Місце князів Сангушків серед магнатсько-шляхетських родин Волині та Великого Князівства Литовського у XV - середині XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІСЦЕ КНЯЗІВ САНГУШКІВ СЕРЕД МАГНАТСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКИХ РОДИН ВОЛИНІ ТА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО У XV - СЕРЕДИНІ XVI СТ.

PLACE OF SANHUSHKO PRINCES AMONG MAGNATE AND NOBILITY FAMILIES OF VOLYN AND THE GREAT DUCHY OF LITHUANIA IN XV - MIDDLE XVI CENTURIES

волинь землеволодіння князівство литовський

Рябошапка В. О.,

аспірантка історичного факультету,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Україна, Київ),

Riaboshapka V. O.,

PhD student, Faculty of history,

Taras Shevchenko national university of Kyiv, (Ukraine, Kyiv),

У статті розглянуто становище князівської родини Сангушків за часів існування Великого князівства Литовського, їхній вплив на суспільно-політичне та економічне життя держави до моменту укладення Люблінської унії. Зроблено порівняльний аналіз рівня землеволодіння серед найзаможніших сімей Волині та перебування найвидатніших представників роду на державних посадах. Визначено місце князів Сангушків на політичній палітрі ранньомодерної Литовсько-руської держави.

Ключові слова: Сангушки, «княжата головні», землеволодіння, Волинь.

The article deals with the position of Sangushko princes during the existence of the Grand Duchy of Lithuania, their influence on the socio-political and economic life of the state until the time of the Union of Lublin. A comparative analysis of the level of land ownership among the richest families of Volyn and the presence of the most prominent representatives of the family in public positions are made. The place of Sanhushko princes on the political palette of the early modern Lithuanian-Russian state was determined.

Keywords: Sanhushko, “chief princes ”, land ownership, Volyn.

Політична система Великого князівства Литовського ранньомодерної доби сформувалась в результаті активної політики інкорпорації українських земель, а також використання в державному управлінні міцно сформованих в часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства владних механізмів, інститутів та традицій. Як наслідок, на цьому ґрунті вдалося сформувати унікальний симбіоз Литовсько-руської держави, що діяв за принципом «старого не руйнувати, нового не запроваджувати». Такий підхід був виправданим, оскільки дозволяв литовським князям схилити на свою сторону руську еліту, що мала значний вплив на території українських та білоруських земель, які складали 90% усіх володінь литовської династії Ге- диміновичів.

Належність окремих груп до привілейованої верстви суспільства завжди викликає значний інтерес в дослідників, в тому числі і середньовічної історії. З огляду на те, що панівні позиції в керівництві держави належали все ж таки представникам династії Гедиміновичів, особливу увагу привертають репрезентанти їхньої родової лінії, оскільки вони прагнули якомога швидше поширити свій вплив на набуті території та встановити контроль над окремими регіонами шляхом отримання політичної влади та землеволодіння. Враховуючи цей факт, не можна оминути увагою становище родини Сангушків в ієрархічній структурі Великого князівства Литовського, здійснити спробу проаналізувати взаємовідносини з іншими представниками магнатерії та вплив на суспільно-політичні та соціально-економічні процеси того часу. Цим аспектам присвятили свої наукові доробки Н. Яковенко А. Блануца [2], Л. Войтович [7], А. Бортнікова та інші. Будучи представниками князівського прошарку, привілейованого та закритого для входження інших впливових осіб з-поза середовища, Сангушки прагнули зберігати та зміцнювати свої позиції серед панівної еліти Великого князівства Литовського. Слід наголосити, що князівський статус можна було отримати лише від народження, він переходив у спадок та не міг бути набутий чи дарований ні за будь-які гроші, ні за вплив та політичні зв'язки. Сформована таким чином традиція належності до князівської групи унеможливлювала її розширення та вкорінила принцип «закритого клубу обраних долею та колишніми заслугами князівських родин».

