Участь Великої Британії у війні в Перській затоці та позиція НАТО (1990-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кивський національний університет імені Тараса Шевченка

Участь Великої Британії у війні в Перській затоці та позиція НАТО (1990-1991 рр.)

Анотація

Стаття присвячена участі Великої Британії у війні в Перській затоці 1990 - 1991 рр. Ця війна була найбільшим, після Другої світової війни, збройним конфліктом, в якому брали участь британські військові сили. Аналізується реакція Лондона на дії режиму Саддама Хусейна. Розкрито політичні та військово-політичні аспекти розвитку кризи навколо Іраку. Висвітлено швидке прийняття рішень та діяльність Ради Безпеки ООН під час врегулювання кризової ситуації навколо Іраку. ООН ухвалила 12 резолюцій за рік для того, щоб припинити окупацію Кувейту, відновити міжнародний мир і безпеку в цьому регіоні. Досліджено позицію та підхід Північноатлантичного Альянсу щодо вирішення Іракської кризи. Розкрито важливість дипломатичної консультації НАТО та швидке реагування стосовно кризової ситуації на периферії території Альянсу, співпраця Британії з її союзниками, передусім, США. Висвітлено діяльність міжнародної коаліції в основному з країн-учасниць НАТО, передове місце в якій зайняли британські військові сили. Проаналізовано найважливіші військові операції: «Щит пустелі», «Буря в пустелі» і «Гренбі», які звільнили територію Кувейту від іракських військ.

Ключові слова: Велика Британія, НАТО, Перська затока, війна в Іраку, Кувейт, С. Хусейн, військові дії, міжнародна коаліція.

Iryna Maruschak, PhD Student

THE UNITED KINGDOM IN THE GULF WAR AND THE POSITION OF NATO (1990 - 1991)

Abstract

Key words: the United Kingdom, NATO, Persian Gulf, Iraqi War, Kuwait, Saddam Huseyn, military actions, the international coalition.

«Іракська проблема» належить до найгостріших міжнародних питань й знаходиться у центрі уваги світового співтовариства. Ірано -іракська війна, кувейтська криза 1990 - 1991 рр., подальша міжнародна ізоляція Іраку, друга війна у Перській затоці на початку ХХІ ст. свідчать про те, що нині виникла необхідність науково обґрунтованої концепції повернення Іраку у систему міжнародних відносин. Для цього варто вивчати витоки політики провідних країн світу та міжнародних організацій стосовно іракського питання, зокрема Великої Британії, яка має столітні традиції дипломатії в Перській затоці.

Вивченню даної проблематики присвячено чимало наукових праць. Серед вітчизняних і зарубіжних авторів, які аналізували проблеми війни в Перській затоці за участі Великої Британії та НАТО, варто виділити М. О. Володіну, С. М. Пик, Н. Л. Яковенко, О. А. Громико, Н. К. Капітонову, Д. В. Кузнєцова та В. Тафта. Однак до тепер у вітчизняні історіографії ще не було створено праці, в якій би цілісно та всебічно аналізувалася участь Великої Британії у війні в Перській затоці.

На початку 1990-х рр. іраксько-кувейтські відносини характеризувалися зростанням напруженості, що призвело до агресії Іраку проти Кувейту 2 серпня 1990 р. Безпосереднім джерелом конфлікту були спірні родовища Румайли, які розташовані на кордоні Кувейту та Іраку. Захопивши Кувейт, іракський президент Саддам Хусейн, який планував здобути лідерство в арабському світі завдяки «нафтовому фактору», додав до власних 10 % світових розвіданих запасів нафти ще 10 %, що належали Кувейту. Контроль Іраку над Кувейтом, а також безпосередня загроза з його боку Саудівській Аравії та іншим державам Перської затоки стали серйозним викликом і небезпекою для життєво важливих інтересів Заходу і Сполучених Штатів Америки, які залежали від постачання нафти з цього регіону [1, с. 185].

