Зміни в розвитку Лівобережної України внаслідок столипінської аграрної реформи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний університет телекомунікацій

Зміни в розвитку Лівобережної України внаслідок столипінської аграрної реформи

Качмала В.І., кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри документознавства

Київ, Україна

Анотація

Питання відкриття ринку землі є достатньо болючим для тих країн, які не мають сталої демократії та належних умов для захисту, саме до таких і належить наша держава. Тому проблему земельної реформи неможливо вирішити без урахування генетичних особливостей та історичного досвіду. Так, зважаючи на те, що українські землі є одними з найбільш родючих в Європі, на них з'явився величезний попит. За прогнозами провідних експертів, закон про відкриття земельного ринку несе для нас реальну загрозу, адже Україна фактично може опинитися на межі голоду та демографічної кризи. Мета статті - проаналізувати хід проведення аграрної реформи Петра Столипіна на Лівобережній Україні та визначити її вплив на економічний розвиток у 1906 -- 1913 рр.

Ключові слова: столипінська аграрна реформа, Лівобережна Україна, соціально-економічні та демографічні зміни, міграція, кредитна політика, життєвий рівня населення.

The issue of the land market development is painful enough for those countries that do not have a stable democracy and the right conditions of protection, and that is exactly what our state belongs to. Therefore, the problem of land reform cannot be solved without taking into account genetic features and historical experience. Thus, considering that Ukraine is one of the most fertile countries in Europe, Ukrainian lands are in high demand. According to leading experts, the law about opening the land market poses is a real threat to us, because Ukraine may actually be on the verge of famine and demographic crisis.

The purpose of the article is to analyze the progress of the agrarian reform of Petro Stolypin on the Left Bank Ukraine and to determine its impact on economic development in 1906 - 1913.

Вступ. Досвід визначних аграрних реформ світу свідчить, що реальний успіх забезпечувався тоді, коли держава суб'єктами аграрних відносин і реформ визначала власників землі, власників засобів виробництва та фермера, що обробляє цю землю. Наразі існує тенденція ускладнень і суперечливість економічних та юридичних аспектів державного регулювання земельної реформи, це і стало наслідком багатьох проблем та конфліктів в її проведенні: проблема відкриття ринку землі, оцінка рухомого та нерухомого майна, рентабельність індивідуальних фермерських господарств та великомасштабних підприємств, які беруть в оренду левову частину розпайованих земель.

Аграрна реформа, що здійснювалась в Російській імперії на початку ХХ ст., була спрямована на вирішення фундаментальних проблем: знищення переділу общинної землі, раціоналізації системи землеробства, подолання технічної відсталості селянських господарств, створення умов для виробничого і економічного прогресу в аграрній сфері, зміни в системі оподаткування.

Мета статті - проаналізувати хід проведення аграрної реформи Петра Столипіна на Лівобережній Україні та визначити її вплив на економічний розвиток у 1906 - 1913 рр.

Аналіз публікацій та досліджень. Проблема столипінської аграрної реформи в українській історіографії піднімалась понад сторіччя, але вона поставала під різним кутом зору, мала кардинально відмінне трактування.

Перші спроби дослідити соціально-економічну історію початку ХХ ст. були зроблені в роботах відомих російських та українських істориків, географів, краєзнавців, письменників, економістів. Варто зазначити, що саме їх праці містять велику кількість достовірного фактичного матеріалу стосовно розвитку економіки України взагалі і лівобережних губерній зокрема. Більша частина наукових досліджень має політичне забарвлення: дореволюційні автори оцінювали перспективи соціально-економічного розвитку згідно з власними політичними установками, поданий матеріал подавався хаотично: не були досліджені матеріали активізації міграційних процесів, не розглядались питання задоволення фізичних, духовних, соціальних потреб людини в період капіталізму. Дослідники не звертали уваги на демографію Лівобережжя, однак саме тут провідна роль належала представникам аграрного сектору, погляди селянина на шлюб, сім'ю, дітей, віддзеркалювали звичаєве право, етичні норми поведінки і своїм походженням та існуванням були зобов'язані цілому комплексу соціально-економічних чинників.

