Історіографія проблеми розвитку україно-російських відносин у 20-х роках ХХ століття

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Токар Н.М.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку України, коли наша держава, в умовах протидії російській агресії, в очах світової спільноти поступово стверджується як самостійний, самодостатній суб'єкт, якому не властиве почуття меншовартості відносно інших держав, відбувається переосмислення минулого співіснування двох країн - України та Росії як республік, що входили свого часу до складу Радянської імперії. Вивчення історіографії їхніх відносин у першому десятилітті існування СРСР дозволить систематизувати накопичену інформацію про означений період в історії України й здійснити аналіз повноти дослідження проблеми україно-російських відносин у 20-х роках XX століття. Аналіз історичного досвіду сприятиме окресленню нової парадигми відносин між двома незалежними країнами, які здатні конструктивно співіснувати і плідно взаємодіяти.

Мета статті: висвітлити стан наукового вивчення проблеми розвитку україно-російських відносин у 1920-х роках.

Виклад основного матеріалу. Україно-російські відносини у 20-х роках XX століття були предметом уваги як державних діячів того часу, так і представників наукового світу. Праці, в яких піднімається проблематика політико-адміністративної уніфікації україно-російських міждержавних відносин періоду початку існування СРСР, дипломатичних та економічних зв'язків між Україною та Росією, можна класифікувати наступним чином. До першої групи належать праці очевидців і безпосередніх учасників процесів побудови відносин між Україною та Росією у 20-х роках минулого століття як соціалістичних республік, що входили до складу СРСР. Друга група досліджень презентується радянською історіографією - від 30-х років до початку 90-х років, - де вектор розгляду відносин між Україною та Росією задавався суспільно-політичною ситуацією, що складалася у певний час в СРСР. Третя група досліджень включає праці вітчизняних науковців, творчий доробок яких створювався за періоду набуття Україною незалежності після 1991 року. До четвертої групи ми відносимо зарубіжні джерела, що включають як зарубіжну історіографію, так і праці представників української діаспори.

Перша група праць презентується доробками переважно діячів, які фактично стояли біля витоків Радянської імперії, та представників провідних державних відомств і установ - М. Боголєпова, М. Брюханова, М.Владимирова, М. Волобуєва, Л. Кагановича, В Качинського, Л. Перчика, М. Фрунзе та ін. Їхні пояснення суспільно-політичних тенденцій та вектора розвитку України та Росії як республік, що входили до складу СРСР, стали частиною радянської ідеології, впливали на створення ідеологем в історіографії російської політики відносно України.

Так, М. Волобуєв та Л. Перчик актуалізували питання економічного розвитку України та визначали його значення в поступі економіки СРСР. Свої думки вони висловлювали не тільки у власних працях [1; 9], але й презентували в публікаціях у політико-економічному журналі "Більшовик України" у 1925 році. Це періодичне видання ознайомило читачів з поглядами державних діячів, функціонерів відносно партійного, господарського будівництва України у 1920-х роках, в яких відображалася загальна тенденція того часу заперечувати можливість будь-якій радянській республіці самостійно розвиватися й самовизначатися.

У роботах зазначених вище діячів відображалася внутрішньополітична та внутрішньоекономічна ситуація 20-х років ХХ століття на теренах колишнього СРСР, де виправдовувалася і навіть утверджувалася ідея російського шовінізму. Під прикриттям партійно-політичної доцільності Росія (як колиска революції та соціалістичних перетворень) домінувала над усіма іншими республіками, особливо над Україною, оскільки остання мала величезний у всіх аспектах потенціал. Про це свідчили події, що відбулися наприкінці 1917 р. - початку 1918 р. В результаті розколу УСДРП в Україні з'явилися прихильники націонал-комуністичної ідеології, які відстоювали право останньої на рівноправні відносини з Росією на основі встановлення федеративного зв'язку між республіками. Побудова комуністичного суспільства мала здійснюватися у поєднанні з національно-визвольним рухом. незалежний країна уніфікація

