Механізм агентурно-оперативних заходів та незаконних репресій проти Православної Церкви в Українській РСР під час "Великого терору" 1937-1938 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізм агентурно-оперативних заходів та незаконних репресій проти Православної Церкви в Українській РСР під час «Великого терору» 1937-1938 рр.

Вєдєнєєв Д.В.

«Великий терор» 1937-1938 рр. став і апофеозом фізичних гонінь на Православну Церкву, її священство та вірних. Жертвами переслідувань і цілеспрямованого терору стали десятки тисяч кліриків і сотні архієреїв Руської Православної Церкви, велика кількість віруючих. Як доповідав НКВС СРСР Й. Сталіну в розпал незаконних репресій, у серпні -- листопаді 1937 р. заарештували 166 архієреїв, із них репресували 81, а до 1939 р. на православних єпископських кафедрах у СРСР залишалося лише чотири єпископи, ще близько десяти архієреїв перебували на спокої або служили настоятелями храмів . З 1918 до 1940 р. загинуло сім митрополитів Київських. Тюремна камера була й останнім земним притулком патріаршого екзарха України (19291937 рр.), митрополита Київського і Галицького (1934-1937 рр.) Костянтина (Дьякова).

Зрозуміло, що і до 1937 р. не припинялися цілеспрямовані репресії та оперативна розробка канонічної православної конфесії («Патріаршої» або «Тихонівської» Церкви, як її іменували у службових документах), яка вважалася головним противником на «релігійному фронті». До 1925 р. в радянській Україні діяло вісім найчисельніших єпархій Руської Церкви, 6453 парафій (до 4 млн. 820 тис. парафіян) . В оперативній розробці «Тихонівської» Церкви в Україні (по лінії 3-ї (антирелігійної) групи секретного відділу Секретно-оперативної частини ДПУ УСРР) працювало 84 секретних співробітника (платних агента) .

Органи держбезпеки, їхні «секретно-політичні» підрозділи набували досвіду агентурно-оперативної розробки беззахисних у соціально-правовому відношенні православних віруючих та кліриків, фабрикували масштабні «справи» у цій царині. Зокрема, у справі «політичних та адміністративних центрів Всесоюзної контрреволюційної організації монархістів-церковників “Істинно-православна церква”» (ІПЦ, чимало її «центрів» перебувало в Україні, а саме звинувачен-ня висунуте 17 серпня 1931 р.) було засуджено понад 3000 громадян, у т. ч. 12 архієреїв, 358 монахів, 243 священики і диякони . Під час антирелігійного «вирішального штурму» 1933-1936 рр. в Українській РСР припинили існування до 75-80% православних храмів. Із 12380 православних храмів в Україні в 1936 р. залишилось 4487, а служба Божа звершувалася тільки в 1116 (9%) із них, тимчасом як у СРСР середній покажчик становив 28, 33% .

Веденням справ проти священнослужителів опікувалися спеціалізовані підрозділи відомства державної безпеки «із боротьби з церковно-сектантською контрреволюцією» у складі секретно-політичних органів (уперше створені у складі Всеросійської ЧК ще в лютому 1919 р.). Так, утворений наказом ОДПУ СРСР від 5 березня 1931 р. № 95/54 Секретно-політичний відділ (СПВ) серед функцій мав і розробку релігійних конфесій. Створений за його зразком СПВ ДПУ УСРР включав 4-те відділення («церковно-монархічне»), адже до його функцій було віднесено оперативну роботу як проти релігійних громад, так і колишніх співробітників царської адміністрації, жандармерії, представників аристократії, дворянства тощо . В роки «великого терору» безпосередньо агентурно-оперативні та слідчі заходи проти релігійного середовища здійснював відповідний підрозділ 4-го (секретно-політичного) відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УРСР та відповідні підроз-діли в регіональних органах.