Заслуговує на увагу монографія Л. Падалки, де дослідник наводить дані про кількість населення по повітах, пояснює, чому відбувалося переселення із сіл до міст [17]. На широкому статистичному матеріалі показав зміни в поміщицькому та селянському землеволодінні, Полтавської губернії відомий статистик М. Рклицький. Він підрахував розміри селянських господарств, які могли покривати витрати і бути рентабельними в умовах розвитку типових товарно-грошових відносин на початку ХХ ст. [22]. Детальний аналіз сільськогосподарського життя та вирішення аграрного питання в аграрно перенаселених губерніях провів А. Кауфман. Автор довів, що столипінська аграрна реформа була зумовлена необхідністю [9].

Найбільш плідним у науковому відношенні у вивчені соціально-економічних проблем, в тому числі й на Лівобережній Україні, виявився повоєнний етап радянського періоду, який хронологічно охоплює початок 50-х - кінець 80-х рр. ХХ ст. Праця російського науковця А.Авреха про П.Столипіна і Третю думу часто використовувалася дослідниками в радянській історіографії, вона перегукується з працями Ф. Є. Лося [1; 14]. В монографії розкривалося питання столипінської аграрної реформи та її вплив на становище сільського населення після 1906 р. Продовжує цю тему Є. Василевский у дослідженні «Идейная борьба вокруг Столыпинской аграрной реформы» [2]. Вагомий внесок у вивчення історії селянства зробив свого часу відомий український вчений М. Лещенко [13].

До цієї проблеми звертаються і наші сучасники. Так, відомий дослідник аграрної історії України М. Якименко у своїй публікації «Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918 рр.)» висловив ряд положень, які суперечили традиційно установленим поглядам на міграційні процеси, зумовлені економічними перетвореннями [29]. Реформою П. Столипіна та її впливом на еволюцію поземельних відносин в Україні займався В. М. Шевченко. В поле зору дослідника потрапили проблеми ринково-аграрних відносин на початку ХХ., а також питання про характер селянського руху внаслідок змін у землеволодінні [27].

Українське селянство стало об'єктом наукових досліджень Ю. Вовка. Науковець розкрив питання аграрного перенаселення, проаналізував причини цього процесу [3]. Столипінська аграрна реформа та її наслідки на всій території України вивчалась Л. Ігнатовою, дисертація охоплює події 1906 - 1914 рр. [6]. У цілому, це питання перейшло з площини його обговорення політиками і публіцистами на рівень ґрунтовного фахового аналізу. Дотепер опубліковано чимало робіт, різноманітних за обсягом і ступенем заглиблення у дану проблему.

Досліджувані землі Лівобережної України, а саме - Полтавська та Чернігівська губернії мають регіональні особливості в своєму історичному розвитку, геополітичному та економічному становищі.

Цей регіон, що тривалий час існував як специфічна територіально- адміністративна одиниця Російської імперії, відомий у літературі під назвою «Гетьманщина» або «Малоросія», мав свій особливий розвиток і тонкощі економічної спеціалізації, адміністративний устрій. Це зумовило подальші зміни в демографічному контексті - чисельності населення, його занятості, соціальну та національну структуру, активізацію міграційних процесів на початку ХХ ст., темпи приросту, середню тривалість життя людей.

У губерніях Лівобережної України середній розмір приватновласницького володіння, за даними ЦСК, був таким: у Полтавській губернії - 30,4 дес., Чернігівській - 27,1 дес. Тут були великі маєтності російських поміщиків та нащадків козацької старшини, які свого часу одержали дворянські титули і стали служити Російській державі, - Скоропадських, Кочубеїв, Капністів та ін. Частина великих земельних власників - Терещенки, Харитоненки та інші - займалися підприємництвом. Зокрема, П. Харитоненко був власником 10 великих цукрових і цукрово-рафінадних заводів [21, с. 211]. Решта населення працювала на своїй землі, щоб забезпечити себе та свою родину. Ще в 1912 р. Російська імперія вивозила 651 млн пудів хліба за кордон, із них близько 43% давали українські землі, що входили до її складу [14, с. 88].

Основна частина мешканців народилась і працювала на своїй землі, нікуди не мігруючи, тому рух населення всередині губернії неістотний. Люди, що жили за рахунок сільського господарства, мали додатковий прибуток у вільний від польових робіт час, в основному в холодну пору року, займалися різними промислами. Сільським господарством займалося 1 812 386 осіб, майже 80% усього населення Чернігівщини [18, с. X].