С. Мазлах та В. Шахрай так констатували ситуацію навколо України з цих позицій: "нова Росія і нова Україна - дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і, в той же час, об'єднані спільними інтересами, пошаною одна до одної.." [6, с. 249]. С. Мазлах, В. Шахрай та їх однодумці (А. Буценко, В. Затонський, Г. Лапчинський) намагалися опиратися політиці більшовизму. Це позначилося на виникненні політичних течій боротьбістів, укапістів, федералістів всередині КПб(У), а в перспективі планувалося, що з тенет більшовицької держави Україна зможе вирватися й стати незалежною країною [6]. Незважаючи на те, що націонал-комуністичні ідеї не були реалізовані й знівельовані московським центром, вони знайшли відгук у поглядах дисидентів у 60-80-х роках ХХ століття та під час процесів, що відбувалися в Україні на початку 1990-х років.

Виділена нами друга група праць, у яких предметом розгляду були україно-російські відносини 1920-х років, становить радянську історіографію, яка, в залежності від соціально-політичних тенденцій різних періодів радянської пори, кон'юнктурно продукувала думки щодо розвитку України як радянської республіки.

Зокрема, починаючи з 1920-го і до середини 1930-х років, збільшувалася кількість доробків науково- популярного характеру, в яких актуалізувалися питання національно-державного будівництва. Їх аналіз представлений у працях В. Романцова, М. Скрипника, Г. Єфіменка [2]. М. Попов дослідницьку увагу спрямовував на аналіз конституційного процесу. Вивчалися також особливості державного устрою СРСР, господарського районування, в якому відповідне місце призначалося Україні. Суспільно-політична ситуація, що склалася на той час, не дозволяла дослідникам висловлювати думки різного змісту про хід державного і господарського будівництва, про досягнення і недоліки цього процесу з різних позицій. Відтак реалізовувалася більшовицька національна політика, що знаходило відображення більшою мірою в працях суб'єктів, які її втілювали.

З другої половини 1930-х до середини 1950-х років СРСР утверджувався як тоталітарна держава, в якій Україна розглядалася з позицій великодержавного російського шовінізму як країна, що не має права на самостійність та самовизначення. Зважаючи на політичні обставини тих років, більшість дослідників, керуючись, імовірно, мотивацією не підпасти під репресії, не піддавали сумніву більшовицькі ідеї, викладені переважно в працях Й. Сталіна, щодо підпорядкування України центру - Москві. Об'єктом уваги дослідників М. Вєтошкіна, П. Надинського, І. Рибалки, С. Роніна та ін. ставали проблеми об'єднання республік СРСР, створення єдиного народногосподарського комплексу, домінування на цій території комуністичної ідеології [13].

Аналізуючи період радянської історіографії із середини 1950-х до середини 1980-х років, учена В. Сокирська [10] зазначала, що йому притаманні надмірна заідеологізованість та міфотворчість. У працях радянських дослідників Б. Бабія, С. Віхарєва, Д. Златопольського, І. Чигарьова та ін. критиці піддавалися погляди Х. Раковського щодо конфедерації та Й. Сталіна відносно трансформації незалежних держав в автономні республіки Російської федерації, піднімалися проблеми пошуку республіками радянської імперії оптимальних форм державного об'єднання. Належна увага приділялася питанням надання їм правового статусу [180]. Зусилля дослідників спрямовувалися на те, щоб довести, що утворення СРСР є закономірним явищем, яке виникло внаслідок вияву доброї волі незалежних країн увійти до складу союзної держави. Акцент робився на рівності всіх її суб'єктів та збереженні права на суверенітет.

