тлі, які, на перший погляд, можна назвати другорядними або незначними в наукових реконструкціях. Такий підхід народжує презентативний зв'язок індивідуально-унікального із загальним й універсальним - як відзначав Л.П. Карсавін: "історія індивідуальності невловимо і неминуче переходить в історію взагалі" [21].

Історія життя Н.І. Межберга невід'ємно пов'язана із загальною характеристикою представників "адептів" "ранньорадянської" генерації вчених-істориків (умовно виділяємо дві гілки вчених-істориків цієї генерації - "адепти" і "конформісти"), час діяльності яких прийшовся на 1917-1941 рр. (усього за період від кінця XVIII ст. до початку ХХІ ст. виділяємо дев'ять генерацій [24-25; 31]). "Ранньорадянська" генерація інтелектуалів з'явилася в науковому співтоваристві на теренах Російської імперії унаслідок суспільно-політичних і соціокультурних катаклізмів 1917-1920 рр. До цієї генерації зараховуємо фахівців соціогуманітарних дисциплін, професійна діяльність яких проходила у вишах і різноманітних за профілями та структурами науково-дослідних установах, які мали вищу освіту або навчалися у вищій школі, перебували на різних етапах наукової кар'єри, підпорядковувалися тоталітарному характеру моделі відносин між ученим-істориком і владою, наукові публікації яких мали теоретичне оформлення відповідно до концепцій розвитку історичної науки у 1917-1941 рр., які педалювали і популяризували ідеї марксистської методології та розбудови соціалістичної держави.

Наявність представників цієї генерації вчених-істориків до радянського наукового простору була обумовлена підкоренням одному із ключових принципів радянської історичної науки, сформульованого І.І. Колесник - "принцип партійності засвідчував повну залежність історичної науки від партії, директив та ініціатив партійних органів, цілковите підпорядкування науки партійній ідеології" [22, с. 10]. Результатом приналежності вчених-істориків до "ран- ньорадянської" генерації з пануючим тоталітарним характером відносин між владою і науковцем стали вияви різноманітних методів інтелектуальної покори та політичних репресій (обмеження у праві займатися науковою діяльністю, втручання у вибір тематики наукових досліджень, контроль над комунікативним зв'язками з колегами, політичні, соціальні та правові утиски, засудження, заслання, позбавлення життя) [24, с. 206]. "Ранньорадянську" генерацію вчених-істориків, у свою чергу, розділяємо на дві гілки - "адептів" і "конформістів".

До першої гілки відносимо науковців, які народилися на зламі ХІХ-ХХ ст. та є "ровесниками" активізації революційної ситуації на початку ХХ ст., їх первинна соціалізація зароджувалася в умовах трьох революцій, формування моральних цінностей і життєвих пріоритетів відбувалося в умовах революційного романтизму, пролетарсько-селянської ідентифікації та ідейно-корпоративного патерналізму, із становленням соціалістичної держави вони свідомо обслуговували потреби радянської влади, лояльно ставилася до діючого політичного режиму, реально вірили в ідеї марксизму-ленінізму, авторитет партії більшовиків, її вождів та їхні настанови. До другої гілки зараховуємо науковців, які народилися у другій половині ХІХ ст., їхня первинна соціалізація відбувалася в умовах лібералізації та модернізації Російської імперії у другій половині XIX ст., освіту отримали в імперській системі освіти, викладали у вишах, мали наукові публікації, написані відповідно до теоретичних ознак парадигми розвитку історичної науки в імперські часи та спочатку не сприймали педальовану більшовиками ідеологію побудови суспільства із принципами соціальної справедливості, свободи і рівності та нав'язуванні ними нових концепцій і парадигм у професійній діяльності, тобто певну частину свого життя належали до "середньоімперської" (1865-1884) або "пізньоімперської" (1884-1917) генерацій. Однак революційні події 1917-1920 рр. та утвердження радянської влади змусили їх (А.Г. Готалов-Готліб, М.М. Ланге, Є.М. Щепкін та ін.) переорієнтуватися та пристосуватися до реалій нових умов життя.

Використовуючи значний масив джерельної бази, спробуємо зобразити штрихи портрета Н.І. Межберга, як представника "адептів" "ранньорадянської" генерації вчених-істориків.

Н.І. Межберг народився 24 серпня 1898 р. в Одесі у єврейській робітничій родині. Його мати працювала робітницею на одній з одеських фабрик, про батька в жодній з його анкет дані відсутні [15, арк. 3, 9-10]. З дитинства (приблизно з 10-12 років) почав працювати у друкарні П.С. Рубенчика. Нечітке встановлення віку з початку трудової діяльності Н.І. Межберга пов'язане з тим, що в різних документах він подавав різні дані щодо цього моменту своєї біографії. У "Загальній формі анкети для тих, хто вступає в інститут" від січня 1923 р. він вказав 1910 р. [15, арк. 3 зв.]; в "Анкеті для реєстрації студентів вишів України" від 2 лютого 1923 р. він повідомив, що своєю працею став жити з 10 років [15, арк. 9-10], тобто з 1908 р.; в автобіографії (див. дод. 1) при вступі до аспірантури від 20 березня 1927 р. засвідчив дату 1908 р. [14, арк. 11], а в анкеті (формулярі) викладача ОінО від 1930 р. власноруч вказав 1910 р. [17, арк. 106].