Місцеві особливості правового й економічного становища були властиві кожному регіону України. Особливо це стосувалося частини тих колишніх поміщицьких селян, які під час реформи 1861 р. за угодою з поміщиками одержали без викупу злиденний наділ. На Полтавщині, через високі ринкові ціни на землю, значний приріст населення, такі селяни складали основну масу населення: за 40 років після скасування. кріпосного права сільське населення зросло на 86%, а площа селянських земель тільки на 31 відсоток [19, с. 115]. Середній розмір приватновласницьких володінь становив близько 90 тис. дес. землі Зменшувалося дворянське землеволодіння, незважаючи на всебічну підтримку царського уряду. У 1896-1897 рр. у Полтавській губернії дворяни мали 15 231 тис. дес. землі, духовенство - 125 тис. дес., євреї - 618 тис. дес., держава - 47 тис. десятин [21, с. 116].

Головними власниками землі на початку століття продовжували залишатися поміщики, однак і тут з'явилися певні зміни. Аналізуючи процес невпинного скорочення дворянського землеволодіння, бачимо зменшення питомої ваги поміщицького землеволодіння в цілому. Чому відбулися такі процеси? Вивчаючи їх у 1918 р., московський історик А. Кауфман дійшов висновку, що «активізація продажу землі помішцками припала на початок ХХ ст., що пояснюється зміною загальних соціально-економічних обставин, остаточним поворотом до буржуазних відносин» [9, с. 17]. Мобілізація землі була прискорена стихійними виступами селян у 1905-1907 рр., цьому сприяло і постійне зростання цін на неї. Наприклад, якщо в 1897 р. середня ціна за 1 дес. становила 77 крб., то в 1907 р. - вже 123 крб.» [9, с. 76-77]. На Полтавщині в 1900 р. великі землеволодіння (понад 50 дес. орної землі) по відношенню до землеволодінь, менших за площею (до 50 дес.), складали тільки 38% загальної площі [17, с. 123].

Саме в цей час активізується розвиток класу торгово-промислової буржуазії. Хоча в Полтавській та Чернігівській губерніях він був незначний, однак суттєво впливав на економічну ситуацію в цьому регіоні. Щоб заохотити зростання кількості буржуазії та надати їй впливовості у розвитку економіки, з 1852 р. в Полтаві почав діяти Державний комерційний банк. Головним недоліком у його діяльності було те, що він надавав кредитну допомогу лише підприємцям, решта населення скористатися його послугами не могла [12, с. 277]. На Полтавщині на початку ХХ ст. приватних осіб з доходом від 1 до 10 тис. крб. було 1115 чол., від загальної кількості в Україні 20 253 чол. З доходом понад 10 тис. крб., - 55 осіб, від загальної кількості в Україні 1113 осіб [12, с. 160]. аграрний реформа торговий буржуазія

Підприємці з метою збільшення власних прибутків намагались швидше відробити вкладені у бізнес гроші. Власники маєтків, цукрових і горілчаних заводів стали все більше набирати робітників здалеку, уникаючи місцевого населення, намагаючись платити якомога менше сезонним робітникам, залученим до вирощування і збирання буряків та варіння цукру.

Такі зміни в селі не могли залишитися непоміченими: соціально-економічне становище селянства на початку ХХ ст. різко змінювалось, відбувався поділ селянства на прошарки: бідняки, середняки та заможні селяни. Купівля землі вимагала значних коштів, які були лише у заможних господарів. Ці люди мали на 1 млн дес. землі більше, ніж поміщики, а також у 2,5 рази більше посівів, удвічі коней та великої рогатої худоби [29, с. 14].

На початку ХХ ст. лівобережні губернії почали належати до районів з надлишком робочих рук. По Полтавській губернії він становив близько 400 тис. осіб [20, с. 31]. Сільська промисловість переживала скрутні часи. У 1902 р. Полтавська газета «Хуторянин» опублікувала цікавий матеріал про гостру кризу, що охопила всі галузі сільського господарства. Було визначено головну закономірність цього процесу - прибутки від сільського господарства не перевищували затрачених сил, коштів та часу. Автор публікації висловлював тугу за тим часом, коли «вся Європа харчувалася виключно українським хлібом. З'явились нові конкуренти - США, Аргентина, Індія: питання про підняття ціни на експорт хліба теж неможливе, а може, і зовсім непотрібне, тому що більшість населення Російської імперії систематично недоїдає. Звичайний хліб став розкішшю для більшості населення». Наводилися порівняльні дані про те, що продуктивність праці в США у п'ять разів вища, ніж у Російській імперії. На одну особу, що займалася землеробством, в Америці припадало на продукти харчування 100 крб., а в Росії - 14 крб. 30 коп. (рівно у сім разів менше) [30, с. 706].