Водночас цей прошарок за своїм статусом теж не був однорідним та мав відповідний розподіл - «княжата головні» та «княжата-повітники». В цьому ключі досить детальне та чітке позначення «княжат головних» надає дослідниця середньовічної історії України, зокрема литовсько-польського періоду, Н. Яковенко. На її переконання представники цього угруповання займали особливе становище в політичній системі литовської держави, що визначалось їхньою підтримкою правлячої династії в обмін на збереження набутих здавна привілеїв та вольностей. Зокрема, вони брали безумовну участь в засіданнях великокнязівської ради (180 найбільш знатних осіб) з огляду на давні звичаї та практику, хоча українська партія у складі 9 родів, що належали до верхівки князівського прошарку, не мали значного впливу на формування основних напрямів державної політики через свою малочисельність на фоні всього Великого князівства Литовського. Крім того, до їхніх особливих прав належало право вирушати на війну самостійно, не у складі військових формувань територій, де розташовувались їхні земельні володіння. Також їм передбачалися особисті листи-сповіщення про початок війни, скликання сеймів та використання королівського воску для проставлення печаток під час листування. Варто зауважити той факт, що всередині цієї групи існувала власна ієрархія, що визначалася списком для розсилки листів. Так, за відомостями Литовської метрики, зокрема 1536 р., першими кому адресувалося повідомлення були Острозькі, далі Заславські, наступні Сангушки. За ними йшли в списку Вишневецькі та Збаразькі, Корецькі та Четвертинські [10, с. 102-103].

Як бачимо, незважаючи на окремішність в привілейованому прошарку литовсько-руського суспільства, існував своєрідний поділ всередині групи за рангами та історичною традицією, сформованою в минулі часи.

Слід наголосити, що підтвердженням диференціації в рамках князівської еліти є документальні свідчення середини XVI ст. Так, за даними ревізії Луцького замку 1545 р. виокремлено дві групи князів - «княжата головні» та «княжата-повітники». До першої групи належали родини Сангушків-Ко- ширських, Гольшанськиих-Дубровицьких та Чор- торийських, до іншої - Вороницькі, Головня-Ост- рожецькі, Соколинські, Масальські та Ружицькі. На думку А. Блануци, належність до групи «княжат головних» визначалася стабільним володінням земельними наділами з XIV століття, а також їх великими розмірами [2, с. 227].

Крім того, Н. Яковенко до «княжат головних» зараховує також князівські родини Острозьких, Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких, Заслав- ських, Четвертинських, а також Глинських. Інші князівські родини, на її переконання, автоматично відносяться до іншої групи князівського прошарку «повітників» [10, с. 100].

Для належного розуміння належності князівських родів до певної групи всередині прошарку варто звернути увагу на їхнє походження. На думку Л. Войтовича рід Сангушків сягає своїм корінням часів великого князя Гедиміна, беручи від нього свій початок. Він вважає, що незважаючи на литовське походження, Сангушки як ментально, так і матеріально були ближчими до русько-української політичної верхівки [5, с. 363].

Варто зазначити, що засновник роду Сангушків Сангушко (Сендюшко) Федькович в якості своєї резиденції використовував Ратно, водночас протягом першої половини XV ст. намагався розширити свої володіння за рахунок сусідніх волостей (поселення Ковель), за що був позбавлений прав на Рат- ненську волость у 1441 р. королем Владиславом ІІІ. Проте через два роки, у 1443 р. великий князь Казимир Ягеллончик скасував санкції по відношенню до Сангушка Федьковича та повернув родове обійстя у його власність. Після цього засновник роду почав іменуватися як «князь на Ратно та Ковелі». Нащадок князя, син Михайло Сангушкович, наприкінці XV ст. отримав підтвердження права володіння на Ковель та керував ним до своєї смерті у 1511 р. Інші сини Сангушка Федьковича теж були непересічними особистостями в історії Волині та Поділля. Так, Василь Сангушкович в 1443-1445 рр. займав посаду брацлавського та вінницького намісника, а Олександр Сангушкович - володимир- ського та кременецького старости (1484-1490 рр.) [6, с. 33-34].

