Співробітництво ЗСУ та НАТО в умовах становлення євроатлантичної інтеграції України у 2000-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співробітництво ЗСУ та НАТО в умовах становлення євроатлантичної інтеграції України у 2000-х рр.

Ткачук А.П., кандидат історичних наук, аташе з питань оборони Посольства України у республіці Австрія

Анотація

У науковій статті простежено особливості військово політичного співробітництва України з НАТО в умовах реалізації Україною курсу на євроатлантичну інтеграцію. Показано, що невід'ємною частиною інтеграції України до ЄС та НАТО було військово-політичне співробітництво. Взаємодія з НАТО у 2000х рр. отримала потужний стимул через фінансування програм Альянсом в рамках програми «Партнерство заради миру».

Співпраця Україна -- НАТО була орієнтована на підвищення можливостей ЗСУ в співпраці зі військовими підрозділами Альянсу, виконання ними свого безпосереднього призначення щодо забезпечення безпеки оборони країни. З'ясовано, що в цей період пріоритетними напрямками співробітництва в рамках взаємодії ЗСУ та підрозділів НАТО стали: питання оборонної політики і безпеки; обговорення основ стратегічних концепцій та Воєнних доктрин; участь в міжнародних миротворчих операціях; проведення консультацій з питань, які становлять спільний інтерес. Проведений аналіз дає підстави вважати, що співпраця з НАТО позитивно вплинула на реформування і подальший розвиток ЗСУ, виконанню ними завдань безпекового характеру.

Ключові слова: безпека, євроатлантична інтеграція, армія, військові навчання.

Abstract

This scientific article traced the features of military-political cooperation between Ukraine and NATO in terms of implementation of Ukraine's Euro-Atlantic integration. It has been shown that military-political cooperation was an essential part of Ukraine's integration with the EU and NATO. Interaction with NATO in the 2000s received a powerful incentive through the Alliance funding of projects under the program "Partnership for Peace.” NATO- Ukraine cooperation has focused on improving the Armed Forces' capabilities in cooperation with the Alliance's military units, fulfilling its direct mission to ensure the country's defense security. During this period, the priority areas for cooperation within the framework of the Armed Forces' interaction with NATO units were: defense policy and security; discussing the basics of strategic concepts and military doctrines; participation in international peacekeeping operations; consultations on issues of common interest. The author concludes that cooperation with NATO has had a positive impact on the reform and further development of the Armed Forces, the fulfillment of their security tasks.

Keywords: security, Euro-Atlantic integration, army military exercises.

1 лютого 2019 р. Верховна Рада України голосами 334 народних депутатів ухвалила Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)». Цим документом були внесені зміни до Конституції України, якими закріплювалася незворотність стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору [9]. Такий крок українського парламенту став закономірною відповіддю українського суспільства на російську військову агресію проти нашої держави.

Не зважаючи на те, що у протистоянні російській агресії Україна не отримала безпосередньої військової підтримки Альянсу у вигляді військового втручання, оскільки вона не є членом НАТО і, відповідно, не входить до його системи безпеки, в умовах порушення національного суверенітету України саме Організація Північноатлантичного договору (далі - НАТО) стала тим майданчиком, де були сконсолідовані зусилля міжнародної підтримки нашої держави. Завдяки допомозі міжнародного співтовариства та окремих держав-учасниць НАТО наша держава починаючи з 2014 р. здійснювала модернізацію командування ЗСУ, забезпечення контролю, логістику і стандартизацію, перепідготовку та соціальну адаптацію військовослужбовців та інші сфери.

Задекларована євроатлантична інтеграція нашої держави на тлі російської агресії на Донбасі спонукає науковців розглядати комплекс питань військово-політичного співробітництва України з іншими державами та міжнародними силовими блоками задля протистояння агресору. В таких умовах першочергова увага закономірно приділяється співробітництву України з НАТО, з яким в нашої держави вже є досить довга і складна історія взаємин, яка бере свій початок ще в 1990-х рр. Попри те, що більшість науковців виводять початок співробітництва України з НАТО з моменту підписання Україною Рамкового документу програми «Партнерство заради миру» 8 лютого 1994 р., а також ухвалення Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору від 9 липня 1997 р., реальні кроки у напрямку налагодження повноцінного співробітництва нашої держави з Альянсом, на наш погляд, слід починати не раніше початку 2000-х рр. Адже саме в цей час в умовах так званої «багатовекторної» зовнішньої політики та відсутності консенсусу щодо подальшого розвитку України були зроблені практичні кроки, які вплинули на подальше функціонування основного компоненту системи національної безпеки та оборони - Збройні Сили України (далі - ЗСУ). Зважаючи на те, що інтеграція до НАТО залишається на порядку денному державної політики, а також за словами вищого командування українського війська, співпраця має незворотній характер [10], цікавою та актуальною для наукового аналізу є історична ретроспектива інтеграції України у напрямку євроатлантичної спільноти, а також дослідження досвіду співпраці нашої держави з Альянсом.