Агресія Іраку проти Кувейту із засудженням була сприйнята в усьому світі. Позачергова сесія Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй (ООН) у день агресії одноголосно прийняла резолюцію № 660, яка не схвалювала ці агресивні дії і вимагала припинити вогонь, а також вивести іракські війська з території Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію щодо економічних санкцій проти багдадського режиму. У відповідь на це С. Хусейн 8 серпня 1990 р. вирішив анексувати Кувейт, наказавши закрити всі посольства іноземних держав у цій країні, а 28 серпня проголосив її дев'ятнадцятою провінцією Іраку. Рада Безпеки ООН у резолюції № 662 проголосила цю анексію незаконною та недійсною. Багдад жодним чином не реагував на всі 12 резолюцій, прийнятих Радою Безпеки з часу агресії, тому 12-та резолюція від 29 листопада 1990 р. санкціонувала застосування сили державами-членами ООН, якщо Ірак не виведе війська з Кувейту до 15 січня 1991 р. [2].

Позиція Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) щодо війни в Перській затоці мала політичний та консультативний характер, однак офіційного військового втручання Альянсу, як міжнародної організації, у розв'язання кризи не було [3].

НАТО має багату історію дипломатичних консультацій з приводу міжрегіональних подій. Ця дипломатична діяльність розвивалася від вирішення проблем до інформування, консультацій та координації. Право на таку дипломатичну діяльність надається згідно Статті 4 Статуту НАТО. Вона передбачає проведення консультацій щоразу, коли виникає загроза територіальній цілісності, політичній незалежності й безпеки для члена Альянсу. Стаття 2 також передбачає співпрацю за межами дії НАТО, зобов'язуючи союзників робити внески у розвиток мирних і дружніх відносин, створюючи умови стабільності й добробуту [4].

Можливо, найбільш вражаючим у поведінці НАТО за межами Північноатлантичного регіону є те, що до кінця холодної війни Альянс схилився до значно ширшої й активнішої інтерпретації своїх географічних повноважень.

Вторгнення Радянського Союзу до Афганістану стало поворотним пунктом, згуртувавши всіх союзників перед загрозою небезпеки окупації чи дестабілізації регіону Перської Затоки антизахідними силами. На кінець 1980 -х років уряди країн НАТО розробили засади співробітництва з поза регіональних питань, спираючись на спільні зобов'язання про підтримку миру і стабільності, згідно Статті 23 (консультації між союзниками, координація й розгортання збройних сил, спрямовані на підтримку необхідної для стимулювання кількості військ, у разі, якщо окремі союзники НАТО відчують потребу скористатися силами Альянсу для врегулювання кризи, що спалахнула за межами цієї організації). Ці угоди виявилися необхідними протягом ірано-іракської війни, коли уряди держав НАТО координували свій внесок до «Армади Перської Затоки» (1987 - 1989 рр.), а також під час відповіді союзників на іракське вторгнення до Кувейту (1990 р.), яке аналізується в дослідженні [3].

Міністри закордонних справ та міністри оборони країн Північноатлантичного Альянсу зустрілися в Брюсселі на позачерговій сесії Ради НАТО 10 серпня 1990 р. і висловили міцну політичну підтримку національній діяльності, яка проводилася з питань Перської кризи. Важливо відзначити, що вони також погодилися організувати додаткове військове втручання і надавати допомогу такому ж розгортанню США. Зрештою, міністри попередили Ірак, що Альянс підтримує територіальну цілісність Туреччини, яка приєдналася до країн, що засуджують вторгнення в Кувейт, і застосовують економічні санкції [5, с. 19].

Незважаючи на попередження, у грудні 1990 р. Ірак виступив з оголошенням погрози у бік Туреччини. У відповідь Альянс надав свої сили в Туреччині, зокрема повітряні компоненти ОВС НАТО в Європі (АСЕ), мобільну групу у складі німецьких, бельгійських та італійських літаків, були розгорнуті додаткові зенітні ракети, що засвідчило ефективність союзної співпраці в НАТО. Попри все, Туреччина так і не була атакована силами Саддама Хусейна.

