Полабо-слов'янська проблематика у німецькій історіографії XIX-XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полабо-слов'янська проблематика у німецькій історіографії XIX-XX ст.

Рудь М.О.

кандидат історичних наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Україна, Київ)

Анотації

У статті розглянуто основні тенденції розвитку полабістики у Німеччині у ХІХ -- ХХ ст. Дається оцінка внеску німецьких істориків-медієвістів у дослідження історії полабсько-прибалтійських слов'ян і слов'яно-німецьких відносин у середні віки. Дослідження спирається на принципи історизму, науковості й авторської об'єктивності, а також на використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння) та спеціально-історичних (історико-типологічний, історико- системний) методів. полабістика історія німецький

Автор дійшов висновку, що протягом XIX-XX ст. в історичній думці Німеччини відбувалося накопичення відомостей про полабсько-прибалтійських слов'ян. Результатом чого стало створення досить цілісної картини історичного розвитку ранньосередньовічного Полаб'я, що важливо не тільки для вірного відтворення минулого племен, які проживали між Ельбою і Одером у VI-XII ст., але і для розуміння слов'яно- німецьких відносин у той період і ролі слов'ян у середньовічній історії Німеччини і Європи у цілому.

Ключові слова: полабсько-прибалтійські слов'яни, середньовіччя, Німеччина, медієвісти, історіографія.

The article deals with main directions of Polabian studies in Germany in 19h - 20th centuries. It reviews the contribution of German medievalists to the research of Polabian Slavs history and relations between Slavs and Germans during the Middle Ages. Research is based on the principles of historism scientificity, the authors objectivity and the use of the general scientific (analysis, synthesis, generalization) and special-historical (historical- typological, hystorical-systemic) methods.

The author has reached the conclusion that in the course of the 19th and 20th centuries there was an active accumulation of data in German historiography on Polabian Slavs. This process led to creation of a holistic picture of historical development of the early medieval Elbe lands, which is important not only for the correct reconstruction of the history of the tribes occupying the lands between Elbe and Oder in the 6th to 12th centuries, but also for understanding of the Slavic-Germanic relations during the aforementioned period and medieval history of Europe and Germany in particular.

Keywords: Polabian Slavs, Middle Ages, Germany, medievalists, historiography.

Полабсько-прибалтійські слов'яни, що проживали у VII - XII ст. у межиріччі Ельби й Одеру і суттєво вплинули як в історико-культурному, так і в антропологічному відношенні на ґенезу німецької народності уже давно привертають увагу німецьких істориків. Природно, що на праці про заельбських слов'ян, які належали перу медієвістів, вплинули загальні тенденції розвитку історичної науки. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. багато німецьких учених в дусі Іогана Готфріда Гердера (1744-1803), котрий одним з перших висловив переконання про славне майбутнє слов'ян, з інтересом відносились до минулого слов'янських народів і зробили низку слушних спостережень з історії слов'янського населення на території Німеччини. Найбільш значним досягненням німецької медієвістики першої половини ХІХ ст. з полабо-слов'янської проблематики стала трьохтомна праця Людвіга Гізебрехта "Вендська історія з 780 по 1182 р." [25], опублікована в Берліні у 1843 р. Автор дає широку картину життя слов'янських племен межиріччя Ельби і Одеру у VIII-XII ст. Він детально аналізує територію розселення заельбських слов'ян, основні галузі їх господарства, право, звичаї та релігійні вірування слов'ян. Робота Л. Гізебрехта містить багатий фактичний матеріал з процесу християнізації полабських слов'ян, а також їх військово-дипломатичних відносин з Франкською імперією і Німецькою державою у добу раннього середньовіччя. Вчений запропонував власну концепцію соціальної історії полабсько-прибалтійських слов'ян, у котрій він наголошував на існуванні у них соціальної диференціації ще у VIII-IX ст. При цьому Л. Гізебрехт помилково розглядав німецьких кріпаків, котрі служили у слов'янської знаті, як основну частину пригнобленого населення заельбських земель. Завоювання Полаб'я у результаті німецького феодального "натиску на Схід" привело, на думку Л. Гізебрехта, лише до зміни панівної соціальної верстви. Вчений необгрунтовано переносив феодальні відносини ХІІ століття на VIII-IX ст. [25, s.14-15]. У цілому ж узагальнююча праця Л. Гізебрехта стала важливим підгрунтям для вивчення минулого полабо-слов'янських племен.

