Культура Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Культура Київської Русі

Зміст

1. Писемність, освіта і пізнання всесвіту (наукові знання). Агапіт. Розвиток культури за Ярослава Мудрого та Данила Галицького

2. Літописна та літературна традиція. "Повість временних літ" і "Галицько-Волинський літопис". Никон. Нестор. "Слово о полку Ігоревім". Іларіон

3. Особливості архітектури. Київ. Чернігів. Галич. Холм. Образотворче мистецтво. Мозаїки. Фрески

4. Музично-театральні дійства. Скоморохи. Боян. Давньоруська культурна спадщина у всеукраїнському і світовому історичному контексті

1. Писемність, освіта і пізнання всесвіту (наукові знання). Агапіт. Розвиток культури за Ярослава Мудрого та Данила Галицького

Писемність і освіта. На етапі завершення формування державності Київської Русі її культурі збагатилася на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східно-слов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II - V ст.).

Особливий інтерес у цьому плані становить "софіївська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софіївського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири - слов'янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софіївська" абетка відбиває один з передніх етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов'янської мови. Не виключно, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр. Ці твори - не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченням "Повісті временних літ", навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі.

Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував її Печерському монастирю. На Русі було багато бібліотек, але перша й най значиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.

Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Рейнське євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції; ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056 - 1057 рр. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник" 1073 р., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

У Києві в XI - XII ст. існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з'являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.

Агапімт Печемрський (також іноді -- Агапій; ? -- 1095) -- чернець Києво-Печерського монастиря, відомий як цілитель тяжких захворювань.

Жив у другій половині XI століття. Агапіт лікував за допомогою молитви. Вилікував Володимира Мономаха. Був прозваний «безмездником», оскільки не брав за лікування платні.

У Патерику Києво-Печерському, єдиному джерелі про Агапіта, сказано: «Прозван бысть лечец». Патерик розповідає, що один лікар-вірменин, який також мав значну практику, спочатку з недовірою ставився до Агапіта, але, побачивши на власні очі численні зцілення пацієнтів, переконався у силі його лікування, прийняв православ'я і став ченцем Києво-Печерського монастиря.

Похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Канонізований православною церквою як преподобний.

За Ярослава Мудрого

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печерський монастир -- майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав "многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей -- Никона, Нестора-літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава -- 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Гру-шевського, були першою академією наук України-Русі. Вони уклали "Руську Правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво- і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві в 1018 р.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, однією з найкращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

За ДанилаГалицького

Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури.

Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.

Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року. культура київська русь

Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила.

У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступні часи закріпився у Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського написані виразним письмом, їх текст складений за всіма. середньовічними правилами, що регламентували написання документів.

До пам'яток писемності Галицько-волинської Русі XII--XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював "мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському була складена нова редакція Кормчої книги -- збірки церковних та світських правових норм, що поширювалися на Україні та в Білорусії. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.

Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів тощо. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини -- угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Галичини та Волині, як білокам'яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Святоіванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора, (тепер Старий Самбір).

Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.

Про високий рівень живопису Галицько-волинської Русі свідчать мініатюри, що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканість притаманна мініатюрам Галицького Євангелія (кінець XII ст.), які, на думку дослідників, за майстерністю виконання не поступаються візантійському малярству доби Палеологів.

Культура Галицько-Волинської держави справила великий вплив на подальший культурний розвиток України. Наприкінці XIV ст., коли окремі частини Галичини і Волині були загарбані польськими та литовськими феодалами, культурні традиції Галицько-волинської Русі відіграли істотну роль у збереженні національної культури, сприяли формуванню ідеології визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.

2. Літописна та літературна традиція. "Повість временних літ" і "Галицько-Волинський літопис". Никон. Нестор. "Слово о полку Ігоревім". Іларіон

Помвість минумлих літ

Першою визначною писемною пам'яткою Київської Русі є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі.

Помвість минумлих літ -- літописне зведення, складене в Києві в XI -- на початку XII століття Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам'ятка української мови[1][2][3].