Розгортання в СРСР з кінця 1934 р. масових політичних репресій, одним з основних об'єктів яких стало православне духовенство та миряни, породило низку директивних документів та розробку відповідної тактики оперативних заходів (форм і методів діяльності) органів державної безпеки, спрямованих, зокрема, на посилення міри жорстокості в переслідуванні кліру та архіпастирів, усунувши яких влада могла розраховувати на ліквідацію Церкви як «ідейного конкурента» та розшарування «малого стада» (простих віруючих). репресія православна церква український

Про підготовку енергійного удару по Церкві в Україні свідчили матеріали наради начальників антирелігійних підрозділів (4-х відділень) секретно-політичних відділів УДБ обласних управлінь НКВС УСРР із співробітниками 4-го відділення СПВ НКВС УСРР від 26 грудня 1935 р. В заході взяли участь заступник глави НКВС УСРР З. Кацнельсон, начальник СПВ Б. Козельський та його заступник П. Рахліс, керівництво 4-го відділення. П. Рахліс виступив із доповіддю «Про завдання боротьби з церковною і сектантською контрреволюцією». У ній констатувався «значний занепад релігійності в масах населення, особливо в сільських місцевостях», зазначалося, що з 3000 православних храмів України більшість не працює (у Чернігівській області, зокрема, з 600 було реально відкрито до 100). Документ дає зрозуміти, що за цим процесом стояв адміністративний тиск, адже тільки за 1935 р. ВУЦВК закрив у республіці 2154 храми, з'явилися цілі райони без жодної церкви.

Невдоволення віруючих порушенням 'їхніх прав трактувалося як «значне посилення контрреволюційної активності церковників». Позбавляючи віруючих законних прав на задоволення духовних потреб, чекісти лицемірно заявляли про небезпеку церковного підпілля, «нелегальні форми роботи», діяльність «без парафіяльного духовенства, монахів, репресованих церковників, які повернулись із заслання, біглих куркулів та інших антирадянських елементів», ремствували з приводу появи «таємних церков, за прикладом перших християн», поширення нонконформістських груп катакомбної ІПЦ. Констатувалося сполучення духовно-релігійного та власне соціального протесту, що виявлялося у відмові від отримання землі, паспортів, демонстративній непокорі органам влади, поширенні монархічних настроїв. Відзначалася небез-пека тенденції до примирення та об'єднання «тихонівців», «обновленців», «катакомбників» (адже це перешкоджало насадженню розколів і штучній фрагментації православного середовища) .

Констатувалися незадовільність роботи 4-х відділень СПВ в УНКВС, брак кваліфікованої агентури, що не дозволяло вести цілеспрямовану «розкладницьку роботу» та призводило до наголосу на репресивні заходи. Відтак П. Рахліс висував такі завдання: запобігання інтеграційним тенденціям у православному середовищі, посилення розкладницької роботи, «створення й виховання кваліфікованої агентури, здатної до роботи в умовах глибокого підпілля», припинення зовнішніх церковних зв'язків, активізація закриття храмів тощо .

Для розуміння суті агентурно-оперативної роботи та її зв'язку з власне репресивною діяльністю цікавим є виступ З. Кацнельсона. На його думку, апарат СПВ був зайнятий здебільшого роботою «по українській контрреволюції» та троцькістах, відтак «неприпустимо послабив увагу до церковної та сектантської контрреволюції». Відзначалася низька кваліфікація чекістів-«релігіознавців», які в попередні роки «знали досконало» історію, обрядовість, устрій кожної конфесії, а тепер намага-ються компенсувати недостатню компетентність репресіями. «На одних репресіях виїжджати не можна», -- повчав підлеглих заступник наркома, адже вони створюють ореол мучеництва репресованим і ускладнюють роботу. Він наголошував на необхідності виявлення в релігійних громадах «класово-чужих елементів», як от колишніх офіцерів, поліцейських, аристократів, дворян тощо. Співробітників СПВ закликали «розпалювати внутрішню боротьбу» та сіяти ворожнечу в релігійних громадах, компрометувати їхніх лідерів, проводити «вправні комбінації» агентурного характеру, внаслідок яких особа «опинялася у безвихідному становищі й змушена була б іти на вербування» .

10 січня 1936 р. начальник Секретно-політичного відділу (до функцій якого входила й боротьба із «церковниками та сектантами») Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, комісар держбезпеки 2-го рангу Г. Молчанов підписав циркуляр «Про агентурно-оперативну роботу по церковно-сектантській контрреволюції». У документі особливий наголос робився на агентурно-оперативній розробці православного середовища як засобу (передумові та штучній «підставі») подальшого застосування репресій.