За відомостями Н. Черкаської рід Сангушків отримав володіння на Волині наприкінці XIV ст. - на початку XV ст. Щодо їх соціального статусу, то дані ревізій замків Волині за 1545-1552 рр. визначають князів як княжат головних, які мали право брати участь у великокнязівській раді та посідати чільні посади, в тому числі гетьманські, як у Великому князівстві Литовському, так і пізніше Речі Посполитій. Крім того, представники роду згадуються як засновники низки міст та містечок на

Волині - Вижва (1508), Ковель (1518) та Полонне (1559). Зокрема, містечко Полонне або Полонку заклав один з найвідоміших репрезентантів несухоїзько-локацької гілки родини Роман Федорович Сангушко, житомирський староста на той момент, а пізніше брацлавський воєвода та польний гетьман Великого князівства Литовського. Варто зауважити, що несухоїзько-локацька лінія Сангуш- ків за віросповіданням належали до православ'я, хоча значна кількість представників інших частин роду прийняла католицтво, особливо в першій третині XVII ст., за часів існування Речі Посполитої [9, с. 7].

Досить промовисті дані наводить у своїй праці Н. Яковенко, акцентуючи увагу в порівняльній таблиці на представництво впливових князівських родів на території Волині та Центральної України за чоловічою статтю наприкінці XIV - початку другої половини XVII ст. Зокрема, в першій половині та середині XVI ст. Сангушки були найчисель- нішим прошарком серед князівської еліти, будучи представлені 9-ма особами. За ними в списку най- чисельніших репрезентантів родів йшли Вишне- вецькі та Курцевичі - по 6 душ [10, с. 95].

Для кращого розуміння становища князів Сан- гушків на території Волині у XVI ст. необхідно звернутися до даних реєстрів та фіскальної звітності. Так, значну інформацію щодо військових повинностей та розміру земельних володінь містять Попис війська Великого князівства Литовського 1528 р. та Поборовий реєстр Волинського воєводства 1570 р. Зокрема, за даними Попису 7 родів групи «княжат головних» володіли 5382 волоками землі, що становило 84 % всіх земельних угідь Волині. Крім того, про особливе економічне становище та провідні позиції серед князівської еліти свідчить кількість коней, які виставлялися від володінь відповідно до розмірів земельних наділів, що перебували у власності. Так, князі Сангушки-Кошир- ські повинні були виділити 126 коней, що перевищувало в 3 рази кількість, яку мали забезпечити князі Вишневецькі (46). Інші представники групи «княжат головних» Чорторийські, Четвертинські та Заславські мали зобов'язання щодо 33, 31 та 29 коней відповідно [2, с. 229].

Незважаючи на міцне становище Сангушків серед магнатських родин Волині всередині роду виникали окремі суперечності та непорозуміння щодо розмежування володінь. З метою унеможливити силовий варіант вирішення питань та не підривати авторитет роду, в переважній більшості випадків, використовувався мирний шлях - судовий. Так, засновник міста Ковеля Василь Михайлович Сангушко (надалі іменувався як Ковельський) у 1519 р. домовився зі свояком Андрієм Михайловичем Сангушком-Коширським про визначення права власності на територію між Ковелем та Камінь-Коширським. До речі, цікавим видається факт, що на початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському проживало 9 репрезентантів роду, у власності яких перебували Ратненська, Коширська та Ковельська волості [6, с. 34].

Як бачимо, матеріальне становище родини Сангушків-Коширських було на досить високому рівні, що дозволяло займати провідні позиції серед панівної еліти Волині першої третини XVI ст. Також досить цікавими для порівняння є відомості Поборового реєстру Волинського воєводства 1570 р., укладеного відразу після входження Волині до складу Речі Посполитої після Люблінської унії. Відповідно до реєстру 8 родин чільної групи князів в своїй власності сконцентрували уже 86% усіх земельних угідь краю (6944 волок), а провідне місце за рівнем землеволодіння перейшло до родини Острозьких на чолі з Василем-Костянтином. За ними розмістилися Сангушки-Коширські, Вишне- вецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі, Четвер- тинські [2, с. 230]. Можна зауважити, що в цілому «княжата головні» не тільки зберегли свої позиції серед групи найбільших землевласників, а й зуміли збільшити розміри своїх угідь. Єдина зміна в цій групі - концентрація в руках родини Острозьких більшої кількості земель та витіснення родини Сангушків-Коширських на друге місце в своєрідному рейтингу матеріальних статків групи.

