Деякі аспекти зовнішньополітичної стратегії Франції часів кардинала Рішельє в сучасній американській і французькій історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Луганський державний університет імені Е. О. Дідоренка

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ФРАНЦІЇ ЧАСІВ КАРДИНАЛА РІШЕЛЬЄ В СУЧАСНІЙ АМЕРИКАНСЬКІЙ І ФРАНЦУЗЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Саранов С.В., кандидат історичних наук, доцент

кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, доцент

Сєверодонецьк

Анотація

У статті проаналізовано точки зору представників американської і французької історіографії (Г. Кіссинджер, Ф. Ільдесаймер) щодо деяких аспектів зовнішньополітичної стратегії Франції часів кардинала Рішельє.

Ключові слова: Франція, кардинал Рішельє, Генрі Кіссинджер, Франсуаза Ільдесаймер, дипломатія, політика, зовнішня політика, історіографія, держава, «.Політичний заповіт».

Annotation

The article analyzed the point of view of the representatives of the American and French historical sciences (G. Kisssindger, F. Hildesheimer), which have a number of important aspects of the strategy of French clock of Cardinal Richelieu.

Keywords: France, Cardinal Richelieu, Henry Kissinger, Franзoise Hildesheimer, diplomacy, politics, history, state.

Постановка проблеми

історіографія зовнішньополітичний франція рішельє

місце і значення французької зовнішньополітичної традиції XVII століття в концепціях Генрі Кіссинджера Генрі Кіссинджер, як відомо, належить до числа найбільш впливових фахівців в галузі міжнародних відносин. Відомий американський державний діяч, що здобув суперечливі оцінки в контексті власних практичних кроків на зовнішньополітичній арені, він є, до того ж, солідним представником академічного співтовариства, чия академічна кар'єра успішно почалася ще в 50-х рр. XX століття. Відмінною рисою «академічного стиля» Кіссинджера є причетність автора до області американської політики останніх декількох десятиліть; звідси випливає особлива значимість його оцінок і дослідницьких позицій. Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), наприклад, по праву належить до числа видатних засновників політичної науки, однак Макіавеллі лише в дуже незначній мірі можна зарахувати до політиків-практиків. Більшою мірою можна сказати, що практичний досвід Макіавеллі в цьому плані опинився не зовсім вдалим; він не мав доступу до прийняття ключових політичних рішень, хоча його дипломатичне листування, так само як і решта його спадщини, становлять значний інтерес.

Кіссинджер ж поєднує в собі практично унікальні, як вже було сказано, за ступенем сполучуваності риси, причому на відміну від багатьох фахівців в області геополітики та сфери міжнародних відносин, що вибудовують власні концепції на матеріалі «сучасності», він чудовим чином орієнтується в історичному матеріалі останніх кількох століть. Один з рецензентів наукових робіт Кіссинджера зазначив, що історія є його пристрастю. Для Макіавеллі особливе значення мала антична спадщина, до якої той звертався особливо часто в ході своїх порівняно-історичних паралелей політичного життя Флоренції і стародавнього Риму («Історія Флоренції»). Важливе місце в інтерпретаціях Кіссинджера системи міжнародних відносин, її окремих проявів і трактувань, посідає, серед іншого, французький історичний досвід XVII століття, якому він приділяє велику увагу.

Справа не в окремих деталях і не в спробі звузити вагомість наукового доробку Макіавеллі, але в спробі знайти і підкреслити масштаб історичного мислення американського дослідника, точки відліку цього мислення у всій його цілісності. Паралель між Кіссинджером і Макіавеллі не є визначальною, вона лише допомагає зрозуміти те, що в безпосередньому наближенні залишилось би поза межами порівняльного аналізу. В цілому, необхідно відзначити, історичний досвід Європи посідає особливе місце для американця Кіссинджера, так само, як історичний зміст античної спадщини був одним з визначальних для Макіавеллі. Інша справа, що Кіссинджер не знаходиться біля витоків політичної науки.

