Сімейно-шлюбні відносини на русі у дохристиянський період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сімейно-шлюбні відносини на русі у дохристиянський період

Юлія Ковач

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Пономаренко Л.В.

Постановка проблеми. Тема соціального, правового становища жінки на Русі, питання взаємини чоловіка й жінки, - відносно нова, тільки набуває наукового осмислення й дослідження. Історики, публіцисти, релігійні діячі не звертали на неї уваги аж до 90-х років XX ст. Висвітлювалися лише деякі аспекти цієї проблеми, насамперед, правові, економічні, суспільно-політичні питання сім'ї та шлюбу. Причому, сім'я розглядалася, перш за все, як соціальний інститут, що виконує певні функції. Такі питання як роль жінки у суспільстві та сім'ї, а особливо інтимні зв'язки між чоловіком і дружиною навіть не ставилися. Актуальність проблеми місця й ролі жінки у повсякденному житті у дохристиянський період є незаперечним у світлі сучасного осмислення ролі й місця жінки у сьогоденні.

Мета статті: проаналізувати специфіку сімейно-шлюбних відносин на Русі до прийняття християнства. Виклад основного матеріалу. У дохристиянський період на Русі існували два різновиди шлюбу: моногамний та полігамний. У "Повісті минулих літ" зазначається, що: "радимичи, и вятичи, и северъ... имяху же по две и по три жены" [12. с. 15]. У князя Ігоря, як повідомляє В.М. Татищев, крім Ольги були й інші дружини [19, с. 56]. Князь Ярополк, незважаючи на те, що вже мав "дружину грекиню", привезену його батьком Святославом із Болгарії, успішно сватався до полоцької княжни Рогніди [12, с. 54]. А Володимир Святославович до прийняття ним християнства й одруження з візантійською царівною Анною вже мав п'ять дружин, які він мав "за язичницьким обрядом" [12, с. 56].

Крім багатоженства серед давньоруської знаті процвітало й наложництво. Наприклад, Володимир Святославович мав по 300 наложниць у Вишгороді та Бєлгороді і ще 200 в селі Берестовому [12, с. 56]. На думку А.В. Карташова, під наложницями слід розуміти полонянок, які слугували одночасно розвагою для князя та його дружини, а також предметом торгівлі [6, с. 246]. Прості общинники, напевне, мали тільки одну дружину, оскільки не були здатні економічно утримувати декілька дружин і наложниць. Крім полігамії, за твердженням С.В. Бахрушина, на Русі існували й ознаки левірату, тобто звичаю брати в дружини вдову померлого брата [1, с. 20]. Наприклад, Володимир Святославович після вбивства брата Ярополка одружився на його вдові [12, с. 55-56].

На Русі були відомі два головні види укладання шлюбу - язичницький (шляхом умикання нареченої) і християнський (пов'язаний із церковним вінчанням). сімейний шлюбний правовой

Перша язичницька форма згадується у "Повісті минулих літ", де Нестор-літописець згадує такий шлюб у древлян, радимичів, в'ятичів: "древляне живяху звериньскимъ образомъ... брака у нихъ не бываше, но умыкиваху у воды девиця. И радимичи, и вятичи, и северъ одинъ обычай имяху... браци не бываху въ них, на игрища межю селы схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бесовьская песни, и ту умыкаху жены собе, с нею же кто съвещашеся; имяху же по две и по три жены" [12, с. 15].

Викрадення древлянами наречених "біля води" обумовлено тією важливою релігійної роллю, яку вода відігравала в житті руських людей. На думку, С.С. Парсамова, до прийняття християнства слов'яни поклонялися водним божествам, закликали їх у своїх клятвах на підтвердження даного слова, очищалися водою як священної стихією. Вони молилися над водою, ворожили на воді, до річок, озер і криниць ставилися як до істот живих, здатних розуміти, відчувати й володіти людською мовою. В силу цих причин вода мала велике обрядове значення при укладанні язичницьких шлюбів. Весільні обряди біля води ще довго замінювали у простолюдинів церковне вінчання [11, с. 44]. Так, у грамоті митрополита Кирила, що датується 1274 р. говориться: "И се слышахомъ: в предлех новгородьскых невесты водять к воде. И ныне не велим тому тако быти; аще ли, то проклинати повелеваем" [10, с. 18].