Варто зауважити, що у 1537 р. відбувається розподіл ковельського маєтку Сангушків. Василь Михайлович Сангушко та його племінник Андрій Михайлович Сангушко підписали угоду, відповідно до якої володіння останнього (Городелець) відмежовувалось від Ковеля та Клевеця. Водночас, варто зауважити, що Ковельська волость досить активно розвивалася та зростала, що призвело до територіальних суперечок із сусідами - князем Андрієм Вишневецьким, власником Смідинського маєтку та Федором Сангушком. В результаті було підписано мирові угоди, в яких чітко зафіксовано межі князівських володінь [6, с. 34-35]. Проте, не бажаючи надалі конфліктувати з іншими князями, у 1543 р. Василь Сангушко отримує дуже доречну пропозицію королеви Бони Сфорци щодо обміну територіями. Згідно з домовленостями, зафіксованими в менових листах від 4 березня 1543 р., дружина короля Сигізмунда І Старого отримувала Ковельську волость із трьома замками, тридцятьма п'ятьма селами та монастирем святої Трійці. Натомість у володіння Василя Сангушка передавались Смоляни, Обольче та Хорвол [1, с. 346]. Таким чином, в історії Ковельщини завершився «сангушків- ський період».

Розглядаючи найвизначніших представників славного роду, неможливо оминути увагою ім'я Федора Сангушка, маршалка Волинської землі (1535-1547 рр.), володимирського, брацлавського та вінницького старости та засновника несухоїзь- ко-локачівської лінії роду Сангушків.

Слід підкреслити, що до повноважень старости та маршалка належало здійснення правосуддя. На Волині існували певні особливості, пов'язані з виконанням цих функцій. Староста здійснював судові повноваження разом з маршалком землі. Зазвичай, посади Луцького старости та маршал- ка Волинської землі займала одна особа з метою ефективного управління територією. Щодо статусу маршалка, то його статус як апеляційної інстанції для шляхти Волинської землі визначений привілеєм на уряд, виданий князю Федору Сангушку 30 січня 1535 р. Відповідно до його положень у разі незгоди з рішенням першої інстанції «тогды вольно будеть кождому князю и пану и земяном ото- зватися до него, маршалка земского...» [8, с. 118].

Крім того, до повноважень маршалка Волинської землі Федора Сангушка належав контроль за дотриманням законності та порядку на ввіреній йому території. Зокрема, великий князь литовський та польський король Сигізмунд І у 1538 р. звертався до маршалка з дорученням розібратися в системних набігах та розбоях грабіжників, що вбивали жителів волинських сіл та привласнювали їх майно, сіючи небезпеку та зростання криміногенної ситуації в регіоні. На допомогу місцевій владі були надіслані королівські двірські, що свідчило про пріоритет політики безпеки та відновлення законності як основи злагоди та миру в суспільстві [3, с. 12]. Такі речі, безумовно, завдавали шкоди авторитету князівській владі та вимагали жорстких дій з боку уповноваженого представника короля.

Ще одним яскравим прикладом застосування наданих привілеєм повноважень може слугувати розгляд Федором Сангушком скарги архімандрита Жидичинського про вилучення землі та несплату десятини князем Масальським, що мав місце в м. Володимирі у 1542 р. Втім, справа слухалася відповідно до доручення Великого князя Литовського, що може свідчити про пріоритетність вирішення конфлікту та виключне право маршалка розглядати такого роду випадки [8, с. 119-120].

Варто зауважити, що статус старости був достатньо сильно захищений положеннями І Литовського статуту 1529 р. Відповідно до норм закону передбачалося поважне ставлення до державних службовців, на кшталт воєвод і старост. У разі нанесення образи та застосування насильства до вищезазначених посадових осіб порушник мав сплатити величезний штраф у розмірі дванадцяти рублів грошів [4, с. 119].