Поряд з роботою Л. Гізебрехта заслуговує на увагу і доробок німецьких вчених, що об'єднались у "Товариство мекленбурзької історії і вивчення старожитностей", котре з 1836 р. почало видавати щорічник "Jahrbьcher des Vereins fьr mecklenburgische Geschichte und Altertumskunde". Ініціатором і одним з дослідників полабо-слов'янської проблематики у Мекленбурзі став секретар Товариства і багаторічний видавець щорічника, таємний архіваріус герцога Мекленбург-Шверінського Георг Крістіан Фрідріх Ліш (1801-1883). У щорічних оглядах мекленбурзької історії Ліш опублікував низку цінних повідомлень про могильники слов'янського періоду, з питань слов'янського язичництва, зокрема місця розташування міста і храму Ретри, а також розвитку ремесла у лютичів і ободритів [1]. Чималий інтерес для науки являють міркування Ф.В. Бартхольлда про роль руян та поморян у мореплавстві і торгівлі на Балтиці [8].

Важливе значення мала розгорнута у Німеччині у середині ХІХ ст. публікація середньовічних джерел - як розповідних, так і документальних. Зокрема, було видано багато документів з історії східних німецьких земель, заселених полабськими слов'янами у добу раннього середньовіччя. Суттєвий вклад у вивчення минулого полабсько-прибалтійських слов'ян вніс один з видавців писемних джерел з історії руянського князівства Карл Густав Фабріціус (1788-1864) [21]. З методологічної точки зору викликає інтерес його спроба використовувати документальний матеріал (грамоти, і т.ін.), з джерелознавчої - його критичний підхід до "Слов'янської хроніки" Гельмольда. К. Г Фабріціус детально описує господарський побут і суспільні відносини на о. Рюген у ХІІ-XIV ст. Він аналізує процес розподілу руянських земель між князями і знаттю, причому слов'янські "дворяни" (Eiden), що зустріли в окремих поселеннях німецьких селян, як зазначає автор, "взяли половину полів собі і зробили з них помістя", а іншу половину залишили селянам, котрі віднині повинні були працювати на них [20, s. 18].

Одним із перших систематичних збирачів фольклору руян у ХІХ ст. був уродженець о. Рюген, професор Грайфсвальдського університету Ернст Морітц Арндт (1769-1860). Його казки і таємничі історії з о. Рюген неодноразово перевидавались починаючи з 1842 р.; останнє їх двотомне видання вийшло в світ у 1997 р. [5].

У другій половині ХІХ ст. у німецькій медієвістиці зростає увага до проблеми германізації земель на схід від Ельби. З'являється низка регіональних досліджень, котрі містять важливий фактичний матеріал про процес колонізації окремих заельбських земель. Першим звернувся до даної проблематики ще у середині ХІХ ст. Е. Болл, автор досліджень про німецьку колонізацію Мекленбургу [10, с. 11]. Опис "слов'янських часів" у житті Мекленбургу виглядає у Е.Болла досить суперечливо, як, між іншим, і зображення господарського життя і суспільних відносин на о. Рюген і узбережжі Балтики у О. Фока. Головну роль у господарстві полабсько-прибалтійських слов'ян відігравали, на думку О. Фока, "розвинуте" у достатній мірі землеробство, полювання як "улюблене заняття", а також рибальство і скотарство, як головні джерела харчування. Хоча міста балтійських слов'ян були "власного походження", однак, згідно О. Фоку, торгівлею тут займались іноземні купці. Змальовуючи картину відносно розвинутого у соціальному сенсі суспільства, вчений, однак, наголошував, що руяни і поморяни навіть у ХІІ ст. знаходились біля "витоків культури" [22].