Із чим пов'язана така розбіжність - наразі документально встановити не вдалося, хоча можемо припустити, що занижений вік початку трудового шляху в студентській анкеті та аспірантській автобіографії було подано навмисно, з метою демонстрації давнішої приналежності до пролетарського класу, що, у свою чергу, мало принести йому дивіденди під час розгляду питання його вступу відповідно до інституту та науково-дослідної кафедри. Це пов'язано з тим, що саме пролетарське або селянське походження були одними з вирішальних критеріїв для кандидатів на вступ до контингенту студентів та складу аспірантів у другій половині 1920-х рр. У 1930-х рр. домінуючою ознакою для молодих людей, бажаючих стати студентами або аспірантами, був факт приналежності (член або кандидат) до лав ВЛКСМ або ВКП(б), яка зберігалася впродовж багатьох десятиліть, майже до кінця 1980-х рр.

Розпочавши свій трудовий шлях із робітника друкарні, він на багато років пов'язав свою долю з діяльністю у поліграфічних підприємствах. Усього за все життя з галуззю друкарства Н. Межберга пов'язує близько дванадцяти років (приблизно від 12 до 15 років). У різні часи він працював у друкарнях Одеси (1908/1910-1915, 1917, 1923-1924, 1955-1956), Троїцька (Оренбурзька губернія, 1915-1917) і Кургану (1919), виконуючи різні обов'язки - учня розбірника, складальника або друкаря [15, арк. 3 зв.; 14, арк. 11; 17, арк. 106]. Від 1908/1910 рр. до 1915 р. працював у багатьох різних одеських друкарнях, коли переїхав до Троїцька Оренбурзької губернії, де працював у друкарні Х.Ш. Сосновського. У 1917 р. повертається до Одеси та працює у друкарні "Братів Кульбергів" [14, арк. 11] Товариства паперового і друкарського виробництва, що належало братам Мордко і Мойсею Михелевичам Кульбергам та розміщувалося за адресою вул. Катерининська, 30, у кількох метрах від перетину з вул. Жуковського, за яким розміщувався будинок № 30, де він мешкав згодом у 1930 р. [17, арк. 106].

Перебування у колі одеського пролетаріату та загальна суспільно-політична ситуація у країні на початку ХХ ст. сприяли захопленню Н.І. Межберга революційними ідеями. У червні 1917 р., коли йому було повних вісімнадцять років, він, сповнений життєвої енергії і революційного ентузіазму, виїхав до Петрограду, де вступив до Союзу соціалістичної робітничої молоді (попередник комсомолу) та записався до Червоної гвардії, у лавах якої брав участь у жовтневій революції [14, арк. 11; 15, арк. 9-10].

У січні 1918 р. Н.І. Межберг уперше опинився у Києві та увійшов до складу команди бронепоїзда № 4 "Полупановцы" (у 1915-1925 бронепоїзд мав різні назви - "Хунхуз", "Слава України", "Свобода або смерть", "Орлик") на чолі із чорноморським матросом А.В. Полупановим [42], разом із якою упродовж лютого- липня 1918 р. брав участь у громадянській війні на боці більшовиків. Навесні бронепоїзд відправили на Румунський фронт, де його команда здобула перемогу над румунами під Рибницею. У складі Південного фронту бронепоїзд брав участь у боях з військовими частинами армії УНР і Німеччини під Мелітополем, П'ятихаткою, Якимівкою. У червні 1918 р. бронепоїзд був направлений на Східний фронт, де 22 липня 1918 р. під Симбірськом його команда зазнала важких втрат від добровольчої дружини підполковника В.О. Каппеля і Чехословацького корпусу.

Частина команди бронепоїзда потрапила в полон, а її рештки разом із командиром А.В. Полупановим на пароплаві попливли по Волзі до Казані [34]. Учасником усіх боїв команди бронепоїзда № 4 був і дев'ятнадцятирічний політпрацівник Н.І. Межберг. Під час одного з боїв під Троїцьким (Оренбурзька губернія) він потрапив у полон до одного з підрозділів армії О.В. Колчака. Упродовж восьми місяців відбував покарання у Троїцькій тюрмі. Після звільнення з тюрми навесні 1919 р. два місяці працював складальником у типографії Курганського військового округу командування Західного фронту Верховного правителя Росії О.В. Колчака [14, арк. 11; 15, арк. 9-10].

За невстановлених досі обставин 1920 р. Н.І. Межбергу вдалося повернутися до червоної армії, де він вступив до лав КП(б)У та до 1923 р. служив у ній на посаді політпрацівника. Останнім місцем його військової служби стало Одеське губернське військово-споживче товариство з постачання населенню продовольства і предметів першої необхідності Одеської губернської комісії постачання робітникам продовольства, де він займав посаду члена правління [15, арк. 3-4].

Організаційні й ораторські здібності 24-річного політпрацівника Н.І. Межберга не залишилися не поміченими керівництвом Одеського губернського комітету КП(б)У, яке 17 листопада 1922 р. надало йому направлення на навчання до Одеського інституту народного господарства (ОІНГ) (без наявності середньої освіти [15, арк. 10]) та для обов'язкової роботи в партійному осередку цього закладу. Уже наступного дня, 18 листопада, він представив це відношення політко- місару ОІНГ (абітурієнти, які вступали до вишів за направленнями інших радянських установ, писали заяву на ім'я ректора), із проханням зарахувати його слухачем першого циклу за сумісництвом, яке було задоволене. Однак через зайнятість у партійній діяльності впродовж понад року і трьох місяців він не приділяв увагу навчанню [15, арк. 1-2, 5].

