Державний терор в СРСР після Другої світової війни (на прикладі архівно-слідчих справ Цилі Заславської)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Горлівський інститут іноземних мов (Державний вищий навчальний заклад

«Донбаський державний педагогічний університет») (Горлівка, Україна)

Державний терор в СРСР після Другої світової війни (на прикладі архівно-слідчих справ Цилі Заславської)

Бондаренко П.С.

аспірантка кафедри вітчизняної та

зарубіжної історії

Анотація

сталінський терор світовий війна

Статтю присвячено аналізу сталінської репресивної політики після Другої світової війни. На основі архівно-слідчих справ громадянки УРСР Цилі Володимирівни Заславської, авторка показує механізм протиправного повторного засудження «особливо небезпечних державних злочинців», а також процес їхньої реабілітації.

У висновках дослідження показано, що репресивна політика в повоєнний період мала протиправний характер та суперечила радянському законодавству Дослідниця, за допомогою кримінально-слідчих справ однієї жінки, показує безправ'я людини перед державним терором сталінських часів.

Ключові слова: масові політичні репресії, державний терор, повторники, реабілітація, заслання, кримінально-слідча справа, жіноча історія.

Summary

The article is devoted to the analysis of the Stalinist repressive policy after the Second World War On the basis of archival and investigative cases of a citizen of the Ukrainian SSR Czilya Vladimirovna Zaslavskaya the author shows the mechanism of unlawful re-conviction of `especially dangerous state criminals', as well as the process of their rehabilitation.

The conclusions of the study show that the repressive policy in the post-war period was unlawful and contrary to Soviet law. The researcher, using the criminal investigations of one woman, shows the lawlessness of a human before the state terror of Stalin's times.

Keywords: mass political repressions, state terror, re-convicted, rehabilitation, exiles, criminal investigation, women's history.

На сучасному етапі розвитку історичної науки в нашій державі виник новий історичний напрямок - «репресологія». У цьому контексті названого напрямку важливою темою для досліджень є остання репресивна кампанія Сталіна другої половини 1940-х - початку 1950-х рр. Це був період нового сплеску державного терору.

Репресивну сталінську політику цього періоду висвітлюють у своїх публікаціях українських дослідники: Володимир Баран та Віктор Даниленко [4], Юрій Шаповал [27], Іван Білас [5]. Повоєнними репресіями та діяльністю органів державної безпеки у СРСР після Другої світової війни займаються також зарубіжні дослідники: Норман Наймарк [19], Джон Кіп та Алтер Літвін [16], Енн Епплбом [12], Володимир Лазарєв [15], Олександр Бакунін [3].

Сьогодні важливим є дослідження «білих плям» в історії державного терору названого періоду. Однією з малодосліджених тем є механізм упровадження дії указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбування покарання у заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР». Саме цей документ, всупереч радянському законодавству, започаткував повторне засудження громадян за той же злочин.

Зазначене питання у своїх наукових працях розглядає дослідниця Тамара Вронська. Вона аналізує причини та наслідки масових репресій, які були санкціоновані радянською владою у 1948 році [8]. Також, історикиня через ілюстрацію долі відомої письменниці Зінаїди Тулуб показує протиправність повторного покарання політв'язнів, які були звільнені з виправно-трудових таборів і в'язниць після завершення радянсько-німецької війни [9]. Реалізацію наказу від 21 лютого 1948 року наприкінці 1940 - початку 1950-х рр. розглядає дослідник Євген Тязін [24].

Процес реабілітації незаконно репресованих розглядають у своїх наукових працях дослідники: Олег Бажан [2], Микола Брегеда [6], Віктор Даниленко [11], Наталя Печеніна [21], Арсеній Рогінський та Олена Жемкова [22].

Джерельною основою нашого дослідження є неопубліковані кримінально-слідчі справи, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об'єднань України та Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Важливі методологічні рекомендації щодо використання архівно-слідчих справ громадян, репресованих у 1920-1950-тих рр., подано у роботах Ярослава Калакура [13], Руслана Маньковська [17], Ольги Гранкіної, Дмитра Омельчука, Наталі Московченко [10].

Іншим важливим джерелом для дослідження є опубліковані документи: накази, записки та директиви радянської влади. Нами було використано збірки законодавчих та нормативних актів про репресії та реабілітацію репресованих [23; 1; 25], документи, видані правозахисними та благодійними організаціями [14; 20].

Наша наукова розвідка має на меті виконати такі завдання: на прикладі кримінально-слідчих справ звичайної єврейської робітниці показати механізм повторного репресування за той же злочин у СРСР; розглянути процес реабілітації повторно засуджених політв'язнів.

