Нелегальні міграції на кордоні між Республікою Польща та УСРР напередодні та під час голодомору 1932-1933 рр.

Відповідно, об'єктом дослідження є радянсько-польський кордон як чинник ескалації конфлікту та політичної напруги між "санаційною" Другою Річчю Посполитою, активною частиною західноукраїнського соціуму з однієї сторони та СРСР - з іншої. Предметом дослідження, у свою чергу, виступають нелегальні переходи радянсько- польського кордону протягом 1930-1933 рр.

Однією із причин Голодомору 1932-1933 рр. сучасна історіографія схильна вважати опір українського селянства суцільній колективізації, розгорнутій радянським режимом. Кількість колективізованих господарств зростала у геометричній прогресії (якщо на 1 жовтня 1929 р. в колгоспи та СОЗи включено близько 8,6% селянських господарств, то станом на 1 березня 1930 р. було колективізовано вже 62,8% [32, с. 7]), так само як пропорційно ширився розмах селянського незадоволення, набуваючи загрозливих для більшовицької державності в Україні розмірів [1, с. 437-472].

Значного масштабу селянські виступи досягли у прикордонній Шепетівській окрузі, яка характеризувалася в донесенні ЦК КП(б)У від 7 березня 1930 р., як "округ [який] межує з Польщею, в минулому був ареною боротьби [...] з петлюрівцями / насичений у великій кількості учасниками петлюрівського руху, учасниками банд різного штибу, [колишніми] жандармами, поліцейськими, особливо в достатку контрабандистами, які в наших прикордонних умовах неминуче, в абсолютній більшості випадків, поступово стають чи вже стали шпигунами польської дефинзиви [розвідки]" [15, арк. 68-99]. Радянська колективізаційна політика на прикордонні не знаходила підґрунтя також з тієї причини, що проводилася лише насильницькими методами, а "рівень праці партійних організацій, радянської праці нижчий ніж в інших округах України, робітничі кадри невеликі, біднота слабо зорганізована" [37, арк. 1-3]. Аналогічною ситуація для радянських державних службовців та партфункціонерів залишалася на усій протяжності кордону з Республікою Польща. "Саме прикордонне розташування одночасно рятувало і погіршувало ситуацію на селі. З одного боку існування розгалуженої контрабандної мережі в районі рятувало його мешканців від голоду, а з іншого - участь прикордонних загонів ДПУ у контролі за соціально-політичною ситуацією на цих теренах лише посилював компартійно-радянський тиск на селянина", - підсумовує дослідник В. Берковський [20, с. 13].

У Теофіпольському районі Шепетівської округи перманентні селянські заворушення переросли у повноцінне повстання (документи ДПУ повідомляють про зростання повстанських загонів і досягнення ними чисельності 200-300 осіб) [12, арк. 8]. 24 лютого 1930 р. у селі Великі Радогощі (тепер Ізяславського району Хмельницької області) зі змішаним українсько-польським населенням натовп жінок розігнав сільраду, у селянській масі лунали заклики: "Геть радвладу, бий комуністів, забираймо дітей і йдемо до Польщі" [13, арк. 8]. У селах За- лужна, Добринь та М'якоти Антонінського району тієї ж таки Шепетівської округи зустрічаємо факти вчинення насильства у відповідь щодо дій представників радянської влади, частішають переходи за кордон [14, арк. 4-8, 18]. Ситуація, що склалася у прикордонному Шепетівському окрузі наприкінці лютого-початку березня 1930 р., викликала безпрецедентне посилення контингенту сил прикордонників УСРР, напередодні прибуття в Шепетівку керівника ДПУ В. Балицького, який очолив збройну боротьбу проти повсталого селянства із застосуванням кулеметів та гармат [4, с. 233]. Загалом протягом лю- того-березня 1930 р. антирадянськими виступами було охоплено 63% населених пунктів Шепетівської округи [28, арк. 50-51].