Крім того, на сесії НАТО було прийнято рішення про направлення британських ВПС і ВМС в зону конфлікту. Позицію Британії, яку озвучував міністр закордонних справ А. Даглас Херд, підтримала Франція [6, с. 223]. Інші союзники НАТО утрималися від швидких рішень і обмежилися на даному етапі обіцянками у підтримці та виділенням сил для патрулювання Східного Середземномор'я на зміну кораблів шостого флоту ВМС Сполучених Штатів Америки, які були направлені в зону Перської затоки. Континентальні європейські країни мали намір врегулювати конфлікт дипломатичними методами і лише в крайньому випадку піти на застосування військової сили. У Лондоні ж були налаштовані на безумовну підтримку США у можливій бойовій операції [7, с. 477].

Велика Британія також проголосувала за рішення проведення силової операції в Іраку в межах Ради Безпеки ООН. Крім того, безпосередня участь країн-учасниць у військових діях зумовила спільну роботу над розробкою нової стратегічної концепції військово -політичного Альянсу та його майбутньої ролі в Європі.

Реакція зі сторони британського керівництва на окупацію Кувейту була швидкою і дієвою. На зустрічі в місті Аспені (штат Колорадо, США) прем'єр - міністр Великої Британії Маргарет Тетчер і американський президент Джордж Буш домовилися про спільні дії проти Іраку. Вони вирішили, спираючись на Раду Безпеки ООН і діючи у відповідності з її резолюціями, створити широкий міжнародний збройний контингент для дій проти С. Хусейна і відновлення на Близькому Сході «статусу кво» [8].

Уже після вищезгаданої зустрічі на підставі резолюції Ради Безпеки ООН під номерами 660, 661 і 678 була створена міжнародна коаліція під керівництвом США, що складалася із союзників НАТО та країн Близького Сходу (Саудівська Аравія, Сирія, Єгипет), щоб протистояти агресії Іраку [9]. Чисельність коаліційних сил у кінцевому підсумку налічувала 500000 чол. З 7 серпня 1990 р. було розпочато масоване переправлення військ у рамках операції із забезпечення безпеки країни під назвою «Щит пустелі» (Desert Shield). Водночас щоб не допустити можливих дій іракської армії проти Саудівської Аравії й просування Іраку на південь у багаті на нафту країни Перської затоки [5, с. 19]. Завдання операції полягало в перекиданні важкого озброєння і бойової техніки, засобів матеріально-технічного забезпечення з'єднань і частин всіх видів збройних сил, а також в організації планового постачання військ і сил, розгорнутих в зоні Перської затоки. Протягом п'яти місяців відбувалося зростання військових сил в регіоні. Сполучені Штати надали близько 70 % від їхньої загальної кількості. Ці дії США та європейських союзників було підтримано інфраструктурами НАТО. Європейські держави також надали 10 % складу від загальних сил в регіоні, більшу частину з яких складали британські війська [10, р. 16].

На початку листопада 1990 р. в Лондоні відбулися переговори прем'єр міністра М. Тетчер і державного секретаря США Дж. Бейкера, на яких було підтверджено позицію Великої Британії щодо врегулювання конфлікту військовим шляхом. На підтримку рішення президента Сполучених Штатів Дж. Буша про додаткове переміщення 150 тис. військовослужбовців в зону Перської затоки М. Тетчер після завершення переговорів санкціонувала відправлення 4 -ї бронетанкової бригади 3-ї бронетанкової дивізії у складі одного бронетанкового полку і двох мотопіхотних батальйонів з військового складу британської армії. Після чого британський контингент досягнув за чисельністю свого піку [11, р. 37]. Однак М. Тетчер так і не отримала лаврів переможця в іракській війні, позаяк 28 листопада 1990 р. вона пішла у відставку з посади прем'єр-міністра. Її наступником став Джон Мейджор (1990 - 1997 рр.) [7, с. 478].