Проблемі колонізації німцями південного Полаб'я були присвячені дослідження німецьких медієвістів другої половини ХІХ ст. Г. Кноте і Е.О. Шульце. Правда Г Кноте, услід за Л. Гізебрехтом, вважав, що уже в VI-VIII ст. племена лужицьких сербів мали розвинуті феодальні відносини [33, с. 237-316]. Подібне перенесення суспільних відносин більш пізнього часу на період військової демократії у сербів-лужичан було визнано помилковим і відкинуто наприкінці ХІХ ст. Е.О. Шульце, монографія якого "Колонізація і германізація області між Заале і Ельбою" містила багатий матеріал про господарський побут слов'янського населення. Е. О. Шульце підкреслює, що уже в перші сторіччя нашої ери скотарство і землеробство були "господарською основою життя у слов'ян", що вони знали залізні лемеші і обробляли як легкі, так і важкі грунти. На думку автора, "вендам не були чужими промисли і ремесла". Проте, у своєму дослідженні Е.О. Шульце все ж акцентує увагу на тому, що "як їх спосіб ведення господарства, так і їх землеробські знаряддя знаходились далеко позаду німецьких колоністів, які прийшли пізніше" [40, с. 31-34]. Суспільні відносини полабських слов'ян постають у праці Е.О. Шульце як вельми архаїчні. Виходячи зі своєї "ідеї кровної спорідненості", він поділяє слов'янське населення межиріччя Ельби і Заале на проводирів племен і родів, проживаючу родами масу вільного населення і залежних людей. Велике значення він приділяє оранці землі, що проводилася сім'ями цих "проводирів". Поряд з військовими трофеями, це, на його погляд, стало джерелом майнової і соціальної диференціації на Полаб'ї [40, с. 29]. Е.О. Шульце схильний вважати родові відносини за переважаючий елемент суспільного життя полабських слов'ян аж до ХІІ ст.

Вивчення німецькими медієвістами історії полабсько-прибалтійських слов'ян визначалось загальним рівнем розвитку історичної науки ХІХ - початку ХХ ст. Якщо дослідження середини ХІХ ст. базувались переважно на наративних джерелах, то наприкінці ХІХ ст. ширше почав використовуватись актовий матеріал. Однак, багато питань історії слов'янських племен межиріччя Ельби і Одеру могли бути розглянуті у кращому випадку ретроспективно, поки не були використані археологічні дані. Важливу роль у розгортанні в Німеччині у першій чверті ХХ ст. археологічних розкопок відіграли такі відомі вчені як Густав Коссінна і Карл Шухгардт.

У 1907 р. за участі К. Шухгардта була заснована так звана Римсько-Німецька комісія, він очолив також археологічний журнал "Prдhistorische Zeitschrift". З 1916 р. Римсько-Німецька комісія стала видавати журнал "Germania".

Г. Коссінна у 1908 р. створив Німецьке товариство праісторії (Deutsche Gesellschaft fьr Vorgeschichte). Він першим висунув думку про можливість визначення етнічної належності давнього населення методом ретроспективного картографування археологічних культур, котрий і зараз застосовується для з'ясування міграцій у давнину великих мас населення.

Вивчення Лужицької культури (XIV-IV ст. до н.е.) привело німецьких археологів до висновку, що її носіями були виключно германські племена, які прийшли в області на Схід від Ельби раніше представників слов'янського світу [39], адже германці, як зазначав Г. Коссінна, володіли такими рисами, "котрі піднімали їх високо над іншими націями" [34]. Однак, питання про етнічну належність племен Лужицької культури до цього часу залишається дискусійним. Польські вчені (Ю. Костжевський та ін.) акцентували свою увагу на праслов'янському характері Лужицької культури [35]. На думку ж В.В. Сєдова, Лужицьку культуру, очевидно, слід відносити до єдиної культурної спільноти, на базі котрої сформувалися культури прагерманців, праслов'ян, пракельтів і деяких інших європейських етносів [3, с. 12].

Дослідження полабо-слов'янської проблематики у Німеччині у період між двома світовими війнами відмічені пронімецькими націоналістичними настроями, що, зокрема, проявляється у применшенні або повному ігноруванні ролі слов'ян у формуванні німецького етносу, а також виправданні і обґрунтуванні культурною відсталістю заельбських слов'ян німецької колонізації і насильницької асиміляції: прогресивні німецькі культуртреге- ри, носії християнської культури, принесли на територію Полаб'я, зайняту слов'янами-варварами, перші елементи цивілізації. У 20-і, а особливо у 30-і роки німецькі історики (навіть такі відомі як Рудольф Кечке і Герман Аубін) тлумачили господарське життя слов'янських племен межиріччя Ельби і Одеру вельми тенденційно, і всіляко возвеличували середньовічний німецький "Дранг нах Остен" [36]. Так, Герман Аубін вважав заельбську колонізацію ХП-ХГУ ст. "одним з найвеличніших досягнень німців" [6, с. 96]. Вона, на його погляд, була безпосереднім продовженням внутрішньонімецького територіального розвитку, насамперед зростання чисельності населення. Другу рушійну силу середньовічної німецької східної колонізації Г. Аубін вбачав у "прагненні до покращення соціально-правового становища". Розповсюдження грошових відносин, а також процеси урбанізації призвели до зростання протиріч між новими господарськими можливостями і старими феодальними соціально-правовими умовами. У цій ситуації міграція обіцяла народу не лише нові землі, але зовсім інше суспільне становище, звільнення від особистої залежності. Ще одним фактором, що зумовив успіх східної німецької колонізації, стала, на думку Г. Аубіна, незначна географічна відмінність між Східною Європою і власне Німеччиною. Схожість природно-кліматичних умов полегшила процес переміщення і зробила можливою дуже швидку акліматизацію населення. Отож, підсумовував учений, "німецький народ до виконання східного завдання був підготовлений уже на батьківщині" [6].