Подальший алгоритм наростання більшовицької реакції, що вилилася у цілковите вилучення продовольчих запасів, посівних фондів у сільського населення, обмеження свободи пересування та сполучення між містом і селом УСРР, репресивні заходи радянської влади, сучасна українська та закордонна історична наука вивчили досить детально. Говорячи про дослідження геноциду українського народу 1932-1933 рр., ми не можемо не згадати праці Р. Конквеста, Дж. Мейса, Т. Снайдера, С. Кульчицького, В. Марочка, В. Сергійчука, М. Лазаровича, Я. Папуги, М. Кугутяка, які розглядали явище Голодомору 1932-1933 рр., його причини та наслідки, значення для подальшого історичного розвитку українських земель [21, 25, 30]. Проте наявна сьогодні історіографія переважно випускає із поля зору той факт, що українське населення використовувало різноманітні форми пасивного та активного опору політиці фізичного знищення. Мешканці прикордонних територій часто вбачали порятунок від голодної смерті у втечі до сусідньої країни - Республіки Польща, адже "скаржитись не можна - терор невиносимий [...] кожний боїться власної тіні. Одинокий рятунок - втеча за кордон.", - читаємо спогади нелегального мігранта з УСРр у газеті "Свобода" від 11 червня 1933 р. [29, с. 102-103]. Ярослав Папуга у праці "Голодомор 1932-1933 рр. і Західна Україна" простежує становлення громадських комітетів у містах та містечках Галичини, які мали на меті надання продовольчої допомоги Наддніпрянщині. Подібно у монографії ґрунтовно звертається увага на міжнародну компанію українських політиків, громадських та релігійних діячів проти замовчування трагедії Голодомору 19321933 рр. Проте науковець лише побіжно згадує про випадки безпосереднього контакту західноукраїнських громадських активістів та радянських громадян, які нелегально перетнули кордон і були чи не єдиним джерелом інформації про дійсність по той бік Збруча.

Поява нелегальних мігрантів з УСРР на території східних воєводств Другої Речі Посполитої створила ефект інформаційної бомби. Відомості про голод в Україні зайняли перші шпальти українських газет і не сходили з них аж до 1934 р. Український науковець Н. Прокіп, підрахувавши кількість публікацій західноукраїнської преси 1932-1933 рр. про Голодомор, зазначає, що часопис "Діло" надрукував 83 публікації про голод в УСРР, "Нова зоря" - 41, а "Нове село" - 6 статей [27, с. 181-187].

Характеристику ситуації цього періоду на радянсько- польському кордоні надає тернопільський адвокат, посол сейму Республіки Польща, журналіст і громадський діяч Степан Баран (1879-1953) у статті "З нашої трагедії за Збручем", надрукованій газетою "Діло" 21 травня 1933 р., яку наводимо із незначними скороченнями. Автор повідомляв, покликаючись на розповіді біженців з УСРР, що "особистих взаємин між нашим громадянством у Галичині чи на Волині і нашими коннаціоналами* над Дніпром нема сьогодні зовсім [...] Від часу передираються до нас селяни понад густий більшовицький кордон. Не одну жертву, що старалася вирватися із більшовицького пекла покрили навіки хвилі [...] Кордон обсаджено густо військом московського походження. Східна сторона Збруча виглядає на воєнну лінію, через котру тяжко прорватися. Про це розказують утікачі, що їм вдалося перейти Збруч, бо більшість з них вигибла від куль, або попала в руки сторожі. Прийшли тут живі кістки, бо голод там страшний. Коло трьох тижнів тому втекли до Окопів [в оригіналі назва населеного пункту з малої букви - С. Г.] у Борщівщині до свого рідного брата чоловік з жінкою і двома малими дітьми. Їх доставили до староства в Борщеві, котре наказало їх виселити за Збруч, але на інтервенцію наших місцевих діячів згодилося оставити у краю. Такі випадки, як у Борщівщині, де в останніх днях перейшло Збруч 27 нових утікачів, є у всіх надзбручанських повітах - копичинецькому, скалатському збаразькому. Коли би не надзвичайно сильна більшовицька гранична охорона, узброєна в машинові кріси і полеві гармати, то Галичину і Волинь залляли би десятки тисяч наших селян [...] Серед нашого селянства за Збручем настав прямо стихійний рух утеч перед голодом і каторгою на захід, - продовжує С. Баран, - [...] бо на родючій Україні хліба, ні картофлі нема. Комуна забрала зі села все, і українське село безпомічно загибає. Рятунок бачить в утечі за Збруч" [3, с. 1]. Такий крок був украй ризикованим, оскільки радянське законодавство розглядало втечу свого громадянина з території країни виключно як державну зраду і передбачало відповідну кару. Закон "Про доповнення положення про злочини державних (контрреволюційних і особливо небезпечних для Союзу РСР злочинів проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщині" від 8 червня 1934 р. постановляє, що: "зрада Батьківщині, тобто дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності або недоторканності його території, як-от: шпигунство [...] втеча або переліт за кордон, караються вищою мірою кримінального покарання - розстрілом з конфіскацією усього майна, а за пом'якшуючих обставин - позбавленням волі на строк 10 років з конфіскацією всього майна" [31, с. 255].