Варто зазначити, що українські професійні історики (В. Волковинський, І. Гошуляк, Ф. Карпенко, В. Мельниченко та ін.) мали своє бачення утворення та розвитку імперії СРСР і місце в ній України. У виданнях Інституту історії партії при ЦК Компартії України [8] піднімалися теми про ідейно-політичну боротьбу України у 20-х-30-х роках ХХ століття, про суперечливих діячів (Х. Раковського, Г. П'ятова, М. Скрипника та ін.), які стояли на чолі УРСР та керували процесами її відносин з РСФРР, розкривалися "білі плями" тієї пори.

В цілому, в радянській історіографії україно-російські відносини у 1920-ті роки інтерпретувалися як відносини республіки (України) з центром (Росією) в тоталітарній країні. Доволі широко висвітлювалися проблеми розвитку народного господарства, культури, соціалістичного будівництва в радянській Україні. Втім, незважаючи на це, недостатньо уваги приділялося питанням бюджетних відносин, оскільки вважалося, що їх розвиток апріорі визначався центральними академічними установами.

Третя група праць про особливості україно-російських відносин 1920-х років представлена роботами вітчизняних істориків, які були опубліковані в роки незалежності України.

У зв'язку з розпадом СРСР почали засуджуватися теми сталінізму, тоталітаризму. Новий погляд на відносини України з Москвою в своїх дослідженнях презентували В. Даниленко, Г. Касьянов, Є. Кульчицький та ін. Зокрема, Є. Кульчицький розглядав проблему відносин України й Росії в аспекті їх державного співіснування, де керівну роль в існуванні України відігравала Комуністична партія. Вона здійснювала тотальний контроль над усіма ресурсами УСРР - як матеріальними, так і головне - людськими. Така тактика була вибрана з огляду на прагнення знівелювувати національно-визвольний рух. При цьому формально визнавалися автономні права України. Гарантом існування її як національної держави, що входила до складу СРСР, визнавалася Комуністична партія [4].

Як свідчать історичні джерела, у 1921-1923 роках між Росією та Україною виникали суперечності відносно статусу останньої [8]. Варто відзначити, що, згідно поглядів українських істориків, УСРР мала власні атрибути державності, а саме гімн, герб, органи влади, кордони території. Про проблеми утворення і визначення кордону висловлювалися Т.Бикова, Г. Єфіменко, М. Дмитрієнко. Разом з тим, М. Дністрянський, В. Романцов та ін. торкалися проблеми визначення української етнічної території. В результаті глибокого вивчення вони дійшли висновку, що територіальна реформа 1920-х років призвела до відмежування значної частини етнічних українців від української адміністративної території.

Т. Цимбалістий у своєму дослідженні доводив, що важливою складовою процесу формування нинішніх кордонів України є їх окреслення за часів існування Української СРР у складі радянської імперії, коли були об'єднані етнічні українські землі. Під час проголошення незалежності України у 1991 році, згідно принципу правонаступництва, саме так межі стали кордоном сучасної України, порушення яких може ставити під загрозу стабільність на Європейському континенті та в світі загалом [11].

Варто зазначити, що в сучасній українській історіографії належним чином не досліджені міжнародна діяльність України в 1920-х роках, відносини з РСФРР, у тому числі економічні та бюджетно-фінансові. О. Чеберяко у цьому напрямку здійснює вивчення особливостей побудови правового, економічного, соціального фундаменту функціонування бюджетної системи УСРР у 20-х роках минулого століття. Дослідниця акцентує увагу на питанні розмежування бюджетних повноважень і прав між Україною та центром СРСР [12].

Загалом дослідження 1990-х років окресленої нами проблематики переважно здійснювалися під впливом тенденцій радянської історіографії. Разом з тим, практика минулого заперечується появою нових праць, у яких знівельовуються радянські міфи про Україну як молодшу сестру Росії у всіх аспектах її існування, та відстоюється історична пам'ять.