За підрахунками економіста Полтавського губернського земства М. Рклицького, протягом 19061910 рр. біднота втратила на Полтавщині 20 тис. дес. землі, середняки збільшили свої володіння на тис. дес., заможні на 14 тис. десятин. Проводячи дослідження на території Золотоніського повіту після реформи 1861 р., порівнюючи відповідні дані

1767 р., економіст визначив, що вся орна земля повіту становила 30 688 дес., на ній мешкало 2519 козацьких сімей. Таким чином, на одну сім'ю припадало 12 дес. після реформи, а в 1900 р. - лише 6,3 десятини. Дослідник зауважував, що землі не були в одному місці, а були розкидані в кількох місцях, інколи на відстані кількох кілометрів. Беручи до уваги потреби худоби в траві, можна зрозуміти, що займати землю в різних місцях доводилося саме з метою пасовищ. У 1900 р. під посіви було відведено 878 дес. землі, решта стояла необробленою.

Порівнюючи вартість однієї десятини землі з ціною на хліб, автор зауважував, що « в 1767 р. на ці гроші можна було купити чотири пуди хліба, у 1900 р. вже 400 пудів, тобто, за 150 років ціна на землю виросла в 100 разів». Що сталося з ціною на робочі руки, запитував він, і доходив висновку, що праця на землі цінувалася занадто низько. Якщо порівняти її з ціною на хліб, то річна праця дорослого чоловіка в 1900 р. становила 135 пудів. Беручи до уваги, «що один дорослий чоловік потребував 20 пудів хліба щорічно, така кількість хліба давала можливість прогодуватися сім'ї з шести осіб» [22, с. 115].

Посівна площа в 1910 р. на Чернігівщині дорівнювала 1680 тис. дес., озиминою було засіяно 579 309 дес., гречкою - 265 441 дес., овсом 226 922 дес., картоплею - 112 337 десятин. Картоплю вирощували переважно в Суразькому, Новозибківському, Сосницькому, Мглинському, Ніжинському повітах. Великі площі засівали ячменем - 38 437 дес., горохом, бобами, чечевицею

18 865 дес., льоном - 14 272 дес. [7, с. 54], завдяки використанню нових механізованих знарядь праці, внесенню мінеральних добрив урожайність культур підвищувалась як на полях селянина, так і поміщиків.

Потреба в землі була досить значною. Якщо врахувати, що 6 десятин орної землі - мінімум, який міг задовольнити потреби середнього селянського господарства в необхідних життєвих засобах існування, то 3/4 селянських господарств Полтавщини не були забезпечені землею і орендували її на кабальних умовах у поміщиків. На початку ХХ ст. селяни орендували близько 1 млн дес. поміщицьких земель [20, с. 512]. Наприклад, у 1905р. в Козелецькому повіті Чернігівської губернії із загальної кількості 19 005 дворів власники 8584 з них (45,2%) змушені були орендувати землю, у Городнянському повіті тієї ж губернії ці показники відповідно становили 17 909, 8713 дворів і 48,7 відсотка. Очевидно, і в інших повітах ситуація була такою самою. «На селянина мала великий тиск і влада. Якщо російський селянин платив 25 коп. подушного податку, то український був змушений сплачувати по 2 крб. щорічно», - зазначали окремі дослідники [5, с. 9]. Тому однорічна оренда, що була поширена і на Полтавщині, і на Чернігівщині, була невигідною для простого селянина.

Явище прогресивного подорожчання землі було спричинене прагненням землевласників усіма способами збільшити прибуток свого господарства і віддавати в оренду гіршу землю, до того ж, на вигідних для себе і невигідних для селянина умовах. Сільські заможні господарі та орендарі-лихварі орендували у поміщиків великі земельні площі, передавали їх за певну доплату суборендарям-се- лянам. Загальна кількість орендованої селянами землі (тис. дес.) становила в Полтавській губернії 746,5, в Чернігівській - 361,6. Оренда землі за способом оплати була різною. Так, за даними «Обзора сельського хозяйства Полтавской губернии за 1904 г.» половиною врожаю сплачувало оренду 23,1% селян, грошима - 61,6%, відробітками - 15,3 відсотки [10, с. 21].