Циля Володимирівна Заславська була яскравим втіленням «нової радянської жінки», яка була борцем за ідеали комунізму. У 1927 р. вона пройшла курси підготовки керівних кадрів [26, т. 2, арк. 146], завдяки чому змогла стати директором заводу [26, т. 2, арк. 146], який, за її керівництва, швидко розвивався [26, т. 2, арк. 146]. У 1927 р. її було вперше звинувачено в прихильності до опозиції, за що жінка отримала сувору догану [26, т. 2, арк. 146]. На початку 1930-х років Цилю Заславську було виключено з партії за розповідь двох анекдотів [26, т. 2, арк. 156]. До речі, цей випадок було висвітлено у центральній радянській газеті - «Правда» [7].

У 1933 р. на Цилю Заславську було заведено кримінально-слідчу справу, яка була груповою [26, т. 2, арк. 122а]. Жінку звинуватили в приналежності до «контрреволюційної троцькістської групи» та проведення активної роботи в ній [26, т. 2, арк. 23]. Цилю Заславську, єдину з 7 осіб групи, було засуджено й вислано до Башкирської АСРР на два роки [26, т. 2, арк. 140]. Жінку було заслано до міста Уфа [26, т. 2, арк. 145]. Після відбуття покарання, вона повернулась до Києва в листопаді 1935 р. [26, т. 1, арк. 39]. Уже через рік (15 грудня 1936 р.) на жінку було відкрито нову кримінально справу [26, т. 1, арк. 1]. Її було заарештовано та знову звинувачено у «троцькізмі» [26, т. 1, арк. 7]. У липні 1937 р. Цилю Заславську було засуджено на 5 років таборів ГУЛАГу [26, т. 1, арк. 56]. Її було направлено етапом до Бухти Нагаєво в розпорядження керівника управління Північно-Східного виправно-трудового табору НКВС [26, т. 1, арк. 55].

Цилю Заславську мали звільнити 17 грудня 1941, але ще в червні 1941 року вийшла директива НКВС СРСР і Прокурора СРСр № 221, у якій наказано: «1. Зупинити звільнення з таборів, в'язниць та колоній контрреволюціонерів, бандитів, рецидивістів та інших небезпечних злочинців. 2. Зазначених ув'язнених...зосередити в зоні посиленої охорони...» [14]. Наступна директива № 185 від 29 квітня 1942 р. звільняла арештантів, які уже відбули своє покарання, за винятком засуджених за «. зраду Батьківщини, терор, шпигунство, диверсію, троцькістів, правих та бандитів, оголосивши їм, що вони залишені під вартою до закінчення війни» [20]. У висновку Комісії при Управлінні Сибірського табору у справі Цилі Заславської зазначено, що її було затримано, відповідно до І пункту директиви № 185 [26, т. 1, арк. 110]. Сама жінка в заяві до Головного воєнного прокурора СРСР, написаній у 1955 р., зазначала, що була засуджена на 5 років, а відсиділа 10,5 [26, т. 2, арк. 145].

У червні 1946 р. було видано наказ МВС СРСР, МДБ СРСР і Генерального прокурора СРСР № 00585/00251/107сс, який відміняв дві вищезазначені директиви та наступні їхні доповнення [14]. Для розгляду матеріалів на арештантів, звільнення яких затримали, створювалися комісії в складі керівника табору, керівника оперативно-слідчого відділу табору, прокурора табору та представника Управління Міністерства державної безпеки з територіальності [14].

У жовтні 1946 р. відповідно до цього наказу було видано постанову про заведення облікової справи на Цилю Заславську й подальше її направлення до Особливої наради МВС СРСР [26, т. 1, арк. 109]. Саме така комісія розглянула та оформила справу жінки й у липні 1946 р., вирішила, що вона є «соціально-небезпечною» для суспільства, а тому підлягає засланню строком на три роки [26, т. 1, арк. 110]. До речі, у витягу з протоколу цієї комісії (від 31 липня), адміністрацією табірного підрозділу було зазначено позитивну характеристику Цилі Заславській [26, т. 1, арк. 111]. Далі було надруковано, що на жінку є компрометуючі матеріали по лінії ОЧО (оперативно-чекістський відділ табору) [26, т. 1, арк. 111]. У даному документі друкованими літерами було зазначено, що компрометуючих матеріалів «нет», але ручкою надруковане «нет» виправили на «есть» [26, т. 1, арк. 111]. Цікаво, що колір ручки написаного «есть» такий же, як і колір ручки керівника відділу обліку та розподілення ув'язнених, який підписав цей документ [26, т. 1, арк. 111]. А у довідці оперативно-чекістського відділу Сибірського ВТТ від 19 серпня 1946 р. було зазначено, що за час перебування жінки в таборі, компрометуючих матеріалів на неї не було знайдено [26, т. 1, арк. 115]. Усі вищезазначені матеріали направили до Особливої наради МДБ, яка лише 24 травня 1947 р. постановила звільнити з-під варти Цилю Заславську та як «соціально-небезпечний елемент» заслати в Новосибірську область на три роки з 24 червня 1946 р. [26, т. 1, арк. 59].