Агентурні та слідчі заходи, йшлося в документі, свідчать про «значне зростання контрреволюційної активності церковників та сектантів, ріст підпілля, відновлення організаційних зв'язків та безумовну наявність керівних центрів». Особливу стурбованість викликали єпископи та священики, які поверталися до служіння, нерідко -- у «катакомбних» умовах («нелегали-професіонали», як їх називали чекісти). Їх апріорі звинувачували в небезпечній антидержавній діяльності, створенні «церковно-монархічного підпілля», що одразу надавало справам та їх «фігу-рантам» фатального «контрреволюційного забарвлення». Приписувалося вербувати «свіжу агентуру з числа церковно-сектантських керівників» (у т. ч. -- в місцях позбавлення волі), брати в оперативну розробку «всіх церковників і сектантів», що повернулися з таборів. Ставилося завдання «не залишати не репресованим жодного учасника контрреволюційного підпілля» (!). На завершення в директиві зазначалося, що стосовно православного кліру та вірних надійдуть додаткові вказівки .

Підготовка масштабної репресивної кампанії не випадково збіглася в часі з розробкою відповідних адміністративно-політичних заходів і повної юридичної заборони «патріаршої» Церкви. За дорученням Й. Сталіна, завідувач відділом керівних партійних органів ЦК ВКП (б) Г. Маленков 20 травня 1937 р. подав записку про «пожвавлення ворожої діяльності церковників». У ній пропонувалося скасувати основний нормативний документ, що регламентував діяльність релігійних об'єднань у СРСР -- декрет ВЦВК від 8 квітня 1929 р. «Про релігійні об'єднання». Йшлося про необхідність «покінчити... з органами управління церковників». 26 травня із запискою ознайомилися члени та кандидати у члени Політбюро ЦК ВКП (б), а 2 червня пропозицію окремою запискою підтримав глава НКВС СРСР М. Єжов .

Оперативну розробку та незаконне засудження православного кліру прискорили цілеспрямовані розпорядчі документи НКВС СРСР. Циркуляр регіональним органам держбезпеки від 27 березня 1937 р. приписував посилити агентурно-оперативну роботу по «церковниках» (як чекісти традиційно іменували саме православних віруючих). Директива ж НКВС СРСР від 8 липня 1937 р. № 24451 наказувала «розпочати рішучі дії щодо ліквідації церковників і прихильників сект» .

30 червня 1937 р. (відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП (б) від 2 червня того ж року «Про антирадянські елементи») вийшов сумнозвісний наказ № 00447 НКВС СРСР «Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» (за яким загалом у країні стратили до 400 тис. із майже 700 тис. розстріляних за доби «великого терору» 1937-1938 рр.). Наказ стосувався «осілих на селі» «церковників» (клір та церковний актив), адже до 1937 р. в органах церковного самоврядування -- «двадцятках» парафій Православної Церкви -- перебувало до 600 тис. громадян, та «сектантів», які згідно з наказом належали до категорії «воро-жих антирадянських елементів», «призвідників» політичних злочинів і диверсійних актів. Віддавалася команда приступити з 5 серпня 1937 р. до операції з репресування зазначених у наказі категорій громадян.

До прошарків населення, які мали зазнати переслідувань, віднесли й «найбільш активні антирадянські елементи» з числа «церковників», які на той час перебували в таборах. Як результат у 1937 р. посилились репресії православного кліру. За сфабрикованими звинуваченнями й новими справами, доносами табірної агентури священнослужителі проходили по «розстрільних» статтях. Лише в серпні -- листопаді 1937 р. затримали 166 архієреїв, 9116 священиків (репресували з них 4629), 2173 монахів (934), а разом за цей період у СРСР заарештували 31359 «церковників і сектантів» .

Втім, на практиці політичних утисків зазнала значно більша кількість священнослужителів і мирян, які перебували на волі, зокрема через наполегливі вимоги керівників територіальних партійних органів, які просили ЦК ВКП (б), у майже третині своїх звернень, додати до «контингенту» потенційних жертв священнослужителів усіх основних релігійних течій та «сект» .