Організувати міцне господарство на банківські гроші могло тільки заможне селянство. Біднота, взявши позику, не могла її віддати. До них Селянський банк ставився безцеремонно: спродував їхні землі, штовхав до дальшого руйнування господарств [11, с. 91]. Залишки кріпацтва в сільському господарстві України були значною проблемою на початку ХХ ст., як зазначав історик М. Рубач, «близько 3,5 млн дворянської землі здавалось в оренду селянам. Значна її частина оброблялася аж до 1917 р. власним інвентарем селянина» [23, с. 13]. На Полтавщині 66 % приватної землі здавалось в оренду. Та все ж більшість поміщиків не могли перетворити свої маєтки на прибуткові капіталістичні підприємства. Потрапивши у великі грошові борги, вони змушені були продавати свої землі.

Користуючись гострою потребою більшості селян у землі, поміщики здавали частину своїх земель в оренду на виключно невигідних для орендарів умовах. За даними науковця С. Сідельнікова, «упродовж 35 пореформених років орендна плата збільшилася в середньому втричі, а у малоземельних районах - у п'ять і більше разів» [23, с. 33]. Унаслідок прийняття селянами орендної кабали питома вага поміщицького землеволодіння з початку 60-х років ХІХ ст. скоротилася вдвічі. Разом з тим різко зросла площа земель у багатих селян і ка- піталістів-міщан, посилилася спеціалізація землеробства, застосування найновіших сільськогосподарських машин і знарядь, дешевої найманої праці.

9 листопада 1906 р. був підписаний указ царя про аграрну реформу, що ввійшла в історію під назвою столипінської. В її основу були закладені ідеї Вітте, втілити в життя які мав Петро Столипін, на той час голова Ради міністрів. Комплекс реформ був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини ХІХ ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Аграрними перетвореннями Сто- липін хотів комплексно вирішити низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, збільшити товарність селянського господарства, зміцнити соціальну опору в селі, вирішити проблеми аграрного перенаселення. Найбільший успіх реформи мали в Україні.

Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48% селян, на Півдні - 42%, на Лівобережжі - 16,5% [6, с. 20].

Общини замінювались на хутірсько-відрубне господарство. За 1907-1911 рр. в Україні вийшли з села на хутори-відруби 226 520 господарств. Ці господарства мали 1 803 601 дес. землі. З них Полтавщина - 26 674 двори із загальною кількістю землі 148 281 десятин, Чернігівщина - 4828 дворів з 38 152 дес. землі. Біднота продавала свою землю по 30-80 крб. за одну десятину, в той час коли ціна на поміщицьку доходила до 250 крб. [11, с. 59]. Село внаслідок реформ вражаюче змінилося. Заможна верхівка мала в своїх руках величезні земельні площі, худобу, сільськогосподарські знаряддя для оброблення землі. Серед них почала вирізнятися сільська буржуазія, яка випереджала поміщицьке господарство в землекористуванні. Крім надільної та купованої землі у біднота орендувала землю у поміщиків, близько 3 млн дес. [23, с. 14].

Така політика уряду неоднаково позначилася на всіх: заможні селяни збагачувалися ще більше, їхні господарства набували характеру товарного типу. Врожайність жита, озимої пшениці, картоплі з десятини землі зростала завдяки використанню нової техніки у таких господарствах, підживленню землі добривами, щорічній зміні посівних культур, кращому насінню, застосуванню новітньої технології. Бідні господарства розорювалися, внаслідок чого поглиблювалася соціальна нерівність серед сільського населення. До 1 вересня 1909 р. в Україні приватну власність на землю закріпили 288 845 господарів. У їхнє володіння перейшло 2 109 805 дес. землі. Проте, закріпивши за собою землі, 38 667 власників одразу ж продали її іншим бажаючим. Усього проданої землі на Україні було 193 016 (дес.), із них у Чернігівській губернії - 6 152 дес., в Полтавській - 3 858 дес. [14, с. 91].