Упродовж 1947 р. активно розгорталася підготовка широкомасштабної репресивної кампанії з повторного покарання «ворогів народу», які були репресовані під час Великого терору [9, с. 74]. Від червня відділи обласних управлінь держбезпеки почали відновлювати обліки «троцькістів» і колишніх учасників антирадянських партій [9, с. 75].

21 лютого 1948 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбування покарання у заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР» [14]. Цей наказ містив два пункти, у другому з яких зазначалося: «Зобов'язати Міністерство державної безпеки направляти на заслання державних злочинців, перерахованих в пункті 1, звільнених по відбутті покарання з виправно-трудових таборів та в'язниць з часу закінчення Великої Вітчизняної війни» [14]. Злочинці, перераховані в 1 пункті, це: «шпигуни, диверсанти, терористи, троцькісти, праві, меншовики, есери, анархісти, націоналісти, білоемігранти та учасники інших антирадянських організацій та груп та осіб, які становлять небезпеку за своїми антирадянськими зв'язками та ворожою діяльністю» [14]. Таких осіб відправляли на заслання до Далекого Сходу, Красноярського краю та Новосибірської області, Казахської РСР за рішенням Особливої наради МДБ СРСР [14]. Цей документ став підставою для подальшого розгортання безпрецедентного повторного репресування багатьох людей засуджених за політичні «злочини» [9, с. 75].

Тамара Вронська зазначає, що вперше в історії Радянського Союзу замість терміну «ворог народу» в документі вищого законодавчого органу вживалося нове визначення: «особливо небезпечний державний злочинець» [9, с. 75]. Окрім того, саме після введення у дію цього указу з'явився новий термін «повторники» [9, с. 75].

На початку березня цього ж року було видано наказ МВС СРСР і МДБ СРСР №00250/0099 «Про передачу з МВС до МДБ СРСР роботи по адміністративно-засланих та висильних за ворожу діяльність та антирадянські зв'язки», у якому було наказано МДБ республік, керівникам УМДБ країв та областей було наказано прийняти на гласний нагляд, агентурне спостереження й на оперативний облік органів адміністративно-засланих та висланих [25, с. 564,565]. Цей наказ стосувався осіб, засуджених до висилки або заслання за ст. 58 КК РРФСР та відповідними статтями КК інших союзних республік як «соціально-небезпечних» через свої «антирадянські зв'язки» та «антирадянське минуле» [25, с. 564,565]. На основі цього наказу 14 травня Цилю Заславську було прийнято під нагляд УМДБ Новосибірської області [26, т. 1, арк. 121].

Зауважимо, що документ від 21 лютого був короткий і не містив жодної преамбули, тому на місцях спочатку не зрозуміли, як його виконувати [9, с. 76]. Лише 26 жовтня 1948 р. з'явилася директива МДБ та генпрокуратури про порядок його реалізації [18]. Було розширено коло жертв повторного покарання, наказано висувати обвинувачення відповідно до складу злочину, за який колишні репресовані відбували своє покарання, слідство вести у напрямі «виявлення антирадянських зв'язків та ворожої діяльності» [18]. Якщо в результаті агентурної та слідчої роботи нових доказів ворожої роботи не було знайдено, справу мали спрямовувати на Особливу нараду для автоматичного дублюванню старого вироку [18].

Так було і з Цилею Заславською. У липні 1949 р. керівник управління МДБ та прокурор Новосибірської області «Принимая во внимание социальную опасность ЗАСЛАВСКОЙ и ее враждебность Советской власти, руководствуясь директивой МГБ и Прокуратурой Союза ССР №66/241-сс от 26 октября 1948 года» Тут і надалі документи цитуються мовою оригіналу зі збереженням стилістичних особливостей. - П.Б., направили її архівно-слідчу справу на розгляд Особливої наради при МДБ СРСР з пропозицією замінити попередній вирок жінки (3 роки заслання) на заслання до поселення [26, т. 1, арк. 117]. Особлива нарада 15 жовтня 1949 р. постановила заслати жінку на поселення до Новосибірської області «с поглощением постановления Особого Совещания от 24 мая 1947 года» [26, т. 1, арк. 119]. У постанові термін заслання не вказувався.

Уперше такий вид покарання як постійне поселення (довічне заслання) без права повернення на попередні місця проживання, було запроваджено 26 листопада 1948 р. указом Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового та постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони СРСР під час Великої Вітчизняної війни» [23, с. 585,586]. У документі було зазначалось, що втеча з місць обов'язкового поселення є кримінальним злочином, покарання за який - 20 років каторжних робіт. Дія цього наказу поширювалася на осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в роки Другої світової війни [23, с. 585, 586]. 17 листопада 1951 р. чинність згаданого вище документу поширилась на засуджених за «особливо небезпечні державні» злочини, які за наказом від 21 лютого 1948 р. були направлені в заслання після відбуття покарання [9, с. 80]. Сама Циля Заславська у своїх свідченнях у період процесу реабілітації (1956 р.) зазначала, що постанову про її довічне заслання було видано в 1951 р. [26, т. 2, арк. 178].