Історичний розвиток Франції XVII століття є одним з тих ключів, за допомогою яких доктор Кіссинджер відкриває нам двері в сучасний світ з його складними дипломатичними трикутниками («дипломатичний трикутник» Ніксона у відповідності з інтерпретацією Кіссинджера), областю реальної політики (Realpolitik) і складанням військово-політичних блоків від перших і ключових проявів такого роду в контексті системи європейської рівноваги сил до епохи «холодної війни».

Роботи Кіссинджера в області історії міжнародних відносин, що відображають прихильність політичному реалізму, належать до числа найбільш значущих явищ серед досліджень такого роду останніх десятиліть. Вони дивним чином константні в плані світоглядних позицій і історіографічних оцінок. Мова, перш за все, йде про роботу «Дипломатія», що стала міжнародним бестселером з часу публікації в 1994 році і відбила вершину академічного та професійного шляху автора.

Зовнішньополітична стратегія кардинала Рішельє: підходи і оцінки Кіссинджера Арман-Жан дю Плєссі, герцог де Рішельє (Armand-Jean du Plessis), (1585-1642 рр.), кардинал католицької церкви, відразу після своєї смерті в 1642 році проголошений Mercure franзais, офіційним рупором французької пропаганди, «без сумніву, найбільш великою людиною свого століття», залишив величезну політичну спадщину. Але офіційна версія життя і політичної діяльності кардинала, як зазначає Франсуаза Ільдесаймер (Franзoise Hildesheimer), стала практично стовідсотковою копією його ж власних прижиттєвих очікувань і вимог. Рішельє кинув в горнило французької державності повне відображення ретельно відредагованої картини для нащадків, картини свого образу, діяльності, картини політичних заслуг. Останнє, на думку Франсуази Ільдесаймер, є типовим випадком «конфіскації Історії» [1, с. 519].

Коли Генрі Кіссинджер на початку 90-х років XX столітя знову і знову звертався в «Дипломатії» до найбільш вражаючим і значущим сторінок європейської історії, Рішельє практично неминуче повинен був опинитись одним з центральних персонажів його книги. Французький історичний досвід XVII століття, заснований на дусі експансіонізму і зовнішньополітичних амбіціях, повинен був отримати у викладі Кіссинджера відповідну оцінку, оцінку, що випливає саме з рівня значимості зовнішньополітичної спадщини кардинала. Рішельє, прелат і перший міністр короля французів Людовіка XIII, прихильник поміркованості та обережності, опинявся в одному ряду з Клеменсом Меттерніхом, Отто фон Бісмарком і іншими корифеями зовнішньої політики. Кіссинджер писав «Дипломатію» в момент завершення «холодної війни» і перемоги в ній блоку західних країн на чолі з США, що уособлювали демократичні цінності, але також реальну політику, що вражаючим чином збігається за основними показниками з французьким «державним інтересом» XVII століття. Рішельє став першим міністром короля в 1624 році, в момент, коли в Европі лютувала Тридцятилітня війна, до початку якої особисто кардинал не мав жодного відношення, але до затягування якої доклав величезних зусиль. Він втягнув Францію в цей конфлікт, але йому не довелось побачити його завершення. Завершення ж «холодної війни», війни, що ведеться за іншими, більш глобальними критеріями та іншими засобами, абсолютно іншим поколінням державних діячів, все таки давало привід придивитись до значимості французького історичного досвіду XVII століття для розуміння міжнародних реалій кінця XX століття. Адже навіть теза про «конфіскацію Історії» з боку кардинала, про яку писала Франсуаза Ільдесаймер, знаходила певні паралелі в розмовах про «завершеність» історичного процесу і його «фіналі» (Ф. Фукуяма).