Висновки. Таким чином, на початку ХХ ст. сільське господарство залишалося головною сферою занять для всього селянства і найприбуткові- шим джерелом існування поміщиків. Хоча основні соціальні протиріччя в українському селі існували між селянами і поміщиками, у колі селян виникає майнова нерівність. Різко змінюється соціально-економічне становище, відбувається розподіл селянства на прошарки. Столипінська аграрна реформа не змогла остаточно вирішити аграрну проблему в державі, так само як і кооперативний рух. Лівобережне селянство мусило вдаватися для покращення свого соціально-економічного становища до екстремальних заходів. Для того, щоб подібна ситуація не склалася в сучасній Україні, необхідно, щоб уряд сприяв подальшому розвитку земельної реформи з урахуванням інтересів суспільства: забезпеченням продовольчої безпеки, підвищенням зростання соціально-економічної стабільності в суспільстві, надання гарантій людям, основним джерелом існування яких є земля [31, с. 4]. За таких умов українці не будуть шукати щастя за кордоном і не асимілюються в більш розвинених державах, вони будуть тут, в себе на батьківщині працювати для її процвітання.

Список використаних джерел

1. Аврех А. Я. Столыпин и Третья Дума. - Москва: Наука, 1968. - 520 с.

2. Василевский Е. Г. Идейная борьба вокруг Столыпинской аграрной реформы. - М.: Соцэкгиз, 1960. - 227 с.

3. Вовк Ю. І. Українське селянство в соціально-економічній структурі суспільства на початку ХХ ст.: авто- реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07. 00. 01 «Історія України» / Ю. Вовк. - Донецьк, 2003. - 20 с.

4. Горякіна В. С. Селянський рух у 1907- 1914 рр. Історія українського селянства: Нариси в 2 т. [Т. 1.] - К.: Наукова думка, 2006. - 603 с.

5. Демченко Т. І. Нариси з історії Чернігівщини. Від найдавніших часів до наших днів. Випуск 3: Чергігівщи- на поч. ХХ ст. (1900-1917 рр.). Вид-во «Чернігівський обласний інститут підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників освіти» / [упоряд. Скрипка В. І.] - Чернігів, 1998. - 66 с.

6. Ігнатова Л. Р. Аграрна реформа П. А. Столипіна та її здійснення в Україні(1906-1914 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07. 00. 01 «Історія України» / Л. Ігнатова. - Одеса, 2002. -19 с.

7. Иринин А. М. Черниговщина - Чернигов, 1919. - 156 с.

8. Влияние социально-економических факторов на демографические процессы. Сборник демографических исследований / [отв. ред. Жученко В. С.] - К.: Наукова думка, 1972. - 238 с.

9. Кауфман А. А. Аграрний вопрос в России. - Москва: Московское научное издательство, 1918. - 96 с.

10. Каюн В. Життєвий рівень непривілейованих станів Полтавщини і Чернігівщини у роки столипінської аграрної реформи // Сіверянський літопис № 1. - Чернігів: Чернігівське обласне об'єднання «Просвіта», 2007. С. 86- 91.

11. Кругляк Б. А. Торговельна буржуазія в Україні (60-ті роки ХІХст. - 1914 р.) // УІЖ, № 6. - К., 1994. - С.72-81.

12. Лановик Б. Д. Економічна історія України / Б. Лановик, М. Лазарович. - К.: Вид. відділ « Юридична книга», 2004. - 453 с.

13. Лєщенко М. Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму (60-90 рр. ХІХ ст.) - К.: Наукова думка, 1970. - 424 с.

14. Лось Ф. Є. Нариси з історії України. Вип. ІХ. Україна в роки столипінської реакції . К: АН СРСР, 1944. 137 с.

15. Марочко В. І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861- 1929 рр.). - К.: Ли- бідь, 1995. - 224 с.

16. Мельник Л. Г. Социально-економічний розвиток України (1900-1917 рр.) Історія України в 2-х т. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1992. - 212 с.

17. Падалка Л. В. Прошлое Полтавской територии и ее заселение. Изд. Полтавской ученой архивной комиссии. - Полтава, 1914. - 238 с.

18. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. / ред. Тройницкий Н. А. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. Ч. 2. - Петербург, 1905. - 256 с.

19. Погребинский О. М. Столыпинская аграрная реформа в Украине / - Б. м.: Пролетар, 1931. - 127 с.

20. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / [упо- ряд. А. В. Кудрицький] - К.: Українська енциклопедія, вид-во ім. М. П. Бажана, 1992. - 1022 с.

21. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (к. ХІХ - поч. ХХ ст.) / Олександр Петрович Реєнт. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - 334 с.

22. Рклицкий М. В. Казаки Золотоношского уезда по данным Румянцевской описи 1767 г. - Полтава: тип. До- хмана И. А., 1911. - С. 126 + 10.

23. Рубач М. А. Селянство України в боротьбі за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції / Історія селянства УРСР. [В 2-х т.]. - Т.2. - К.: Наукова думка, 1967. - 448 с.

