Українське питання в політичній публіцистиці Яна Людвіґа Поплавського (1854-1908)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЧНІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ ЯНА ЛЮДВІҐА ПОПЛАВСЬКОГО (1854-1908)

Зелінський М.В., кандидат історичних наук, співробітник

Науково-дослідного інституту полоністики, Чорноморський

національний університету імені Петра Могили

Миколаїв

Анотація

поплавський польський український публіцистичний

У статті представлено бачення проблеми польсько-українських міжетнічних відносин на рубежі ХІХ -- ХХ ст., а також ретроспективи та перспективи їх розвитку в публіцистичній спадщині провідного представника польського націонал-демократичного руху кінця ХіХ -- початку ХХ ст. -- Яна Людвіґа Поплавського (1854-1908). Крізь призму ідеології та діяльності національних демократів визначено роль Яна Поплавського у формуванні геополітичної концепції відновлення польської державності. Проаналізовано політичну візію Яна Поплавського щодо характеру польської політики у східному напрямку. Висвітлюється ідеологічне підґрунтя цієї політики -- етнічний аргумент та історичне обґрунтування. З'ясовано причини, суть та характерні риси концепції вирішення українського питання у політичній думці Яна Поплавського. Встановлено, що оптимальною формою вирішення українського питання у Східній Галичині Поплавський вважав посилення впливу польського етнічного елементу у всіх сферах суспільно-політичного життя регіону. Український національний рух у Російської імперії Ян Поплавський розглядав як неконкурентоспроможний, безперспективний та потенційно слабкий.

Ключові слова: Ян ЛюдвіґПоплавський, польська націоналдемократія, польсько-українські взаємини, українське питання, Польща.

Annotation

The article presents the vision of the problem of PolishUkrainian interethnic relations at the turn of the XIX - XX centuries, as well as retrospectives and prospects for their development, in terms of journalistic heritage of Jan Ludwik Poplawski (18541908) -- a leading representative of the Polish National Democracy movement of the late XIX -- early XX centuries. Jan Poplawski's role in geopolitical conceptualization of the restoration of Poland's statehood has been determined through the ideology and activities of the National Democrats. Jan Poplawski's political vision of the nature of Poland's policy in the eastern direction has been analyzed. The ideological tinting of this policy--ethnic argument and historical justification -- has been covered. The reasons, the essence and the characteristic features of the concept of resolving the Ukrainian issue in the political opinion of Jan Poplawski have been found out. It has been established that Poplawski considered strengthening of the Polish ethnic element influence in all spheres of socio-political life of the region to be the optimal form for resolving the Ukrainian issue in Eastern Galicia. Jan Poplawski distinguished the Ukrainian national movement in the Russian Empire as potentially weak, unpromising and uncompetitive.

Keywords: geopolitica, Jan Ludwig Poplawski, UkrainianPolish relations, Ukrainian question, Polish national democracy, Poland.

Постановка проблеми

Останнім часом українська проблематика дедалі частіше потрапляє у поле зору дослідників суспільно-політичної думки провідних представників польської націонал-демократії (ендеції). Проте, такий інтерес до чільних діячів цього потужного політичного руху й досі не призвів до ясності в оцінках політичних поглядів політиків національно-демократичного руху стосовно українського питання та осмислення впливу їх переконань на подальший перебіг подій у польсько-українському протистоянні в ХХ ст. Отже, з огляду на сучасний розвиток польсько-українських взаємин, представлена тема актуальна і потребує ретельного наукового вивчення.

Аналіз досліджень і публікацій

Незважаючи на значні досягнення української історіографії у сфері вивчення історії польської націоналістичної думки так званої національно-демократичної орієнтації, дана проблематика все ще залишається малодослідженою. З напрацювань польських дослідників потрібно відзначити численні роботи П. Ебергардта [2], Т. Куляк [4-6], А. Пушков-Баньки [16], Б. Стошевської [17], Р Вапінського [18-19] та ін.