У 1923 р., після демобілізації з лав Червоної армії, Н.І. Межберг працював наборщиком у 1-й Одеській державній друкарні до 1924 р. [14, арк. 11; 15, арк. 910]. 1 березня 1924 р. він подав заяву на ім'я ректора ОІНГ із проханням відновити його у складі студентів вишу, на що отримав позитивну резолюцію [15, арк. 2]. Цього ж року його було обрано членом парткомітету Свердловського району, до якого обирався чотири роки поспіль (включно до 1927), серед яких два роки працював завідувачем відділу пропаганди й агітації [14, арк. 11]. Отже, упродовж чотирьох років (1924-1927) основними сферами зайнятості Н.І. Межберга стали навчання в ОІНГ та партійна діяльність.

Вступивши в ОІНГ у листопаді 1922 р. без наявності базової середньої освіти, за період від 18 листопада 1922 р. до 1 березня 1924 р. (трохи більше року і трьох місяців), Н.І. Межберг не відвідав жодного заняття та не склав жодного заліку або іспиту. Проте в період від 1 березня 1924 р. до 15 грудня 1926 р., за календарні два роки, дев'ять місяців і чотирнадцять днів він склав 3 заліки і 30 іспитів (15 з оцінкою "задовільно", 13 - "дуже задовільно" і 2 - "відмінно", за п'ятибальною шкалою середній бал склав “3,23 бали) та захистив кандидатську роботу на тему "Небезпечне становище, як основа репресії". Підсумковий контроль з вивчених ним дисциплін він складав не відповідно розподілу дисциплін за курсами (8-1 курс, 12-2 курс, 13-3 курс), а із суттєвим запізненням, через рік або через два роки.

Наприклад, три дисципліни 1 курсу він склав не 1924 р., а набагато пізніше встановленого терміну ("Політичну економію" - восени 1925, а "Українську мову" і "Статистику" - восени 1926). Подібна ситуація була й зі складанням іспиту із французької мови, який він склав не 1925, а наприкінці 1926 р. У більшості випадків іспити він екзаменувався не під час сесій, а в довільному графіку. Подібні дії тричі призводили до того, що в один день він складав два іспити: 8 вересня 1924 р. - "Історія класової боротьби на Заході" й "Історія класової боротьби в Росії", 9 червня 1925 р. - "Основи ленінізму" і "Кримінальне право (загальна частина)", 15 червня 1925 р. - "Державне право СРСР" і "Порівняльна історія права" (див. дод. 2). Наведені факти дають нам можливість стверджувати, що навчання Н.І. Межберга в ОІНГ відбувалося за неформальним індивідуальним графіком, а його успішність у навчанні була слабкою. Припустимо, що його позитивні результати у навчанні були пов'язані з активною партійною діяльністю, яку він проводив, обіймаючи посаду завідувача відділу пропаганди й агітації парткомітету Свердловського р-ну.

Незважаючи на всі нюанси у навчанні, 20 травня 1927 р. Н.І. Межберг отримав свідоцтво, що за три навчальних роки (хоча насправді - за неповних три навчальних роки: останній триместр 1923/24 навчального року, 1924/25 і 1925/26 навчальні роки та перший триместр 1926/27 навчального року (усього вісім триместрів із дев'яти) при трирічній системі навчання у вищій школі) прослухав повний курс навчання на юридичному факультеті ОІНГ, виконав усі вимоги згідно зі встановленим навчальним планом, що надало йому право на проходження обов'язкового практичного стажу за фахом [15, арк. 15, 18].

Стажування Н.І. Межберг проходив в Одеській окружній (обласній) прокуратурі від грудня 1926 р. до липня 1927 р. Як він сам зазначав у звіті про стажування, його професійна практика у прокуратурі проходила за двома напрямами: 1)проведення дізнання і слідства, 2) участь у засіданнях карного відділу Одеського окружного (обласного) суду як представника прокуратури. На стажуванні Н.І. Межберг зарекомендував себе з позитивного боку, що 4 травня 1928 р. було відзначено прокурором Одеського округу Штейн- бергським: "...виконував свої обов'язки добросовісно та виявив добрі пізнання карного законодавства УСРР" [15, арк. 7]. Позитивний відгук окружного прокурора та наданий Н.І. Межбергом звіт про стажування надали підстави секретарю кваліфікаційної комісії ОІНГ професору І.Я. Фаасу зарахувати проходження молодим фахівцем обов'язкового практичного стажу за фахом [15, арк. 6].

Після проходження стажування для отримання свідоцтва про вищу освіту Н.І. Межбергу залишалося зробити один крок - захистити кваліфікаційну (дипломну) роботу, але з першого разу йому не вдалося це зробити. Підготовлена ним робота на тему "До питання про застосування заходів соціального захисту до зменше- но-осудним правопорушникам" зазнала негативної оцінки у рецензії проф. О.П. Френкель від 17 травня 1928 р. Фаховий рівень рецензента не викликає сумнів. Діапазон проблематики її досліджень як фахівця юриспруденції був широким - етіологія злочинності, заходи боротьби зі звичайною і професійною злочинністю, соціальне і психологічне вивчення ув'язнених у місцях позбавлення волі, проблеми пенітенціарної науки і практики. Остання проблематика була магістральною у сфері її наукових інтересів, унаслідок чого вона разом із проф. Е.Я. Неміровським залучалася до обговорення проекту Пенітенціарного кодексу [36, с. 38] й опублікувала за цією темою статтю [45].