Як елемент весільного обряду умикання відбувалося під час свят на честь богині Лади, які починалися ранньою весною і тривали до середини літа - дня Івана Купали [12, с. 14]. Ці язичницькі святкування, за описом Літописця Переяслава-Суздальського, мали характер справжніх оргій: "На игрища межи селъ и тоу слегахоуся рищуще на плясаниа, и от плясаниа познаваху котораа жена или девица до младыхъ похотение имать, и от очного взозрения, и от обнажениа мышца и от пръстъ ручныхъ показаниа, и от прьстнеи даралаганиа на пръсты чужая, тажъ потомъ целованиа с лобзаниемъ и плоти съ срдцемъ ражегшися слагахоуся, иныхъ поимающе, другыхъ поругавше, метааху на насмеание до смерти" [10, с. 19]. Тобто, викрадення наречених, що практикувалися радимичами, в'ятичами і сіверянами, на думку істориків, носило виключно релігійний, обрядовий характер [8, с. 157]. Вираз літописця, що молодь сходиться на ігрища, на танці й бісівські пісні, вказує на язичницькі релігійні свята, а слова про умикання дружини, радячись з нею, свідчать, що викрадення передбачало згоду нареченої, і, отже, не мало характеру насильства. І саме на цих святах відбувалося знайомство молодих людей і саме обрядове викрадення нареченої з її добровільної згоди.

Зазвичай дівчина заздалегідь знала про умикання й брала в ньому активну участь. Але іноді боязкість, страх перед батьками чи інші мотиви утримували її від згоди на втечу. І тоді наречений відвозив її силою. Проживши разом кілька днів в якомусь затишному місці, вони поверталися додому вже фактичними чоловіком і дружиною. Після цього батькам доводилося дати свою згоду на шлюб і тим самим зам'яти скандал. Однак, траплялося так, що наречений-викрадач, ближче познайомившись з достоїнствами і недоліками нареченої, відмовлявся від наміру вступити з нею в шлюб. У тому й іншому випадку доводилося звертатися зі скаргою на викрадача до місцевого священика. Отже, на думку М.Ф. Володимирського- Буданова, одного викрадення нареченої для встановлення шлюбу було недостатньо. Шлюбний союз вважався законним тільки з моменту закінчення певного терміну давності, а точніше - з моменту примирення обох родів і визнання факту викрадення [2, с. 414].

Поширенню цієї форми укладення шлюбу, з точки зору В.О. Ключевського, сприяли інститут багатоженства, що обумовлювало нестачу наречених всередині свого роду, а також небажання інших родів добровільно та безкоштовно віддавати своїх жінок чужинцям [7, с. 121]. Цей вид шлюбу зберігався досить довго, аж до XIII-XV ст. Сліди обряду умикання наречених збереглися в народному епосі (билинах, піснях), у формі численних змагань нареченого з нареченою, іграх молоді та інше.

Слідом за умиканням проводилася так звана "толока", коли наречений пускав наречену по руках посібників викрадення. За твердженням Н.Л. Пушкарьової, таке "групове зґвалтування" супроводжувало язичницькі ігрища і таким способом наречений дякував своїх товаришів за допомогу [14, с. 40]. Арабський вчений Ібн Фадлан вказував, що під час похорону знатного руса, дівчина, яка погодилася піти на той світ разом зі своїм господарем, поєднувалася з найближчими родичами покійного і не тільки з ними. Дівчина тим самим надавала господареві честь, проявляла до нього любов і повагу.

Отже, за язичницьким уявленням шлюб вважався укладеним тільки після обряду "водіння". Вести дівчину до священного місця (дуба, верби, води) й обходити його три рази - ось що потрібно було робити нареченому, щоб перетворити наречену в дружину, тобто зробити перехід з одного роду в інший. Подібні дії нагадували магічний ритуал перетворення.