Зауважимо, що у вітчизняній історичній науці комплексу питань, що стосуються євроатлантичної інтеграції, присвячено чимало фахової літератури. З-поміж авторів на наш погляд найбільшою фаховістю відзначаються праці таких вітчизняних дослідників як В. Горбулін, Г. Перепелиця, А. Гриценко, Г. Ситник, О. Литвиненко, О. Віднянський, С. Гальчинський, В. Чалий, С. Мітряєва, В. Бадрак та інші. Усі вони безсумнівно зробили вагомий внесок у формування сучасної державної політики у галузі безпеки. Разом з тим, для інших дослідників залишається чимале поле для досліджень. Адже вивчення помилок минулого створює усі передумови для недопущення їх у майбутньому. Саме тому об'єктом даної статті є дослідження співпраці ЗСУ та НАТО в умовах становлення євроатлантичної інтеграції України у 2000-х рр.

Станом на початок 2000-х рр. Україна переживала період своєрідного геополітичного лавірування, що отримало своє втілення у так званій політиці «багатовекторності». Українське керівництво то проголошувало стратегічне партнерство із Росією, то, після охолодження відносин з Кремлем заявляло про активізацію євроатлантичної інтеграції. Такий стан речей не міг не вплинути на перебіг як її відносин із офіційною наступницею Радянського Союзу - Російською Федерацією, а ні на процесі євроатлантичної інтеграції, на необхідності якої все частіше заявляли у вищих владних кабінетах.

У 2000 р. український парламент після численних дебатів ратифікував програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ) та закон «Про статус перебування іноземних збройних сил на території України». Також було ухвалено новий закон «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України» [8].

В межах реалізації особливого партнерства між Україною та НАТО був сформований цілісний інструментарій для налагодження повноцінної співпраці нашої держави з Альянсом. З метою налагодження співпраці з НАТО було започатковано роботу Військового комітету Україна-НАТО, Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи. Провідну роль відігравала Комісія Україна-НАТО, що залишалась найвищим органом, який ухвалював рішення стосовно розвитку відносин з Альянсом та курував заходи в плані практичного співробітництва. Вона стала механізмом консультацій, за допомогою якого країни - члени Альянсу та Україна мали змогу проводити перемовини стосовно низки питань військово-політичного співробітництва. Комісія Україна-НАТО проводила аналіз успішності військової співпраці в рамках участі нашої держави в програмі НАТО «Партнерство заради миру» [14]. У цьому розрізі, завдання докорінного реформування Збройних Сил України, їхньої структурної перебудови, скорочення, будівництва на професійній (контрактній) основі, максимального наближення до стандартів НАТО у контексті оперативної, технічної та адміністративної сумісності посіли головне місце у взаємодії із Альянсом [6, с. 45-49]. Саме ж співробітництво з НАТО хоча і повільно, але ставало цілеспрямованим та важливим компонентом державної політики у галузі безпеки та оборони. Зокрема, якщо станом на середину 1990-х рр. у відомствах Міністерства оборони України цим напрямком займався лише один офіцер, то станом на 2000-й р. у вітчизняному оборонному відомстві над реалізацією державної політики у цій галузі працював цілий відділ.

Найбільш суттєвими впродовж 2000-х рр. залишались дві основні проблеми - це недосконала законодавча база України і недостатнє фінансування військової галузі. У першому випадку проблема полягала у невідповідності вітчизняного законодавства західним стандартам. Більше того, через відсутність внутрішньополітичного консенсусу Україна не мала змоги сформувати чітку законодавчу базу щодо співпраці з НАТО. Яскравим прикладом можуть служити невдалі спроби проведення міжнародних навчань під егідою НАТО на території України. Відмова державам Альянсу в допущенні на територію України іноземних військ для участі в міжнародних навчаннях ставала причиною зниження рівня боєготовності української армії і флоту, та в цілому негативно впливала на співпрацю із західними партнерами [12, с. 4].