Тема кваліфікаційної роботи, обраної Н.І. Межбергом, мала пенітенціарний характер та, відповідно, була в центрі наукових досліджень О.П. Френкель. Як рецензент, вона надала ґрунтовні зауваження щодо цієї робити, підсумок яких виклала одним реченням: "Дещо вузький підхід до теми, невикористання новітньої літератури, недостатньо розвинена пенітенціарна частина плану - є основними недоліками роботи" [15, арк. 8-8 зв.]. Невдача з написанням цієї роботи призводить до того, що Н.І. Межберг обрав іншу тему кваліфікаційної роботи - "Деякі спірні питання з вчення про конче потрібну оборону в радянському карному праві". 26 січня І929 р. в рецензії проф. О.П. Френкель за незначного зауваження (відсутність прикладів із практики Верховного суду) визнала роботу задовільною і того ж дня Н.І. Межберг її захистив [15, арк. 24-25]. Майже через чотири місяці - 21 травня 1929 р. він отримав свідоцтво про надання йому кваліфікації юриста [15, арк. 25]. Отже, через шість із половиною років після вступу до ОІНГ, у віці повних тридцяти років, Н.І. Межберг закінчив навчання в ньому (Л.В. Шевченко помилково вказує на навчання і закінчення Одеського інституту народної освіти (ОІНО) [47, с. 346]) та отримав свідоцтво про здобуття кваліфікації юриста.

Навчаючись на останньому курсі ОІНГ, Н.І. Межберг вирішив самостійно, а, можливо, і за вказівкою парткому зайнятися науковою діяльністю. Для досягнення цієї мети він почав відвідувати семінар підвищеного типу із кримінології під керівництвом проф. Е.Я. Неміровського. Подібні семінари діяли на підставі положення Державного науково-методичного комітету НКО УСРР від 10 січня 1927 р. та створювалися при вишах, яким ставилося завдання підвищення рівня студентів старших курсів з основних теоретичних дисциплін, сприяючи таким чином підготовці майбутніх аспірантів для науково-дослідних установ [28, с. 234]. При заповненні Н.І. Межбергом "Особистої карточки" аспіранта, зареєстрованого Упрнаукою, Е.Я. Неміровський дав йому позитивну оцінку: "Тов. Межберг роботав у підвищеному семінарі по Криміналогії і виявив здатність та інтерес до наукової праці" [14, арк. 8-9 зв.]. Подібну ж схвальну тональність мала характеристика ректора ОІНГ Ф.Г. Альохіна, яку він надав йому 28 травня 1926 р. при вступі до аспірантури: "Тов. Межберг при проходженні курсу юридичного факультету виявив достатню академічну активність та інтерес до наук, що викладалися і нахильність до науково-дослідчої праці" [14, арк. 9].

Позитивні відгуки ректора ОІНГ Ф.Г. Альохіна і провідного фахівця-правознавця в Одесі, професора ОІНГ Е.Я. Неміровського сприяли вступу Н.І. Межберга на початку 1926/27 навчального року до аспірантського складу Одеської науково-дослідної кафедри сучасних правових проблем при ОІНГ (кер. Е.Я. Неміровський). Ця наукова установа розпочала фактичне існування на початку 1923/24 навчального року, хоча проекти її заснування педалювалися впродовж попередніх майже двох років (у січні 1922, 23 лютого 1923, 1 квітня 1923) [33, с. 209-210]. З огляду на суб'єктивні перешкоди у відкритті Одеської науково-дослідної кафедри сучасних правових проблем, у січні 1923 р. як альтернативу одеські фахівці-юристи створили Одеське відділення Українського юридичного товариства (гол. - І.А. Хмельницький [26], товариш голови та керівник секції кримінології - Е.Я. Неміровський, секретар - І.В. Кофман). Саме в цій науковій установі відбулася перша наукова апробація Н.І. Межберга в галузі юриспруденції, коли 1926 р. на одному із засідань відділення він виступив із доповіддю на тему "Про небезпечний стан, як основу репресії" [36, с. 39], що стала основою його кандидатської роботи ("Небезпечне становище, як основа репресії"), захищеної 15 грудня 1926 р. Однак його наукова діяльність та кар'єра в галузі юриспруденції не склалася.

Після отримання базової вищої освіти 1927 р. як досвідченого агітатора і пропагандиста та молодого фахівця-правознавця, партійне керівництво направило Н.І. Межберга на педагогічну роботу до різних вишів Одеси, де він викладав історію класової боротьби [20, с. 123]: Торговельно-промисловий технікум (1927-1928), Сільськогосподарський інститут (1928-1930), ОІНО (1930). В останньому виші без наявності вченого ступеня його було затверджено на посаді позаштатного професора [17, арк. 105 зв.-106]. Одночасно з викладанням у вишах, за сумісництвом [17, арк. 105 зв.] партком надіслав його на роботу до Істпарта (Комісія зі збору, збереження, систематизації та вивчення матеріалів з історії революції і комуністичної партії), заснованого 31 березня 1922 р. за рішенням бюро Одеського губкому [46]. Керівництво Істпарту доручило йому виявлення та публікацію документів в Історико-революційному відділі Одеського крайового історичного архіву щодо різних аспектів суспільно-політичної історії Одещини кінця ХІХ - початку ХХ ст.: "Економічні передумови "жовтня" на Одещині" [1, арк. 42-43], "Радянська влада на Одещині 1919 р." [2, арк. 14; 7, арк. 17] і "«Народна воля» на Україні" [2, арк. 14; 4, арк. 282; 7, арк. 15, 17], "Радянське будівництво на Одещині в роки громадянської війни" [3, арк. 50-51, 53], "Революція 1905 р." [4, арк. 282]. Виявлені в архіві історичні джерела надали Н.І. Межбергу можливість у 1927 р. здійснити першу публікацію (див. дод. 3), що, найімовірніше, сприяло його захопленню історичними дослідженнями, пов'язаними з передісторією появи радянської влади.