Виходячи з цього, Українська парламентська репрезентація (представники УНДО в сеймі Республіки Польща) 16 липня 1933 р. у Львові скликала нараду діячів місцевих установ для розгляду ситуації у Радянській Україні. На зборах вдалося прийняти рішення про створення комісії, яка мала утворити комітет для допомоги голодуючому населенню УСРР. 25 липня 1933 р. під час наступної наради проголошено утворення "Громадського комітету допомоги страждальній Україні", який згодом змінив назву на Український громадський комітет рятунку України (далі - УГКРУ). Головою Громадського Комітету було обрано лідера західноукраїнської партії УНДО Дмитра Левицького (1877-1942). Власне керівництво УГКРУ здійснював Діловий Комітет у складі Василя Мудрого (голова), Зенона Пеленського (секретар), Мілени Рудницької (заступник голови), Володимира Кузьмовича, о. Михайла Блозовського та Володимира Целевича [34, с. 1].

На з'їзді 25 липня 1933 р. було прийнято відозву "Український народе!": "Де б ти не жив поза межами Великої України, - проголошувалось в ній, - ти не можеш спокійно приглядатися на горе та муки твоїх невольних і голодних братів. Ти мусиш сказати своє тверде слово гнобителям, світові цілому про їхню недолю. Бо ж комуністичні московські диктатори завзялися вже на саме життя українського народу. На його землі запанувало наслідком комуністичної господарки людоїдство. Це ж найстрашніше явище під сонцем. Щоби в хліборобській країні брат поїдав з голоду брата - цього світ не чував і земля наша досі не знала. Треба поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення й прийшов з допомогою. Допомагай своїм братам на Великій Україні, чим можеш і як можеш. Громадський Комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном" [35, с. 1]. Особливо цікавим для нас є частина тексту відозви, яка була на чернетці (зберігається у фондах Українського дослідницького інституту в Торонто, Канада), проте до друкованого варіанту не потрапила: "Це не поголоски й сплетні [закреслено], це найчистіша правда! Про цю страшну правду говорить нині голосно світ, про цю болісну правду кажуть наші тамошні брати у численних листах до свояків і знайомих, про цю жахливу правду оповідають і численні втікачі з більшовицької неволі". Сьогодні достеменно не відомо, чому згадку про нелегальних мігрантів було вилучено з остаточної публікації в газеті "Діло". Чи було таке рішення викликане суто друкарською необхідністю наблизити текст до певного обсягу, а чи мало на меті не акцентувати увагу на факторі кордону і фактичного протиборства "збігців з СрСР" та державних структур Республіки Польща - Корпусу охорони прикордоння (КОП) [5].

Польська сторона, подібно до радянської, була не зацікавлена у прибутті та легалізації на своїй території українців з УСРР: "влада старається не допустити тут згаданих утікачів, - вважає адвокат Степан Баран, - бо- ячися з огляду на загрозу масовости руху ріжних комплікацій під оглядом санітарним і виживлення..." [3, с. 1]. Така реакція була цілком зрозуміла, оскільки Республіка Польща не поспішала виконувати взяті на себе перед міжнародною спільнотою зобов'язання забезпечувати вільний культурний та політичний розвиток на підвладних їй українських землях. Намагаючись протидіяти процесам внутрішньонаціональної комунікації українців, яка у 20-30-х рр. ХХ ст. відбувалася переважно нелегальними методами (з огляду на радянсько-польський кордон та відсутність власного національного державного утворення), польська сторона своїми діями неухильно сприяла її ототожненню з окупаційною владою. Практикуючи депортацію нелегальних мігрантів до СРСР, офіційні структури Республіки Польща, з одного боку, виконували національне законодавство, а з іншого - часто не брали до уваги права біженців, опозиційно налаштовуючи до себе громадську думку українського населення. "Так послідніми часами перейшло через Борщів з виш 250 родин. Де поділися і кілько їх було обіцяв мені вивідатися др. Чировський [місцевий адвокат - С. Г.] мотивуючи це перед староством тим до українці хотіли би дати тим збігцям якусь допомогу зважаючи на все бувають случаї де збігців кують, збирають на фіру і відвозять назад до Скали й передають на другий бік. Довозять до середини Збруча а там відбирає їх більшовицька сторожа і патрулі. Діються при тім грозою проймаючі сцени й недавно крик, плач дітей, таки урятував людей від повороту на другий бік а українці борщівчани мусіли взяти на себе доволі великі кошти получені з [...] фондів що збираються на жертви Голодуючій Україні щоб давати поміч у таких випадках", - читаємо у "Документі з інформацією про життя в селі Скала" із фондів Електронного архіву визвольного руху [17]. Здійснимо розбір інформації поданої в документі: анонімний автор стверджує небажання польської влади приймати біженців з УСРР (їх примусово видавали радянським прикордонникам). Поряд із цим з уривку зрозуміло, що польські прикордонники використовували біженців з УСРР, як засіб отримання неправомірної вигоди від українського населення Республіки Польща.