Метою статті є аналіз політичних поглядів Яна Поплавського на українське питання крізь призму геополітичних планів польського національно-демократичного табору.

Виклад основного матеріалу

Ян Людвіґ Поплавський (1854-1908) народився 17 січня 1854 року в шляхетській родині Поплавських гербу Ястшембець у родовому маєтку Бистшейовіце під Любліном. У 1873 році він вступив на юридичний факультет імператорського Варшавського університету, де незабаром взяв участь у роботі таємної політичної організації - Конфедерації польської нації. У 1878 році його було заарештовано і відправлено на заслання до В'ятської губернії Російської імперії. Після свого звільнення у 1882 році Ян Поплавський розпочав активну публіцистичну діяльність. У 1886 році він став головним журналістом газети «Glos». За участь в демонстраціях у Варшаві з нагоди 100-річчя Варшавського повстання 1794 року його знову заарештували. У 1895 році Ян Поплавський звільнився і вирушив до австрійського Львова, де разом із Р. Дмовським очолив відомий ендецький суспільно-політичний часопис «Przegl^d Wszechpolski» (1895-1905). Одночасно з роботою у «Przegl^die Wszechpolskim» Ян Поплавський редагував ще кілька ендецьких видань: щомісячний часопис «Dziennik XX», тижневик для селян «Ojczyzna», місячник «Polak» і газету «Slowо Polskie». У 1906 році, завдяки змінам, які відбулися в Росії після війни з Японією, він повернувся до Варшави, де важко захворів на рак горла і помер 12 березня 1908 року [21].

Втім, незважаючи на досить коротке життя, Ян Поплавський встиг увійти до плеяди провідних засновників польського модерного націоналізму - поряд з Романом Дмовським (1864-1939) і Зіґмундом Баліцьким (1858-1916), і залишив по собі величезну публіцистичну спадщину, яка налічує приблизно 40 томів по 300 сторінок кожен.

В історії польської національно-демократичної думки постать Яна Поплавського відіграла ключову роль. У роки Першої світової війни геополітичні припущення Яна Поплавського стали основою політики Р. Дмовського на міжнародній арені. «Без Поплавського, - стверджував відомий ендецький публіцист В. Васютиньський, - вся історична політика Дмовського під час Першої світової війни не мала б ані фундаменту, ані підготовки» [7, с. 27].

Ян Поплавський увійшов у коло творців геополітичної думки польської націонал-демократії передусім як засновник так званої пястівської доктрини, яка передбачала відродження «етнічної Польщі» в її історичних та етнографічних кордонах часів королівської династії Пястів, що правила до 1370 року. Саме повернення «західних територій» (к^у zachodnie), де була найвища концентрація етнічних поляків, і обов'язковий вихід до узбережжя Балтійського моря, на думку Яна Поплавського, повинні були стати основним напрямом геополітичних зусиль поляків. Головним геополітичним супротивником визначалася Німеччина.

Виходячи з цієї далекосяжної мети, Ян Поплавський, загалом, склав три проєкти територіальної розбудови Польської держави. Перший проєкт (програма-мінімум) визнавав обов'язковим входження до складу держави, насамперед, польських «етнічних земель», у тому числі на заході т. зв. «пястовських земель»: Великопольщу, Верхню Сілезію, Східну Померанію, Пруссію, а також Королівство Польське, Малопольщу зі Східною Галичиною, і Тешинську Сілезію. При цьому, як писав у 1903 році Ян Поплавський, «польська держава, щоб повернути собі західні райони, могла б відмовитись від усіх претензій на східні провінції на користь Росії і тим самим забезпечити собі свободу дій у бік Пруссії» [3, с. 8].

Деякі сучасні польські дослідники вважають концепцію відновлення «етнічної Польщі» Яна Поплавського, яка припускала відмову від литовсько-білорусько-українських земель на користь Росії, безумовно «революційною» ідеєю, адже поляки не бачили жодної іншої Польщі, окрім тієї, що існувала до 1772 року [2, с. 79].