Ураховуючи інтерес, що сформувався в Н.І. Межберга до вивчення і популяризації історії революційних та політичних подій, пов'язаних із передісторією побудови молодої соціалістичної держави та відсутність хисту до занять юриспруденцією (це продемонстрували проблеми із захистом кваліфікаційної роботи в ОІНГ), у 1928-1929 рр. в його житті відбулася подія, що призвела до змін у напрямі розвитку кар'єри. Навесні 1928 р., на другому році перебування в аспірантурі, було прийнято рішення про переведення його як аспіранта з Одеської науково-дослідної кафедри сучасних правових проблем при ОІНГ до Одеської секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури при ОІНО (кер. М.Є. Слабченко).

Переведення розтягнулося на сім місяців (від вересня 1928 до квітня 1929) з певними складнощами, непорозуміннями та довготривалою невирішеністю. Річ у тому, що на засіданні аспірантської комісії при уповноваженому Головного управління науковими установами НКО УСРР (Упрнауки) в Одесі Т.М. Внукові 26 вересня 1928 р. було ухвалено перевести Н.І. Межберга з кафедри сучасних правових проблем до секції історії української культури [12, арк. 230, 233], але він не зміг приступити до виконання своїх обов'язків. Вочевидь, це було пов'язано з тим, що керівник секції М.Є. Слабченко не хотів бачити серед своїх аспірантів висуванця парткому, який без урахування думки вченого нав'язував йому свою кандидатуру [20, с. 123]. У підсумку, ситуація закінчилася на користь партійців, які задовго до юридичного оформлення переведення Н.І. Межберга з однієї кафедри на іншу, без будь-яких на те офіційних рішень. 15 травня 1928 р. його було внесено як аспіранта секції історії до списку наукових робітників та аспірантів науково-дослідних установ Одеси, які були членами або кандидатами до лав ВКП(б) [11, арк. 33].

Дискусії навколо врегулювання питання щодо переведення Н.І. Межберга були настільки запеклими та не поступливими з обох боків, що остаточне рішення по ньому відтягувалося впродовж багатьох місяців та приймалося двічі - 1 і 8 квітня 1929 р. на двох поспіль засіданнях аспірантської комісії при уповноваженому Упрнауки Т.М. Внукові, де на підставі "зауваження" кафедри сучасних правових проблем та постанови секції історії ухвалили перевести аспіранта Н.І. Межберга до наукової установи історичного профілю з 1 жовтня 1928 р. [10, арк. 67-67 об.], тобто "заднім" числом. Таким чином, партійні осередки формували аспірантські кадри за класовою та партійною приналежністю, а не за рівнем підготовленості й інтелектуальних здібностей претендентів на заняття наукою.

Перекваліфікувавшись із аспіранта-правознавця на аспіранта-історика, Н.І. Межберг разом із колегою по секції історії Т.М. Хаїт (член КП(б)У від 1920) почав отримувати найвищу стипендію в розмірі 100 крб [11, арк. 33; 12, арк. 275], тоді як позапартійні аспіранти (І.М. Бровер, С.М. Ковбасюк, Т.М. Слабченко) отримували мінімальну стипендію - 60 крб. Стипендію Н.І. Межберг отримав до 1 червня 1929 р. - до тієї дати, яку він зазначив у заяві, поданій 20 травня 1929 р. на ім'я уповноваженого Упрнауки Т.М. Внукова із проханням зняти з нього стипендію через обрання його заступником декана робітничого факультету Одеського сільськогосподарського інституту 16 квітня 1929 р., де він почав отримувати основну зарплату. 22 травня 1929 р. Т.М. Внуков подав резолюцію про зняття його зі стипендії з 1 червня 1929 р. [13, арк. 63], хоча в такому випадку Н.І. Межберг приблизно півтора місяці одночасно отримував матеріальну винагороду у двох установах, що заборонено законодавством.

Наукова діяльність Н.І. Межберга фактично не була відмічена в Одеській секції історії української культури [20, с. 123], основним місцем його роботи залишалися Істпарт та вища школа Одеси. Характерно, що його ставлення до перебування в аспірантурі було суто формальним, оскільки, працюючи над матеріалами у крайовому архіві, він ідентифікував свій статус як аспірант, а у визначенні приналежності до установи, від якої проводив наукову діяльність - зазначав Істпарт [7, арк. 15]. Отже, його перебування у складі аспірантів секції історії для нього мало суто формальне значення.

Восени 1930 р. його аспірантський чотирирічний стаж (у секції права від жовтня 1926 до 1 жовтня 1928, у секції історії від 1 жовтня 1928 до 1 серпня 1930) було завершено без представлення на захист промоційної роботи, що мала встановити певний кваліфікаційний рівень здобувача. Результатом цих захистів було переведення аспірантів науково-дослідних установ до категорії наукових співробітників цих же установ. Таким чином ті, хто вдало проходив процедуру захисту промо- ційної роботи, отримували не вчений (докторський) ступінь, а наукову посаду, що підтверджувалося відповідною постановою Упрнауки [49]. Юридичною підставою для закінчення Н.І. Межбергом аспірантури стала постанова РНК УРСР від 1 серпня 1930 р. щодо реорганізації мережі науково-дослідних установ, внаслідок чого в Одесі було ліквідовано сім інституцій, серед яких була й секція історії української культури [18, с. 12]. Усіх керівників, наукових робітників та науково- технічних співробітників звільняли з посад від 15 вересня 1930 р. [33, с. 211]. Постанова щодо припинення діяльності секції історії української культури мала суто юридичне значення, оскільки де-факто вона припинила своє продуктивне існування ще 20 січня 1930 р., коли за звинуваченнями у причетності до справи "СВУ" було заарештовано її керівника - М.Є. Слабченка. Після цього наукова діяльність секції поступово сама сходила нанівець.