В історіографії співвідношення двох видів укладання шлюбу на Русі (язичницький шляхом умикання нареченої і християнський через вінчання) вирішувалися таким чином. М.П. Погодін вважав, що серед князів переважав християнський шлюб, в який вони вступали у ранній молодості, переважно з ініціативи батьків. Весільні бенкети вирізнялися пишністю та розкішшю [13, с. 504-505].

Є.І. Якушкін стверджував, що язичницький шлюб існував до XVII ст., а ігрища з умиканням спостерігалися до кінця XlX ст. [21, с. 290-312].

Б.А. Романов вказував, що про вінчальний шлюб могла йти мова тільки щодо бояр і князів (в їхньому колі продовжувало існувати відкрите двоєженство і навіть багатоженство аж до XVII ст.), а прості люди брали "дружин своїх з танцями та піснями" [16, с. 33].

В. Долгов визнавав, що язичницькі весілля зникли тоді, коли християнська ритуальна практика просочила побутовий уклад не тільки міської еліти, а й сільських низів [5, с. 67].

Ще одним способом укладення шлюбу у давніх слов'ян було насильницьке захоплення обраниці через полон. Жінки, взяті в полон, як і будь-яка військова здобич, ділилися між переможцями й переходили в їх повну власність. Господар міг поступати з полонянкою на власний розсуд: продати, подарувати, відпустити, зробити наложницею або дружиною. Найбільш яскравим прикладом укладення шлюбу таким способом було одруження князя Володимира Святославовича на Рогнеді. Після образливої відмови з боку полоцької княжни Володимир: "собра вои многи, варяги и словени, чюдь и кривичи, и поиде на Рогъволода. И приде Володимеръ на Полотескъ, и уби Рогволода и сына его два, и дъчерь его поя жене" [12, с. 54].

Наступною за часом виникнення формою укладення шлюбу в давніх слов'ян стала купівля наречених. Походження звичаю купівлі-продажу жінок з метою створення сім'ї тісно пов'язане з традицією викрадення дівчат. Як зазначає М.Ф. Володимирський-Буданов, викрадення наречених, природно, призводило до виникнення ворожнечі між родами, тому, щоб запобігти кровопролиттю, ображений рід вимагав винагороду від викрадача. Згодом виплата відступних перетворилася у прямий продаж нареченої нареченому [2, с. 414].

На існування купівлі-продажу нареченої вказують численні народні весільні пісні та обряди, які дійшли до нас із найдавніших часів. Багатий етнографічний матеріал нам подає Х. Вовк. У весільних піснях наречений називається купцем, а наречена товаром. Особливо наочно відлуння колишньої купівлі наречених простежуються у весільних обрядах, що більше нагадують торгівельні угоди. Так, дружко й бояри викуповували наречену, а брати та інші найближчі родичі торгувалися. Під час сватання відбувався огл яд предмета угоди (нареченої). Досягнувши згоди, встановлювалися величина викупу й термін здійснення шлюбу, рідні таким чином передавали наречену нареченому та скріплювали договір рукостисканням або "зарученням", тобто зв'язуванням рук. Неодмінними обрядами на народних весіллях були викуп нареченим у рідних нареченої її коси, ліжка та інше [3].

Отже, процедура укладення шлюбу шляхом купівлі полягала тільки в передачі нареченої нареченому. Але передавалася не наречена, як річ, а символи влади над нею. У слов'ян це був батіг, що символізував право чоловіка карати дружину [9, с. 17].

М.Ф. Володимирський-Буданов вважав, що продаж дівчат міг відбуватися не тільки батьком, а й матір'ю, а також главою роду або родового союзу [2, с. 414].

Однак, окремі російські дослідники XIX ст. заперечували існування у східних слов'ян шлюбу, що укладався шляхом купівлі-продажу дружин. Так, на думку А. Добрякова, слов'янська жінка володіла значною особистою та майновою незалежністю, яка не могла співіснувати з таким принизливим для неї явищем, як купівля-продаж [4, с. 24-25]. А В.О. Шульгін, зазначаючи на наявні елементи купівлі-продажу у весільних обрядах та піснях, все ж вважав, що вони не можуть слугувати достатнім доказом існування на Русі покупки дружин [20, с. 19-20].