У свою чергу, радянська сторона також практикувала вилучення коштів в українців Польщі, адже наприкінці 1932 р. газета "Діло" публікує відомість про те, що "Інтурист" оголосив можливість виїзду з країни, якщо закордонні родичі громадян СРСР погодяться заплатити за їхній переїзд [38, с. 3]. Дозвіл на переселення робітника вартував 250 доларів, а для представника інтелігенції - удвічі більше. На зайвим буде тут вказати, що тоді робітник у східних воєводствах Республіки Польща заробляв близько одного злотого на день, а долар коштував 5 злотих, тому для переважно сільського населення Галичини та Волині такі грошові суми були достатньо великими [36, с. 28]. Про "викуп" громадян УСРР українцями Другої Речі Посполитої згадувала громадська активістка Ірина Левчанівська (донька відомої сенаторки сейму Республіки Польща - Олени Левчанівської (Гродзінської)), яка залишила свідчення про випадок виїзду з Радянського Союзу сім'ї до родичів у Волинське воєводство. Жінка повідомляє про жахливий стан, у якому перебували майбутні емігранти - фактично виснажений голодом чоловік невдовзі помер, залишивши вдову та дві доньки [7, арк. 3].

Чимало біженців, потрапивши до рук польських прикордонників, давали свідчення, протоколи яких дозволяють нам сформувати картину масових втеч перед страхом голоду та репресій. Наприклад, 3 серпня 1933 р. у повітовому старостві міста Борщів Тарнопольського воєводства складено протокол у справі нелегальної втечі з УСРР до Польщі розкуркулених родин Бодяків та Гаври- люків, які 25 липня 1933 р. перейшли кордон у районі с. Підпилип'я Орининського району (сучасний Кам'янець-Подільський район Хмельницької області) "з приводу пануючого [в СРСР] голоду і політичного переслідування" та під загрозою виселення у східні райони РСФРР [11, арк. 9]. Те саме формулювання зустрічаємо в документах польської сторони на території Т арнопольського воєводства аж до лютого 1934 р., коли голодом та політичними переслідуваннями пояснює свою втечу з СРСР Станіслав Оленін [8, арк. 15]. Подібні випадки і їх частота не могли не викликати занепокоєння радянської сторони. Зокрема, секретар Славутського райкому КП(б)У (сучасна Хмельницька область) товариш Мотенко 2 червня 1933 р. вважав за потрібне повідомити, що інспірований владою голод спричинився до зростання кількості спроб прориву кордону та втечі до Польщі. Статистика нелегальних міграцій справді була разючою, наприклад, протягом квітня-травня 1933 р. до Польщі, лише в межах Славутського району Шепетівської округи, вдалося перейти 45 селянським родинам [12, арк. 6-8]. Доповнити статистику можна офіційними даними, які надає староста села, розташованого по інший бік Збруча, Скалатського повіту Станіслав Сухорський, який підрахував, що за період від 1 січня до 1 грудня 1933 р. кордон перейшло 18 біженців лише польської національності [9, арк. 21], а 18 січня 1934 р. у Борщівському повіті протягом одного дня офіційно зафіксовано групу нелегальних мігрантів чисельністю 7 осіб [10, арк. 24].

