Особливості османського вакфу на території Північного Причорномор'я у XVI столітті

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ

Вакф - мусульманський інститут, що означає передачу майна із благодійною метою на користь суспільства. Від часу своєї появи на території Аравії приблизно у VIII ст., він постійно переживав низку трансформацій. Особливих видозмін вакф зазнав в Османській імперії. Причин тому було кілька. По-перше, Османи, під владою яких перебували представники різних етнічних спільнот і релігій, потребували інструментів їх примирення між собою. По-друге, багатонаціональна держава мала піклуватися про інтереси всього населення у зручний для себе спосіб. По-третє, після завоювання нових територій османці мали швидко інкорпорувати їх у свою політичну систему. Цим потребам відповідав вакф, який було перетворено в Османській імперії на потужний соціально- економічний інститут. Завдяки йому держава вела політику зниження градусу напруги в поліетнічному та полі- конфесійному суспільстві. Упродовж XVI ст. османці активно займалися розширенням кордонів імперії. Одним із напрямів завойовницької політики були землі північного чорноморського узбережжя. Внаслідок завоювань на ці території було принесено різні феномени османської культури, важливе місце серед яких належить вакфам.

Дослідженням вакфів на території сучасної України займались археологи Світлана Біляєва, Олена Фіалко, Ірина Карашевич, а також турецькі історики Хамза Ке- леш і Мустафа Ишик. Українські археологи досліджують фортеці Північного Причорномор'я, які є важливими тюркськими цивілізаційними осередками на території України, а отже, є частиною "нашої історії і джерелом інфільтрації елементів культури та традицій" [5, c. 212]. У студіях Світлани Біляєвої йдеться про три етапи українсько-османських відносин. XVI ст., яке цікавить нас у цьому дослідженні, автор відносить до першого етапу. Характерними рисами цього періоду С. Біляєва називає становлення та розвиток торгово-економічних стосунків завдяки найбільшим портам Чорноморського узбережжя та відзначає загрозу козацтва для османців, а також "початки протурецької орієнтації" української еліти із 50х рр. XVI ст. [5, c. 259-260]. Світлана Біляєва наголошує, що перший період експансії Османської імперії на територію Північного Причорномор'я і Приазов'я у другій половині XV - першій чверті XVI ст. пов'язаний із розбудовою інфраструктури, що притаманна мусульманським містам [4, c. 119]. Болгарський історик Марія Стайнова розглядала проблему "створення вакфів і вакфових комплексів у великих військово- адміністративних і стратегічно важливих поселеннях" [7, с. 85-86]. У її дослідженнях показано вплив вакфів на процеси колонізації й ісламізації завойованих територій Болгарії. Результати досліджень болгарських істориків є для нас важливими, оскільки вони висвітлюють роботу вакфових комплексів на завойованих територіях. Оскільки османські вакфи існували на території сучасної України, то ми можемо проаналізувати аналогічні процеси, які відбувались як на землях Болгарії, так і на землях України. Малодослідженими залишаються питання особливостей функціонування вакфів на території Північного Причорномор'я, мета їхнього заснування, на чому і буде зосереджено увагу в цій статті.

Завоювання османцями Константинополя в 1453 р. відкрило їм дорогу до Європи, а разом із тим до західного і північного берегів Чорного моря. Це означало розширення торговельних шляхів, освоєння нових територій. Амбіції османських султанів розширити кордони імперії зростали із приходом до влади кожного нового володаря. Тож розширенням територіальних меж Османської імперії, зокрема на північ від Стамбулу, активно займалися нащадки Мегмеда ІІ Фатіха (14441446, 1451-1481) - Баязид ІІ (1481-1512), Селім І (15121520) і Сулейман Кануні (1520-1566). Соціально-економічні та політичні переваги виходу до чорноморського узбережжя завжди представляли особливий інтерес для османців, які бажали перетворити Чорне море на своє "внутрішнє озеро". Попри те, що Мегмед Завойовник вважався володарем Середземного і Чорного морів, останнє остаточно увійшло до складу Османської імперії на початку XVI ст. Але завоювання земель північного чорноморського узбережжя розпочалось із кінця XV ст. У 1484 р. Баязид ІІ підкорив Кілію, а за ним Аккерман.