Кіссинджер звертає увагу на пріоритет національних інтересів в державній діяльності Рішельє [3, с. 48]. Розглядаючи габсбурзьку загрозу в якості ключової для французької національної безпеки, кардинал оцінював її як «стратегічний виклик» [3, с. 50]. Експлуатація «релігійного завзяття» представників династії Габзбургів з боку кардинала ґрунтувалась на стійкому припущенні про неможливість конфлікту між двома християнськими державами - Францією та Іспанією. Кіссинджер констатує, що виключна результативність стратегії Рішельє базувалась на пануванні в той час ще «релігійного завзяття» і «ідеологічного фанатизму» серед багатьох правителів Європи [3, с. 51]. Кардинал підноситься як «єдиний державний діяч», який зміг переступити через середньовічну традицію поведінки на міжнародній арені, тобто традицію, засновану на релігійних догмах ідеологічному фанатизмі [3, с. 55]. Звідси випливають величезні масштаби і тривалість впливу політичного спадку кардинала.

Оцінка підходів і оцінок Генрі Кіссинджера в сучасній французькій історіографії

В 2004 році Франсуаза Ільдесаймер (Franзoise Hildesheimer), французький історик, один з найбільш авторитетних фахівців з Рішельє і Старого ладу (Ancien Rйgime) в цілому у Франції, видала фундаментальну біографію кардинала [1]. В ній вона виступає проти його «модернізації» звертаючи увагу на «церковну свідомість» [1, с. 352] першого міністра Людовика XIII. Військовий конфлікт між двома християнськими державами, стверджує Ільдесаймер, є «одним з головних ризиків» в свідомості Рішельє. Цей конфлікт може згубно позначитися на християнській спільноті правителів і країн XVII століття. Окрім цього, «руйнування гегемонії Габсбургів» призводить, в розумінні кардинала, до провалу «католицького відвоювання Німеччини» [1, с. 352].

Франсуаза Ільдесаймер підкреслює неоднозначність «військового вибору» рішення проблем національної безпеки Франції з боку Рішельє. Вона звертає увагу на важливість врахування церковної освіти кардинала, для якого, відповідно до августинівської традиції, доповненої Томою Аквінським (1225-1274 рр.), мир є важливішим елементом ніж війна. «Відповідно, цілком природно, що мир постає в його викладі (Рішельє - С. С.) в якості постійного посилання, і є численними свідчення сучасників, які стверджують, що він був однією з його головних цілей» [1, с. 353]. Ільдесаймер посилається при цьому на Обері, першого біографа Рішельє. Нетерплячість Рішельє в досягненні миру, до якого йому не судилося буде дожити, окрім цього, пояснюється «наступним етапом його діяльності» - внутрішнім перетворенням Французького королівства, «необхідність якого він завжди визнавав» [1, с. 353].

Категорії миру і війни, що вживаються кардиналом в «Політичному заповіті» не взаємовиключаються, проте між ними є особливо чуттєвий пункт. Війна є «перетвореною реальністю» [1, с. 354], вона потребує фінансів, різних способів і призводить до виснаження королівства. Категорія миру в «Політичному заповіті» кардинала представляє абстракцію, що включає переговорний процес, який є його конкретним засобом, що протиставляється категорії війни. «Правитель, який постійно веде переговори, в кінці кінців знаходить зручний випадок для досягнення своїх цілей» [4, с. 222]. Постійні переговори, нехай навіть зовні не настільки результативні, «є річ украй необхідна для благополуччя держав» [4, с. 222]. Війна «іноді необхідна», але набагато вигідніше комбінування війни і миру, ніж протиставлення/виключення. Інша річ, що шлях до миру іноді пов'язаний з шляхом війни. В «Політичному заповіті» кардинал зазначає: «На думку самих розсудливих людей, іноді війна - це неминуче зло, а в інших випадках - і зовсім необхідне, причому таке, яке може принести добро» [4, с. 244].

Франсуаза Ільдесаймер пише про необхідність «переглянути звичайну точку зору, що представляє кардинала, як цього якраз хоче Генрі Кіссинджер» [4, с. 354], єдиним державним діячем своєї епохи, який переступив через моральні обмеження і протиріччя середньовічного періоду. Основна теза Кіссинджера, як ми бачимо, ставиться під сумнів французьким дослідником.