У практику інспірування справ проти священнослужителів увійшли відповідні штучні конструкції-звинувачення, як наприклад, «церковно-монархічне підпілля» (ЦМП), за всієї умовності та штучності цього терміна, його зміст відбивав поширені серед частини кліру й мирян (особливо опозиційно-протестних течій по типу ІПЦ ) монархічно-реставраторські та антикомуністичні погляди, що долучало їх прихильників до категорії небезпечних політичних противників влади. Сам термін « ЦМП » поєднував функції як ідеологеми, так і «продуктивного» стандартного звинувачення.

Для розуміння механізму агентурно-оперативної «прелюдії» до репресій як таких промовистою є директива наркома внутрішніх справ УРСР І. Леплевського начальникам обласних управлінь НКВС (УНКВС) від 19 серпня 1937 р. № 2391 «Про агентурно-оперативну роботу по церковниках і сектантах». У ній ішлося про викриття чекістами в Києві «керівного центру» «підпільної фашистської організації тихонівців» (тобто канонічної Руської Православної Церкви). Одним із «джерел» відомостей про фантомну організацію називалися свідчення арештованого архієпископа Волинського і Житомирського Філарета (Лінчевського, розстріляного 27 листопада 1937 р.). її «учасників» звинувачували в намірах побудови в СРСР «держави фашистського типу», підготовці кадрів для повстансько-терористичної боротьби з радвладою в разі війни, укорінення своїх прибічників в органах радянської влади та створенні мережі нелегальних організацій, шпигунстві на користь Німеччини й інших імперіалістичних держав та контактах з іноземними консульствами та громадянами, а також у спробах інспірувати «масовий антирадянський рух за відновлення закритих церков».

Показово, що в тому документі йшлося про «викриття» нелегальної організації Української автокефальної православної церкви (розпущеної ще на початку 1930-х рр.), причому низка звинувачень проти її «фігурантів» була напрочуд схожою на закиди на адресу «підпільників» з «тихонівської» Церкви, аж до спроб створення «самостійної фашистської держави під протекторатом Німеччини». УНКВС ставилося завдання активізувати агентурно-оперативну роботу в релігійному середовищі, створити відповідну агентурну мережу і провести «операції» щодо «церковно-сектантських контрреволюційних кадрів» на підставі «ліквідації» накопичених оперативних відомостей, інакше кажучи, здійснити масові арешти за раніш сфабрикованими (вичавленими під час слідства, сфабрикованими в агентурних повідомленнях тощо) «компро-метуючими матеріалами» .

У час «великого терору» темпи репресій проти православних і представників інших конфесій швидко зростали. Якщо за 1936 -- перший квартал 1937 р. в УСРР заарештували 298 представників «церковно-сектантської контрреволюції», з яких засудили 260 (включаючи 24 священнослужителів, 6 монахів і 54 мирян Руської Православної Церкви) , то в січні -- листопаді 1937 р. лише в окремих областях з числа представників кліру та мирян РПЦ арештували: в Київській області -- 602; Хар-ківській -- 690; Донецькій -- 299; Одеській -- 471 (для порівняння: загалом за цей період в Українській РСР піддали репресіям за релігійною ознакою 5 388 громадян) .

Водночас у надрах спецслужби (за різними оперативними розробками) накопичувалися «компрометуючі матеріали» і на екзарха України, покликані стати «підставою» для подальшого застосування репресій. Зокрема, проміжні підсумки агентурно-оперативної розробки владики Костянтина підбивались у меморандумі Транспортного відділу УДБ НКВС УСРР (січень 1934 р.), адресованому главі НКВС республіки В. Балицькому . Як ішлося в документі, підрозділом велася агентурна розробка «Підйом» проти групи учасників ІПЦ (катакомбної течії, радикально опозиційної як до «краснодраконівської влади», так і до канонічної Православної Церкви, яку вони вважали такою, що пішла на службу до богоборців, і не сприймали вимушені компроміси «сергіанців»), до проводу якої входили, начебто, єпископ Бєлгородський Антоній (Панкеєв), що повернувся із сибірського заслання, та архієпископ Курський і Обоянський Онуфрій (Гагалюк) .