У листопаді 2002 р. було затверджено План дій Україна-НАТО. Серед іншого в документі йшлося про те, що «співробітництво з НАТО у військовій сфері розглядається як важливий елемент партнерства України з НАТО в цілому. Військова співпраця дозволяє втілити військові аспекти загальнополітичних цілей і завдань планування у військове співробітництво з метою їх виконання» [12]. Водночас, на думку військових фахівців, станом на 2003 р. сам План дій Україна-НАТО нагадував більше не перелік запланованих заходів, а декларацію принципів і цілей. Це було пов'язано з тим, що він містив лише цілі, однак не вказував на послідовність та логічність кроків у цій сфері та графік їх виконання» [24, с. 77]. Зокрема, очільник Українського центру економічних та політичних досліджень ім.

О. Разумкова А. Гриценко вказував на декларативність та поверхневість більшості заходів, які мали виконуватись в рамках реалізації Цільових планів. За його словами, серед 259 заходів у Цільовому плані на 2003 р. лише 51 захід був сформульований цілком точно, не декларативно. Натомість терміни виконання 88 заходів (34%) не були вказані взагалі. Виконання інших 65 заходів (25%) розмиті в часі - «протягом року», проводячи із характерною в радянські часи практикою заповнення планів партбюро. Водночас експерт відзначав, що до українців уже прийшло розуміння того, якими цінностями живуть країни НАТО, чого вони хочуть від України та яку користь Україні приніс би вступ до Альянсу. На думку А. Гриценка, в Україні станом на 2003 р. вже існувало розуміння того, що потрібно робити, і чого робити не слід, щоб її розглядали як серйозного претендента на членство [7, с. 51-52].

Особливої ваги у досліджуваний період набули щорічні Цільові плани, які були складовими Плану дій Україна-НАТО. У них було окреслено конкретні заходи, спрямовані на реалізацію цілей та принципів двостороннього співробітництва. Згідно з ними, пріоритетними у діяльності ЗСУ були вдосконалення національної системи оборонного планування відповідно до стандартів НАТО; участь сил та засобів ЗСУ у операціях (навчаннях) під проводом НАТО; наближення законодавчої бази до правового поля країн-членів НАТО, адаптації до стандартів Альянсу та фахової підготовки у відповідних галузях, виконання Індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО, програм двостороннього співробітництва з країнами-членами Альянсу та інших заходів в рамках програми «Партнерство заради миру»; створення умов для переходу до професійної армії, а саме розвитку її контрактної складової; мінімізацію негативних наслідків реформування ЗСУ; інформування громадськості про стан співробітництва з Альянсом, а також здійснення заходів воєнної реформи в Україні; участь у боротьбі проти тероризму тощо.

У своїй більшості Цільові плани були направлені на підвищення можливостей ЗСУ та забезпечення сумісності військ країн-партнерів; навчання військовослужбовців на фахових та мовних курсах; вивчення досвіду країн-учасниць НАТО. Вони також були направлені на послідовну реалізацію стратегії відносин України з Альянсом, участь у операціях НАТО, двостороннє співробітництво, реалізацію пріоритетних завдань Державної програми розвитку ЗСУ, забезпечення боєздатності підрозділів та їхньої підготовки до дій у складі багатонаціональних збройних сил. Своєю чергою, це передбачало досягнення ЗСУ відповідності військовим критеріям членства в НАТО. Слід зазначити, що під час реалізації Цільових планів на практиці з українського боку часто давався взнаки формальний підхід з боку чиновників різних рівнів, що був далекий від стандартів Альянсу. Як наслідок, ухвалені в 2003 та 2004 рр., Цільові плани виявилися здебільшого декларативними та не дозволяли навіть простежити якість досягнень за окремими напрямками. Поряд з цим, найбільш вагомим кроком у напрямку реформування ЗСУ за стандартами НАТО впродовж першої половини 2000-х рр. слід вважати створення цивільних структур управління у Міністерством оборони України, участь України в миротворчих та гуманітарних операціях під проводом НАТО.