Наказ від 21 лютого про повторне покарання осіб ігнорував радянське кримінальне законодавство, відповідно до якого всі види покарання мали мати чітко визначений строк, тобто безстрокового заслання або довічного ув'язнення бути не могло, а заслання у вигляді додаткового покарання застосовувалось на термін не вище п'яти років [9, с. 76]. Окрім того, було проігноровано класичні принципи права, наприклад принцип справедливості, за якими неможливо притягнути людину до кримінальної відповідальності за один і той же злочин [9, с. 76].

Смерть Сталіна подарувала таким засудженим як Циля Заславська надію не лише на звільнення, але й на повернення чесного імені, очищення від тавра «ворога народу», «особливо небезпечного злочинця». Жінка 13 травня 1953 р. написала заяву, у якій просила зняти судимість та застосувати амністію [26, т. 1, арк. 125]. Жінка наголошувала: «Нельзя же за одни и те же преступления наказывать без конца в течении двадцати лет» [26, т. 1, арк. 125]. Але 8 червня їй було відмовлено в перегляді справи, при цьому зазначалось, що «у заслання на поселення направлена правильно» [26, т. 1, арк. 127]. Це можна пояснити тим, що указ «Про амністію», ухвалений 27 березня 1953 р., обійшов увагою засуджених за «контрреволюційну діяльність» [2, с. 301], «повторників» та «особливо небезпечні державні злочинці» [9, с. 83].

Більш масового характеру процес амністії набув у 1954 р.: 4 травня була видана постанова Президії ЦК КПРС про перегляд справ засуджених за «контрреволюційні злочини», утримуваних у таборах, колоніях та тих, хто перебуває у засланні на поселенні [1, с. 116,117]. Скоріше за все саме завдяки даній постанові 24 травня 1954 р. [26, т. 2, арк. 147] Циля Заславська була звільнена з заслання й повернулась до Києва [26, т. 2, арк. 145]. Хоча вона зазначає, що її було звільнено за постановою Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. про амністію [26, т. 2, арк. 147]. Наголосимо, що не всім «повторникам» пощастило бути звільненими у 1954 р., про що буде згадано нижче.

Хоча Цилю Заславську звільнили й вона повернулася до Києва, її не було юридично реабілітовано. У 1955 р. (дата невідома) вона написала заяву Головному воєнному прокурору СРСР, у якій укотре перелічила свої вироки, просила переглянути її справу та повністю реабілітувати»:

«В 1934 году...была приговорена к двум годам админ. ссылки за антисоветские разговоры, выразившиеся в рассказе анекдота. Ссылку отбыла в городе Уфа до 1935 года ноября месяца. По приезде домой в город Киев я жила до 17 декабря 1936 года. 17 декабря 1936 года была опять арестована без предъявления мне каких-либо новых обвинений.

В1937году 23 июля приговорена к 5 годам исправительных трудовых лагерей Нагаеве. Вместо 5 лет была заключена 10,5 года. В 1947 году меня вывезли из лагерей с становлением особого совещания - на три года админ. ссылки, потом последовало остановление особого совещания оставить меня там жить на постоянное поселение и вечная ссылка...» [26, т. 2, арк. 145].

Жінка у кінці заяви підсумувала своє життя: «...я репрессировалась больше 20 лет за анекдот» [26, т. 2, арк. 145]. Разом із заявою вона написала також автобіографію [26, т. 2, арк. 146,147].

Юридична реабілітація стала можливою лише з наступним етапом реабілітації незаконно репресованих. По-перше, 10 березня 1956 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР, який остаточно скасував наказ про «повторників» від 21 лютого 1948 року [14]. По-друге, після ХХ з'їзду КПРС, 24 березня було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про розгляд справ на осіб, що відбувають покарання за політичні, службові і господарські злочини». Відповідно до нього, на місцях створювалися спеціальні комісії, які перевіряли обґрунтованість засуджень осіб, звинувачуваних у злочинах політичного характеру [23, с. 59]. Комісії також розглядали питання доцільності утримування під вартою тих, хто здійснив політичний або посадовий та господарський злочин, але не становив державної та громадської небезпеки [23, с. 59]. Окрім того, вони могли звільняти засуджених або скорочувати термін ув'язнення.

Паралельно процесом реабілітації займалися прокуратура та суди. Прокурори перевіряли архівно-слідчі справи, відправляли запити до архівів, могли викликати свідків, складали висновки, на основі яких, керівники прокурорських органів виносили протест у справі до судових органів, який відміняв вирок та виносив рішення про реабілітацію [22].