Окрім того, що володіння Федора Сангушка зосереджувались в основному на Волині в 1542-1547 рр. під його владу переходить Східне Поділля. Після його смерті у 1547 р. усі маєтки успадковує старший син - Дмитро. Дмитро Федорович Сангушко перебував на військовій службі, займав посаду канівського, черкаського, вінницького та житомирського старости. Проте у 1554 р. був вбитий, після того як зазнав переслідування через шлюб з Гальшкою Острозькою.

У зв'язку з трагічною смертю брата Роману Федоровичу Сангушку випало очолити рід та взяти усю відповідальність за його існування. У 1555 р. він іде на військову службу, за успіхи на якій через два роки стає житомирським старостою. На посаді йому вдається суттєво зміцнити укріплення ввіреної території та ефективно організувати захист від набігів кримських татар. Військовий талант дозволив йому досить швидко проявити усі звої здібності та вміння, наслідком чого в 1566 р. рішенням сейму Великого князівства Литовського призначається на посаду брацлавського воєводи, а також отримує у володіння м. Вінницю та навколишні поселення. Більше того, наступного року король вирішує підвищити статус князя до польного гетьмана Великого князівства Литовського. На таке рішення повпливали успішні звитяги над московськими військами в рамках Лівонської війни [12, с. 28].

Значна роль Романа Сангушка прослідковуєть- ся в подіях, пов'язаних з укладенням Люблінської унії. Слід зазначити, що з самого початку цього процесу він був противником такого об'єднання, мотивуючи це тим, що Велике князівство Литовське має зберігати свою самостійність. Проте тривалі військові дії з Московською державою та постійна загроза втрати території змінили погляди князя на протилежні. На його думку, подальше зволікання з пошуком союзників сприятиме подальшому послабленню Литовської держави та зростанню небезпеки від Московії та кримських татар. Крім того, не варто було забувати про потребу політичної підтримки та прихильності зі сторони правлячої верхівки, зокрема короля. Більше того, додатковим аргументом для підтримки унії була необхідність збереження та захист набутих земельних володінь.

В цьому контексті слід виокремити практичне значення схвалення князем унії. Зокрема, ключовим моментом, що хвилював панівну еліту, особливо православну литовську та українську шляхту, був економічний. Будучи представником останньої, він активно долучився до підписання Вільнюського привілею 5 липня 1563 р. Відповідно до нього усі існуючі права для шляхти поширювалися також на православну шляхту, зокрема: гарантії землеволодіння, в тому числі незаконно захоплених угідь, а також неможливість відбирання майна, набутого до часу підписання згаданого вище привілею [11, с. 270-271].

Напередодні укладання унії кожна зі сторін намагалася залучити у свій табір польного гетьмана Литовської держави Романа Сангушка. Так, М. Ра- дзивілл, що представляв противників єднання двох держав, у своєму листі до гетьмана просив його відвідати Вільно та обговорити усі деталі, пов'язані з угодою. Князь Роман ніяк не відреагував на це прохання. Водночас, у березні 1569 р. воєвода Ві- ленський М. Рудий надіслав запрошення стосовно того ж питання, яке польний гетьман прийняв. Під час візиту чіткої позиції щодо унії не було озвучено. У червні 1569 р. населення Брацлавщини було сильно стурбоване рішенням Люблінського сейму щодо її включення до складу Польської держави. Князь Роман, виступаючи перед сеймом, заявив, що умовою для підтримки об'єднання Польші та Литви в єдину державу може бути лише збереження та тверді гарантії прав православної литовської та руської шляхти. Така позиція влаштовувала польських магнатів та короля, в результаті чого 1 липня 1569 р. була укладена угода про об'єднання двох держав у складі Речі Посполитої [12, с. 29].

Безумовно, такий хід подій та фіксація в угоді гарантій стали ключовим аргументом для Романа Сангушка підтримати унію, та, як наслідок, зберегти власні землеволодіння та зайняти міцні позиції при королівському дворі.