На початку XVI ст. до складу Османської імперії увійшли території Північного Причорномор'я і Приазо- в'я. Названі регіони було включено у бейлербейлік Ру- мелія, центр якого був у м. Едірне [5, c. 210]. У 1538 р. було утворено Аккерманський санджак, до складу якого увійшли Кілія, Буджак, Тигина, Очаків. У другій половині XVI ст. було створено бейлербейлик Озю із центром в Очакові (у 1569 було введено податковий кодекс Очаківського порту), а також бейлербейлик Азов [3, c. 97]. Перший бейлербейлик охоплював санджаки Північного Причорномор'я, а другий - санджаки азовського узбережжя [7, c. 196]. Цей регіон був для османців можливістю розвивати торгово-економічну діяльність, збагачувати османські міста за рахунок додаткових прибутків від торговельних операцій, а також забезпечувати своє населення продуктами харчування і товарами [4, c. 119]. У XVI - на початку XvII ст. Кафа, Кілія, Аккерман були важливими портами Османської імперії, які забезпечували основний потік торговельних шляхів регіону [1, c. 349]. Із цієї причини вже перший період експансії Османської імперії на територію Північного Причорномор'я у другій половині XV - першій чверті XVI ст. був пов'язаний із розбудовою інфраструктури, притаманної мусульманським містам [4, c. 119].

Тож наприкінці XV - на почакту XVI ст. османці здобули контроль над Ізмаїлом, Кілією, Татарбунарами, Аккерманом. Потрібно наголосити, що ці міста мали стратегічне значення для Османської імперії, у контролі яких вони відчували особливу потребу. Ізмаїл, Кілія, Аккерман були важливими осередками торгівлі, адже мали виходи до моря. Писемні згадки разом із результатами археологічних розкопок свідчать про активну забудову цих місць. Окрім фортець, османці будували помешкання, мечеті, хамами, школи, лавки, кервансараї. Навіть на території невеликої фортеці в Татарбуна- рах було побудовано мечеть, комору і житла [5, c. 213]. Щодо міста Ізмаїл, то мандрівник Евлія Челебі повідомив таке: "Зараз цей прекрасний порт є вакфом Мекки і Медини. За встановленим записом і традиційним визначенням він є вільним вакфом Аллага" [8, c. 31]. Вак- фи Мекки та Медини - двох священних міст - означали позицію Османської династії як такої, що захищає Іслам. Очевидно, що таке високе ім'я - вакф Мекки і Медини - надали місцю особливого призначення.

Потрібно також зазначити, що населення на територіях північного Причорномор'я, як і всієї Османської імперії, було поліетнічним і поліконфесійним. Окрім мусульман, тут проживали греки, вірмени і євреї [5, c. 2І3]. Таке етнічне розмаїття на одній території містило для османців додаткові ризики повстань, які могли виникнути в разі конфліктів і невдоволень у суспільстві. Тож інститут здійснення благодійності для всього населення був особливо актуальним. Важливо зазначити, що Османська імперія була першою мусульманською державою, на території якої проживало настільки етнічно і релігійно строкате населення. Оскільки в Корані і Хадисах немає вказівок щодо механізмів урегулювання соціальних суперечностей усередині поліетнічної держави, то вакф став надзвичайно зручним інструментом для залагодження суспільних негараздів. Якщо корані- чний закят (один із п'яти стовпів Ісламу, щорічна милостиня, яку має віддавати правовірний мусульманин раз на рік) дозволяє виплачувати милостиню лише на користь мусульман, то вакф є абсолютно законним ісламським інститутом, який не забороняє благодійність щодо немусульман. Тож османські правителі, які підтримували політику заснування вакфів, не порушували закони шаріату, а також діяли в інтересах своєї держави. Для забезпечення потреб усього населення, незважаючи на його релігійну й етнічну приналежність, у містах північного берега Чорного моря будували вакфи.