Справу Цилі Заславської розглянули весною 1956 році. У березні було проведено допит жінки, але вже в якості свідка [26, т. 2, арк. 176-178]. В анкеті свідка в графі «Судимість» було згадано лише висилку 1934 р. [26, т. 2, арк. 176]. Наступний допит було проведено 18 червня і ситуація з графою «судимість» була та ж [26, т. 2, арк. 179]. 14 травня 1956 р. почалася перевірка «обґрунтованості засудження» Цилі Заславської [26, т. 2, арк. 152]. Воєнний прокурор київського військового округу направляє запит до ЦК КПУ про те, за що жінка була виключена з партії, а також чи вона була учасником інших партій або течій ворожих до радянської держави [26, т. 2, арк. 152]. Перегляд справ тривав аж до грудня місяця.

Протест воєнного трибуналу КВО було складено 13 грудня [26, т. 2, арк. 202-207]. У цьому документі перший вирок жінки за обвинувачення в 1933 році було визнано необґрунтованим [26, т. 2, арк. 205]. Окрім того, зазначалося, що анекдоти жінка розповіла: «с целью характеристики происков врагов партии и их антисоветской пропаганды.» [26, т. 2, арк. 204]. Якщо необґрунтованість першого обвинувачення розписана на трьох аркушах [26, т. 2, арк. 202-205], то питання другого звинувачення 1937 р. умістилося у двох абзацах, де зазначалося, що ніяких доказів у справі немає [26, т. 2, арк. 205]. У протесті зазначено, що члени партії, які знали Цилю Заславську, характеризували її позитивно [26, т. 2, арк. 205]. На основі цього воєнний прокурор КВО Іван Бударгін запропонував відмінити всі постанови Особливої наради, а справу, за відсутності в діях Цилі Заславської складу злочину, припинити [26, т. 2, арк. 206]. Зауважимо, що про рішення Особливої наради 1947 та 1949 рр. у протесті взагалі немає ні слова.

У визначенні № 1819/0-56 Воєнного Трибуналу Київського воєнного округу (від 21 грудня 1956 р.), було по суті переказано те саме, що й в протесті та було підтримано пропозицію Івана Бударгіна [26, т. 2, арк. 208,210]. 22 грудня 1956 р. жінці було видано довідку про реабілітацію [26, т. 2, арк. 225].

Отже, Циля Заславська була реабілітована юридично. Але розрізняють також політичну реабілітацію (відновлення в партії, зняття заборони на згадку імені репресованого у пресі й літературі) [21, с. 88]. В архівно-слідчій справі Цилі Заславської присутня постанова Президії контрольно-ревізійної комісії Київської міської організації компартії України від 27 листопада 1989 року [26, т. 2, арк. 242]. В ній зазначається, що питання про партійну реабілітацію жінки розглядати недоцільно, адже немає інформації про її місце знаходження [26, т. 2, арк. 242]. Таким чином можемо припустити, що політично жінка реабілітована не була.

Циля Заславська мала бути звільнена з ВТТ у грудні 1941 р., але її, як і велику кількість інших засуджених, було залишено в таборі через початок радянсько-німецької війни.

У 1949 р. відповідно до наказу від 21 лютого 1948 р. про повторне репресування політв'язнів, Цилю Заславську було відправлено у «довічне заслання». Засуджували без слідства, лише на підставі попередніх вироків. Відсутність протоколів допитів та постанови про арешт показує, що жінка була засуджена до «довічного заслання» лише на підставі попередніх вироків за сфальсифікований злочин: 1934 р. висилка на 2 роки; 1937 р. - 5 років ВТТ, 1947 р. - 3 роки заслання.

Документ від 21 лютого порушував кримінальне законодавство Радянського Союзу, де кожен вид покарання має чітко визначений строк, а заслання (як додаткове покарання) не може перевищувати 5 років. Окрім того, повторне засудження за той же злочин у радянському кримінальному праві не передбачалось.

Після смерті Сталіна амністія 1953 р. не торкнулася засуджених за «контрреволюційну діяльність» та «повторники», які були винятком.

Повернулась до Києва Циля Заславська ймовірно завдяки постанові 4 травня 1954 р. Президії ЦК КПРС про перегляд справ засуджених за «контрреволюційні злочини». Юридично жінка була реабілітована лише у грудні 1956 р., після ХХ з'їзду КПРР.

Доля пересічної людини, такої як Циля Заславська, показує, що людина в Радянському Союзі могла бути репресована впродовж 20 років. Жінка, як і багато інших у державі, була абсолютно безправною перед тоталітарним режимом.

За допомогою подальшого дослідження долі жінки, звичайної радянської робітниці, можна докладно проаналізувати сталінські репресії різних періодів.

Актуальним для розвитку жіночих студій в Україні, є порівняння жіночого та чоловічого досвіду повторного репресування. Загалом, подальша науково-дослідна робота в цій тематиці, переосмислення нагромаджених фактів, впорядкування інформації щодо причин та наслідків репресій надає можливість не просто узагальнити висновки про масові репресії, але зробити висновки щодо сталінської тендерної політики у той чи той період репресій.