Другий проєкт Яна Поплавського, по суті, втілював ідею відновлення «історичної» Польщі в межах ХУЛІ ст. і передбачав синтетичне поєднання польських етнічних земель на заході, з додатковим залученням фрагментів Нижньої Сілезії на правому березі Одера і Західної Померанії, зі східними історичними землями колишньої Речі Посполитої в кордонах 1772 року. Отже, ця територіальна програма передбачала додаткове включення до складу власне етнографічних польських земель ще територій, які в польській історичній традиції отримали назву «кресів». За визначенням самого Яна Поплавського, «у поняття «креси» включають лише ті провінції, в яких польський чи іноземний впливовий елемент перебуває у значній меншості, а також ті землі, навіть етнографічно польські, де населення не є національно свідомим у політичному сенсі» [3, с. 8]. До першої категорії визначення належали «Литва та Русь», до другої - анексовані Німеччиною (Нижня) Сілезія, (Західна) Померанія, Королівство Прусське.

Нарешті, третій проєкт територіальної розбудови Польщі (програма-максимум) передбачав створення неймовірно величезної за своїми розмірами Польської держави, яка повинна була б обіймати «край між Одером і Дніпром, між Балтикою і Карпатами і Чорним морем» [6, с. 30; 19, с. 57].

Втім, незважаючи на такі далекосяжні амбітні цілі, Ян Поплавський залишався прагматиком і додержувався думки, що «без сумніву, майбутня незалежна Польща не повстане ані у тих кордонах, ані у тій історичній формі, в якій існувала Річ Посполита у 18 столітті» [9, с. 93]. Більш того, він був твердо переконаний, що у цьому світі немає жодної цивілізаційної країни, в якій би політичні кордони співпадали би з етнічними, адже на таких прикордонних територіях завжди співіснують два або три народи [7, с. 253]. Оцінюючи на початку ХХ ст. площу території майбутньої польської держави загалом у 790 000 кв. км із населенням у 46 млн. осіб [18, с. 191], Ян Поплавський припускав навіть можливість створення Польської держави на засадах федерації. Щоправда, лише за умови, якщо польська культура у цій державі буде домінуючою у всіх сферах державних інститутів [16, с. 150-151].

Отже, як бачимо, творець пястівської концепції відновлення Польської держави з її прозахідним вектором політики жодним чином не зрікався експансіоністських планів у східному напрямку, адже, за його словами, «відмову від прав або претензій до Литви і Русі просто неможливо виконати» [14, с. 169].

«Найбільш підходящим полем для нашої національної експансії, - стверджував він, - є Литва та Русь, або так звані «землі забрані». З XV століття рухалася в цьому напрямку польська колонізація, поширювалася культура. Ми здобули цей край лише польською працею, цивілізаційною працею. Ця робота припинилась, а точніше, ослабла лише нещодавно після поразки 1863 року» [10, с. 377].

Невтомно продовжуючи триматися за нав'язливу ідею відбудови «історичної» Речі Посполитої і не маючи наміру відмовлятися від неї, Ян Поплавський наполягав, що «на Заході ми захищаємо нашу вічну резиденцію, колиску нашого народу, ми отримуємо доступ до моря, без якого сучасна нація не може жити нормальним життям. Ми маємо там великі завдання і великі інтереси, заради яких ми не можемо заощаджувати жертви. Але однаково великі завдання, не менш важливі інтереси ми маємо на Сході. Там ми боремося за можливість подальшого розвитку нашої національності... Наша етнографічна територія не має навіть 5 тис. кВ миль (274 тис. кв. км). На такому просторі, у наших природних умовах, велика нація не може розвиватися і вірити в своє майбутнє. Лише на сході у нас є територія, придатна для розвитку нашої влади, нашої національної творчості. Ні географічно, ні історично немає жодного виправдання, дуже популярного сьогодні, що головною причиною нашого падіння було повернення на схід: до Литви та Русі. Від Болеслава наша політика йшла в цьому напрямку: з моменту потужності держави, а від Казимира, навіть з Локетека, це стало її головним завданням. І тільки тоді власне, коли ми зміцнили наше панування на сході, ми могли б ефективно захистити наші західні кордони. Не було б