У Цільовому плані на 2004 р. було збільшено кількість заходів за такими напрямами, як: розвиток національної системи оборонного планування відповідно до стандартів НАТО; управління повітряним рухом, Програма НАТО з обміну даними про повітряну ситуацію; інформаційне забезпечення, а саме підвищення рівня обізнаності громадськості щодо співробітництва з Альянсом, підтримка військової реформи в Україні; мінімізація негативних наслідків процесу реформування ЗСУ (конверсія оборонних об'єктів, екологічні питання, утилізація надлишкових боєприпасів, соціальні аспекти тощо); участь у боротьбі проти тероризму.

З високим рівнем імовірності можна стверджувати, що у першій половині 2000-х рр. відбувалася адаптація Збройних Сил України до стандартів НАТО, в тому числі і в плануванні діяльності вітчизняним Міністерством оборони. В той же час, залишилось багато проблемних питань, до яких належала відсутність організації належної взаємодії між органами виконавчої влади, а робота за цим напрямком здійснювалася за залишковим принципом. Гостро відчувалася нестача висококваліфікованих фахівців: до 2004 р. понад 2000 офіцерів і працівників ЗСУ отримали освіту за кордоном, але за фахом працювало тільки 20 [3]. Крім того, спостерігалась відсутність комплексного підходу до реалізації завдань воєнної реформи і насамперед обмежене ресурсне забезпечення [6, с. 45-49].

Цільові плани в аспектах, що стосуються ЗСУ у 2005-2009 рр., носили більш предметний і конкретний характер, на відміну від планів попередніх років. Кожен з них мав відповідну спрямованість і особливості з точки зору характеру спланованих і виконаних завдань. Для прикладу, впродовж 2005 р. значна частина заходів була спрямована на підвищення можливостей ЗСУ, забезпечення сумісності військ країн-учасниць, навчання, мовної підготовки військовослужбовців та адаптації звільнених військових до цивільного життя, підготовки і участі підрозділів ЗС у багатонаціональних військових навчаннях [4, с. 89]. Зокрема, важливим кроком в напрямку налагодження співпраці з НАТО було запровадження Міжнародного проекту професійної підготовки цивільного персоналу, участь в якому взяла і України. Загалом за час існування Програми 630 посадовців Міністерства оборони та Генерального штабу ЗСУ пройшли підготовку.

Щорічна Індивідуальна програма партнерства між Україною та НАТО стала активним механізмом співробітництва з НАТО для досягнення цілей партнерства. Вона була складовою частиною щорічного Цільового плану Україна-НАТО та використовувалася для індивідуальної підготовки офіцерів та працівників ЗСУ за різними напрямками та спеціальностями. Україна, як партнер з особливим статусом, на відміну від інших держав, мала щорічний цикл складання Програми, що давало їй змогу здійснювати більш гнучке планування відповідно до своїх потреб. Варто зауважити, що витрати на участь ЗСУ в таких заходах брав на себе Альянс. Така практика складалась у тих випадках, коли НАТО вдавалось домовитись з керівництвом Міноборони та залежала від місця проведення кожного окремого заходу.

Індивідуальна програма партнерства між Україною та НАТО стала одним із дійових механізмів обміну досвідом між Альянсом та країнами-партнерами щодо реалізації завдань безпеки і оборони. В її межах проводилось декілька сотень заходів, до виконання яких залучалося більш ніж 20 міністерств і відомств України. Звісно ж, зважаючи на специфіку співпраці, найбільш значною сферою взаємодії залишалася співпраця у військовій галузі. Щорічна динаміка впродовж досліджуваного періоду дозволяє стверджувати, що Програма повністю залежала від послідовності зовнішньої політики України у напрямку євроатлантичної інтеграції.

Згідно з існуючою практикою, фінансування участі в заходах Програми здійснювалося натівською стороною лише за попередньою домовленістю, а також в залежності від того, де відбувався кожний окремий захід. Варто зазначити, що якщо в 1990-х рр. реалізовувати заходи вдавалося на рівні 40-60% (здебільшого через відсутність коштів з боку української сторони), то вже у 2000-х рр. ситуація змінилася у напрямку покращення, в основному через виділення коштів з державного бюджету України [22, с. 16].