Джон Мейджор став прем'єр-міністром в листопаді 1990 р., під час розгортання значної за масштабом і цілями операції «Щит пустелі». Британський прем'єр без вагань підтвердив прихильність Лондона щодо принципів трансатлантизму і переконав Вашингтон у готовності Великої Британії взяти участь у визволені Кувейту. Адже у Вашингтоні вважали, що у зв'язку з відсутністю будь-якого серйозного досвіду в міжнародних справах і участі у війні, Дж. Мейджору знадобиться час, щоб бути в курсі усіх справ.

Під час переговорів не виникло протиріч відносно подальших операцій в Затоці. Обіцянка, яку дав британський прем'єр -міністр щодо підтримки силового варіанту у вирішенні конфлікту, допомогла президенту США отримати згоду на військову операцію від Конгресу в січні 1991 р. [12, с. 13].

Лондон закликав своїх партнерів по НАТО, ЄС і ЗЄС до більш активної участі в багаточисельній коаліції, вимагаючи єдності та підкреслюючи, що колективні дії країн Європи не повинні заперечувати узгодженій лінії, яку окреслили Велика Британія і Сполучені Штати проти режиму С. Хусейна.

Спостерігалися спроби деяких західноєвропейських країн, в тому числі і Франції, здійснити самостійні кроки для врегулювання конфлікту. Париж запропонував провести ще одне засідання Ради Безпеки ООН для обговорення кризи зі спливом кінцевого терміну виведення іракських військ з території Кувейту. Лондон розцінив це як внесення розколу в антиіракську опозицію. Така реакція Джона Мейджора на французьку ініціативу пояснювалася тим, що виступаючи зі своєю пропозицією в день завершення його візиту до Парижу, французи не вважали за потрібне повідомити британського прем'єра про цей крок [12, с. 16].

Війна у Перській затоці 1991 р. стала найбільш масштабним після Другої світової війни збройним конфліктом, в якому брала участь така велика кількість британських військових сил. Сполучене Королівство до січня 1991 р. розгорнуло групу з 35 тис. чоловік (а далі ще більше), 130 бойових літаків, 20 кораблів. Операція переміщення британських військ у регіон Перської затоки отримала назву «Гренбі» (GRANBY) [11, р. 37]. 7 бронетанкова бригада 1 -ї бронетанкової дивізії, яка утворювала скелет британського сухопутного угруповання, була переправлена з ФРН на початку жовтня і в подальшому діяла в складі 7-го армійського корпусу США. Особистий склад бригади провів інтенсивну бойову підготовку на полігонах ФРН для відправлення в Саудівську Аравію. Бригада мала два бронетанкових, один артилерійський полк, мотопіхотний полк, мотопіхотний батальйон і була також укомплектована перекладачами арабської мови. У цілому, на переміщення військ витратили місяць [7, с. 477].

Саме з британської ініціативи над територією Іракського Курдистану було створено вільну від польотів зону, яка захистила курдів від переслідувань режиму С. Хусейна [13, с. 69].

15 січня 1991 р. закінчився термін дії ультиматуму ООН, а уже 16 січня був розпочатий наступ коаліції з повітря. Через 46 днів Кувейт був звільнений. Завдяки професійній підготовці, спорядженню і високому бойовому духу дії військ коаліції були успішними, їхні лідери мали чудову підготовку, гнучке планування, чітку систему управління і контролю. Результат не викликав сумнівів, хоча швидкість перемоги перевершила всі сподівання. 28 лютого 1991 р. Ірак беззастережно прийняв усі вимоги Організації Об'єднаних Націй [12, с. 17].

Наземні, повітряні і морські компоненти британських сил були повністю інтегровані з американськими частинами і діяли в рамках операції «Буря в пустелі» («Operation Desert Storm» - операція багатонаціональних сил для звільнення Кувейту і розгрому іракської армії) під керівництвом Об'єднаного центрального командування (ОЦК) ВС Сполучених Штатів Америки.