Ільдесаймер пише про постійну турботу кардинала про духовну легітимність проведеної ним політики. Завойовницька війна розглядається в якості виключеної складової з боку Рішельє, і навіть союзи з протестантськими князями повинні розумітися нами з точки зору можливості наступного «католицького відвоювання» Німеччини. Адже в «Політичному заповіті» містяться рядки, які негативно розцінюють «несправедливу» війну: «Я заявляю, і це щира правда, що війна несправедлива не може бути вдалою, бо якщо вона несправедлива, то, навіть якщо в світі визнають її успішною, все одно доведеться тримати за неї відповідь перед судом Божим» [4, с. 244].

Пошук рівноваги між американською і французькою історіографією досліджуваної проблеми

Порівняльний аналіз точок представників американської і французької історіографії відносно питань оцінки деяких аспектів зовнішньополітичної спадщини кардинала Рішельє, на нашу думку, є достатньо цікавим. Тим не менш, ми вважаємо, що оцінка Франсуази Ільдесаймер являє собою скоріше полемічну оцінку. Що ж стосуються спроб Ільдесаймер знайти обґрунтування такого роду полеміки в «Політичному заповіті», то потрібно визнати що вона це робить на високому професійному рівні, чудово орієнтуючись в найтонших нюансах змісту останнього. «Політичний заповіт» є вражаючим твором, що містить багаторічний практичний досвід державної діяльності першого міністра Людовика ХШ. І все ж таки, потрібно відзначити, в самому тексті «Політичного заповіту», що виступає обґрунтуванням для полеміки з боку Франсуази Ільдесаймер, можна знайти ряд суперечливих місць і оцінок. Наприклад, в главі першій другої частини «Політичного заповіту» кардинал пише про «Царство Боже» як «першооснові управління державою» [4, с. 205], про необхідність з боку государів «стверджувати істинне богошанування» [4, с. 206]. Однак в розділі дев'ятому частини першої «Політичного заповіту» містяться рекомендації не поступатися римським «папам в їх необґрунтованих претензіях, коли ті мають намір розширити свою владу за розумні межі» [4, с. 123]. В главі другій частини другої «Політичного заповіту» розум названо головною рушійною силою управління державою [4, с. 207]. За підрахунками самої ж Ільдесаймер поняття розуму в різних варіаціях вживається в тексті «Політичного заповіту» 173 рази [1, с. 330].

Основні підходи і оцінки Кіссинджера, пов'язані з характером політичної діяльності Рішельє, залишаються невразливими з логічної точки зору. Адже Кіссинджер не ставить під сумнів релігійність кардинала в приватному житті. В цьому сенсі точка зору Кіссинджера, який зображує кардинала Рішельє єдиним державним діячем своєї епохи, який відкинув моральні протиріччя, заслуговує уваги, оскільки мова йде не стільки про суть особистісних якостей Рішельє, але і про сенс проведеної ним політики в загальноєвропейському масштабі. Мова йде про історичну можливість для першого міністра короля французів реалізувати відносно нові для того часу принципи і методи в загальноєвропейському плані на практиці, всіляко сприяючи збільшенню тривалості Тридцятилітньої війни. Кіссинджер поміщає зовнішньополітичну спадщину кардинала в широкий міжнародний контекст, глибоко і оригінально осмислюючи постать Рішельє з урахуванням геополітичних реалій кінця XX століття. Це перетворює французький історичний досвід XVII століття в один з універсальних ключів для розуміння реалій сучасного нам світу.

Список використаних джерел

1. Hildesheimer F. Richelieu. Paris, Flammarion. 2004. 586 p.

2. Knutsen Torbjorn L. A history of International Relations theory. Manchester University Press. 1997. 354 p.

3. Киссинджер Г. Дипломатия. М.: Ладомир. 1997. 848 с.

4. Кардинал-герцог де Ришелье Арман-Жан дю Плесси. Политическое завещание, или принципы управления государством. М.: Ладомир. Пер. с фр., примечания, подбор иллюстраций и приложения Л. А. Сифуровой. 2008. 487 с.

5. Шаповалова Е. В. Внешняя политика кардинала Ришелье в контексте отношений между церковью и государством. Електронний ресурс. Режим доступу: https:// www.academia.edu/27942302

Размещено на Allbest.ru