Грюнвальда, який на кілька століть припинив наступ Німеччини, без союзу з Литвою і Руссю. Якою була б наша історія, і що б ми були сьогодні без унії в Городло, в Любліні і в Бресті, без Жолкевських, Ходкевичів, Собеських, без Кірхгольму, Орші, Хотину і Берестечка, без Костюшки і Міцкевича, без Вільно і Кремінця... Там «лежать руїни вікових перемог», там ми витрачаємо результати нашої вікової роботи, пам'ятники та спогади про нашу славу. Там - значна частина нашого минулого і майбутнього» [12, с. 43-43].

Цілком очевидно, що, як і решта представників польської націонал-демократії, Ян Поплавський, будучи добре обізнаним з тогочасною політичною ситуацією, не був схильний підтримувати ідею не тільки державної, а навіть і національної самостійності України. Його позиція в українській справі не залишала жодних сумнівів у своїй безкомпромісній антиукраїнській спрямованості та мала антагоністичний характер.

Втім, заради об'єктивності зазначимо, що крім національно-героїчного пафосу та територіальних зазіхань, обґрунтованих історичними аргументами, Ян Поплавський намагався все-таки комплексно розглядати широкий спектр проблем, пов'язаних з польсько-українськими взаєминами. І в першу чергу, його увага була прикута до економічного та суспільно-культурного стану етнічних поляків на українських землях - як до головного етнічного чинника польської присутності на сході, який надалі можливо було б використовувати у майбутніх геополітичних іграх.

У своїй статті «Nasze єііу w кар 2аЬгапут» (1902 р.) ідеолог польського націоналізму визнав жахливими політичні умови, в яких перебував польський етнічний елемент в литовських, білоруських і українських (Київській, Волинській і Подільській) губерніях Російської імперії. Водночас він засвідчував наявність деяких сприятливих культурно-демографічних та правових умов для своїх співвітчизників саме в українських губерніях, де останні відігравали важливу роль в економічному житті краю. Однією з причин доволі комфортного життя місцевих поляків порівняно з їхніми одноплемінниками в Литві і в Білорусії, на його думку, була відносно невелика чисельність, що складала 8,5-9% від населення Південно-Західного краю. До того ж, окрім євреїв (12-13%), основну масу населення даних територій складали українці. За словами Яна Поплавського, українці мали більш розвинуте почуття племінної самобутності, ніж білоруси, але натомість їм бракувало національної свідомості. Крім того, православні українці традиційно неохоче сприймали польську культуру і були чутливим інструментом для її утиску з боку російського уряду. І на додаток до цього, усю тяжкість адміністративних репресій з боку росіян ефективно знижувала польська інтелігенція, яка мала значне представництво в органах місцевого самоврядування в регіоні. Таким чином, російський уряд не мав особливого приводу боротися з польським впливом так безжалісно, як в Литві і в Білорусії [13, с. 429-430].

Найбільше занепокоєння з боку Яна Поплавського викликало економічне становище польської етнічної спільноти на теренах Південно-Західного краю Російської імперії. Так, у своєму циклі статей під загальною назвою «2 са^ Роккі» (1896 р.), ідеолог ендеції, посилаючись на статистичні дані «Gazety rolmczej», наступним чином охарактеризував ситуацію, що склалася: «Ліквідація нашої земельної власності прогресує. У прусській частині Польщі можна принаймні законно зберігати польську власність, а тут (в російській частині Польщі) не тільки дворянин, але навіть католицький селянин, не має права купувати землю. Це також швидко скорочує польську власність. В Україні (Київська губернія) 1056 об'єктів належать росіянам і лише 810 полякам. Чотирнадцять років тому 375 тис. десятин землі належали російським підданим, полякам - 1 304 тис. десятин, тепер перші мають 899 тис. десятин, а другі - 780 тис. десятин. Слід розуміти, що російський уряд. має намір застосовувати нові засоби пригнічення польських елементів у Литві та на Русі (Україні). Вважаючи, що на Волині, Поділлі та Україні цей елемент вже досить послаблений чисельно та економічно, зараз він хоче, щоб уряд створив там штучно російську інтелігенцію і придушив католицизм для усіх інших [елементів]» [11, с. 249].