Більшість аспірантів Одеської секції історії української культури (Г.Й. Герман, І.І. Погорілий, І.Д. Сіроглазов, Г.М. Трачевський), у яких не закінчився термін навчання, була залишена в Одесі на умовах прикріплення до кафедри історії України Одеського інституту професійної освіти (ОІПО), де мали продовжити дослідження за планом Інституту історії української культури імені акад. Д.І. Багалія та складати звіти про наукову роботу, виступати з доповідями, одержувати стипендії та захищати промоційні праці [32, с. 139]. Серед аспірантів, які вирішили довести аспірантський стаж до логічного завершення, Н.І. Межберга не було. Промоційну працю він вирішив не писати і не захищати, оскільки ще 9 червня 1930 р. на підставі наявності позаштатної посади професора ОІНО його було обрано дійсним членом історично- етнологічного відділу Одеської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства [19, с. 8]. З огляду на творчий доробок Н.І. Межберга, можемо констатувати, що в галузі орієнталістики він жодним чином себе не проявив. Не міг він це зробити і практично, оскільки, згідно з постановою РНК УРСР від 1 серпня 1930 р. щодо реорганізації мережі науково-дослідних установ, філію сходознавства було ліквідовано [18, с. 12].

На рубежі 1920-1930-х рр., в умовах утвердження тоталітаризму, у партійно-державній політиці позначилося посилення репресивних заходів щодо інтелектуалів різних сфер культури. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй потрібні були люди, які повністю підтримували її політику, не розмірковуючи про її доцільність, нові кадри "радянської інтелігенції" - люди переважно робітничо-селянського походження, що поєднували професійну кваліфікацію з комуністичним світоглядом, віддані партії. Саме такою людиною був і Н.І. Межберг. У 1930 р. він активно займається популяризацією історичних подій, пов'язаних з історією революційного руху в Російській імперії та місцевої партійної організації, присвячених 25-річчю революції 1905 р.

Використовуючи матеріали крайового архіву, у квітні 1930 р. він брав участь у радіопередачі, де виступив із темою "Робота Одеського комітету більшовиків 1905 р. в Одесі" [2, арк. 11; 5, арк. 42; 6, арк. 8] та підготував низку публікацій на цю тему (див. дод. 3). Як автор, був залучений до підготовки ювілейного збірника, присвяченого 25-річчю революції 1905 р., видання якого ініціював Істпарт. Н.І. Межбергу було доручено написання розділу на тему "Селянський рух на Одещині в 1903-1907 рр.", обсягом 2-3 друкованих аркуші [6, арк. 10]. Через нез'ясовані донині обставини ідея випуску цієї збірки не була реалізована, невідомі факти і щодо виконання роботи Н.І. Межбергом над дорученим йому розділом. Тема революції 1905 р. стала першорядною у його самостійних дослідженнях на початку формування пошукових інтересів, якою він займався від 1929 до 1931 рр. [9, арк. 22] та присвятив їй низку публікацій. Загалом зібраний в архіві матеріал дозволив йому підготувати та видати значну кількість публікацій пропагандистсько-агітаційного характеру (див. дод. 3).

Активна пошукова робота Н.І. Межберга у крайовому архіві в період 1927-1931 рр. сприяла формуванню в одеському науковому колі його іміджу діяльного дослідника. Це привело до того, що 4 вересня 1931 р. редакція журналу "Архів радянської України" надіслала йому особисте запрошення до співпраці [8, арк. 30-31], але воно не відбулося з різних обставин. По-перше, це пов'язано з тим, що 26 березня 1931 р. він почав працювати в Одеському німецькому педагогічному інституті (ОНПІ) [16, арк. 2 зв.]. По-друге, із зайнятістю партійною діяльністю. По-третє, з нетривалим існуванням самого журналу, який виходив тільки впродовж 1932-1933 рр., видавши вісім номерів у п'яти книгах.

На початку 1930-х рр. Н.І. Межберг краще себе проявив не на педагогічній ниві, а як виконавець численних партійних доручень, які в переважній більшості не були пов'язані з педагогічно-науковою діяльністю. Працюючи в ОНПІ, упродовж 1932/33 навчального року він був двічі залученим Обласним комітетом партії до виконання завдань керівництва ВКП(б) та уряду СРСР. Перший раз - 4 листопада 1932 р., відповідно до постанови Обласного парткомітету від 5 листопада 1931 р. (наказ № 351) він відбув у "відрядження на хлібозаготівлі" [16, арк. 2 зв.] у складі одного з організованих загонів для пошуку та конфіскації зерна, інших продуктів, худоби у приватних сільських господарствах з метою реалізації плану з організації штучного голоду в Україні. Вилучення зерна в українських селян і посилення політичних репресій було сплановано та здійснювалося спеціальною комісією із хлібозаготівель на чолі з керівником уряду СРСР В.М. Молотовим, що призвело до багатомільйонних жертв. Удруге Н.І. Межберг був мобілізований Обласним парткомом 3 квітня 1933 р. відповідно наказу № 429 від 7 квітня 1933 р. До виконання якого завдання партії цього разу його було залучено - встановити поки що не вдалося.