Список використаних джерел

1. Артизов А.Н., Сигачев А.Н., Хлопов В.Г., Шевчук И.Н. (2000), Реабилитация: как это было. Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы. Март 1953 - февраль 1956 гг., МФД, Москва, 503 с.

2. Бажан О.Г. (2009), «Холодне українське літо 1953 року» (проведення амністії 1953 року в Українській РСР: перебіг, масштаби, наслідки), Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст., Вип. 15, ч. 1, Київ, с. 301-309.

3. Бакунин А.В. (1997), Основные этапы политических репрессий в СССР, История репрессий на Урале: идеология, политика, практика (1917 - 1980-е годы): сборник статей участников научной конференции, НТГПи, Нижний Тагил, с. 5-15.

4. Баран В.К., Даниленко В.М. (1999), Україна в умовах системної кризи (1948-1980-ірр.), Альтернативи, Київ, 304 с.

5. Білас І.Г. (1994), Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953): суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Кн. 2, «Либідь»-«Військо України», Київ, 668 с.

6. Брегеда М.В. (2011), Початок амністії й реабілітації та їх вплив на українське суспільство (березень 1953 - лютий 1956), Наукові записки, Вип. 142, Т. 154, Видання ЧДУ імені Петра Могили, Миколаїв, с. 26-32.

7. Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев). № 36-37. URL: https://www.1917.com/Marxism/ Trotsky/BO/BO_No_36-37/BO-0386.html (дата звернення: 20.02.2020).

8. Вронська Т.В. (2011), 21 лютого 1948 р. в історії сталінського терору, Український історичний журнал, №. 1, ТОВ «ДІА», Київ, с. 107-122.

9. Вронська Т.В. (2016), Сталінські повторники (на прикладі репресування письменниці Зінаїди Тулуб, Український історичний журнал, № 4, ТОВ «ДІА», Київ, с. 72-88.

10. Гранкіна О.В., Омельчук Д.В., Московченко Н.П. (1997), Використання архівно-слідчих справ громадян, репресованих у 1920-1950-ті рр.: Методичні рекомендації, Київ, 34 с.

11. Даниленко В.М. (2017), Радянські органи державної безпеки і реабілітація жертв політичних репресій в Україні (1950-1980-ті рр.), Історичний архів. Наукові студії, Вип. 19, с. 42-54.

12. Епплбом Е. (2006), Історія ГУЛАГу, пер. з англ. А. Іщенко, Видвничий дім «Києво-Могилянська академія», Київ, 511 с.

13. Калакура Я.С. (1998), Особливості джерелознавчої критики архівно-слідчих документів, Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання, ред. Р.Я. Пиріг, Київ, с. 1-24.

14. Красноярское общество «Мемориал». URL: http://www.memorial.krsk.ru/index1.htm.

15. Лазарев В. (2002), Деятельность органов государственной безопасности СССР в послевоенный период (1945-1954 гг.). URL: http://www.fsb.ru/fsb/history/author/single.htm%21id%3D10318067%40fsbPubhcation. html (дата звернення: 20.02.2020).

16. Litvin A., Keep J. (2005), Stalinism: Russian and Western Views at the Turn of the Millennium, Routledge, London, New-York, 248 p.

17. Маньковська Р.В. (1998), Архівно-слідчі справи як джерело дослідження репресій серед музейників 30-х рр, Архівнослідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання, ред. Р.Я. Пиріг, Київ, с. 85-89.

18. Мемориальный музей «Следственная тюрьма НКВД». URL: http://nkvd.tomsk.ru.

19. Naimark N.M. (2010), Stalin's Genocides, Princeton, Princeton UP, 163 p.

20. Общероссийская общественная благотворительная организация инвалидов - жертв политических репрессий «Российская ассоциация жертв незаконных политических репрессий». URL: http://rosagr.natm.ru/leg-repr.php?cat=repnar&reg= (дата звернення: 20.02.2020).

21. Печеніна Н.А. (2014), Реабілітація жертв сталінізму в Україні (на матеріалах архіву Дніпропетровської області), Гуржіївські історичні читання, Вип. 7, Черкаси, с. 79-82.

22. Рогинский А.Б., Жемкова Е.Б. (2017), Между сочувствием и равнодушием - реабилитация жертв советский репрессий, Уроки истории ХХ век. URL: https:// urokiistorii.rU/article/54364 (дата звернення: 20.12.2019).

23. Сборник законодательных и нормативных актов о репрессиях и реабилитации жертв политических репрессий. Ч. 1. URL: http://docs.historyrussia.org/ru/ nodes/49491#mode/inspect/page/2/zoom/4 (дата звернення: 20.02.2020).