Чекісти стверджували, що до «організації» входив і митрополит Костянтин, хоча той і стояв на позиціях вірності Патріаршому місцеблюстителю митрополиту Сергію. Заарештований у лютому 1935 р. згаданий єпископ Бєлгородський Антоній твердо заявляв на слідстві, що до ІПЦ жоден із священиків Бєлгородської єпархії не приєднувався. Винним себе не визнавав і не погодився дати «викривальні свідчення» ні на кого. Проте навіть просто згадані владикою Антонієм архієреї (включаючи екзарха України), одразу ж трактувалися співробітниками НКВС як члени «антирадянських організацій». Трагічна доля спіткала й інших фігурантів згаданої справи -- єпископів Макарія (Кармазіна, страченого у грудні 1937 р.), Стефана (Андріашенко, за офіційними даними померлого у таборі в 1941 р.) та інших священнослужителів.

Владика Костянтин передчував розправу, і вже у травні 1934 р., розмовляючи з прихованим інформатором НКВС, висловлював побоювання, що буде розстріляний, як єпископ Прилуцький Василій (Зеленцов, страчений 7 лютого 1930 р.) та інші .

Слід зазначити, що ще до арешту екзарха, Православ'я в Україні зазнало страшенного удару. З 30 діючих у 1927 р. архієреїв, ішлось у довідці НКВСУСРР «Про церковно-сектантську контрреволюцію на Україні», на 1937 р. служило лише шість. До 1935 р. ліквідували всі органи ко-легіального управління Церквою, заборонили церковні з'їзди, з 1930 р. не скликалися архієрейські собори. З 10 тис. храмів, де відправлялося богослужіння у 1929 р., на 1937 р. залишилося діючими 850 і стільки ж формально відкритими, де пастирів «видалили за паспортним режимом» . Загалом в УРСР до 1939 р. залишилося 3% від дореволюційної кількості діючих храмів. До 1917 р. лише в Києві налічувалося до 30 тис. представників духовенства й чернецтва, діяли 130 православних храмів і молитовних домів, а на 1941 р. служба правилася лише у двох храмах з трьома священиками і дияконом .

Створювалися численні агентурно-оперативні розробки, а фактично -- механізми інспірування «справ» для розправи з духовенством і «церковниками», тобто активними віруючими, учасниками органів церковного самоврядування. Про ідеологічну спрямованість подібних розробок і сфабрикованих звинувачень красномовно свідчать штампи, які застосовувалися щодо єпископату в доповіді «по церковній контрреволюції» Дніпропетровського УНКВС за друге півріччя 1937 р.

У ньому Церкву характеризували як «яскраво виражену організацію фашистського типу, яка не гребує жодними засобами в боротьбі з Радянською владою». Майбутнього патріарха Сергія оголошували «пов'язаним з фашистськими колами Японії, Німеччини, Польщі й Литви». Митрополит Костянтин називався «керівником контрреволюційної організації церковників на Україні, який підтримує зв'язок із закордонними фашистськими колами через особистого секретаря, який був пов'язаний із польським та німецьким консульствами ще в м. Києві» .

Крім того, до досьє чекістів додавалися доноси на канонічних архієреїв від учасників інспірованих органами ОДПУ-НКВС у 1920-ті рр. обновленського, «лубенського», «григоріанського» розколів, а також здобуті під тортурами та морально-психологічними пресингом «свідчення» фігурантів інших кримінальних справ. Подібні «свідчення» на владику Костянтина вдалося змусити дати архієпископа Дніпропетровського Георгія (Делієва, 1878-1937 рр.). 10 жовтня 1937 р. (незадовго до арешту екзарха України), владика Георгій «зізнався», що в 1934 р. митрополит Костянтин «залучив» його до «контрреволюційної фашистсько-церковної організації» . Самого дніпропетровського архієрея звинувачували в численних «злочинах» -- від створення «контрреволюційної фашистської організації церковників-тихонівців» до спроб «зриву мобілізації». Вельми промовистим, з погляду конфесійної політики влади, стало звинувачення в тому, що підслідний «давав указівки всіма силами обстоювати існування кожного храму й приходу» . 30 листопада 1937 р. владику Георгія розстріляли за рішенням особливої трійки Дніпропетровського УНКВС.