Ще в одній статі з циклу «2 са^ Роккі» (1902 р.) Ян Поплавський зазначав, що згідно з даними газети «Кіевлянинь» у 1861 році поляки в трьох українських губерніях Південно-Західного краю (Київській, Волинській і Подільській) мали у своїй приватній власності 90% усіх приватних маєтків і 83% селян, які відпрацьовували панщину. До того ж, у 1863 р. 744 тис. десятин землі належало російським власникам (11%) і відповідно 5,047 тис. десятин полякам (89%). А вже на початку ХХ ст. частка російської приватної земельної власності становила майже 53%, тоді як польська тільки 47% (з урахуванням селянської, державної та ін. форм власності - лише 20%). Серйозні зміни зазнав етнічний склад населення. У 1861 році на цих територіях поляків налічувалося 485 тис. осіб (9%) із загальної чисельності в 5,5 млн. осіб, а за переписом 1897 року на 9 605 640 осіб чисельність етнічних поляків становила тільки 565 468 осіб (6%) [12, с. 42].

Загалом, за оцінкою Яна Поплавського, починаючи з 1863 року і до початку ХХ ст. польські втрати земельної власності в Литві (разом з Білоруссю) і в Україні сягнули приблизно у 2 тис. кв. миль (1 рос. миля = 7,4 км.; 1 кв. миля 54,76 кв. км; тобто приблизно 110 тис. кв. км), що дорівнювало території прусського загарбання (разом узятих Познанщини, Верхньої Сілезії, Західної і Східної Пруссії) [12, с. 42].

У підсумку, Ян Поплавський фактично признавав втрату здобутків польської культури в Україні і домінування російського цивілізаційного елементу, але росіянам, на його думку, так і не вдалося змінити її на власну. Незважаючи на це, він переконував, що ці «забрані землі» ще рано вважати остаточно втраченими для поляків, і «потрібно величезне зусилля енергії, зусилля творчої праці, щоб підняти там польське життя з цього матеріального і духовного руйнування, в яке воно перетворилося спеціальними законами» [12, с. 43].

Роздуми над перспективами розвитку українського національного руху в Росії привели Яна Поплавського до наступного висновку. «Малоросійський елемент на Волині, Поділлі та в Україні - писав він, - має, хоча й меншою мірою, ніж литовський, відчуття племінної самобутності, яке проявляється в невеликій групі місцевої інтелігенції т. зв. українофілів, і прагне до незалежної політичної ролі. Ці прагнення, крім того, хоча і мають певну історичну основу, невизначені і слабкі, і не знаходять відголос в народних масах. Це було б передчасно, безсумнівно, сьогодні критикувати національне майбутнє малорусинів, однак реальна дійсність розраховує на реальність і не забігає занадто далеко в майбутнє, вона не може брати до уваги головним чином фантастичне і маюче більш літературний, аніж політичний характер прагнення до національної незалежності. Русинський національний рух в Галичині до сих пір не впливає на сусідній край під російським пануванням. Таким чином, ми можемо сміливо сказати, що для культурної та політичної ролі малоросійський елемент довго ще не буде мати відповідних умов» [13, с. 431].