Слід відзначити, що інформацію про становище українського населення в СРСр збирали не лише державні структури Республіки Польща та УСРР. Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ) також розробив кілька зразків анкет, які пропонували заповнити втікачам з "комуністичного раю" для з'ясування особистих даних біженця від голоду, місцевості походження, тривалості періоду голодування, його характеристики - тобто інформації, необхідної для визначення програми поступової адаптації голодуючого до повноцінного харчування, відновлення нормального функціонування організму. Одна із таких анкет надрукована машинописом на бланку, що містить друкарські написи найменування "Український громадський комітет рятунку України" та адресу організації "Львів, ул. Підвалля Ч. 7. ІІІ поверх. Тел. 39-48". "Анкета для складання протоколів із біженцями з Радянської України" містить 31 запитання, починаючи зі з'ясування "імені та назвиська", "коли передістався за кордон?" та "де перебував в останніх трьох роках перед втечею за кордон?". Наступний блок питань стосувався участі "збігця" та мешканців його населеного пункту в процесах опору колективізації, розміру та можливості існування індивідуального господарства, наявності продовольчих карток, трудоднів, розміру зібраного врожаю, посівного фонду та вилучення продовольчих ресурсів державою (питання 10-20). Укладачі анкети вважали за потрібне отримати відомості про обмеження у політичних правах біженця (питання 8), чим харчувалися голодуючі люди (питання 23), які пошесті викликані голодом спричиняли смерть населення (питання 24), яку частину від населення села становлять загиблі від голоду (питання 26). Під номером 28 анкета містить питання: "Чи були випадки людоїдства? (назвиска людей подати)". Наступні пункти стосувалися явища втеч населення з населеного пункту біженця та обізнаності його з фактами голоду в інших місцевостях [2]. Варто зазначити, що допомога спеціально створених комітетів відбувалася на межі 1933-1934 рр., коли Голодомор уже завершився. Підтримка ж із боку окремих галичан і волинян надходила до постраждалих постійно від часу виникнення продовольчих проблем в УСРР.

До Республіки Польща втікали переважно або жителі прикордонних територій, або ж ті українці, що проживали на території Галичини і Волині до усталення кордону у 1921 р. Перейти радянсько-польський кордон вдалося небагатьом, адже більшість під час нелегальної міграції гинула від куль. Так, із 18 галичан, які поверталися з Бердичева додому взимку 1933 р., на території Другої Речі Посполитої опинилися лише четверо [б, с. 7; 33, с. 2]. "У березні 1933 р. з 60 втікачів радянсько-польський кордон перейшло 14 осіб", - повідомляє Ярослав Папуга [25, с. 113].

Правничо-політичний захист втікачів від Голодомору 1932-1933 рр. та політичних репресій до Польщі взяло на себе українське населення Другої Речі Посполитої, передусім мешканці прикордонних територій. Вони зустрічалися з представниками влади і домагалися, щоби біженцям надали статус політичних емігрантів (це гарантувало можливість залишитися в Польщі) [25, с. 107115]. Наприклад, у червні 1933 р. газети повідомили про переїзд двох сімей (11 осіб) до Бучацького повіту Тарно- польського воєводства, мешканці якого допомагали біженцям з УСРР [26, с. 2]. Один із місцевих учасників осередку руху громадського порятунку Теодор Данилів згадував про масову появу втікачів, потік яких перевищував фінансові можливості місцевих українських громад: "На- весну 1933 р. майже ціле надзбручанське село перейшло річку Збруч на територію Західної України, втікаючи перед голодовою смертю. Мужчини, жінки, діти - голі, босі... Частину їх залишено в Чортківському повіті, а, решту, душ так з 70, які перейшли до Бучацького повіту, розміщено по селах повіту, і з поміччю місцевого населення вони поволі загосподарювали". Інколи потреба знайти фінансове підґрунтя для можливості залишитися у Другій Речі Посполитій змушувала біженців нелегально добиратися аж до Львова щоб там отримати допомогу від місцевих українців [16, с. 3]. Відчуття, які переживали українці, і ті, що втікали від радянської влади, і ті, які переховували "іноземців" від польської адміністрації, спричинилися до виникнення глибоких психолого-світоглядних зв'язків у середовищі розділеного кордоном українства і можуть бути ілюстрацією утвердження консолідуючих національних тенденцій в українському соціумі.

