Цивільні департаменти головних судів Правобережної України (1797-1831): імперські практики у Річ Посполитівській судовій традиції

Нетиповою була справа 1807 р. Микола Денисюк був кріпаком поміщика Стецького. Після переходу до маєтку Схаблуцьких, за рішенням Житомирського ґродського суду, 1789 р. заплатив за волю з власних коштів 420 злотих та залишився жити в селі. У 1792 р. його брат Андрій подав до цього ж суду позов про те, що він також сплатив гроші. Справа затягнулася, тодішній волинський губернський прокурор О. Литвинов самоусунувся. Справу розглядав Житомирський повітовий суд, причому покази трьох свідків різнилися. Прокурор Русов у рапорті до міністра юстиції вказував, що коли справу передали до цивільного департаменту Волинського головного суду, то пропозиція про повторне слідство була відхилена. Було наказано обер-прокурору Першого департаменту Сенату графу Орлову представити справу на розгляд Сенату [ЦДІАК. Ф.1254. Оп.1. Спр.1184. Арк.1-4, 5].

Цивільний департамент ставав органом, який «виправляв» спірні рішення. 1804 р. цивільний департамент Київського головного суду розглядав справу за позовом жителя с. Миронівка П. Гніденка, який отримав ґрунт від свого батька і відпрацьовував повинності. 1794 р. його віддають у рекрути, але він купує собі заміну. Згодом маєток придбав граф Ф. Браницький, який вважав селянина кріпаком. Васильківський повітовий суд став на бік останнього, посилаючись на свідоцтво стряпчого про найм рекрута. Проте департамент не визнав документ урядовим, рішення повітового суду відмінив і залишив селянина в кріпосній залежності [ЦДІАК. Ф.484. Оп.5. Спр.37. Арк.8-9].

Окремо можна виділити провадження, які стосувалися колективних спроб звільнитися від кріпосної залежності. 1807 р. обер-прокурор С. Татищев подав рапорт міністру юстиції П. Лопухіну, що граф Ю. А. Іллінський подав скаргу на губернське правління, яке дозволило жителям пожалуваного йому містечка Уланів вести з ним процес про свої міщанські права. Сенат підтвердив таку можливість. С. Татищев запитував, як йому вчинити, адже уланівців стосувалося три укази: 1796 р. - про пожалування містечка у вічне і спадкове володіння графу; 30 січня 1797 р. - генерал-прокурор О. Куракін видав указ подільському воєнному губернатору О. Беклешову, що уланівці визнані міщанами і належать казні; 12 червня цього ж року - на ім'я О. Беклешова, що міщани при польському правлінні відпрацьовували панщину, тому наказувалося віддати містечко і староство графу. Врешті П. Лопухін наказував С. Татищеву перенести справу на розгляд загального зібрання Сенату [ЦДІАК. Ф.1254. Оп.1. Спр. 1034. Арк.1-2, 3]. У 1823 р., після чотирьох років розгляду, цивільний департамент відмовив уповноваженому від громади містечка Калниболото Звенигородського староства, які наразі перебували у власності графа Станіслав Потоцького, у претензіях на міщанство та залишив у кріпацтві [ЦДІАК. Ф.484. Оп.5. Спр.308. Арк.ізв.].

Загалом же з доступних джерел з'ясовується, що в 1823 р. цивільний департамент Київського головного суду розглянув 21 провадження, пов'язане зі спробами звільнитися з кріпацтва. У восьми випадках (38 %) претенденти були звільнені від кріпосної залежності, у семи (33 %) - залишені (з них у чотирьох справах губернський стряпчий оголосив свою незгоду та переніс справу по апеляції до Сенату); у п'яти (24 %) був відсутній вирок, один завершилася мировою угодою. Зі звільнених варто відмітити І. Білецького, власник якого граф Олександр Потоцький пропустив узаконений строк на подачу апеляції, тому справа була надіслана для виконання до уманського повітового суду з повідомленням київських губернського прокурора та казенної палати. Ще у двох справах, які хоча й були вирішені на користь претендентів, проте власники подали апеляцію, вирок не набув законної сили: шляхтичі Шеремецинські в 1814 р. подали прохання до Радомишльського повітового суду; кухар поміщиці Галецької подав прохання до цього ж суду в 1818 р. [ЦДІАК. Ф.484. Оп.5. Спр.308. Арк.5зв.-6, 9, 10].