24. Сидельников С. М. Аграрная политика самодержавства в период империализма. - М.: изд-во МГУ, 1980. 288 с.

25. Сидорович О. Спілкове будівництво споживчої кооперації у Чернігівській губернії під час Першої світової війни // Сіверянський літопис № 6. - Чернігів, 2006. С. 68-76. (3)

26. Стельмах С. П. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ - початок ХХ ст. - К.: Київський університет, 2005. - 377 с.

27. Шевченко В. М. Реформа П.А. Столипіна та її вплив на еволюцію поземельних відносин в Україні (1906 - 1916 рр.) // Сіверянський літопис. - 2007. - №1. - С. 91 - 101.; Шевченко В. М. Проблема ринкових аграр- них відносин в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в історіографії // Український історичний журнал.

28. 2007. - № 5. - С. 188 - 205.

29. Шляхов О. Б. До питання про ступінь розвитку капіталізму в Україні наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. // Проблеми історії України початку ХХ ст. Вип. ХІІ. - К.: Інститут історії України, 2006. - С. 25 - 27.

30. Якименко М. А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861 - 1918 рр.) // Український історичний журнал. - К., 1996. - № 1. - С. 10 - 19.

31. К вопросу о нуждах сельскохозяйственной промышленности // Хуторянин - 1902. - № 40. - С. 706.

32. Ксенія Таламанчук. Аграрна девальвація// Все- країнська щотижднева газета / г.р. Бобов Р. В. № 1 (1455) 12.01 - 17.01. 2020. - С.1 - 4.

References

1. Avrekh A. YA. Stolypin i Tret'ya Duma.- Moskva: Nauka, 1968. - 520s.

2. Vasilevskiy Ye. G. Ideynaya bor'ba vokrug Stolypinskoy agrarnoy reformy. - M.: Sotsekgiz, 1960.- 227 s.

3. Vovk YU. I. Ukrayins'ke selyanstvo v sotsial'no- ekonomichniy strukturi suspil'stva na pochatku KHKH st.: avtoref. dys. na zdobuttya nauk. stupenya kand. ist. nauk: spets. 07. 00. 01 «Istoriya Ukrayiny» / YU. Vovk. - Donets'k, - 20 s.

4. Horyakina V S. Selyans'kyy rukh u 1907- 1914 rr. Istoriya ukrayins'koho selyanstva: Narysy v 2 t. [T. 1.]- K.: Naukova dumka, 2006. - 603 s.

5. Demchenko T. I. Narysy z istoriyi Chernihivshchyny. Vid naydavnishykh chasiv do nashykh dniv. Vypusk 3 : Cherhihivshchyna poch. KHKH st. (1900-1917 rr.). Vyd- vo «Chernihivs'kyy oblasnyy instytut pidvyshchennya kvalifikatsiyi ta perepidhotovky pratsivnykiv osvity» / [uporyad. Skrypka V I.] - Chernihiv, 1998. - 66 s.

6. Ihnatova L. R. Ahrarna reforma P. A. Stolypina ta yiyi zdiysnennya v Ukrayini(1906-1914 rr.): avtoref. dys. na zdobuttya nauk. stupenya kand. ist. nauk: 07. 00. 01 «Istoriya Ukrayiny» / L. Ihnatova. - Odesa, 2002. -19 s.

7. Irinin A. M. Chernigovshchina - Chernigov, 1919. - 156 s.

8. Vliyaniye sotsial'no-yekonomicheskikh faktorov na demograficheskiye protsessy.- K.: Naukova dumka, 1972. 238 s.

9. Kaufman A. A. Agrarniy vopros v Rossii. - Moskva: Moskovskoye nauchnoye izdatel'stvo, 1918. - 96 s.

10. Kayun V Zhyttyevyy riven' nepryvileyovanykh staniv Poltavshchyny i Chernihivshchyny u roky stolypins'koyi ahrarnoyi reformy // Siveryans'kyy litopys № 1. - 2007. - S. 86- 91.

11. Kruhlyak B. A. Torhovel'na burzhuaziya v Ukrayini (60-ti roky XIX st. - 1914 r.) // UZH, № 6. - K., 1994. - S.72-81.

12. Lanovyk B. D. Ekonomichna istoriya Ukrayiny - K.: - 453 s.

13. Lyeshchenko M. N. Klasova borot'ba v ukrayins'komu seli v epokhu domonopolistychnoho kapitalizmu (60-90 rr. XIX st.) - K.: Naukova dumka, 1970. - 424 s.