Ураховуючи відданість Н.І. Межберга ідеям партії, 1933 р. з організацією в Одесі державного університету (ОДУ) його було залучено до викладацької діяльності у цьому виші. З відкриттям 1934 р. в ОДУ історичного факультету, за рішенням НКО УСРР він був закріплений в університеті як на основному місці роботи, де входив до колективу кафедри історії УСРР [39, с. 185, 188-189; 40, с. 261, 266-267]. Уже через рік, зважаючи на активну пропагандистську діяльність та заслуги перед партійними можновладцями, у березні 1935 р. Н.І. Межберга було переведено на посаду професора історії України та декана історичного факультету Київського державного університету. Паралельно викладав і в Інституті червоної професури [47, с. 347]. Таким чином, він удруге у своєму житті опиняється у Києві (перший раз у січні 1918).

У 1934-1936 рр. в Інституті історії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) Н.І. Межберг входив до редколегії її органу "Історик- більшовик", а 1936 р. став співробітником Інституту історії України АН УРСР [48, с. 26-27, 35]. Він брав активну участь у науковій роботі, яку вели вчені Інституту історії ВУАМЛІН. За завданням керівництва працював над збірками "Ленін про Україну", "Сталін про Україну" та ін. Одним з основних напрямів роботи стало створення підручника з історії України для шкіл, над яким працював великий колектив авторів (К.Г. Гуслистий, Т.Т. Скубицький, Ф.Є. Ястребов та ін.). Першим етапом до складання підручника була широка нарада викладачів-істориків, на якій обговорили проект плану підручника і розглянули його на Президії ВУАМЛІН. Розробка курсу історії України для вищих навчальних закладів вимагала серйозної підготовчої роботи. Із цією метою в інституті почав діяти науковий семінар, у якому авторський колектив разом із досвідченими фахівцями- істориками опрацьовували важливі проблеми історії України. Наслідком цієї плідної роботи став проект плану та рукопис підручника "Історія України" у двох томах [30, с. 231; 50, с. 43, 49, 52].

Потрапивши до авангарду українських радянських учених марксистської історіографії, які стали справжнім надбанням упровадження комуністичної ідеології в історичну науку, що галасливо підтримували організовані згори ідеологічні кампанії, виступали із критикою вчених, звинувачених у немарксистському викладанні навчальних дисциплін чи в належності до антипартійних течій тощо, Н.І. Межберг сам потрапив у пастку тоталітарного сталінського режиму. 4 листопада 1937 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила його до восьми років виправно-трудових таборів. Історик намагався довести свою непричетність до інкримінованих йому злочинів, але всі дії були марними. Відбувши на два роки більше винесеного строку, 8 березня 1947 р. за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР учений, як "соціально небезпечний елемент" був засуджений до трьох років заслання в Новосибірській обл., з подальшим визначенням довічного спецпоселення під наглядом спецслужб на підставі постанови Особливої наради при МДБ СРСР від 29 липня 1950 р. [47, с. 349-351].

Лише політична відлига 1950-х рр. дала позитивний результат у вирішенні подальшої долі Н.І. Межберга. 9 липня 1955 р. рішенням судової колегії із кримінальних справ Верховного суду СРСР постанова від 1937 р. скасовувалась і за відсутністю складу злочину справу було припинено. Водночас була анульована постанова щодо перебування вченого на спецпоселенні. Отримавши свободу, Н.І. Межберг повернувся до Одеси, де у 1955-1956 рр. працював співробітником Державного видавництва літератури з питань залізничного транспорту. З 1956 р. працював в Ужгородському державному університеті на різних посадах кафедри історії СРСР (старший викладач - 1956-1958, 1964-1971, викладач - 1958-1961, 1963-1964) та бібліотекарем університетської бібліотеки (1961-1963) [38, с. 180]. За роки роботи у цьому виші здобув славу відданого члена комуністичної партії, борця за її ідеї, що неодноразово відмічалося на різних зборах та у пресі [35, 41].

Щодо бібліографування творчої спадщини Н.І. Межберга, то слід зауважити, що досі її повністю не виявлено. Архівні документи свідчать про те, що на 1931 р. його бібліографія становила 77 публікацій, серед яких 65 було опубліковано в газетах [16, арк. 1]. Дослідниця Л.В. Шевченко вказує про понад 80 статей, які було опубліковано у 1925-1935 рр. [47, с. 347], хоча нижня хронологічна межа зазначеного періоду викликає сумніви. Нині нам особисто вдалося ознайомитися з 19 його публікаціями (див. дод. 3). За нашими спостереженнями, усі ці праці відображають інтерес Н.І. Межберга винятково до історії революційних і робітничо-селянських рухів на Одещині на початку ХХ ст., історії комсомолу та комуністичної партії [29, с. 262]. Тематика та зміст досліджень Н.І. Межберга мали пропагандистсько-агітаційний характер, що було відлунням тогочасної суспільно-політичної ситуації у країні. Вони були тісно пов'язані з більшовицькою ідеологією, що супроводжувалося посиленням адміністративного тиску і контролю та відкритим впливом кон'юнктурних політичних реалій на зміст, офіційною методологією і лексикою на проведення наукової діяльності. Незважаючи на це, нами виявлено три праці Н.І. Межберга, уведених до сучасного історіографічного обігу: "Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині (1919)" [23, с. 80], "Жовтневі події 1905 р. в Одесі" [37, с. 146], "Экономика Одесщины и рабочекрестьянское движение в 1914-1917 гг. (Предпосылки Октября в Одессе)" [43, с. 321]. Хоча використання цих праць сучасними дослідниками не є ґрунтовним.