Також завдяки фінансуванню через Трастовий фонд НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру» Україна за допомогою партнерів з Альянсу проводила утилізацію надлишкового легкого озброєння, стрілецької зброї та боєприпасів, а також реалізовано низку програм із соціальної адаптації військовослужбовців, звільнених з військової служби, підготовки цивільного персоналу для сектору безпеки та оборони України. Втім і цього було недостатньо. Як наслідок, ефективна зовнішня підтримка не змогла вирішити всі проблеми розвитку ЗСУ: Програма розвитку української армії на 2006-2011 рр. через недофінансування дещо втратила свою актуальність, а сама армія недоотримала по ній 12 млрд грн [5, с. 16]. Повністю реалізувати можливості співпраці з НАТО у виконанні програм розвитку ЗСУ не вдалося. Постійне щорічне недофінансування ЗСУ не дозволило повною мірою забезпечити перехід на якісно новий рівень військового управління та підготовки військ (сил). Фінансування потреб ЗСУ у 2008 р. становило (як і в 2007 р.) 1,03 % від ВВП, це 56,9% від потреб.

Важливим елементом воєнно-політичного співробітництва Збройних Сил України з НАТО було інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції. Інформування громадськості здійснювалося на підставі положень Плану виконання Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2004-2007 рр. [18]. Двічі на місяць видавались спеціальні випуски «Єврофорум», «Атлантична панорама». У ЗСУ питання євроатлантичної інтеграції висвітлювали засоби масової інформації, зокрема газети «Народна армія», «Крила України», «Флот України», «Армія України», «Слава і честь», журнали «Військо України» та «Морська держава». Нажаль вказані кроки мало впливали на поінформованість населення. Згідно з опитуванням, проведеним в 2006 - 2007 рр. лише 10% українців розуміли принципи НАТО та доцільність вступу України до Альянсу. Брак належної роз'яснювальної роботи призвів до існування вакууму, яким скористалися проросійські сили, що розгорнули активну антинатівську кампанію [11].

У сфері удосконалення системи управління та підготовки військ завершено розподіл повноважень між Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗСУ. Згідно з Державною програмою розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр., у 2006 р. було створено новий орган військового управління оперативного рівня характерний для управлінських структур збройних сил країн НАТО - Об'єднане оперативне командування ЗСУ. Для нього була розроблена та затверджена принципово нова організаційно-штатна структура. З 1 листопада 2006 р. нова структура почала виконувати функції планування застосування та оперативного управління миротворчими контингентами [13, с.11-12].

У 2006 р. ЗСУ приєднались до антитерористичної операції Альянсу в Середземному морі «Активні зусилля». Це стало можливим завдяки повноцінній участі в Концепції оперативних можливостей, що стала своєрідною «перепусткою» до спільних дій під керівництвом НАТО. Слід зауважити, що основною метою Концепції було забезпечення підготовки визначених сил та засобів збройних сил країн-партнерів до повної готовності до дій у складі багатонаціональних сил НАТО у операціях з подолання кризових ситуацій. Водночас в НАТО спостерігалася чітка тенденція щодо зменшення кількості миротворчих навчань, які проводилися за програмою «Партнерство заради миру», але при цьому спостерігалася тенденція підвищення їхньої складності та інтенсивності.

Станом на 2008 р. Україною було представлено 12 підрозділів видів ЗСУ, які готувалися до участі у операціях під керівництвом НАТО, а 4 з них розпочали безпосередню участь у антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля». У місті Севастополь було створено Контактний пункт обміну інформацією в рамках операції. Реалізовувався план дій у Середземному морі сил українського флоту, оглядових команд від підрозділів морської піхоти та сил спеціального призначення. Кількість заходів у рамках Концепції оперативних можливостей (забезпечення підготовки визначених сил та засобів збройних сил країн-партнерів до повної готовності до дій у складі багатонаціональних сил НАТО) постійно збільшувалося. Слід зазначити, що участь у спільних багатонаціональних військових навчаннях перш за все сприяла отриманню передового досвіду та підвищенню рівня взаємосумісності органів управління та підрозділів ЗСУ з підрозділами країн-членів НАТО. Це практично стало невід'ємною складовою у підготовці підрозділів українських військових до участі у миротворчих операціях, відпрацюванні спільних дій підрозділів в операціях з підтримання миру, пошуково-рятувальних та гуманітарних операціях. Загалом у період з 2000 по 2009 рр. українські військовослужбовці взяли участь в 1628 заходах програми «Партнерство заради миру» [23].