Більш докладно та детально Ян Поплавський торкнувся польсько-українського конфлікту у Східній Галичині. Так, у статті «Zywюl роІБкі w Galicji Wschodniej» (1903 р.) він вивів власну формулу вирішення цієї проблеми та виділив низку, на його переконання, вкрай важливих аргументів, які доводили право поляків на цей регіон. Зробивши екскурс в історію краю, Ян Поплавський зазначає, що раніше ці спірні між двома сусідніми народами землі називали країною «Червоних замків», а згодом - Червоною Руссю. При цьому назва «червоний» начебто видавала польське походження слова. До правління Мечислава І «червенські землі» належали Польщі. Пізніше Володимир Київський захопив їх, потім Болеслав Хоробрий повернув ці землі полякам, і тільки після смерті Мечислава II їх знову захопили руські князі. Але вже Казимир Справедливий і Лєшек Білий остаточно повернули край під польський вплив. І відтак протягом 42 років (від 1340 року) Східна Галичина була під владою польських королів. Водночас, за словами Яна Поплавського, ще за часів правління руських князів Східна Галичина стала ареною боротьби двох цивілізаційних впливів: західного польського і візантійсько-руського. Натомість, релігійна відокремленість візантійсько-руського впливу та сусідство зі Сходом збереглися. Втім, як і домішка крові турецько-татарських племен, що забруднили характер руського народу. І лише поляки нарешті зуміли надати нового культурно-цивілізаційного імпульсу Червоній Русі [15, с. 270-271].

Таким чином, зауважував Ян Поплавський, «історичні польські претензії на Східну Галичину є принаймні однаково виправданими, як і русинські. Проте мова йде не про історичні права, а про існуючі відносини, про живу реальність» [15, с. 271].

Далі Ян Поплавський відмітив, що «загалом, для нормалізації взаємин між двома національностями, етнографічний і лінгвістичний критерій є недостатнім і навіть неадекватним. І тим більше, коли ці дві національності мають походження і мову максимально близькими одна до одної, як польська і руська. На відміну від походження і мови, набагато важливішими відмінностями в даному випадку є такі чинники, як спільність культури, історичні традиції, природні чи створені в тих самих умовах економічні інтереси» [15, с. 270].

Разом із тим, Ян Поплавський намагався довести думку, що Східна Галичина є країною зі змішаним населенням, і демаркацію польського і русинського населення фактично не можна здійснити, і «цей факт визначає справжній характер русинського питання в Галичині. Русини не хочуть його визнавати, а радикальні ентузіасти навіть мріють викинути поляків за Сян, помірковані ж мріють про поділ Галичини на дві частини - польську і русинську... Це реальна формула русинського питання... ми хочемо зберегти цей характер, тоді як русини хотіли б відокремити його і зробити територіально тільки руським. Саме в цьому суть спору, бо самі русини не вірять, що поляки сподіваються на повну полонізацію Східної Галичини» [15, с. 269-273].

Критикуючи тогочасну напружену ситуацію у взаєминах поляків та українців у Східній Галичині, ідеолог польського націоналізму радив наступне: «з сепаратистськими прагненнями русинів. боротися твердо. Найкращим способом протистояти їм є зміцнення польського елементу у Східній Галичині, який би показав русинським політикам неможливість відділити адміністративну частину краю і надати йому лише русинський характер. Не боротися з русинами, не винищувати їх, а зміцнювати польський елемент - завдання національного руху у Східній Галичині.» [15, с. 273]. А головне, наполягав Ян Поплавський, «.метою політичної польської колонізації є протидія сепаративним устремлінням русинів, підкреслюючи той факт, що Східна Галичина переважно належить до польсько-руського краю» [19, с. 44].

Крім того, для протидії українським національним змаганням у Східній Галичині Ян Поплавський пропонував своїм співвітчизникам шукати союзу з румунами, які теж були зацікавлені у придушенні українського руху в Буковині.

Характерно, що торкаючись українського питання у своїх політичних програмах, як і переважна більшість ендеківських політиків, Ян Поплавський принципово ігнорував її потенціальну політичну перспективу і був цілком впевнений в її жалюгідному майбутньому. «Насправді руська справа, як справа політична, - запевняв він, - існує тільки в Галичині» [10, с. 299]. Ще у 1905 році польсько-український антагонізм швидше нагадував йому «гайдамацькі бунти і вбивства, ніж приклад свідомих національних і політичних прагнень» [17, с. 83]. І це при тому, що в 1902 році Ян Поплавський констатував, що «українське питання, яке донедавна мало майже винятково соціальний, класовий і в певній мірі релігійний характер, стає політично-національною справою» [1, с. 123].