Н.Л. Пушкарьова вважає спірним питанням, чи існувала на Русі купівля дружин, відома як шлюбний обряд багатьом слов'янським народам і описана арабськими авторами [14, с. 70]. У цьому її підтримують І.В. Власова, В.А. Тишков [17, с. 436]. Сучасна російська вчена С.В. Омельянчук вважає про доконаний факт існування купівлі-продажу жінок на Русі [10, с. 26].

У тісному зв'язку з питанням про існування купівлі-продажу наречених стоїть проблема сутності так званого "віна". В.М. Татищев вказував, що ще князь Рюрик своїй коханій дружині Ефанда "при море град с Ижорою в вено дал" [19, с. 55]. "Повість минулих літ" згадує про "віно" у зв'язку з одруженням великого князя Володимира Святославовича з візантійською принцесою Анною ("Вдасть же за вено грекомъ Корсунь опять царице деля") [12, с. 80] і весіллям польського короля Казимира з сестрою великого князя Ярослава Мудрого ("В си же времена вдасть Ярославъ сестру свою за Польского короля Казимира, и вдасть Казимиръ за вено людей 8 сотъ, аже бе полонилъ Болеславъ, победив Ярослава") [12, с. 104].

А. Добряков і В.О. Шульгін вважали, що термін "віно" означало придане, яке приносила наречена, або передача нареченим частини свого майна нареченій в якості забезпечення її приданого [4, с. 25; 20, с. 19]. "Радянська історична енциклопедія" трактує віно на Русі як викуп за наречену, або як весільне мито, зазначаючи в той же час, що у слов'ян воно могло мати три значення: "1) викуп за наречену; 2) придане дружини; 3) частину майна чоловіка, що слугувало забезпеченням приданого дружини" [18, с. 341]. Отже, термін "віно" можна розуміти трояко - як плата, сума викупу за наречену, який наречений платив її батькам або найближчим родичам (наречений як би викуповував символ невинності (вінок), плата за примирення (так, у літописах Володимир за наречену - повертав місто, Казимир - полонених) або як синонім "приданого" дружини. Згодом "віно", як плата за дружину, втратило цей сенс і перетворилося на звичайний дар нареченого батькам або родичам нареченої, а пізніше і самій нареченій.

Ще однією формою дохристиянського шлюбу у слов'ян був договірний шлюб. Він вперше згадується Нестором-літописцем у полян: "брачный обычай имяху: не хожаше зять по невесту, но приводяху вечеръ, а завтра приношаху по ней, что вдадуче" [12, с. 15]. В основі договірного шлюбу лежала угода між родичами нареченого та нареченої. Предметами договору могли бути згода сторін про укладення шлюбу між їхніми дітьми, терміни одруження, умови приведення нареченої та інше [14, с. 72].

Судячи з літописів, думка нареченого та нареченої про укладення шлюбу, швидше за все, не враховувалася. Наприклад, Олег сам вибрав дружину для Ігоря: "... И приведоша ему жену от Пьскова, именемъ Олгу" [12, с. 23]. Н.Л. Пушкарьова ж вважає, що інтереси жінки, котра вступала до шлюбу, все ж враховувалися її родичами [14, с. 72]. Також вона зазначає, що шлюб за способом укладення (шлюбна змова, ряд) був на Русі особливим видом цивільного договору. Він свідчив про часткову втрату жінками права на прояв вільної волі при виборі коханої людини й переважної ролі в цій справі родичів або батьків нареченої. Велике значення надавалося також громадському визнанню шлюбу [15, с. 35].

Отже, у XI - XIII ст. основна маса населення Русі й не сприймала про християнський вінчальний шлюб. Люди вважали, що вінчатися слід тільки князям та боярам і крім однієї вінчаної дружини можна було мати кілька невінчаних, що було характерним за язичницьким обрядом. Через те християнський шлюб довго не приживався на Русі, особливо серед простих людей, і церкві довелося вести тривалу боротьбу з такими пережитками язичництва, як багатоженство, наложництво та численні позашлюбні зв'язки.