«Повість врем'яних літ» -- перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Галицько-Волинський літопис

Гамлицько-Волимнський літомпис -- літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201--1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

За повнотою відображення специфічних українських мовних ознак Галицько-Волинський літопис перевершив минулі літописні зведення («Повість минулих літ», Київський літопис ХІІ ст.) і не поступається іншим писемним творам ХІІІ ст.[1][2]

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201--1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262--1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити «ярлик» (дозвіл, грамота) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати «ярлик» було поклонитися «кущу» (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою -- Галицьку.

Нестор Літописець

Давньоруський чернець, літописець XI -- початку XII ст.

Рік народження невідомий. Був високоосвіченою й ерудованою людиною свого часу, мав широкий кругозір. Ставши з 1073 р. ченцем Києво-Печерського монастиря, продовжив справу давньоруських письменників Іларіона та Никона.

Головний твір Нестора -- »Повість временних літ», що на думку О. Шахматова, є продовженням найдавнішого київського зводу 1037--1039 рр. Саме Нестор, якого залучив до літописної роботи Никон, здійснив першу редакцію цього літопису, довівши записи до 1113 р. Він значно розширив джерельну базу та тематичну канву Початкового літопису: по-перше, ввів до »Повісті временних літ» перші державні документи Київської Русі -- тексти договорів, укладених князями Олегом, Ігорем і Святославом з Візантійською імперією; по-друге, доповнив розповіді про дописемні часи давньоруської історії подробицями, запозиченими із фольклорних пам'яток, народних переказів, легенд, дружинних пісень, притч тощо.

Нестор першим порушив питання про норманське походження Київської Русі та початок держави, що було спричинено його анти візантійськими настроями, оскільки нормани в XI-- ХП ст. не становили небезпеки для Києва, а Візантія через церкву прагнула посилити вплив на Русь.

«Повість временних літ» Нестора мала величезний вплив на історію України. Перші її дослідники Г. Міллер та А Шльоцер писали, що »жодна нація не може пишатися таким скарбом». Проте у своєму первісному вигляді »Повість ...» до нас не дійшла. Уже в 1116 р. за наказом Володимира Мономаха її перередагував ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. До наших часів вона найкраще збереглася у Лаврентіївському списку 1376 р. та в Іпатіївському початку XV ст. Українською мовою опублікована 1990 р.

Помер після 1113 р. Похований у печерах Києво-Печерського монастиря.

Никон

Не пізніше 1058 поселився разом з Антонієм Печерським у печері на березі Дніпра. Никон був найпершим пострижеником прп. Антонія і мав сан священика, тому прп. Антоній доручав йому постригати братію в чернецтво. Його авторитет був дуже великий. Історик М. Д. Присєлков навіть висловив гіпотезу, згідно з якою під ім'ям Никона в печері переховувався колишній митрополит Київський Іларіон (1051--1054), що прийняв велику схиму.

Прп. Никон постригає в ченці двох знатних вельмож -- боярського сина Варлаама і князівського управителя Єфрема. Це викликало гнів князя Ізяслава, який хотів ув'язнити Никона. Преподобний змушений був залишити монастир і у 1061 році піти в далеку Тмуторокань. Там він будує церкву Святої Богородиці й засновує монастир, який сучасники порівнювали з Києво-Печерським.

У 1068 (за іншими даними у 1066 році) повернувся у Києво-Печерський монастир, де користується великою повагою серед братії. Його постриженик, а тепер ігумен, Феодосій, доручав йому, разом із Стефаном, читати з книг проповіді братії. За відсутності Феодосія Никон заступав ігумена.

Під час Київського повстання 1068-69 як прихильник князя Ізяслава Ярославича знову був змушений залишити Київ і оселитися в Тмуторокані. Після повернення в Київ -- ігумен Києво-Печерської Лаври (1078-88). За час ігуменства Никона був прикрашений мозаїкою і розписаний фресками Успенський собор.