Набув нового життя Процес планування та оцінки сил (далі - Процес), який був покликаний стати практичним механізмом досягнення сумісності між підрозділами ЗСУ та військових сил Альянсу. За його допомогою держави партнери отримували можливість готувати власні збройні сили, здатні ефективно взаємодіяти зі військовими підрозділами інших держав в операціях під егідою НАТО. Ця програма стала невід'ємною частиною процесу оборонного планування, в рамках якого здійснювалося обґрунтування перспектив розвитку ЗСУ та інших військових формувань України. Попри те, що наша держава стала учасницею цієї програми однією із перших, ще у 1995 р., однак поглиблена співпраця в мажах Програми розпочалась лише з 2000-х рр. Україна почала використовувати механізми Програми для реалізації оборонної реформи. Це стало можливим завдяки ефективному використанню привілеїв особливого партнерства України з НАТО. Саме тоді були утворені механізми повного залучення сил та засобів партнерів до операцій на підтримку миру під керівництвом НАТО.

Співпраця та адаптація набули поглибленого та адаптованого вигляду. Водночас невирішеними залишалися проблемні питання організаційного та технічного характеру, фінансові та матеріальні; труднощі в засвоєнні порядку застосування штабних процедур та спеціальної термінології, яка застосовується в НАТО через відсутність у відповідних структурах центральних органів виконавчої влади фахівців зі знанням англійської мови та інші документи НАТО; відсутність посібників із спеціальними термінами. Втім, було показано достатньо високу дієвість механізмів, що пропонувалися учасникам цього процесу.

З метою вивчення досвіду трансформації Збройних сил держав-учасниць НАТО активізувалися двосторонні відносини: станом на 2006 р. на них припадало 72% загальної кількості заходів двостороннього співробітництва Міноборони та Генерального штабу ЗСУ Значну увагу було приділено обговоренню питань професійної підготовки цивільного персоналу та отриманого досвіду з реформування сектору безпеки та оборони. Окрема увага приділялася удосконаленню національної системи координації співробітництва Україна-НАТО; стану впровадження цивільно-демократичного контролю над українським сектором безпеки; започаткування діяльності робочої групи Україна-НАТО з питань цивільного демократичного контролю над сектором розвідки. Курсова підготовка сприяла підвищенню професійного рівня слухачів з урахуванням теоретичних і практичних досягнень в сфері воєнної науки в країнах-членах ЄС і НАТО. Про це свідчить аналіз проблем, які розглядались в процесі навчання наших військовослужбовців на курсах. У рамках партнерства формувалась система допомоги ЗСУ в питаннях професійної підготовки та освіти діючих офіцерів [15, с. 18].

Виконання близько 100 заходів в межах Цільової програми Україна-НАТО у 2007 р. було спрямоване на реалізацію пріоритетних завдань Державної програми розвитку ЗСУ Широкий спектр та складність завдань реформування оборонної сфери та ЗСУ потребував конструктивної співпраці з іноземними партнерами. Особливістю воєнно-політичного співробітництва в 2007-2009 рр. стало широке залучення експертної допомоги Стратегічного командування НАТО з трансформації, Центру цивільно-військових відносин Школи післядипломної освіти Військово-Морських Сил (ВМС) США, оборонних відомств окремих країн-членів НАТО та іноземних військових радників. Разом з головою Офісу зв'язку НАТО в Україні, який опікувався питаннями програмного управління ресурсами у воєнній сфері, та керівниками провідних структурних підрозділів Міністерства оборони України і Генерального штабу ЗСУ входили до складу Спільного координаційного комітету, при якому були створені робочі групи з основних програм. Координацію їхньої діяльності здійснював Спільний координаційний комітет, який очолював директор Департаменту воєнної політики та стратегічного планування Міноборони. В співпраці України з НАТО у питаннях оборони у цей період пріоритет було надано питанням реформування сектору безпеки України, залученню до цього процесу громадянського суспільства, поліпшенню професійної підготовки представників українських оборонних і безпекових структур та забезпеченню ефективного цивільного і демократичного контролю над сектором оборони та безпеки держави.