Слід зазначити, що східну колонізацію Г. Аубін уявляв як стихійний процес, котрий ніким не контролювався і мав здебільшого мирний характер. Німецькі переселенці, на думку Г. Аубіна, як правило, не зустрічали ворожого ставлення автохтонного населення, навпаки, їх нерідко запрошували місцеві правителі у якості гостей і помічників, розуміючи неминучість залучення до більш високої землеробської і політичної культури німців. Констатуючи відмінність між слов'янами і німцями, Г. Аубін обґрунтовував її не природно-біологічною складовою, а історичними обставинами, насамперед причетністю німців до життя античної цивілізації [7, с. 89].

Новий етап у розвитку німецької полабістики наступив у післявоєнний період, коли слов'яно- німецькі відносини у середні віки з предмету ідеологізованої політичної історії починають поступово перетворюватись у предмет нової соціальної історії.

Одним з центрів такого напрямку європейської медієвістики стала Констанцська робоча група, що виробила нові принципи і методи дослідження. На відміну дві традиційної історіографії, що концентрувала увагу на подієвому аспекті німецької військової і політичної експансії, акценти зміщувались, як зазначає А.Л. Ястребицька, "на двосторонній процес взаємодії переселенців з місцевим населенням на всіх рівнях - інституційному, правовому, господарському, повсякденному житті" [4, с. 5-12]. Саме такий підхід характеризує узагальнюючу працю констанцської робочої групи медієвістів "Німецька східна колонізація у середні віки як проблема європейської історії", видану за редакцією В. Шлезінгера у 1975 р. [14], а також ґрунтовні дослідження зі слов'яно-німецьких відносин, що були опубліковані у 60-80-і роки відомим німецьким істориком Г. Лудатом [37; 38] та його учнем Г- Д. Каалем [32].

Важливим результатом нового підходу до вивчення слов'яно-німецьких відносин у середні віки стало створення за ініціативою В. Фрітце в Інституті ім. Фрідріха Майнеке Вільного університету Західного Берліна у 1978 р. міждисциплінарної групи "Germania Slavica", завданням котрої стало вивчення взаємопроникнення слов'янського і німецького етносів у східно-німецьких поселеннях у середні віки [26]. Приділяючи велику увагу організаційно-видавничій роботі в "Germania Slavica" В. Фрітце разом з тим опублікував низку самостійних праць з полабо-слов'янської проблематики. Серед яких хотілося б виокремити його насичене фактичним матеріалом дослідження присвячене розвитку державотворчих процесів у ободритів від часу першої згадки про них у писемних джерелах до включення їх до складу Німецької держави. Вчений виділив три основні періоди формування держави у ободритів: І) до середини ІХ ст., коли до складу їх племінного союзу входило багато племен і багато князів, які підкорялись одному великому князю; ІІ) до середини ХІ ст., коли з великої кількості племен формуються 2-3 племінні союзи (ободрити, вагри, полаби), а численні князі втрачають свою владу на користь великого князя; ІІІ) від середини ХІ ст., коли династія Наконідів переходить до створення об'єднаної держави [24, с. 141-219].

Заслуговує на увагу також монографія В. Брюс- ке про велетів-лютичів та їх видносини з Німецькою державою у Х-ХІІ ст., опублікована в Кельні у 1955 р. [13] Автор детально аналізує в ній територію розселення лютицьких племен, намагається з'ясувати основні фактори, які впливали на розвиток політичних і етнічних зв'язків велетів-лютичів. Досліджує характер цих зв'язків, їх зміни, що багато в чому визначили як успіхи, так і поразки велетського військово-політичного союзу у боротьбі проти зовнішньої експансії у Х-ХІІ ст.