Деякі вчені вважають, що він був автором продовження Київського літописного зведення 1037 і літописного Зводу 1073 -- одного з джерел «Повісті минулих літ».

На думку ряду дослідників, Никон увів до літопису переказ про поєдинок тмутараканського князя Мстислава Володимировича з касозьким князем Редедею (1022), обробив т. зв. корсунську версію про хрещення князя Володимира Святославича, оповідання про три помсти княгині Ольги древлянам (946) та ін.

Слово о полку Ігоревім

Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Олега» -- пам'ятка літератури стародавньої Русі, героїчна поема кінця XII ст., одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. Пам'ятка української мови[1]. В основі сюжету -- невдалий похід руського новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у 1185 році. «Слово» було написано в кінці XII століття, невдовзі після описуваної події (часто датується тим же 1185 роком, рідше 1-2 роками пізніше). Перейняте мотивами слов'янської народної поезії з елементами язичницької міфології, за своєю художньою мовою та літературною значущістю «Слово» стоїть у ряді найбільших досягнень середньовічного епосу.

Іларіона

Про життя і діяльність Іларіона повідомляють руські літописи під 1051 (рідше -- під 1050) роком.

Митрополит Київський Іларіон походив із родини нижньогородського[Що?] священика й сам був священиком придвірної церкви Св. Апостолів у князівському селі Берестовім (під Києвом). Уже в ці роки Іларіон вів суворий подвижницький спосіб життя. Він викопав собі печеру на березі Дніпра й часто залишався у ній для таємної молитви. Згодом цю печеру зайняв преподобний Антоній Печерський. Від преподобного Антонія Іларіон прийняв чернечий постриг.

1051 року собором руських архієреїв святитель Іларіон був поставлений митрополитом Київським і всієї Русі. Він увійшов в історію Руської Церкви як перший митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів. Пізніше святитель Іларіон був затверджений Константинопольським Патріархом.

3. Особливості архітектури. Київ. Чернігів. Галич. Холм. Образотворче мистецтво. Мозаїки. Фрески.

Житло у східних слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів: напівземлянки і наземні зрубні будівлі. У складених з дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням будинках жили представники заможних і середніх верств населення, у напівземлянках тулилась біднота. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги» (згаданий у літописі під 945 р.), відкрито археологами на Старокиївській горі. Поблизу цієї споруди дослідниками знайдено залишки ще чотирьох князівських палаців.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми великих міст були кам'яними. Перший оздоблений мозаїками і фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989--996 рр. Його прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом із всією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків. Крім величного Софійського собору в Києві, збудованого за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводилися і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські собори в Чеонігові й Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися до нашого часу.

Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть порівняно невеликі міста являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами. Відомому «місту Ярослава» в Києві мало чим поступалися фортифікаційні захисні споруди інших великих міст Південної Русі: Чернігова й Переяслава, Галича й Володимира, Кременця і Холма.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні, їхніми витворами прикрашалися храми. На жаль, від давньоруського часу вони майже не збереглись. Києво-Печерський патерик XIII ст. зберіг розповідь про видатного руського живописця Алімпія. Вважається, що ним написана близько 1114 р. знаменита ікона «Богоматір велика Панагія». Мабуть, Алімпій брав участь у створенні ескізів чудових мозаїк собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, що збереглися до наших днів.

Окрасою монументальних кам'яних церков був фресковий живопис. Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі. Високохудожні фрески цього та інших (наприклад Кирилівської церкви в Києві, Софійського собору в Новгороді) храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одягу наших далеких предків. Мозаїчні картини створювалися лише в найбільших храмах Києва: Десятинній церкві й соборах святої Софії, Успенському Печерського монастиря й Михайлівському Золотоверхому Михайлівського монастиря.

4. Музично-театральні дійства. Скоморохи. Боян. Давньоруська культурна спадщина у всеукраїнському і світовому історичному контексті

Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх словґян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових і ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян -- давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».2

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два -- на духових інструментах і трапецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика -- дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старословґянські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове призначення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи -- народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVII ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скомороство зникає.