Якщо селянин отримував волю за вироком суду, а поміщик пропускав шеститижневий термін апеляції, то протягом дев'яти місяців він повинен був обрати собі заняття (приписатися до державних селян або міщан). 1828 р. Київське губернське правління видало розпорядження, що цивільний департамент повинен повідомляти казенну палату, щоб та виключала селян з поміщицького окладу. Суперечливим стало питання, коли звільняти з окладу. Сенат наказав, що якщо звільнили в першій половині року, то з другої і т. д. [ЦДІАК. Ф.484. Оп.2. Спр.236. Арк.7].

Селяни задля звільнення від кріпацтва готові були йти на будь-які хитрощі. 1821 р. цивільний департамент Київського головного суду розглядав по апеляції справу з Радомишльського повітового суду про відшукуючого свободу О. Малєвіча з-під влади поміщика Пєньковського. Позивач подав інформацію, що його батько в земських актах Мозирського повіту числився дворянином. Також було представлено видане 1817 р. в. о. мінського повітового маршалка Вержевського свідоцтво, що батько кріпака в 1795 р. був записаний у шляхетських сказках, але не було навіть такого населеного пункту. Тому його залишили у власності поміщика [ЦДІАК. Ф.484. Оп.2. Спр.157. Арк.260-260зв.].

Висновки. Зміна внутрішньої політики Павлом І була спрямована на пошук консенсусу верховної влади з місцевою елітою Правобережної України. Основами порозуміння стали передусім судова система й збереження аграрних відносин із економічною владою поміщиків/орендарів над кріпаками. Ззовні все виглядало оптимістично для польської шляхти: відновлено дію судів першої інстанції (повітових і підкоморських) із виборними посадовцями, застосовувалися польські конституції та Третій Литовський статут, в судочинстві використовувалася польська мова. Втім такий курс лише засвідчував імперську практику щодо здобуття прихильності польської шляхти, ознакою гнучкості влади. Насправді, для контролю за судовими структурами було створено ревізійно-апеляційні губернські головні суди, які складалися з кримінального та цивільного департаментів. Саме така установа повинна була здійснювати корекцію діяльності нижчих структур, мінімізуючи соціальну й політичну напругу в регіоні.

Для частини польської шляхти важливим було збереження традиційної судової влади, вольностей і влади над кріпаками. Все це було неможливим без урегулювання цивільно- правових відносин саме так, як цього бажали регіональні еліти. Далекоглядність і гнучкість імперської політики проявлялася у вмінні «закривати очі» і згладжувати гострі кути, іноді навіть зазнаючи матеріальних втрат. Будь-які спроби впровадити російське законодавство, яке порушувало систему, одразу ж породжували способи уникнення, передусім, у фінансових питаннях. При купівлі маєтків і розв'язанні боргових питань сторони використовували різноманітні схеми ухилення від сплати мит до казни, але верховна влада діяла обережно, не конфліктуючи зі шляхтою. Так само, у випадку скарг на роботу цивільних департаментів, влада намагалася не ставати відверто на чий-небудь бік, даючи можливість річпосполитівським судовим інституціям самостійно вирішувати їх. Дражливою темою для поміщиків/орендарів були їх відносини з кріпаками. Держава позбавила їх повноцінного доменіального суду. Відсутність повноцінної підтримки з боку повітових державних структур несла загрозу руйнування традиційної системи аграрних відносин. Тому верховна влада зберегла status quo в регіоні, дозволивши продаж кріпаків без землі та лише в окремих випадках санкціонуючи їх звільнення від залежності. На цьому етапі не вдалося відшукати фактів різкої зміни імперської політики щодо еліти через діяльність цивільних департаментів. Лише внаслідок двох Польських повстань політика верховної влади почала остаточно проводитися в інтересах селянства.

Джерела та література

1. Shevchuk A. (2019b). Supreme Courts of the Right-Bank Ukraine (1797-1831): Traditions Of The Polish And Lithuanian Commonwealth and Imperial Expertise. INTERMARUM: history, policy, culture, 6, Pp. 7-30.

2. Бовуа Д. (2007). Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1830 рр. Львів: Кальварія, 296 с.