Неправдиві свідчення на митрополита Костянтина та відомого київського священика Олександра Глаголєва (1872-1937 рр., прототип отця Олександра з «Білої гвардії» М. Булгакова, він вінчав майбутнього письменника з першою дружиною, Тетяною Лаппою), з яким вони проходили за однією кримінальною справою, змусили дати архієпископа Волинського і Житомирського Філарета (Лінчевського) .

До того ж у самих органах держбезпеки опинилося чимало людей малоосвічених, морально схиблених, які розуміли репресії як карт-бланш на беззаконня й були розбещені «лімітами по першій категорії» -- квотами на винесення смертних вироків. При цьому за згаданою «операцією за наказом № 00447» розстрільні ліміти в цілому були перевищені приблизно уп'ятеро. У вересні 1938 р. наркому внутрішніх справ Української РСР О. Успенському довелося шифровкою попереджати на-чальників УНКВС: «ліміти по 1-й категорії збільшені не будуть. Необхідно вкластися в ті, що Вам надані» . Низьким залишався культурно-освітній рівень оперативних працівників. На думку керівництва, в IV відділі (секретно-політичному) Полтавського УНКВС «більшість співробітників» по церковній лінії «є людьми недостатньо грамотними й у вузькому, і в широкому значенні цього слова», не мають «політичного і чекістського кругозору» .

Оперативники УДБ НКВС УРСР затримали екзарха України у Свято-Покровському храмі на Солом'янці (закритий у 1939 р.) 29 жовтня 1937 р. У виписаному ще 26 жовтня ордері на арешт помічник начальника IV відділу УДБ НКВС УРСР молодший лейтенант держбезпеки Д. Перцов (сумно відомий як вправний фабрикатор справ із застосуванням «фізичного впливу» на підслідних і нагороджений у 1937 р. орденом Червоної Зірки за «службові досягнення») зазначав, що митропо-лит «є керівником антирадянської фашистської організації церковників (тихонівців)», особисто давав указівки «про підготовку кадрів для озброєного повстання на випадок війни з Німеччиною, створював фашистські групи на периферії і проводив антирадянську роботу у зв'язку із переписом населення» під контролем німецького консульства .

Згодом Д. Перцов фактично керував IV відділом УДБ, деякими регіональними органами НКВС, у червні 1941 р. військовий трибунал Київського військового округу (КВО) все ж засудив його до 15 років таборів за порушення законності. Працював на лісоповалі й помер 28 серпня 1948 р. у «Востураллаге».

Ще до арешту позасудових переслідувань зазнали й рідні митрополита. У вересні 1937 р. заарештували доньку Мелетіну, співробітницю Наркомату землеробства УРСР, тоді ж розстріляли зятя (й небожа) владики Бориса, який служив у штабі КВО, звинувативши його в участі у «воєнно-троцькістському заколоті» та шпигунстві на користь Німеччини.

Хворого літнього архієрея піддали інтенсивним допитам у Лук'янівському слідчому ізоляторі, справу вів сам Д. Перцов, залучаючи помічників. Про інтенсивність тиску на підслідного можна су-дити по тому, що 3 листопада 1937 р. він підготував власноручну заяву, «визнаючи себе винним» у створенні «на Україні антирадянської організації, яка ставила собі за мету повалення існуючого державного ладу».

Слідчі продовжували знущання, змусивши владику наступного дня заявити про існування «антирадянської організації, очолюваної мною». Ця міфічна організація, мовляв, мала створити державу з радянською формою правління на чолі з особами «з Українського народу». На випадок її виходу із Союзу РСР Україна мала обрати собі форму влади. Імовірно, за сценарієм перебігу слідства з УДБ НКВС та від політичного проводу (секретно-політичний підрозділ курували керівники республіканської партійної організації, які особисто брали участь у фальсифікації особливо важливих справ, аж поки самі на стали жертвою беззаконня) надходили корективи, і 5 листопада вже йшлося про однозначний намір вигаданої організації вивести Україну зі складу СРСР й утворити «самостійну» державу. До протоколу вносилися прізвища «учасників», включаючи осіб, які раніше давали свідчення на митрополита Костянтина .