В галузі розповсюдження наукових знань Київська Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи. Як і вони, відзначалася характерним для середньовіччя богословсько-схоластичним сприйняттям світу та мала зародки справжньої науки, себто елементи об'єктивно істинного знання про матеріальну дійсність Ці знання, почерпнуті з різних перекладних джерел, переважно візантійських, розвивались паралельно із знаннями, що з'явились в результаті виробничої діяльності людей. Реальні знання -- практична наука ремісників і землеро- бів -- як необхідні і корисні для суспільства набули якнайширшого розповсюдження в усіх галузях господарської діяльності Київської Русі.

Знання з математики, первісні елементарні розрахунки були необхідні для спорудження храмів. Так звані "вавілони" були своєрідними креслениками, що складались із квадратів і прямокутників, в яких закодовувалися архітектурні розрахунки. Арифметичними знаннями користувались під час торгівлі. Провадились також різні обчислення, записувались міри довжини, обсягу, відстані між містами. Так на Тмутараканському камені записано відстань через Керченську протоку між Тмутараканню та Корчевом (Керчю), яку виміряв князь Гліб. Робились складні розрахунки, викликані потребами церкви у складанні календарів і пасхалій. У грошовій системі використовувались наочно-обчислювальні засоби -- абака. Схема обчислення давньоруської абаки відтворена на мініатюрі Радзивілівського літопису.

Літописи засвідчують увагу до небесних явищ (сонячні і місячні затемнення, комети та метеорити, північне сяйво, атмосферні явища). Хоч їх трактували як божественні знамення, опис явищ майже завжди був реалістичним. Знання з астрономії не обмежувались тільки фіксацією явищ і уявлень. Надзвичайно цікавою є діяльність одного з перших руських математиків і астрономів початку XII ст. -- диякона Кирика. Його записи про сонячні затемнення і місяцеві фази відзначаються своєю високою точністю. Кирик та інші серйозно займались астрономічною наукою, що виявлялось у спостереженнях небесних явищ та роздумах про будову Всесвіту.Певні знання руські люди мали в галузі практичної хімії, які були необхідні для виготовлення смальти для мозаїк, скляних виробів (різноманітних і різнобарвних намистин та браслетів, посуду, віконного скла), різнокольорових емалей, поліхромної поливи для кераміки. Відомо чимало різних фарб і барвників, які застосовувались для фарбування тканин, шкір, розпису фресок, ікон, рукописів тощо. Ремісники володіли знаннями про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо).

Досить широкими були географічні знання, які здобувались і в результаті практичного освоєння шляхів і через знайомство з географічними трактатами того часу. Описи давньоруських літописів охоплюють величезну територію від Гібралтара й Британії на заході до Уралу і півночі Західного Сибіру на сході, від Білого та Баренцевого морів на півночі до Індійського океану і Південно-Китайського моря на півдні та південному сході. На Русі були добре відомі Середземномор'я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія.

Важливу роль у розвитку географічних знань відігравали перекладні твори: Хроніки Георгія Амартола та Іоанна Малали, Житіє Костянтина, "Християнська топографія" ("Космографія") Козьми Індикоплова, "Александрія" тощо. Особливо це стосується космографічного твору візантійського автора VI ст. Козьми, який здійснював чимало купецьких мандрівок. Прізвище він отримав за пізньою традицією, яка вважала, що він побував в Індії. Насправді він плавав по трьох морях -- Ромейському (Середземному), Аравійському (Червоному) та Перській затоці, де ретельно фіксував свої спостереження.

Його твір складається з 12 "слів", які подають устрій Всесвіту, розповідають про зірки, моря, ріки, тварин, птицю, про перші дні творення світу тощо. Багато списків його праці були чудово ілюстровані. Тому, незважаючи на деякі фантастичні повідомлення, що зазнали критики ще у ІХ ст., "Християнська топографія" залишалася надзвичайно популярною у середньовічні часи. У давньоруській писемній традиції нараховується понад 90 списків (повних чи уривків) цього твору.

Размещено на Allbest.ru