Багато цінного у вивчення історії полабсько-прибалтійських слов'ян внесли у післявоєнні роки, поряд із західнонімецькими вченими, історики НДР. Вони значно розширили коло використовуваних джерел, ввівши у науковий обіг дані археологічних розкопок, глибоко проаналізували слов'яно-німецькі відносини ранньофеодального періоду, особливості матеріальної і духовної культури полабів, сутність феодального німецького "Дранг нах Остен" і колонізації у їх землях. Однак, найбільш важливим в історіографії НДР з полабо-слов'янської проблематики є питання соціально- економічного розвитку слов'янських племен межиріччя Ельби і Одеру у середні віки, на характеристиці котрого ми і зупинимось більш детальніше.

Першою спробою синтезованого вивчення істориками НДР економічної та соціальної історії полабсько-прибалтійських слов'ян слід вважати роботу сорба за походженнями Яна Бранкачка "Дослідження про господарство і соціальну структуру західних слов'ян межиріччя Ельби - Заале і Одеру у ІХ-ХІІ ст." [12]. Весь зміст монографії спрямований проти тези поширеної свого часу у німецькій історіографії про примітивний рівень соціально-економічного розвитку заельбських слов'ян. Об'єктивний аналіз джерел дозволив автору зробити висновок, що полабсько-прибалтійські слов'яни уже в початковий період свого розвитку досягли досить високого господарського рівня, котрий дозволив їм розпочати самостійний перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму.

Я. Бранкачк вперше на основі джерел здійснив серйозну спробу дослідити ґенезу різних верств полабо-слов'янського суспільства і їх питому вагу в період до і після завоювання. Він переконливо доводить, що ще до німецького завоювання у полабів розвивалась соціальна структура ранньофеодального характеру, основним елементом котрої, на думку автора, були: 1) вищий прошарок, що складався з племенних князів, очільників гродів і жрецтва; 2) вільне селянство; 3) раби і збіднілі селяни, які колись були вільними, але потім потрапили у залежність [12, с. 183]. Я. Бранкачк зробив також низку цінних спостережень з питання соціальної структури полабсько-прибалтійських слов'ян після їх завоювання німецькими феодалами, глибоко розкривши при цьому позицію різних верств полабо-слов'янського суспільства по відношенню до німецьких завойовників.

У другій половині 60-х на початку 70-х років ХХ ст. цикл фундаментальних праць про полабсько-прибалтійських слов'ян опублікував відомий німецький історик і археолог, директор Центрального інституту стародавньої історії і археології АН НДР Йоахім Геррманн (1932-2010) [29, 30, 31]. Спираючись на досягнення археології НДР післявоєнного періоду, автор відобразив у своїх роботах картину багатогранного господарського життя полабів. Він приділяє пильну увагу землеробському виробництву, сільськогосподарській техніці, якою користувались слов'яни, висловлює гіпотези про еволюцію їх польової системи. Всебічно змальовано автором стан інших галузей економіки: скотарства, рибальства, полювання, ремесла, торгівлі. Наведений матеріал не залишає сумніву у правильності висновку Й. Геррманна про те, що полювання, рибальство, збиральництво не можуть розглядатись як основні галузі господарства полабсько-прибалтійських слов'ян, про що тривалий час стверджували деякі німецькі "остфоршери". Вони були додатковими галузями їх господарства після землеробства і скотарства.

Показуючи еволюцію господарського життя, Й. Геррманн разом з тим приділяв значну увагу соціальній структурі полабів у раннє середньовіччя. Для її розуміння дуже багато цінних свідчень, на думку дослідника, можуть надати археологічні розкопки, зокрема, вивчення фортець і особливостей поховального обряду у слов'ян. Він справедливо зазначає, що характер фортець визначався тими суспільними функціями, котрі вони виконували, а також їх місцем у політичному житті племені.

У зв'язку з цим, Й. Геррманн виділяє три групи слов'янських фортець: найдавніші - УІІ-ІХ ст., призначені для захисту населення даного регіону (так звані УоШзЬшЈЄп або Fluchtburgen); замки знаті і князів, що виникли у УШ-ІХ ст.: нарешті укріплені поселення (8шиЬіеп) несільськогосподарських виробників, які утворилися у Х-ХІ ст. [30, с. 146] Останні, як вважає автор, були безпосередньо пов'язані з ранньоміським розвитком у полабсько-прибалтійських слов'ян. Однак, питанню формування ранніх міських поселень на Полаб'ї Й. Геррманн приділяв дуже мало уваги, дав їм лише коротку регіональну характеристику.