Британськими частинами керував генерал Пітер де ла Більер. Велика Британія брала участь у повітряній кампанії 17 січня - 23 лютого 1991 р. і в повітряно-наземній фазі цієї операції 24-28 лютого [7, с. 478].

У бойових зіткненнях з противником британці не мали серйозного опору, оскільки в результаті повітряних ударів іракське угруповання було психологічно пригніченим, позбавлене доставки боєприпасів, продовольчих товарів та води. Кількість загиблих з британської сторони становила 47 чоловік. Крім того, значними були втрати для авіації Британії (6 літаків «Торнадо», збиті під час операцій). Витрати на переміщення сил, матеріально -технічне забезпечення і бойові дії складали близько 3 млрд ф. ст. Згодом ці витрати були мінімізовані завдяки внескам країн Перської затоки, Японії та Німеччини. За підсумками операції багатонаціональних сил дії британського контингенту були визнані успішними та ефективними. Королівські ВПС активно використовували принцип масованих ударів по іракським військово-промисловим цілям, об'єктам інфраструктури. Всього було здійснено близько 5500 вильотів [7, с. 478].

Отже, коаліційна операція «Буря в пустелі» та британська операція «Гренбі» довели, що розрізнені сили можуть боротися і ефективно працювати разом в коаліції. Варто відзначити, що провідна роль у цій війні належить ООН, адже усі союзні військові дії виконувалися відповідно до усіх 12 резолюцій Ради Безпеки. Така взаємодія і зумовила ефективне вирішення проблеми, а саме звільнення території Кувейту від іракських військ.

Війна показала, що НАТО є ефективним форумом для політичних консультацій, забезпечує необхідну матеріально-технічну підтримку та загально-оперативні процедури навіть без офіційного військового втручання у проблему. Велика Британія, як вагомий гравець у війні в Перській затоці, ефективно співпрацювала із партнерами по НАТО і, передусім США. Британські військові сили продемонстрували високий рівень бойової майстерності і сучасне матеріально-технічне забезпечення, що в свою чергу підвищило їхню боєздатність.

криза перська затока

Список використаних джерел та літератури

1. Пик С. М. США - Велика Британія: «особливі відносини» / С. М. Пик. - Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - К.: Знання, 2006. - 284 с.

2. Организация Объединенных наций. Совет Безопасности. // Резолюции Совета Безопасности ООН 1990 года. [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://www.un.org/ru/sc/documents/resolutions/1990.shtml. - Дата обращения: 12. 11.2017. - Название с экрана.

3. Майбутнє НАТО як загальноєвропейського інституту безпеки. //

Спостерігач. - № 43-44, жовтень 1993 року. / Український незалежний центр політичних досліджень. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua - Дата звернення: 07.04. 2013. - Назва з екрану.

4. The North Atlantic Treaty. Washington D. C. - 4 April 1949. / NATO - Official

text. [Електронний ресурс] - Режим доступу:

http://www.nato.int/ cps/ en/natolive/official_texts_17120.htm.- Дата звернення:

24.02.2018. - Назва з екрану.

5. Кузнецов Д. В. Иракский кризис. Очерк событий. Документы и материалы: учебное пособие / Д. В. Кузнецов. - Благовещенск: Изд-во БГПУ, 2006. - 265 с.

6. Яковенко Н. Л. Велика Британія в міжнародних організаціях: навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Н. Л. Яковенко. - К: Київський ун-т, 2011. - 400 с.

7. Великобритания: эпоха реформ / под ред. А. А. Громыко. - М.: Издательство «Весь мир», 2007. - 536 с.

8. Первая иракская война США. Операция «Буря в Пустыне». [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://100top.ru/encyclopedia/- Дата обращения: 11.09. 2013. - Название с экрана.

9. The First Gulf War. A short history of the Department of State. // U.S. Department of States. Office of the historian. [Electronic Resource] - Mode of

Access: http://history.state.gov/departmenthistory/short-history/firstgulf - Last Access: 07.09.2013. - Title from the Screen.