Вакфи також будували для пожвавлення соціально-економічного життя віддалених районів. Ці комплекси потім ставали центрами нових поселень. Вакфи були поштовхом до поширення культурної спадщини ісламо-османської цивілізації. Часто ініціатива будівництва мечеті, медресе, хамамів, бібліотек тощо йшла від приватних осіб. Наприклад, місто Едірне розбудовували представники вищих ешелонів влади (наприклад губернатори провінції) і міської інтелігенції [9, с. 36]. Поширення вакфів територією Північного Причорномор'я свідчить також про далекоглядні плани османців щодо цих земель. Здійснивши свій давній задум, вони не розглядали ці території як тимчасовий трофей і не бажали відмовлятися від нього. Османці, скеровані потребою швидкого освоєння новозавойованих земель, використовували вакфи для "горизонтальної мобільності" населення, тобто, переміщення людей по території Османської імперії. Заснування вакфів довгий час було основним інструментом заохочення переселення на нові місця, оскільки завдяки ним будувались об'єкти не лише для задоволення потреб нужденних, а й усієї громади. Віддалені регіони забезпечували транспортними шляхами, мостами, площами для ведення торгівлі тощо.

За свідченнями Евлії Челебі в Ізмаїлі була "одна лазня [...] нараховано близько восьмиста лавок" [8, c. 32]. У Кілії "всього 17 міхрабів і ще одна велика соборна мечеть, що розміщувалася біля ринку, має багато прихожан. Будівля цієї мечеті, простора і тендітна, прекрасно оздоблена" [8, c. 158], а також "багато початкових шкіл. У торгових рядах на березі річки є лазня, яка вкрита свинцем. Навколо немає такої світлої і прекрасної будівлі. Є п'ятсот лавок, у яких є представники всіляких цехів. Є також караван-сараї для купців" [8, c. 158]. Завдяки вакфам, які ставали соціально- економічним центром життя, розбудовувалися міста і поліпшувався стан матеріального забезпечення населення. Інформація із джерел засвідчує, що біля мечеті і лазень будувались торгові ряди і лавки. Для забезпечення їхньої діяльності була потреба у великому штаті працівників. Традиційно в документи вакфіє, які регулювали роботу вакфів, вписували розмір заробітної платні кожного робітника. Невиплата коштів була прямим порушенням, що контролювалося наглядачами.

Можна стверджувати, що інфраструктура Північного Причорномор'я хоча б частково була сформована завдяки вакфам. Дані археологічних досліджень на території Аккерману свідчать, що на початку XVI ст. тут було побудовано мечеть і хамам для здійснення ритуалу омовіння перед молитвою в мечеті [5, c. 213]. Потрібно зауважити, що будівля хамаму в Аккермані була зведена за всіма канонами, характерними для лазень Османської імперії. Хамам складався із трьох приміщень, а саме: передпокою, отоплювальної частини та безпосередньо самого відділення лазні [2, c. 32]. Під час зведення лазні було побудовано систему водопостачання та каналізації з ділянкою для водовідведення [5, c. 215]. Евлія Челебі описує житлову частину Аккермана таким чином: "З мечетей прекрасна мечеть султана Баязида, старовинна і проста на вигляд. Мечеть хана Менглі-Гірея, мечеть Ва- із-джамі, мечеть султана Селіма хана - все це великі пожертви татарських ханів [на користь вакфу]. У сімнадцяти місцях є початкові школи, і до слова, прекрасна школа, яка розміщена в торговельних рядах" [8, c. 38].