Багаторічні копіткі дослідження як окремих, так і загальних проблем полабо-слов'янської історії дозволили історикам НДР створити на початку 70-х років узагальнюючу роботу "Слов'яни в Німеччині. Історія і культура слов'янських племен західніше Одеру і Нейсе з УІ по ХІІ ст." [15]. Плідним виявився комплексний підхід авторського колективу під керівництвом Й. Германна до дослідження вузлових проблем слов'янської історії. У книзі показано взаємозв'язок "внутрішнього" і "зовнішнього" факторів у житті полабо-слов'янського суспільства, чия історія подається на фоні загального європейського розвитку. Автори вдало поєднують виклад конкретних свідчень з різних питань історії полабсько-прибалтійських слов'ян з виокремленням основних тенденцій їх суспільного розвитку. Вельми важливі поставлені у книзі питання, пов'язані з етногенезом слов'янських племен на території Німеччини. Вивчення їх стало можливим лише на основі аналізу археологічного матеріалу, інтерпретація котрого, як відомо, являє значні труднощі. Однак, завдяки дослідженням істориків НДР картина слов'янського етносу у межиріччі Ельби і Одеру стала більш чіткою. Своєрідні риси матеріальної і духовної культури слов'янських племен, які проживали тут пояснюються, на думку німецьких істориків, не тільки їх різним походженням, але й тим, що протягом тривалого періоду вони жили відносно замкнутим життям. У книзі детально розглядається господарська діяльність полабських слов'ян, соціальна структура їх суспільства, причини і характер експансії німецьких феодалів у слов'янські землі.

Значне розширення джерельної бази, насамперед завдяки матеріалам археологічних розкопок, дозволило підняти медієвістичні дослідження в НДР на якісно новий, більш високий рівень. Це яскраво засвідчують крім вище охарактеризованих узагальнюючих праць, також дослідження з минулого полабсько-прибалтійських слов'ян Г.Ю. Брахмана [9], Л. Дралле [18], П. Доната [17], П. Грімма [28], Е. Шульдта [41, 42, 43, 44, 45], Б. Фрідманна [23] та ін., написані на основі широкого використання археологічного матеріалу.

Для комплексного дослідження історичного процесу на території ранньосередньовічного Полаб'я значний інтерес становлять дані ономастики. Під керівництвом славіста Ернста Ейхлера лейпцігська ономастична школа вела роботу по складанню словника слов'янської топоніміки східно-німецьких областей, у тому числі межиріччя Заале і Нейсе [19]. З 1956 р. було випущено понад тридцять томів серії "Німецько-слов'янські дослідження з ономастики та історії поселень". Завдання робочої групи полягали у виявленні топонімів слов'янського походження у німецько- слов'янських контактних зонах, визначенні меж розселення слов'ян на території Східної Німеччини; дослідженні мовної взаємодії між слов'янами і німцями, а також ходу і тривалості інтеграційних процесів за даними ономастики.

Розгортанню славістичних досліджень у Німеччині сприяло відкриття у 1951 р. у Баутцені Інституту серболужицького народознавства. Підсумком діяльності котрого стало видання у 1974-1979 р. "Історії сербів" у 4-х томах [27].

Наприкінці ХХ ст. важливий вклад у вивчення історії полабсько-прибалтійських слов'ян внесла вище згадувана робоча група "Germania Slavica", яку у ці роки очолював професор Грайфсвальдського університету Крістіан Любке. Дослідницький проект функціонував на базі Лейпцігського "Гуманітарного центру по вивченню культури і історії Східно-Центральної Європи". Основні напрямки роботи проекту були зосереджені головним чином на археологічних і медієвістичних дослідженнях, котрі проводили його учасники: доктори наук Матіас Хардт, Бабет Людовіці, Фред Руххефт та інші вчені. З 1990-х рр. межі наукового проекту "Germania Slavica", як підкреслює К.Любке, були розширені "від сфери чисто мовного контакту до взаємодії культур у самому широкому сенсі" [2, c. 97].

Підсумовуючи слід зазначити, що протягом ХІХ-ХХ ст. в історичній думці Німеччини відбувалося накопичення відомостей про полабсько- прибалтійських слов'ян. Результатом чого стало створення досить цілісної картини історичного розвитку ранньосередньовічного Полаб'я, що важливо не тільки для вірного відтворення минулого племен, які проживали між Ельбою і Одером у VI- XII ст., але і для розуміння слов'яно-німецьких відносин у той період і ролі слов'ян у середньовічній історії Німеччини і Європи у цілому.

Список використаних джерел