Бібліографія

1. Бахрушин С.К вопросу о крещении Киевской Руси / С.К. Бахрушин // Религия и церковь в истории России / Под ред. А.М. Сахарова. - М.:Мысль, 1975. - С. 12-28.

2. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М.Ф. Владимирский-Буданов. - 7-е изд. - Пг.; Киев: Н.Я. Оглоблин, 1915. - 699 с.

3. Вовк Хв. Шлюбний ритуал та обряди України // Хв. Вовк. Студії з української етнографії та антропології [Електронний ресурс]. - К.:Мистецтво, 1995. - 336 с. - Режим доступу: http://spadok.org.ua/antropologiya/khv-vovk-studiyi-z-ukraymskoyi-etnografiyi-ta- antropologiyi

4. Добряков А. Русская женщина в домонгольский период / А. Добряков. - Спб.: тип. В. Безобразова, 1864. - 128 с.

5. Долгов В.В. Быт и нравы Древней Руси. Миры повседневности Хі - ХІІІ в. / В.В. Долгов. - М.: Эксмо,2007. - 512 с.

6. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви / А.В. Карташев. - Репринт. воспроизведение. - М.: Наука,1991. - 685 с.

7. Ключевский В.О. Сочинения: В 8 т. / В.О. Ключевский. - Т. 1. - М.: Госполитиздат, 1956. - 427 с.

8. Момотов В.В. Формирование русского средневекового права в IX - XIV вв.: монография / В.В. Момотов. - М.: Зерцало-М, 2003. - 416 с.

9. Нижник Н.С. Регулирование брачно-семейных отношений на Руси в условиях язычества / Н.С. Нижник // История государства и права. - 2003. - №. 2. - С. 12-30.

10. Омельянчук С.В. Брак и семья в Древней Руси IX - XIII вв.: учебное пособие / С.В. Омельянчук. - Владимир: изд. Влад. гос. ун-та, 2010. - 118 с.

11. Парсамов С.С., Ковальков А.Л. Проблемы изучения славянского язичества / С.С. Парсамов, А.Л. Ковальков. - Кировоград, 2002. - 332 с.

12. Повесть временных лет / Под ред. В.П. Адриановой-Перетц. - 2-е изд., испр. и доп. - СПб.: Наука, 1996. - 667 с.

13. Погодин М.П. Древняя русская история до монгольского ига / М.П. Погодин. - Т. 2. - М.: Синодальная тип., 1871. - 425 с.

14. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси / Н.Л. Пушкарева. - М.: Мысль, 1989. - 268 с.

15. Пушкарева Н.Л. Частная жизнь русской женщины: невеста, жена, любовница (X - начало XIX в.) / Н.Л. Пушкарева. - М.:Ладомир,1997. - 381с.

16. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси / Б.А. Романов. - М.: Наука, 2000. - 343 с.

17. Русские: история и этнография /Под ред. И.В. Власовой, В.А. Тишкова. - М.: АСТ: Олимп, 2008. - 751 с.

18. Советская историческая энциклопедия / Гл. ред. Е.М. Жуков. - Т. 3. - М.:Госуд. научное изд-во "Советская энциклопедия", 1963. - 976 с.

19. Татищев В.Н. История Российская. В 3-х т. / В.Н. Татищев. - Т.1. - М.:АСТ: Ермак, 2005. - 568 с.

20. Шульгин В.Я. О состоянии женщин в России до Петра Великого. Историческое исследование / В.Я. Шульгин. - Репринтное издание 1850 г. - СПб.: Альфарет, 2015. - 148 с.

21. Якушкин Е.И. Обычное право. Фрагменты // "А се грехи злые, смертные...": Любовь, эротика и сексуальная этика в доиндустриальной России (X - первая половина XIX в.) / Е.И. Якушкин / Сб. ст. под ред. Н.Л. Пушкаревой. - Т.1. - М.: Ладомир, 1999. - С. 290-312.

Размещено на Allbest.ru