10. Taft W. European Security: lessons learned from the Gulf War / W. H. Taft. - NATO Review. - № 3. - June 1991. - Vol. 39. - Р.16-21. [Electronic Resource] - Mode of Access: https://www.nato.int/docu/review/1991/9103-2.htm - Last Access: 07.09.2013. - Title from the Screen.

11. The London Gazette: (Supplement) no. 52589. 28 June 1991. Despatch by Air Chief Marshal Sir Patrick Hine GCB ADC FRAES CBIM RAF Joint Commander of Operation Granby. August 1990. - April 1991. - Р 37-49.

12. Капитонова Н. К. Приоритеты внешней политики Великобритании (1990- 1997 гг.) / H. Капитонова. - М.: РОССПЭН, 1999. - 144 с.

13. Володіна М. О. Співробітництво США та Великої Британії у реформуванні НАТО (90-ті роки ХХ ст. - 2004 р.): монографія / М. О. Володіна. - Донецьк: Ноулідж, Донец. від-ня, 2012. - 224 с.

References

1. PYK, S. M. (2006) SSHA - Velyka Brytaniya: «osoblyvi vidnosyny». Kyiv: Znannya.

2. Organizatsiya Obyedinennykh natsiy. Sovet Bezopasnosti. Rezolyutsii Soveta

Bezopasnosti OON 1990 goda (1990) [Online]. Available from:

http://www.un.org/ru/sc/documents/resolutions/1990.shtml [Accessed: 12th

November 2017].

3. Maybutnye NATO yak zahalnoyevropeyskoho instytutu bezpeky (1993)

Ukrayinskyy nezalezhnyy tsentr politychnykh doslidzhen [Online]. Available from: http://www.ucipr.kiev.ua [Accessed: 07th April 2013].

4. The North Atlantic Treaty. Washington D. C. - 4 April 1949 (1949) [Online].

NATO - Official text. Available from:

http://www.nato.int/cps/en/natolive/official_texts_17120.htm [Accessed: 24^th February 2018].

5. KUZNETSOV, D. V. (2006) Irakskiy krizis. Ocherk sobytiy. Dokumenty i materialy: uchebnoye posobiye. Blagoveshchensk: Izdatelstvo BGPU.

6. YAKOVENKO, N. L. (2011) Velyka Brytaniya v mizhnarodnykh orhanizatsiyakh: navchalnyy posibnyk dlya stud. vyshchykh navch. zakladiv. Kyiv: Kyyivskyy universytet.

7. GROMYKO, A. (ed.) (2007) Velikobritaniya: epokha reform. Moskva: Izdatelstvo «Ves mir».

8. Pervaya irakskaya voyna SSHA. Operatsiya «Burya v Pustyne» (2013) [Online]. -Available from: http://100top.ru/encyclopedia/ [Accessed: 11th September 2013].

9. The First Gulf War. A short history of the Department of State // U.S. Department of States. Office of the historian. (2013) [Online] Available from: http://history.state.gov/departmenthistory/short-history/firstgulf [Accessed: 07 th September 2013].

10. TAFT, W. H. (1991) European Security: lessons learned from the Gulf War. NATO Review.

11. The London Gazette (1991) (Supplement) no. 52589. 28 June 1991. Despatch by Air Chief Marshal Sir Patrick Hine GCB ADC FRAES CBIM RAF Joint Commander of Operation Granby. P. 37-49.

12. KAPITONOVA, N. K. (1999) Prioritety vneshney politiki Velikobritanii (19901997 gg.) Moskva: ROSSPEN.

13. VOLODINA, M. O. (2012) Spivrobitnytstvo SSHA ta Velykoyi Brytaniyi u reformuvanni NATO (90-ti roky XX st. - 2004 r.). Donetsk: Noulidzh, Donetske vydanya.

Размещено на Allbest.ru