Не слід забувати той факт, що діяльність державного керівництва не завжди співпадала з національними інтересами країни в сфері безпеки і оборони. Реформи в секторі безпеки і оборони відбувалися неефективно не тільки через малі ресурси, які для цього надавалися, але й через невизначеність політичного курсу держави. В часі президентства В. Ющенка в Україні змінилися чотири уряди, які мали різне бачення на перспективи міжнародного співробітництва України, в тому числі, у військовій сфері. Зокрема, якщо уряди Ю.Тимошенко та Ю.Єханурова проводили політику євроінтеграції, то В. Янукович ледь прийшовши до влади заявив про неготовність України до інтеграції в НАТО і висловив переконання, що Україна повинна бути позаблоковою державою. У подальшому це вилилось в ухвалення в липні 2010 р. позаблокового статусу нашої держави [17].

Основна увага у військовому співробітництві з НАТО у 2008 р. була зосереджена на підготовку до участі та проведення спільних повітряних операцій з країнами-членами НАТО; забезпечення підготовки підрозділів Об'єднаних сил швидкого реагування до дій у складі багатонаціональних сил. Україна залишалась єдиною з країн-партнерів Альянсу, яка брала участь у всіх операціях під проводом НАТО. У 2008 р. відбулася ще одна подія, яка була деяким розчаруванням для прихильників євроатлантичної інтеграції. Справа в тому, що керівництво нашої держави заявило, що Україна розраховує на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО на саміті в Бухаресті в квітні 2008 р. Однак, через низку зовнішньополітичних обставин у яких першість відігравав спротив процесу євроатлантичної інтеграції з боку Росії, на саміті було ухвалено рішення про відкладення приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. І хоча причиною відмови значною мірою був російський чинник слід визнати, що станом на 2008 р. Україна не відповідала тим вимогам, які були поставлені перед кандидатами на вступ [1, - р. 3].

У рамках сприяння повному переходу ЗСУ до комплектування військовими, які проходили військову службу за контрактом, та формування нової системи управління персоналом було проведено експеримент з комплектування трьох бригад у видах ЗСУ і на одному кораблі ВМС та поширено його позитивні результати на інші військові частини. У 2009 році ЗСУ були укомплектовані майже 40% військовослужбовцями, які проходили службу за контрактом. Спільно з іноземними радниками МОУ опрацьовано та підготовлено нову Концепцію управління персоналом у ЗСУ, яка враховувала найкращі надбання аналогічних концепцій країн- членів НАТО. Започатковано експеримент щодо функціонування Об'єднаного кадрового центру ЗСУ централізованого типу в рамках функціонування оновленої системи управління персоналом.

Цільові Плани знайшли відображення у державній «Концепції залучення ЗСУ до Сил реагування НАТО» та «Плані утримання та розвитку ЗСУ на 2009-2010 р.». Впродовж 2009 р. вдалося реалізувати заходи із забезпечення подальшої професіоналізації ЗСУ, зокрема щодо створення професійного сержантського корпусу; забезпечити підготовку цивільного персоналу для сектору безпеки та оборони. В цілому, у досліджуваний період здійснювалася подальша реалізація курсу України на набуття відповідності військовим критеріям членства в Північноатлантичному Альянсі. Було збережено формат участі українських військовослужбовців в операціях під проводом НАТО, підвищено рівень сумісності підрозділів ЗСУ з відповідними формуваннями держав-членів НАТО, здійснювалася підготовка визначених сил та засобів до участі в Силах реагування НАТО [21].

Зважаючи на поставлені у цей період завдання головними досягненнями можна вважати затвердження Стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2015 р. [20]; затвердження Державної програми розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року [18]; ратифікація ВРУ Меморандуму про взаєморозуміння щодо забезпечення підтримки Україною операцій НАТО та підписання Меморандуму про взаєморозуміння щодо використання транспортної авіації України під час операцій НАТО; відкриття Бюро військової документації Україна-НАТО [2]; підготовлено низку проектів та пропозицій для внесення змін до законів України у сфері безпеки та зовнішньої політики.