14. Los' F.YE. Narysy z istoriyi Ukrayiny. Vyp. IKH. Ukrayina v roky stolypins'koyi reaktsiyi . K: AN SRSR, 1944. - 137 s.

15. Marochko V I. Ukrayins'ka selyans'ka kooperatsiya. Istoryko-teoretychnyy aspekt (1861- 1929 rr.). - K.: Lybid', 1995. - 224 s.

16. Mel'nyk L. H. Sotsyal'no-ekonomichnyy rozvytok Ukrayiny (1900-1917 rr.) Istoriya Ukrayiny v 2-kh t. T. 2. - K.: Naukova dumka, 1992. - 212 s.

17. Padalka L. V Proshloye Poltavskoy teritorii i yeye zaseleniye. Izd. Poltavskoy uchenoy arkhivnoy komissii. - Poltava, 1914. - 238 s.

18. Pervaya vseobshchaya perepis' naseleniya Rossiyskoy imperii 1897 g. / red. Troynitskiy N. A. Izdaniye Tsentral'nogo statisticheskogo komiteta Ministerstva vnutrennikh del. CH. 2. - Peterburg, 1905. - 256 s.

19. Pogrebinskiy O. M. Stolypinskaya agramaya reforma v Ukraine / - B. m.: Proletar, 1931. - 127 s.

20. Poltavshchyna. Entsyklopedychnyy dovidnyk / [uporyad. A. V Kudryts'kyy] - K.: Ukrayins'ka entsyklopediya, vyd-vo im. M. P. Bazhana, 1992. - 1022 s.

21. Reyent O. P. Ukrayina v impers'ku dobu (k. KHIKH - poch. KHKH st.) / Oleksandr Petrovych Reyent. - K.: 2003. - 334 s.

22. Rklitskiy M. Kazaki Zolotonoshskogo uyezda po dannym Rumyantsevskoy opisi 1767 g. - Poltava: tip. Dokhmana I. A., 1911. - S. 126 + 10.

23. Rubach M. A. Selyanstvo Ukrayiny v borot'bi za peremohu Velykoyi Zhovtnevoyi sotsialistychnoyi revolyutsiyi / Istoriya selyanstva URSR. [V 2-kh t.]. - T.2. - K.: Naukova dumka, 1967. - 448 s.

24. Sidel'nikov S. M. Agrarnaya politika samoderzhavstva v period imperializma. - M.: izd-vo MGU, 1980. - 288 s.

25. Sydorovych O. Spilkove budivnytstvo spozhyvchoyi kooperatsiyi u Chernihivs'kiy huberniyi pid chas Pershoyi svitovoyi viyny // Siveryans'kyy litopys № 6. - Chernihiv, 2006. - S. 68-76.

26. Stel'makh S. P. Istorychna nauka v Ukrayini epokhy klasychnoho istoryzmu XIX - poc. XX st. - K.: Kyyivs'kyy universytet, 2005. - 377 s.

27. Shevchenko V M. Reforma P. A. Stolypina ta yiyi vplyv na evolyutsiyu pozemel'nykh vidnosyn v Ukrayini (1906 - 1916 rr.) // Siveryans'kyy litopys. - 2007. - №1. - S. 91 - 101.

28. Shlyakhov O. B. Do pytannya pro stupin' rozvytku kapitalizmu v Ukrayini naprykintsi XIX - na poch. XX st. // Problemy istoriyi Ukrayiny pochatku XIX st. XX st. - K.: Instytut istoriyi Ukrayiny, 2006. - S. 25 - 27.

29. Yakymenko M. A. Stanovlennya selyans'koho (fermers'koho) hospodarstva v Ukrayini pislya skasuvannya kriposnoho prava (1861 - 1918 rr.) // Ukrayins'kyy istorychnyy zhurnal. - K., 1996. - № 1. - S. 10 - 19.

30. K voprosu o nuzhdakh sel's'kokhozyaystvennoy promyshlennosti // Khutoryanin - 1902. - № 40. - S. 706.

31. Kseniya Talamanchuk. Ahrarna deval'vatsiya//

32. Vsekrayins'ka shchotyzhdneva hazeta // № 1 (1455) 12.01 - 17.01. 2020. - S.1 - 4.

Размещено на Allbest.ru