Підводячи підсумки нашого огляду, варто зауважити, що рід Сангушків протягом XV - середини XVI ст. відігравав провідні ролі в суспільно-політичному житті Литовської держави та Волині, зокрема. Належність до правлячої еліти, знатне походження, підкріплені значними земельними володіннями та маєтностями дозволили представникам роду комфортно перебувати на політичній шахівниці Великого князівства Литовського, в середовищі найбільш вагомих її гравців. Природні таланти та здібності відкривали перед князями двері до зайняття найвищих посад, в тому числі і державного значення. Водночас, як і будь-хто із представників нобілітету того часу, вони вбачали за необхідне зберегти та зміцнити статус родини, примножити набуті статки та капітали для підтримки сформованого століттями авторитету як запоруки шанобливого ставлення та прихильності політичного режиму.

Список використаних джерел

1. Блануца А. Джерела дослідження політики земельних надань Ягеллонів на українських землях Великого князівства Литовського. Україна в Центрально-Східній Європі. 2015. Вип. 15. С. 329-348.

2. Блануца А. «Княжата головні» та «княжата-пові- тники» на Волині в XVI - першій половині XVII століття. Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінцяXVIII ст.). 2006. № 6. C. 227-238.

3. Бортнікова А. Волинські міста у сфері діяльності маршалка Волинської землі та ключника (середина XV - 60-ті рр. XVI ст.). Історичні студії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 2014. Вип. 11-12. С. 10-16.

4. Бортнікова А. Міста Волині та уряди старост у контексті суспільно-політичної взаємодії (XV - 60-ті рр. XVI ст.). Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2017. Вип. 11. С. 117-123.

5. Войтович Л. В. Родина князів Острозьких. Записки НТШ. 1996. Т. ^XXXI: Праці комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. С 355-367.

6. Денисенко Я. Різні долі українських князів та їхніх замків (на прикладі родів Сангушків-Ковельських і Збаразьких у кінці XV-XVI ст.) Острозький краєзнавчий збірник. 2012. Вип. 5. С. 34-35.

7. Князівські династії Східної Європи (кінець IX - початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль: історико- генеалогічне дослідження / Л. В. Войтович; відп. ред. Я. Д. Ісаєвич. Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2000. 649 с.

8. Сокальская Е.В. Судебная власть маршалка Волынской земли в период действия Статута Великого княжества Литовского 1529 г. Статут Вялікага княства Літоускага 1529 года - падмурак развіцця беларускай дзяржаунасці і канстьітуцьіяналізму (да 480-годдзя прыняцця): зб. нвук. арт. 2009. С. 117-120.

9. Черкаська Н. Джерела Центрального державного історичного архіву України в Києві до історії роду князів Сангушків. Український археографічний щорічник. 2004. Вип. 8/9. С. 7-21.

10. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Київ, 1993. 472 с.

11. Ярмошик І. Правове становище українських земель у світлі правових актів Люблінської унії 1569 р. Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. 2015. Серія 6. Історичні науки. (13). С. 267-273.

12. Яцечко-Блаженко Т. Князь Роман Сангушко - «Cui genus a primis litauum ductoribus». Минуле і сучасне Волині та Полісся: Шацьке поозер'я у світовій та українській історії. Матеріали XLV міжнародної наук. іст.- краєзн. конф. 2013. Вип. 45. С. 26-30.

References

1. Blanutsa A., 2015. Dzherela doslidzhennia polityky zemelnykh nadan Yahelloniv na ukrainskykh zemliakh Ve- lykoho kniazivstva Lytovskoho [Sources of Jagiellonian State Grants Policy Research on Ukrainian Lands of the Grand Duchy of Lithuania]. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, issue 15, pp. 329-348.

2. Blanutsa A., 2006. “Kniazhata holovni” ta “kniazhata- povitnyky” na Volyni v XVI - pershii polovyni XVII stolittia [“Major princes” and “princes-povitnyky” at Volyn in XVI - first half of XVII century]. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi (z naidavnishykh chasiv do kintsia XVIII st.), issue 6, pp. 227-238.