24. Тязин Е.Н. Указ президиума Верховного совета СССР от 21 февраля 1948 года и его реализация в конце 1940-х - начале 1950-х годов. URL: https:// cyberleninka.ru/article/n/ukaz-prezidiuma-verhovnogo-soveta-sssr-ot-21-fevralya-1948-goda-i-ego-realizatsiya-v-kontse-1940-h-nachale-1950-h-godov/viewer (дата звернення: 20.02.2020).

25. Царевская-Дякина Т.В. (2004), Спецпоселенцы в СССР, История сталинского Гулага. Конец 1920-х - первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах, Т. 5, РОССПЭН, Москва, 824 с.

26. Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф. 2б3. Оп. 1. Спр. 41448. Т. 1. 136 арк., Т. 2. 250 арк.

27. Шаповал Ю.І. (1993), Україна в 20-50-хроків: сторінки ненаписаної історії, Наук. думка, Київ, 349 с.

References

1. Artizov A.N., Sigachev A.N., Hlopov V.G., Shevchuk I.N. (2000). Reabilitaciya: kak eto bylo. Dokumenty Prezidiuma CK KPSS i drugie material. Mart 1953 - fevral 1956 [Rehabilitation: The way it was. Documents of the USSR Communist Party Central Committee Presidium, and other materials. March 1953 - February 1956]. Moskva: MFD. (In Russian).

2. Bazhan O.H. (2009). «Kholodne ukrainske lito 1953 roku» (provedennia amnistii 1953 roku v Ukrainskii RSR: perebih, masshtaby, naslidky) [«Cold Ukrainian Summer of 1953» (hokding amnesry of 1953 in the Ukrainian SSR% course, scale, consequences)], Ukraina XX st.: kultura, ideolohiia, polityka: Zb. st., Vyp. 15, ch. 1, Kyiv, pp. 301-309.

3. Bakunin A.V. (1997). Osnovnye etapy politicheskih repressij v SSSR, Istoriya repressij na Urale: ideologiya, politika, praktika (1917-1980-e gody): sbornik statej uchastnikov nauchnoj konferencii [The main stages of political repression in the USSR, The history of repression in the Urals: ideology, politics, practice (1917-1980s): a collection of articles by participants in a scientific conference]. Nizhnij Tagil: NTGPI, pp. 5-15.

4. Baran V.K., Danylenko V.M. (1999), Ukraina v umovakh systemnoi kryzy (1948-1980-i rr.) [Ukraine in the Systemic Crisis (1948-1980)]. Kyiv: Alternalyvy.

5. Bilas, I.H. (1994), Represyvno-karalna systema v Ukraini (1917-1953): suspilno-politychnyi ta istoryko-pravovyi analiz [Repressive and punitive system in Ukraine in 1917-1953: the socio-political, historical and legal analysis]. Kn. 2. Kyiv: «Lybid»-«Viisko Ukrainy».

6. Breheda M.V. (2011), Pochatok amnistii y reabilitatsii ta yikh vplyv na ukrainske suspilstvo (berezen 1953 - liutyi 1956) [The beginning of amnesty and rehabilitation and their impact on Ukrainian society (March 1953 - February 1956)]. Naukovi zapysky, Vyp. 142, T. 154, Mykolaiv: Vydannia ChDU imeni Petra Mohyly, pp. 26-32.

7. Byulleten oppozicii (bolshevikov-lenincev) [Bulletin of the opposition (Bolshevik-Leninists)] № 36-37. URL: https://www.1917.com/Marxism/Trotsky/BO/BO_No_36- 37ZBO-0386.html (data zvernennya: 20.02.2020).

8. Vronska T.V. (2011), 21 liutoho 1948 r. v istorii stalinskoho teroru [February 21, 1948 in the History of Stalin's Terror], Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, № 1, Kyiv: TOV «DIA», pp. 107-122.

9. Vronska T.V. (2016), Stalinski povtornyky (na prykladi represuvannia pysmennytsi Zinaidy Tulub [Stalin s Povtornyky (On Example of Repressed Writer Zinaida Tulub)], Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, № 4, Kyiv: TOV «DIA», pp. 72-88.

10. Hrankina O.V., Omelchuk D.V., Moskovchenko N.P. (1997), Vykorystannia arkhivno-slidchykh sprav hromadian, represovanykh u 1920-1950-ti rr.: Metodychni rekomendatsii [The use of archival investigative cases of citizens repressed in the 1920s and 1950s: Guidelines], Kyiv.

11. Danylenko V.M. (2017), Radianski orhany derzhavnoi bezpeky i reabilitatsiia zhertv politychnykh represii v Ukraini (1950-1980-ti rr.) [Soviet State Security Authorities and the Rehabilitation of Victims of Political Repression in Ukraine (1950s-1980s)], Istorychnyi arkhiv. Naukovi stu- dii, Vyp. 19, pp. 42-54.