Кордон вносив свої неоднозначні корективи в реалії голодуючого українського селянства, з одного боку, даючи примарну надію на порятунок, спроби втілити яку принесли велику кількість смертей для і без того знекровленої нації, а з іншого - виливаючись у безпрецедентне посилення колективізації, репресивної, антирелігійної політики та військового контингенту у прикордонні. Польсько-радянський кордон був чи не найбільш закритою міждержавною межею того періоду. З польської сторони для контролю над кордоном ще у 1924 р. було створено окрему мілітарну одиницю - Корпус охорони прикордоння (КОП), який під виглядом дотримання прикордонного режиму часто здійснював заходи репресивного характеру стосовно української сторони. Наприклад, читальні "Просвіти", що розташовувалися на безпосередній близькості до лінії радянсько-польського кордону (села Турильче та Залуччя, Вербівка Борщівського повіту), не могли здійснити постановку вистави, оскільки поліція здійснила затримання глядачів, які прямували на неї. У іншому ж випадку, який мав місце 25 вересня 1929 р., правоохоронці "захищали" не лише кордон, а й оточили кільцем читальню "Просвіти", не допускаючи до неї нікого [18, с. 154-155].

Радянська сторона розглядала кордон як перший рубіж боротьби з капіталістичними країнами і не гребувала ніякими методами, аби зробити його непроникним. Офіційна преса СРСР рясніла ледь чи не військовими закликами, що яскраво ілюстрували крутий поворот державної політики: "Боротьба за хліб - боротьба за соціалізм! Міцніше вдар по куркулю, по рвачах, по дезорганізаторах хлібозаготівлі! Ні одного центнера приватнику! За виконання плану хлібозаготівлі!" [19, с. 156]. "Заспокоєння" бунтівного селянства радянською владою здійснювалось широким спектром методів і тому західний кордон мав бути абсолютно непроникним, щоб світова громадськість бачила лише усміхнені обличчя населення на пропагандистських плакатах країни, що здійснила карколомний господарський підйом на фоні світової економічної кризи 1929-1932 рр. Така політика знаходила втілення як у фактичному посиленні військового контингенту на кордоні, так і у перманентній агітації, яка здійснювалася засобами масової інформації. "Ех, люде, люде! - розпочинав свою емоційну настанову автор газети "Червоний кордон", - Зрозумійте ж ви нарешті, що йти за кордон - злочинство перед робітничо-селянською державою, що йти за кордон не слід та й небезпечно. Жили в злиднях декілька років, поживемо ще трохи" [22, с. 2].

Для максимальної протидії нелегальним міграціям було прийнято рішення про перетворення прикордонних сіл, зокрема у Південному Надзбруччі, на режимні об'єкти. Для цього навколо населених пунктів зводилися стіни. Про їх зведення у 1934-1935 рр. згадує родич голови кооперативу "Центросоюз" Івана Мартюка Степан, порівнюючи ці споруди із "китайським муром" та "лінією Мажино" [23, с. 6]. До сьогодні залишки подібних укріплень можна побачити у с. Чорнокизинці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області [24, с. 95].

Отже, початок 1930-х рр. стає часом одного з найбільших сплесків активності нелегальних міграцій на польсько-радянському кордоні. Активна боротьба селянства проти політики колективізації вилилася у масові бунти, "волинки" та повстання спалах яких припадає на 1930 р. Зазнавши поразки, повстанські загони часто знаходили вихід у розпорошенні та втечі через кордон до Республіки Польща, тобто фактично повторили шлях останніх військових угрупувань вірних УНР (загони Я. Гальчевського) десятиліття перед цим. Подальше загострення продовольчого питання, посилення репресивної політики та, врешті, штучний геноцид українського народу - Голодомор 1932-1933 рр., спричинили масові втечі до сусідньої країни. Нелегальні міграції цього періоду охоплювали не лише політично активний і національно свідомий елемент прикордонного українського соціуму, вони стали явищем всезагальним. Переважно інертне до політичних питань українське селянство поставлене в умови неможливості забезпечення власного фізичного існування, керуючись переважно інстинктом до виживання здійснювало все нові спроби перетину кордону. У свою чергу, під впливом постійної прикордонної напруги, гальмування національного та економічного життя, спираючись на аналіз свідчень втікачів з УСРР прикордонне галицьке та волинське українство стало придатним ґрунтом для радикалізації суспільної свідомості. У цих місцевостях максимальної сили набувають антирадянські настрої та формуються зародки українського національного суспільства, що виявляється в утворенні громадських організацій (допомогових комітетів), які були покликані сприяти втікачам з-за кордону, надавати посильну допомогу радянському українству. Подальші скрупульозні дослідження такого трагічного явища, як Голодомор 1932-1933 рр., можемо з певністю сказати, неможливі без врахування фактору нелегальних міграцій у прикордонних територіях УСРР.