Внаслідок проведеного дослідження нам вдалося виявити чотири основні етапи біографії Н.І. Межберга. Перший етап умовно можна назвати "пролетарсько-революційним" (1898-1923), у період якого відбувалося його дорослішання у пролетарському середовищі, участь у революційних подіях та служба в Червоній армії. Другий етап (1923-1937) можна інтерпретувати як період його входження до радянського наукового співтовариства і захоплення історичними дослідженнями. Третій етап (1937-1955) - період соціального забуття внаслідок потрапляння до кола "жертв" політичних репресій 1930-х рр. Четвертий етап(1956-1972) умовно можна назвати "педагогічним засланням" до Закарпаття, де на рядових посадах він працював в Ужгородському університеті. Основні етапи біографії Н.І. Межберга збігаються з часом становлення та формування "ранньорадянської" генерації вчених-істориків СРСР. Як історик радянської формації, у дослідженні окремих фрагментів соціально-економічного та суспільно-політичного життя Одещини початку ХХ ст. він використовував марксистську методологію і лексику, притаманну радянським гуманітаріям 1920-1930-х рр. Ортодоксальна марксистська позиція інтелектуальної біографії Н.І. Межберга сформувалася під впливом революційних ідей і подій, учасником яких він був, і під тиском діючих диктатури більшовиків і тоталітарного режиму СРСР. Незважаючи на довгі роки політичних переслідувань, він залишався вірним лівим переконанням і в 1960-ті рр. продовжував дослідження різних аспектів революційних подій в СРСР. Одна з робіт останнього періоду стала закономірним результатом відданості історика ідеалам комуністичної партії та радянської влади (див. дод. 3).

На жаль, нині у науковому середовищі зустрічаються випадки згадування постаті Н.І. Межберга як "багаторічного політичного в'язня" [44], хоча, насправді це не відображає реальність подій його біографії. Його ім'я не можна згадувати поруч з іменами Юрія Бадзя, Йосипа Терелі, Валентина Мороза, Василя Стуса та іншими національно орієнтованими дисидентами хоча б через те, що він ніколи не підтримував ідей побудови суверенної України та був учасником створення штучного голоду в Україні у 1932-1933 рр., внаслідок якого загинули мільйони людей. Жертвою політичних репресій Н.І. Межберг став як і багато інших його сучасників, які віддано служили ідеалам радянської влади, вірили в перемогу комунізму та слухняно виконували всі її завдання, але в певний час стали непотрібні більшовикам та, незважаючи на вірну службу, потрапили в "жорна" сталінського тоталітарного режиму.

За використанням кількості історичних джерел та літератури нині зазначена стаття є максимально евентуальною науковою біографією. Представлена інтелектуальна біографія Н.І. Межберга за змістом підпорядкована єдності життя як морального досвіду й інтелектуальних запитів часу, суспільно-політичного тла епохи. Загалом, у нашому дослідженні зроблено спробу розкрити значення марксистського спрямування у радянській історіографії 1920-1930-х рр. та у формуванні "ранньорадянської" (першої) генерації вчених-істориків СРСР.

1. Державний архів Одеської обл. (ДАО), ф. Р-36, оп. 1, спр. 8, 72 арк.

2. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 10, 57 арк.

3. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 11, 73 арк.

4. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 16, 312 арк.

5. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 19, 42 арк.

6. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 20, 21 арк.

7. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 21, 17 арк.

8. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 23, 69 арк.

9. Там само, ф. Р-36, оп. 1, спр. 36, 39 арк.

10. Там само, ф. Р-39, оп. 1, спр. 6, 161 арк.

11. Там само, ф. Р-39, оп. 1, спр. 50, 42 арк.

12. Там само, ф. Р-39, оп. 1, спр. 56, 241 арк.

13. Там само, ф. Р-39, оп. 1, спр. 81, 124 арк.

14. Там само, ф. Р-39, оп. 1, спр. 170, 181 арк.

15. Там само, ф. Р-129, оп. 1, спр. 1056, 25 арк.

16. Там само, ф. Р-1561, оп. 1, спр. 321,2 арк.

17. Там само, ф. Р-1593, оп. 1, спр. 15, 193 арк.

18. Бюлетень НКО УСРР. - 1930. - №35.

19. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства. Одеська філія. 1926-1930. - О., 1930. - 26 с.

20. Заруба В.М. Історик держави і права України академік М.Є. Слабченко (1882-1952) / В.М. Заруба - Дніпропетровськ : ПП "Ліра ЛТД", 2004. - 123 с.

21. Карсавин Л.П. Философия истории / Л.П. Карсавин. - СПб. : АО "Комплект", 1993. - 351 с.

22. Колесник І. Український історик і влада: від примусу до партнерства / I. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - 2017. - Вип. 9. - С. 9-24.

23. Котляр Ю.В. Німецьке та болгарське населення України у повстанській боротьбі (1917-1920 рр.) / Ю. Котляр // Ґілея (наук. вісн.): зб. наук. праць. - 2006. - Вип. 6. - С. 71-83.

24. Левченко В. Генерації вчених-істориків та "Великий терор": від інтелектуальної покори до репресій (на прикладі одеської корпорації

гуманітаріїв) / В. Левченко // Краєзнавство: наук. журн. - 2017. -

№ 1/2. - С. 201-207.

25. Левченко В.В. Еврейская ветвь генерации профессиональной корпорации одесских историков в первой половине ХХ века / В.В. Левченко // Евреи Европы и Ближнего Востока: традиция и современность. История, языки, література: мат. междунар. науч. конф. 17 апреля 2016 г. / отв. ред. М.О. Мельцин. - СПб., 2016. - С. 342-348.