В зарубіжній історіографії, репрезентованій працями як представників української діаспори в світі, так і дослідженнями зарубіжних учених, у тому числі російських, виокремлюються наступні аспекти вивчення відносин України та Росії в 1920-х роках. Зокрема, В. Липинський у ставленні більшовиків до України з точки зору необхідності здійснення над нею тотального контролю з боку центральної влади, зосередженої в Росії, вбачав продовження традицій Російської імперії заперечувати намагання будь-якої країни, що входила до її складу, відстоювати своє право на суверенітет і самостійність. А причина втрати Україною наприкінці 1910-х - початку 1920-х років статусу незалежної вбачалася в неготовності українського суспільства та його лідерів до державної влади. Цим скористалися більшовики й інтегрували Україну в нову імперію - радянську [5]. Характеризуючи україно-російські відносини, дослідник відстоював позицію, що корінь конфлікту між обома суб'єктами криється не в етнічних розбіжностях, а в неспівпадінні їхнього способу життя, соціальної організації, політичної культури. Перспективним вони могли б бути за умови вивільнення громадянського суспільства від державного контролю, чого, як свідчить історія, не відбулося.

М. Шаповал, висвітлюючи відносини України та більшовицької Росії, акцентував увагу на імперських амбіціях останньої. Дослідник прогнозував розпад СРСР та об'єднання країн Європи у разі подолання диктатури Комуністичної партії [14]. Натомість В. Коларз та А. Менінг у своїх роботах зосереджувалися переважно на проблемі набуття Україною у відносинах з Росією колоніального статусу в економіці [10].

При цьому окремі вчені (Е. Карр, А. Безансон) наголошували на ролі особистості в таких процесах. Проблеми тоталітаризму, залежної економічної політики в СРСР, дотримання чи недотримання норм конституційного права виступали предметом детального аналізу. А. Безансон підкреслював, що боротьба України за власне визнання та прагнення існувати автономно від СРСР має стратегічне значення, оскільки, з точки зору дослідника, доля радянської імперії вирішується на берегах Дніпра [7].

Аналіз відповідних зарубіжних публікацій, здійснений вченою В. Сокирською [10], дав можливість зробити узагальнення, що з 1990-х років проблема україно-російських відносин виокремилася в самостійний напрям. Була згорнута ідея русоцентризму, і набула розвитку тема набуття Україною власної державності та українцями - національної ідентичності.

Вивчення праць російських дослідників дало можливість стверджувати, що в російській історіографії, в контексті висвітлення чинників розпаду СРСР, актуалізувалася проблема конфлікту двох принципів міжнародного права, а саме - єдності держави і права народів на самовизначення [14]. Головна причина розпаду радянської імперії та відділення України як незалежної держави вбачалася в такому недоліку створення СРСР: формально Україна мала право керувати власною зовнішньою політикою та фактично була позбавлена можливості самостійно здійснювати внутрішню політику. З точки зору дослідників, постійні конфлікти між Москвою як центром СРСР та Харковом як столицею України зумовлювалися недосконалістю системи двосторонніх договорів між Україною та Росією [3].

Більшість російських досліджень торкалися загальних проблем відносин України та Росії 1920-х років, лейтмотивом яких було здійснення радянської національної політики. Лише окремі з них акцентували увагу на економічних проблемах, зокрема, економічного районування СРСР 1920-х років, а також формування кордону, що розмежовував Україну та Росію в ці роки. Варто відзначити, що останнім часом предметом дослідження російських учених є вивчення чинників і протиріч, що призвели до розпаду СРСР. Використання ними арсеналу документального матеріалу дає можливість побачити причини різних конфліктів, що виникали в Радянському Союзі і згодом призвели до його краху.

Таким чином, можна констатувати, що у зарубіжній історіографії відносини України та Росії стали об'єктом особливої уваги. Здійснювалася рефлексія поглядів на політику Росії щодо України у 20-х роках ХХ століття, збільшувалася кількість досліджень, присвячених вказаній проблематиці, виникали нові концептуальні бачення особливостей побудови відносин двох республік, що входили до складу СРСР у 1920-х роках.