3. Bortnikova A., 2014. Volynski mista u sferi diialnosti marshalka Volynskoi zemli ta kliuchnyka (seredyna XV - 60-ti rr. XVI st.) [Volyn cities in the sphere of activity of the marshal of Volyn land and the key keeper (mid XV - 60s of XVI cent.)]. Istorychni studii Skhidnoievropeiskoho nat- sionalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky, issue 11-12, pp. 10-16.

4. Bortnikova A., 2017. Mista Volyni ta uriady starost u konteksti suspilno-politychnoi vzaiemodii (XV - 60-ti rr.

XVI st.) [Volyn cities and government of the elders in the context of socio-political interaction (XV - 60sXVI cent.)].

Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia filosofsko-politolo- hichni studii, issue 11, pp. 117-123.

5. Voitovych L. V., 1996. Rodyna kniaziv Ostrozkykh [Family of Ostrozky princes]. ZapyskyNTSh, issue SSXXXI, pp. 355-367.

6. Denysenko Ya., 2012. Rizni doli ukrainskykh kniaziv ta yikhnikh zamkiv (na prykladi rodiv Sanhushkiv-Kovel- skykh i Zbarazkykh u kintsi XV-XVI st.) [Different destinies of Ukrainian princes and their castles (on the example of the Sangushko-Kovelsky and Zbarazhsky families at the end of the XV-XVI centuries)]. Ostrozkyi kraieznavchyi zbirnyk, issue 5, pp. 34-35.

7. Isaievych Ya. D. and Voitovych, L.V eds., 2000.

Kniazivski dynastii Skhidnoi Yevropy (kinets IX - pochatok XVI st.). Sklad, suspilna i politychna rol: istoryko-henealo- hichne doslidzhennia [Princed dynasties of Eastern Europe (end of IX - beginning of XVI century). Composition, social and political role: a historical and genealogical research]. Lviv: In-t ukrainoznavstva im. I. Krypiakevycha NAN Ukrainy.

8. Sokalskaia E. V, 2009. Sudebnaia vlast marshalka Volynskoi zemly v peryod deistvyia Statuta Velykoho kniazhestva Lytovskoho 1529 h. [Judicial authority of Marshal of Volyn land during the period of the Statute 1529 of the Grand Duchy of Lithuania]. Statut Vialikaha kniastva Litouskaha 1529 hoda - padmurak razvitstsia belaruskai dziarzhaunastsi i kanstytutsuyanalizmu (da 480-hoddzia pryiniatstsia): zb. nvuk. art, pp. 117-120.

9. Cherkaska N., 2004. Dzherela Tsentralnoho der- zhavnoho istorychnoho arkhivu Ukrainy v Kyievi do isto- rii rodu kniaziv Sangushkiv [Sources of the Central State Historical Archive of Ukraine in Kiev to the history of San- hushko princes]. Ukrainskyi arkheohrafichnyi shchorichnyk, issue 8/9, pp. 7-21.

10. Iakovenko N., 1993. Ukrainska shliakhta z kintsia XIV do seredyny XVII st. [Ukrainian nobility from the end of XIV to the middle of XVII century]. Kyiv.

11. Iarmoshyk I., 2015. Pravove stanovyshche ukrainskykh zemel u svitli pravovykh aktiv Liublinskoi unii 1569 r. [Legal status of Ukrainian lands in the light of legal acts of the Union of Lublin in 1569]. Naukovyi chasopys NPU imeni M. P. Drahomanova, issue 13, pp. 267-273.

12. Iatsechko-Blazhenko T., 2013. Kniaz Roman San- hushko - “Cui genus a primis litauum ductoribus” [Prince Roman Sanhushko - “Cui genus a primis litauum ductoribus”]. Mynule i suchasne Volyni ta Polissia: Shatske pooze- ria u svitovii ta ukrainskii istorii, issue 45, pp. 26-30.

Размещено на Allbest.ru