10 листопада 1937 р. відряджений до ГУ відділу УДБ оперативник М. Клопотнюк написав рапорт Д. Перцову, в якому виклав обставини смерті митрополита Костянтина. Напередодні, о 22-й год. ним був викликаний на допит К. Дьяков, якого доставили тільки опівночі. Архієрей попросив води й 5-10 хвилин, щоб прийти до тями, але за 2-3 хв. «став блідим і впав зі стільця на підлогу». Викликаний оперуповноважений 9-го відділення IV відділу лейтенант Гольдфарб викликав чергового лікаря Санітарного відділу НКВС Й. Мороза, проте зроблені укол та штучне дихання результатів не дали. У складеному акті йшлося, що «смерть настала від крововиливу в мозок, як наслідок хвороби серцево-судинної системи (атеросклерозу судин)» . 26 листопада 1937 р. заступнику глави НКВС УРСР Степанову доповіли про смерть від уросепсису та серцевої недостатності отця Олександра Глаголєва .

У роки «відлиги», 8 березня 1963 р., Олексій Глаголєв (син о. Олександра) звернувся до Прокуратури УРСР з проханням про розслідування обставин смерті батька. Вже 4 квітня 1963 р. старший радник юстиції Г. Малий повідомив начальникові Слідчого відділу КДБ при РМ УРСР полковнику П. Пивоварцю: жодних документальних підтверджень належності фігурантів згаданої справи до «антирадянської організації» не виявлено. «Причини смерті не з'ясовані і є загадковими», лікарських висновків про смерть у справі немає, зазначав Г. Малий .

15 вересня 1993 р., розглянувши архівну кримінальну справу митрополита Костянтина, Генеральна прокуратура України закрила її за браком складу злочину, що стало підставою для реабілітації його як жертви масового беззаконня й гонінь на православну віру. 19 жовтня 1993 р. митрополит Костянтин був прославлений Священним Синодом Української Православної Церкви (УПЦ) як місцевошанований святий і новомученик Слобідського краю. Рішенням Священного Синоду УПЦ від 10 лютого 2011 р. священномученик Костянтин (Дьяков) включений до Собору Київських святих.

Розглянуті матеріали оперативної та репресивної практики органів держбезпеки за часів «великого терору» дозволяють виявити основні тактико-структурні складові механізму цілеспрямованого переслідування ієрархів Православної Церкви як найчисельнішої та найстарішої релігійної конфесії в Україні та СРСР у цілому. Фізичні репресії та адміністративні утиски православних у 1937-1938 рр. стали апофеозом богоборчої політики й поставили Церкву на межу виживання (в деяких областях УСРС не залишилося жодного діючого храму), ставилося питання про завершення останньої «безбожної п'ятирічки».

Репресії православних архієреїв здійснювалися як згідно з політикою державного атеїзму, так і каталізувалися із загальним переходом до масованого державного терору за централізованими рішеннями і в рамках відповідних кампаній та «операцій».

Репресіям як таким, здебільшого, передували агентурно-оперативні розробки (групові літерні розробки, заведення персональних справформулярів тощо), які могли тривати й достатньо довгий час. Фабрикувалася фабула майбутньої кримінальної справи, у центрі якої поставали фальшиві звинувачення в підготовці злочинів проти безпеки держави та існуючого політичного ладу, співробітництві з іноземними спецслужбами, підготовці терористичних акцій, у сепаратизмі, націоналізмі, солідарності з фашистською ідеологією тощо. Відповідні матеріали фабрикувалися оперативниками з урахуванням загальної змістової лінії репресивних кампаній та за допомогою агентури (у т. ч. з релігійного середовища), а також «здобувалися» шляхом незаконного примушування підслідних до подання неправдивих свідчень і згоди підтвердити інсинуації співробітників НКВС.

Після арешту розпочиналися слідчі дії, які вели самі оперативні працівники, звинувачення могли корегуватися відповідно до політичних настанов і напрямку самих репресивних кампаній. Широко застосовувалися морально-психологічний тиск і фізичні тортури. Методи ведення сфабрикованих справ і характер висунутих звинувачень залишали жертвам незначні шанси на виживання, і випадки, на зразок, скажімо, святителя Луки Кримського (професора В. Войно-Ясенецького, який 11 років провів у тюрмах і на засланні) були скоріше винятком.

Размещено на Allbest.ru