12. Epplbom E. (2006), Istoriia HULAHu [Gulag: A History], per. z anhl. A. Ishchenko, Kyiv: Vydvnychyi dim «Kyievo-Mohylianska akademiia».

13. Kalakura Ya.S. (1998), Osoblyvosti dzhereloznavchoi krytyky arkhivno-slidchykh dokumentiv [Features of source criticism of archival investigative documents], Arkhivno-slidchi spravy represovanykh: naukovo-metodychni aspekty vykorystannia, red. R. Ia. Pyrih, Kyiv, pp. 1-24.

14. Krasnoyarskoe obshestvo «Memorial» [«Memorial» Society, Krasnoyarsk]. URL: http://www.memorial. krsk.ru/index1.htm (data zvernennya: 20.02.2020).

15. Lazarev V. (2002), Deyatelnost organov gosudarstvennoj bezopasnosti SSSR v poslevoennyj period (1945-1954 gg.) [The activities of the USSR state security bodies in the post-war period (1945-1954)]. URL: http:// www.fsb.ru/fsb/history/author/single.htm%21id%3D10318067%40fsbPublication.html (data zvernennya: 20.02.2020).

16. Litvin A., Keep J. (2005), Stalinism: Russian and Western Views at the Turn of the Millennium, London, New-York: Routledge.

17. Mankovska R.V. (1998), Arkhivno-slidchi spravy yak dzherelo doslidzhennia represii sered muzeinykiv 30-kh rr [Archival investigations as a source of research into repression among museums of the 1930s], Arkhivnoslidchi spravy represovanykh: naukovo-metodychni aspekty vykorystannia, red. R. Ia. Pyrih, Kyiv, pp. 85-89.

18. Memorialnyj muzej «Sledstvennaya tyurma NKVD» [Memorial Museum «Investigative Prison of the NKVD»]. URL: http://nkvd.tomsk.ru.

19. Naimark N.M. (2010), Stalin's Genocides, Princeton: Princeton UP. Obsherossijskaya obshestvennaya blagotvoritelnaya organizaciya invalidov - zhertv politicheskih represij «Rossijskaya associaciya zhertv nezakonnyh politicheskih represij» [All-Russian Public Charitable Organization of Disabled - Victims of Political Repressions «Russian Association of Victims of Illegal Political Repressions»]. URL: http://rosagr.natm.ru/leg-repr.php?cat=repnar&reg= (data zvernennya: 20.02.2020).

20. Pechenina N.A. (2014), Reabilitatsiia zhertv stalinizmu v Ukraini (na materialakh arkhivu Dnipropetrovskoi oblasti) [Rehabilitation of the victims of Stalinism in Ukraine (based on the archives of the Dnipropetrovsk region], Hurzhiivski istorychni chytannia, Vyp. 7, Cherkasy, pp. 79-82.

21. Roginskij A.B., Zhemkova E.B. (2017), Mezhdu sochuvstviem i ravnodushiem - reabilitaciya zhertv sovetskij repressij [Between sympathy and indifference - rehabilitation of victims of Soviet repression], Uroki istorii HH vek. URL: https://urokiistorii.ru/article/54364 (data zvernennya: 20.12.2019).

22. Sbornik zakonodatelnyh i normativnyh aktov o repressiyah i reabilitacii zhertv politicheskih repressij [Collection of legislative and regulatory acts on repression and rehabilitation of victims of political repression]. Ch. 1. URL: http://docs.historyrussia.org/ru/nodes/49491#mode/inspect/ page/2/zoom/4 (data zvernennya: 20.02.2020).

23. Tyazin E.N. Ukaz prezidiuma Verhovnogo soveta SSSR ot 21 fevralya 1948 goda i ego realizaciya v konce 1940-h - nachale 1950-h godov [Decree of the Presidium of the Supreme Council of the USSR of February 21, 1948 and its implementation in the late 1940s - early 1950s]. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/ukaz-prezidiuma-verhovnogo-soveta-sssr-ot-21-fevralya-1948-goda-i-ego-realizatsiya-v-kontse-1940-h-nachale-1950-h-godov/viewer (data zvernennya: 20.02.2020).

24. Carevskaya-Dyakina T.V. (2004), Specposelency v SSSR, Istoriya stalinskogo Gulaga. Konec 1920-h - pervaya polovina 1950-h godov: Sobranie dokumentov v 7-mi tomah [Special settlers in the USSR, History of the Stalinist Gulag. Late 1920s - First Half of the 1950s: Collection of documents in 7 volumes], T. 5, Moskva: ROSSPEN.

25. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy. F. 263. Op. 1. Spr. 41448. T. 1. 136 ark., T. 2. 250 ark.

26. Shapoval Yu.I. (1993), Ukraina v 20-50-kh rokiv: storinky nenapysanoi istorii [Ukraine of20-50's: pages of unwritten history], Kyiv: Nauk. Dumka.

Размещено на Allbest.ru