Слід також зазначити, що Ян Поплавський, підтримуючи тезу, що «нація - це спільнота всіх суспільних верств, пов'язаних єдністю походження, історичними традиціями та політичними зв'язками... Нація - це поняття історико-політичне, на відміну від племені, поняття етнографічного» [19, с. 3536], не визнавав етнічну спільноту русинів та білорусів повноцінними націями, і у своїх проєктах націєбудування допускав можливість їх часткової національної асиміляції (полонізації або русифікації). На його думку, українці і білоруси «...не мають виразного політичного та національного прагнення, навіть напівсвідомого прагнення зберегти свою етнографічну відмінність. Можна говорити лише про зіткнення та зважування польських та російських впливів, католицизму та православ'я. Крім того, немає білоруської чи руської справи і з погляду на дуже низький рівень освіти та пасивності цього населення, навіть у найближчому майбутньому не може бути серед них національного руху» [10, с. 299].

На його переконання, русини, а галицькі русини особливо, ніколи не мали ані почуття патріотизму, ані політичної чи культурної самосвідомості. До того ж, він був впевнений, що з політичного і духовного погляду русинської держави, українськорусинської ніколи не було і не буде. А сам український національний рух, затиснутий між Росією і Польщею, скоріш за все остаточну перевагу віддасть на користь росіян, і тому зиску полякам від співпраці з українцями чекати даремно [19, с. 86].

Втім, сучасні польські історики А. Вонтор і Т Куляк вважають, що Ян Поплавський відкидав ідею щодо можливості повної полонізації українців [20, с. 57; 5, с. 202-203]. Адже у випадку відродження державності Польщі в її історичних кордонах 1772 року чисельність українського етносу в такій державі сягала би цифри приблизно 15-16 млн осіб, тобто кожен третій громадянин був би українець. З огляду на це, асимілювати таку величезну кількість громадян не польського походження було б практично нереально.

Висновки

Узагальнюючи сказане, можна зробити наступний висновок. Ян Поплавський, як прибічник концепції етнічного націоналізму, намагався відновити Польщу насамперед в етнографічних кордонах, навіть за умови компромісу з Росією на східному напрямку. Водночас він чітко усвідомлював факт геостратегічної слабкості етнографічної Польщі. Виправити цю ситуацію можливо було, на його думку, лише шляхом приєднання колишніх «кресів східних» (Литви, Білорусії і України). У разі успішної реалізації цих намірів територія етнографічної Польщі з приблизно 300 тис. кв. км збільшувалася до позначки у 780-850 тис. кв. км так званого простору «польської цивілізації».

Український національний рух в Російській імперії Ян Поплавський явно недооцінював, вважаючи його потенційно слабким й неспроможним до самостійницької діяльності. Українці хоча і визнавалися окремою етнічною групою (в ендеківській традиції - «русинами»), але недорозвинутою і культурно слабкішою, аніж польська. Перспективи щодо набуття української державності Яном Поплавським повністю заперечувалися.

Крім того, Ян Поплавський виключав розмежування Галичини за етнографічним принципом на польську та українську частини, вважаючи цей регіон надзвичайно важливим у справі створення польської держави, але східним кордоном проживання польського етнічного елементу визнавав р. Буг.

Список використаних джерел

1. Bialokur М., 2003. `Obraz Rusina/Ukrainca na lamach «Przeglgdu Wszechpolskiego» w latach 1895-1905 [w:] Krakцw-Lwцw Ksiqzki-czasopismabiblioteki XIX i XX wieku', Krakцw: Wydaw. Naukowe Akademii Pedagogicznej, T. 6, cz. 2, s.110-124.