Уривок із записок Евлії Челебі свідчить про існування вакфу Селіма І в Аккермані, що також підтверджується й іншими джерелами. За даними муфассал дефтері санджаку Аккерман і Сілістрія, а також евкаф деф- тері того ж санджаку, встановлено, що річний дохід вакфу Селіма І в Аккермані становив 299 тис. 397 акче, який він отримував із вісімдесяти семи сіл, тридцяти семи менших сіл, які називали кишлак, трьох чіфтліків і двох хамамів [11, с. 182-185]. За час правління султанів Баязида ІІ, Селіма І, Сулеймана Кануні, тобто впродовж XVI ст., в Аккермані було побудовано фортецю, мечеті, постоялі двори для купців, лазні, школи. Ці установи функціонували завдяки великому вакфу султана Явуза Селіма І. Також населення могло користуватися низкою безкоштовних послуг, які надавав цей вакф. На думку турецького дослідника Гамзи Келеша, завдяки вакфам тюрки-кочовики, які жили на півночі Чорного моря (кипчаки, печеніги, огузи), змішались із прийшлими з Анатолії юрюками, перейшли до осілого способу життя й отуреччили Аккерманський санджак [11, с. 187].

XVI ст. відзначене постійними набігами козаків на місця османського завоювання, зокрема на Аккерман- ську фортецю, які завдавали численних збитків. Їх відновлення вимагало постійних ремонтних робіт. Найвірогідніше, ремонти окремих об'єктів могли здійснюватись із доходів від вакфу. Процедура отримання коштів із вакфу, а не з державної скарбниці, могла значно пришвидшити процес відновлення споруд. Засновники вакфів зазвичай передбачали виділення коштів для проведення ремонтних робіт і прописували такі витрати в документі про створення вакфу, який мав назву вакфіє. Це означає, що бюджет вакфу був автономним. У такий спосіб місцева османська адміністрація забезпечувала підтримку життєдіяльності вакфових об'єктів. Ми погоджуємось із думкою болгарської дослідниці М. Стайнової, що поширення вакфів на новозавойова- них територіях було пов'язане із фінансовою й адміністративною незалежністю вакфових комплексів [7, c. 93]. Така автономність дозволяла передавати основне навантаження соціального обслуговування у відання вакфів.

Хоча в кінці XV - на початку XVI ст. козацтво становило для османів найбільшу загрозу, у XVII ст. стали помітні прояви протурецької орієнтації серед українського суспільства [4, c. 119]. Це позначилося на зміні політичного курсу щодо територій Північного Причорномор'я й Османської імперії загалом. Зрозуміло, що такі настрої було сформовано під впливом негативного ставлення до Польщі. Однак толерантне ставлення до представників різних етнічних і релігійних груп, які населяли Османську імперію, також впливало на творення позитивнішого ставлення до османців. Вакфові комплекси на території сучасної України османці почали будувати на початку XVI ст., тобто, одразу після завоювання османцями частини територій Північного Причорномор'я. Як уже було зазначено вище, саме ва- кфи були наочним виявом толерантного ставлення до населення. Із цього випливає, що вакфи були не лише інструментом у провадженні політики у соціально-економічній сфері, а й впливу на міжнародну політику.

Османські вакфи стали інструментом "м'якої" османізації та ісламізації населення на новозавойованих територіях імперії. Незважаючи на те, що вакфи будували, головним чином, навколо мечеті, їхні послуги були доступними для представників усіх етнічних та релігійних груп. Це означало, що будь-хто міг відвідувати їх, а також користуватися всіма послугами вакфів безкоштовно. Такий інструмент виявлення толерантності щодо всього населення імперії однозначно приваблював і міг стати поштовхом до прийняття мусульманства. На основі техрір дефтері 1570 р. санджаку Аккерман було виявлено, що у другій половині XVI ст. мусульманське населення становило 80 %, а немусульманське відповідно 20 % [10, с. 31]. З огляду на зазначені дані, ми можемо виявити, що політика ісламізації була результативною. Існування в Аккермані великого вакфу султана Селіма І надає нам підставити стверджувати, що надання на його території безкоштовних послуг населенню впливало на активізацію процесу ісламізації. Цікавим є свідчення Евлії Челебі про Ізмаїл: "Усі будинки, постоялі двори, мечеті, які мають цегляні стіни і вкриті черепицею, розмыщуються в мусульманських кварталах" [8, c. 32]. Цей запис мандрівника ніби підкреслює, що квартали, у яких проживали мусульмани, були багатшими, оскыльки вирізнялися кращою побудовою жител та інфраструктурою.