За роки спільної взаємовигідної співпраці з НАТО було досягнуто конкретних результатів, які позитивно вплинули на життєдіяльність Збройних Сил України. В 2000-х рр. Україна у переважній більшості виконувала Цільові плани співпраці з Альянсом, що дозволяло їй наблизити рівень боєздатності ЗСУ до стандартів НАТО. Така співпраця позитивно сприяла на зміни в підходах до планування безпекової політики нашої держави, а безпосередній обмін досвідом партнерів показував шляхи досягнення цілей.

В умовах успішного проведення спільних заходів ЗСУ та військових підрозділів держав-членів Альянсу була сформована система, яка включала нормативно-правову базу, структуру органів управління та механізм співпраці. Військове співробітництво спрямовувалося на виконання двох ключових завдань, а саме: сприяння заходам воєнної реформи в Україні, через вивчення та впровадження позитивного досвіду країн-членів Альянсу у розвиток ЗСУ та оборонного сектору держави. Досягнення оперативної, технічної та адміністративної сумісності з військовими формуваннями держав-членів Альянсу з метою ефективної взаємодії в рамках міжнародної миротворчої діяльності. Співробітництво ЗСУ з Альянсом у 2000-х рр. набуло системного характеру, включало нормативно-правову базу, структуру органів управління, які відповідали за проведення воєнно-політичного співробітництва. Воно було направлено на сприяння виконання заходів Державних програм розвитку ЗСУ.

збройний альянс безпека оборона

Список використаних джерел

1. Moshes A., 2009. EU-Russia relation: unfortunate continuity // European Issues (R. Schuman Foundation). - № 129. - p.3.

2. Адміністративна Угода між Міністерством оборони України та Штабом Верховного Головнокомандувача Об'єднаних Збройних Сил НАТО з питань трансформації щодо створення, фінансування та підтримки діяльності Бюро військової документації Україна-НАТО від 03.08.2004 р.

3. Аналітична довідка щодо виконання цільового плану Україна-НАТО на 2004 р. апарату Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції.

4. Біла книга 2005. Оборонна політика України. - Київ: Міністерство оборони України, 2006 - 134 с.

5. Біла книга 2008. Оборонна політика України. - Київ: Міністерство оборони України, 2009. - 100 с.

6. Голопатюк Л., 2004. Здобутки, проблеми, перспективи. Україна-НАТО,- № 4. - 44 - 49 с.

7. Гриценко А., 2003. Що пообіцяла НАТО українська влада? Національна безпека і оборона, № 7(43). - 50 - 53 с.

8. Закон України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України», 2000. Відомості Верховної Ради України (ВВР), № 17.

9. Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)», 2019. Відомості Верховної Ради (ВВР), № 9, ст.50

10. Наше партнерство з НАТО має незворотний характер. Інтерв'ю з Головнокомандувачем ЗСУ генерал- лейтенантом Русланом Хомчаком.

11. Кузьо Т., 2006. Плохая стратегия, выборы и амбиции Украины относительно НАТО. Українська правда.

12. Ми високо цінуємо участь Збройних Сил України в миротворчих операціях. 2009. Народна армія, № 196.

13. Мирончук А., Бірченко О., 2007. Армія нарощує м'язи. Атлантична панорама, № 4 (11). - 8-17 c.

14. Партнерство заради миру Рамковий документ. Від 08.02.1994.

15. Перепелиця Г.М., 2007. Ідентифікація інтеграції. Атлантична панорама, № 3 (10). - 16-20 с.

16. План дій Україна-НАТО 22. 11. 2002

17. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики : Закон України від 1 липня 2010 року № 2411-VI. 2010. Урядовий кур'єр. № 160 (1 вересня).

18. Про затвердження Державної програми розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 р. Указ Президента України від 2.11.2005 р.

19. Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2006 р. Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. Розпорядження КМУ від 25.01.06 р. № 37-р.

20. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17.06.2004 р. «Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року».

21. Роль Сил реагування НАТО у розвитку взаємосумісності з партнерами у рамках «Ініціативи об'єднаних сил НАТО (Connected Forces Initiative), 2013.

22. Україна-НАТО: здобутки, проблеми, перспективи. 2000. Національна безпека і оборона, № 8. - 2-22 с.

23. Участь Збройних сил України у програмі «Партнерство заради миру» / Незалежний культурологічний часопис «Ї».

24. Шерр Д., 2003. Від документів до дій: чи можна подолати прірву. Національна безпека і оборона, - № 7 (43). - 76-80 с.

Размещено на Allbest.ru