2. Eberhardt P, 2004. `Koncepcje geopolitycznego polozenia Polski wedlug Stanislawa Poplawskiego [w:] Polska i jej granice. Z historii polskiej geografii politycznej', Lublin: Wydawn. Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, s.73-80.

3. Kieniewicz S., 1991. `Kresy. Przemiany terminologiczne w perspektywie dziejowe', Przeglqd Wschodni, t. I, z. 1, s.3-13.

4. Kulak T., 1985. `Jan Ludwik Poplawski - twцrca polskiej mysli zachodniej przelomu XIX i XX wieku. U zrцdel «idei piastowskiej» Narodowej Demokracji', Slgski Kwartalnik Historyczny «Sobцtka», № 1, s.41-54.

5. Kulak T., 1988. `Kresy w mysli politycznej Jana Ludwika Poplawskiego [w:] Migdzy Polska etniczna a historyczng. Polska Mysl Polityczna XIX - XX wieku', Wroclaw-Warszawa-Krakцw, T.VI, s.187-208.

6. Kulak T., 2009. `Wplyw mysli politycznej Jana Ludwika Poplawskiego na ksztaltowanie sig Romana Dmowskiego jako polityka i ideologa [w:] Mysl polityczna Romana Dmowskiego', Warszawa, s.21-36.

7. Lagoda М., 2002. `Dmowski, narцd i panstwo: doktryna polityczna «Przeglgdu Wszechpolskiego» (1895 - 1905)', Poznan, 287 s.

8. Madras T., 2009. `Migdzy Odra a Dnieprem. Mysl geopolityczna narodowej demokracji do 1922 roku', Ekonomia i Zarz^dzanie, Vol. 1, № 1, s.20-36.

9. Majchrowski J. M., 1990. `Polska mysl polityczna XIX i XX wieku Cz.1 U zrцdel nacjonalizmu: Mysl wszechpolska', Krakцw: nakl. Uniwersytetu Jagiellonskiego, 271 s.

10. Poplawski J. L., 1910. `Pisma polityczne', t. 2, Krakцw, Warszawa, 448 s.

11. Poplaws J. L., (J. L. Jgstrzgbiec), 1896. `Z calej Polski', Prszeglqd Wszechpolski, № 11, s.248-251.

12. Poplawski J. L., (J. L. Jgstrzgbiec), 1902. `Z calej Polski', Prszeglqd Wszechpolski, № 1, s.37-44.

13. Poplawski J. L., 1902. `Nasze sily w kraju Zabranym', Pszeglqd Wszechpolski, № 6, s.425-433.

14. Poplawski J. L., 1896. `Nasze stanowisko na Litwie i Rusi', Pszeglqd Wszechpolski, № 8, s.168-172.

15. Poplawski J. L., 1903. `Zywiol polski w Galicji Wschodniej', Przeglqd Wszechpolski, № 4 (1), s.263-273.

16. Puszkow-Banka A., 2013. `Polska i Polacy w mysli narodowej demokracji na przelomie XIX i XX wieku (Jan Ludwik Poplawski, Zygmunt Balicki, Roman Dmowski)', Wydawnictwo: WAM, 316 s.

17. Stoczewska B., 2013. `Ukraina i Ukraincy w polskiej mysli politycznej. Od konca XIX wieku do wybuchu II wojny swiatowej', Krakцw: AFM, 392 s.

18. Wapinski R., 1997. `Kresy w polskiej mysli politycznej w XIX I XX wieku (po roku 1945) [w:] Kresy - pojgcie i rzeczywistosc. Zbior studiцw', Warszawa: Instytut slawistyki PAN, Towarzystwo naukowe Warszawskie, s.85-108.

19. Wapinski R., 1980. `Narodowa demokracja (18391939)', Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk: Ossolineum, 337 s.

20. Wator A., 2002. `Narodowa Demokracja w Galicji do 1918 roku', Wydaw. Naukowe US, 403 s.

21. Zaluska J. 1924. `Jan Ludwik Poplawski jego zycie praca dla ludu polskiego', Warszawa: «Zorza», 16 s.

Размещено на Allbest.ru