Розбудова вакфових комплексів на новозавойова- них територіях була не лише методом ісламізації, а й колонізації. На взаємозв'язок цих процесів у випадку Османської імперії звернула увагу болгарська дослідниця Марія Стайнова [7, c. 85-86]. Попри те, що болгарська історіографія радянського часу висвітлювала османців переважно в контексті "агресора", Марія Стайнова все одно говорить про "буденні" і "безкровні" процеси ісламізації та колонізації болгарських земель. Землі сучасних Болгарії й України, які певний час перебували під владою османців, мали схожу долю.

Населення обох територій було переважно християнським, а після османського завоювання відсоток мусульман збільшувався. За рахунок прибулих османських службовців, сімей, військового контингенту, а також внаслідок переходу місцевого населення в іслам, частка мусульманського населення збільшувалася. І на території болгарських, і на території українських земель було побудовано вакфові комплекси із надання безкоштовних послуг населенню. На нашу думку, що перегукується із баченням болгарських дослідників, створення вакфів і вакфових комплексів мали вплив на політику ісламізації і колонізації цих земель. Вакфи можна вважати мірилом демократичності політики султанів. Наприклад, політика Баязида ІІ суперечила в деяких аспектах політиці його батька, Мегмеда ІІ. Баязид ІІ своїм указом повернув вилучені мюльки і вакфи, а також підтримував їхню подальшу розбудову, яку продовжували його наступники.

Прихильницею думки про те, що вакфи були інструментом навернення до мусульманства є Емі Сінгер. У дослідженні про єрусалимські вакфи Е. Сінгер підтверджує свої думки тим фактом, що у XIV-XV ст. османський полководець Евренос Бей створив не менше дванадцяти вакфів на півночі Греції. Вони обслуговували багатьох християн, так само як і мусульманських прихильників Евреноса, що заохочувало людей залишитися на щойно завойованих османцями землях [12, с. 79]. Із цього випливає, що ісламізація у випадку Османської імперії не означала щось примусове або незаконне, бо разом із релігією люди отримували можливість просування в кар'єрі, докорінно змінити свій соціальний статус. Яскравим прикладом такого кар'єрного зростання є доля вихідця з Боснії Мегмета Сокколу, який у дитинстві прийняв мусульманство, що дало йому змогу здобути гарну освіту, а після - зайняти посаду великого візира, на якій він перебував із 1564 по 1579 рр. За правління султана Селіма ІІ йому було довірено всю повноту влади в державі.

Отже, після захоплення османцями територій Північного Причорномор'я з кінця XV ст. тут почали будувати вакфові комплекси. Здійснивши своє давнє бажання мати вихід до Північного узбережжя Чорного моря і поширити свій контроль над торговельними шляхами, які йшли на Захід і Північ від імперії, отримати додаткові ресурси для постачання продуктів харчування до Стамбулу і прилеглих до нього територій, османці почали інкорпоровувати ці землі в соціально-економічну систему Османської імперії. Із цієї причини на територію Північного Причорномор'я було принесено інститут вакфу, як один із важливих інститутів держави османців. Функціонування вакфу на всіх захоплених османцями землях мало кілька особливостей. Вакфи були інструментом "м'якої" політики ісламізації та колонізації, яку Османська імперія впроваджувала на всіх завойованих територіях. Безкоштовно користуватися послугами вакфів могло все населення імперії, що демонструвало прихильне ставлення Османів до завойованого населення на "території миру". Вакфові комплекси будували з метою пожвавлення соціально-економічного життя віддалених від центру регіонів, а також поширення ісламо-османської культури.

Список використанних джерел: